CASE OF SHMORGUNOV v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ШМОРГУНОВ ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SHMORGUNOV AND OTHERS v. UKRAINE)

(Заява № 15367/14 та 13 інших заяв – див. перелік у додатку)

РІШЕННЯ

Ст. 3 (процесуальний та матеріальний аспекти) • П. 1 ст. 5 • Ст. 11 • Цілеспрямована стратегія припинення спочатку мирної акції протесту на Майдані шляхом застосування надмірної сили, що призвела до ескалації насильства та вчинення недержавними агентами, найнятими міліцією, численних протиправних дій • Жорстоке поводження, свавільні тримання під вартою і невиправданий розгін протестувальників на Майдані, а також непроведення ефективного та незалежного розслідування

СТРАСБУРГ

21 січня 2021 року

ОСТАТОЧНЕ

21.04.2021

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

ЗМІСТ

ВСТУП

ФАКТИ

I.ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО ЦІЄЇ СПРАВИ ТА ІНШИХ ЗАЯВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ПОДІЯМИ НА МАЙДАНІ

II.ЗАГАЛЬНА ІНФОРМАЦЯ ПРО ПОДІЇ НА МАЙДАНІ ТА ПОДАЛЬШІ ПРОВАДЖЕННЯ НА НАЦІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

A.Загальний огляд акцій протесту в Україні, які відбулися у період з 21 листопада 2013 року до 21 лютого 2014 року

B.Загальний огляд офіційних розслідувань цих подій

III.ВІДОМОСТІ ЩОДО ВІДПОВІДНИХ ПОДІЙ У М. КИЇВ

IV.КОНКРЕТНІ ФАКТИ ЩОДО ЗАЯВНИКІВ У ЦІЙ СПРАВІ

A.Події у м. Київ 30 листопада 2013 року, які стосуються
пана І. Сіренка, пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна,
пана Ю. Лепявка, пана О. Грабця, пана О. Бали, пана Ф. Лапія, пана Р. Ратушного, пана А. Рудчика, пані О. Ковальської та
пана А. Соколенка (заяви № 9078/14, № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) та їхні наслідки

B.Події у м. Київ 01 грудня 2013 року щодо пана В. Загоровки (заява № 42180/14) та їхні наслідки

C.Події у м. Київ 01 грудня 2013 року щодо пана Г. Черевка (заява № 31174/14) та їхні наслідки

D.Події у м. Київ 11 грудня 2013 року щодо пана С. Дименка та пана Р. Ратушного (заяви № 33767/14 та № 54315/14) та їхні наслідки

E.Події у м. Київ 23 січня 2014 року щодо пана Д. Полтавця (заява № 36299/14) та їхні наслідки

F.Події у м. Київ 18 лютого 2014 року щодо пана О. Задоянчука (заява № 36845/14) та їхні наслідки

G.Дисциплінарні провадження щодо суддів, які розглядали справи щодо тримання пана Г. Черевка, пана Д. Полтавця,
пана О. Задоянчука та пана В. Загоровки під вартою (заяви № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14)

H.Дисциплінарне провадження щодо судді Печерського районного суду, яка розглядала заяву за позовом Київської міської ради (заяви № 33767/14 та № 54315/14 (пана С. Дименка та
пана Р. Ратушного)

I.Виплати відповідно до Закону України «Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей» від 21 лютого
2014 року

ВІДПОВІДНІ НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА ТА ПРАКТИКА

I.ВІДПОВІДНІ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ДОКУМЕНТИ

A.Конституція України

B.Національні нормативно-правові акти та практика щодо реалізації конституційного права на мирні зібрання

C.Кодекс України про адміністративні правопорушення 1984 року

D.Кримінальний кодекс України 2001 року

E.Цивільний кодекс України 2003 року

F.Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року

G.Кодекс адміністративного судочинства України 2005 року

H.Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (далі – КПК України)

I.Закон України «Про міліцію» 1990 року (втратив чинність 02 липня 2015 року) і Статут патрульно-постової служби міліції України 1994 року (втратив чинність 05 березня 2019 року)

J.Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» 1994 року

K.Закон України «Про амністію у 2011 році»

L.Закони України щодо амністії

M.Норми щодо соціального захисту

N.Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 08 квітня 2014 року

O.Рішення національних судів щодо відшкодування шкоди у зв’язку із кримінальними провадженнями

II.СПЕЦІАЛЬНА ДОПОВІДЬ УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ

III.ДОКУМЕНТИ ОРГАНІВ РАДИ ЄВРОПИ

A.Резолюція Парламентської асамблеї Ради Європи від 30 січня 2014 року (1974)

B.Звіт Комісара з прав людини Ради Європи від 04 березня 2014 року

C.Звіт Міжнародної дорадчої групи (далі – МДГ)

D.Доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) для Уряду України за результатами візитів до України

IV.ДОКУМЕНТИ УПРАВЛІННЯ ВЕРХОВНОГО КОМІСАРА ОРГАНІЗАЦІЇ ОБ’ЄДНАНИХ НАЦІЙ З ПРАВ ЛЮДИНИ (ДАЛІ – УВКПЛ)

V.ДОПОВІДІ ІНШИХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ

A.Організація «Amnesty International»

B.Організація «Х’юман Райтс Вотч»

C.Офіс Прокурора Міжнародного кримінального суду

ПРАВО

I.ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

II.ЗАЯВА ПАНА І. СІРЕНКА (№ 9078/14)

III.СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

A.Стверджуване жорстоке поводження з паном П. Шморгуновим, паном Б. Єгіазаряном, паном Ю. Лепявком, паном О. Грабцем, паном О. Балою, паном Г. Черевком, паном С. Дименком,
паном Д. Полтавцем, паном В. Загоровкою, паном Ф. Лапієм, паном А. Рудчиком, пані О. Ковальською, паном Р. Ратушним, паном О. Задоянчуком і паном А. Соколенком та непроведення ефективних офіційних розслідувань (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 31174/14, № 33767/14, № 36299/14, № 36845/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15)

B.Стверджуване ненадання пану В. Загоровці належної медичної допомоги під час тримання його під вартою (заява № 42180/14)

IV.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

A.Прийнятність

B.Суть

V.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ

A.Прийнятність

B.Суть

VI.ІНШІ СКАРГИ ЗАЯВНИКІВ

A.Скарги, які не потребують окремого розгляду

B.Інші неприйнятні скарги

VII.ЗАКЛЮЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ

VIII.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

A.Заяви, в яких заявники не подали жодних вимог щодо справедливої сатисфакції

B.Заяви, в яких заявники подали вимоги щодо справедливої сатисфакції

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

ДОДАТОК

У справі «Шморгунов та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (колишня П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary), Голова,
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), судді,

та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), Секретар секції,

з огляду на:

чотирнадцять заяв, які подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) шістнадцять осіб – п’ятнадцять громадян України та пан Б. Єгіазарян, громадянин Вірменії (далі – заявники, персональні дані та інші деталі щодо яких наведено в таблиці у додатку);

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяви;

рішення надати заявам статус пріоритетних (Правило 41 Регламенту Суду);

зауваження, подані Урядом держави-відповідача, та зауваження, подані заявниками у відповідь;

рішення Уряду Вірменії не використовувати своє право брати участь у цій справі (пункт 1 статті 36 Конвенції) у частині, яка стосувалася заяви № 16280/14 щодо громадянина Вірменії
(пана Б. Єгіазаряна);

коментарі, подані Міжнародною неурядовою організацією з прав людини «Redress Trust» (REDRESS), розташованою у м. Лондон, яка отримала дозвіл Голови секції на участь у провадженні, у частині, яка стосувалася заяви № 9078/14 (пана І. Сіренка);

після обговорення за зачиненими дверима 07 травня 2019 року та
09 грудня 2020 року,

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ВСТУП

1.  Заяви стосуються тверджень про жорстоке поводження працівників міліції, у тому числі випадки насильства з боку працівників міліції, свавільного тримання під вартою, необґрунтованого розгону протестувальників, а також непроведення ефективного розслідування у зв’язку з низкою масових акцій протесту, що відбулися в Україні у період з 21 листопада 2013 року до 21 лютого 2014 року; акцій протесту, які зазвичай називають «Євромайданом» та/або «Майданом». Заявники посилалися здебільшого на статтю 3, пункти 1, 3 та 5 статті 5 та статтю 11 Конвенції.

ФАКТИ

2.  Заявників представляли різні захисники, відомості про яких наведені у додатку.

3.  Уряд України представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ ЩОДО ЦІЄЇ СПРАВИ ТА ІНШИХ ЗАЯВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ПОДІЯМИ НА МАЙДАНІ

4.  Чотирнадцять заяв у цій справі входять до числа тридцяти трьох заяв, поданих тридцятьма вісьмома громадянами України та одним громадянином Вірменії до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції, стосовно акцій протесту на Майдані.

5.  Хоча усі тридцять три заяви мають спільну загальну фактологічну основу, заяви, які входять до цієї справи, були згруповані таким чином, щоб провести всеохоплюючий огляд відповідних подій, які відбулися під час акцій протесту на Майдані, та подальших розслідувань. Решта заяв розглядаються у чотирьох окремих рішеннях і, де це було можливо, розділені на групи. У цих рішеннях, ухвалених того ж дня, міститься велика кількість перехресних посилань на інформаційні матеріали, факти, національне та міжнародне право, документи та загальні принципи практики, викладені в цьому рішенні. Суд наголошує, що основна скарга, спільна для всіх тридцяти трьох заяв, полягає у тому, що дії, які, як стверджувалося, здійснювалися органами влади держави-відповідача з метою придушення протестів на Майдані, були організованими, узгодженими та свавільними. Таким чином, всі п’ять рішень, ухвалених в один день, у частині, яка стосується протестів на Майдані та скарг, підкріплених цим загальним твердженням, слід розглядати в їхній сукупності (додатково див. рішення у справах «Луценко та Вербицький проти України» (Lutsenko and Verbytskyy v. Ukraine), заяви № 12482/14 та № 39800/14, від 21 січня 2021 року, не остаточне; «Кадура та Смалій проти України» (Kadura and Smaliy v. Ukraine), заяви № 42753/14 та № 43860/14, від 21 січня 2021 року, не остаточне; «Дубовцев та інші проти України» (Dubovtsev and Others v. Ukraine), заява № 21429/14 та 9 інших заяв, від 21 січня 2021 року, не остаточне; та «Воронцов та інші проти України» (Vorontsov and Others v. Ukraine), заява № 58925/14 та 4 інші заяви, від 21 січня 2021 року, не остаточне).

6.  Чотирнадцять розглянутих заяв стосуються подій, пов’язаних з розгоном акцій протесту в центральній частині м. Київ 30 листопада, 01 та 11 грудня 2013 року, 23 січня та 18 лютого 2014 року. Решта дев’ятнадцять заяв стосуються інших стверджуваних протиправних дій у зв’язку з акціями протесту на Майдані у м. Київ і пов’язаних з ними акціями протесту в інших містах України у різні дати протягом того ж періоду.

7.  Відповідні факти описані переважно у хронологічному порядку. Опис ґрунтується на доводах сторін, різних документах з відповідних національних судових рішень та матеріалів справ, а також інформації, що міститься у національних і міжнародних звітах, наведених або узагальнених у цьому рішенні. У випадку відсутності значних розбіжностей щодо відповідних фактів між сторонами, посилання на джерело інформації не наводилося. Там, де фактично або потенційно існували такі розбіжності, це, наскільки можливо, було зазначено у тексті.

8.  Хоча останні доводи сторін щодо описаних подій були подані ще у першому кварталі 2017 року, Суд також використовував, де це було необхідно для перевірки інформації про подальший прогрес та/або результати відповідних проваджень на національному рівні, більш актуальну інформацію із загальнодоступних джерел, зокрема: офіційного державного реєстру судових рішень України (http://reyestr.court.gov.ua), офіційного вебсайту Генеральної прокуратури України (далі – ГПУ), спеціально присвяченого провадженням щодо протестів на Майдані (https://rrg.gp.gov.ua/, далі – спеціальний вебсайт ГПУ)[1], а також низки національних і міжнародних звітів, наведених або узагальнених у цьому рішенні.ЗАГАЛЬНА ІНФОРМАЦІЯ ПРО ПОДІЇ НА МАЙДАНІ ТА ПОДАЛЬШі провадження на національному рівніЗагальний огляд акцій протесту в Україні, які відбулися у період з
21 листопада 2013 року до 21 лютого 2014 року

9.  У період з 21 листопада 2013 року до 21 лютого 2014 року в Україні відбулася низка акцій протесту, як повідомлялося, у відповідь на рішення Кабінету Міністрів України зупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Як було зазначено, ці акції протесту зазвичай називають «Євромайданом» та/або «Майданом». Зрештою акції протесту призвели до революції в Україні в 2014 році (також відомої як Революція Гідності) і закінчилися усуненням четвертого Президента України пана В. Януковича наприкінці лютого 2014 року. Після цього політична система України зазнала низки змін, у тому числі формування нового тимчасового Уряду, відновлення дії попередньої редакції Конституції України та проведення позачергових президентських виборів.

10.  Хоча сутички між працівниками міліції та протестувальниками відбулися ще 24 листопада 2013 року під час першої великої проєвропейської та антиурядової демонстрації, в якій взяли участь за різними джерелами від 50 000 до 100 000 осіб, ситуація значно погіршилася і стала більш запеклою після силового розгону протестувальників працівниками підрозділів міліції особливого призначення «Беркут» у центральній частині м. Київ 30 листопада 2013 року (див. пункти 24 – 41). Зокрема, кількість протестувальників зросла: від 400 000 до 800 000 протестувальників вийшли на демонстрацію у м. Київ 01 та 08 грудня 2013 року, ще більше протестувальників приєдналися згодом. Акції протесту супроводжувалися низкою жорстоких зіткнень між працівниками міліції та протестувальниками, а з часом і з так званими «тітушками», приватними особами, котрі, як повідомлялося, за дозволом, підтримкою чи зі згоди посадових осіб, затримували та жорстоко поводилися із протестувальниками (див. пункт 15 з подальшими посиланнями).

11.  У різні дати подібні акції протесту відбулися майже у всіх інших великих містах України, у тому числі м. Донецьк, м. Дніпропетровськ, м. Івано-Франківськ, м. Харків, м. Луганськ, м. Львів, м. Вінниці, м. Ужгород та м. Запоріжжя. Більшість цих акцій протесту розігнала міліція, багато протестувальників були затримані та/або притягнуті до кримінальної відповідальності за обвинуваченням у вчиненні масових заворушень.

12.  Як повідомлялося, протести на Майдані спочатку не мали лідерів та ієрархії, хоча у період з листопада до грудня 2013 року декілька політичних партій та політиків подавали письмові повідомлення до Київської міської ради та/або Київської міської державної адміністрації, повідомляючи про свій намір організувати мітинги в центральній частині м. Київ, у тому числі цілодобову варту на Майдані Незалежності 30 листопада 2013 року та зібрання в подальші дати в грудні 2013 року. Зрештою з’явились неформальні лідери, а до акцій протесту приєдналися різні політичні діячі. 22 грудня 2013 року декілька політичних партій, позапартійних громадських організацій та осіб, які брали участь в акціях протесту на Майдані, з метою координації протестного руху створили політичний союз під назвою «Народне об’єднання «Майдан». На той момент членами ради об’єднання було близько п’ятдесяти осіб, у тому числі пан І. Луценко, заява якого є предметом розгляду в одному з п’яти рішень, ухвалених того ж дня, що і це рішення (див. згадане рішення у справі «Луценко та Вербицький проти України» (Lutsenko and Verbytskyy v. Ukraine).

13.  Під час акцій протесту на Майдані у центральній частині м. Київ протестувальники зводили барикади, встановлювали намети та сцени для публічних виступів і презентацій. У різний час вони займали декілька адміністративних будівель, у тому числі будівлю Київської міської ради, Київської обласної державної адміністрації та Будинок професійних спілок. Ці будівлі використовувались, inter alia, як місця, де протестувальниками могли зігрітися, поїсти та отримати медичну допомогу, поспати та відпочити. У цих приміщеннях також розташовувався штаб лідерів протестувальників Майдану та їхній прес-центр. Хоча територія чи будівлі, які вони займали в різний час, відрізнялися, а жорстокі події відбувалися в різних районах м. Київ, більшість часу протестувальники фактично контролювали центральну площу – Майдан Незалежності – та частини декількох прилеглих вулиць.

14.  У відповідь на акції протесту органи державної влади направили близько 11 000 працівників міліції до м. Київ під час акцій протесту на Майдані, у тому числі: підрозділи міліції особливого призначення «Беркут», спеціальний підрозділ міліції для охорони громадського порядку та боротьби з організованою злочинністю, підпорядкований Департаменту з питань охорони громадського порядку, який був частиною Міністерства внутрішніх справ України (далі – МВС України); спеціальний підрозділ «Сокіл» Департаменту боротьби з організованою злочинністю МВС України; внутрішні війська під командуванням Міністра внутрішніх справ України, а також їхні спеціальні підрозділи («Барс», «Гепард», «Ягуар», «Леопард» і «Тигр») та загін спеціального призначення з боротьби з тероризмом під назвою «Омега». Окрім них, органи державної влади направили спеціальний підрозділ з боротьби з тероризмом Служби безпеки України під назвою «Альфа» та підрозділи Національної гвардії України.

15.  Згідно з відповідними матеріалами розслідувань, різними національними та міжнародними звітами та доповідями (див., зокрема, пункти 20, 21, 235, 242, 246, 248, 250, 251, 252, 254 та 260) з метою придушення акцій протесту органи державної влади залучили сотні «тітушок», які, як стверджувалося, вчинили численні напади, викрадення та вбивства протестувальників (див., зокрема, пункт 11 доповіді КЗК від 13 січня 2015 року, наведеної у пункті 250).

16.  Як повідомлялося, під час акцій протесту на Майдані було зафіксовано понад 100 пов’язаних з ними смертей, у тому числі було застрелено сімдесят осіб, яких в Україні часто називають «Небесною сотнею», а близько 1 000 протестувальників – поранено. Крім того, під час цих подій було вбито щонайменше тринадцять працівників міліції та близько 1 000 отримали поранення (див., inter alia, звіт Міжнародної дорадчої групи за 2015 рік (далі – МДГ), міжнародного органу, створеного Генеральним Секретарем Ради Європи у квітні 2014 року, який частково узагальнено, а частково наведено у цьому рішенні в пунктах 237 – 249).

17.  Акції протесту широко висвітлювалися в українських та закордонних засобах масової інформації, і майже всі відповідні події були зафіксовані та задокументовані органами державної влади, національними та міжнародними засобами масової інформації, протестувальниками та/або численними свідками.Загальний огляд офіційних розслідувань цих подій

18.  Під час і після акцій протесту на Майдані органи державної влади розпочали проведення різних розслідувань щодо відповідних подій, у тому числі стосовно скарг заявників на жорстоке поводження та інші протиправні дії у зв’язку з їхньою фактичною чи передбачуваною причетністю до акцій протесту на Майдані. Наразі тривають численні кримінальні провадження щодо поводження з протестувальниками на Майдані, в тому числі провадження щодо колишніх вищих посадових осіб – Президента України В. Януковича, Прем’єр-міністра України М. Азарова, Генерального прокурора України пана В. Пшонки, Міністра внутрішніх справ України пана В. Захарченка та Секретаря Ради національної безпеки і оборони України пана А. Клюєва, які підозрюються у розробці та організації цілеспрямованої стратегії припинення та подальшого перешкоджання акціям протесту на Майдані, яка передбачала застосування непропорційної сили до протестувальників, а також піддання їх невиправданим затриманням і необґрунтованому притягненню до відповідальності. Відповідні провадження були порушені щодо численних працівників міліції, слідчих, прокурорів і суддів, які брали участь у провадженнях щодо протестувальників.

19.  Згідно з інформацією, опублікованою ГПУ на своєму спеціальному вебсайті, багато із цих підозрюваних втекли з України в Російську Федерацію і перебували поза межами досяжності українських органів влади. З цієї причини на момент ухвалення цього рішення щодо цих підозрюваних проводились спеціальні in absentia провадження.

20.  21 листопада 2018 року начальник Управління спеціальних розслідувань ГПУ (далі – УСР), яке було створено 08 грудня 2014 року і здійснювало нагляд за деякими розслідуваннями, пов’язаними з Майданом до 20 листопада 2019 року, надав певні подробиці про ці провадження у своєму прес-брифінгу, які були узагальнені Українським кризовим медіа центром (далі – УКМЦ)[2] так (виділення в тексті додано УКМЦ):

«Ключові цифри: тисячі злочинів, сотні осіб пред’явлено обвинувачення та дев’ятьох осіб визнано винними

4 700 злочинів, 442 підозрюваних. Загальна кількість злочинів, вчинених під час Майдану сягає 4 700. Більшість із них вже розслідуються ... 442 особам пред’явлено обвинувачення. Обвинувальні акти щодо 279 осіб направлено до судів.

«Ми встановили обставини, за яких ці злочини були вчинені. У найкращому випадку ми встановили виконавців, організаторів, замовників і співучасників, включаючи так звану середню ланку, через яку проходили накази», – зазначив посадовець.

... наразі перевіряється понад 15 тисяч осіб щодо їхньої причетності до відповідних злочинів, ця цифра включає працівників правоохоронних органів.

... 52 особи визнані винними ... Дев’ять осіб засуджені до позбавлення волі ... Тринадцять осіб затримані ... Винесено дев’ять виправдувальних вироків ...

Випадки вбивств. ... 56 особам пред’явлено обвинувачення у справах про вбивства 73 протестувальників, «починаючи від колишнього глави держави і закінчуючи працівниками правоохоронних органів нижчого рівня, обвинуваченими у застосуванні зброї або побитті протестувальників, які призвели до їхньої смерті».

Працівники МОП «Беркут» в новій поліції. Через п’ять років після вчинення злочинів близько 30 відсотків тодішніх працівників МОП «Беркут» все ще працюють ... серед них є 20 обвинувачених, дев’ять з яких обіймали посади високого рівня, ... 33 особи, підозрювані у справах Майдану, продовжують працювати в правоохоронних органах. Однак Міністерство внутрішніх справ України не вбачає підстав для їхнього звільнення до винесення вироку.

Чому все відбувається так повільно?...

Дефіцит працівників у спеціальному управлінні Генеральної прокуратури України. [із 4 700 розслідувань] понад 4 100 перебувають у провадженні [46 слідчих і 33 прокурорів] Генеральної прокуратури України ...

Повільне розслідування. В інститутах судових експертиз у м. Київ та м. Харків працює лише по одному експерту-балісту. Це спричиняє серйозні затримки у проведенні балістичних експертиз ...

Опір правоохоронної системи. ... справи щодо працівників правоохоронних органів ... затягуються через [такий] опір ... більшість із тих, кого засудили до позбавлення волі за злочини Майдану, є «тітушками».

«Так сталося, що розслідування щодо «тітушок» стосувалися конкретного епізоду, це дозволяло закінчити (розслідування – ред.) і швидше перейти до обрання покарання», – пояснив посадовець.

... більшість злочинів під час Революції Гідності були скоєні [працівниками] правоохоронних органів. ...»

21.  19 лютого 2019 року УСР опублікувало аналітичну довідку про «системні перешкоди розслідуванню злочинів, які були вчинені під час протестів на Майдані»[3]. У відповідних витягах з аналітичної довідки зазначено (виділення в тексті додано УСР):

«... Упродовж [2014 – 2019 років] слідчі УСР здійснювали розслідування у кримінальних провадженнях, що охоплюють понад 4 100 епізодів кримінальних правопорушень ([тоді як] інші підрозділи правоохоронних органів [провели розслідування щодо] ще понад 700 епізодів) ...

Загалом правоохоронними органами України у провадженнях цієї категорії було повідомлено про підозру у вчиненні [різних] злочинів 442 особам, із них: 48 високопосадовців, 226 правоохоронця (у тому числі 27 слідчих), 20 прокурорів та 23 судді [та 58 «тітушок»]. До суду [на розгляд] було направлено 186 обвинувальних актів стосовно 288 осіб. За результатами судового розгляду винуватими у вчиненні [різних] кримінальних правопорушень було визнано 52 осіб ...

Водночас на практиці, ... стикалися із протидією розслідуванню, яка здійснювалася у різних формах та мала досить різні прояви. Тривале нереагування на [цю проблему] свідчить про незацікавленість керівництва держави, правоохоронних органів та судової гілки влади у досягненні швидких, повноцінних та якісних результатів розслідування та покаранні осіб, причетних до цих злочинів. Більше того, ... містить ознаки навмисної системної протидії розслідуванню. Таку ситуацію можна пояснити тільки небажанням політичних сил ламати існуючу систему [ручного управління] правоохоронними органами.

[... якби перешкод не існувало ..., результати могли бути вагомішими, і в першу чергу щодо кількості засуджених винних осіб.

Усі наявні перешкоди у розслідуванні можна умовно звести до наступних категорій, кожна із яких буде розглянута окремо в аналітичній довідці:

1. [Перешкоди у розслідуванні внаслідок] неналежного забезпечення розслідування та створення перешкод [розслідуванням] зі сторони керівництва Генеральної прокуратури України .

2. [Перешкоди] розслідуванню злочинів правоохоронців зі сторони Міністерства внутрішніх справ України та Служби безпеки України.

 3. Перешкоди у розслідуванні внаслідок рішень і дій слідчих суддів та в ході судового розгляду.

4. [Перешкоди, пов’язані з] постійними законодавчими «новаціями», які ускладнюють розслідування та ставлять під сумнів його легітимність.

5. [Перешкоди, пов’язані з] відсутністю якісного та необхідного забезпечення експертних установ та допомоги інших задіяних державних органів.

...»

22.  З грудня 2019 року ГПУ розпочала передачу відповідних матеріалів справ до Державного бюро розслідувань. Останнє було створено згідно із Законом України «Про Державне бюро розслідувань» від 12 листопада 2015 року і уповноважено, inter alia, проводити розслідування злочинів, вчинених високопоставленими державними чиновниками. Невідомо, чи на момент ухвалення цього рішення передача була закінчена.ВІДОМОСТІ ЩОДО ВІДПОВІДНИХ ПОДІЙ У м. Київ

23.  21 листопада 2013 року, як повідомлялося, після закликів у соціальних мережах (див., inter alia, пункт 4 звіту МДГ за 2015 рік, який частково узагальнено та частково наведено у цьому рішенні в пунктах 237 – 249), декілька тисяч протестувальників зібралися на Майдані Незалежності протестувати проти розпорядження Кабінету Міністрів України зупинити підготовку до підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, прийнятого раніше того дня. Близько 14 год. 00 хв. того дня Окружний адміністративний суд міста Києва ухвалив рішення, inter alia, про заборону зведення стаціонарних і пересувних малих архітектурних форм під час демонстрацій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик та Європейській площі в центральній частині м. Київ[4]. Значно пізніше, 23 січня 2014 року, Київський апеляційний адміністративний суд скасував це рішення здебільшого з тих підстав, що не було надано жодних доказів для доведення, що зведення стаціонарних і пересувних малих архітектурних форм під час демонстрацій могло створити реальну небезпеку для здоров’я або прав інших осіб, або для громадського порядку, оскільки органи державної влади були завчасно повідомлені про заплановані демонстрації в центральній частині м. Київ і заборона була незаконно поширена на необмежену кількість осіб.

У період з 21 до 30 листопада 2013 року аналогічні мітинги були організовані в центральній частині м. Київ, водночас певна кількість протестувальників несли цілодобову варту на Майдані Незалежності та деякий час на Європейській площі. Для цих цілей протестувальники встановили там декілька наметів. Під час акції протесту 24 листопада 2013 року відбулися сутички між протестувальниками та працівниками міліції.

Особливо жорстокі сутички відбулися у м. Київ рано вранці
30 листопада 2013 року, 01 грудня та в ніч з 10 на 11 грудня 2013 року, у періоди з 19 до 22 січня 2014 року та з 18 до 20 лютого 2014 року.

24.  Рано вранці 30 листопада 2013 року працівники міліції застосували силу для розгону декількох сотень протестувальників, які брали участь у цілодобовій варті на Майдані Незалежності, зайнявши частину пішохідної зони. Було поранено від шістдесяти до дев’яноста осіб. Понад тридцять осіб були затримані працівниками міліції.

25.  30 листопада 2013 року Київська міська державна адміністрація звернулася до суду з позовом проти партій «Батьківщина» та «УДАР» і декількох осіб з метою заборонити проведення демонстрацій у період з 01 грудня 2013 року до 07 грудня 2013 року на вулицях Банковій, Грушевського та Богомольця, Європейській площі, Майдані Незалежності та парку, який знаходився неподалік. Окружний адміністративний суд міста Києва, який розглянув справу близько опівночі того ж дня, задовольнив позов. У своїй постанові суд зазначив про наявність інформації стосовно «існування закликів учасників Майдану щодо виходу [громадян] на масові заходи, заклики до громадян про підняття революції та повалення правлячого режиму», і стосовно «закидання димових шашок невідомими особами», але не навів жодних додаткових відомостей. Він також зазначив, що
30 листопада 2013 року відповідачі надіслали до Київської міської державної адміністрації повідомлення про свій мітинг, запланований на 01 грудня 2013 року, а тому не дотрималися положення, затвердженого рішенням Київської міської ради, стосовно подання повідомлення не пізніше ніж за десять днів про проведення будь-якої запланованої демонстрації. 23 січня 2014 року Київський апеляційний адміністративний суд залишив цю постанову без змін. 17 квітня
2014 року Вищий адміністративний суд України (далі – ВАСУ) скасував ці рішення як необґрунтовані. ВАСУ встановив, що суди нижчої інстанції не взяли до уваги відсутність законних підстав для обмеження права на мирні зібрання, а також не було надано жодних доказів, які б свідчили про насильницькі наміри відповідачів у провадженні чи учасників мітингів, або про створення під час проведення мітингів реальної небезпеки заворушень чи вчинення злочинів, загрози здоров’ю населення або правам і свободам інших осіб.

26.  Як повідомлялося, 01 грудня 2013 року у відповідь на розгін мітингу 30 листопада 2013 року декілька сотень тисяч осіб взяли участь у марші в центральній частині м. Київ. Попереднього дня приблизно о 14 год. 00 хв. декілька сотень протестувальників зібралися біля Адміністрації Президента України на вулиці Банковій. Деякі з присутніх осіб почали поводитись агресивно і, зокрема, кидали каміння та палиці в працівників міліції, які блокували прохід до Адміністрації Президента України. Окремі особи також захопили бульдозер і, як повідомлялося, намагалися прорвати оточення працівників міліції. Близько 16 год. 30 хв. працівники міліції застосували силу для розгону протестувальників на вулиці Банковій. Під час цих подій було поранено понад 200 осіб. У зв’язку з цим працівники міліції затримали дев’ять осіб (див., inter alia, пункти 24 – 32 звіту МДГ за 2015 рік, який частково узагальнений та частково наведений у цьому рішенні у пунктах 237 – 249).

27.  08 грудня 2013 року на Майдані Незалежності відбулася ще одна демонстрація, в якій взяли участь декілька сотень тисяч осіб і під час якої були збудовані барикади на вулицях Грушевського, Лютеранській, Круглоуніверситетській та Богомольця, прилеглих до Майдану Незалежності.

28.  09 грудня 2013 року, коли протестувальники зайняли Майдан Незалежності та частини прилеглих вулиць у центральній частині
м. Київ, Київська міська рада подала цивільний позов проти декількох фізичних осіб і двох політичних партій, вимагаючи зобов’язати їх та будь-яку іншу особу не перешкоджати пішоходам і транспортним засобам користуватися вулицями у центральній частині м. Київ.

29.  Того ж дня за заявою Київської міської ради суддя Г. Печерського районного суду вирішила застосувати тимчасовий захід у цьому провадженні, посилаючись, inter alia, на статті 151 та 152 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент подій (див. пункт 204). Відповідно до судової заборони відповідачі та «будь-яка інша особа» мали утриматися від «перешкоджання пішоходам і транспортним засобам користуватися [вулицями в центральній частині м. Київ]», оскільки це вважалося необхідним для забезпечення виконання рішення щодо суті позову. Також зазначалося, що суд розглянув це питання, не повідомивши відповідачів.

30.  Застосування тимчасового заходу було оскаржено в апеляційному порядку та зрештою скасовано Апеляційним судом
міста Києва 11 березня 2014 року. 09 квітня 2014 року суддя Г. закрила провадження у справі, оскільки зареєстровані місця проживання відповідачів знаходилися за межами територіальної юрисдикції Печерського районного суду.

31.  Тим часом 10 грудня 2013 року відповідна виконавча служба розпочала виконавче провадження у зв’язку із судовою забороною та вирішила залучити працівників міліції. У перші години 11 грудня
2013 року низка працівників міліції намагалася вивести протестувальників з Майдану Незалежності та демонтувати барикади на вулиці Інститутській. Працівники міліції також намагалася увійти до будівлі Київської міської ради та Київської обласної державної адміністрації, які протестувальники зайняли 01 грудня 2013 року. Протистояння між протестувальниками та працівниками міліції тривало всю ніч 11 грудня 2013 року, в результаті чого близько сорока осіб отримали тілесні ушкодження.

32.  Протягом другої половини грудня 2013 року та перших двох тижнів січня 2014 року акції протесту продовжувалися і супроводжувалися окремими сутичками та інцидентами за участю працівників міліції та протестувальників.

33.  16 січня 2014 року Верховна Рада України прийняла декілька законів, які стали відомими як «антипротестні закони», та якими було обмежено громадянські права та свободи, і, зокрема, свободу зібрань (див. додаткові відомості у пункті 197).

34.  Як повідомлялося, 19 січня 2014 року у відповідь на прийняття цих законів на Майдані Незалежності розпочався масовий марш. Протестувальники мали намір пройти до будівлі Верховної Ради України, але вулиця Грушевського, яка веде до неї, була заблокована працівниками міліції. Зрештою, між протестувальниками та працівниками міліції виникла сутичка. Перші кидали, серед інших предметів, каміння та палаючі об’єкти в працівників міліції, а останні – застосували до протестувальників сльозогінний газ, світло-шумові гранати та водомети. Як стверджувалося, працівники міліції стріляли в протестувальників гумовими кулями та дробом з металевими снарядами (див., inter alia, пункти 53 – 54 звіту МДГ за 2015 рік, який частково узагальнений та частково наведений в цьому рішенні в пунктах 237 – 249).

35.  Жорстокі сутички між протестувальниками та працівниками міліції на вулиці Грушевського також відбулися 20 – 22 січня
2014 року, здебільшого під час спроб працівників міліції розігнати протестувальників, у результаті чого тисячі осіб зазнали різних тілесних ушкоджень та щонайменше двох протестувальників застрелили. Працівники міліції затримали десятки осіб, і повідомлялося про випадки стверджувано надмірного застосування сили та/або приниження під час або безпосередньо після їхнього затримання (див., inter alia, пункти 11 і 13 Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) для Уряду України за результатами візиту до України з 18 до 24 лютого 2014 року, наведеній в пункті 250).

36.  Згодом протестувальники несли цілодобову варту на Майдані Незалежності та навколо нього, а також зайняли декілька адміністративних будівель на цій території. Протистояння між протестувальниками та працівниками міліції тривало, але менш інтенсивно.

37.  Повідомлялося, що в різні дати січня та перших двох тижнів лютого 2014 року низка протестувальників під час їхнього знаходження поза межами території, яка перебувала під їхнім контролем, були затримані працівниками міліції або викрадені «тітушками». Пізніше багато з них стверджували, що були піддані жорстокому поводженню працівників міліції або «тітушок» (див., inter alia, пункт 11 доповіді КЗК від 13 січня 2015 року, наведеній у пункті 250). Також висувалися твердження, що «тітушки» несли відповідальність за вбивство декількох протестувальників, зокрема пана Ю. Вербицького (див. згадане рішення у справі «Луценко та Вербицький проти України» (Lutsenko and Verbytskyy v. Ukraine).

38.  18 лютого 2014 року протестувальники вирушили до Верховної Ради України, як повідомлялося, протестувати проти затримки у відновленні дії змін від 2004 року до Конституції України. Особливо жорстокі сутички відбулись між протестувальниками та працівниками міліції, в результаті яких було поранено більше тисячі осіб і загинуло щонайменше вісім осіб.

39.  Пізніше того ж дня, розігнавши протестувальників на території поблизу Верховної Ради України, працівники міліції розпочали штурм протестувальників, які перебували на Майдані Незалежності. Як повідомлялося, працівники міліції застосували до протестувальників світло-шумові гранати, сльозогінний газ, пістолети з гумовими кулями та дробом з металевими снарядами, водомети, бронетранспортери та, в певних випадках, вогнепальну зброю, тоді як протестувальники кидали в працівників міліції палки, каміння та пляшки з легкозаймистою рідиною. У результаті сотні осіб отримали тілесні ушкодження та більше десяти осіб загинули (див., inter alia, пункти 71 – 76 звіту МДГ за 2015 рік, який частково узагальнений та частково наведений в цьому рішенні в пунктах 237 – 249).

40.  19 лютого 2014 року органи державної влади публічно оголосили про початок антитерористичної операції з розгону протестувальників та видачу вогнепальної зброї залученим працівникам правоохоронних органів.

41.  Того ж дня та 20 лютого 2014 року відбулися сутички між протестувальниками та працівниками міліції на Майдані Незалежності та прилеглих вулицях і, як повідомлялося, ці сутички призвели до загибелі близько сімдесяти осіб, більшість з яких загинули через вогнепальні поранення.

42.  Увечері 20 лютого 2014 року Верховна Рада України ухвалила Постанову, в якій засудила «усі вияви насильства, що призвели до загибелі та поранень осіб» і дала вказівку Кабінету Міністрів України, МВС України, Міністерству оборони України, Службі безпеки України (далі – СБУ) зупинити проведення антитерористичної операції, припинити застосування сили до протестувальників, припинити блокування вулиць та повернути особовий склад правоохоронних органів до місць постійної дислокації.

43.  На момент ухвалення цієї постанови протистояння та сутички між працівниками міліції та протестувальниками в центральній частині м. Київ фактично закінчилися. Особовий склад правоохоронних органів поступово був відведений з цієї території.

44.  Як повідомлялося, 21 та/або 22 лютого 2014 року Президент України В. Янукович і низка високопоставлених державних чиновників, у тому числі Прем’єр-міністр України М. Азаров, Генеральний прокурор України пан В. Пшонка та Міністр внутрішніх справ України пан В. Захарченко, залишили Київ (див., inter alia, пункт 84 звіту Офісу Прокурора МКС щодо діяльності з попереднього вивчення за 2015 рік, який частково наведений та узагальнений у пункті 268).

45.  22 лютого 2014 року Верховна Рада України ухвалила постанову, в якій посилаючись на «обставини крайньої необхідності», проголосила, що Президент України В. Янукович «у неконституційний спосіб самоусунувся від здійснення конституційних [президентських] повноважень». Верховна Рада України призначила проведення дострокових президентських виборів на 25 травня 2014 року, обрала народного депутата Верхової Ради України О. Турчинова на посаду Голови Верховної Ради України, оскільки попередній голова раніше подав у відставку, і доручила О. Турчинову координувати роботу Кабінету Міністрів України до формування нового уряду.КОНКРЕТНІ ФАКТИ ЩОДО ЗАЯВНИКІВ У ЦІЙ СПРАВІПодії у м. Київ 30 листопада 2013 року, які стосуються
пана І. Сіренка, пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна,
пана Ю. Лепявка, пана О. Грабця, пана О. Бали, пана Ф. Лапія,
пана Р. Ратушного, пана А. Рудчика, пані О. Ковальської та
пана А. Соколенка (заяви № 9078/14, № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) та їхні наслідкиСтверджуване жорстоке поводження з відповідними заявниками

46.  30 листопада 2013 року приблизно о 04 год. 00 хв. зазначені заявники перебували серед протестувальників, які брали участь у цілодобовій варті на Майдані Незалежності у м. Київ (див. пункт 24). Заявники зазначили, що були неозброєні. Уряд не заперечував проти цього і у своїх зауваженнях також зазначив, що відповідна акція протесту була мирною.

47.  Згідно з письмовими доводами сторін, відеозаписами та фотографіями, наданими заявниками, працівники МОП «Беркут» оточували та нападали на протестувальників, у тому числі заявників, наносячи удари руками та ногами, використовуючи для їхнього розгону гумові та пластикові кийки, сльозогінний газ і світло-шумові гранати. Хоча протестувальники не чинили опору працівникам міліції, і багато з них, після того, як були поранені, лежали на бруківці, стверджуване побиття продовжувалося. Багато протестувальників, які намагались уникнути насильницького розгону та втекти, у тому числі деякі заявники (див. пункт 48), були спіймані та побиті працівниками МОП «Беркут» на території, прилеглій до Майдану Незалежності. Як стверджувалося, під час розгону працівники МОП «Беркут» також нецензурно ображали протестувальників, зокрема називаючи їх «хохлами» (хохли – етнічна зневажлива назва українців, здебільшого використовується в російській мові). Згідно з твердженнями органів державної влади розгін здійснювався з метою розміщення обладнання та матеріалів для встановлення новорічної ялинки на Майдані Незалежності.

48.  Відповідно до доводів заявників та інформації, що міститься у відповідних кримінальних справах (див. пункти 54 – 56):

(i)  Під час розгону невстановлені працівники МОП «Беркут» декілька разів вдарили пана І. Сіренка по тулубу та кінцівках.

(ii)  Після того, як розпочався розгін, пан П. Шморгунов намагався покинути цю територію, щоб уникнути побиття невстановленими працівниками МОП «Беркут». Йому вдалося відійти приблизно на
100 метрів, коли двоє невстановлених працівників МОП «Беркут» крикнули йому «Біжи, хохол!» (див. пункт 47), а потім нанесли йому удари по голові, плечах і ногах.

(iii)  Невстановлені працівники МОП «Беркут» вдарили пана Б. Єгіазаряна по спині, коли він намагався допомогти жінці без свідомості, яка впала на землю під час розгону. Йому вдалося залишити Майдан Незалежності, але коли він перебував приблизно за 300 метрів від нього, до заявника підбігли інші декілька невстановлених працівників МОП «Беркут», які нанесли кілька ударів гумовими кийками йому по спині, шиї та кінцівках.

(iv)  Під час розгону пан Ю. Лепявко намагався допомогти іншому протестувальнику, якого невстановлені працівники МОП «Беркут» повалили на землю. У цей момент невстановлений працівник
МОП «Беркут» наніс удари кулаками та ногами по голові, тулубу та кінцівках пана Ю. Лепявка.

(v)  Під час розгону пан О. Грабець впав. Невстановлені працівники «Беркуту» побили його, коли він лежав на тротуарі. Його декілька разів вдарили кулаками та ногами по ногам і сідницям.

(vi)  Невстановлені працівники МОП «Беркут» побили пана О. Балу гумовими кийками та повалили його на землю. Поки він лежав на тротуарі, вони неодноразово наносили удари кулаками та ногами йому по голові, тулубу та кінцівках, після чого він втратив свідомість.

(vii)  Під час розгону невстановлені працівники МОП «Беркут» декілька разів вдарили пана Ф. Лапія гумовими кийками по голові, кінцівках і тулубі. Для того, щоб залишити територію, оточену працівниками МОП «Беркут», йому довелося пройти «коридором», утвореним декількома невстановленими працівниками МОП «Беркут», які продовжували його бити, поки він йшов.

(viii)  Після того, як розпочався розгін, пан Р. Ратушний, якому на той момент було 16 років, намагався покинути територію, щоб уникнути побиття. Він встиг відійти і перебував на певній відстані, коли до нього підбіг невстановлений працівник МОП «Беркут» і вдарив його гумовим кийком по верхній частині спини. Пізніше інший невстановлений працівник МОП «Беркут» вдарив його гумовим кийком по правій нозі.

(ix)  Під час розгону невстановлені працівники МОП «Беркут» потягнули пані О. Ковальську за волосся і кинули на тротуар, при цьому нанісши їй удари по голові та шиї.

(x)  Невстановлені працівники МОП «Беркут» неодноразово наносили удари пану А. Рудчику гумовими кийками по плечах, спині та кінцівках. Його також вдарили по голові, внаслідок чого він відчув запаморочення і у нього пішла кров з носа.

(xi)  Пан А. Соколенко, який є лікарем, намагався надати медичну допомогу протестувальнику, який постраждав під час розгону, коли невстановлені працівники МОП «Беркут» вдарили його по правій нозі та верхній частині спини. Згодом, коли він залишав територію, невстановлений працівник МОП «Беркут» вдарив його гумовим кийком по лівій руці.

49.  Тоді як деяких вказаних заявників – пана І. Сіренка,
пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна, пана О. Грабця, пана О. Балу,
пана Ф. Лапія та пана А. Соколенка (заяви № 9078/14, № 15367/14, № 16280/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) – обстежили лікарі та надали їм медичну допомогу незабаром після розгону, інші заявники – пан А. Рудчик і пан Ю. Лепявко – пройшли медичний огляд через декілька днів (заяви № 18118/14 та № 19954/15). Згодом, також у межах офіційного розслідування подій 30 листопада 2013 року, були проведені додаткові судово-медичні експертизи тілесних ушкоджень усіх заявників (див. пункт 66).

50.  Згідно з наданими сторонами медичними документами у
пана І. Сіренка були крововиливи на тулубі та кінцівках; у
пана П. Шморгунова були рани на потилиці та крововиливи на правому плечі та правій руці; у пана Б. Єгіазаряна були крововиливи на спині та лівій нозі; у пана Ю. Лепявка була закрита черепно-мозкова травма та забійна рана на правому плечі; у пана О. Грабця було декілька крововиливів на тулубі та кінцівках; у пана О. Бали були струс головного мозку, крововиливи та забійні рани на тулубі та кінцівках; у пана Ф. Лапія була рана на потилиці, садна та подряпини на обличчі; у пана А. Рудчика були забійні рани на обличчі та правій руці, переломи кісток правого передпліччя; і у пана А. Соколенка був перелом ліктьового відростка, крововилив у верхній частині спини та забій правої ноги.

51.  Після розгону акції протесту 30 листопада 2013 року
пані О. Ковальська не звернулася за медичною допомогою тому що, як стверджувалося, боялася жорстокого поводження та переслідування органів державної влади за участь в акції протесту того дня. З тієї ж причини вона вирішила не брати участь у подальших акціях протесту.

52.  Також побоюючись жорстокого поводження та притягнення до кримінальної відповідальності, пан Р. Ратушний не звертався за медичною допомогою після розгону акції протесту 30 листопада
2013 року. Крім того, він також вважав, що його тілесні ушкодження були легкими і не вимагали особливого лікування. 11 грудня
2013 року він пройшов медичне обстеження у зв’язку з тілесними ушкодженнями, як стверджувалося, отриманими того дня (див. пункти 135 – 137).Стверджуване тримання під вартою пана І. Сіренка
(заява № 9078/14)

53.  Під час розгону 30 листопада 2013 року було затримано від тридцяти до сорока протестувальників та доставлено до Шевченківського районного відділу міліції, у тому числі, вочевидь, пана І. Сіренка (заява № 9078/14). Його тримали під вартою понад три години та допитали. Причини тримання його під вартою йому повідомлено не було, а також не було складено жодного протоколу його допиту. Згідно з твердженнями Уряду скарги пана І. Сіренка на незаконне тримання під вартою становлять частину офіційного розслідування подій 30 листопада 2013 року (див. пункт 54). Слід зазначити, що Уряд надав копію листа ГПУ від 27 лютого 2014 року, в якому зазначалося, що матеріали однієї з кримінальних справ[5] також стосувалися «причин перебування пана І. Сіренка у ... відділі міліції».Офіційне розслідування подій 30 листопада 2013 року та пов’язаних з ними проваджень

54.  30 листопада 2013 року прокурори та міліція порушили два провадження у зв’язку з розгоном протестувальників того дня у центральній частині м. Київ[6]. 02 грудня 2013 року порушені прокурором справи були передані до ГПУ для подальшого розслідування. Офіційне розслідування подій 30 листопада 2013 року стало частиною матеріалів більшого розслідування на національному рівні, яке охоплює інші події під час акцій протесту на Майдані, у тому числі вбивство та завдання тілесних ушкоджень протестувальникам у період з 22 січня до 20 лютого 2014 року (див., inter alia, пункти 18 – 21).

55.  Під час цих розслідувань у період з грудня 2013 року до січня 2014 року було допитано голову Київської обласної державної адміністрації, заступника Секретаря Ради національної безпеки і оборони України, декількох високопосадовців МВС України, та зрештою повідомлено про підозру у зловживанні владою, по суті у зв’язку з відданням незаконного наказу про відповідний розгін акції протесту. За цей період не було допитано жодного працівника МОП «Беркут», який перебував у центральній частині м. Київ 30 листопада 2013 року.

56.  Згодом у період з лютого 2014 року до березня 2015 року було порушено декілька інших проваджень, inter alia, щодо семи командирів МОП «Беркут» за підозрою у незаконному втручанні в акцію протесту 30 листопада 2013 року[7]. Деякі з цих проваджень зрештою були об’єднані.

57.  У період з лютого до червня 2015 року розслідування щодо голови Київської обласної державної адміністрації, який обіймав посаду у листопаді 2013 року, та чотирьох командирів підрозділів МОП «Беркут», які дислокувалися у м. Київ, були закінчені та передані до Шевченківського районного суду міста Києва[8] для розгляду по суті, який ще тривав на момент ухвалення цього рішення (див. пункти 55 – 56). В обвинувальному акті щодо чотирьох командирів підрозділів МОП «Беркут», затвердженому ГПУ 26 червня 2015 року, було зазначено, inter alia, що відповідні акції протесту були «виключно мирними»; що не було ухвалено жодного судового рішення, яке обмежувало би право протестувальників на зібрання
30 листопада 2013 року; що розгін 30 листопада 2013 року був здійснений незаконно; і що працівники міліції, діючи згідно з незаконними наказами та вказівками своїх командирів і вищих посадових осіб, незаконно застосовували силу до протестувальників і тим самим заподіяли різні тілесні ушкодження та фізичний біль відповідним заявникам.

58.  Розслідування щодо декількох інших підозрюваних (див., зокрема, пункт 56) були зупинені, оскільки вони втекли. Розслідування щодо працівників МОП «Беркут», безпосередньо залучених до розгону, на момент ухвалення цього рішення проводилося в межах іншої справи[9].

59.  Згідно з доводами Уряду, наданими у період з листопада
2016 року до січня 2017 року, тоді як багатьох з приблизно 400 працівників МОП «Беркут», які були розміщені в центральній частині м. Київ 30 листопада 2013 року, було встановлено та допитано після
22 лютого 2014 року, тих, кого, вочевидь, не було видно на відеозаписах фактичного розгону протестувальників – близько тридцяти працівників – не вдалося ідентифікувати, оскільки під час розгону вони носили балаклави та/або шоломи, і жоден з них не мав індивідуальних номерів на своїй формі чи шоломі.

60.  Уряд надав копії різних листів, складених ГПУ протягом
2016 року, згідно з якими під час розслідування розгону протестувальників 30 листопада 2013 року органи державної влади встановили близько дев’яноста потерпілих, з яких близько вісімдесяти були допитані. З цих вісімдесяти допитаних потерпілих близько двадцяти допомогли слідчим у їхніх спробах встановити особу працівників МОП «Беркут», які безпосередньо брали участь у розгоні. Близько 270 працівників міліції та низка інших державних службовців були допитані як свідки. Було проведено відтворення обстановки та обставин події за участю двох потерпілих та одного представника потерпілого, а також із залученням допомоги експертів було досліджено багато фотографій та відеозаписів.

61.  Згідно з інформацією, опублікованою на спеціальному вебсайті ГПУ, у період з червня 2015 року до грудня 2018 року чотирнадцятьом колишнім працівникам МОП «Беркут», з яких щонайменше половина були колишніми командирами, було пред’явлено обвинувачення – переважно за статтями 171, 340 та 365 Кримінального кодексу України (див. пункт 201) – у зв’язку з розгоном протестувальників 30 листопада 2013 року. Їхні справи було передано до Шевченківського районного суду міста Києва для розгляду по суті. На момент ухвалення цього рішення розгляд справи у суді тривав. Також 02 та 03 березня
2017 року двом колишнім працівникам МОП «Беркут», який дислокувався у м. Київ, було офіційно повідомлено про підозру у жорстокому поводженні з протестувальниками під час розгону
30 листопада 2013 року.

62.  Загалом усі зазначені розслідування та судові провадження стосувались або посадових осіб, яких підозрювали у відданні наказів чи вказівок працівникам міліції розігнати протестувальників
30 листопада 2013 року, або окремих працівників міліції, яких підозрювали у фактичному здійсненні відповідного розгону, що призвело, inter alia, до заподіяння тілесних ушкоджень заявникам. У контексті цих розслідувань заявники були офіційно визнані потерпілими від передбачуваних злочинів. Однак відсутня інформація, чи підозрювали слідчі будь-яку особу у стверджуваному застосуванні надмірної сили того дня саме щодо заявників.Участь заявників у проваджені щодо подій 30 листопада 2013 року

63.  Згідно з доводами сторін і наданими Суду документами у різні дати у період з 30 листопада до 26 грудня 2013 року всі відповідні заявники подавали до прокуратури міста Києва та/або ГПУ індивідуальні скарги на жорстоке поводження працівників міліції під час розгону протестувальників 30 листопада 2013 року. Пан І. Сіренко, пан П. Шморгунов, пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Грабець, пан О. Бала, пан Ф. Лапій, пан А. Рудчик та пан А. Соколенко (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) також надали медичні документи (див. пункти 49 – 50).

64.  Зрештою скарги заявників були долучені до зазначених кримінальних справ, як і індивідуальні скарги інших протестувальників (див. пункти 54 – 56). Усі зазначені заявники отримали процесуальний статус потерпілих у відповідних провадженнях.

65.  У різні дати у період з 03 грудня 2013 року до 25 березня
2014 року відповідні заявники, за винятком пана І. Сіренка (заява
№ 9078/14), були допитані слідчими і детально розповіли про жорстоке поводження з ними працівників міліції 30 листопада 2013 року (див. пункт 48).

66.  У різні дати у період з 02 грудня 2013 року до 03 серпня
2014 року були проведені судово-медичні експертизи у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням з паном І. Сіренком,
паном П. Шморгуновим, паном Б. Єгіазаряном, паном Ю. Лепявком, паном О. Грабцем, паном О. Балою, паном Ф. Лапієм,
паном А. Рудчиком та паном А. Соколенком (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) і по суті підтверджено описані тілесні ушкодження (див. пункт 50) та можливий час їхнього утворення 30 листопада 2013 року.

(a)   Додаткова інформація про участь пана О. Грабця у провадженні щодо подій 30 листопада 2013 року (заява № 20546/14)

67.  Згідно з твердженнями сторін та офіційними звітами про розслідування після першого допиту пан О. Грабець був додатково допитаний слідчими у січні 2014 року, а в грудні 2015 року брав участь в огляді різних фотографій, пов’язаних з відповідними подіями. Він не зміг впізнати жодного із можливих нападників на цих фотографіях.

68.  Згідно з твердженнями пана О. Грабця в різні дати у період з вересня 2015 року до червня 2016 року він та/або його захисник брав участь у засіданнях Шевченківського районного суду міста Києва (див. пункти 57 та 61) та був допитаний щодо відповідних подій.

(b)   Додаткова інформація про участь пана І. Сіренка у провадженні щодо подій 30 листопада 2013 року (заява № 9078/14)

69.  У період з 02 грудня 2013 року до 24 січня 2014 року слідчі та працівники міліції неодноразово запрошували пана І. Сіренка прийти і дати показання щодо розгону 30 листопада 2013 року. У відповідь
пан І. Сіренко повідомляв, що відмовлявся давати показання, доки органи державної влади не нададуть гарантії, що його не буде незаконно притягнено до відповідальності та піддано залякуванню через участь в акціях протесту, а також, що він зможе ефективно користуватися відповідними процесуальними правами.

70.  23 грудня 2013 року пан І. Сіренко звернувся до ГПУ з позовом про відшкодування шкоди, заподіяної йому у зв’язку із жорстоким поводженням працівників міліції 30 листопада 2013 року. Сторони не надали жодної додаткової інформації стосовно цієї скарги.

71.  Згідно з доводами Уряду від 18 червня 2014 року, хоча слідчі неодноразово викликали пана І. Сіренка на допит у березні 2014 року, він відмовився давати показання, оскільки йому потрібен був час для підготовки до допиту. Згідно з доводами Уряду від 17 вересня
2015 року заявник неодноразово відмовлявся давати показання, коли слідчі повторно викликали його на допит. Заявник цього не заперечив.

(c)   Додаткова інформація про участь пана П. Шморгунова,
пана Б. Єгіазаряна, пана Я. Лепявка, пана О. Бали та пана Ф. Лапія у провадженнях щодо подій 30 листопада 2013 року (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 24405/14 та № 42271/14)

72.  Згідно з доводами Уряду від 17 червня 2016 року та згаданими листами ГПУ (див. пункт 60) станом на середину грудня 2013 року зазначені заявники припинили співпрацю зі слідчими. Зокрема, вони не з’явились для проведення невизначених слідчих дій, на які їх було належним чином викликано. Таким чином, за їхньою участю не було проведено жодних слідчих дій.

73.  У зв’язку з цим Уряд надав копії повісток, направлених ГПУ пану П. Шморгунову, пану Б. Єгіазаряну та пану Ф. Лапію
(заяви № 15367/14, № 16280/14 та № 42271/14), та копії поштових квитанцій, які доводили, що повістки були надіслані 09 або 10 грудня
2015 року та повернуті ГПУ як недоставлені. Щодо пана Ю. Лепявка та пана О. Бали (заяви № 18118/14 та № 24405/14) Уряд надав копії аналогічних документів, адресованих цим заявникам, згідно з якими повістки були надіслані 28 та 29 грудня 2015 року відповідно і доставлені їм 04 січня 2016 року.

74.  У своїх доводах від 25 листопада 2016 року відповідні заявники оскаржили цю інформацію.

75.  Зокрема, у різні дати у період з грудня 2015 року до червня
2016 року пан П. Шморгунов, пан Б. Єгіазарян та пан Ю. Лепявко брали участь у різних слідчих діях та/або судових засіданнях у певних справах, пов’язаних з відповідними подіями (див. пункти 57 та 61).

76.  Пан О. Бала та пан Ф. Лапій зазначили, що не отримували повісток від ГПУ. Проте протягом того ж періоду вони брали участь у аналогічних судових засіданнях; пан О. Бала був допитаний судом першої інстанції у режимі відеоконференції у зв’язку з браком коштів на поїздку до м. Київ.

77.  У зв’язку з цим відповідні заявники надали копії протоколів відповідних слідчих дій та різних судових засідань. Деякі з них також надали копії своїх запитів до ГПУ щодо надання інформації про будь-який прогрес у розслідуванні та копії відповідей ГПУ на ці запити, в яких заявників було повідомлено, що розслідування тривало і вони мали бути належним чином поінформовані, якщо їхня участь вважатиметься необхідною.

78.  Уряд не оскаржував доводи відповідних заявників від
25 листопада 2016 року та не надав жодної додаткової інформації у зв’язку з цим.

(d)   Додаткова інформація про участь пана А. Рудчика,
пані О. Ковальської, пана Р. Ратушного та пана А. Соколенка
(заява № 19954/15) у провадженнях щодо подій 30 листопада 2013 року

79.  Згідно з доводами Уряду від 17 червня 2016 року у грудні
2015 року зазначеним заявникам було надіслано повістки із запрошенням прийти до ГПУ для участі у невизначених слідчих діях. 26 грудня 2015 року пані О. Ковальська отримала повістку, а повістки, адресовані пану Р. Ратушному та пану А. Соколенку, були повернуті слідчим поштою як недоставлені.

80.  Згідно з доводами заявників від 13 жовтня 2016 року у період з березня до липня 2015 року захисник пана А. Рудчика,
пані О. Ковальської, пана Р. Ратушного та пана А. Соколенка звертався до ГПУ з низкою клопотань, вимагаючи проведення різних слідчих дій, у тому числі відтворення обстановки та обставин події за їхньою участю, а також огляду відеозаписів та фотографій, на яких, як стверджувалося, були зображені працівники МОП «Беркут», відповідальні за жорстоке поводження із заявниками. Як стверджувалося, ГПУ не провела дій, щодо яких були подані клопотання.

81.  Уряд не прокоментував ці доводи.Службове розслідування, проведене комісією МВС України щодо подій 30 листопада 2013 року

82.  30 січня 2014 року МВС України опублікувало висновок за результатами службового розслідування щодо «законності дій працівників міліції 30 листопада 2013 року», яке відбувалося паралельно розслідуванню, проведеному прокурорами та описане у попередніх пунктах (див. пункт 54 та наступні). У висновку була наведена інформація про конкретні підрозділи МОП «Беркут» та інші підрозділи міліції, які дислокувалися в м. Київ, а також кількість працівників міліції, які входили до складу цих підрозділів. Висновок також містив деталі про порядок підпорядкування під час відповідних подій, у тому числі інформацію про посадових осіб, які здійснювали оперативний контроль над задіяними силами міліції. Згідно з висновком комісія допитала цих працівників щодо подій. Комісія також дослідила різні відео- та аудіозаписи та фотографії.

83.  Комісія встановила, що працівники міліції, які фіксували події, не були свідками жодних «порушень громадського порядку» до початку розгону; що наказ про розгін віддали, аби надати можливість працівникам міської державної адміністрації встановити новорічну ялинку на Майдані Незалежності; що розгін фактично здійснили декілька підрозділів МОП «Беркут»; що деякі протестувальники намагалися перешкодити їхнім діям, кидали в працівників міліції каміння, скляні та пластикові пляшки, палаючі палиці та інші предмети, поранивши одинадцять працівників міліції; і що у зв’язку з цим деякі невстановлені працівники МОП «Беркут» застосували силу до протестувальників, у тому числі «спеціальні засоби» – гумові та пластикові кийки. Комісія також встановила, що в деяких невказаних випадках певні невстановлені працівники МОП «Беркут» застосовували надмірну силу, в тому числі, коли протестувальники не чинили опору працівникам міліції, що суперечило відповідним нормам. Також всупереч відповідним нормам працівники міліції не попередили протестувальників перед застосуванням сили до них, що, зокрема, можна було пояснити «численними випадками явної провокації» з боку протестувальників.

84.  Комісія вважала, що допущення цих порушень працівниками міліції було наслідком «непрофесійних» дій працівників МВС України та ПМОП «Беркут» ГУМВС України в Київській області, які на той момент здійснювали загальне командування над діями працівників міліції в центральній частині м. Київ. Комісія не знайшла жодної інформації, яка б свідчила, що керівництво МВС України або Головне управління МВС України у м. Києві віддали наказ про застосування сили до протестувальників. Комісія також вважала, що всі окремі випадки застосування працівниками міліції сили до протестувальників мали оцінюватися в межах офіційного розслідування, проведеного прокурорами.

85.  У період з 24 лютого до 24 квітня 2014 року МВС України провело чергове службове розслідування, яке стосувалося розгону протестувальників 30 листопада 2013 року та декількох інших подій під час акцій протесту на Майдані (див. пункти 121 і 151, в яких наведено посилання на це саме розслідування, у частині щодо подій
01 та 11 грудня 2013 року). Висновки щодо подій 30 листопада
2013 року були здебільшого подібними до висновків від 30 січня
2014 року. До того ж у своєму висновку від 24 квітня 2014 року комісія зазначила, що не всі відповідні обставини могли бути встановлені та оцінені, оскільки «більшість» пов’язаних офіційних документів були знищені високопосадовцями МВС України 20 лютого 2014 року.Події у м. Київ 01 грудня 2013 року щодо пана В. Загоровки
(заява № 42180/14) та їхні наслідкиСтверджуване жорстоке поводження з паном В. Загоровкою працівників міліції

86.  01 грудня 2013 року пан В. Загоровка брав участь в акціях протесту в центральній частині м. Київ і знаходився біля будівлі Адміністрації Президента України, коли близько 16 год. 30 хв. того дня працівники міліції застосовували до протестувальників сльозогінний газ, світло-шумові гранати та пластикові кийки.

87.  Згідно з твердженнями заявника він був тимчасово засліплений та оглушений світло-шумовою гранатою, яка вибухнула безпосередньо біля нього, сів на землю і закрив очі руками. Двоє працівників МОП «Беркут» підійшли до нього і підняли, завівши його руки за спину. Наносячи йому неодноразові удари пластиковими та гумовими кийками, вони відвели його до будівлі Адміністрації Президента України. Дорогою заявника також били пластиковими кийками інші працівники міліції. Коли заявник знаходився перед будівлею Адміністрації Президента України в оточенні сотень працівників міліції, працівники МОП «Беркут» штовхнули його на землю та наказали лежати на холодному асфальті обличчям вниз. Він провів у такому положенні близько сорока хвилин, упродовж яких зазнав різного жорстокого поводження. Слід зазначити, що працівник МОП «Беркут», одягнений у спеціальне (бойове) взуття, поставив ногу на голову заявника і притиснув її до бруківки, нецензурно його ображаючи. Пізніше інші працівники МОП «Беркут» змусили заявника стати на коліна, наказали йому тримати руки вздовж тіла і, стоячи позаду, навмання били його по голові пластиковими та гумовими кийками. Один удар був спричинений в область правого ока заявника, завдавши гострий біль і викликавши кровотечу, через яку заявник підняв руки. Одразу після цього ще декілька працівників МОП «Беркут» підійшли до нього і приєдналися до тих, хто його бив. Заявник отримав численні удари по тілу. У результаті він декілька разів втрачав свідомість. Декілька працівників міліції намагалися засунути йому в рот один з його документів, що посвідчують особу, та змусити його з’їсти.

88.  Коли побиття припинилося, працівники міліції провели обшук заявника та вилучили його мобільний телефон і документи, що посвідчують особу. Йому наказали вдягнути в’язану шапку.

89.  Відповідні події були зафіксовані невстановленими особами у цивільному одязі на камеру та відеоапаратуру. Заявник подав до Суду відеозаписи подій, які він отримав з відкритого доступу. Згідно з його твердженнями частина його побиття була зафіксована на деяких із цих відеозаписів. Матеріали справ, які заявник подав до Суду, також містили скріншоти відповідних фрагментів відеозаписів (див. пункт 113).

90.  Згідно з поданими сторонами медичними документами основними тілесними ушкодженнями заявника були струс головного мозку, множинні садна на обличчі, тулубі та кінцівках, а також ерозія рогівки правого ока.Проблеми зі здоров’ям пана В. Загоровки під час тримання його під вартою

91.  01 грудня 2013 року близько 19 год. 00 хв., поки заявник перебував під постійним наглядом працівників міліції на території, прилеглій до будівлі Адміністрації Президента України, його оглянув медичний працівник міліції, який наклав йому пов’язку (бинт) на обличчя. Після виклику швидкої медичної допомоги йому діагностували закриту черепно-мозкову травму та пошкодження правого ока. Лікарі бригади швидкої медичної допомоги заначили, що в області правого ока була кровотеча, а також що у нього було садно на лівій частині лоба, тому порадили його невідкладну госпіталізацію.

92.  Близько 20 год. 50 хв. того ж дня працівники міліції доставили заявника до Київської обласної клінічної лікарні, де його оглянув лікар офтальмологічного відділення, який зазначив, що у нього була контузія правого ока, травматична ерозія рогівки та погіршення зору на правому оці, а також що його праве око кровоточило. Хоча лікар порадив заявнику залишатися в лікарні для стаціонарного лікування, працівники міліції заперечили, оскільки в лікарні не було спеціального відділення для лікування затриманих.

93.  Потім заявника доставили до Голосіївського районного відділу міліції у м. Київ. Під час тримання його там під вартою 01 і 02 грудня 2013 року він продовжував скаржитися на гострий біль і тричі доставлявся до тієї ж лікарні. Лікарі, які його оглядали, знову радили стаціонарне лікування, але, як стверджувалося, працівники міліції заперечили проти цього (див. пункт 92).

94.  Згодом, 02 грудня 2013 року заявника спочатку доставили до ізолятора тимчасового тримання (далі – ІТТ), а ввечері – до Київського слідчого ізолятора (далі – СІЗО). Там заявника оглянув медичний персонал, а також лікарі бригади швидкої медичної допомоги, яких викликали. Останні зазначили, що, inter alia, він мав тілесні ушкодження, описані в попередніх пунктах, і з урахуванням погіршення стану здоров’я його слід було госпіталізувати. До того, як він був доставлений до СІЗО, працівники міліції доставили заявника до Олександрівської клінічної лікарні міста Києва, але не дозволили йому залишатися там. Оскільки заявник продовжував скаржитися на біль, терапевт ІТТ дав йому знеболюючий засіб. Крім того, медичний персонал СІЗО, як стверджувалося, надав йому «первинну» медичну допомогу, деталі якої сторони не навели.

95.  05 грудня 2013 року стан здоров’я заявника ще більше погіршився, і зрештою його повернули до Олександрівської клінічної лікарні міста Києва для проходження стаціонарного лікування. Йому було діагностовано: поєднану краніо-торакальну травму, закриту черепно-мозкову травму, геморагічний забій відділів лобної ділянки зліва, множинні забійні рани м’яких тканин голови та обличчя, забійну рану на лівій стороні обличчя, закриту травму грудної клітки, перелом дев’ятого ребра, гіпертонію, незначну серцеву недостатність, гострий двобічний катаральний риніт, кісту гайморової пазухи зліва, контузію першого ступеня лівої сторони обличчя, травматичну ерозію рогівки та гематому верхньої правої повіки. Він був виписаний із лікарні
11 грудня 2013 року.Рішення стосовно тримання пана В. Загоровки під вартою та кримінальне провадження щодо нього

96.  01 грудня 2013 року о 23 год. 50 хв. під час перебування заявника в Голосіївському районному відділі міліції, був складений протокол його затримання. У протоколі було зазначено, що заявник брав участь у «вчиненні [актів] масових заворушень, що супроводжувались насильством над особами [та] опором представникам влади із застосуванням предметів, які використовувались як зброя» і його було затримано на підставах, передбачених пунктом 1 частин першої та другої статті 208 Кримінального процесуального кодексу України (далі – КПК України, див. пункт 206). Жодних інших відомостей щодо цього наведено не було.

97.  У протоколі також зазначалося, що під час особистого обшуку заявника працівники міліції вилучила у нього посвідчення водія, посвідчення батьків багатодітної родини та мобільний телефон.

98.  02 грудня 2013 року заявнику було повідомлено про підозру у вчиненні масового заворушення (див. пункт 201). Зокрема, зазначалося, що 01 грудня 2013 року він та низка інших осіб, у тому числі пан Г. Черевко (заява № 31174/14, див. пункт 125), поїхали до будівлі Адміністрації Президента України «з метою активної участі у [актах] масових заворушень, що супроводжувалися насильством над окремими особами, знищенням майна [та] опором представникам влади із застосуванням предметів, які використовувались як зброя», і він був затриманий під час вчинення цих дій. Перед цими подіями він та інші зацікавлені особи підготували спеціальну екіпіровку для власного захисту, у тому числі бронежилети та шоломи, які вони планували використати під час нападу на працівників міліції. Щоб уникнути встановлення їхньої особи під час цих подій, вони носили маски для обличчя, шоломи та інші незазначені предмети. Під час подій вони також напали на працівників міліції, використовуючи кийки, ціпки, палиці та розпилення сльозогінного газу. Застосовуючи «фізичну силу» та бульдозер, вони вчинили «дії, направлені на знищення металевих турнікетів», які використовувались працівниками міліції для стримування пересування осіб цією територією. Коли працівники міліції спробували зупинити вчинення цих протиправних дій, підозрювані чинили їм опір, використовуючи підготовлені ними заздалегідь ножі, гумові кийки, бити, ціпки та сльозогінний газ. У результаті близько сімдесяти працівників міліції отримали тілесні ушкодження. Повідомлення про підозру не містить жодних додаткових відомостей стосовно відповідних подій.

99.  03 грудня 2013 року слідчий міліції звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, повторивши ті самі твердження та додавши, що свідок П. бачив заявника разом з іншими невстановленими особами, які напали на працівників міліції, використовуючи гумові кийки, бити, пневматичну зброю, ціпки та балончики сльозогінного газу на вулиці Банковій; що підозра також ґрунтувалася на відповідних відеозаписах, отриманих з мережі «Інтернет»; і що заявник відмовився давати показання. Суду не було надано жодних копій документів, на яких ґрунтувалися повідомлення про підозру від 02 грудня 2013 року та клопотання слідчого міліції від 03 грудня 2013 року.

100.  У клопотанні про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою було зазначено, що тримання його під вартою було необхідним для забезпечення виконання ним процесуальних обов’язків та для уникнення: «(i) його переховування ... оскільки він не мав постійного місця роботи; (ii) його незаконного впливу на свідків і потерпілих, оскільки вони були йому відомі; (iii) перешкоджання кримінальному провадженню іншим чином, оскільки він міг інформувати інших підозрюваних, чия особа не була встановлена, про хід досудового розслідування; [та] (iv) вчинення ним нового правопорушення».

101.  Згідно з твердженнями заявника під час кримінального провадження стосовно нього та інших учасників акцій протесту у матеріалах кримінальної справи щодо заявника не містилося протоколу допиту свідка П., який був працівником міліції, а протоколи працівників міліції щодо відеозаписів обмежувалися загальним описом подій 01 грудня 2013 року і не стосувалися заявника. Крім того, хоча в межах кримінального провадження щодо заявника та декількох інших протестувальників були допитані ще декілька працівників міліції, жоден з них не вказав на заявника як на одного із правопорушників.

102.  04 грудня 2013 року, розглянувши клопотання слідчого про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою та клопотання захисника заявника про його звільнення, суддя Шевченківського районного суду Г., постановила, що обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час кримінального провадження щодо нього було обґрунтованим. В ухвалі зазначалося, що заявник підозрювався у вчинені тяжкого злочину, підозра була обґрунтована доказами, але посилання на конкретні докази наведено не було, та існував ризик переховування, перешкоджання слідству чи повторного вчинення злочину.

103.  06 грудня 2013 року захисник заявника подав апеляційну скаргу на ухвалу від 04 грудня 2013 року, яку зрештою відкликав, оскільки заявник був звільнений 11 грудня 2013 року (див. пункт 105).

104.  Того ж дня працівники міліції допитали заявника. Він зазначив, що 01 грудня 2013 року брав активну участь в акції протесту біля будівлі Адміністрації Президента України, що він відмовився виконувати вимогу працівників міліції розійтися, і що він залишився на цій території та закликав інших протестувальників залишатися і чинити опір працівникам міліції. Він визнав, що вчинив «кримінальне правопорушення», і «розкаювався» у його вчиненні. З цих причин, а також зазначивши, що «від його дій ніхто не постраждав», він просив розглянути можливість укладення угоди про визнання винуватості зі стороною обвинувачення.

105.  11 грудня 2013 року Печерський районний суд міста Києва затвердив угоду про визнання винуватості між стороною обвинувачення та заявником, визнав його винним у вчиненні грубого порушення громадського порядку (стаття 293 Кримінального кодексу України), обрав покарання у виді штрафу в розмірі 850 українських гривень (далі – грн), що еквівалентно приблизно 30 євро на той момент, і звільнив його із-під варти.

106.  Згідно з твердженнями заявника на той момент обставини змусили його укласти угоду про визнання винуватості. Зокрема, він хотів пройти лікування, його дружину було госпіталізовано, а його діти потребували догляду.

107. Вирок від 11 грудня 2013 року було скасовано у березні
2014 року, а 01 червня 2015 року прокурори закрили провадження щодо заявника у зв’язку з відсутністю у його діях складу злочину.Офіційне розслідування подій 01 грудня 2013 року у частині щодо стверджуваного жорстокого поводження та тримання
пана В. Загоровки під вартою

108.  02 грудня 2013 року ГПУ порушила кримінальне провадження[10] за підозрою у зловживанні службовим становищем працівниками МОП «Беркут» під час розгону протестувальників 01 грудня 2013 року. Згідно з листом ГПУ від 15 квітня 2016 року розслідування також стосувалося тверджень про незаконне затримання потерпілих працівниками міліції та незаконне тримання під вартою на підставі рішень суддів Шевченківського районного суду міста Києва. Зокрема, розслідування стосувалося пана В. Загоровки, якому було надано статус потерпілого у цьому провадженні.

109.  Тим часом 02 грудня 2013 року заявник звернувся до Шевченківського районного управління ГУМВС України у м. Києві із заявою про злочин у зв’язку з жорстоким поводженням працівників міліції 01 грудня 2013 року та був допитаний щодо відповідних подій. З невідомих причин заява заявника була офіційно зареєстрована із затримкою – 03 березня 2015 року.

110.  16 та 23 грудня 2013 року сторона обвинувачення додатково допитала заявника щодо жорстокого поводження з ним. Згідно з його твердженнями допит був формальним – слідчі просто сказали йому викласти свою версію подій і не ставили жодних додаткових запитань.

111.  У період із серпня до грудня 2014 року слідчі допитали лікарів бригади швидкої медичної допомоги, які 01 грудня 2013 року надали заявнику медичну допомогу, та декількох працівників міліції, які задокументували відповідні події та склали протокол затримання заявника (див. пункти 89, 90 та 96). Більшість з них не могли згадати всіх відповідних деталей. Лише один із допитаних працівників міліції зазначив, що бачив, як працівники міліції били протестувальників після розгону. Інші працівники міліції заперечували, що бачили це.

112.  Згідно з твердженнями заявника та копіями різних листів Київського міського клінічного бюро судово-медичних експертиз, які він надав Суду, хоча слідчі неодноразово призначали судово-медичну експертизу у зв’язку з його тілесними ушкодженнями, вона була проведена лише в липні 2015 року, після того, як слідчі надали експертам цього бюро всі необхідні медичні записи щодо його тілесних ушкоджень.

113.  У період з березня до вересня 2015 року слідчі допитали низку свідків, дослідили відеозаписи та провели відтворення обстановки та обставин події 01 грудня 2013 року. Заявника було допитано ще раз, а також він брав участь у деяких із цих слідчих дій. Згідно з його твердженнями лише у той період слідчі показали йому фотографії деяких працівників міліції та знімки екрану з різних відеозаписів, щоб він міг спробувати встановити осіб, які застосовували до нього силу. Невідомо, чи впізнав він когось з працівників міліції.

114.  У січні 2016 року ГПУ звернулася до Головного управління МВС України у м. Києві з клопотанням надати будь-які документи щодо дислокації їхніх працівників у центральній частині м. Київ
01 грудня 2013 року. Головне управління МВС України у м. Києві відповіло, що не мало таких документів.

115.  Насамкінець, у період з вересня 2015 року до червня 2016 року слідчі склали повідомлення про підозру стосовно двох працівників МОП «Беркут» і двох працівників відділу організації служби управління громадської безпеки МВС України. Зокрема, одного з цих працівників, І. С., підозрювали у жорстокому поводженні з протестувальниками, а трьох інших працівників – у віддані незаконних наказів працівникам міліції щодо застосування сили до протестувальників та/або у недбальстві у зв’язку із захистом протестувальників від насильства працівників міліції.

116.  У повідомленні про підозру від 14 вересня 2015 року щодо працівника І. С., зазначалося, що розгін 01 грудня 2013 року було здійснено працівниками міліції згідно з незаконними вказівками та наказами високопоставлених державних чиновників. Воно також містило, inter alia, таке у зв’язку із заявником:

(i)  Під час розгону, який проводився у період з 16 год. 30 хв. до
17 год. 30 хв., працівники батальйону МОП «Беркут» ГУМВС України в Харківській області без попередження застосували надмірну силу до протестувальників. Зокрема, низка протестувальників і журналістів були «жорстоко побиті».

(ii)  У період з 17 год. 00 хв. до 19 год. 00 хв. працівник І.С. та інший невстановлений працівник цього ж батальйону навмисно нанесли удари ногою та гумовим кийком пану В. Загоровку по голові та різним частинам тіла. Вони робили це, коли він лежав на землі, а його руки були заведені за спину і закуті у наручники, та він не міг вчинити жодних протиправних дій.

(iii)  Внаслідок цих протиправних дій пан В. Загоровка отримав різні тілесні ушкодження (див., inter alia, пункти 91 і 92), які були кваліфіковані як тілесні ушкодження середньої тяжкості.

117.  У різні дати з лютого до листопада 2016 року розслідування щодо декількох підозрюваних було закінчено, а їхні справи було передано до відповідних районних судів міста Києва для розгляду по суті. Оскільки у січні 2015 року працівник І. С., виїхав з України до Російської Федерації та переховувався від правосуддя, прокурори клопотали про розгляд судом його справи in absentia.

118.  18 липня 2016 року Печерський районний суд міста Києва визнав винним одного з підозрюваних – працівника Д.С., який під час цих подій обіймав посаду інспектора відділу організації служби управління громадської безпеки Головного управління МВС України м. Києві, – у службовій недбалості у зв’язку із захистом протестувальників від насильства працівників міліції (частина перша статті 367 Кримінального кодексу), та обрав йому покарання у виді штрафу в розмірі 6 800 грн, що еквівалентно приблизно 240 євро на той момент, із позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк три роки.

119.  У цьому вироку, який, як вбачається, не був оскаржений в апеляційному порядку і набрав законної сили, було зазначено, inter alia, що ті, хто брав участь в акціях протесту на Майдані Незалежності у період з 21 листопада до 01 грудня 2013 року, не порушили громадський порядок і тому не було підстав обмежувати їхнє право на зібрання; що Президент України В. Янукович та високопоставлені державні чиновники, особливо представники правоохоронних органів, розробили умисну стратегію придушення акцій протесту; і з цією метою правоохоронним органам було доручено застосувати надмірну силу до протестувальників; і що розгін протестувальників 01 грудня
2013 року був частиною цієї стратегії.

В інших частинах вироку, які стосуються конкретно заявника, а також певною мірою пана Г. Черевка (заява № 31174/14, див. пункт 125) зазначено:

«...01.12.2013 приблизно [з] 12 до 16 години на вулицю Банкову у м. Києві прибули агресивно налаштовані особи у приблизній кількості 50 – 60 чоловік, які, бажаючи зашкодити проведенню виключно мирної акції протесту громадян та створити привід для застосування працівниками ОВС стосовно учасників акції протесту фізичної сили та спеціальних засобів, використовуючи каміння, металеві та дерев’яні палиці, газові балончики, легкозаймисті речовини, вибух-пакети та фаєри, а також транспортний засіб «навантажувач фронтальний», почали демонстративно вчиняти щодо працівників правоохоронних органів протиправні дії...

Після того приблизно з 16 години [деякі з цих осіб] почали покидати вулицю Банкову..., а незначна їх частина у приблизній кількості 20 осіб залишалась поблизу шеренг працівників правоохоронних органів, продовжуючи вчиняти протиправні дії...

Учасники мирної акції протесту, будучи свідками протиправних дій вказаних осіб... очікуючи на адекватні та законні дії працівників правоохоронних органів щодо припинення правопорушень та затримання правопорушників, перемістились ближче до вулиці Інститутської у м. Києві, на відстані [приблизно 100] метрів від вказаних осіб та шеренг працівників міліції...

Однак, незважаючи на [такі дії протестувальників] зведені підрозділи «Беркут» та внутрішніх військ [МВС України] здійснили силовий розгін учасників акції протесту, виконуючи завідомо незаконний наказ невстановлених слідством посадових осіб органів [МВС України] ...у період часу із
16 год. 30 хв. до 17 год. 15 хв... ...

У ході зазначеного силового розгону... невстановленими слідством... працівниками підрозділів «Беркут»... затримано та розміщено на прилеглій території Адміністрації Президента України 9 осіб, а саме ... [пана В. Загоровки та пана Г. Черевка]....

У період часу з 17 год. 15 хв. до 19 год. 00 хв... [працівник І.С., який на той момент був молодшим інспектором автотранспортного взводу батальйону МОП «Беркуту» ГУМВС України в Харківській області] ... спільно з іншим [працівниками батальйону МОП «Беркуту» ГУМВС України в Харківській області] невстановленим слідством, із застосуванням спецзасобу завдав 5 – 6 ударів гумовим кийком та ногою в різні частини тіла та голови
[пана В. Загоровки], в якого в цей час були скріплені за спиною наручниками руки та який лежав на проїзній частині й жодним чином не чинив та не міг чинити протиправних дій... [Водночас вказаним працівникам батальйону МОП «Беркут»] було відомо, що [законні] підстави для застосування заходів фізичного впливу відсутні й учасники акції протесту не чинять опору та не здійснюють дії, що могли б створити загрозу життю чи здоров’ю працівників правоохоронних органів. Достовірно знаючи, що завдання ударів по голові та тілу забороняється, а працівник правоохоронного органу має діяти в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією України, законами України та міжнародними договорами [України]... вони, усвідомлюючи характер своїх дій та їх наслідки, перевищили владу та службові повноваження, умисно, явно виходячи за межі наданих їм прав та повноважень з мотивів неповаги до учасників акцій протесту... Вони вчинили ці дії, [достовірно] усвідомлюючи наслідки, проявляючи свою зверхність [над потерпілими] та зухвалість [і] хизуючись перед оточуючими.

В цей час... [працівник Д.С., який обіймав посаду інспектора відділу організації служби управління громадської безпеки Головного управління МВС України в м. Києві], маючи реальну можливість не допустити свавілля,..., безпосередньо спостерігаючи за [вказаним], а саме за протиправним жорстоким застосуванням фізичної сили працівників підрозділів «Беркуту» стосовно
пана В. Загоровки ... умисно не виконував свої службові обов’язки [як працівника міліції] та не застосував [вказані] норми законодавства.

[Працівник Д.С.] не вжив заходів ...для припинення протиправних дій працівників батальйону міліції особливого призначення «Беркут» ГУМВС України у Харківській області, внаслідок чого вони... заподіяли тілесні ушкодження пану В. Загоровці [тілесні ушкодження у вигляді] закритої черепно-мозкової травми, забою головного мозку з формуванням геморагічного вогнища в базальних відділах лобної частки зліва, забійної рани лобної ділянки зліва, контузії, травматичної ерозії рогівки правого очного яблука... що згідно з висновком судово-медичної експертизи від 22.07.2015 відносяться до тілесного ушкодження середнього ступеня тяжкості...

... [Працівник Д.С.,] ..., умисно допускаючи повторення [вказаних] протиправних дій працівників правоохоронних органів у майбутньому, не повідомив [своє] керівництво про поранення осіб, зокрема потерпілого
[пана В. Загоровки]; ... не забезпечив надання потерпілим необхідної допомоги та в подальшому не вчинив дій щодо повідомлення про вчинення протиправних дій [працівниками міліції], що призвело до уникнення відповідальності за вчинене вказаними працівниками [батальйону МОП «Беркут» ГУМВС України у Харківській області]...»

120.  Беручи до уваги доводи сторін у цій справі та інформацію, опубліковану на спеціальному вебсайті ГПУ, вбачається, що на момент ухвалення цього рішення кримінальні провадження щодо трьох інших підозрюваних ще тривали.Службове розслідування, проведене комісією МВС України щодо подій 01 грудня 2013 року

121.  Дії працівників міліції 01 грудня 2013 року також були предметом службового розслідування, яке комісія МВС України провела паралельно з офіційними розслідуваннями, описаними в попередніх пунктах, у період з 24 лютого до 24 квітня 2014 року (див. пункт 85, в якому наведене посилання на це саме розслідування, в частині щодо подій 30 листопада 2013 року). Висновок від 24 квітня 2014 року, який МВС України опублікував за результатами цього розслідування, містив інформацію про різні підрозділи міліції, які брали участь в операціях із охорони громадського порядку того дня, та керування ними. Однак згідно з висновком працівники міліції не підготували жодних оперативних планів чи карт. Також було зазначено, що не всі відповідні обставини могли бути встановлені та оцінені, оскільки «більшість» відповідних офіційних документів були знищені вищими посадовими особами МВС України 20 лютого
2014 року.

122.  У висновку від 24 квітня 2014 року було зазначено, що
01 грудня 2013 року деякі невстановлені працівники МОП «Беркут» і військовослужбовці внутрішніх військ МВС України застосували надмірну силу до протестувальників, у тому числі «спеціальні засоби» – гумові та пластикові кийки – з порушенням відповідних норм. Комісія МВС України встановила, що начальник Управління громадської безпеки Головного управління МВС України у м. Києві незаконно віддав наказ застосувати силу 01 грудня 2013 року, а також встановила, що він та декілька інших вищих посадових осіб МВС України не забезпечили контроль за дотриманням законності.

123.  Вказані та деякі інші вищі посадові особи МВС України були визнані винними у вчиненні дисциплінарних проступків: сімох працівників міліції притягнули до дисциплінарної відповідальності, але вони вже були звільнені; двох попередили про неповну посадову відповідність; а п’ятьом – оголосили сувору догану.

124.  Згідно з висновком жоден працівник міліції, безпосередньо відповідальний за жорстоке поводження з протестувальниками
01 грудня 2013 року, не міг бути встановлений, оскільки офіційні дані не відповідали фактичній кількості працівників МВС України, задіяних в цих операціях, а відповідні працівники міліції носили однакові форму та маски.Події у м. Київ 01 грудня 2013 року щодо пана Г. Черевка
(заява № 31174/14) та їхні наслідкиСтверджуване жорстоке поводження працівників міліції з
паном Г. Черевком

125.  Згідно з твердженнями пана Г. Черевка (заява № 31174/14)
01 грудня 2013 року він спостерігав і знімав на відео акції протесту біля будівлі Адміністрації Президента України в центральній частині м. Київ. Під час розгону протестувальників, який розпочався близько 16 год. 30 хв., того дня його побили пластиковими кийками декілька працівників МОП «Беркут». На нього надягнули наручники та відвели у сусідній двір, де його побиття тривало декілька годин, внаслідок якого він декілька разів втрачав свідомість. Як стверджувалося, різні працівники МОП «Беркут» знімали на відео, як вони били та нецензурно ображали заявника.

126.  Згодом заявника доставили до Київської міської клінічної лікарні швидкої медичної допомоги, де його помістили до спеціального відділення для осіб, які перебувають під вартою. Згідно з медичним висновком, складеним після його прибуття, у заявника був струс мозку, закрита травма грудної клітки, переломи пальців і множинні крововиливи на обличчі, тулубі і кінцівках. Він залишався у цій лікарні та проходив лікування до 09 грудня 2013 року. Сторони не надали інформації щодо того, в якій установі тримали заявника до звільнення 11 грудня 2013 року (див. пункт 132).Кримінальне провадження щодо пана Г. Черевка

127.  02 грудня 2013 року близько 01 год. 00 хв. слідчий ГУМВС України в м. Києві приїхав до лікарні та склав протокол затримання заявника за підозрою у вчиненні масових заворушень на підставах, передбачених частинами першою та другою статті 208 КПК України (див. пункт 206). Інших відомостей щодо цього наведено не було.

128.  У протоколі також зазначалося, що під час особистого обшуку заявника працівники міліції вилучили грошові кошти, водійські права, свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу, зв’язку ключів і декілька пластикових карток.

129.  03 грудня 2013 року слідчий звернувся до Шевченківського районного суду міста Києва з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою у зв’язку з кримінальним провадженням щодо нього. Це клопотання ґрунтувалося на подібних фактологічних доводах та обґрунтуванні, як і клопотання щодо пана В. Загоровки від 03 грудня 2013 року (заява № 42180/14, див. пункти 98 – 100). Згідно з твердженнями слідчого заявник відмовився давати показання.

130.  03 грудня 2013 року суддя Шевченківського районного суду міста Києва М. постановив ухвалу про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на тій підставі, що його підозрювали у вчиненні тяжкого злочину, що підозра була обґрунтована доказами, наведеними в клопотанні слідчого, та існував ризик переховування заявника, перешкоджання правосуддю чи повторного вчинення злочину, не вказавши конкретні відомості у зв’язку з цим.

131.  Згідно з твердженнями заявника під час засідання 03 грудня 2013 року Шевченківському районному суду не було надано жодних доказів для обґрунтування підозри у вчиненні заявником злочину, зокрема копій протоколів допиту свідків, на які посилався слідчий, не було заслухано жодного свідка та не було надано копії документів, на які посилався слідчий.

132.  11 грудня 2013 року Апеляційний суд міста Києва скасував ухвалу від 03 грудня 2013 року та ухвалив звільнити заявника з огляду на його сімейний стан, але підтвердив висновки суду першої інстанції щодо наявності обґрунтованої підозри.

133.  Зрештою, 05 березня 2014 року кримінальне провадження щодо заявника було закрито у зв’язку з відсутністю у його діях складу злочину.Офіційне розслідування подій 01 грудня 2013 року у частині щодо стверджуваного жорстокого поводження з паном Г. Черевком та тримання його під вартою

134.  Тим часом 05 грудня 2013 року заявник поскаржився до органів державної влади на його побиття 01 грудня 2013 року, і того ж дня його допитали та визнали потерпілим у тому самому провадженні, що і пана В. Загоровку[11] (заява № 42180/14 – див. пункт 108). 20 липня 2015 року було проведено судово-медичну експертизу тілесних ушкоджень, отриманих паном Г. Черевком 01 грудня 2013 року. Було встановлено, що вони були середньої тяжкості.Події у м. Київ 11 грудня 2013 року щодо пана С. Дименка та
пана Р. Ратушного (заяви № 33767/14 та № 54315/14) та їхні наслідкиСтверджуване жорстоке поводження працівників міліції з
паном С. Дименком і паном Р. Ратушним 11 грудня 2013 року

135.  Згідно з твердженнями пана С. Дименка (заява № 33767/14) та пана Р. Ратушного (щодо заяви № 54315/14) 11 грудня 2013 року вони брали участь в акціях протесту у центральній частині м. Київ, під час яких їх побили працівниками міліції, які намагалися розігнати протестувальників.

136.  Згідно з твердженнями Уряду у ніч з 10 на 11 грудня 2013 року ці заявники перебували поруч з оточенням працівників міліції, коли працівники міліції почали зносити барикади протестувальників і рухатись у напрямку до протестувальників, тим самим завдавши тілесних ушкоджень заявникам та низці інших протестувальників.

137.  Згідно з твердженнями пана С. Дименка (заява № 33767/14), декілька працівників МОП «Беркут» схопили його та привели на територію, яку вони контролювали. Там вони кинули його на тротуар і почали бити та нецензурно ображати. Він отримав численні удари кулаками та ногами по різних частинах тіла та обличчю. Йому розбили окуляри і тому його зір погіршився. Потім його змусили пройти «коридором», утвореним декількома працівниками МОП «Беркут», які продовжували бити його, коли він ішов. Щоразу, коли він падав, йому наказували встати і йти далі, поки працівники МОП «Беркут» продовжували його бити. Пізніше заявнику було дозволено залишити цю територію та отримати медичну допомогу.

138.  Згідно з твердженнями пана Р. Ратушного (заява № 54315/14) його також схопили працівники МОП «Беркут» і привели на територію, яку вони контролювали. Там, поки він лежав на тротуарі, декілька працівників МОП «Беркут» оточили його і почали бити. Він отримав численні удари кулаками та ногами по різних частинах тіла та голові. У результаті він втратив свідомість. Коли він прийшов до тями, то виявив, що працівники МОП «Беркут», які продовжували жорстоко поводитися з ним, винесли його з Майдану Незалежності. В якийсь момент невстановлена особа в жилеті з написом «народний депутат» забрала заявника від працівників МОП «Беркут» та відвела його до карети швидкої медичної допомоги. Звідти захисник заявника доставив його до лікарні, де лікарі попросили його надати свої особисті дані та описати обставини, за яких він отримав тілесні ушкодження, як умову для отримання медичної допомоги. Заявник описав відповідні події та вказав адресу свого захисника замість своєї власної. Згідно з його твердженнями через декілька днів за адресою захисника прийшли працівники міліції, які розшукували заявника.

139.  Заявники надали Суду фотографії та відеозаписи подій
11 грудня 2013 року та медичні документи.Офіційне розслідування подій 11 грудня 2013 року у частині щодо стверджуваного жорстокого поводження з паном С. Дименком та паном Р. Ратушним

140.  12 грудня 2013 року міліція розпочала розслідування у кримінальній справі щодо дій працівників міліції, які брали участь у спробі розгону протестувальників 11 грудня 2013 року[12]. 16 грудня 2013 року справу було направлено до Київської міської прокуратури.

141.  25 грудня 2013 року пан Р. Ратушний подав скаргу до прокуратури міста Києва, стверджуючи, що 11 грудня 2013 року він зазнав жорстокого поводження працівників міліції. 05 лютого 2014 року пан С. Дименко подав подібну скаргу до ГПУ.

142.  26 січня 2015 року УСР ГПУ почала повторне розслідування справи, вважаючи, що воно не було проведено належним чином.

143.  У лютому 2015 року відповідних заявників було визнано потерпілими в цьому провадженні; їх допитували та залучали до проведення деяких інших слідчих дій.

144.  02 квітня 2015 року та 05 липня 2015 року відповідно, судово-медичні експерти дійшли висновку, що пан С. Дименко та пан Р. Ратушний мали легкі тілесні ушкодження.

145.  03 листопада 2015 року ГПУ надіслала повідомлення про підозру стосовно двох працівників роти МОП «Беркут» ГУМВС України в Запорізькій області. Працівника В.Ц. підозрювали у жорстокому поводженні з паном Р. Ратушним, тоді як працівника А.К., який на момент подій був командиром роти, підозрювали у віддані незаконного наказу своїй роті застосовувати силу до протестувальників. Ці злочини характеризувалися здебільшого як незаконне перешкоджання організації демонстрацій та перевищення службових повноважень із застосуванням насильства (статті 340 та 365 Кримінального кодексу України).

146.  У період з лютого до березня 2016 року із зазначеної справи було виділено матеріали стосовно цих двох працівників МОП «Беркут» та передано до Печерського районного суду для розгляду за тими самими обвинуваченнями[13].

147.  В обвинувальному акті, inter alia, зазначалося, що Київська міська державна адміністрація була повідомлена про акції протесту в центральній частині м. Київ у період з 21 листопада до 11 грудня 2013 року; що в ніч з 10 на 11 грудня 2013 року протестувальники проводили акцію протесту мирно і не допускали будь-яких порушень громадського порядку; і що були відсутні підстави для обмеження їхнього права на зібрання; що Президент України В. Янукович дав вказівку вищим посадовим особам правоохоронних органів застосовувати надмірну силу до протестувальників, аби примусово придушити акції протесту; і що зрештою ці вказівки були передані командирам різних підрозділів міліції, зокрема роті МОП «Беркут» ГУМВС України в Запорізькій області, яка була направлена з цією метою до центральної частини м. Київ 10 грудня 2013 року.

У частині обвинувального акту було зазначено конкретно щодо заявників:

(i)  У період часу з опівночі до 04 год. 00 хв. 11 грудня 2013 року командир А.К., віддав незаконний наказ працівникам роти МОП «Беркут» ГУМВС України у Запорізькій області примусово розігнати протестувальників. У зв’язку з цим ці працівники МОП «Беркут» побили протестувальників, у тому числі пана С. Дименка та
пана Р. Ратушного, нанісши їм удари кулаками та ногами, гумовими кийками, незаконно спробувавши змусити протестувальників залишити територію та припинити проведення акції протесту. На той момент командиру А. К. та іншим відповідним працівникам МОП «Беркут» було відомо, що протестувальники не порушували громадський порядок і не здійснювали жодних протиправних дій, і не становили жодної загрози життю чи здоров’ю інших осіб, у тому числі працівників міліції.

(ii)  Працівник В. Ц. брав активну участь у спробі розгону протестувальників 11 грудня 2013 року. Діючи умисно і без попередження, він декілька разів вдарив пана Р. Ратушного по плечу і тулубу. Потім він відвів пана Р. Ратушного за оточення працівників міліції та декілька разів вдарив його ногами по спині, коли той лежав на землі. Згодом декілька інших невстановлених працівників МОП «Беркут» приєдналися до працівника В. Ц., і вони разом декілька разів вдарили пана Р. Ратушного ногами по його тулубу і щонайменше один раз по голові. Таким чином, пан Р. Ратушний був підданий болісному та такому, що принижує гідність, поводженню та отримав легкі тілесні ушкодження.

148.  Згідно з інформацією, опублікованою на спеціальному вебсайті ГПУ, у невказану дату справу було повернуто слідчим у зв’язку із невизначеними недоліками. 31 липня 2017 року, виправивши недоліки, слідчі повторно направили справу до Печерського районного суду.

149.  Суд не був поінформований про подальший прогрес у цих судових провадженнях.

150.  Згідно з твердженнями Уряду у межах відповідного розслідування 22 березня 2016 року іншому працівнику МОП «Беркут», М., було повідомлено про підозру у вчиненні 11 грудня
2013 року злочинів, аналогічних, як стверджувалося, вчиненим згаданими працівниками МОП «Беркут». 30 березня 2016 року провадження було закрито, оскільки працівник М. переховувався, і його оголосили в розшук. Невідомо, чи були дії цього підозрюваного пов’язані із стверджуваний жорстоким поводженням із
паном С. Дименком і паном Р. Ратушним, які офіційно вважалися потерпілими в контексті цих проваджень.Службове розслідування, проведене комісією МВС України щодо подій 11 грудня 2013 року

151.  Службове розслідування, проведене МВС України, за результатами якого було складено висновок від 24 квітня 2014 року та накладено дисциплінарні стягнення, і яке детально описано в пунктах 85, 121 та 123, також стосувалося подій 11 грудня 2013 року і дійшло таких самих висновків щодо планування дій працівників міліції.

152.  Комісія також встановила, що 11 грудня 2013 року певні невстановлені працівники МОП «Беркут» та військовослужбовці внутрішніх військ МВС України застосували надмірну силу до протестувальників, порушивши відповідні норми. Комісія встановила декількох відповідальних за це вищих посадових осіб МВС України, які, на думку комісії, не забезпечили контроль за дотриманням законності.Події у м. Київ 23 січня 2014 року щодо пана Д. Полтавця
(заява № 36299/14) та їхні наслідкиЗатримання заявника у м. Київ 23 січня 2014 року та подальше кримінальне провадження щодо нього

153.  23 січня 2014 року, коли він перебував на території, прилеглій до Майдану Незалежності, з метою підтримки акцій протесту,
пан Д. Полтавець був затриманий працівниками міліції. Під час затримання заявник, як стверджувалося, був жорстоко побитий працівниками міліції. Зокрема, його вдарили ззаду по голові, повалили на землю і далі били по голові та різних частинах тіла, поки він не втратив свідомість. У непритомному стані його доставили до Голосіївського районного управління міліції ГУМВС України у м. Києві. Там він прийшов до тями і йому повідомили, що його затримали за підозрою у вчиненні масових заворушень.

154.  23 січня 2014 року близько 21 год. 20 хв. слідчий Голосіївського районного управління міліції ГУМВС України у м. Києві склав протокол затримання заявника, зазначивши, що заявник був затриманий на підставах, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 208 КПК України (див. пункт 206). Більше відомостей щодо цього наведено не було.

155.  У протоколі також зазначалося, що під час особистого обшуку заявника працівники міліції вилучили мобільний телефон, медичну маску для обличчя, сонцезахисні окуляри, дерев’яний хрестик, ключ і дві монети.

156.  У надісланому заявнику повідомленні про підозру було зазначено, що 23 січня 2014 року заявник, діючи спільно з іншими невстановленими особами у кількості приблизно 3 000 – 5 000 осіб прибули на вулицю Грушевського, поряд зі стадіоном «Динамо» в центральній частині м. Київ, «з метою активної участі в [актах] масових заворушень, що супроводжувалися насильством над окремими особами, знищенням майна, [та] опором представникам влади із застосуванням предметів, які використовувались як зброя». З цією метою до цих подій він та інші відповідні особи заздалегідь підготували спеціальну екіпіровку для власного захисту, у тому числі бронежилети та шоломи, які вони планували використовувати під час нападу на працівників міліції. У невстановлений час пан Д. Полтавець «відокремився від натовпу, тримаючи в руках палицю та пляшку з речовиною невідомого походження, і попрямував до [сусідньої] вулиці Садової». Він та інші невідомі особи «кидали пляшки з палаючою легкозаймистою рідиною в напрямку правоохоронців та спецтехніки». Як було зазначено, згодом пан Д. Полтавець був затриманий працівниками міліції «прямуючи по вулиці Липській, в руках якого була палиця (бита) і пляшка із залишками речовини невідомого походження всередині, на горловині якої була зав’язана тканина червоного кольору». Також зазначалося, що «в ході [протиправних] дій» було поранено близько ста працівників міліції та інших осіб.

157.  Пізніше того ж дня працівники міліції доставили пана Д. Полтавця до лікарні, де його оглянули лікарі, які зазначили, що у нього був струс мозку, забій грудної клітки та множинні крововиливи на обличчі, тулубі та кінцівках. Він перебував у спеціальному відділені лікарні для осіб, що перебувають під вартою, до 15 лютого 2014 року та проходив медичне лікування отриманих тілесних ушкоджень.

158.  Під час засідання 24 січня 2014 року щодо розгляду питання обрання запобіжного заходу в Голосіївському районному суді міста Києва захисник заявника здебільшого доводив, що підозра у вчиненні заявником злочину була абсолютно необґрунтованою, і у зв’язку з незадовільним станом здоров’я заявник не мав триматися під вартою. Він також зазначив, що під час його затримання заявника побили працівники міліції.

159.  Ухвалою від 24 січня 2014 року суддя Голосіївського районного суду міста Києва К. обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Ухвала здебільшого ґрунтувалася на тому, що заявника підозрювали у вчиненні тяжкого злочину, а підозра була обґрунтована доказами. Зокрема, було зроблено посилання на протоколи допитів двох свідків і протокол огляду місця події, проведений 23 січня 2014 року, без наведення додаткових відомостей щодо цього.

160.  Суду не були надані копії документів, посилання на які було зроблено в ухвалі від 24 січня 2014 року.

161.  11 лютого 2014 року Апеляційний суд міста Києва залишив без задоволення апеляційну скаргу на ухвалу від 24 січня 2014 року.

162.  14 лютого 2014 року Голосіївський районний суд ухвалив змінити обраний заявнику запобіжний захід на домашній арешт.

163.  28 лютого 2014 року кримінальне провадження щодо заявника було закрито прокуратурою Голосіївського району у зв’язку з відсутністю в його діях складу злочину. Зокрема, зазначалося, що заявник вчинив дії, за які був притягнутий до кримінальної відповідальності, «в умовах крайньої необхідності з метою захисту своїх конституційних прав і свобод» та «з метою усунення небезпеки, що безпосередньо загрожувала конституційному ладу, суверенітету та незалежності України, охоронюваним законом правам громадян на свободу пересування, [та] свободу слова та мирних зібрань».Офіційне розслідування щодо стверджуваного жорстокого поводження з паном Д. Полтавцем 23 січня 2014 року та пов’язане з цим кримінальне провадження

164.  Тим часом 06 лютого 2014 року заявник поскаржився до органів державної влади на побиття. Йому було надано статус потерпілого в провадженні, порушеному ГПУ 20 січня 2014 року у зв’язку з численними повідомленнями про жорстоке поводження з протестувальниками та журналістами у січні 2014 року[14].

165.  Заявнику також було надано статус потерпілого у кримінальному провадженні, порушеному ГПУ 05 лютого 2014 року, у зв’язку з підозрою у вчиненні працівниками міліції, прокурорами та суддями різних протиправних дій щодо протестувальників у січні та лютому 2014 року, inter alia, підданні їх свавільним затриманням і необґрунтованому притягненню до кримінальної відповідальності[15].

166.  З огляду на доводи сторін у цій справі та інші наявні у Суду матеріали, на момент ухвалення цього рішення розслідування в обох справах ще тривало.Події у м. Київ 18 лютого 2014 року щодо пана О. Задоянчука
(заява № 36845/14) та їхні наслідкиЗатримання заявника у м. Київ 18 лютого 2014 року та подальше кримінальне провадження щодо нього

167.  18 лютого 2014 року пана О. Задоянчука, який брав участь в акціях протесту, затримали працівники міліції під час їхньої спроби захопити одну із будівель, прилеглих до Майдану Незалежності, Жовтневий палац, який на той момент займали протестувальники. Заявник знаходився серед протестувальників, які перебували усередині будівлі. Згідно з його твердженнями під час затримання його побили, хоча він не чинив опору працівникам міліції. Потім працівники міліції вивели його та інших протестувальників на вулицю та наказали лягти на землю, де тліли автомобільні шини, виробляючи багато диму.

168.  18 лютого 2014 року близько 22 год. 00 хв. заявника доставили до Дніпровського районного управління ГУМВС України у м. Київ.

169.  19 лютого 2014 року близько 04 год. 00 хв. слідчий Дніпровського районного управління ГУМВС України у м. Київ склав протокол затримання заявника за підозрою у вчиненні масових заворушень на підставах, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 208 КПК України (див. пункт 206).

170.  У протоколі також зазначалося, що під час особистого обшуку заявника працівники міліції вилучили металевий ланцюжок, ланцюжок зі шкіри та шнурки для взуття.

171.  У повідомленні про підозру стосовно заявника зазначалося, що
18 лютого 2014 року у період з 10 год. 00 хв. до 15 год. 00 хв. заявник та декілька інших осіб прибули до центральної частини м. Київ «з метою активної участі в [актах] масових заворушень, що супроводжувалися насильством над окремими особами, знищенням майна, [та] опором представникам влади із застосуванням предметів, які використовувалися як зброя». З цією метою він та інші відповідні особи підготували спеціальну екіпіровку для власного захисту, у тому числі захисні щитки для рук та ніг і шоломи, які вони планували використовувати під час нападу на працівників міліції. Під час цих подій з метою уникнення встановлення їхніх осіб вони носили маски для обличчя, шоломи та інші невказані предмети; вони також напали на працівників міліції, побили їх, а також кидали в них каміння та пляшки, що містили легкозаймисту рідину. Відповідні підозрювані підпалили автомобільні шини, а також вчинили «дії, направлені на знищення металевих турнікетів та спеціалізованих автотранспортних засобів», які використовувалися працівниками міліції для стримування пересування осіб цією територією. Коли працівники міліції намагались зупинити вчинення цих злочинних дій, відповідні підозрювані чинили їм опір, здійснюючи «інші активні дії». У результаті невизначена кількість працівників міліції та інших осіб отримала тілесні ушкодження.

172.  19 лютого 2014 року близько 11 год. 00 хв. слідчий звернувся до Дніпровського районного суду міста Києва з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, повторивши інформацію, що містилася в повідомленні про підозру від 19 лютого 2014 року. Слідчий також зазначив, що підозра обґрунтовувалася протоколом огляду місця події, проведеним 18 лютого 2014 року, та іншими матеріалами кримінальної справи, не вказавши додаткових відомостей щодо цього. Згідно з твердженнями слідчого заявник відмовився давати показання. Суду не було надано жодної копії протоколу огляду місця події.

173.  19 лютого 2014 року суддя Дніпровського районного суду міста Києва М. розглянув це клопотання у судовому засіданні за участю заявника та його захисника. Під час цього засідання захисник здебільшого стверджував, що підозра у вчиненні заявником злочину була абсолютно необґрунтованою, а тримання його під вартою було невиправданим.

174.  Ухвалою від 19 лютого 2014 року суддя Дніпровського районного суду міста Києва обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на тій підставі, що його підозрювали у вчиненні тяжкого злочину і підозра була обґрунтована доказами. Зокрема, було зроблено посилання на протокол затримання заявника від 19 лютого 2014 року та ймовірний ризик переховування, перешкоджання слідству та повторного вчинення злочину, у зв’язку з чим не було вказано жодних деталей, окрім того, що заявник не мав постійного місця проживання у м. Київ, мешкав у квартирі друга у м. Івано-Франківськ, не мав соціальних зв’язків і роботи.

175.  22 лютого 2014 року Дніпровський районний суд вирішив, що тримання заявника під вартою більше не було виправданим, і звільнив його.

176.  Зрештою 27 червня 2014 року кримінальне провадження щодо заявника було закрито у зв’язку з відсутністю у його діях складу злочину.Офіційне розслідування подій 18 лютого 2014 року у м. Київ у частині щодо пана О. Задоянчука

177.  Заявник не звертався до органів державної влади зі скаргою на жорстоке поводження працівників міліції 18 лютого 2014 року.

178.  Згідно з його твердженнями органам державної влади було відомо про жорстоке поводження з ним працівників міліції того дня. Зокрема, його оглянув начальник медичної частини СІЗО, в якому він тримався під вартою, і у відповідній медичній довідці було зазначено про забій грудної клітки, множинні садна на обличчі, тулубі та кінцівках. Заявник подав до Суду копію цієї довідки та виписку з медичної картки, складену 05 березня 2014 року Київською міською клінічною лікарнею, в якій було зазначено, що з 22 лютого до
05 березня 2014 року заявник проходив стаціонарне лікування у зв’язку з, inter alia, дихальною недостатністю і наслідками струсу мозку.

179.  Згідно з твердженнями Уряду 16 квітня 2014 року заявнику було надано статус потерпілого у межах кримінального провадження, порушеного ГПУ 05 лютого 2014 року у зв’язку з підозрою у вчиненні працівниками міліції, прокурорами та суддями різних протиправних дій щодо протестувальників у січні та лютому 2014 року[16], inter alia, підданні їх свавільним затриманням і необґрунтованому притягненню до кримінальної відповідальності, розслідування яких на момент ухвалення цього рішення ще тривало (див. пункти 165 – 166).Дисциплінарні провадження щодо суддів, які розглядали справи щодо тримання пана Г. Черевка, пана Д. Полтавця,
пана О. Задоянчука та пана В. Загоровки під вартою
(заяви № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14)

180.  У грудні 2014 року ГПУ, деякі заявники, їхні захисники та декілька інших осіб подали скарги до Тимчасової спеціальної комісії (далі – ТСК). Остання була створена відповідно до Закону України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» для перевірки суддів (див. пункти 220 – 229). Скаржники стверджували, що судді декількох районних судів міста Києва діяли незаконно, упереджено та свавільно, розглядаючи справи тих, хто був притягнутий до кримінальної відповідальності у зв’язку з акціями протесту на Майдані, включаючи пана В. Загоровку, пана Г. Черевка, Д. Полтавця та пана О. Задоянчука (див. пункти 102, 130, 159 та 174).

181.  Ці скарги були розглянуті ТСК, а згодом і Вищою радою юстиції (далі – ВРЮ), які склали різні висновки та звіти щодо справ відповідних заявників. У декількох справах ці органи вважали, що відповідні судді не розглянули ретельно всі відповідні обставини та доводи сторін; не взяли до уваги відповідні докази, які доводили, що клопотання слідчих про обрання заявникам запобіжного заходу у вигляді тримання заявників під вартою не ґрунтувалися на «обґрунтованій підозрі» у вчиненні ними злочину, а також факт, що докази, на яких ґрунтувалися підозри щодо заявників, або були відсутні в матеріалах справи, або не могли бути підставою для підозри; не перевірили, чи існували ризики, які вимагали застосування запобіжного заходу у справах заявників; та не навели належного детального, або, в певних справах, будь-якого обґрунтування для своїх рішень, якими санкціонували тримання заявників під вартою.

182.  Щодо дисциплінарних проваджень, які стосувалися справи пана В. Загоровки (заява № 42180/14), у своєму висновку від 22 квітня 2015 року ТСК також зазначила, що матеріали кримінальної справи заявника не містили протоколу допиту свідка, на який було зроблено посилання, а протоколи огляду відеозаписів подій поблизу будівлі Адміністрації Президента України 01 грудня 2013 року обмежувалися загальним описом подій і не містили інформації про заявника (див. пункти 98 і 99). Крім того, згідно з цим висновком суддя Шевченківського районного суду Г., яка розглядала справу заявника, не розглянула скарги заявника та його захисника на жорстоке поводження працівників міліції із заявником.

183.  31 березня 2016 року ВРЮ здебільшого залишила без змін висновок ТСК від 22 квітня 2015 року, а 24 вересня 2016 року Президент України звільнив цю суддю за порушення присяги. Рішеннями від 19 липня та 01 листопада 2016 року, 06 вересня 2018 року та 05 липня 2019 року ВАСУ та Верховний Суд України залишили без задоволення скарги судді Г. на її звільнення та підтримали висновки ТСК і ВРЮ по суті.

184.  Щодо дисциплінарних проваджень, які стосувалися справи пана Д. Полтавця (заява № 36299/14), у своєму висновку від 17 грудня 2015 року ВРЮ встановила, inter alia, що клопотання про обрання йому запобіжного заходу ґрунтувалося на протоколах допиту працівників міліції, які містили ідентичні показання, тоді як протокол огляду місця події від 23 січня 2014 року фактично стосувався особистого обшуку заявника, який був проведений з порушенням відповідних процедур і відбувався за відсутності його захисника. Також суддя Голосіївського районного суду К., яка розглядала справу заявника, проігнорувала його скарги на побиття працівниками міліції, висловлені під час засідання 24 січня 2014 року. Суддя також не взяла до уваги особисту інформацію про заявника. Таким чином, ВРЮ вирішила внести подання Президенту України про звільнення цієї судді, за яким 24 лютого 2016 року Президент України звільнив її за порушення присяги.

185.  Остаточною постановою від 28 лютого 2017 року Верховний Суд України залишив без задоволення апеляційну скаргу судді К. на рішення ВРЮ від 17 грудня 2015 року та підтримав висновки ВРЮ по суті.

186.  Дещо подібні висновки були наведені у рішенні ВРЮ від
21 грудня 2017 року, яке, inter alia, стосувалося тримання
пана О. Задоянчука під вартою (див. пункт 174). Однак ВРЮ вважала, що допущені суддею Дніпровського районного суду М. процесуальні порушення у справі заявника не були достатньо серйозними, щоб охарактеризувати їх як «порушення присяги», що передбачало звільнення, а також, що строк давності для притягнення її до відповідальності закінчився. Тому ВРЮ вирішила припинити провадження у справі.

187.  По суті з тих самих причин 15 березня 2018 року ВРЮ припинила дисциплінарне провадження щодо судді Шевченківського районного суду М., яка розглядала питання про тримання
пана Г. Черевка під вартою (заява № 31174/14). У цьому рішенні ВРЮ, inter alia, встановила, що суддя не розглянула твердження заявника щодо його особистого становища та не врахувала, що він був позбавлений належних прав на захист, оскільки йому було офіційно повідомлено про підозру через вісім годин після його затримання (див. пункт 130).

188.  Дисциплінарні провадження щодо деяких суддів у цьому контексті є предметом декількох заяв, які наразі перебувають на розгляді Суду (заява № 18760/17 та декілька інших заяв).Дисциплінарне провадження щодо судді Печерського районного суду, яка розглядала заяву за позовом Київської міської ради
(заяви № 33767/14 та № 54315/14 (пана С. Дименка та
пана Р. Ратушного)

189.  У липні 2014 року захисник пана Р. Ратушного звернувся до ТСК зі скаргою (див. пункти 220 – 229), що, розглядаючи позов Київської міської ради щодо блокування вулиць у центральній частині м. Київ та під час винесення судової заборони 09 грудня 2013 року, суддя Печерського районного суду Г. порушила низку положень національного законодавства та статтю 11 Конвенції (див. пункт 29).

190.  У своєму рішенні від 07 червня 2017 року ВРЮ встановила, що суддя Печерського районного суду Г. не перевірила, чи мав Печерський районний суд юрисдикцію для розгляду заяви про забезпечення позову та не перевірила доречність застосування тимчасового заходу, який вона встановила, з огляду на характер позову. Фактично, застосувавши оскаржуваний тимчасовий захід, вона вирішила справу по суті. Крім того, тимчасовий захід застосовувався до невстановлених осіб, які не були сторонами у справі.

191.  ВРЮ також встановила, що суддя Печерського районного суду Г. не могла бути притягнута до дисциплінарної відповідальності, у зв’язку з закінченням строку давності для притягнення її до відповідальності. Тому ВРЮ вирішила припинити провадження у справі.Виплати відповідно до Закону України «Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей» від 21 лютого 2014 року

192.  Пан П. Шморгунов, пан Б. Єгіазарян, пан О. Грабець,
пан О. Бала, пан Ф. Лапій, пан Г. Черевко, пан С. Дименко,
пан Д. Полтавець, пан В. Загоровка, пан Р. Ратушний, пан А. Рудчик та пан А. Соколенко (заяви № 15367/14, № 20546/14, № 24405/14, № 31174/14, № 33767/14, № 36299/14, № 42180/14, № 54315/14 та № 19954/15) включені до списку осіб, які мають право на отримання державної допомоги згідно з постановами Кабінету Міністрів України на підставі Закону України «Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей» від 21 лютого 2014 року (далі – Закон України «Про допомогу постраждалим учасникам громадського протесту», див. пункти 214 – 215). Згідно з останньою інформацією, наданою щодо цього сторонами, станом на січень 2017 року жодної державної допомоги заявникам сплачено не було, за винятком пана Г. Черевка (заява № 31174/14, див. пункт 193), головним чином у зв’язку з відсутністю державного фінансування для здійснення таких виплат. Пану В. Загоровці та пану Р. Ратушному (заяви № 42180/14 та № 54315/14) було запропоновано зв’язатися з місцевим управлінням Фонду соціального страхування України щодо їхніх прав на отримання таких виплат, але вони цього не зробили.

193.  09 вересня 2016 року згідно з постановами Кабінету Міністрів України від 18 лютого та 29 липня 2016 року пану Г. Черевку було сплачено загальну суму у розмірі 68 900 гривень, що еквівалентно приблизно 2 270 євро на той момент.

відповідні нормативно-правова база та практика

194.  У цьому розділі наведено загальний огляд відповідної національної нормативно-правової бази для розгляду цих чотирнадцяти заяв, а також положень національного законодавства, які мають значення для розгляду всіх тридцяти трьох заяв, пов’язаних з протестами на Майдані та їхніми наслідками.ВІДПОВІДНі національне законодавство ТА документиКонституція України

195.  Відповідні положення Конституції України передбачають:

Стаття 39

«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування.

Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку – з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших осіб.»

Стаття 56

«Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.»

Стаття 92

«Виключно законами України визначаються:

(1) права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина ...»Національні нормативно-правові акти та практика щодо реалізації конституційного права на мирні зібрання

196.  Національні нормативно-правові акти та практика щодо реалізації конституційного права на мирне зібрання були наведені або узагальнені в рішеннях у справах «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), заява № 20372/11, пункти 21, 25 – 27 та 31 – 36 від 11 квітня 2013 року та «Шмушкович проти України» (Shmushkovych v. Ukraine), заява № 3276/10, пункти 17 – 24 від 14 листопада 2013 року). В обох справах Суд встановив, що в Україні не існувало чіткого та передбачуваного законодавства, яке б встановлювало правила організації та проведення мирних демонстрацій, а в згаданому рішенні у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), пункт 95) він наголосив, що до українського законодавства та адміністративної практики повинні бути терміново внесені конкретні зміни з метою узгодження такого законодавства та практики із, зокрема, вимогами статті 11 Конвенції. Частина рішення стосовно загальних заходів все ще очікує на виконання. У зв’язку з цим було підготовлено декілька законопроєктів, але на момент подій їх не було прийнято. Ці питання розглядали різні національні та міжнародні органи з прав людини, у тому числі Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та Рада Організації Об’єднаних Націй з прав людини (див. для отримання докладнішої інформації спеціальну доповідь Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, узагальнену у пункті 233 та Інформаційну довідку № 11, опубліковану МДГ за посиланням https://rm.coe.int/CoERMPublicCommonSearchServices/DisplayDCTMContent?documentId=09000016802ef0e5).

197.  16 січня 2014 року Верховна Рада України прийняла декілька законів, відомих як «антипротестні закони», якими обмежувалися громадянські права та свободи і, зокрема, свобода зібрань. Ці закони запровадили більш суворе покарання за низку супутніх правопорушень, а також кримінальну та адміністративну відповідальність за низку дій, які могли бути пов’язані із реалізацією права на зібрання. Слід зазначити, що у законах було збільшено штраф за порушення процедур, якими регулювалася організація демонстрацій. У них також, серед іншого, було запроваджено штрафи за носіння масок або одягу, подібного до форми працівників міліції чи військових сил; штраф або адміністративний арешт за встановлення наметів і барикад, які використовувалися під час демонстрацій без отримання дозволу органів державної влади; та штраф за керування автоколоною з понад п’яти автомобілів, що призводило до перешкоджання дорожньому руху, без попередньої згоди відповідного управління МВС України. Було посилено покарання за такі злочини, як умисне знищення власності, групові порушення громадського порядку, підбурювання до дій, що загрожують громадському порядку, хуліганство, зайняття приміщень, що використовуються органами державної влади, чинення опору державним службовцям і погроза застосування насильства до працівників правоохоронних органів.

198.  28 січня 2014 року Верховна Рада України скасувала більшість із цих законів, а до деяких були внесені зміни. З 02 лютого 2014 року штрафи та інші обмеження, описані в попередньому пункті, більше не були чинними.

199.  Деякі основні положення законодавства щодо втручання органів державної влади в реалізацію конституційного права на мирне зібрання, у тому числі ті, що містяться в Кодексі України про адміністративні правопорушення 1984 року, Кримінальному кодексі України 2001 року, Кодексі адміністративного судочинства України 2005 року та Законі України «Про міліцію» 1990 року узагальнені та/або наведені далі.Кодекс України про адміністративні правопорушення 1984 року

200.  Відповідні положення Кодексу у редакції, чинній на момент подій, передбачають:

Стаття 32. Адміністративний арешт

«Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п’ятнадцяти діб. ...»

Стаття 185. Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, військовослужбовця

«Злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції при виконанні ним службових обов’язків... тягне за собою накладення штрафу від восьми до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або громадські роботи на строк від сорока до шістдесяти годин, або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб».

Стаття 185-1. Порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій

«Порушення встановленого порядку організації або проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій – тягне за собою попередження або накладення штрафу від десяти до двадцяти п’яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Ті самі дії, [якщо] вчинені повторно протягом року після застосування заходів адміністративного стягнення або [вчинені] організатором зборів, мітингу, вуличного походу, демонстрації, – тягнуть за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб».

Стаття 185-2. Створення умов для організації і проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій

«Надання посадовими особами для проведення з порушенням установленого порядку зборів, мітингів, вуличних походів або демонстрацій приміщень, транспорту, технічних засобів або створення інших умов для організації і проведення зазначених заходів – тягне за собою накладення штрафу від двадцяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян».

Стаття 247. Обставини, що виключають провадження в справі про адміністративне правопорушення

«Провадження в справі про адміністративне правопорушення ... підлягає закриттю за таких обставин:

(1) відсутність події і складу адміністративного правопорушення;

...»

Стаття 261. Адміністративне затримання

«Про адміністративне затримання складається протокол, в якому зазначаються ... час і мотиви затримання ...»

Стаття 262. Органи (посадові особи), правомочні здійснювати адміністративне затримання

«...

Адміністративне затримання провадиться:

(1) [працівниками міліції] при вчиненні ... непокори законному розпорядженню чи вимозі працівника міліції...»

Стаття 263. Строки адміністративного затримання

«Адміністративне затримання особи, [яка підозрюється у вчиненні] адміністративного правопорушення, може тривати не більше як три години».

Стаття 268. Права особи, яка притягується до адміністративної відповідальності

«Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності має право: знайомитися з матеріалами справи, давати пояснення, подавати докази, заявляти клопотання, при розгляді справи користуватися юридичною допомогою адвоката ... »

Стаття 287. Право оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення

«Постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено... особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим.

Постанова [суду] про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному цим Кодексом».

Стаття 289. Строк оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення

«Скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови».

Стаття 294. Набрання постановою судді у справі про адміністративне правопорушення законної сили та перегляд постанови

«Постанова судді у справах про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, за винятком постанов про застосування стягнення, передбаченого статтею 32 цього Кодексу...

Апеляційний перегляд здійснюється суддею апеляційного суду протягом двадцяти днів з дня надходження справи до суду.

...

Апеляційний суд переглядає справу в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи [в апеляційному порядку] буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Апеляційний суд може дослідити нові докази, які не досліджувалися раніше, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до суду [першої інстанції] або необґрунтованим відхилення їх судом [першої інстанції].

За наслідками розгляду апеляційної скарги суд апеляційної інстанції має право:

(1) залишити апеляційну скаргу без задоволення, а постанову без змін;

(2) скасувати постанову та закрити провадження у справі;

(3) скасувати постанову та прийняти нову постанову; [чи]

(4)  змінити постанову.

...

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

...»

Стаття 296. Наслідки скасування постанови [суду першої інстанції] із закриттям справи про адміністративне правопорушення

«...Відшкодування шкоди, заподіяної громадянинові незаконним накладенням адміністративного стягнення у вигляді адміністративного арешті..., провадиться в порядку, встановленому законом».Кримінальний кодекс України 2001 року

201.  Наведена таблиця містить перелік положень Кримінального кодексу України, що стосуються цієї справи:

Стаття Кодексу

Підстави кримінальної відповідальності

Максимальна міра покарання

163

Порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної чи іншої кореспонденції, що передаються засобами зв’язку або через комп’ютер

Позбавлення волі на строк сім років

171

Перешкоджання законній професійній діяльності журналістів

Обмеження волі на строк п’ять років

289

Незаконне заволодіння транспортним засобом

Позбавлення волі на строк дванадцять років з конфіскацією майна

293

Групове порушення громадського порядку

Позбавлення волі на строк два роки

294

Масові заворушення

Позбавлення волі на строк п’ятнадцять років

340

Незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій

Позбавлення волі на строк п’ять років

365

Перевищення влади або службових повноважень

Позбавлення волі на строк десять років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк три роки

366

Службове підроблення

Позбавлення волі на строк п’ять років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк три роки

367

Службова недбалість

Позбавлення волі на строк п’ять років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк три роки та штраф у розмірі 250 [неоподаткованих мінімумів] доходу громадян

371

Завідомо незаконні затримання, привід, домашній арешт або тримання під вартою

Позбавлення волі на строк десять років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк три роки

372

Притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності

Позбавлення волі на строк десять років

375

Постанова суддею завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови

Позбавлення волі на строк вісім роківЦивільний кодекс України 2003 року

202.  Статтями 16, 23, 1166, 1167, 1173 та 1174 Цивільного кодексу України передбачено гарантії щодо захисту цивільних прав і цивільну відповідальність за завдану матеріальну та моральну шкоду, а також обов’язок осіб, які завдали шкоду, у тому числі органів державної влади, – забезпечити відшкодування такої шкоди. Органи державної влади зобов’язані надати відшкодування шкоди, завданої фізичним або юридичним особам їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю, незалежно від вини органів державної влади чи посадової особи.

203.  Стаття 1176 передбачає, що шкода, завдана фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування запобіжного заходу, незаконного затримання та/або незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту чи виправних робіт, відшкодовується державою у повному обсязі незалежно від вини посадових і службових осіб органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду. У статті зазначається, що право на відшкодування шкоди, завданої фізичній особі незаконними діями органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, прокуратури або суду [виникає] «у випадках, передбачених законом». Стаття також передбачає, що порядок відшкодування шкоди, завданої такими органами, «встановлюється законом».Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року

204.  Згідно зі статтями 151 та 152 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент подій, суди, які розглядають цивільні справи, були уповноважені застосовувати заходи забезпечення позову, які обмежують певні дії, на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття заходів забезпечення може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення суду.Кодекс адміністративного судочинства України 2005 року

205.  Відповідні положення цього Кодексу 2005 року у редакції, чинній на момент подій, передбачають:

Стаття 182.  Особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання

«1.  Органи виконавчої влади [та] органи місцевого самоврядування негайно після одержання повідомлення про проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій тощо мають право звернутися до окружного адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону таких заходів чи про інше обмеження права на мирні зібрання (щодо місця чи часу їх проведення тощо).

2.  Позовна заява, яка надійшла в день проведення заходів ... або після цього, залишається без розгляду.

...

5.  Суд задовольняє вимоги позивача в інтересах національної безпеки та громадського порядку в разі, якщо визнає, що проведення зборів, мітингів, походів, демонстрацій чи інших зібрань може створити реальну небезпеку заворушень чи вчинення кримінальних правопорушень, загрозу здоров’ю населення або правам і свободам інших осіб. У постанові суду зазначається спосіб обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання.

6.  Постанова суду у справах про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання виконується негайно. ...»Кримінальний процесуальний кодекс України 2012 року (далі – КПК України)

206.  Відповідні положення КПК України у редакції, чинній на момент подій, передбачають:

Стаття 176. Загальні положення про запобіжні заходи

«...

2.  Тимчасовим запобіжним заходом [без ухвали судді] є затримання особи, яке застосовується з підстав та в порядку, визначеному цим Кодексом.

3.  Слідчий суддя, суд відмовляє у застосуванні запобіжного заходу, якщо слідчий, прокурор не доведе, що встановлені під час розгляду клопотання про застосування запобіжних заходів обставини, є достатніми для переконання, що жоден із більш м’яких запобіжних заходів... не може запобігти доведеним під час розгляду ризику або ризикам. При цьому найбільш м’яким запобіжним заходом є особисте зобов’язання, а найбільш суворим – тримання під вартою.

4. Запобіжні заходи застосовуються: під час досудового розслідування – слідчим суддею за клопотанням слідчого, погодженим з прокурором, або за клопотанням прокурора, а під час судового провадження – судом за клопотанням прокурора».

Стаття 177. Мета і підстави застосування запобіжних заходів

«...

2.  Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені частиною першої цієї статті...»

Стаття 206. Загальні обов’язки судді щодо захисту прав людини

«1. Кожен слідчий суддя суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться особа, яка тримається під вартою, має право постановити ухвалу, якою зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу забезпечити додержання прав такої особи.

2.  Якщо слідчий суддя отримує з будь-яких джерел відомості, які створюють обґрунтовану підозру, що в межах територіальної юрисдикції суду знаходиться особа, позбавлена свободи за відсутності судового рішення, яке набрало законної сили, або не звільнена з-під варти після внесення застави в установленому цим Кодексом порядку, він зобов’язаний постановити ухвалу, якою має зобов’язати будь-який орган державної влади чи службову особу, під вартою яких тримається особа, негайно доставити цю особу до слідчого судді для з’ясування підстав позбавлення свободи.

3.  Слідчий суддя зобов’язаний звільнити позбавлену свободи особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких тримається ця особа, не надасть судове рішення, яке набрало законної сили, або не доведе наявність інших правових підстав для позбавлення особи свободи.

...

5.  Незалежно від наявності клопотання слідчого, прокурора, слідчий суддя зобов’язаний звільнити особу, якщо орган державної влади чи службова особа, під вартою яких трималася ця особа, не доведе:

(1)  існування передбачених законом підстав для затримання особи без ухвали слідчого судді, суду;

(2)  неперевищення граничного строку тримання під вартою; [і]

(3)  відсутність зволікання у доставленні особи до суду.

6.  Якщо під час будь-якого судового засідання особа заявляє про застосування до неї насильства під час затримання або тримання у [відповідному органі державної влади] ... слідчий суддя зобов’язаний зафіксувати таку заяву або прийняти від особи письмову заяву та:

(1)  забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи;

(2)  доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених в заяві особи; [і]

(3)  вжити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством.

7.  Слідчий суддя зобов’язаний діяти в порядку, передбаченому частиною шостою цієї статті, незалежно від наявності заяви особи, якщо її зовнішній вигляд, стан чи інші відомі слідчому судді обставини дають підстави для обґрунтованої підозри порушення [відповідних вимог законодавства] під час затримання або тримання...

8.  Слідчий суддя має право не вживати дій, зазначених у частині шостій цієї статті, якщо прокурор доведе, що ці дії вже здійснені або здійснюються.

9.  Слідчий суддя зобов’язаний вжити необхідних заходів для забезпечення особи, яка позбавлена свободи, захисником і відкласти будь-який розгляд, у якому бере участь така особа, на необхідний для забезпечення особи захисником час, якщо вона бажає залучити захисника або якщо слідчий суддя вирішить, що обставини, встановлені під час кримінального провадження, вимагають участі захисника».

Стаття 208. Затримання уповноваженою службовою особою [без ухвали суду]

«1.  Уповноважена службова особа має право [без ухвали суду] затримати особу, підозрювану у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках:

(1)  якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення;

(2)  якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин...

4.  Уповноважена службова особа, що здійснила затримання особи, повинна негайно повідомити затриманому зрозумілою для нього мовою підстави затримання та у вчиненні якого злочину він підозрюється, а також роз’яснити право мати захисника, отримувати медичну допомогу, давати пояснення, показання або не говорити нічого з приводу підозри проти нього, негайно повідомити [третіх] осіб про його затримання і місце перебування... вимагати перевірку обґрунтованості затримання та інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом.

5.  Про затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, складається протокол, в якому [зокрема]... зазначаються: місце, дата і точний час (година і хвилини) затримання...; підстави затримання; результати особистого обшуку; клопотання, заяви чи скарги затриманого, якщо такі надходили; повний перелік процесуальних прав та обов’язків затриманого. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і затриманим. Копія протоколу негайно під розпис вручається затриманому...»

Стаття 211. Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду

«1.  Строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду не може перевищувати сімдесяти двох годин з моменту [її] затримання, який визначається згідно з вимогами статті 209 цього Кодексу.

2.  Затримана без ухвали слідчого судді, суду особа не пізніше шістдесяти годин з моменту затримання повинна бути звільнена або доставлена до суду для розгляду клопотання про обрання стосовно неї запобіжного заходу».

Стаття 214. Початок досудового розслідування

«1.  Слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше двадцяти чотирьох годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов’язаний внести відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань та розпочати розслідування...

2.  Досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань...»

Стаття 284. Закриття кримінального провадження

«...

3.  Про закриття кримінального провадження слідчий, прокурор приймає постанову, яку може бути оскаржено у порядку, встановленому цим Кодексом.

...

5.  Копія постанови слідчого про закриття кримінального провадження надсилається заявнику [який подає заяву про закриття кримінального провадження], потерпілому, прокурору. Прокурор протягом двадцяти днів з моменту отримання копії постанови має право її скасувати у зв’язку з незаконністю чи необґрунтованістю. Постанова слідчого про закриття кримінального провадження також може бути скасована прокурором за скаргою заявника, потерпілого, якщо така скарга подана протягом десяти днів з моменту отримання заявником, потерпілим копії постанови.

Копія постанови прокурора про закриття кримінального провадження надсилається заявнику, потерпілому, його представнику, підозрюваному, захиснику.

...

8.  Ухвала суду про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в апеляційному порядку».

Стаття 303. Рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування, та право на оскарження

«1.  На досудовому провадженні можуть бути оскаржені такі рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора:

(1)  бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до Єдиного реєстру досудових розслідувань після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами статті 169 цього Кодексу, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов’язаний вчинити у визначений цим Кодексом строк. [Така скарга подається] заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником, володільцем тимчасово вилученого майна;

...

(3)  рішення слідчого про закриття кримінального провадження. [Така скарга подається] заявником, потерпілим, його представником чи законним представником;

(4)  рішення прокурора про закриття кримінального провадження. [Така скарга подається] заявником, потерпілим, його представником чи законним представником, підозрюваним, його захисником чи законним представником;

...»

Стаття 305. Правові підстави подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування

«1.  Подання скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування не зупиняє виконання рішення чи дію слідчого, прокурора.

2.  Слідчий чи прокурор можуть самостійно скасувати рішення, передбачені пунктами 1, 2, 5 і 6 частини першої статті 303 цього Кодексу, припинити дію чи бездіяльність, які оскаржуються, що тягне за собою закриття провадження за скаргою.

Прокурор може самостійно скасувати рішення, що передбачене пунктом 3 частини першої статті 303 цього Кодексу і оскаржується в порядку, передбаченому частиною п’ятою статті 284 цього Кодексу, що тягне за собою закриття провадження за скаргою».

Стаття 306. Порядок розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування

«1.  Скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора розглядаються слідчим суддею місцевого суду...

2.  Скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування розглядаються не пізніше сімдесяти двох годин з моменту надходження відповідної скарги, крім скарг на рішення про закриття кримінального провадження, які розглядаються не пізніше п’яти днів з моменту надходження скарги.

3.  Розгляд скарг на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування здійснюється за обов’язкової участі особи, яка подала скаргу, чи її захисника, представника та слідчого чи прокурора, рішення, дії чи бездіяльність яких оскаржується. Відсутність слідчого чи прокурора не є перешкодою для розгляду скарги».

Стаття 307. Рішення слідчого судді за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування

«...

2.  Ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дії чи бездіяльність під час досудового розслідування може бути про:

1)  скасування рішення слідчого чи прокурора;

2)  зобов’язання припинити дію;

3)  зобов’язання вчинити певну дію; [або]

4)  відмову у задоволенні скарги.

3.  Ухвала слідчого судді за результатами розгляду скарги на рішення, дію чи бездіяльність слідчого чи прокурора не може бути оскаржена, окрім ухвали про відмову у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження».

Стаття 309. Ухвали слідчого судді, які підлягають оскарженню під час досудового розслідування

«...

2.  Під час досудового розслідування також можуть бути оскаржені в апеляційному порядку ухвали слідчого судді про відмову у задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження...»

Стаття 310. Порядок оскарження ухвал слідчого судді

«1.  Оскарження ухвал слідчого судді здійснюється в апеляційному порядку».Закон України «Про міліцію» 1990 року (втратив чинність 02 липня 2015 року) і Статут патрульно-постової служби міліції України
1994 року (втратив чинність 05 березня 2019 року)

207.  Статті 11 – 14 Закону України «Про міліцію» у редакції, чинній у момент подій, передбачали низку умов, за яких працівники міліції були уповноважені застосовувати силу та затримувати осіб. Inter alia, працівники міліції мали право затримувати осіб, підозрюваних у вчиненні злочину. Вони також мали право застосовувати заходи фізичного впливу та спеціальні засоби, такі як наручники, гумові кийки, сльозоточиві речовини, задля припинення вчинення злочинів, у тому числі масових заворушень. До того ж працівники міліції мали право застосовувати такі засоби для подолання протидії законним вимогам міліції, яка здійснювалася із застосуванням сили щодо працівників міліції або інших осіб, якщо інші способи були застосовані та не забезпечили виконання покладених на міліцію обов’язків, у тому числі підтримки громадського порядку.

208.  Статут патрульно-постової служби міліції України, затверджений Міністерством внутрішніх справ України 28 липня
1994 року, і текст якого доступний в українській офіційній електронній базі нормативно-правових актів[17], містив конкретні норми, яких мали дотримуватися працівники міліції під час виконання своїх службових обов’язків щодо охорони громадського порядку та безпеки у зв’язку з проведенням «санкціонованих» або «несанкціонованих» масових заходів (розділи 295 – 340 Статуту). Пункти 310 – 312 Статуту передбачали, що під час масових заходів працівники міліції повинні були складати оперативні плани та карти охорони громадського порядку. Пункт 338 Статуту передбачав, що проведення демонстрації могло бути припинено, якщо вона не була санкціонована відповідними органами державної влади, якщо вона була заборонена відповідним рішенням внаслідок порушення порядку її організації та провадження, або якщо під час демонстрації виникла загроза безпеки життю чи здоров’ю громадян, порушення громадського порядку, заподіяння матеріальної шкоди державному, колективному чи приватному майну, або порушення правил дорожнього руху або санітарії. Відповідно до пункту 340 Статуту в разі проведення «несанкціонованої» демонстрації працівники міліції мали провести попереджувальну роботу з учасниками і повідомити їх про відповідні положення законодавства та відповідальність за їхнє порушення; у разі невиконання законних вимог працівники міліції могли затримати організаторів або активних учасників за порушення громадського порядку та вчинення протиправних дій.Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» 1994 року

209.  Відповідні положення Закону України від 01 грудня 1994 року про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду (далі – Закон України «Про відшкодування шкоди» 1994 року) наведено в згаданому рішенні у справі «Дубовцев та інші проти України» (Dubovtsev and Others v. Ukraine), пункт 48).Закон України «Про амністію у 2011 році»

210.  У Законі встановлено загальні положення щодо застосування амністії.

211.  27 лютого 2014 року Верховна Рада України внесла зміни до Закону, включивши поняття «індивідуальна амністія», яке згідно зі статтею 1 вона могла надати особі. Зміни також включали перелік осіб, до яких було застосовано повну амністію та негайне їхнє звільнення.Закони України щодо амністії

212.  У період з 19 грудня 2013 року до 21 лютого 2014 року Верховна Рада України прийняла декілька законів, спрямованих головним чином на припинення притягнення до відповідальності та покарання осіб, які брали участь в акціях протесту на Майдані. Закони передбачали, inter alia, звільнення від адміністративної відповідальності за порушення порядку організації та проведення зібрань і від кримінальної відповідальності за вчинення масових заворушень. Крім того, у період до 21 лютого 2014 року закони передбачали звільнення працівників правоохоронних органів від відповідальності за перевищення владних повноважень, вчинених під час подій Майдану. Закони були узагальнені в Інформаційній довідці № 10, опублікованій МДГ і доступній за посиланням https://rm.coe.int/16802ef0e4.

213.  Закон України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року, яким було скасовано попередні закони щодо амністії, прийняті у період з 19 грудня 2013 року до 29 січня 2014 року, передбачав амністію (звільнення від відповідальності) за вчинення різних злочинів, у тому числі масові заворушення, та за будь-які адміністративні правопорушення, вчинені у період з 21 листопада 2013 року до 28 лютого 2014 року (дату набрання чинності цим законом), пов’язаних з акціями протесту на Майдані. Зокрема, статті 1 та 4 цього Закону передбачали закриття пов’язаних з ними кримінальних та адміністративних проваджень. У статтях 5 – 7 було визначено органи, відповідальні за виконання цього закону, та встановлено порядок, якого слід було дотримуватися. Стаття 9 забороняла збір, зберігання та поширення персональних даних тих, хто брав участь в акціях протесту. У прикінцевих та перехідних положеннях Закону зазначалося, що його положення поширювалися конкретно на кримінальне провадження щодо пана В. Смалія (див. згадане рішення у справі «Кадура та Смалій проти України» (Kadura and Smaliy v. Ukraine), пункти 41 – 55).Норми щодо соціального захисту

214.  З 21 лютого 2014 року Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та декілька інших основних органів державної влади ухвалили різні нормативно-правові акти, якими передбачалися різні виплати та пільги, у тому числі звільнення від сплати податків, для осіб, які постраждали під час участі в акціях протесту на Майдані та Революції Гідності, і родичів учасників акцій протесту, які загинули внаслідок поранення під час цих подій.

215.  Зокрема, 21 лютого 2014 року Верховна Рада України прийняла Закон України «Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей».

216. У період із серпня 2014 року до грудня 2015 року Кабінет Міністрів України ухвалив різні постанови щодо соціального захисту осіб, які отримали тяжкі, середні та легкі тілесні ушкодження під час участі у масових акціях громадського протесту, що відбулися у період з 21 листопада 2013 року до 21 лютого 2014 року. У постановах встановлюється виплата одноразової грошової допомоги у п’ятидесятикратному (постанова № 324), двадцятип’ятикратному (постанова № 525) та десятикратному (постанова № 1098) розмірі прожиткового мінімуму відповідно, особам, які отримали такі тілесні ушкодження під час участі у масових акціях протесту.

217.  Відповідно до цих постанов перелік осіб, які мають право на такі виплати, повинен складатись Міністерством охорони здоров’я України на підставі результатів судово-медичних експертиз відповідних осіб і затверджуватися цим міністерством за погодженням з Міністерством соціальної політики України, МВС України та ГПУ.

218.  19 жовтня 2016 року Кабінет Міністрів України виділив кошти у розмірі 7 322 500 гривень 505 учасникам акцій протесту, які отримали легкі тілесні ушкодження (14 500 гривень кожному – еквівалент близько 500 євро на той момент).

219.  Під час парламентських слухань у Верховній Раді України
09 лютого 2017 року було зазначено, inter alia, що багато з тих, хто має право на отримання виплат або пільг, не змогли скористатися своїм правом через відсутність координації в діяльності органів державної влади у цій сфері, недостатню поінформованість про можливі виплати та пільги, а також відсутність бюджетних асигнувань.Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» від 08 квітня 2014 року

220.  Закон України «Про відновлення довіри до судової влади в Україні» був прийнятий Верховною Радою України 08 квітня
2014 року та набрав чинності 11 квітня 2014 року. У ньому було передбачено спеціальну процедуру перевірки, яка застосовувалася до суддів судів загальної юрисдикції і була головним чином спрямована на перевірку порушення присяги та процесуальних аспектів у провадженнях, пов’язаних з акціями протесту на Майдані.

221.  З цією метою Законом передбачалося утворення Тимчасової спеціальної комісії (далі – ТСК), яка була уповноважена проводити процедуру перевірки суддів протягом одного року з дати її створення.

222.  До складу ТСК входило п’ятнадцять членів: Пленум Верховного Суду України, Верховна Рада України та Урядовий уповноважений з питань антикорупційної політики призначали по п’ять членів кожен. ТСК вважалася «утвореною» після призначення до її складу дев’яти членів.

223.  Юридичні та фізичні особи мали шість місяців з дати опублікування повідомлення про утворення ТСК для подання заяв щодо конкретних суддів, які підлягали перевірці.

224.  Засідання ТСК мали бути відкритими, а відповідні судді мали право брати участь у засіданнях і виступати як особисто, так і через захисника.

225.  ТСК мала право отримувати будь-яку інформацію, необхідну для здійснення своїх функцій, від судів і правоохоронних органів, а також ознайомлюватися з такою інформацією, у тому числі з особовими справами суддів.

226.  За результатами перевірки судді ТСК повинна була ухвалити висновок, який мав містити обґрунтування та бути оприлюднений на офіційному вебсайті ВРЮ. Після цього висновок передавався ВРЮ.

227.  ВРЮ була зобов’язана розглянути висновок ТСК щодо порушення суддею присяги.

228.  У справах, де ТСК дійшла висновку, що в діях судді були ознаки кримінального правопорушення, його висновок направлявся до ГПУ для подальшого розслідування.

229.  У липні 2014 року ТСК розпочала оцінку рішень та поведінки суддів, які розглядали цивільні, адміністративні та кримінальні справи, пов’язані з акціями протесту на Майдані, у період з 21 листопада
2013 року до 11 квітня 2014 року, з дати набрання чинності цим Законом. До того, як 18 червня 2016 року було офіційно оголошено про припинення її повноважень, ТСК провела 309 перевірок щодо 331 судді. Вона закінчила шістдесят шість перевірок шістдесяти трьох суддів і подала до ВРЮ сорок одну пропозицію про звільнення сорока шести суддів за порушення присяги. Вона також подала до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України матеріали щодо притягнення до дисциплінарної відповідальності дванадцяти суддів. Вона припинила перевірку щодо п’яти суддів. Згідно з інформацією, опублікованою у вересні 2017 року, ВРЮ або звільнила, або запропонувала звільнити тридцять чотири судді, які розглядали справи щодо протестувальників.Рішення національних судів щодо відшкодування шкоди у зв’язку із кримінальними провадженнями

230.  Уряд надав копії низки рішень, ухвалених судами різних інстанцій у період з грудня 2012 року до жовтня 2015 року, які, по суті, передбачали виплату державою відшкодування шкоди різним особам у зв’язку із визнанням винними різних працівників міліції за надмірне застосування сили до цих осіб. До того ж Уряд надав копію рішення від 15 травня 2007 року, в якому Апеляційний суд Сумської області присудив фізичній особі відшкодування шкоди за незаконне затримання працівниками міліції під час участі в демонстрації, у зв’язку з якою суд посилався на фактологічні висновки іншого (кримінального) суду у рішенні, яким кримінальне провадження щодо працівника міліції, який незаконно віддав наказ про відповідне затримання, було закрито відповідно до Закону України «Про амністію». У всіх рішеннях, описаних у цьому пункті, суди здебільшого посилались на статті 1167 та 1174 Цивільного кодексу України 2003 року.

231.  Уряд також надав копії декількох рішень, ухвалених Бабушкінським районним судом у період з листопада до грудня
2014 року. Зокрема, посилаючись, inter alia, на статтю 1174 Цивільного кодексу України 2003 року та частину першу статті 1, частину другу статті 2, частину п’яту статті 3 Закону України «Про відшкодування шкоди» 1994 року (див. пункти 202, 203 та 209), суд присудив різним особам суму у розмірі 50 000 гривень – близько 2 625 євро на той момент, – в якості відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок незаконного притягнення їх до відповідальності, тримання під вартою протягом п’яти днів і застосування домашнього арешту на строк понад чотири місяці за участь в антиурядовій демонстрації у м. Дніпро 26 січня 2014 року. У зв’язку з цим суд посилався на постанову прокуратури Дніпропетровської області, якою було закрито кримінальне провадження щодо цих осіб у зв’язку з відсутністю складу злочину. Відповідно до різних рішень Апеляційного суду Дніпропетровської області та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, копії яких були надані Урядом, ці рішення набрали законної сили. Більш детальна інформація про ці рішення Бабушкінського районного суду наведена у згаданому рішенні у справі «Дубовцев та інші проти України» (Dubovtsev and Others v. Ukraine), пункти 23 – 29).СПЕЦІАЛЬНА ДОПОВІДЬ УПОВНОВАЖЕНОго ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ З ПРАВ ЛЮДИНИ

232.  28 лютого 2014 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини представила свою спеціальну доповідь щодо порушень прав і свобод людини під час подій, які відбулися в Україні у період з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року.

233.  У своїй доповіді Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вказала на низку «системних проблем» щодо ситуації з правами людини під час акцій протесту, які, на її думку, вимагали внесення змін до законодавства, вдосконалення адміністративної та судової практики та «належну відповідь» з боку ГПУ та МВС України. Серед встановлених системних проблем були:

(i)  відсутність чітких і передбачуваних національних норм щодо реалізації права на свободу мирних зібрань;

(ii)  постійні порушення процесуальних прав протестувальників під час затримання та тримання під вартою;

(iii)  незаконне та надмірне застосування фізичної сили та спеціальних засобів працівниками підрозділів міліції особливого призначення до протестувальників;

(iv)  непроведення ефективних, неупереджених, об’єктивних і гласних розслідувань усіх фактів стосовно застосування фізичної сили та спеціальних засобів працівниками правоохоронних органів до протестувальників і журналістів, зникнення протестувальників та пошкодження їхнього майна й транспортних засобів; і відсутність належного інформування громадянського суспільства про результати розслідування та притягнення винних до відповідальності; і

(v)  незаконне та надмірне застосування фізичної сили працівниками міліції під час затримання неповнолітніх осіб, а також порушення чинного порядку щодо затримання, допиту та тримання під вартою.документи ОРГАНІВ РАДИ ЄВРОПИРезолюція Парламентської асамблеї Ради Європи від 30 січня
2014 року (1974)

234.  Під час своєї сесії у січні 2014 року Парламентська асамблея Ради Європи прийняла резолюцію (№ 1974, 30 січня 2014 року) щодо ситуації, пов’язаної з акціями протесту в Україні. У частині резолюції зазначено:

«...

Асамблея особливо стурбована достовірними повідомленнями про катування та жорстоке поводження з протестувальниками працівників міліції та силових структур. Така поведінка, яка транслювалася на декількох телевізійних каналах, є неприйнятною, і винні особи мають бути покарані з усією суворістю відповідно до закону. Такі дії не можуть залишитися безкарними. Асамблея однаково стурбована повідомленнями, що дії силових структур націлені на журналістів, що суперечить принципу свободи засобів масової інформації. Крім того, вона стурбована повідомленнями, що троє працівників міліції отримали ножові поранення від протестувальників, одне із яких смертельне. Вона вважає, що такі акти насильства щодо військовослужбовців є неприйнятними у демократичному суспільстві, і у зв’язку з ними має бути проведене повноцінне розслідування.

...»Звіт Комісара з прав людини Ради Європи від 04 березня 2014 року

235.  10 лютого 2014 року Комісар з прав людини Ради Європи опублікував на своєму офіційному вебсайті[18] інформацію про свій візит до України (м. Київ, м. Вінниця, м. Дніпропетровськ та м. Запоріжжя) у період з 04 до 10 лютого 2014 року, висловивши, зокрема, своє занепокоєння випадками «очевидних викрадень невстановленими особами, які супроводжувалися тяжким побиттям та жорстоким поводженням». Згідно з публікацією Комісар та його делегація зібрали твердження та інші докази «співпраці працівників міліції з громадянами, яких називали широко розповсюдженим терміном «тітушки», та які часто були озброєні кийками, битами або «травматичною» вогнепальною зброєю (для придушення масових заворушень) і носили маски».

Згідно з публікацією під час візиту Комісар отримав інформацію щодо розслідувань, пов’язаних з Майданом, і мав «підстави вважати, що [як повідомлялося, невелика] кількість скарг, які надійшли до органів прокуратури [стосовно протиправних дій щодо протестувальників могла] відображали відсутність довіри у суспільства, що їхні скарги ефективно розглядатимуться відповідними установами». Також було зазначено, що «деякі з офіційних співрозмовників Комісара [визнали], що до цього часу слідчі органи/органи прокуратури [в основному] були задіяні у притягненні до відповідальності протестувальників за організацію «масових заворушень» або «захопленні адміністративних будівель»».

236.  Згодом, 04 березня 2014 року, Комісар з прав людини Ради Європи опублікував звіт про цей візит, в якому оцінив аспекти, пов’язані з правами людини під час протестів на Майдані, які тоді тривали.

Повідомлялося, що багато осіб, які «в той чи інший спосіб постраждали внаслідок актів насильства» і з якими спілкувалася делегація Комісара, висували різні твердження про жорстоке поводження працівників міліції та осіб у цивільному одязі. Стверджуване жорстоке поводження полягало в побитті, яке продовжувалося у відділах міліції та в «автомобілях без розпізнавальних знаків» під час перевезення потерпілих до відділів міліції; у пострілах в потерпілих гумовими кулями, конкретно націлених в область голови та обличчя; нанесенні їм поранень світло-шумовими гранатами; використанні проти них водометів при мінусових температурах; роздяганні їх повністю або частково в «імпровізованому «збірному пункті» в Маріїнському парку (м. Київ)»; та примушенні їх ставати на коліна з руками, заведеними за спину, під час того, як їх продовжували бити далі.

Зазначалося, що медичний експерт, який супроводжував Комісара під час візиту, бачив сліди побоїв, які все ще були помітні на тілах потерпілих, перевірив відповідні медичні записи та опитав медичний персонал та/або пацієнтів. Згідно зі звітом отримана таким чином медична інформація відповідала повідомленням потерпілих про стверджуване жорстоке поводження. У зв’язку з цим Комісар зазначив, що ці тілесні ушкодження вказували, inter alia, на «чітку закономірність, що [працівники міліції] цілилися в голову та обличчя».

Згідно з твердженнями Комісара продовжувала зростати кількість достовірних повідомлень про «співпрацю працівників міліції з невстановленими цивільними особами під час нагляду за демонстраціями». Ці цивільні особи часто були озброєні кийками, битами або «травматичною» зброєю та носили маски. У зв’язку з цим делегації показали фотографію керівника обласного управління міліції, оточеного чоловіками у масках, озброєних дерев’яними палицями й з жовтими пов’язками на руках. Також зазначалося, що під час його зустрічі з Комісаром у лютому 2014 року Міністр внутрішніх справ України визнав, що протягом «певного періоду міліція [користувалася] підтримкою поміж колишніх працівників правоохоронних органів, колишніх військовослужбовців та ветеранів війни в Афганістані, які [діяли] разом із чинним працівниками правоохоронних органів для захисту громадського порядку»; проте від цієї практики зрештою відмовились. Всі офіційні співрозмовники Комісара «чітко підтвердили, що в Україні [не було] законних підстав для співпраці міліції й груп цивільних осіб у масках і з нестандартною зброєю».

У звіті також зазначалося, що на той момент «правозахисники [стикалися] із серйозними перешкодами у своїй роботі, та [існували] поширені побоювання щодо можливої помсти і переслідування пз боку рацівників правоохоронних органів та/або тих, хто з ними співпрацює». У зв’язку з цим робилися посилання на «випадки залякування, переслідування чи погрози щодо правозахисників», про які був повідомлений Комісар під час та після візиту. Комісар висловив глибоке занепокоєння щодо існування «окремого реєстру осіб, які [отримали тілесні ушкодження] внаслідок сутичок з працівниками міліції в лікарні швидкої допомоги у м. Києві». Згідно з його твердженнями це дозволило б «полегшити ідентифікацію можливих об’єктів переслідування».

Також робилися посилання на «достовірні дані про випадки викрадень – деякі з них з лікарень – групами осіб, які, як стверджувалося, співпрацювали з міліцією». Згідно з цими повідомленнями викрадених осіб піддавали жорстокому поводженню, і повертали до міліції або залишали напризволяще. Однією з таких осіб був пан Ю. Вербицький (див. згадане рішення у справі «Луценко та Вербицький проти України» (Lutsenko and Verbytskyy v. Ukraine).

Окремі частини звіту Комісара стосувались функціонування судової системи під час відповідного періоду. Зокрема, повідомлялося про численні твердження затриманих осіб та їхніх захисників про «бездіяльність суддів і прокуратури у випадках видимих тілесних ушкоджень на обвинувачених і/або їхніх заяв про жорстоке поводження»; а також про відмову судів і прокуратури задовольняти клопотання обвинувачених про проведення судово-медичних експертиз у зв’язку з цим. Також стверджувалося, що «незважаючи на відсутність у національному законодавстві норм, якими би регулювався порядок проведення громадських зібрань, адміністративні суди України регулярно забороняли громадські зібрання за зверненням місцевих органів державної влади». Як повідомлялося, до 85 відсотків усіх громадських зібрань були заборонені українськими судами. Загалом Комісар зазначив, що:

«...

50. Ця криза чітко висвітлила серйозні недоліки у функціонуванні української судової системи. Під час зустрічей з різними співрозмовниками Комісар зі стурбованістю зазначив, що довіра громадськості до верховенства права була вкрай низькою, і поширеними було переконання, що судова система не служить справі правосуддя та не функціонує незалежно та безсторонньо. Цю ключову проблему слід вирішити без зволікань.

...»Звіт Міжнародної дорадчої групи (далі – МДГ)

237.  МДГ була створена Генеральним секретарем Ради Європи у квітні 2014 року з метою нагляду за дотриманням загалом статей 2 і 3 Конвенції та практики Суду під час розслідування національними органами влади випадків насильницьких дій, які мали місце під час демонстрацій на Майдані у період з 30 листопада 2013 року до
21 лютого 2014 року. Однак МДГ не вважала своїм завданням перевіряти, чи відповідали затримання та тримання під вартою, поводження з численними протестувальниками та судовий розгляд стосовно них або розслідування цих випадків вимогам статей 5 чи 6 Конвенції.

238.  Крім того, у вступній частині звіту, опублікованого 31 березня 2015 року, МДГ чітко розтлумачила, якими вважала свою роль та її межі:

«...

З тексту Мандату чітко випливає, що на МДГ не покладається завдання з проведення чи допомоги в проведенні розслідування або встановлення фактів відповідних випадків насильства. Це було і залишається виключно завданням органів досудового розслідування України, зокрема ГПУ, Міністерства внутрішніх справ України (далі – МВС України) та Служби безпеки України (далі – СБУ), кожен з яких відповідальний за розслідування тих чи інших справ, пов’язаних з подіями на Майдані. Так само на МДГ не покладається завдання з встановлення того, чи відповідало розслідування конкретного випадку вимогам Конвенції. Насправді, вона зазначає, що певні заяви, пов’язані з Майданом, знаходяться на розгляді в Європейському суді з прав людини. Завдання ж МДГ носить наглядовий характер, а саме, полягає у надані узагальненої оцінки відповідності розслідувань, які проводилися на національному рівні щодо випадків спричинення смерті чи серйозних тілесних ушкоджень або жорстокого поводження, міжнародним стандартам. Під час здійснення такої оцінки МДГ неодноразово ретельно розглядала належність розслідування конкретних випадків, які привернули увагу широкого загалу. Метою таких оцінок було не надання висновків щодо якості конкретного розслідування, а надання корисних відомостей стосовно належності розслідувань в цілому.

...»

239.  Члени групи – сер Ніколас Братца (голова), колишній голова Європейського суду з прав людини; пан Володимир Буткевич, колишній суддя Європейського суду з прав людини; та
пан Олег Анпілогов, колишній прокурор України та член Харківської обласної ради на той момент – були призначені міжнародним співтовариством, опозицією та національними органами державної влади відповідно.

240.  У своєму звіті від 31 березня 2015 року МДГ звернула увагу на серйозні структурні та функціональні недоліки, пов’язані з незалежністю та ефективністю відповідних розслідувань, та встановила, що вони не відповідали вимогам статей 2 та 3 Конвенції.

241.  Вона також продовжувала знаходити докази безкарності та відсутності підзвітності працівників правоохоронних органів в Україні, конкретні випадки якої були описані у звіті. Однак, роблячи такі висновки, МДГ прямо визнала дуже складні виклики, з якими зіткнулися органи державної влади, почавши розслідування у лютому 2014 року: безпрецедентний масштаб та обсяг розслідувань подій на Майдані; непроведення ефективних розслідувань з боку органів державної влади попереднього режиму протягом перших трьох місяців демонстрацій на Майдані; значні проблеми, пов’язані із втечею з України ключових посадових осіб колишнього уряду, втрата документів або їхнє знищення, а також зникнення зброї; відсутність будь-яких розпізнавальних знаків на працівниках правоохоронних органів, які брали участь в актах насильства; та конкуруючі вимоги, висловлені органами державної влади, щодо розслідування інших серйозних подій, які сталися після подій на Майдані. До того ж МДГ наголосила, що її роль ніколи не полягала у проведенні або сприянні розслідуванню або встановленні фактів щодо зазначених випадків насильства. За її словами, за це відповідали виключно ГПУ, МВС України та СБУ, які несли відповідальність за розслідування різних справ, пов’язаних з Майданом. Щодо відповідальності за визначення, чи відповідало розслідування окремих справ вимогам Конвенції, МДГ також зазначила, що заяви, пов’язані з Майданом, перебували на розгляді в цьому Суді.

242.  Після публікації звіту, голова МДГ провів брифінг для преси, у відповідних фрагментах якого зазначено:

«...

На думку Групи, незважаючи на численні заклики до запровадження в Україні незалежного та ефективного механізму розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів, розслідування подій на Майдані відзначилися декількома випадками відсутності такої незалежності на практиці. Зокрема, на Міністерство внутрішніх справ України було покладено розслідування злочинів, які безперечно були вчинені працівниками правоохоронних органів, і злочинів, що, як стверджується, були вчинені так званими «тітушками», не зважаючи на беззаперечні докази залучення, підтримки та озброєння «тітушок» колишніми працівниками Міністерства.

Крім того, звіт містить низку критичних зауважень щодо непроведення ефективного розслідування. На думку МДГ, насамперед це наслідок низки недоліків кадрового та ресурсного забезпечення Генеральної прокуратури України та розподілу роботи серед слідчих. Кількість слідчих, що займалися виключно розслідуванням справ, пов’язаних з подіями на Майдані, за оцінками Групи, була зовсім недостатньою, а брак спрямованості та наступності внаслідок призначення трьох Генеральних прокурорів України впродовж року, а також усунення двох керівників від розслідування справ, пов’язаних з подіями на Майдані, на думку Групи, мали серйозний вплив на хід розслідування, його якість та ефективність. Крім того, розподіл справ між Генеральною прокуратурою України, з одного боку, та прокуратурою міста Києва і Міністерством внутрішніх справ України з іншого, як вбачалося, був непослідовним і неефективним.

Ефективність розслідувань подій на Майдані, на думку Групи, суттєво залежала від тісної співпраці між органами досудового розслідування. Недостатній рівень такої співпраці між Генеральною прокуратурою України та двома іншими органами досудового розслідування, на думку Групи, мали значний негативний вплив на ефективність розслідування. Також, на думку Групи, є серйозні підстави вважати, що Міністерство внутрішніх справ України неохоче співпрацювало з іншими зацікавленими сторонами, а подекуди і перешкоджало розслідуванню.

Подібний недостатній рівень співпраці був помічений і з боку Служби безпеки України під час розслідування операції з розгону Майдану в лютому минулого року. Хоча Група поставила під сумнів вжиття Генеральною прокуратурою України всіх заходів для забезпечення ефективної співпраці з боку двох інших органів державної влади, проте, на думку Групи, основна відповідальність лежить саме на цих двох органах державної влади.

Група також висловила занепокоєння щодо рішень судів, які, на її думку, підривали ефективність розслідувань, пов’язаних з подіями на Майдані і, у більш загальному сенсі, зменшили стримуючий ефект судової системи. Зокрема, ухвала Печерського районного суду про обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту командиру підрозділу МОП «Беркут», якому було пред’явлено обвинувачення у вчиненні 39 вбивств та який зник після свого звільнення, мала серйозний вплив на хід і результат розслідування одного з найтяжчого епізоду насильства на Майдані.

На думку Групи, ці недоліки стали безпосереднім наслідком суттєвого затягування розслідування випадків насильства органами досудового розслідування.

Крім того, на думку Групи, події на Майдані були настільки важливими, що органи державної влади повинні були надати достатньо інформації про розслідування для сприяння повноцінному громадському контролю за ним. У зв’язку з цим, знову ж таки, було виявлено недоліки. Зокрема, було визнано, що були докладені зусилля для інформування громадськості, однак Група зробила висновок про відсутність скоординованої інформаційної стратегії між трьома органами досудового розслідування для забезпечення надання впорядкованої та повної інформації про розслідування в цілому. Також Група не вважає, що надана громадськості інформація була достатньою для захисту прав та інтересів потерпілих та їхніх найближчих родичів.

Розглянувши поточний статус різних проваджень, Група зробила загальний висновок, що в розслідуванні не було досягнуто значних результатів, і, хоча це могло певною мірою пояснюватись перешкодами, з якими зіткнулось слідство, недоліки, на які вказала Група, підірвали здатність органів державної влади встановити обставини злочинів, пов’язаних з Майданом, та відповідальних осіб.

...»

243.  У витягах зі звіту щодо розслідування розгону протестувальників 30 листопада 2013 року зазначено (виділення в тексті додано МДГ, посилання опущено):

«...

223.  У листопаді 2014 року ГПУ уперше надала МДГ інформацію про зміст і стан розслідування щодо участі працівників МОП «Беркут» у подіях
30 листопада 2013 року. Було встановлено і допитано усіх 390 працівників МОП «Беркут», які могли брати участь у цих подіях. За результатами дослідження різноманітних матеріалів ГПУ дійшла висновку, що близько 30 працівників МОП «Беркут» жорстоко поводились з протестувальниками і 96 протестувальників отримали тілесні ушкодження. Жоден з працівників МОП «Беркут» не визнав жорстоке поводження з протестувальниками, чи жорстоке поводження з ними інших працівників. Жоден потерпілий не впізнав когось з працівників правоохоронних органів. ГПУ підтвердила, що досі не було встановлено жодного з приблизно 30 причетних працівників МОП «Беркут» і залишалася надія, що в цьому допоможуть результати проведення експертиз.

224.  Представники ГПУ розкритикували висновок службового розслідування, проведеного МВС України. У висновку зазначено, що високопосадовці наказали працівникам правоохоронних органів усунути протестувальників відповідно до Закону України «Про міліцію» для встановлення новорічної ялинки. Інформацію про конкретних осіб надано не було, і єдине, що можна було зрозуміти з висновку, – кожен працівник МОП «Беркут» самостійно оцінював ризики і самостійно приймав рішення про необхідність застосування сили. Представники ГПУ зробили висновок, що МВС України не бажало розслідувати цей епізод, і зазначили, що усі 390 працівників МОП «Беркут» продовжували працювати.

225.  За повідомленнями засобів масової інформації 27 січня 2015 року ГПУ оголосила чотирьом колишнім командирам МОП «Беркут» підозру у перевищенні влади у зв’язку з перешкоджанням проведенню мітингу. Печерський районний суд міста Києва обрав запобіжний захід у вигляді домашнього арешту усім чотирьом працівникам. 30 січня 2015 року суд відсторонив їх від займаних посад у спецпідрозділі, де вони працювали.

...»

244.  Пункти 226 – 230 звіту містять інформацію, що конкретно стосується офіційних розслідувань щодо, як стверджувалося, незаконного використання спеціальних засобів до протестувальників. Зокрема, ці розслідування проводила ГПУ, яка оголосила низку підозр декільком колишнім вищім посадовим особам МВС України, підозрюючи їх у «розтраті державних коштів для доставки спеціальних засобів з Російської Федерації, які у подальшому [були] застосовані працівниками правоохоронних органів для придушення протестів [на Майдані], що призвело до тяжких наслідків». Також було оголошено підозру пану М. Азарову, колишньому Прем’єр-міністру України, який, як стверджувалося, ніс відповідальність за введення в дію норм, що дозволяли працівникам правоохоронних органів застосовувати спеціальні засоби до протестувальників. Частину розслідувань було закінчено і справи чекали направлення на судовий розгляд, тоді як інші розслідування все ще тривали на той момент.

245.  У витягах зі звіту конкретно щодо, як стверджувалося, свавільного притягнення до відповідальності протестувальників зазначено (виділення в тексті додано МДГ, посилання опущено):

«...

4.  Розслідування, проведені ГПУ стосовно протиправного притягнення до відповідальності протестувальників

(а) Обсяг розслідування

316.  У січні та лютому 2014 року більш ніж 130 протестувальників було притягнуто до відповідальності внаслідок їхньої участі в акціях протесту. Хоча ГПУ вказала, що більшість з цих справ було закрито відповідно до Закону України «Про недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань, та визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України» від 21 лютого 2014 року, цю кримінальну справу було порушено, щоб встановити будь-які факти перевищення представниками органів державної влади службових повноважень.

(b) Досудове розслідування

317.  Розслідування ГПУ вказує, що з січня до лютого 2014 року працівники МОП «Беркут», військовослужбовці внутрішніх військ та інші працівники органів МВС України затримували осіб, знаючи, що для їхнього затримання не було жодних підстав, та порушуючи вимоги закону, тільки за те, що вони брали участь в акціях протесту. Цих осіб доправляли до районних відділів міліції. Слідчі та прокурори порушували кримінальні справи без жодної правової підстави, а слідчі судді безпідставно ухвалювали рішення про взяття під варту.

318.  На прес-конференції ГПУ 19 листопада 2014 року було зазначено, що найближчим часом ГПУ мала порушити кримінальні справи щодо 28 слідчих, дев’яти прокурорів і 13 суддів.

...»

246.  Деякі частини звіту стосуються, зокрема, офіційних розслідувань стверджуваного залучення «тітушок» працівниками правоохоронних органів з метою протидії протестам на Майдані.

Згідно з інформацією у пунктах 291 – 299, 338 – 340, 416 – 418 та 434 звіту, на момент подій ГПУ та МВС України паралельно проводили низку офіційних розслідувань щодо цього, і простежувався збіг як доказів, так і підозрюваних у деяких із цих розслідувань. У зв’язку з цим МДГ також зазначила, що «із самого початку існували серйозні твердження стосовно участі колишнього керівництва МВС України у наймі, забезпеченні, організації та озброєнні «тітушок» з метою використання їх для залякування і насильницьких дій до учасників Майдану». МДГ висловила думку, що доручення МВС України проведення досудового розслідування деяких злочинів, які, як стверджувалося, були вчинені «тітушками» щодо протестувальників Майдану, було «ще одним прикладом відсутності функціональної незалежності у розслідуванні».

У частині щодо розслідування, проведеного ГПУ, зазначалося, що існувала підозра, що з 30 листопада 2013 року до 20 лютого 2014 року до «діяльності АнтиМайдану» були залучені сотні «тітушок». Їх залучав колишній Міністр внутрішніх справ України, а МВС України займалося їхньою організацією та фінансуванням, давало їм вказівки та озброювало, і це призвело до того, що вони вільно носили зброю. Вони нападали на протестувальників, викрадали і вбивали їх. Були підозри, що ключовими організаторами операцій «тітушок» були
пан В. Зубрицький та пан О. Чеботарьов.

У межах розслідувань, проведених МВС України, цим особам та одинадцяти іншим підозрюваним «тітушкам» було вручено офіційні повідомлення про підозру за різними обвинуваченнями, пов’язаними з цими подіями. Тоді як двох із підозрюваних «тітушок» було затримано та на той момент вони очікували розгляду їхніх справ у суді, інші підозрювані переховувалися.

Також згідно зі звітом розслідування щодо підозрюваного в іншій справі пана Ю. Крисіна було передано до суду за обвинуваченням у злісному хуліганстві у зв’язку з нападом на журналіста під час акцій протесту.

Була відсутня інформація про повідомлення про підозру будь-якому колишньому або діючому працівнику МВС України в межах цих розслідувань.

247.  У пунктах 376 – 391 звіту МДГ розглядалося стверджуване питання безкарності працівників правоохоронних органів під час і після акцій протесту на Майдані. Зокрема, зазначалося, що після подій Майдану вищі посадові особи держави виголосили низку публічних заяв, які свідчили про «небажання притягувати до відповідальності всіх осіб, які вчинили злочини під час акцій протесту на Майдані». У деяких випадках це пояснювалося тим, що низка підозрюваних з числа працівників правоохоронних органів «поїхали воювати на Схід за Україну [і] спокутували свої вчинки».

Також звіт містив додаткову інформацію стосовно стверджуваної проблеми безкарності працівників МОП «Беркут», а саме:

«...

389.  Підрозділи правоохоронних органів і, зокрема, підрозділи міліції особливого призначення «Беркут» відіграли значну роль у подіях на Майдані, що відбулися в період з листопада 2013 року до лютого 2014 року. Широко розповсюдилася думка, що вони стали засобом для придушення демонстрацій.

390.  Після подій Майдану, наприкінці лютого 2014 року Міністр внутрішніх справ України ліквідував підрозділ міліції особливого призначення «Беркут» і згодом створив інший підрозділи міліції громадської безпеки особливого призначення. Наказ від 08 травня 2014 року про створення нових підрозділів міліції громадської безпеки особливого призначення є практично аналогічним наказу від 24 жовтня 2013 року, який регулював діяльність підрозділу міліції особливого призначення «Беркут». Згідно з твердженнями МВС України було створено комісію з метою атестації працівників підрозділу міліції особливого призначення «Беркут». МДГ ставила усні та письмові питання представникам МВС України для того, щоб з’ясувати точну кількість працівників МОП «Беркут», які успішно пройшли перевірку, були переведені на інші посади або були звільнені. Однак МДГ не одержала узгоджених або чітких відповідей на свої запитання.

391.  Відповідно до заяв захисників, що представляють інтереси потерпілих у справах щодо Майдану, новоствореними підрозділами міліції громадської безпеки особливого призначення наразі керують старші посадові особи колишнього МОП «Беркут». У своїх публічних виступах керівник нещодавно створеного УСР пан Горбатюк зазначив, що окрім певного скорочення штату, ці зміни звелись до простої зміни назви МОП «Беркут», і жодних реальних спроб вирішити питання щодо тих, хто був причетний до подій Майдану, так зроблено і не було.

...»

248.  У витягах зі звіту щодо певних конкретних недоліків розслідувань, пов’язаних з Майданом, зазначено (виділення додано МДГ, посилання опущено):

«...

C. Розслідування, проведені до 22 лютого 2014 року

392.  МДГ погоджується з тим, що існувало багато практичних перешкод у проведенні ефективного розслідування протягом тримісячного періоду, коли тривали акції протесту на Майдані. Більшість місць вчинення злочинів, розташованих у тих частинах м. Київ, які перебували під контролем протестувальників, були недоступні через існування барикад, на яких перебували учасники подій, та були місцем масових силових протистоянь. Тіла загиблих і поранених дуже часто переносилися, що перешкоджало розслідуванню обставин відповідної події, у тому числі, наприклад, визначенню траєкторії польоту куль. Медична документація знаходилася у різних місцях і нерідко була неповною: поранені особи отримували медичну допомогу у різних медичних пунктах на місці подій через необхідність або через страх, оскільки з’являлися повідомлення про випадки притягнення до відповідальності та навіть викрадення з лікарень поранених під час акцій протесту. Дехто виїжджав лікуватися за кордон, остерігаючись за свою безпеку. Окремі потерпілі, які зверталися за допомогою до лікарень, надавали неправдиву інформацію щодо обставин отримання тілесних ушкоджень. МДГ отримала інформацію, що лікарні не вживали належних заходів для збереження доказів, зокрема куль, які було вилучено з тіл потерпілих. Через недовіру до органів державної влади потерпілі не подавали скарг, які свідчили б про їхню присутність у місцях проведення акцій протесту.

393.  Водночас, навіть визнаючи існування цих практичних труднощів, МДГ було надано недостатньо доказів, які б підтверджували, що до 22 лютого
2014 року органи державної влади справді намагалася розслідувати акти насильства, вчинені під час акцій протесту на Майдані, крім звичайного внесення відомостей до Єдиного реєстру досудових розслідувань стосовно заяв про кримінальні правопорушення.

394.  Винятками були хіба що випадки розслідування подій, які висвітлювалися в українських і міжнародних засобах масової інформації. Проте навіть ці розслідування не призводили до будь-яких практичних результатів.

395.  Так, розслідування незаконного розгону протестувальників рано вранці 30 листопада було розпочато відносно швидко. Проте у січні 2014 року Печерський районний суд міста Києва звільнив усіх п’ятьох підозрюваних високопосадовців від кримінальної відповідальності, а труднощі, викликані застосуванням до підозрюваних амністії, з того часу заблокували розслідування кримінальних проваджень, за виключенням провадження стосовно однієї підозрюваної особи. Жодному працівнику правоохоронних органів не було повідомлено про підозру, тоді як встановлення осіб працівників правоохоронних органів, залучених тієї ночі, не викликало б жодних труднощів в їхнього керівництва.

...

398.  Тоді як у прес-релізах МВС України за 23 січня та 04 лютого 2014 року повідомлялося про проведення певних слідчих дій, зокрема балістичних експертиз в межах розслідування фактів смерті внаслідок застосування вогнепальної зброї 22 січня 2014 року, новий Генеральний прокурор України і його заступник, відповідальний за розслідування подій на Майдані, повідомили, що матеріали розслідувань МВС України стосовно фактів спричинення смерті та тілесних ушкоджень протестувальникам, які були передані Генеральній прокуратурі України та долучені до основного провадження стосовно подій на Майдані (провадження № 228), виявилися по суті беззмістовними.

399.  МДГ доходить висновку, що до 22 лютого 2014 року органи державної влада насправді не намагалася провести розслідування випадків насильства під час акцій протесту на Майдані.

Відсутність належного розслідування протягом трьох місяців, коли тривали акції протестів, неминуче означає, що таке розслідування не було розпочато оперативно, і це саме собою створило значні проблеми для подальших розслідувань, які є основним предметом розгляду МДГ...

II. РОЗСЛІДУВАННЯ ПОДІЙ ПІСЛЯ 22 ЛЮТОГО 2014 РОКУ: ДОТРИМАННЯ ВИМОГ СТАТЕЙ 2 І 3 КОНВЕНЦІЇ

...

412.  Стосовно функціональної незалежності у розслідуванні подій на Майдані МДГ зазначає, що кримінальні провадження стосовно злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів щодо учасників акцій протесту на Майдані, на цей момент підслідні Генеральній прокуратурі України. В межах цих кримінальних проваджень слідчі ГПУ не лише самі проводили слідчі дії, але й також доручали оперативним відділам МВС України проведення конкретних слідчих дій. Кримінальні провадження щодо злочинів, які, як стверджувалося, були вчинені цивільними особами, віднесені до підслідності МВС України. Згідно з твердженнями ГПУ, вирішуючи питання щодо підслідності кримінальних проваджень і надаючи вказівки МВС України про проведення службового розслідування або відповідних слідчих дій, ГПУ завжди зважала на можливий конфлікт інтересів

413.  Незважаючи на ці запевнення, МДГ вважає, що була низка недоліків щодо забезпечення функціональної незалежності стосовно розслідувань у кримінальних провадженнях, пов’язаних з подіями Майдану.

414.  Перший приклад був наведений самою ГПУ у її листі до МВС України від 04 березня 2014 року. В цьому листі йшлося про основне провадження № 228 стосовно численних епізодів вбивств і поранень протестувальників на Майдані від рук працівників правоохоронних органів, а також організації насильницького придушення мирних акцій протесту на Майдані. У згаданому листі ГПУ скаржилася, що проведення слідчих дій з виявлення документів, які були підставою для видачі зброї працівникам правоохоронних органів та її застосування до протестувальників, було доручено тим самим працівникам МВС України, які були причетні до підготовки документів про застосування зброї щодо протестувальників під час подій на Майдані

...

419.  Загалом МДГ наголошує, що у контексті, коли йдеться про довіру громадськості до системи кримінального судочинства, важливо забезпечити зовнішні атрибути незалежності обов’язків органів досудового слідства. У зв’язку з цим МДГ стурбована деякими призначеннями теперішнього керівництва МВС України, яке є одним з головних органів досудового розслідування. Виглядає так, що деякі представники теперішнього керівництва МВС України обіймали керівні посади також під час акцій протесту на Майдані, коли під керівництвом пана Захарченка МВС України намагалося розігнати мітинги за допомогою насильства, залякування, неправомірного притягнення до відповідальності і затримання протестувальників. Не роблячи жодних висновків стосовно особистої відповідальності цих посадових осіб за акти насильства, МДГ вважає, що ці призначення сприяли втраті міністерством зовнішніх характеристик незалежного органу та призвели до підриву віри громадськості у готовність МВС України розслідувати злочини, вчинені під час подій Майдану.

Висновок

420.  МДГ звертає увагу на численні заклики до запровадження в Україні незалежного та ефективного механізму розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів. Потреба у такому механізмі набула ще більшого значення у зв’язку зі злочинами, вчиненими під час акцій протесту на Майдані.

МДГ дійшла висновку, що у деяких важливих аспектах розслідуванню у кримінальних провадженнях стосовно подій на Майдані бракувало практичної незалежності, оскільки орган досудового розслідування належав до того самого органу, що й особи, які перебували під слідством. МДГ також вважає, що призначення після подій на Майдані деяких осіб на керівні посади в МВС України сприяли втраті зовнішніх характеристик незалежності цього органу і призвели до підриву віри громадськості у готовність МВС України розслідувати злочини, вчинені під час подій на Майдані.

...

1.  Кадрове забезпечення і ресурси ГПУ

...

431.  МДГ дійшла висновку про вкрай недостатню кількість слідчих ГПУ, задіяних протягом 2014 року у розслідуванні подій на Майдані.

Крім цього, МДГ також вважає, що на рівні керівного складу ГПУ спостерігалася відсутність послідовності у трьох аспектах. Призначення трьох різних Генеральних прокурорів України протягом перших 12 місяців розслідування негативно вплинуло на розслідування, як з точки зору загального керівництва цим процесом, так і з точки зору довіри громадськості до здатності органів державної влади належним чином відреагувати на акти насильства на Майдані. Відсторонення від розслідування подій на Майдані двох його керівників мало значний негативний вплив на хід, якість та ефективність цього розслідування. Вбачається, що всі, крім одного, прокурори, які обіймали керівні посади в ГСУ ГПУ після 22 лютого 2014 року, були звільнені або усунуті від розслідування до жовтня 2014 року.

...

2.  Розподіл роботи слідчих

...

436.  МДГ вважає, що розподіл слідчих повноважень між ГПУ, з одного боку, та прокуратурою міста Києва і МВС України, з іншого, не є ані послідовним, ані ефективним. Крім цього, МДГ не вважає ефективним нагляд ГПУ за слідчою діяльністю прокуратури міста Києва.

...

3. Співпраця МВС України та СБУ з ГПУ

437.  Як було зазначено, найповніша співпраця та координація між ГПУ, МВС України та СБУ мали принципове значення для забезпечення ефективності розслідування подій на Майдані. Однак наявна в МДГ інформація вказує на явну відсутність співпраці МВС України та СБУ зі слідчими ГПУ.

(a)  Відсутність співпраці з боку МВС України

438.  На початкових стадіях ГПУ неодноразово висловлювала серйозні скарги, як публічно, так і у своїх поданнях до МДГ, про відсутність співпраці з боку МВС України, яка згідно з твердженнями ГПУ інколи межувала з перешкоджанням розслідуванню. У листах до МВС України від 01 та 04 березня 2014 року ГПУ скаржилася на неналежні відповіді МВС України на запити ГПУ щодо розслідувань. У своєму листі від 12 червня 2014 року ГПУ розкритикувала «небезпечну тенденцію» з боку МВС України залишати без відповіді запити ГПУ стосовно розслідувань щодо працівників правоохоронних органів – тенденцію, що лише посилилася після затримання трьох працівників МОП «Беркут» на початку квітня 2014 року. На прес-конференції 13 червня 2014 року тодішній Генеральний прокурор України пан Махніцький заявив про «неофіційну приховану протидію» розслідуванню з боку посадових осіб МВС України. Таку саму позицію він підтвердив МДГ у листопаді 2014 року.

Коли МДГ порушила це питання під час зустрічей у вересні та листопаді
2014 року, МВС України відкинуло ці обвинувачення. МВС України наполягало, що давало належні відповіді на всі запити ГПУ, зокрема, надавало, наскільки це було необхідно, всю наявну у міністерства інформацію. Колишній режим подбав, щоб його дії не були задокументовані, і тому МВС України не мало всієї інформації про те, де були задіяні сили міліції. Будь-яка зброя, яка застосовувалась особовим складом МОП «Беркут», застосовувалась незаконно, і тому МВС України не могло її відстежити. Представники МВС України заявили МДГ, що не мали жодної інформації ані про видачу зброї особовому складу МОП «Беркут», ані про ймовірні відправлення особового складу МОП «Беркут» зі зброєю у зону проведення антитерористичної операції на сході країни. МВС України також поскаржилось на труднощі, пов’язані зі зміною більшості вищих посадових осіб міністерства після подій Майдану та певні складні функціональні моменти, що, як стверджувалося, перешкоджали процесу розслідування.

439.  Попри надані МВС України пояснення, у МДГ залишились серйозні причини для занепокоєння щодо співпраці МВС України зі слідчими ГПУ.

440.  По-перше, 24 лютого 2014 року пан Махніцький оголосив у Верховній Раді України, що вже направив до МВС України запит щодо надання детальної інформації та документації про розгортання сил міліції у межах проведення операцій із охорони громадського порядку, включаючи документацію стосовно видачі зброї. Попри очевидне визнання того факту, що невелика кількість документації стосовно розгортання сил міліції або планування заходів у період до 22 лютого 2014 року велася або збереглася, ГПУ поскаржилась МДГ на подальшу відсутність співпраці з боку МВС України щодо відтворення інформації про планування, розгортання сил та проведення операцій, що мала критичне значення для розслідування з огляду на ту обставину, що працівники правоохоронних органів не мали жодних індивідуальних розпізнавальних знаків.

441.  По-друге, як стверджувалося, більшість тяжких злочинів були вчинені безпосередньо працівниками МВС України або за їхнього заохочення. Таким чином, проведення МВС України службових розслідувань було першим кроком до з’ясування таких основних оперативних питань, як планування операцій, розгортання сил міліції, видача вогнепальної зброї, а також встановлення факту вчинення будь-яких протиправних дій.

Втім, у листах, надісланих одночасно до МВС України та безпосередньо до МДГ, ГПУ скаржилася на непроведення службових розслідувань, затримки з наданням звітів та їхню незадовільну якість. На думку ГПУ, це означало, що з’ясування базової інформації вимагатиме тривалої та ретельної слідчої роботи; ГПУ також додала, що ззовні було неможливо отримати певну інформацію, призначену для службового використання.

Зокрема, нарікання викликали три висновки службового розслідування. У висновку щодо подій зранку 30 листопада 2013 року, який був наданий ГПУ 30 січня 2014 року, не було названо жодного з близько 30 працівників МОП «Беркут», які, як вважалось, були причетні до зазначених подій. Крім того, у своєму листі до МВС України від 12 червня 2014 року ГПУ розкритикувала результати основного службового розслідування МВС України подій на Майдані від 24 квітня 2014 року, як неналежні та запізнілі: зокрема, не було розслідувано діяльність пана Захарченка та низки інших вищих посадових осіб МВС України, не з’ясовано обставини зникнення зброї, яку застосовували працівники МОП «Беркут», та відповідної документації; насамкінець, ГПУ отримала висновок лише 24 травня 2014 року. МДГ ознайомилась з цим висновком і вважає критику ГПУ обґрунтованою. МДГ також зазначає, що у своєму листі до ГПУ від 13 липня 2014 року МВС України не дало належної відповіді на ці скарги. МДГ були також надані висновки службового розслідування МВС України щодо втечі з-під домашнього арешту пана Садовника. МДГ поділяє думку ГПУ, що висновки не дають відповіді на ключові питання. Ця подія стала однією з найбільших серйозних проблем для розслідування. Однак у першому висновку службового розслідування не вважалося проблемою те, що працівник МВС України, який здійснював спостереження, чекав протягом усього дня (з 07 год. 00 хв. до 23 год. 00 хв.), перш ніж перевірити на місці, чому спрацював сигнал тривоги, завдяки чому Садовник отримав перевагу у п’ятнадцять годин у порівнянні з переслідувачами. У другому висновку було просто зафіксовано формальні заходи адміністративного характеру, здійснені працівниками МВС України, яким було доручено нагляд за дотриманням умов домашнього арешту паном Садовником.

442.  По-третє, ГПУ у листах до МВС України та до МДГ скаржилась, що оперативні підрозділи МВС України проводили слідчі дії невчасно або неналежним чином, або не проводили жодних дій взагалі. У листах ГПУ до МВС України у період з березня до червня 2014 року містилась низка детальних та обґрунтованих скарг у зв’язку з цим. У листі від 12 червня 2014 року ГПУ звернула увагу на той факт, що МВС України досі не надало відповіді щодо місцезнаходження працівників МОП «Беркут», починаючи з 20 лютого
2014 року, або щодо обставин зникнення вогнепальної зброї працівників МОП «Беркут». Наприклад, у листі зазначалось, що так і не було проведено детального аналізу знаходження мобільних телефонів працівників МОП «Беркут» для відтворення картини їхнього розміщення та руху. У своєму листі ГПУ стверджувала, що МВС України навіть заявило про неможливість знайти бодай одного свідка, який би бачив, як працівники МОП «Беркут» стріляли з бетонних барикад, навіть попри наявність у мережі «Інтернет» численних відеозаписів, на яких чітко видно здійснення пострілів протягом певного періоду часу. Під час прес-конференції 13 липня 2014 року Генеральний прокурор України повторив ці критичні зауваження. Втім, у письмовій відповіді від 13 липня 2014 року МВС України так і не надало роз’яснень щодо цих конкретних зауважень з боку ГПУ.

443.  По-четверте, як було зазначено, ГПУ проводила допити або прагнула допитати деяких працівників МВС України, зокрема колишніх працівників МОП «Беркут». У листі до ГПУ від 12 травня 2014 року Міністр внутрішніх справ України намагався переконати ГПУ не робити це, посилаючись на необхідність підтримання доброго морального та психологічного клімату серед підрозділів МВС України, задіяних у стримуванні збройної агресії проти України: МВС України запропонувало розглянути питання ініціювання прийняття законодавства щодо звільнення таких працівників від відповідальності за їхні дії під час подій на Майдані за винятком тих, хто вчинив «тяжкі або особливо тяжкі злочини». У листі від 12 червня 2014 року ГПУ розкритикувала МВС України за рішення направити деяких колишніх працівників МОП «Беркут» разом з їхньою зброєю для участі в антитерористичній операції на сході країни без згоди на це ГПУ, аби приховати речові докази. Під час прес-конференції 13 червня 2014 року пан Махніцький повторив ці обвинувачення, посилаючись на лист Міністра внутрішніх справ України від 12 травня 2014 року, і підкреслив, що така позиція МВС України значно ускладнила можливість отримати задовільні та вчасні результати розслідування. Того ж дня МВС України оприлюднило прес-реліз, в якому стверджувало, що відправлення працівників МОП «Беркут» у зону проведення антитерористичної операції на сході країни було продиктовано необхідністю, і ГПУ не пред’явила їм жодних обвинувачень. На думку МВС України, не було жодних підстав обвинувачувати його у перешкоджанні розслідуванню.

444.  МДГ зазначила, що, починаючи з березня 2014 року, ГПУ неодноразово виступала із серйозними, послідовними та детальними скаргами на відсутність співпраці з боку МВС України та її вплив на ефективність розслідування – як публічно, так і безпосередньо до МВС України та до МДГ. Відповіді МВС України ГПУ та МДГ були короткими і надто загальними. МДГ особливо вразив зміст листа Міністра внутрішніх справ України від 12 травня 2014 року та подальша неспроможність МВС України дати відповідь на критичні зауваження ГПУ у листі від 12 червня 2014 року. Таким чином, МДГ не переконана, що ГПУ вжила всіх необхідних заходів реагування на ці недоліки для забезпечення ефективної співпраці з боку МВС України.

Висновок

445.  Співпраця з боку МВС України мала ключове значення для забезпечення ефективності розслідування, що проводилося ГПУ. МДГ дійшла висновку, що позиція МВС України щодо ГПУ не сприяла такій співпраці, а з певних точок зору навіть перешкоджала розслідуванню. Таким чином, МДГ не переконана, що ГПУ вжила всіх необхідних заходів реагування на ці недоліки для забезпечення ефективної співпраці з боку МВС України.

МДГ також має вагомі підстави вважати, що така позиція МВС України мала істотний негативний вплив на розслідування. Показовим є детально описаний далі приклад, як ГПУ намагалася допитати та затримати працівників МОП «Беркут», який підтверджує цей висновок.

...

451.  Співпраця із СБУ також була важливою для ефективності розслідування ГПУ. Хоча МДГ помітила небажання з боку ГПУ розслідувати можливу відповідальність СБУ на оперативному рівні, МДГ вважає, що зазначені факти дають підстави вважати, що СБУ належним чином не співпрацювала з ГПУ і це мало негативний вплив на розслідування обставин операції СБУ проти акцій протесту на Майдані.

4.  Роль судів

...

457.  Під час аналізу процесу розслідування подій на Майдані МДГ була особливо вражена кількістю ключових рішень, ухвалених Печерським районним судом міста Києва, до повноважень якого належав розгляд великої кількості справ, пов’язаних з подіями Майдану, що мали значні негативні наслідки для розслідування, навіть якщо ці рішення були згодом скасовані в апеляційному порядку.

...

Висновок

465.  МДГ дійшла висновку, що рішення Печерського районного суду – суду, до повноважень якого належав розгляд великої кількості справ, пов’язаних з подіями Майдану, – не відповідали вимогам статей 2 і 3 Конвенції, негативним чином вплинули на ефективність розслідування подій на Майдані і загалом послабили стримуючий вплив чинної системи правосуддя.

...

C. Оперативність, розумна тривалість

...

486.  МДГ вже дійшла висновку, що відсутність реальних розслідувань протягом перших трьох місяців, коли тривали акції протесту, неминуче означала, що розслідування не розпочались оперативно. Це саме собою становило значну перешкоду для проведення ефективних розслідувань в подальшому.

487.  Крім того, МДГ дійшла висновку, що розслідування характеризувалися суттєвими недоліками. На думку МДГ, ці недоліки значно затягнули розслідування випадків насильства під час подій на Майдані.

488.  МДГ не уповноважена робити висновки щодо невідповідності затримок у проведення розслідування конкретних справах вимогам статей 2 та 3 Конвенції. Тим не менш, МДГ зазначає, що отримала від організації «Amnesty International» інформацію про конкретні випадки зволікань у розслідуваннях. Більшість з них стосується несвоєчасного проведення медичного обстеження або несвоєчасного повідомлення потерпілих чи їхніх близьких родичів про результати таких обстежень. Інші скарги про затримки у розслідуванні переважно стосуються судово-медичних експертиз. Наприклад, у поданих ГПУ матеріалах визнано, що станом на листопад 2014 року прокуратура ще очікувала на результати двох ключових експертиз: судово-технічної експертизи причин пожежі у Будинку профспілок та балістичної експертизи зброї, яку мали на озброєнні працівники спецзагону НГУ «Омега» у лютому 2014 року.

Висновок

489.  МДГ вже дійшла висновку, що непроведення жодних слідчих дій протягом трьох місяців, коли тривали акції протесту, означало, що розслідування не розпочались оперативно. МДГ також вважає, що суттєві недоліки у подальших розслідуваннях призвели до значного затягування розслідування випадків насильства під час подій Майдану.

D. Громадський контроль за проведенням розслідувань

...

495.  Здійснюючи свою оцінку, МДГ передусім хотіла б підкреслити масштабність і складність пов’язаних з подіями Майдану злочинів та відповідних розслідувань, що, на її думку, вимагає надання громадськості загального опису основної структури цих розслідувань. Громадський контроль за проведенням розслідувань не може здійснюватися на достатньому рівні без наявності базової інформації про те, який саме злочин розслідується, які компетентні органи державної влади проводять це розслідування, та на якій стадії знаходиться провадження. Саме це питання порушувалося в матеріалах, наданих МДГ НУО. ГО «Родина Героїв Небесної Сотні» була створена наприкінці липня 2014 року для того, щоб зрозуміти хід проведення розслідувань, і тим самим отримати можливість нагляду за їхнім проведенням. Однак цій громадській організації не вдалось відстежити навіть основну структуру розслідувань. На думку організації «Amnesty International», оприлюднена інформація була настільки вибірковою, неповною, заплутаною і загальною, що громадськості не було надано чіткої інформації щодо загальної картини стану розслідувань. Таке саме враження склалося і у МДГ. Навіть попри те, що МДГ мала прямий доступ до матеріалів органів досудового розслідування, членам МДГ було доволі важко систематизувати наявну інформацію для формування загального огляду стану розслідувань.

...

499.  Як зазначалося, прикладом цього є розподіл розслідувань між трьома органами досудового розслідування, а саме: ГПУ, МВС України та СБУ; регіональні представництва перших двох також мали у своєму провадженні окремі справи. Хоча початкова тристороння прес-конференція, проведена
03 квітня 2014 року, через місяць після початку розслідувань, була позитивною ініціативою, вона була присвячена тим справам, які вже привернули до себе увагу засобів масової інформації, а не наданню загального опису розслідування в цілому. Представники трьох органів державної влади не з’являлися разом аж до прес-конференції 08 грудня 2014 року. Як вбачається, до проведення цієї прес-конференції призвела вимога до представників цих трьох органів державної влади з’явитись на спільному засіданні парламентських комітетів
10 грудня 2014 року. Наступна спільна конференція ГПУ та МВС України відбулася 02 лютого 2015 року: надану під час конференції інформацію про прогрес у розслідуваннях було, знову таки, складно зіставити з більш широкою картиною розслідувань, і вбачалося, вона була проведена у відповідь на зростання критики стосовно відсутності прогресу в розслідуваннях.

500.  Ще одним прикладом відсутності комунікаційної стратегії є неповнота офіційного звітування про розслідування. Так, часто говорилося про окремі події, зокрема ті, що відбулись у період з 18 до 20 лютого 2014 року, і про діяльність «тітушок», тоді як про деякі інші події, такі як дії працівників МОП «Беркут» рано вранці 30 листопада 2013 року, події 01 грудня 2013 року, події у ніч з 11 на 12 грудня 2013 року, а також численні поранення та загибель працівників правоохоронних органів, майже не згадувалося. Подібною вибірковістю, як вбачається, характеризується підхід до надання інформації протягом перших 12 місяців розслідування подій, пов’язаних з Майданом. Хоча одразу після подій Майдану інформування громадськості відбувалося регулярно, в подальшому нових відомостей надавалася мало, аж доки у середині листопада 2014 року не почалося більш регулярне оновлення інформації. Хоча МДГ і визнає, що нещодавно було докладено зусилля для покращення рівня комунікації, у тому числі надання оновленої інформації, це не вирішує основну проблему відсутності комунікаційної стратегії, спрямованої на забезпечення послідовного та вичерпного інформування про розслідування в цілому

501.  Цілком можливо, що стосовно деяких справ не було надано жодних відомостей у зв’язку з відсутністю прогресу в розслідуванні, однак факт відсутності такого прогресу також є важливою інформацією, яку слід було повідомити громадськості.

Висновок

502.  На думку МДГ, забезпечення достатнього рівня громадського контролю за розслідуванням подій на Майдані є засобом гарантування відповідальності за насильство, вчинене під час демонстрацій. Крім того, події Майдану були настільки важливими, що органи державної влади повинні були надати достатню інформацію про проведення розслідувань для того, щоб сприяти здійсненню повноцінного громадського контролю за ними. Це вимагало, зокрема, наявності комунікаційної стратегії, яка б координувалась трьома компетентними органами досудового розслідування, задля надання послідовної та вичерпної інформації про розслідування в цілому

Не дивлячись на деякі зусилля, зроблені в цьому напрямку, МДГ дійшла висновку про відсутність такої комунікаційної стратегії, в результаті чого громадськості не надавалась достатня інформація. Таке упущення з боку органів державної влади підірвало роль громадського контролю у забезпеченні відповідальності за вчинене насильство, і крім того, право громадськості знати, що сталося під час демонстрацій на Майдані.

E. Участь потерпілих та їхніх родичів

...

506.  ... Загалом, зважаючи на характер та обсяги розслідувань подій Майдану, МДГ вважає, що налагоджена співпраця між органами досудового розслідування та потерпілими, а також їхніми представниками слугувала б покращенню ефективності розслідувань та зменшенню ризику допущення помилок.

507.  Дійсно, після закінчення досудового розслідування потерпілі мають право ознайомлюватися з матеріалами справи. Однак, досудове розслідування було закінчено у небагатьох справах, і це не дає можливості зробити будь-які загальні висновки про якість цього процесу. Навіть якщо інформація, яку було надано громадськості щодо стану розслідувань й була певним чином корисною, неповнота такої інформації, на яку вже вказувала МДГ, означала відсутність достатніх гарантій захисту прав і законних інтересів потерпілих та їхніх родичів.

Висновок

508.  МДГ не уповноважена оцінювати відповідність розслідування окремих справ вимогам Конвенції та у зв’язку з цим аспектом обмежує свої висновки нагадуванням про практику Європейського суду щодо залучення потерпілих та їхніх родичів до кримінального провадження. Хоча МДГ й вказує на деякі позитивні ініціативи, зокрема, ініціативи ГПУ, МДГ не вважає, що ці заходи чи надана громадськості інформація були самі собою достатніми для захисту прав та законних інтересів потерпілих та їхніх родичів.

...»

249.  Заключні зауваження МДГ такі:

«536.  Глибокі рани, залишені в українському суспільстві бурхливими подіями на Майдані, заживуть ще не скоро. Важливою частиною такого процесу одужання є проведення ефективного і незалежного розслідування випадків насильства. Як вже неодноразово визнавалось, в Україні суспільство не має жодної впевненості в проведенні такого розслідування. Натомість існує загальне переконання у безкарності правоохоронних органів та небажанні чи нездатності органів досудового розслідування притягнути до відповідальності тих, хто винний у смерті чи нанесенні тілесних ушкоджень. Як зазначається у Звіті, різні органи Ради Європи вже не раз звертали увагу на існування такого переконання у безкарності. На думку самої Ради Європи, «з безкарністю слід боротися, бо це є питання справедливості для потерпілих, попередження нових порушень та утвердження принципу верховенства права та суспільної довіри до системи правосуддя». Саме з урахуванням необхідності сформувати чи відновити впевненість суспільства у розслідуванні подій, що відбулись на Майдані, Генеральний Секретар першим запропонував створити МДГ.

537.  У своєму Звіті МДГ привернула увагу до серйозних недоліків, як структурного, так і функціонального характеру щодо незалежності та ефективності розслідувань, проведених станом на цей момент, і які, за висновками МДГ, не відповідають вимогам Європейської конвенції чи практиці Європейського суду. Разом з тим, МДГ також звернула увагу на зміни, що відбулись протягом останнього року з метою покращення рівня відповідності міжнародним стандартам. Основна з них – створення Управління спеціальних розслідувань (далі – УСР) у структурі ГПУ в грудні 2014 року. Цей орган, до складу якого входитимуть працівники ГПУ, МВС України та СБУ, буде займатись розслідуванням справ, пов’язаних з Майданом, та фінансових злочинів, вчинених за попереднього режиму.

538.  Створення УСР є бажаною подією, і схоже, що з часу його створення, вже відбувся певний прогрес в розслідуванні. Однак слід зазначити, що Управління було створено лише через 10 місяців після припинення насильства на Майдані та після низки кадрових змін, що розірвали наступність серед прокурорів вищого рівня в ГПУ. Невідомо, який досвід мають слідчі та прокурори УСР, а також відкритим залишається питання, чи не підірве незалежність його розслідувань направлення до Управління працівників МВС України та СБУ. Залишається також з’ясувати, чи новий тристоронній підхід до розслідування буде в змозі вчасно вирішити питання відсутності співпраці та, в деяких випадках, перешкоджання розслідуванню, про які йдеться у Звіті, і які, на думку МДГ, підірвали ефективність розслідування станом на цей момент. У зв’язку з цим МДГ обнадіяна нещодавніми висловлювання колишнього Генерального прокурора України пана Яреми та Голови УСР пана Горбатюка про налагодження робочих відносин між ГПУ та МВС України.

539.  МДГ також додає упевненості більш активна позиція Верховної Ради України цього скликання щодо покращення якості розслідування та досягнення більш позитивних результатів після довгого періоду фактичної бездіяльності законодавчого органу попереднього скликання. Це відображається в нещодавній ініціативі, проявленій Комітетами з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та з питань запобігання та протидії корупції, яка полягала в проведенні спільного засідання за участю Генерального прокурора України, Міністра внутрішніх справ України та голови СБУ. Заява Комітетів після цього спільного засідання, що ці три органи не змогли провести повне, своєчасне та незалежне розслідування подій на Майдані для притягнення до відповідальності винних осіб відповідно до законодавства, є важливим визнанням суспільством недоліків розслідування, що існують на сьогодні. Критика Комітетами організації розслідування, відсутності єдиної стратегії, фрагментарного підходу до розслідування злочинів і відсутності належної комунікації та координації між різними органами досудового розслідування співпадає з багатьма критичними зауваженнями самої МДГ. Рішення Комітетів, зокрема, рекомендувати органам державної влади вжити заходи стосовно покращення розслідування та надання щомісячних звітів з інформацією про закінчення досудового розслідування та передачі справ до судів, є позитивною ініціативою.

540.  Розслідування і далі стикається зі значними труднощами. Однак слід щиро вірити, що завдяки висновкам, зробленим МДГ у своєму Звіті, буде досягнуто прогресу у розслідуванні, таким чином, вселяючи впевненість громадськості у систему правосуддя і допомагаючи перегорнути цю трагічну сторінку в історії України».Доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) для Уряду України за результатами візитів до УкраїниДоповідь КЗК для Уряду України за результатами візиту до України з 18 до 24 лютого 2014 року, опублікована 13 січня 2015 року

250.  У відповідних витягах з доповіді КЗК у частині щодо певних заявників у заявах, пов’язаних з Майданом, та інших осіб, причетних до тих самих подій, зазначено (виділення додано Комітетом; за деякими винятками, посилання опущено):

«...

I.  ВСТУП

...4.  На жаль, під час наступних хвиль протестів проти прийняття так званих «антипротестних законів» 16 січня 2014 року насильство досягло нового рівня. Чимало повідомлень стосувалися жорстокого поводження працівників спецпідрозділів МВС України та невстановлених осіб, що їм допомагали, з протестувальниками на «Майдані» під час проведення операцій з охорони громадського порядку 19 – 23 січня 2014 року на вулиці Грушевського у м. Київ та 26 – 27 січня 2014 року перед будівлею обласної державної адміністрації у м. Дніпропетровськ, а також під час подібних зіткнень в інших містах. Деякі з цих повідомлень про жорстоке поводження були підтверджені відеозаписами та викликали громадський резонанс. Тодішній Прем’єр-міністр України подав у відставку через декілька днів після проведення цих операцій.

Також зростало занепокоєння щодо випадків, які називали ймовірними насильницькими зникненнями.

...

II.  ФАКТИ, ВСТАНОВЛЕНІ ПІД ЧАС ВІЗИТУ І ЗАПРОПОНОВАНІ ДІЇПоводження з особами, затриманими працівниками правоохоронних органів, або за їхнім дозволом, підтримки або мовчазної згоди

1.  Особи, затримані під час проведення операцій з охорони громадського порядку 19 – 23 січня та 18 – 21 лютого 2014 року у м. Київ

11.  У м. Київ делегація КЗК отримала численні твердження та зібрала інші докази існування загальнопоширеної закономірності щодо жорстокого поводження з протестувальниками «Майдану» працівників спецпідрозділів Міністерства внутрішніх справ України або груп невстановлених осіб у цивільному одязі, які тісно співпрацювали з ними, під час фактичного затримання та/або незабаром після нього упродовж проведення операцій з охорони громадського порядку 19 – 23 січня та 18 – 21 лютого 2014 року.

Зокрема, у багатьох таких випадках особи, з якими спілкувалась делегація, стверджували, що під час затримання вони були піддані особливо надмірному застосуванню сили (наприклад, сильному побиттю, яке включало використання кийків або інших твердих предметів, поки вони не втрачали можливість пересуватися власними силами або не втрачали свідомість). У низці випадків згадувалося, що у період одразу після затримання затриманих піднімали і кидали на землю, волочили за ноги сходами, неодноразово завдавали удари ногами і руками, застосовували велику кількість сльозогінного газу, ударів кийками, прикладами або бронежилетами, удушення, нанесення ножових поранень і стрілянину гумовими кулями з близької відстані. Як стверджувалося, це насильство відбувалося навіть незважаючи на те, що затримані, як вбачалося, не чинили жодного опору, виконували накази працівників правоохоронних органів, перебували під їхнім контроль і/або мали поганий стан здоров’я. Деякі опитані також стверджували, що після затримання їх били кийками, коли їх змушували йти «коридором», сформованим працівниками спецпідрозділів Міністерства внутрішніх справ України, або працівники правоохоронних органів спочатку просили їх обрати, які «спеціальні засоби» мали бути «застосовані до них» (наприклад, по ним будуть стріляли гумовими кулями або вони отримують удари кийками). Метою різних видів стверджуваного жорстокого поводження було, вочевидь, заподіяння максимального можливого болю чи шкоди здоров’ю затриманих.

Працівники правоохоронних органів, щодо яких висловлювалися твердження про жорстоке поводження, були майже виключно працівниками розформованого підрозділу міліції особливого призначення «Беркут» (далі – МОП «Беркут») та службовими особами внутрішніх військ; більшість з них, як стверджується, носили балаклави, і жоден не мав індивідуальних ідентифікаційних номерів на формі/шоломах, що могло сприяти чіткому встановленню їхньої особи під час подальших розслідувань. Декілька опитаних затриманих зазначили, що бачили командирів (з видимими знаками розрізнення їхнього звання) під час стверджуваного побиття опитаних їхніми підлеглими. Ці працівники явно заохочували жорстоке поводження із затриманими або нічого не робили, щоб його зупинити. Групи осіб, які, як стверджувалося, підтримували працівників МОП «Беркут» і внутрішніх військ, найчастіше називають «тітушками» або активістами антимайдану11. [11. Так звані «тітушки» (або активісти антимайдану) зазвичай вважалися невстановленими приватними особами (наприклад, членами спортивних клубів, приватними охоронцями або колишніми працівниками правоохоронних органів), спеціально найнятими для надання допомоги працівникам правоохоронних органів (або для здійснення провокацій під час демонстрацій на «Майдані»). Як стверджувалося, вони часто носили конкретно визначений одяг або особливі нарукавні пов’язки, щоб працівники правоохоронних органів могли їх ідентифікувати під час операцій з охорони громадського порядку.]

...

13.  У деяких випадках, зокрема під час операцій 19 – 23 січня 2014 року, стверджуване побиття супроводжувалося або поєднувалося з приниженнями працівниками МОП «Беркут»/внутрішніх військ (наприклад, затриманих осіб повністю роздягали в мороз і фотографували; обрізали волосся; розмазували на обличчі зубну пасту, крем для взуття чи інші продукти; обрізали штани та знущалися над ними; змушували стояти на колінах і співати, прославляючи МОП «Беркут»).

...

14.  Під час візиту делегації також надали декілька описів фізичного жорстокого поводження із затриманими протестувальниками під час первинного допиту працівниками МОП «Беркут»/внутрішніх військ або невстановленими особами в цивільному одязі, які співпрацювали з ними та вважалися працівниками правоохоронних органів чи іншими державними службовцями. Практично в кожному такому випадку метою допиту, очевидно, було отримання інформації про організацію та стверджуване фінансування акцій протесту на Майдані.

Стверджуване жорстоке поводження під час допиту працівниками МОП «Беркут» або внутрішніх військ включало удари руками, ногами та кийками, і, як повідомлялося, траплялось на ізольованих територіях, у будівлях, де відбулося затримання, або на подвір’ї.

15.  Викликає занепокоєння той факт, що декілька затриманих осіб, з якими розмовляла делегація, твердо вірили, що декілька працівників МОП «Беркут»/внутрішніх військ, які їх затримали, допитали та, як стверджувалося, жорстоко поводилися з ними, насправді були представниками правоохоронних органів іноземної держави, а саме: Російської Федерації. Дійсно, деякі особи стверджували, що ці працівники мали чітко виражені акценти, коли розмовляли російською.

...

16.  Стосовно стверджуваного жорстокого поводження під час допиту невстановленими особами в цивільному одязі під час операцій 18 – 21 лютого 2014 року, воно, вочевидь, включало удари ногами, твердими предметами та використання електрошокових пристроїв (з різним рівнем напруги). Відповідним особам зв’язували руки за спиною пластиковими затяжними ремінцями, і їх тримали в наметах на місці, де знаходився так званий табір акції протесту «антимайдан», незадовго до передачі працівникам МОП «Беркут» або іншим працівникам правоохоронних органів, які, очевидно, перебували біля наметів. Відвідавши відповідне місце вранці 22 лютого 2014 року, делегація виявила декілька пластикових затяжних ремінців, які повністю відповідали описам опитаних затриманих осіб.

З висновків делегації чітко випливало, що відповідні невстановлені особи працювали за дозволом, з підтримки чи за згодою працівників правоохоронних органів. Водночас у декількох випадках відповідних осіб вважали працівниками Міністерства внутрішніх справ України чи іншими державними службовцями (включаючи працівників МОП «Беркут»), які не представились під час допиту чи після нього. Наприклад, під час розмови з делегацією «Г.» майже не сумнівався, що цивільні особи, які, як стверджувалося, допитували його та застосували до нього електрошоковий пристрій, були працівниками правоохоронних органів, особливо з огляду на їхнє ставлення та методи роботи.

17.  Слід також зазначити, що делегації висловили декілька тверджень про фізичне жорстоке поводження (наприклад, побиття, давлення на очні яблука тощо) осіб, затриманих працівниками МОП «Беркут»/внутрішніх військ або невстановленими особами у цивільному одязі (деякі з них, як повідомлялося, були колишніми працівниками правоохоронних органів) під час їхнього перевезення у транспортних засобах без розпізнавальних знаків/приватних транспортних засобах до управлінь Міністерства внутрішніх справ України.

Водночас слід зазначити, що стосовно працівників конвойної служби міліції практично не надходило жодних скарг у зв’язку з жорстоким поводженням. Навпаки, багато опитаних позитивно відгукувалися про них.

18.  Більшість опитаних затриманих зазначили, що під час допиту слідчі та інші працівники районних управлінь/відділів Міністерства внутрішніх справ України у м. Київ поводилися з ними належно. При цьому делегації висловили поодинокі повідомлення про погрози (наприклад, про погрози вбивством або погрози введення кийка в анус затриманої особи) слідчих під час допиту до прибуття захисника, щоб змусити їх підписати зізнавальні показання або інші документи.

19.  Стосовно персоналу, що працював у ІТТ м. Київ, на момент візиту у
2013 році, делегація не отримала жодних скарг на жорстоке поводження.

...

3.  Оцінка

24.  Висновки делегації під час візиту в лютому 2014 року дозволяють припустити, що навмисне жорстоке поводження з протестувальниками на Майдані працівників МОП «Беркут»/внутрішніх військ та інших працівників правоохоронних органів у формі або за їхнім дозволом, підтримкою або мовчазною згодою під час та після затримання було поширеним засобом забезпечення правопорядку в контексті розглянутих операцій з охорони громадського порядку. У декількох випадках стверджуване жорстоке поводження було настільки серйозним, що його можна було розцінювати як катування.

...

25.  Твердження, згадані в пунктах 11 – 23, були детальними, правдоподібними та послідовними. Крім того, багато з них були підтверджені медичними та/або іншими доказами у вигляді відеозаписів, показань потенційних свідків, висновків лікарів лікарні15 [15. Наприклад, лікарі лікарні, опитані делегацією під час візиту до м. Дніпропетровськ, висловили думку, що деякі з виявлених тілесних ушкоджень навряд чи були отримані під час сутички, а скоріше були наслідком нападу, як стверджували пацієнти], ушкоджень, які безпосередньо бачили медичні члени делегації, записів в медичній документації, що перевірялася у відвіданих установах міліції та пенітенціарної системи, а також судово-медичних висновків (деякі з яких складені за терміновими запитами слідчих міліції). Коротко кажучи, твердження мали високий ступінь достовірності.

...

26.  Незважаючи на постійні твердження про присутність працівників правоохоронних органів Російської Федерації в складі українських спецпідрозділів, що діяли у центральній частині м. Київ, інформація, зібрана під час візиту, була недостатньо точною та правдоподібною, щоб делегація змогла повністю оцінити ступінь їхньої достовірності.

...

Водночас описи, надані протестувальниками «Майдану», про позбавлення їх свободи та допит певними особами в цивільному одязі серед активістів «антимайдану» в Маріїнському парку м. Київ, які, як вважалося, були працівниками правоохоронних та інших органів державної влади «під прикриттям», були послідовними та правдоподібними.

...

Твердження, згідно з якими протестувальники «Майдану» у м. Київ та м. Дніпропетровськ були затримані групами невстановлених приватних осіб або за сприяння, з дозволу, підтримки чи згоди працівників правоохоронних органів, майже не ставляться під сумнів. Як правило, це підтверджувалося загальнодоступними відеозаписами та твердженнями державних службовців. Однак ступінь участі таких груп у плануванні та/або оперативному виконанні відповідних операцій працівників міліції залишилася абсолютно незрозумілою. У своєму листі від 10 квітня українські органи влади зазначили, що були знайдені докази, пов’язані зі злочинами (включаючи вбивства), вчиненими особами з так званої групи «антимайдану». Водночас не було жодних доказів, що вони допомагали працівникам правоохоронних органів у виконанні їхніх обов’язків. Комітет вважає, що слід продовжити дуже ретельний розгляд цього питання в контексті поточних розслідувань.

...Заходи з боротьби проти катувань та інших форм жорстокого поводження (у тому числі надмірного застосування сили)

1.  Заходи Уряду щодо боротьби проти жорстокого поводженням працівників правоохоронних органів під час операцій з охорони громадського порядку

30.  Спосіб проведення операцій з охорони громадського порядку спецпідрозділами внутрішніх справ, зокрема ... МОП «Беркут» і внутрішніми військами на Майдані Незалежності у м. Київ 30 листопада 2013 року та на вулиці Банковій 01 грудня 2013 року не допоміг працівникам правоохоронних органів заслужити повагу з боку громадськості. Натомість це підживило зростаючу неприязнь до них18. [18. Загальнодоступні відеозаписи демонстрували надмірне застосування сили під час розгону протестувальників 30 листопада 2013 року. Крім того, на інших загальнодоступних відеозаписах можна було побачити, як невстановлені працівники правоохоронних органів б’ють осіб, які, як було чітко зрозуміло, перебували під їхнім контролем і не чинили жодного опору/були в наручниках під час операцій 01 грудня 2013 року]. КЗК відзначив, що представники Уряду публічно вибачились за дії міліції 30 листопада 2013 року, а відповідні органи почали розслідування. Водночас склалось загальне відчуття, що слід було зробити набагато більше для запобігання повторенню подібних випадків. Це спонукало Комітет направити делегацію на чолі зі своїм Президентом для проведення переговорів з Генеральним прокурором України та Міністром внутрішніх справ України у грудні 2013 року.

31.  На жаль, через місяць серед працівників правоохоронних органів на місцях поширився спосіб мислення «міліція проти протестувальників». Ця зміна частково була підтримана органами державної влади України. Виступаючи з різкими публічними заявами щодо протестувальників, які, як повідомлялося, вчинили або могли вчинити різні злочини під час протестів, найвищі посадові особи Генеральної прокуратури України та Міністерства внутрішніх справ України майже нічого не сказали про гарантування того, що всі працівники правоохоронних розуміли, що будь-які форми жорстокого поводження з протестувальниками будуть суворо каратися. Для поліпшення підзвітності міліції мали бути вжиті інші важливі законодавчі та інші заходи, у тому числі висунення законодавчої ініціативи для забезпечення належної ідентифікації окремих працівників правоохоронних органів. Водночас поспішне складання та прийняття суперечливих «антипротестних законів» 16 січня 2014 року було витлумачено як направлення неправильного повідомлення силам Міністерства внутрішніх справ України, відповідальним за операції з охорони громадського порядку. У заяві, зробленій незабаром після прийняття цих законів, Комісар Ради Європи з прав людини висловив занепокоєння положеннями, що «можуть звільнити від кримінальної відповідальності працівників міліції, які вчинили порушення прав людини під час ... демонстрацій», і наголосив, що безкарність за ці порушення могла «лише заохотити повторення таких злочинів і призвести до відмови у правосудді потерпілим».

У цьому контексті багато співрозмовників делегації вважали, що пізніше працівники МОП «Беркут» і внутрішніх військ мали вагомі підстави вважати, що вони могли безкарно жорстоко поводитися з протестувальниками «Майдану», зокрема під час подальших операцій з охорони громадського порядку у січні 2014 року. Міністерство внутрішніх справ України в той момент мало ухвалити нові інструкції, спрямовані на запобігання неприйнятній поведінці працівників міліції. Однак з висновків делегації вбачається, що ці інстрункції мали незначний ефект під час операцій 18 – 21 лютого 2014 року у м. Київ. Звичайно, вбачалося, що працівники МОП «Беркут» і внутрішніх військ стали менш схильними до піддання осіб, які перебували під вартою, різним формам публічного приниження. Однак вони, очевидно, просто стали більше хвилюватися за те, щоб не бути поміченими за жорстоким поводженням з протестувальниками, ніж фактично більше не застосовувати його.

32.  ...

КЗК розуміє, що присутність працівників правоохоронних органів у цивільному одязі може бути необхідною для виконання певних завдань міліції під час операцій з охорони громадського порядку. Однак у контексті висновків делегації у м. Київ Комітет, безумовно, не може виключити, що принаймні деякі особи, які, як стверджувалося, затримували, допитували і навіть жорстоко поводилися з протестувальниками, насправді були державними службовцями, які просто не ідентифікували себе під час затримання або під час подальшого допиту на місці. Будь-які подібні випадки явно суперечили б основним принципам підзвітності міліції.

...

2.  Заходи Уряду щодо боротьби проти жорстокого поводження з боку невстановлених приватних осіб, які діяли за дозволом, підтримки чи згоди державних службовців під час операцій з охорони громадського порядку

39.  Як зазначалося раніше, з висновків делегації чітко випливало, що незалежно від того, як їх називали («тітушки», активісти антимайдану, громадяни-волонтери тощо), велика кількість невстановлених приватних осіб затримувала протестувальників з дозволу, підтримки чи мовчазної згоди працівників Міністерства внутрішніх справ України чи допомагали працівникам правоохоронних органів у затриманні протестувальників під час проведення операцій з охорони громадського порядку у м. Київ і м. Дніпропетровськ у січні та лютому 2014 року. Як повідомлялося, вони також брали участь у частково «делегованому» їм здійсненні жорстокого поводження з протестувальниками «Майдану» під час або незабаром після затримання і припиняли стверджуване побиття щоразу, коли їм наказували це зробити працівники правоохоронних органів у формі або перед передачею затриманих спецпідрозділу Міністерства внутрішніх справ України.

...

4.  Роль слідчих суддів/судів на етапі тримання під вартою у боротьбі проти жорстокого поводження працівників міліції

46.  У доповіді за результатами візиту у 2013 році було наголошено на значних змінах після прийняття статті 206 Кримінального процесуального кодексу України, яка покладає на суддів юридичний обов’язок відігравати активну роль у боротьбі проти жорстокого поводження та інших серйозних порушень прав людини з боку працівників правоохоронних органів. Однак на практиці ситуація залишала бажати кращого.

Висновки делегації під час візиту в лютому 2014 року не свідчать про прогрес у цьому питанні. Навпаки, опитані стверджували, що судові засідання були особливо короткими, слідчі судді не запитували про їхні тілесні ушкодження, переривали їх, коли вони починали скаржитися на жорстоке поводження працівників міліції або у тих небагатьох випадках, коли судді уважно слухали, вони не вчиняли жодних дій та обмежувалися тим, що просто зачитували вочевидь підготовлені наперед рішення. КЗК не може не дійти висновку, що бездіяльність суддів сприяла виникненню загального відчуття безкарності за будь-які протиправні дії, вчинені працівниками правоохоронних органів під час демонстрацій на Майдані.

...

C.  Практичне застосування процесуальних гарантій проти жорстокого поводження працівників міліції

52.  Як у м. Київ, так і у м. Дніпропетровськ практичне застосування процесуальних гарантій проти жорстокого поводження – зокрема належне документування тримання під вартою, право на повідомлення про затримання та право на доступ до захисника, у тому числі право на безоплатну правову допомогу – виявилося дещо кращим порівняно з висновками КЗК за декілька місяців до цього під час візиту в жовтні 2013 року. Однак делегація виявила, що відповідні положення Кримінального процесуального кодексу України регулярно ігнорувалися працівниками правоохоронних органів, коли від початку фактичного позбавлення свободи минало до 12 годин, а в деяких випадках і до 24 годин, і це часто не документувалося.37

...

54.  З огляду на надзвичайні обставини, що склалися на момент візиту, ненадання швидкого доступу до медичних послуг особам, затриманим правоохоронними органами, викликає особливе занепокоєння Комітету. Делегація дізналася, що до ретельного огляду лікарем та отримання відповідної медичної допомоги тяжко поранені особи перебували під вартою протягом багатьох годин після затримання в умовах, які загрожували їхньому здоров’ю, в умовах надзвичайної переповненості, в неопалюваних автомобілях міліції, а також багато з них перебували у районних відділах/управліннях Міністерства внутрішніх справ України, куди вони були згодом доставлені. Низка із цих осіб навряд чи була в змозі надати показання слідчими у зв’язку зі станом свого здоров’я, але, тим не менше, протягом декількох годин їх допитували, і їм доводилося підписувати документи до того, як для них викликалася бригада швидкої медичної допомоги та/або до того, як їх привозили до лікарні. Увечері 18 лютого 2014 року у м. Київ делегація самостійно спостерігала за тим, що перевезення до лікарень з управлінь Міністерства внутрішніх справ України могло займати декілька годин.

...»Доповідь КЗК для Уряду України за результатами візиту до України з 09 до 16 вересня 2014 року, опублікована 29 квітня 2015 року

251.  Під час візиту в Україну з 09 до 16 вересня 2014 року делегація КЗК розглянув дії прокурорів щодо розслідування тверджень про жорстоке поводження працівників правоохоронних органів із затриманими під час протестів на Майдані у м. Київ в листопаді
2013 року та лютому 2014 року. З цією метою делегація провела активні консультації з Генеральним прокурором України, двома заступниками Генерального прокурора України та кількома слідчими прокурорами, а також ознайомилася з низкою матеріалів справ.

У своїй доповіді від 29 квітня 2015 року КЗК зазначив, що у всіх справах, які розглянула делегація, слідчі та прокурори провели «багато важливих слідчих дій (наприклад, допитали всіх ... відповідних потерпілих, а також різних свідків, у тому числі працівників правоохоронних органів; провели судово-медичні експертизи; огляд великої кількості відеозаписів; відтворення обстановки та обставин події тощо)».

Однак згідно з доповіддю вбачалося, що проведенню відповідних розслідувань перешкоджали різні фактори, у тому числі тривалі судово-медичні експертизи; значні затримки із затвердженням суддями проведення певних слідчих дій (таких як обшуки або відновлення інформації щодо використання мобільних телефонів); неналежна співпраця та обмін інформацією між органами, які проводили розслідування у справах Майдану; дублювання розслідувань у певних справах, які паралельно проводилися цими органами; невстановлення слідчими особи працівників правоохоронних органів, які під час відповідних подій носили балаклави або шоломи і не мали індивідуального ідентифікаційного номера на своїй формі або шоломі; неотримання слідчими офіційних документів щодо розміщення працівників правоохоронних органів на той момент, оскільки вони були або знищені, або класифіковані як таємні; та недоступність багатьох вищих посадових осіб правоохоронних органів і працівників МОП «Беркут», які або виїхали з України, або були направлені в східні регіони країни для участі в антитерористичній операції. У доповіді також зазначалося, що «у випадках, коли жорстоке поводження було, як стверджувалося, здійснено приватними особами («тітушками») за підтримки працівників правоохоронних органів, розслідування проводили самі ж працівники міліції».

У всіх справах, які розглянула делегація КЗК, розслідування «зайшло в глухий кут, оскільки слідчі не встановили жодного працівника правоохоронних органів як потенційного нападника».Документи УПРАВЛІННЯ ВЕРХОВНОГо КОМІСАРА Організації об’єднаних націй З ПРАВ ЛЮДИНИ (далі – УВКПЛ)

252.  Після протестів на Майдані Уряд України запропонував УВКПЛ провести моніторинг ситуації з правами людини в країні та регулярно публікувати звіти щодо цього. З цією метою 14 березня
2014 року УВКПЛ розмістило моніторингову місію Організації Об’єднаних Націй в Україні (далі – ММПЛУ). Відповідно до Угоди між Урядом та УВКПЛ від 31 липня 2014 року, однією з цілей ММПЛУ є «встановлення фактів та обставин і проведення співставлення заяв щодо порушень прав людини, які були вчинені у ході антиурядових демонстрацій, і застосування у зв’язку з ними насильства, що мали місце у період між листопадом 2013 року та березнем 2014 року»[19].

У зв’язку з цим у період з 2015 до 2019 роки ММПЛУ збирало різну інформацію щодо стверджуваних порушень прав людини під час протестів на Майдані та пов’язаних з ними розслідувань і судових проваджень, inter alia, шляхом опитування численних потерпілих і свідків, моніторингу розгляду справ у судах, відвідування місць тримання під вартою та спілкування з урядовими та неурядовими організаціями. На підставі цих відомостей УВКПЛ та ММПЛУ опублікувало низку доповідей, які містять інформацію щодо цієї справи.

Зокрема, у своїй доповіді від 15 травня 2014 року про ситуацію з правами людини в Україні УВКПЛ вказало на інформацію, що у січні – лютому 2014 року «низка нападів, викрадень, жорстоких побоїв і вбивств активістів Майдану, а також підпалів автомобілів, що належали представникам АвтоМайдану, [були вчинені] так званими «тітушками», яких також називали «групою антимайдану».

253.  У доповіді від 25 вересня 2017 року про ситуацію з правами людини в Україні в період з 16 травня до 15 серпня 2017 року УВКПЛ зазначило, що «було досягнуто незначного прогресу у притягненні винних осіб до відповідальності, а багато підозрюваних [вже] втекли з України, посилюючи безкарність за [ті] грубі порушення прав людини та позбавляючи потерпілих доступу до правосуддя». У зв’язку з цим УВКПЛ зазначило, inter alia, що, хоча деякі з колишніх працівників МОП «Беркут», яких підозрювали у вчиненні тяжких злочинів під час протестів Майдану, брали участь у судових провадженнях, які тривали, органи державної влади не забезпечили явку більшості підозрюваних у судові засідання. Зокрема, УВКПЛ посилалося на інформацію ГПУ, що двадцять один колишній працівник МОП «Беркут» утік з України до Російської Федерації, а російській органи влади відмовили в їхній видачі Україні.

254.  Доповідь про ситуацію з правами людини в Україні в період з 16 листопада 2017 року до 15 лютого 2018 року, опублікованій УВКПЛ 19 березня 2018 року, містила, inter alia, інформацію щодо підозрюваної причетності «тітушок» до нападів на протестувальників Майдану та розслідування цих випадків.

У доповіді зазначалося, що «тітушками» були «озброєні цивільні особи, іноді в камуфляжному одязі і масках, які часто мали судимості і [були] залучені працівниками правоохоронних органів для нападу на протестувальників». УВКПЛ вважало, що між СБУ, міліцією та «тітушками» існувала «очевидна співпраця», і у зв’язку з цим навело певні деталі з відповідних кримінальних проваджень, які тривали на той момент, у тому числі стосовно наявності підозри про передачу вищими посадовими особами МВС України автоматичної вогнепальної зброї та боєприпасів «тітушкам» для використання проти протестувальників.

УВКПЛ висловило занепокоєння, що така співпраця не була відображена у відповідних кримінальних обвинуваченнях та існували вказівки на «особливе ставлення, що надавалося «тітушкам» судами. У зв’язку з цим УВКПЛ посилалося, серед іншого, на справу підозрюваного лідера «тітушок», якому пред’явили обвинувачення у тому, що він як організатор ніс відповідальність за вбивство журналіста під час акцій протесту. Під час судового розгляду останнього звільнили з-під варти, хоча, як стверджувалося, він продовжував вчиняти злочини, зокрема насильницькі дії. Зрештою він був визнаний винним у вчиненні хуліганства та звільнений від відбування покарання з іспитовим строком чотири роки.

255.  У доповіді про ситуацію з правами людини в Україні з
16 лютого до 15 травня 2019 року, опублікованій 25 червня 2019 року, містяться, inter alia, подальші зауваження УВКПЛ щодо розслідувань, пов’язаних з Майданом (цитати опущено):

«...

68.  УВКПЛ занепокоєне тим, що незалежні та неупереджені розслідування, а також притягнення до відповідальності за фактами вбивств і насильницьких смертей, вчинених під час протестів на Майдані, гальмуються відсутністю співпраці між Управлінням спеціальних розслідувань (УСР) Генеральної прокуратури України та Міністерством внутрішніх справ України та СБУ. Крім того, низка вищих посадових осіб міліції, яких підозрюють або обвинувачують у вчиненні злочинів проти протестувальників, продовжують обіймати свої посади, що має демотивуючий ефект для їхніх підлеглих свідчити про причетність працівників міліції до згаданих убивств. Тодішні вищі посадові особи міліції також знехтували своїм обов’язком забезпечити можливість ідентифікації їхніх підлеглих, що серйозно перешкодило встановленню тих, хто брав участь у сутичках із протестувальниками. На додаток до викладеного відсутність організаційної підтримки та фінансування роботи бюро судово-медичних експертиз ускладнює встановлення конкретних нападників. УВКПЛ також зазначає, що «закон про звільнення від відповідальності» заважає УСР ефективно проводити розслідування вбивств 13 працівників правоохоронних органів під час подій на Майдані.

...»

256.  Більш детальна інформація стосовно зазначених проблем, які заважають проведенню розслідувань, пов’язаних з Майданом, міститься в «Інформаційній довідці про відповідальність за вбивства та насильницькі смерті під час протестів на Майдані», опублікованій ММПЛУ в лютому 2019 року і на яку було зроблено посилання у згаданій доповіді УВКПЛ від 25 червня 2019 року. В інформаційній довідці також міститься короткий опис прогресу в розслідуваннях вбивств і насильницької смерті дев’яносто восьми осіб. Згідно з нею лише одну особу було визнано винною у ненавмисному вбивстві протестувальника, тоді як двох інших засуджених було визнано винними в хуліганстві у зв’язку з подіями, що призвели до вбивства іншого протестувальника. На той момент провадження щодо більшості встановлених підозрюваних тривало. Зокрема:

«...

65.  Триває розгляд справ або розслідування щодо дванадцяти інших осіб: (і) лідера групи «тітушок» за обвинуваченням у викраденні та вбивстві протестувальника 22 січня 2014 року у м. Київ; (іі) колишнього начальника Головного управління СБУ у м. Київ та Київській області і колишнього заступника начальника Департаменту громадської безпеки МВС України за обвинуваченнями у перевищенні влади, що призвело до вбивства 15 протестувальників 18 лютого 2014 року у м. Київ; (ііі) члена групи «тітушок» за обвинуваченням у вбивстві протестувальника в ніч на 19 лютого 2014 року у м. Київ; (iv) двох працівників Головного управління СБУ у Хмельницькій області за обвинуваченням у перевищенні влади, що призвело до неумисного вбивства жінки у м. Хмельницький 19 лютого 2014 року; а також (v) п’ятьох колишніх працівників МОП «Беркут» за обвинуваченням у вбивстві 48 протестувальників та колишнього снайпера внутрішніх військ, якого підозрювали у вбивстві одного з цих протестувальників 20 лютого 2014 року у м. Київ.

...»

Також згідно з інформаційною довідкою під час розслідування вбивства сімнадцяти протестувальників і тринадцяти працівників правоохоронних органів все ще не було встановлено особу нападників.ДОПОВІДІ ІНШИХ МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЙОрганізація «Amnesty International»

257.  23 грудня 2013 року організація «Amnesty International» опублікувала доповідь під назвою ««Євромайдан»: Порушення прав людини під час протестів в Україні». Згідно з доповіддю організація «Amnesty International» здійснювала моніторинг за дотриманням українськими органами влади стандартів у сфері прав людини від початку протестів на Майдані і задокументувала різні «порушення права на мирні зібрання, надмірне застосування сили працівниками правоохоронних органів, несправедливі судові провадження і переслідування тих, хто скаржився на надмірне застосування сили». З цією метою вона опитала понад двадцять осіб, які стверджували, що стали потерпілими від порушень прав людини, а також їхні сім’ї та захисників.

Організація «Amnesty International» повідомила, що «десятки осіб, які [брали] участь у демонстраціях [на той момент] трималися під вартою, зіткнулися із несправедливим судовим розглядом та були обвинувачені у вчиненні кримінальних правопорушень». Вона висловила переконання, що це було зроблено «виключно через реалізацію ними права на мирні зібрання».

Згідно з твердженнями організації «Amnesty International» судді, які постановляли ухвали про тримання цих протестувальників під вартою, не враховували «очевидних протирічь і неточностей» у клопотаннях працівників правоохоронних органів й не розглядали можливість застосування альтернативних запобіжних заходів, хоча захисники оскаржували клопотання щодо цього. У зв’язку з цим організація «Amnesty International» посилалася, серед іншого, на справи
пана Г. Черевка, пана В. Загоровки (заяви № 31174/14 та 3 42180/14) та пана В. Кадури (див. згадане рішення у справі «Кадура та Смалій проти України» (Kadura and Smaliy v. Ukraine).

258.  01 лютого 2014 року організація «Amnesty International» опублікувала публічну заяву, в якій повідомила, що вона задокументувала численні подібні порушення прав людини, допущені органами державної влади під час протестів в Україні, і деякі з них призвели до летальних наслідків. Організація «Amnesty International» також зазначила, що особи, які скаржились на жорстоке поводження працівників міліції, мали «небагато шансів на те, щоб їхні скарги будуть почуті, не кажучи вже про вжиття заходів», і що були протестувальники, які боялися наслідків у зв’язку з поданням ними своїх скарг. Також не велося офіційної статистики про кількість осіб, які скаржилися на жорстоке поводження від початку протестів на Майдані.

259.  18 лютого 2015 року організація «Amnesty International» опублікувала доповідь «Україна: рік після Майдану – з правосуддям затягують, у правосудді відмовляють», в якій вона здебільшого оцінила ефективність офіційних розслідувань стверджуваних порушень прав людини, вчинених працівниками правоохоронних органів під час акцій протесту на Майдані. Організація «Amnesty International» вважала, що органи державної влади не провели оперативного, ефективного та неупередженого розслідування цих порушень, та вказала низку факторів, які нібито сприяли такій ситуації.

Це, зокрема, (i) відсутність співпраці МВС України та СБУ з ГПУ у проведенні розслідувань, а також опір і перешкоджання спробам останньої зібрати та зберегти докази й забезпечити участь працівників правоохоронних органів як підозрюваних чи свідків у відповідних провадженнях; (ii) неспроможність слідчих допитати багатьох відповідних працівників міліції, оскільки після протестів на Майдані вони втекли до Російської Федерації; (iii) відсутність у слідчих належних навичок і досвіду для проведення повноцінних розслідувань великого обсягу відповідних матеріалів справ, брак працівників та обладнання для проведення судових експертиз, а також відсутність у судів ресурсів для швидкого розгляду великої кількості процесуальних клопотань, поданих слідчими; (iv) неспроможність слідчих зберегти значну частину відповідних речових і задокументованих доказів під час акцій протесту на Майдані та після них, а також обмежені зусилля, зроблені для збору показань потерпілих і свідків; та (v) отримання потерпілими «невеликої або жодної інформації про хід розслідування у їхніх справах».

У цій доповіді організація «Amnesty International» також навела короткий огляд розгону протестувальників працівниками міліції
30 листопада та 01 грудня 2013 року. Вона, серед іншого, зазначила, що «у ніч з 29 на 30 листопада під час жорстокого розгону мирного протесту у відеоматеріалах було зафіксовано, що працівники міліції били протестувальників, які не чинили опору, кийками та ногами», і що «на деяких кадрах було видно, що працівники міліції переслідували чоловіків і жінок, щоб завдати їм ударів».

Щодо протесту на вулиці Банковій 01 грудня 2013 року, вона зазначила, inter alia (посилання опущено):

«...

Щонайменше 50 працівників МОП «Беркут» та сотні протестувальників отримали тілесні ушкодження 01 грудня 2013 року в ході сутичок на Банковій між працівниками правоохоронних органів і протестувальниками, у тому числі невеликою групою агресивно налаштованих протестувальників. Того ж дня в центральній частині м. Київ відбувався багатотисячний протест, що засуджував жорстокий розгін мирного зібрання напередодні вночі. Протест мав загалом мирний характер. Попри це, невелика група протестувальників на вулиці Банковій (на якій розташована Адміністрація Президента України) вдавалася до насильства. На відеоматеріалах зафіксовано декількох осіб, які рухалися на бульдозері до кордону міліції та зупинилися перед ним. Деякі чоловіки, що стояли перед переважно мирним натовпом жбурляли каміння в працівників правоохоронних органів, використовували важкі ланцюги і палиці. Працівники міліції атакували натовп декілька разів, невибірково спрямовуючи свої удари на протестувальників, які втікали. Деяких з тих, хто падав на землю або ж перебував в оточенні працівників міліції, працівники неодноразово били кийками чи ногами, хоча протестувальники не чинили жодного опору.

...»

У зв’язку з цими подіями організація «Amnesty International» посилалася, серед іншого, на справи пана І. Сіренка, пана Г. Черевка та пана В. Загоровки, яким працівники міліції завдали тілесних ушкоджень 30 листопада та 01 грудня 2013 року відповідно
(заяви № 9078/14, № 31174/14 та № 42180/14). Вони звернулися до органів державної влади зі скаргами на жорстоке поводження і, а
пан Г. Черевко та пан В. Загоровка надали відео- та фотоматеріали на підтвердження своїх скарг до органів державної влади, однак їм не було надано інформації щодо будь-якого прогресу у відповідних розслідуваннях.

260.  26 лютого 2016 року організація «Amnesty International» опублікувала доповідь під назвою «Два роки після Євромайдану: перспектива справедливості під загрозою», в якій вона також здебільшого розглянула питання ефективності офіційного розслідування протиправних дій, пов’язаних з Майданом, у тому числі злочинів, стверджувано вчинених «тітушками», «яких, як вважалося, часто залучали органи державної влади під час протестів для залякування протестувальників». Зокрема, організація вказала на ознаки певного прогресу у розслідуваннях «краще задокументованих епізодів насильства працівників міліції», включаючи розгони протестувальників у центральній частині м. Київ 01 грудня 2013 року, 23 січня та 18 лютого 2014 року. Слідчі провели низку судово-медичних експертиз, встановили свідків та допитами їх. Згідно з доповіддю організації «Amnesty International» прогрес, про який повідомлялося, був досягнутий завдяки головним чином діяльності Управління спеціальних розслідувань ГПУ у 2015 році; зокрема, цей орган краще координував розслідування та регулярно надавав громадськості оновлену інформації щодо відповідних проваджень.

Однак організація «Amnesty International» вважала, що більшість факторів, що перешкоджали ефективному проведенню відповідних розслідувань, вказаних нею у доповіді від 18 лютого 2015 року, все ще існували. Загалом вона зазначила, що «через два роки після «Євромайдану» органи державної влади України не змогли забезпечити відправлення правосуддя та надання належного відшкодування шкоди потерпілим від протиправних дій, вчинених під час акцій протесту, або відновлення довіри до системи правосуддя та принципу верховенства права в Україні».Організація «Х’юман Райтс Вотч»

261.  02 грудня 2013 року організація «Х’юман Райтс Вотч» опублікувала повідомлення[20] під заголовком «Україна: Надмірна Сила Проти Демонстрантів. У Києві сотні осіб отримали поранення внаслідок силових дій спецпідрозділів міліції». Вона повідомила, що її експерти задокументували розгін протестувальників у центральній частині м. Київ 30 листопада та 01 грудня 2013 року та опитали низку потерпілих і свідків подій. Повідомлення містило доволі докладний опис цих подій, а також цитати або узагальнення відповідних показань свідків.

Стосовно подій 30 листопада 2013 року було зазначено, що протестувальники поводилися мирно і працівники міліції їх «жорстоко розігнали» без попередження. Працівники міліції били протестувальників руками та ногами, у тому числі тих, хто впав на землю, а також били їх кийками. Також організація «Х’юман Райтс Вотч» отримала відеозаписи, на яких було видно, що працівники міліції також переслідували, хапали та нападали на протестувальників на прилеглих вулицях.

У частині повідомлення стосовно подій 01 грудня 2013 року, серед іншого, було зазначено, що біля будівлі Адміністрації Президента України на вулиці Банковій відбулася низка жорстоких сутичок між працівниками міліції та протестувальниками; що згідно з повідомленнями засобів масової інформації у відповідь на жорстоку поведінку «групи активістів», яка кидала різні предмети в працівників міліції та використовувала бульдозер, намагаючись прорвати оточення міліції, останні напали на протестувальників, застосовували сльозогінний газ і димові гранати, били їх кийками; а різні свідки розповіли представникам організації «Х’юман Райтс Вотч», що працівники міліції побили «багатьох осіб, у тому числі тих, хто [не поводився] жорстоко або [намагався] сховатися від сутичок на прилеглих вулицях».

262.  У 2019 році організація «Х’юман Райтс Вотч» опублікувала 29-ту щорічну «Всесвітню доповідь», в якій було зазначено, що «[протиправні дії та злочини, вчинені під час акцій протесту на Майдані у 2014 році ... залишалися без розгляду вже декілька років, незважаючи на численні обіцянки української влади забезпечити відправлення правосуддя». Згідно з твердженнями організації «Х’юман Райтс Вотч» після цих подій правоохоронні органи не зберегти докази та не запобігли втечі підозрюваних з країни.

263.  27 листопада 2019 року організація «Х’юман Райтс Вотч» опублікувала на своєму вебсайті статтю щодо подій, пов’язаних з розслідуваннями справ Майдану станом на 20 листопада 2019 року (див. пункт 22). У витягу із цієї статті зазначено:

«Минулого тижня всі поточні справи про злочини на Майдані були фактично припинені, що пов’язано з передачею більшості з них з Генеральної прокуратури України до Державного бюро розслідувань. Ця передача досудового розслідування була частиною ширшої реформи прокуратури, яка передбачає обмеження наглядової функції прокуратури.

У своєму зверненні до вищих посадових осіб активісти та захисники, які представляють інтереси потерпілих Майдану, висловили занепокоєння з приводу останнього розвитку подій, оскільки жодному конкретному підрозділу в ДБР не було доручено розслідування справ Майдану. Усунення слідчих, які роками працювали над колосальним обсягом доказів у цих справах, означало б велику втрату послідовності, знань та розуміння. Активісти попередили про «критичні наслідки» для розслідування справ».Офіс Прокурора Міжнародного кримінального суду

264.  Хоча Україна не є членом Міжнародного кримінального суду (далі – МКС), вона визнала юрисдикцію МКС щодо стверджуваних злочинів, вчинених на її території з листопада 2013 року.

265.  Зокрема, 17 квітня 2014 року Уряд України подав заяву за пунктом 3 статті 12 Статуту МКС про визнання його юрисдикції щодо стверджуваних злочинів, вчинених на її території у період з
21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року.

266.  25 квітня 2014 року відповідно до політики його Офісу щодо проведення попередніх розслідувань Прокурор МКС почав попереднє розслідування цих питань.

267.  До листопада 2015 року Офіс Прокурора МКС отримав більше двадцяти повідомлень за статтею 15 Статуту. Офіс також отримав детальне спільне повідомлення від приблизно тринадцяти громадських організацій щодо стверджуваних злочинів, вчинених у контексті подій на Майдані. Крім того, Офіс Прокурора МКС проаналізував загальнодоступну інформацію декількох неурядових і міжурядових організацій. У період з 09 листопада 2014 року до 29 жовтня 2015 року Офіс здійснив три візити до України для проведення зустрічей з представниками українських органів влади та представниками громадських організацій, а також провів зустрічі з різними відповідними суб’єктами в штаб-квартирі Суду у м .Гаага та в інших місцях.

268.  У своєму звіті щодо діяльності з попереднього вивчення за 2015 рік Офіс Прокурора МКС навів попередній аналіз злочинів, які, як стверджувалося, були вчинені під час акцій протесту на Майдані. Офіс зазначив, що наявна у нього інформація вказувала, що в контексті подій на Майдані сталися серйозні порушення прав людини. Зокрема, згідно з цією інформацією у відповідь на протести на Майдані українські силові структури часто застосовували надмірну та невибіркову силу до протестувальників та інших осіб, таких як журналісти, які висвітлювали події. Як повідомлялося, подібне насильство та жорстоке поводження відбувалося переважно в контексті жорстоких зіткнень та сутичок з протестувальниками, а також під час та одразу після затримання протестувальників. Крім того, під час відповідних подій протестувальники та інші особи, які брали участь у подіях Майдану або пов’язані з ними, часто зазнавали жорстоких нападів з боку «провладних груп громадян, яких часто називали «тітушками», і які співпрацювали та допомагали правоохоронним органам під час операцій з охорони громадського порядку». Здійснюючи ці дії, працівники силових структур та «тітушки» переслідували осіб у зв’язку з їхньою фактичною або передбачуваною політичною приналежністю (а саме: перебування в опозиції до Уряду В. Януковича).

На підставі цієї інформації Офіс Прокурора МКС вважав, що така поведінка могла становити «переслідування» та «напад на цивільне населення» за статтею 7 Римського статуту. У контексті останньої він зазначив (посилання опущено):

«...

92.  Крім того, акти насильства не вбачаються простою сукупністю випадкових дій, а скоріше свідчать про наявність закономірної поведінки, і це вказує, що такі дії були частиною кампанії або операції проти протестного руху Майдану. У зв’язку з цим слід зазначити, що стверджувані вчинені дії мають спільні риси з точки зору їхніх особливостей і характеру (у тому числі щодо практики надмірного і невибіркового застосування сили, наприклад, під час операцій з охорони громадського порядку, і застосування таких засобів, як кийки, вогнепальна зброя та інші спеціальні засоби), громадян, які піддавалося нападу (протестувальники Майдану та інші цивільні особи, які перебували в безпосередній близькості від протестів), стверджуваних нападників (представники силових структур – найчастіше МОП «Беркут» і внутрішні війська – і «тітушки») і місць (в основному це місця проведення демонстрацій, переважно у центральній частині м. Київ і меншою мірою в інших областях та містах України, таких як м. Черкаси і м. Дніпропетровськ).

93.  Хоча деякі з актів насильства, як вбачається, були спровоковані і пов’язані із заворушеннями, наявна інформація, як правило, вказує, що вчинення насильства проти протестувальників, у тому числі надмірне застосування сили, що призвело до смерті і тяжких тілесних ушкоджень, а також інші форми жорстокого поводження, активно заохочувалося або підтримувалися українськими органами влади. У зв’язку з цим Офіс вважає, що можна зробити висновок про існування державної політики щодо нападу на цивільне населення у розумінні підпункту «а» пункту 2 статті 7 Статуту МКС на підставі наявної інформації щодо: координації дій та співпраці з цивільними добровольцями, які виступали проти Майдану (тобто «тітушками» або групами невстановлених приватних осіб), які жорстоко поводилися із протестувальниками; систематичне невжиття органами державної влади (на декількох рівнях) будь-яких суттєвих або ефективних дій для запобігання або стримування повторення випадків насильства (у тому числі для реального розгляду або розслідування скарг, чи вжиття інших заходів для організації або притягнення до відповідальності працівників підрозділів правоохоронних органів, які, як стверджувалося, були винні у жорстокому поводженні з протестувальниками); й очевидні спроби замовчати вчинення або приховати стверджувані злочини. Ці міркування, розглянуті разом із загальною політичною ситуацією та повторенням такої поведінки, дозволяють припустити, що насильницькі дії силових структур і «тітушок» було вчинені згідно із державною політикою, спрямованою на придушення протестного руху, або в межах його стримування.

...»

У зв’язку з цим Офіс Прокурора МКС висловив думку, що наявної у нього інформації не було достатньо для висновку, що «напад» був систематичним або широко розповсюдженим у розумінні статті 7 Статуту МКС, і висловив готовність переглянути свій попередній аналіз з урахуванням будь-якої нової інформації.

269.  Згідно зі звітом щодо діяльності з попереднього вивчення за 2017 та 2018 роки Офіс Прокурора МКС отримав і розглянув додаткову інформацію щодо періоду, зазначеного в першій заяві України за пунктом 3 статті 12 Римського статуту (з 21 листопада
2013 року до 22 лютого 2014 року), щоб визначити, чи змінила така інформація попередню оцінку стверджуваних злочинів, вчинених у контексті подій на Майдані.

ПРАВООБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

270.  Беручи до уваги спільну фактологічну та правову основу чотирнадцяти розглянутих заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні (пункт 1 Правила 42 Регламенту Суду). Щодо інших заяв, пов’язаних з Майданом, із вказаних причин (див. пункт 5), певні з них були розділені на групи, не всі могли бути об’єднані, але всі рішення стосовно цих заяв, які були ухвалені Судом в один день разом із цим рішенням, слід розглядати в їхній сукупності.ЗАЯВА ПАНА І. СІРЕНКА (№ 9078/14)

271.  Пан І. Сіренко скаржився за статями 3 та 5 Конвенції на жорстоке поводження та тримання під вартою у відділі міліції
30 листопада 2013 року, а також за статтями 8, 11 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції у зв’язку зі стверджуваним незаконним і жорстоким розгоном акції протесту того дня. Він також посилався на статтю 13 Конвенції у зв’язку із статтями 3 та 5 Конвенції.

272.  Уряд стверджував, що скарги заявника були неприйнятними у зв’язку із невичерпанням національних засобів юридичного захисту, зазначивши, inter alia, що пан І. Сіренко відмовився брати участь у розслідуванні.

273.  Пан І. Сіренко відповів, що вважав відповідне розслідування неефективним, і тому його участь у ньому не вимагалася. Зокрема, під час акцій протесту на Майдані всі правоохоронні органи функціонували з метою свавільного придушення цих акцій протесту.

274.  Суд зазначає, що основна скарга пана І. Сіренка за всіма положеннями Конвенції, на які він посилався, стосується протиправних дій, зокрема жорстокого поводження працівників міліції, яким він, як стверджувалося, був підданий у зв’язку з його участю в акції протесту 30 листопада 2013 року. Загальні принципи щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, подібними до поданих паном І. Сіренком, наведені в пунктах 291 – 299.

275.  На національному рівні пан І. Сіренко подав скаргу на жорстоке поводження працівників міліції 30 листопада 2013 року та пройшов судово-медичну експертизу 03 грудня 2013 року. Однак згодом він відмовився брати участь у будь-яких слідчих діях, на які його викликали, хоча йому, вочевидь, надали процесуальний статус потерпілого. Згідно з його твердженнями первинною причиною відмови співпрацювати з розслідуванням був страх, що органи державної влади могли несправедливо притягнути його до відповідальності та піддати залякуванню у зв’язку з його участю в акціях протесту на Майдані. Після зміни уряду в лютому 2014 року він зазначив, що потребував додаткового часу для підготовки своєї правової позиції, і на цій підставі він відмовився давати показання слідчим. Зрештою, він не надав слідчим жодної причини для відмови від співпраці (див., зокрема, пункти 69 – 71).

276.  Суд зазначає стосовно періоду до кінця лютого 2014 року, що дійсно були зареєстровані випадки викрадення та жорстокого поводження з протестувальниками (див., inter alia, пункти 236 (звіт Комісара Ради Європи з прав людини за 2014 рік), 248 (зокрема, пункт 392 звіту МДГ за 2015 рік) та 257 (доповідь організації «Amnesty International» за 2013 рік). Згідно з твердженнями МДГ під час акцій протесту на Майдані «через недовіру до органів державної влади потерпілі не подавали скарг, які б свідчили про їхню присутність у місцях проведення акцій протесту» (див. пункт 392 звіту МДГ за
2015 рік, наведений у пункті 248).

277.  Однак пан І. Сіренко не надав прийнятного обґрунтування своєї відмови брати участь у провадженні після зміни уряду в кінці лютого 2014 року. Заявник мав знати, що його відмова могла потенційно призвести до саме того результату, на який він скаржився до Суду, – стверджуваної неспроможності органів державної влади встановити факти, визнати відповідні дії незаконними та накласти санкції. Хоча дійсно, провадження на національному рівні триває (див. пункти 61 – 64), ніщо не свідчить, що пан Сіренко коли-небудь змінював думку і пізніше вирішив співпрацювати з органами державної влади.

278.  Таким чином, беручи до уваги субсидіарний характер механізму подання скарг за Конвенцією, а також статтю 35 Конвенції, і зокрема, причини, наведені у попередніх пунктах, відмова заявника співпрацювати з органами державної влади заважає Суду розглянути його скарги за статтею 3 Конвенції по суті.

279.  Крім того, з тих самих причин не можна вважати, що
пан І. Сіренко вичерпав відповідні національні засоби юридичного захисту також стосовно його скарг за статтями 5, 8 та 11 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, з огляду на те, що всі ці скарги тісно залежали від спроможності органів державної влади встановити факти щодо подій 30 листопада 2013 року. Із зазначених у попередньому пункті причин його скарга за статтею 13 Конвенції є явно необґрунтованою.

280.  Отже, Суд оголошує всі зазначені скарги заявника і, таким чином, його заяву № 9078/14 неприйнятними на підставі пункту 1, підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇСтверджуване жорстоке поводження з паном П. Шморгуновим, паном Б. Єгіазаряном, паном Ю. Лепявком, паном О. Грабцем,
паном О. Балою, паном Г. Черевком, паном С. Дименком,
паном Д. Полтавцем, паном В. Загоровкою, паном Ф. Лапієм,
паном А. Рудчиком, пані О. Ковальською, паном Р. Ратушним,
паном О. Задоянчуком і паном А. Соколенком та непроведення ефективних офіційних розслідувань (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 31174/14, № 33767/14, № 36299/14, № 36845/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15)

281.  Перелічені п’ятнадцять заявників, прямо або по суті посилаючись на статтю 3 Конвенції, скаржились, що їх було піддано катуванню, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню працівниками міліції під час розгону протестувальників у центральній частині м. Київ 30 листопада, 01 та 11 грудня 2013 року, 23 січня та 18 лютого 2014 року. Вони зазначили, що внаслідок цього зазнали фізичного болю та страждань, відчули страх і приниження.

Вони стверджували, що жорстоке поводження було частиною організованих і спланованих заходів органів державної влади з метою придушення акцій протесту на Майдані непропорційними засобами і було спрямовано на покарання та залякування їх у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою їхньої участі в акціях протесту.

Вони також скаржились, що органи державної влади не провели ефективного офіційного розслідування відповідних подій.

282.  Стаття 3 Конвенції передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».Прийнятність

(a)   Вичерпання національних засобів юридичного захисту

(i)      Доводи сторін

283.  Уряд стверджував, що скарги заявників були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

284.  Зокрема, Уряд зазначив, що, за винятком пана О. Задоянчука (заява № 36845/14), скарги заявників були передчасними, оскільки відповідні розслідування та судові провадження ще тривали. Ці розслідування, які стосувались дуже складних і безпрецедентних фактів, були ефективними для цілей Конвенції, оскільки були розпочаті негайно після відповідних подій і включали проведення великої кількості слідчих дій, у тому числі допити численних свідків, потерпілих і підозрюваних, обшуки та судово-медичні експертизи. Крім того, деякі відповідні заявники брали активну участь у відповідних провадженнях. Як це вбачається з листів, складених ГПУ у період із січня до серпня 2016 року, органи державної влади вживали всіх розумних заходів і регулярно оприлюднювали актуальну інформацію щодо прогресу у відповідних кримінальних справах (див. пункт 60).

285.  Уряд також зазначив, що пан Г. Черевко, пан Д. Полтавець та пан В. Загоровка (заяви № 31174/14, № 36299/14 та № 42180/14) не подавали скарг до національних органів влади щодо проведення конкретних слідчих дій чи бездіяльності слідчих.

286.  У своїх зауваженнях щодо суті скарг заявників за статтею 3 Конвенції у заявах № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 24405/14 та № 42271/14 (пан П. Шморгунов, пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Бала та пан Ф. Лапій) Уряд також зазначив, що із середини грудня 2013 року відповідні заявники не співпрацювали зі слідчими та не з’являлись на певні слідчі дії, для участі в якій вони були належним чином викликані.

287.  Насамкінець, Уряд стверджував, що скарги пана О. Задоянчука були неприйнятними у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, оскільки він не подав жодної скарги до національних органів влади на стверджуване жорстоке поводження працівників міліції (заява № 36845/14).

288.  Заявники стверджували про існування низки недоліків у проведенні розслідування, і тому вже декілька років органи державної влади не можуть встановити та покарати осіб, винних у жорстокому поводженні із заявниками.

289.  Пан П. Шморгунов, пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко,
пан О. Бала та пан Ф. Лапій (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 24405/14 та № 42271/14) також стверджували, що вони не отримували повісток, на які посилався Уряд, що загалом вони не були поінформовані про проведення слідчих дій та що їм доводилося неодноразово звертатися із запитами і скаргами до органів державної влади, щоб дізнатись про будь-який прогрес у розслідування. Ці заявники зазначили, що брали активну участь у провадженні та подали різні документи у зв’язку з цим (див. пункти 72 – 77).

290.  Пан О. Задоянчук (заява № 36845/14) стверджував, що від нього не вимагалося подання скарги до органів державної влади, оскільки це не призвело б до проведення ефективного розслідування жорстокого поводження працівників міліції.

(ii)    Оцінка Суду

(1)      Загальні принципи

291.  Основоположною особливістю механізму захисту, встановленого Конвенцією, є його субсидіарність щодо національних систем, які забезпечують захист прав людини. Цей Суд займається наглядом за виконанням Договірними державами своїх зобов’язань за Конвенцією. Він не повинен брати на себе роль Договірних держав, які відповідальні за забезпечення того, щоб основоположні права та свободи, закріплені в Конвенції, були дотримані та захищені на національному рівні. Правило вичерпання національних засобів юридичного захисту ґрунтується на припущенні, відображеному у статті 13 Конвенції, з яким воно тісно пов’язано, що існує ефективний засіб юридичного захисту у зв’язку зі стверджуваним порушенням. Отже, це правило є невід’ємною частиною функціонування цієї системи захисту (див. рішення у справі «Вучковіч та інші проти Сербії» [ВП] (Vučković and Others v. Serbia) [GC], заява № 17153/11, пункт 69, від 25 березня 2014 року).

292.  Зобов’язання щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту вимагає від заявника належним чином користуватися засобами юридичного захисту, які є доступними та достатніми у зв’язку з його скаргами за Конвенцією. Існування відповідних засобів юридичного захисту має бути достатньо визначеним не лише в теорії, але і на практиці, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності (див. рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), від 16 вересня 1996 року, пункт 66, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1996-IV та згадане рішення у справі «Вучковіч та інші проти Сербії» (Vučković and Others v. Serbia),
пункт 71). Аби вважатися ефективним, засіб юридичного захисту має бути здатним безпосередньо виправити оскаржуваний стан справ і надавати обґрунтовані перспективи успіху (див. рішення у справах «Балог проти Угорщини» (Balogh v. Hungary), заява № 47940/99, пункт 30, від 20 липня 2004 року та «Сейдович проти Італії» [ВП] (Sejdovic v. Italy) [GC], заява № 56581/00, пункт 46, ЄСПЛ 2006-II).

293.  Не існує обов’язку використовувати засоби юридичного захисту, які є неналежними або неефективними (див. згадані рішення у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 67 та «Вучковіч та інші проти Сербії» (Vučković and Others v. Serbia), пункт 73). Однак наявність самих лише сумнівів щодо перспектив досягнення успіху у результаті застосування конкретного засобу юридичного захисту, який не є очевидно марним, не є вагомою підставою для невичерпання цього засобу для отримання відшкодування (див. згадане рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 71; рішення у справі «Скополла проти Італії (№ 2)» [ВП] (Scoppola v. Italy (№ 2) [GC],
заява № 10249/03, пункт 70, від 17 вересня 2009 року, згадане рішення у справі «Вучковіч та інші проти Сербії» (Vučković and Others v. Serbia), пункт 74).

294.  Суд також часто підкреслював необхідність застосування правила вичерпання засобів юридичного захисту з певною мірою гнучкості та без надмірного формалізму (див. рішення у справі «Рінгейзен проти Австрії» (Ringeisen v. Austria), від 16 липня
1971 року, пункт 89, Серія A № 13; згадані рішення у справах «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 69; і «Вучковіч та інші проти Сербії» (Vučković and Others v. Serbia),
пункт 76). Отже, під час застосування цієї норми слід враховувати той факт, що він застосовується в контексті механізму захисту прав людини (див. згадане рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 69, та рішення у справі «Курич та інші проти Словенії» [ВП] (Kurić and Others v. Slovenia) [GC], заява № 26828/06, пункт 286, ЄСПЛ 2012 (витяги).

295.  Стосовно тягаря доведення, то саме Уряд, який заявляє про невичерпання засобів юридичного захисту, має переконати Суд у тому, що на момент подій відповідний засіб юридичного захисту був ефективним та існував як на практиці, так і в теорії. Після того, як цей тягар буде задоволено, заявник має довести, що вказаний Урядом засіб юридичного захисту, дійсно був вичерпаний, або був з якихось причин неналежним і неефективним за конкретних обставин справи, або що існували особливі обставини, які звільняли його від виконання цього зобов’язання (див. згадане рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), пункт 68; ухвалу щодо прийнятності у справі «Демопулос та інші проти Туреччини» [ВП] (Demopoulos and Others v. Turkey) [GC], заява № 46113/99 та 7 інших заяв, пункт 69, ЄСПЛ 2010; рішення у справі «МакФарлейн проти Ірландії» [ВП] (McFarlane v. Ireland) [GC], заява № 31333/06, пункт 107, від 10 вересня 2010 року, і згадане рішення у справі «Вучковіч та інші проти Сербії» (Vučković and Others v. Serbia), пункт 77).

296.  У низці справ, коли скарги стосувалися стверджуваного незаконного застосування сили представниками держави, Суд встановив, що цивільні або адміністративні провадження, спрямовані виключно на отримання відшкодування шкоди, а не на встановлення та покарання винних осіб, не є належними та ефективними засобами юридичного захисту, здатними забезпечити відшкодування шкоди у зв’язку зі скаргами за матеріальним аспектом статей 2 та 3 Конвенції (див., inter alia, рішення у справах «Єроновіч проти Латвії» [ВП] (Jeronovičs v. Latvia) [GC], заява № 44898/10, пункт 116, від 05 липня 2016 року та «Мокану та інші проти Румунії» [ВП] (Mocanu and Others v. Romania) [GC], заява № 10865/09 та 2 інші заяви, пункт 227,
ЄСПЛ 2014 (витяги).

297.  Як правило, у справах стосовно тверджень про поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, та непроведення ефективного офіційного розслідування на тих, хто заявляє, що є потерпілим від такого поводження, покладається тягар забезпечити висунення своїх тверджень як у відповідних національних органах державної влади, так і у Суді з необхідною оперативністю та обґрунтуванням, щоб забезпечити правильне та справедливе вирішення. Крім того, особи зобов’язані співпрацювати під час проведення процедур, що випливають з подання їхніх скарг, допомагати у роз’ясненні будь-яких фактологічних питань, якщо такі їм відомі, а також підтримувати та обґрунтувати свої скарги і твердження (див., зокрема, рішення у справах «Селмуні проти Франції» [ВП] (Selmouni v. France) [GC],
заява № 25803/94, пункти 74 та 79, ЄСПЛ 1999‑V; «Варнава та інші проти Туреччини» [ВП] (Varnava and Others v. Turkey) [GC],
заява № 16064/90 та 8 інших заяв, пункт 160, ЄСПЛ 2009 року та згадане рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» (Mocanu and Others v. Romania), пункти 263 – 268).

298.  Зокрема, обов’язок проявляти старанність, що покладається на заявників, містить два різні, але тісно пов’язані аспекти. З одного боку, заявники мають оперативно контактувати з національними органами влади щодо прогресу відповідного розслідування, що передбачає необхідність старанно повідомляти про скарги, оскільки будь-яка затримка може поставити під загрозу ефективність розслідування. З іншого боку, вони повинні невідкладно подати свою заяву до Суду, щойно дізналися чи мали дізнатися про неефективність розслідування (згадане рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» (Mocanu and Others v. Romania), пункт 264 з подальшими посиланнями).

299.  Щодо другого аспекту цього обов’язку проявляти старанність – тобто обов’язку заявника подати заяву до Суду, щойно він дізнався чи мав дізнатися про неефективність розслідування – Суд зазначає, що питання визначення точного моменту часу, коли це відбувається, обов’язково залежить від обставин справи, і точно визначити такий момент часу складно (там само, пункт 266 з подальшими посиланнями).

(2)      Застосування зазначених принципів у цій справі

300.  Насамперед Суд зазначає, що розглянуті скарги стосуються стверджуваного застосування сили працівниками міліції у період з листопада 2013 року до лютого 2014 року до протестувальників на Майдані, у тому числі п’ятнадцяти перелічених заявників у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою їхньої участі в акціях протесту у центральній частині м. Київ. Суд також зауважує, що, за винятком пана О. Задоянчука (заява № 36845/14), відповідні заявники подали індивідуальні скарги до прокуратури та були допитані слідчими щодо вказаних подій. Їхній статус потерпілих у відповідних провадженнях, які тривали на момент ухвалення цього рішення, залишався незмінним.

‒    Стверджувано передчасні скарги

301.  Стосовно тверджень Уряду, що скарги відповідних заявників за статтею 3 Конвенції, за винятком пана О. Задоянчука
(заява № 36845/14), були передчасними, оскільки відповідне провадження все ще тривало, Суд повторює, що у таких справах заявник зобов’язаний подати заяву до Суду, щойно він дізнався чи мав дізнатися про неефективність відповідного розслідування (див. джерела, наведені у пунктах 297 і 298). Питання визначення точного моменту часу, коли це відбувається, обов’язково залежить від обставин справи, і точно визначити такий момент часу складно (там само). У цій справі слід зазначити, що у численних національних і міжнародних звітах та доповідях вказано на різні недоліки на початковій та пізніших стадіях відповідних розслідувань (див., inter alia, звіти та доповіді, наведені або узагальнені в пунктах 232, 233, 236, 240, 241, 250, 251, 253, 257, 258, 259 та 262). Побоювання заявників, які певною мірою ґрунтуються на цій інформації, не вбачається необґрунтованими. До того ж відповідні провадження тривали вже більше шести років.

302.  Хоча дійсно, на момент подання заяв було занадто рано робити висновки щодо ефективності розслідувань, оцінка Судом питання прийнятності заяв не може бути здійснена без урахування відповідного прогресу в розслідуванні з моменту подання цих заяв. У цій справі сторони подали докладні доводи, посилаючись на такі подальші зміни, а Уряд посилався на документи та інформацію про незавершені провадження на національному рівні, деякі з яких тривають донині. Щодо того, чи діяли заявники, за винятком пана Сіренка (див. пункти 277 – 280), старанно, співпрацюючи з поточними розслідуваннями на національному рівні, у тому числі після подання своїх заяв (див. пункти 298 та 299) та беручи до уваги міркування наведені у попередньому пункті, Суд не може погодитися, що наразі їхні заяви повинні бути відхилені як передчасні. Крім того, Суд послідовно встановлював, що під час розгляду скарги він може враховувати факти, що мали місце після подання заяви, але безпосередньо пов’язані з тими, які в ній розглядаються (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункти 249 – 251, від 28 листопада 2017 року).

‒    Стверджуване неподання скарг щодо ефективності розслідувань на національному рівні

303.  Стосовно аргументу Уряду, що пан Г. Черевко,
пан Д. Полтавець та пан В. Загоровка (заяви № 31174/14, № 36299/14 та № 42180/14) не подали скарг до національних органів влади щодо проведення конкретних слідчих дій слідчими або їхньої бездіяльності, на думку Суду, ніщо в доводах Уряду чи взагалі в матеріалах справи не свідчить, що подання такої скарги могло призвести до більшої оперативності або ефективності в здійсненні провадження, на яке скаржились заявники. Отже, заперечення Уряду щодо цього слід відхилити.

‒    Стверджувана відсутність співпраці певних заявників з розслідуванням

304.  Суд зауважує, що пан П. Шморгунов, пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Бала та пан Ф. Лапій (заяви № 5367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 24405/14 та № 42271/14) надали копії різних процесуальних документів для доведення того, що у проміжний період, а особливо у 2014 – 2016 роках, вони особисто або через своїх захисників брали участь у різних стадіях провадження; зокрема, вони давали показання та зверталися з різними процесуальними запитами (див. пункти 74 – 77). Уряд не оскаржував достовірність цих доказів, і на підставі наявних матеріалів Суд не вбачає причин вважати, що ці заявники не співпрацювали з розслідуванням.

305.  Хоча сторони не повідомили Суд, чи з’явилися пан А. Рудчик, пані О. Ковальська, пан Р. Ратушний та пан А. Соколенко
(заява № 19954/15) зрештою для участі у проведенні будь-яких подальших слідчих дій у зв’язку з повістками, надісланими їм у грудні
2015 року, або про будь-які інші зміни у зв’язку з цим, Суд не вбачає підстав вважати, що вони не виконали свій обов’язок проявляти старанність. Як вказують документи, які вони подали до Суду, у
2015 році відповідні заявники зверталися до ГПУ з різними процесуальними запитами щодо проведення конкретних слідчих дій, тоді як Уряд не надав жодних відомостей стосовно проведення слідчих дій, в яких їх запросили взяти участь у грудні 2015 року (див. пункти 79 – 81).

306.  Крім того, Суд вказує на відсутність інформації, яка б свідчила, що поведінка відповідних заявників під час провадження була такою, що перешкоджала чи іншим чином негативно вплинула на розслідування та/або суміжне судове провадження (див. для порівняння та в якості протилежного прикладу рішення у справі «Тимошенко проти України» (Tymoshenko v. Ukraine), заява № 49872/11, пункти 240 – 241, від 30 квітня 2013 року).

307.  Таким чином, Суд вважає, що ці дев’ять заявників подали свої скарги до національних органів влади достатньо оперативно та співпрацювали під час здійснення подальших проваджень на національному рівні (див. пункти 297 – 298). Отже, заперечення Уряду щодо цього слід відхилити.

‒    Стверджуване неподання паном О. Задоянчуком (заява № 36845/14) скарги до національних органів влади

308.  Пан О. Задоянчук доводив, що від нього не вимагалося подання такої скарги до органів державної влади, оскільки це не призвело б до проведення ефективного розслідування жорстокого поводження працівників міліції.

309.  У цій справі Суд не може виключити, що певна інформація про наявність у пана О. Задоянчука тілесних ушкоджень під час його затримання була відома органам державної влади (див. пункт 178). За дещо схожих обставин Суд раніше встановлював, що відмова заявника подати скаргу не могла бути вирішальною, якщо органи державної влади повинні були знати, що він міг зазнати жорстокого поводження (див. рішення у справі «Велєв проти Болгарії» (Velev v. Bulgaria), заява № 43531/08, пункти 59 – 60, від 16 квітня 2013 року, та в якості нещодавнього джерела рішення у справі «Джині проти Сербії» (Gjini v. Serbia), заява № 1128/16, пункти 93 – 94, від 15 січня 2019 року).

310.  Однак Суд вважає, що за обставин цієї справи неподання заявником окремої скарги до органів державної влади могло потенційно призвести до саме того результату, на який він скаржиться до Суду, – стверджуваної неспроможності органів державної влади встановити факти, визнати відповідні дії незаконними та накласти санкції (див. аналогічні висновки Суду щодо заяви пана І. Сіренка (№ 9078/14) у цій справі у пункті 277).

311.  Хоча Уряд повідомив Суд, що заявнику було надано статус потерпілого в межах триваючого провадження на національному рівні стосовно відповідних подій, і питання про жорстоке поводження з ним працівників міліції мало бути розглянуто в межах цього провадження (див. пункт 179), немає жодної конкретної інформації, яка б свідчила, що заявник коли-небудь клопотав про отримання такого статусу, коли-небудь бажав брати участь у відповідному провадженні або воно справді стосувалось його індивідуальної ситуації. Таким чином, з огляду на субсидіарний характер механізму подання скарг за Конвенцією, а також статтю 35 Конвенції (див. пункти 291 – 298) Суд не може розглянути його скарги за статтею 3 Конвенції по суті.

312.  Отже, Суд відхиляє скарги пана О. Задоянчука за статтею 3 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції (заява № 36845/14).

(b)   Статус потерпілого

313.  Уряд зазначив, що пану Г. Черевку (заява № 31174/14) було сплачено відшкодування шкоди у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням (див. пункт 193 щодо суми у розмірі 2 270 євро, сплаченої у вересні 2016 року), і він не оскаржував цю суму. Тому Уряд стверджував, що пан Г. Черевко більше не міг вважатися потерпілим у зв’язку з його скаргою за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції.

314.  Уряд також стверджував, що пан В. Загоровка
(заява № 42180/14) більше не міг вважатися потерпілим у зв’язку з його скаргою на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування цього питання, оскільки згідно з національним законодавством він міг вимагати відшкодування шкоди у зв’язку з цими твердженнями. Зокрема, пан В. Загоровка був включений до списку осіб, які мають право на отримання спеціальної допомоги відповідно до Закону України «Про встановлення державної допомоги постраждалим учасникам масових акцій громадського протесту та членам їх сімей» 2014 року та переліку Міністерства охорони здоров’я України щодо виплат тим, хто отримав тілесні ушкодження середньої тяжкості (див. пункти 214 – 217).

315.  Заявники заперечили проти доводу Уряду, вказавши, що розслідування в їхніх справах ще тривало.

316.  Суд зазначає, що у цій справі, яка стосується тверджень заявників про незаконне застосування сили до них працівниками міліції, висновок, що органи державної влади не провели ретельного та ефективного офіційного розслідування цих тверджень, вплине на оцінку питання, чи надали органи державної влади відповідним заявникам достатнє відшкодування шкоди у зв’язку з їхніми скаргами за статтею 3 Конвенції (див. пункт 296).

317.  З огляду на зазначене Суд не може відповісти на питання, чи втратили заявники статус потерпілих у зв’язку зі стверджуваним порушенням статті 3 Конвенції у розумінні статті 34 Конвенції, спершу не розглянувши суть скарг заявників за статтею 3 Конвенції, і, зокрема, не встановивши, чи виконали органи державної влади свої процесуальні зобов’язання за статтею 3 Конвенції. Тому Суд долучає заперечення Уряду щодо статусу потерпілих пана Г. Черевка та
пана В. Загоровки (див. пункти 313 та 314) до розгляду суті скарг цих заявників за статтею 3 Конвенції (заяви № 31174/14 та № 42180/14).

(c)   Висновок щодо прийнятності

318.  Суд також вважає, що скарги за статтею 3 Конвенції
пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна, пана Ю. Лепявка,
пана О. Грабця, пана О. Бали, пана Г. Черевка, пана С. Дименка,
пана Д. Полтавця, пана В. Загоровки, пана Ф. Лапія, пана А. Рудчика, пані О. Ковальської, пана Р. Ратушного та пана А. Соколенка
(заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 31174/14, № 33767/14, № 36299/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15) не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, і не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому ці скарги мають бути визнані прийнятними.

319.  На противагу, як зазначалося раніше, скарги
пана О. Задоянчука за статтею 3 Конвенції визнаються неприйнятними відповідно до пунктів 1 та 4 статті 35 Конвенції (заява № 36845/14).Суть

(a)   Стверджуване жорстоке поводження з паном П. Шморгуновим,
паном Б. Єгіазаряном, паном Ю. Лепявком, паном О. Грабцем,
паном О. Балою, паном Ф. Лапієм, паном А. Рудчиком,
пані О. Ковальською, паном Р. Ратушним і паном А. Соколенком
30 листопада 2013 року та стверджуване непроведення ефективного розслідування (заяви №  15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15)

(i)      Доводи сторін

320.  Перераховані десять заявників скаржились за статтею 3 Конвенції на жорстоке поводження працівників міліції та неефективне розслідування у їхніх справах.

321.  Заявники також стверджували, що важливі слідчі дії проводилися із затримкою або не проводилися взагалі. На розслідування не було виділено достатньо ресурсів. Це призвело до втрати ключових доказів, неспроможності органів державної влади точно встановити, що сталося, у тому числі характер і походження тілесних ушкоджень заявників, а більшість підозрюваних переховувалися від слідства. Крім того, МВС України відмовилось надати інформацію щодо працівників міліції, які брали участь у розгоні протестувальників, а також використовувало інші засоби, аби перешкодити проведенню допиту та інших слідчих дій стосовно працівників міліції, які продовжували працювати в міліції. Загалом розслідування тривали протягом значного періоду часу і не були закінчені. Жодна особа не була визнана винною або покарана за жорстоке поводження із заявниками. Заявникам або широкій громадськості не було надано достатньо інформації про розслідування.

322.  На підтвердження своїх аргументів заявники посилались на різні звіти та доповіді національних і міжнародних організацій та органів, зокрема на звіт МДГ за 2015 рік (див. пункти 240 – 249).

323.  Відповідні заявники також стверджували, що проблема ідентифікації стверджуваних нападників була пов’язана з тим, що норми національного законодавства дозволяли працівникам міліції носити шоломи та балаклави, фактично перешкоджаючи встановленню їхньої особи, а працівники МОП «Беркут» носили форму без розпізнавальних знаків.

324.  Уряд висунув доводи щодо ефективності відповідних розслідувань, які по суті були подібними до тим, які він висунув щодо прийнятності скарг заявників за статтею 3 Конвенції (див. пункт 284), і з огляду на це стверджував про відсутність порушення процесуального аспекту цього положення. Уряд також зазначив, що відповідні заявники не подавали жодних скарг до національних органів влади на непроведення конкретних слідчих дій чи бездіяльність.

325.  Уряд не прокоментував скарги заявників за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції.

(ii)    Оцінка Суду

(1)      Процесуальний аспект

326.  Суд зазначає, що скарги заявників стосуються як матеріального, так і процесуального аспектів статті 3 Конвенції. Беручи до уваги субсидіарний характер своєї ролі та визнаючи, що він має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи, Суд вважає за доцільне спершу перевірити, чи були скарги заявників на жорстоке поводження належним чином розслідувані органами державної влади (див., наприклад, рішення у справах «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункти 155 та 181, ЄСПЛ 2012; «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine),
заява № 23893/03, пункт 107, від 15 травня 2012 року; «Бакланов проти України» (Baklanov v. Ukraine), заява № 44425/08, пункти 70, 71 та 91, від 24 жовтня 2013 року; «Джулай проти України» (Dzhulay v. Ukraine), заява № 24439/06, пункт 69, від 03 квітня 2014 року; «Кінез проти Румунії» (Chinez v. Romania), заява 2040/12, пункт 57,
від 17 березня 2015 року та «Ярошовець та інші проти України» (Yaroshovets and Others v. Ukraine), заява № 74820/10 та 4 інші заяви, пункт 77, від 03 грудня 2015 року).

‒    Загальні принципи

327.  Обов’язок провести ефективне офіційне розслідування небезпідставних тверджень про поводження представників держави, яке становить порушення статті 3 Конвенції, є усталеним у практиці Суду (див., в якості нещодавнього джерела, рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 114 – 123, від 28 вересня 2015 року, а повний виклад принципів Великою палатою див. у згаданих рішеннях у справах «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункти 182 – 185, та «Мокану та інші проти Румунії» (Mocanu and Others v. Romania), пункти 316 – 326).

328.  Для того, щоб бути «ефективним», таке розслідування, як і розслідування за статтею 2 Конвенції, повинно бути належним (див. рішення у справах «Рамсахаї та інші проти Нідерландів» [ВП] (Ramsahai and Others v. the Netherlands) [GC], заява № 52391/99,
пункт 324, ЄСПЛ 2007-II та «Мустафа Тунч та Феджіре Тунч проти Туреччини» [ВП] (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey) [GC],
заява № 24014/05, пункт 172, від 14 квітня 2015 року). Це означає, що воно має бути здатним призвести до встановлення фактів справи стосовно того, чи було за цих обставин застосування сили виправданим або ні, а також до встановлення і – у разі потреби – покарання винних осіб (див., inter alia, рішення у справах «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник 1998-VIII; «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 131, ЄСПЛ 2000-IV; «Джуліані та Гаджо проти Італії» [ВП] (Giuliani and Gaggio v. Italy) [GC], заява № 23458/02, пункт 301, ЄСПЛ 2011 (витяги); та згадане рішення у справі «Мустафа Тунч та Феджіре Тунч проти Туреччини» (Mustafa Tunç and Fecire Tunç v. Turkey), пункт 172).

329.  Головною метою розслідування за статтею 3 Конвенції має бути забезпечення чіткого дотримання національного законодавства, яке забороняє катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження та покарання у справах за участю представників держави або органів, а також забезпечення притягнення їх до відповідальності за жорстоке поводження, яке відбувається під час виконання ними службових обов’язків (див. рішення у справі «Ахмет Озкан та інші проти Туреччини» (Ahmet Özkan and Others v. Turkey),
заява № 21689/93, пункт 358, від 06 квітня 2004 року). Конвенція вимагає лише проведення «розслідування, яке має бути здатним призвести до покарання винних осіб» (див. рішення у справі «Егмез проти Кіпру» (Egmez v. Cyprus), заява № 30873/96, пункт 70, ЄСПЛ 2000-XII). Однак результат розслідування і подальшого кримінального провадження, у тому числі накладена санкція, а також вжиті дисциплінарні заходи, теж вважаються вирішальними. Надзвичайно важливим є забезпечення того, щоб стримуючий ефект діючої судової системи і важливість тієї ролі, яку вона має відігравати в запобіганні порушень заборони жорстокого поводження, не підривалися (див. рішення у справі «Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany) [GC], заява № 22978/05, пункт 121, ЄСПЛ 2010).

330.  Суд вже постановив, що процесуальне зобов’язання, передбачене статтею 3 Конвенції, продовжує застосовуватись у складних умовах безпеки. Навіть тоді, коли події, що призводять до виникнення обов’язку провести розслідування, відбуваються в контексті загального насилля, і слідчі стикаються з перешкодами та обмеженнями, які змушують застосовувати менш ефективні заходи розслідування або викликають затримку у розслідуванні, фактом залишається те, що стаття 3 Конвенції вимагає вжиття всіх розумних заходів для забезпечення проведення ефективного та незалежного розслідування (див. згадане рішення у справі «Мокану та інші проти Румунії» (Mocanu and Others v. Romania), пункт 319).

331.  Хоча ця вимога не є обов’язком досягнення результатів, а обов’язком вжиття заходів, будь-який недолік у розслідуванні, який перешкоджає встановленню обставин справи або відповідальної особи, може призвести до порушення необхідного стандарту ефективності (див. згадане рішення у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 183).

332.  У зв’язку з цим існує вимога оперативності та розумної швидкості. Навіть у випадку існування перешкод або труднощів, які заважають прогресу в розслідуванні конкретної ситуації, оперативна реакція органів державної влади під час розслідування тверджень про жорстоке поводження загалом є надзвичайно важливою для підтримання громадської довіри в їхню відданість принципу верховенства права та здатність запобігати проявам змови або терпимості до протиправних дій (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 121).

333.  Розслідування має бути ретельним, а це означає, що органи державної влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи (див. згадане рішення у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 183).

334.  Щоб розслідування було ефективним, особи, відповідальні за його проведення, повинні бути незалежні від тих, кого воно стосується. Це означає не лише відсутність ієрархічного чи інституційного зв’язку, а й існування незалежності на практиці (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 118).

335.  Незалежно від того, яка форма розслідування застосовується, органи державної влади мають діяти за власною ініціативою, а потерпілий повинен мати можливість ефективно брати участь у розслідуванні (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 122).

336.  Окрім ретельного та ефективного офіційного розслідування, яке вимагається за процесуальним аспектом статті 3 Конвенції, для усунення порушення статті 3 Конвенції на національному рівні держава повинна надати заявнику відшкодування шкоди, де це доцільно, або принаймні надати йому можливість звертатися та отримувати відшкодування шкоди, яку він зазнав внаслідок жорстокого поводження (див. згадане рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany), пункт 118 та пункт 399 цієї справи щодо питання статусу потерпілого за статтею 3 Конвенції).

‒    Застосування зазначених принципів у цій справі

337.  Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що скарги заявників на жорстоке поводження працівників міліції під час розгону протестувальників 30 листопада 2013 року були належним чином висунуті на національному рівні та були небезпідставними, зважаючи на їхні докладні доводи, наявні медичні докази та інформацію з відповідних проваджень на національному рівні, а також інформацію, яку можна отримати з відповідних міжнародних звітів і доповідей (див., inter alia, пункти 47 – 50, 55 – 57, 63 – 64, 236, 243, 250, 259, 261 та 268). Таким чином, з огляду на згадану усталену практику Суду органи державної влади повинні були провести ефективне розслідування стверджуваного жорстокого поводження із заявниками.

338.  Суд також зазначає, що органи державної влади оперативно розпочали офіційне розслідування розгону протестувальників працівниками міліції 30 листопада 2013 року (див. пункт 54).

339.  З огляду на те, що працівники міліції відкрито застосовували значну силу до протестувальників і велика кількість відео- та фотоматеріалів щодо відповідних подій була загальнодоступною, на початковій стадії цього розслідування слідчі повинні були мати принаймні загальне розуміння того, що сталося. Сторони не заперечили цього, і на це також вказує те, що у грудні 2013 року декілька високопосадовців були встановлені як особи, яких підозрювали у відданні незаконного наказу про здійснення відповідного розгону (див. пункти 47 та 55).

340.  Крім того, протягом відносно коротких періодів часу (як правило, протягом декількох тижнів) усі відповідні заявники, а також багато інших протестувальників, надали слідчим досить детальні описи стверджуваного жорстокого поводження з ними, а у справах пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна, пана Ю. Лепявка,
пана О. Грабця, пана О. Бали, пана Ф. Лапія, пана А. Рудчика та
пана А. Соколенка (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) й відповідні медичні документи (див. пункти 47 – 50, 57 та 63 – 64).

341.  Крім того, у січні 2014 року МВС України завершило службове розслідування подій та склало висновок, в якому були вказані працівники міліції, які керували та контролювали розгін
30 листопада 2013 року (див. пункти 82 – 84).

342. Однак хоча розслідування тривали більше шести років, вони досі не призвели до встановлення осіб, які, як стверджувалося, безпосередньо застосували силу до відповідних заявників (див. пункти 59 та 61 – 62).

343.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що розслідування стосувалось подій, в яких брали участь не лише перелічені десять заявників, але й також десятки або навіть сотні інших стверджуваних потерпілих, свідків і потенційних підозрюваних. Немає сумнівів, як визнано також у звіті МДГ, що для проведення необхідних слідчих дій у таких справах може правомірно знадобитися значний час та зусилля.

344.  До того ж слід враховувати інформацію – як з національних, так і міжнародних джерел – що розгін 30 листопада 2013 року, вочевидь, був частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого запобігання проєвропейським акціям протесту. За словами Офісу Прокурора МКС, «не вбачається, що акти насильства були просто сукупністю випадкових дій, а скоріше свідчать про наявність закономірної поведінки, і це вказує, що такі дії були частиною кампанії або операції проти протестного руху Майдану» (див. пункт 92 звіту Офісу Прокурора МКС щодо діяльності з попереднього вивчення за 2015 рік, частково наведений та узагальнений у пункті 268). Цей факт беззаперечно розширив та ускладнив питання, які мали розглядатися у відповідному провадженні. Крім того, розслідування подій 30 листопада 2013 року стало частиною матеріалів більшого розслідування на національному рівні, яке охоплює інші події під час акцій протесту на Майдані (див., серед іншого, пункти 18 – 21, 54 та 57).

345.  Крім того, були випадки, коли деякі потерпілі не співпрацювали з розслідуванням (див. пункт 60), хоча, як встановив Суд (див. пункт 307), заявники, скарги яких за статтею 3 Конвенції були визнані прийнятними, не належать до них.

346.  Водночас у відповідних матеріалах справ також міститься велика кількість документів, які свідчать про значні недоліки у дотриманні різними органи державної влади вимоги про проведення ефективного офіційного розслідування у перші місяці після подій
30 листопада 2013 року.

347.  Зокрема, є вказівки, що встановлення працівників міліції, які брали участь у розгоні 30 листопада 2013 року, суттєво ускладнилося, оскільки жоден з них не мав індивідуальних ідентифікаційних номерів на формі чи шоломах. Багато з них також носили балаклави.

348.  Хоча у січні 2014 року комісія МВС України, яка провела службове розслідування подій 30 листопада 2013 року, встановила та допитала командирів (див. пункти 82 – 84), жоден працівник міліції, безпосередньо залучений до розгону на місці, не був встановлений або допитаний негайно або одразу після подій.

349.  Крім того, жодного разу до зміни Уряду в кінці лютого
2014 року ГПУ, яка з 02 грудня 2013 року проводила відповідні розслідування, не намагалася отримати документи щодо планування або проведення відповідних операцій працівників міліції або відповідні протоколи допитів командирів у межах розслідування МВС України. До того ж є вказівки, що відповідні службові документи МВС України, у тому числі оперативні плани та особові справи відповідних працівників міліції, зрештою могли бути знищені (див. пункти 85 та 259).

350.  Суд також зазначає, що згідно зі звітом МДГ до 22 лютого 2014 року загалом не було жодної реальної спроби провести розслідування актів насильства, які відбулися під час демонстрацій на Майдані, і в кінці лютого 2014 року в більшості справ матеріали щодо розслідування фактично були відсутні (див. пункт 248 (пункти 393 та 399 звіту МДГ за 2015 рік).

351.  Зазначене дає достатні підстави для висновку Суду, що під час розслідування подій 30 листопада 2013 року було допущено суттєві недоліки, і важливі докази не були зібрані вчасно.

352.  Стосовно розслідувань, проведених після 22 лютого 2014 року, коли відбулася зміна Уряду, Суд зазначає, що слідчі досягли певного прогресу. Слід зазначити, що протягом 2014 року було встановлено та допитано майже всіх працівників міліції, які знаходилися в центральній частині м. Київ 30 листопада 2013 року, включаючи тих, які знаходилися поблизу території, де цього дня перебували десять відповідних заявників. Також було допитано десятки потерпілих і свідків, а також проведено різні інші слідчі дії, у тому числі обшуки приміщень та судово-медичні експертизи.

353.  Як зазначено в обвинувальних актах, копії яких були надані Суду, слідчі зрештою встановили обставини значної кількості відповідних подій та багатьох осіб, які, на думку слідчих, мали понести відповідальність за віддання наказу працівникам міліції застосовувати, як стверджувалося, надмірну силу до протестувальників під час відповідних подій. Крім того, слідчі встановили, що було близько тридцяти працівників міліції, які фактично застосовували надмірну силу до протестувальників, і встановили щонайменше двох з них (див. пункти 57, 59 та 61 – 62).

354.  Проте вбачається, що працівники міліції, які фактично застосовували, як стверджувалося, надмірну силу саме до заявників
30 листопада 2013 року, залишалися невстановленими (див. пункти 61 і 62).

355.  У зв’язку з цим Суд звертає особливу увагу, що повідомлялося про випадки відмови МВС України співпрацювати під час проведення розслідувань, зокрема коли ГПУ намагалася допитати діючих працівників міліції, в тому числі тих, хто брав участь у розгоні протестувальників 30 листопада 2013 року. На це вказує інформація від ГПУ та з різних міжнародних звітів та доповідей (див. пункти 20, 21, 248, 249 (зокрема, пункти 438 – 445 та 538 звіту МДГ за 2015 рік, наведеного у цих пунктах) та 259 (доповідь організації «Amnesty International» від 18 лютого 2015 року). Деякі з цих звітів і доповідей вказують на перешкоджання та стверджувану відсутність ознак незалежності МВС України у зв’язку з тим, що вищі посадові особи міліції, яких підозрювали у вчинення протиправних дій щодо протестувальників, продовжували працювати (див., наприклад, пункт 21 та пункти 419 – 420 звіту МДГ за 2015 рік, наведеного в пункті 248).

356.  Суд також вказує на відсутність суттєвого прогресу в судових провадженнях щодо тих підозрюваних, чиї справи зрештою були передані на розгляд до суду. Деякі з цих проваджень продовжують розглядатися у першій інстанції з лютого та червня 2015 року (див. пункти 57 та 61 – 62). Жодної інформації, чому ці провадження ще не закінчені, Суду надано не було. У зв’язку з цим слід належним чином врахувати національні та міжнародні звіти та доповіді, які свідчать, що розгляд справ, пов’язаних з Майданом, затягувався і не вживалося всіх необхідних заходів для забезпечення явки потерпілих, свідків і підсудних у судові засідання (див., inter alia, пункти 20, 21 та 253).

357.  Вказаних серйозних недоліків у дотриманні органами державної влади вимоги про проведення ефективного офіційного розслідування та невстановлення через більше ніж шість років обставин стверджуваного жорстокого поводження із заявниками, а також тих, хто, як стверджувалося, застосовував надмірну силу до них, достатньо для висновку Суду, що досі не було проведено ефективного розслідування скарг заявників на жорстоке поводження працівників міліції.

358.  Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції щодо відповідних заявників у заявах № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15 (пан П. Шморгунов,
пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Грабець, пан О Бала,
пан Ф. Лапій, пан А. Рудчик, пані О. Ковальська, пан Р. Ратушний та пан А. Соколенко).

(2)      Матеріальний аспект

‒    Загальні принципи

359.  Суд повторює, що стаття 3 Конвенції втілює одну з основоположних цінностей демократичного суспільства. Вона містить абсолютну заборону катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин або поведінки потерпілого (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy), пункт 119). Стосовно особи, яка позбавлена свободи або взагалі, якій протистоять працівники правоохоронних органів, будь-яке застосування фізичної сили, яке не було викликано суворою необхідністю внаслідок власної поведінки особи, принижує людську гідність та є порушенням права, гарантованого статтею 3 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункти 100 і 101, та рішення у справі «Сарібекян та Балян проти Азербайджану» (Saribekyan and Balyan v. Azerbaijan), заява № 35746/11, пункт 81, від 30 січня 2020 року). Щодо застосування фізичної сили під час затримання стаття 3 Конвенції не забороняє застосовувати силу для здійснення законного затримання (див. рішення у справі «Анненков та інші проти Росії» (Annenkov and Others v. Russia), заява № 31475/10, пункт 79, від 25 липня 2017 року). Однак така сила може застосовуватися тільки за необхідності та не повинна бути надмірною (див. рішення у справі «Іван Васильєв проти Болгарії» (Ivan Vasilev v. Bulgaria), заява № 48130/99, пункт 63, від 12 квітня 2007 року). Тягар доведення, що саме так і було, покладається на Уряд (див. рішення у справах «Ребок проти Словенії» (Rehbock v. Slovenia), заява № 29462/95, пункт 72, ЄСПЛ 2000-XII та «Борис Костадінов проти Болгарії» (Boris Kostadinov v. Bulgaria), заява № 61701/11, пункт 53, від 21 січня 2016 року).

360.  Під час оцінки доказів, на яких ґрунтується рішення, чи було порушено статтю 3 Конвенції, Суд загалом застосував стандарт доведення «поза розумним сумнівом». Така доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту (див. рішення у справі «Яллох проти Німеччини» [ВП] (Jalloh v. Germany) [GC], заява № 54810/00, пункт 67, ЄСПЛ 2006‑IX та згадане рішення у справі «Сарібекян та Балян проти Азербайджану» (Saribekyan and Balyan v. Azerbaijan), пункт 82).

361.  Суд повторює, що він може на свій розсуд оцінювати не тільки прийнятність і відповідність, але й доказову вагу кожного представленого йому доказу. Під час оцінки доказів він не зв’язаний формулами і робить висновки, що підтверджуються вільною оцінкою всіх доказів, у тому числі такими умовиводами, які можуть випливати з фактів і доводів сторін (див. згадане рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» (Merabishvili v. Georgia), пункт 315 з подальшими посиланнями). У цьому контексті також може бути врахована поведінка сторін під час отримання доказів. Крім того, рівень переконання, необхідний для досягнення відповідного висновку та у зв’язку з цим розподілу тягаря доведення, нерозривно пов’язаний зі специфікою фактів, характером висунутого твердження та відповідним конвенційним правом (див. рішення у справі «Тагаєва та інші проти Росії» (Tagayeva and Others v. Russia), заява № 26562/07 та 6 інших заяв, пункт 586, від 13 квітня 2017 року). Суд також уважно ставиться до серйозності, що надається рішенню про порушення Договірною державою основоположних прав (див. згадане рішення у справі «Джуліані та Гаджо проти Італії» (Giuliani and Gaggio v. Italy), пункт 181 з подальшими посиланнями). У зв’язку з цим Суд також повторює, що у всіх випадках, коли неможливо точно встановити обставини справи з причин, об’єктивно пов’язаних з діями органів державної влади, Уряд держави-відповідача повинен достатньо та переконливо пояснити послідовність подій та надати вагомі докази, що можуть спростувати твердження заявника (див. рішення у справі «Мансуроглу проти Туреччини» (Mansuroğlu v. Turkey), заява № 43443/98, пункт 80, від 26 лютого 2008 року з подальшими посиланнями). Суд також вказав на труднощі, з якими можуть стикнутися заявники під час отримання необхідних доказів для доведення своїх тверджень у справах, коли відповідні документи були у розпорядженні Уряду держави-відповідача, але він не надав їх. Якщо органи державної влади в подальшому не надають ключові документи, які б дозволили Суду встановити факти або іншим чином надати задовільне та переконливе пояснення, то Суд може зробити відповідні висновки (див. згадане рішення у справі «Варнава та інші проти Туреччини» (Varnava and Others v. Turkey), пункт 184 з подальшими посиланнями). Посилання Суду на докази, отримані в результаті розслідування на національному рівні, та на факти, встановлені в межах провадження на національному рівні, значною мірою залежатиме від якості процесу розслідування на національному рівні, його ретельності та послідовності (див. рішення у справі «Фіногенов та інші проти Росії» (Finogenov and Others v. Russia), заяви № 18299/03 та № 27311/03, пункт 238, ЄСПЛ 2011 (витяги) з подальшими посиланнями).

362.  Суд також зазначив в згаданому рішенні у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонії» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), пункт 155), що, хоча він визнав, що має бути обережним, перебираючи на себе роль суду першої інстанції під час вирішення фактологічних питань, якщо це неминуче не вимагається обставинами конкретної справи (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Маккерр проти Сполученого Королівства» (McKerr v.  the United Kingdom), заява № 28883/95, від 04 квітня 2000 року), він має провести «особливо ретельний аналіз», коли висуваються твердження за статтею 3 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 04 грудня 1995 року, пункт 32, Серія A № 336 та «Георгій Биков проти Росії» (Georgiy Bykov v. Russia), заява № 24271/03, пункт 51, від 14 жовтня 2010 року), навіть якщо на національному рівні вже мали місце певні провадження та розслідування (див. рішення у справі «Кобзару проти Румунії» (Cobzaru v. Romania), заява № 48254/99, пункт 65, від 26 липня 2007 року). Іншими словами, у такому контексті Суд готовий ретельно перевірити висновки національних судів, де такі висновки справді є. Розглядаючи їх, він може враховувати якість провадження на національному рівні та будь-які можливі процесуальні недоліки під час ухвалення рішень (див. рішення у справі «Денисенко та Богданчиков проти Росії» (Denisenko and Bogdanchikov v. Russia), заява № 3811/02, пункт 83, від 12 лютого 2009 року).

363.  Жорстоке поводження, заборонене статтею 3 Конвенції, може набувати різних форм: від катувань, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження до поводження, що принижує або ганьбить особу, демонструючи відсутність поваги або приниження її людської гідності або викликає почуття страху, страждань чи неповноцінності, здатні зламати моральний та фізичний опір особи (див., наприклад, згадане рішення «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункти 87 і 88). Визначаючи, чи слід кваліфікувати певну форму жорстокого поводження як катування, має враховуватися закріплена в статті 3 Конвенції відмінність між цим поняттям і поняттям нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. Як зазначалось у попередніх справах, вбачається, що розрізнення цих понять у Конвенції свідчить про намір надати особливої ганебності навмисному нелюдському поводженню, яке завдає дуже тяжкі й жорстокі страждання. Окрім тяжкості поводження, існує елемент навмисності, наведений у статті 1 Конвенції ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження чи покарання, яка визначає катування як навмисне заподіяння сильного болю або страждання, серед іншого, для отримання відомостей, покарання або залякування (див., серед інших джерел, рішення у справі «Акташ проти Туреччини» (Aktaş v. Turkey), заява № 24351/94, пункти 310 – 313, ЄСПЛ 2003 V (витяги) та згадане рішення у справі «Сарібекян та Балян проти Азербайджану» (Saribekyan and Balyan v. Azerbaijan), пункт 83).

‒    Застосування зазначених принципів у цій справі

364.  Суд повторює, що сторони не заперечували, що 30 листопада 2013 року працівники міліції застосували силу до всіх десяти перелічених заявників. Також не заперечувалося, що в результаті застосування сили працівниками міліції пан П. Шморгунов,
пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Грабець, пан О. Бала, пан Ф. Лапій, пан А. Рудчик та пан А. Соколенко отримали тілесні ушкодження, у зв’язку з якими було зібрано відповідні медичні докази того дня та згодом під час розслідування (див. пункти 49, 50 та 66), тоді як пані О. Ковальська та пан Р. Ратушний, як стверджувалося, страждали від фізичного болю та тривоги (див. пункти 47 – 50). Детальні доводи заявників щодо того, як і за яких обставин працівники міліції застосовували до них силу, частково відображені в обвинувальних актах, складених під час розслідування розгону протестувальників 30 листопада 2013 року (див. пункти 47, 48 та 57).

365.  Хоча на національному рівні провадження ще не закінчено, й немає остаточної оцінки питання законності та пропорційності застосованої сили, Суд вважає, що інформація, яка міститься у матеріалах відповідних справ, може певною мірою враховуватися під час розгляду цих питань (див., наприклад, рішення у справі «Ізджі проти Туреччини» (Izci v. Turkey), заява № 42606/05, пункт 57, від
23 липня 2013 року).

366.  Таким чином, з огляду на наявні у Суду відповідні матеріали справ, вбачається, що на початковій стадії офіційного розслідування розгону 30 листопада 2013 року, – а саме, у грудні 2013 року – слідчі мали достатньо підстав вважати, що декілька високопосадовців віддали незаконні накази працівникам міліції застосувати силу до протестувальників, які того дня брали участь у цілодобовій варті на Майдані Незалежності, займаючи частину його пішохідної зони (див. пункти 54 – 55).

367.  Відомості, що містяться у висновку комісії МВС України від
30 січня 2014 року, яка провела службове розслідування подій
30 листопада 2013 року паралельно з офіційним розслідуванням, проведеним ГПУ, свідчать, що того дня деякі протестувальники намагалися перешкодити діям працівників міліції, кидаючи в них каміння, скляні та пластикові пляшки, палаючі палки та інші предмети, тим самим завдавши тілесних ушкоджень одинадцятьом працівникам міліції. У цьому висновку також зазначено, що деякі невстановлені працівники міліції застосували надмірну силу до невстановлених протестувальників, порушивши національне законодавство (див. пункти 82 – 84).

368.  Під час подальших офіційних розслідувань слідчі ГПУ встановили достатньо підстав вважати, що акція протесту 30 листопада 2013 року було мирною; більшість протестувальників, у тому числі десять відповідних заявників, як вбачалося, майже чи зовсім не чинили опору працівникам міліції; сила була застосована працівниками міліції до них незаконно; а розгін проводився за незаконними вказівками високопосадовців, як засіб стримування та придушення акцій протесту на Майдані (див. пункти 47, 48, 56 та 57).

369.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що наявні міжнародні документи по суті підтверджують зазначену оцінку про здебільшого мирний характер акції протесту 30 листопада 2013 року; що більшість протестувальників тоді майже чи зовсім не чинили опору працівникам міліції, на відміну від наступних акцій протесту в інші дати у період з грудня 2013 року до лютого 2014 року (див., серед іншого, пункти 24 – 39); та що працівники міліції застосовували надмірну силу для розгону протестувальників і під час затримання деяких з них, незважаючи на відсутність згадуваного опору (див., зокрема, пункт 30 доповіді КЗК від 13 січня 2015 року, наведений у пункті 250, а також інші звіти, узагальнені та частково наведені в пунктах 259 (доповідь організації «Amnesty International» від 18 лютого 2015 року) та 261 (доповідь організації «Х’юман Райтс Вотч»» від 02 грудня 2013 року).

370.  Той факт, що працівники міліції відкрито застосовували силу для розгону навіть спершу мирних демонстрацій може бути доведено великою кількістю наявних відео- та фотоматеріалів, на яких містяться сцени подій.

371.  У частині наявних матеріалів щодо конкретних десяти заявників, Суд не вбачає жодних доказів чи інформації, які б свідчили, що застосування працівниками міліції до них фізичної сили було суворо необхідним внаслідок їхньої поведінки. Їм не було пред’явлено обвинувачень у зв’язку з подіями 30 листопада 2013 року. Також у наявних матеріалах відсутні докази чи інформація, які б свідчили, що сила застосовувалась до них відповідно до національного законодавства.

372.  Зважаючи на це та беручи до уваги, що десять відповідних заявників були піддані побиттю, у тому числі гумовими та/або пластиковими кийками, і це було здійснено публічно та в деяких випадках супроводжувалося нецензурними висловлюваннями (див. пункти 47 та 48), Суд вважає, що вони зазнали жорстокого поводження, що суперечить статті 3 Конвенції.

373.  Хоча тілесні ушкодження деяких заявників були тяжкими, на підставі наявних доказів Суд не вважає, що жорстоке поводження, якому вони піддавалися, мало такий характер і тяжкість, аби характеризувалося як катування (див. mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany), пункт 108). Стосовно пана Р. Ратушного, беручи до уваги його тілесні ушкодження та всі відповідні обставини, Суд не вбачає підстав для іншого висновку у зв’язку з цим з огляду на те, що на момент подій він був неповнолітнім, хоча жорстоке поводження дійсно могло мати значний психологічний вплив на нього (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» (Bouyid v. Belgium), пункт 109).

374.  Отже, Суд встановив, що пан П. Шморгунов, пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Грабець, пан О. Бала, пан Ф. Лапій, пан А. Рудчик, пані О. Ковальська, пан Р. Ратушний та пан А. Соколенко (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) зазнали жорстокого поводження всупереч статті 3 Конвенції.

(b)   Стверджуване жорстоке поводження з паном Г. Черевком і паном В. Загоровкою 01 грудня 2013 року та стверджувана відсутність ефективного розслідування (заяви № 31174/14 та 42180/14)

375.  Пан Г. Черевко та пан В. Загоровка скаржились за статтею 3 Конвенції, що під час та після розгону демонстрації в центральній частині м. Київ 01 грудня 2013 року вони зазнавали катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження працівників міліції. Вони також скаржилися, що органи державної влади не провели ефективного розслідування відповідних подій. Вони стверджували, що жорстоке поводження з ними було частиною організованих і спланованих дій органів державної влади щодо придушення протестів на Майдані та було спрямовано на покарання або залякування їх у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою про їхню участь в акціях протесту.

376.  Окрім аргументу, що розслідування у справах заявників було ефективним, який був висунутий у контексті його заперечення стосовно прийнятності скарг заявників (див. пункт 284), Уряд не подав жодних зауважень щодо суті.

(i)      Процесуальний аспект

377.  Суд зазначає, що пан Г. Черевко та пан В. Загоровка належним чином подавали свої скарги на жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні (див. пункти 109 та 134), і ці скарги були небезпідставними. Зокрема, вони підтверджувалися детальним описом заявниками фактів, відео- та фотоматеріалами та відповідною медичною інформацією (див. пункти 87 – 90 та 125 – 126).

378.  Насамперед Суд зазначає, що хоча органи державної влади розпочали офіційне розслідування розгону протестувальників працівниками міліції 01 грудня 2013 року незабаром після цієї події, а саме наступного дня (див. пункт 108), як вбачається, до 2015 року не було вжито жодного суттєвого заходу для встановлення та оцінки всіх відповідних обставин.

379.  Дійсно, декілька разів у грудні 2013 року слідчі допитували заявників щодо подій. Однак судово-медичні експертизи у зв’язку з їхніми тілесними ушкодженнями не проводились до липня 2015 року (див. пункти 109, 110, 112 та 134). Уряд не надав пояснень цієї затримки. Беручи до уваги копії документів з матеріалів справи на національному рівні, які були надані Суду, вбачається, що затримка могла бути спричинена ненаданням слідчими усіх необхідних документів судово-медичним експертам (див. пункт 112).

380.  Також відсутня інформація, що до 2015 року слідчі робили будь-які спроби встановити особу та допитати працівників міліції, які фактично були причетні до розгону 01 грудня 2013 року, незважаючи на те, що підрозділи міліції, які брали участь у подіях, і працівники міліції, які командували цими підрозділами або контролювали їхні дії, були зазначені у висновку МВС України від 24 квітня 2014 року (див. пункти 121 – 124). Як вбачається, невелика кількість працівників міліції, допитаних у 2014 році, не брали активної участі у подіях (див. пункт 111).

381.  Так само відсутня інформація, що слідчі намагалися отримати та дослідити будь-які документи стосовно дій працівників міліції з 01 грудня 2013 року до січня 2016 року, хоча принаймні деякі відповідні деталі могли бути знайдені в документах, на яких ґрунтувався висновок МВС України від 24 квітня 2014 року (див. пункти 121 – 124).

382.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що у звітах та доповідях різних національних і міжнародних джерел також вказано, що розслідування проводилися із затримкою у більше ніж рік з грудня 2013 року (див., наприклад, доповідь організації «Amnesty International» від 18 лютого 2015 року, узагальненій у пункті 259).

383.  Беручи до уваги наявні матеріали, вбачається, що з 2015 року розслідування активізувалось, і слідчі провели низку важливих слідчих дій, у тому числі дії, які передбачали участь заявників (див. пункти 113 та 134). Це призвело до певних вартих уваги результатів, зокрема встановлення особи працівника міліції, який насправді жорстоко поводився з одним із заявників, та визнання іншого працівника міліції винним у недбальстві у зв’язку із захистом протестувальників від насильства працівників міліції (див. пункти 115 – 119).

384.  Також Суд зазначає, що питання законності та пропорційності сили, застосованої до протестувальників і відповідних заявників,
01 грудня 2013 року, певною мірою було розглянуто слідчими в обвинувальних актах, складених ними під час провадження, і що найважливіше, Печерський районний суд у своєму вироку від 18 липня 2016 року визнав одного з працівників міліції винним у недбальстві у зв’язку із захистом протестувальників від насильства працівників міліції. Слід зазначити, що у вироку містилися деякі подробиці застосування сили до пана В. Загоровки. Однак провадження щодо працівника міліції, який фактично застосовував силу до цього заявника, ще не закінчено, і жодного іншого працівника міліції, який жорстоко поводився з ним, не встановлено. Конкретні обставини, пов’язані зі стверджуваним жорстоким поводженням з паном Г. Черевком, та особи винних ще не встановлені під час розслідувань, які тривають, і відповідних судових проваджень (див. пункти 116 – 120).

385.  Так, в цілому розслідування подій 01 грудня 2013 року та пов’язані з ними судові провадження досі не призвели до встановлення обставин щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявниками. Вони також не призвели до встановлення осіб, які насправді застосували силу до заявників.

386.  Крім того, з відповідних матеріалів розслідування та вироку Печерського районного суду від 18 липня 2016 року випливає, що колишні високопоставлені державні чиновники, у тому числі декілька високопосадовців МВС України, підозрювались у наданні незаконних вказівок та/або відданні незаконних наказів тим, хто знаходився під їхнім командуванням, застосовувати силу до протестувальників
01 грудня 2013 року (див., зокрема, пункти 115, 116 та 119). Однак відповідне провадження досі не призвело до остаточного вирішення цих питань.

387.  Суд пам’ятає, що розслідування подій 01 грудня 2013 року, які стосувались сотень осіб і стали частиною більшого переліку подій, включаючи розгін протестувальників 30 листопада 2013 року (див. пункти 116, 119, 343 та 344 та подальші посилання), було складним.

388.  Однак у результаті зазначених затримок і бездіяльності до моменту активізації розслідування у 2015 році деякі підозрювані та можливі нападники, які могли нести відповідальність за застосування насильства під час відповідних подій, як вбачається, втекли з України і тому опинилися поза межами юрисдикції органів державної влади (див., inter alia, пункти 18 – 21, 117 та 259). Також є вказівки, що на той момент слідчі стикнулися із проблемами в отриманні відповідних службових документів міліції (див. пункти 114 та 121).

389.  Крім того, як зазначалося щодо розслідування подій 30 листопада 2013 року, існують вказівки, що встановленню працівників міліції, які брали участь у подіях, суттєво перешкоджали відповідні органи державної влади (див. пункти 124, 347 та 355), і це дуже негативно вплинуло на можливості розслідування встановити всі обставини стверджуваного жорстокого поводження із заявниками.

390.  Суд звертає особливу увагу на зареєстровані випадки відмови МВС України співпрацювати зі слідчими ГПУ та підозри у «перешкоджанні» з боку МВС України (див. пункт 355 з подальшими посиланнями).

391.  З викладеного випливає, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у справах пана Г. Черевка та пана В. Загоровки (заявки № 31174/14 та № 42180/14).

(ii)    Матеріальний аспект

392.  Беручи до уваги докладні доводи заявників щодо стверджуваного жорстокого поводження, які значною мірою підтверджуються відповідними доказами – у тому числі медичними висновками, фотографіями та відеозаписами події, документами з проваджень на національному рівні та різними національними і міжнародними звітами й доповідями – які не оскаржувались Урядом, Суд доходить висновку, що тілесні ушкодження заявників були отримані в результаті застосування сили працівниками міліції (див., inter alia, пункти 86 – 90, 125 126, 134 та 257). Водночас наявні у Суду матеріали свідчать, що застосовувана сила не може вважатися результатом поведінки заявників під час акції протесту. Зокрема, у відповідних документах у кримінальному провадженні щодо заявників, включаючи повідомлення про підозру, вручені їм у зв’язку з їхньою стверджуваною участю у протиправних діях, і клопотаннях про обрання їм запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, було зроблено посилання на стверджувані докази, яких не було знайдено у матеріалах та які в будь-якому випадку не були підтверджені під час подальшого провадження (див. пункти 96 – 103 та 127 – 132). Зрештою обвинувачення щодо заявників було знято, а справи – закрито (див. пункти 107 та 133).

393.  З огляду на наявні у Суду матеріали, зокрема обвинувальні акти щодо працівників міліції та вищих посадових осіб, а також відповідні судові висновки у справах заявників, вбачається наявність підстав вважати, що ті, хто віддав наказ застосувати силу до відповідних заявників, та ті, хто фактично застосував силу, явно вийшли за межі того, що могло б вважатися необхідним за цих обставин. Крім того, є вказівки, що застосування сили до протестувальників 01 грудня 2013 року було частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого перешкоджання акціям протесту на Майдані (див. пункти 116 – 119).

394.  Суд, зокрема, зазначає, що згідно з версією подій заявників, яка певною мірою підтверджується інформацією, що міститься у відповідних матеріалах справ, вироком Печерського районного суду від 18 липня 2016 року, а також, доповіддю організації «Amnesty International» від 18 лютого 2015 року (див., зокрема, пункти 116, 119 та 259), вони зазнали неодноразового побиття у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою про їхню участь в акціях протесту. У результаті обидва заявники отримали тяжкі тілесні ушкодження та декілька разів втрачали свідомість. У пана Г. Черевка був струс мозку, закрита травма грудної клітки, переломи пальців і множинні крововиливи на обличчі, тулубі і кінцівках (див. пункти 125 – 126). У пана В. Загорівки, побиття якого супроводжувалося нецензурними висловлюваннями та приниженням, були множинні садна на обличчі, тулубі та кінцівках, а також травматична ерозія рогівки правого ока, що призвела до погіршення зору (див. пункти 87 – 90).

395.  Крім того, згідно з твердженнями пана В. Загоровки, незважаючи на тяжкість отриманих тілесних ушкоджень та інтенсивність болю, який він відчував, перебуваючи під вартою у відділі міліції, йому лише наклали пов’язку (бинт) та дали знеболюючий засіб. Хоча Суд розглядатиме окремо цю скаргу на неналежність наданої цьому заявнику медичної допомоги, він не може проігнорувати твердження щодо цього, оцінюючи загальний контекст і характер поводження працівників міліції за статтею 3 Конвенції (див. пункти 91 – 95).

396.  З огляду на зазначене та беручи до уваги наявні докази і висновки судово-медичних експертиз у справах заявників, жорстоке поводження працівників міліції, якому були піддані пан Г. Черевко та пан В. Загоровка, мало завдати їм сильний біль та страждання, які були особливо серйозними і жорстокими. Окрім того, на підставі цих доказів неможливо не звернути уваги на ознаки навмисного та спланованого характеру жорстокого поводження (див. пункти 87 – 90, 116, 119 та 125 – 126). Отже, Суд вважає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції, коли 01 грудня 2013 року працівники міліції піддали пана Г. Черевка та пана В. Загоровку (заяви № 31174/14 та № 42180/14) катуванням у м. Київ.

(iii)   Статус потерпілих пана Г. Черевка та пана В. Загорівки

397.  Повертаючись до заперечень Уряду щодо статусу потерпілих заявників, які раніше були долучені до розгляду їхніх скарг за статтею 3 Конвенції по суті (див. пункти 313, 314 та 317), Суд посилається на загальні принципи усталеної практики стосовно статусу потерпілого (див., наприклад, згадане рішення у справі «Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany), пункти 115 – 119 та наведені у ній джерела). У цій справі Суд зазначає, що пану Г. Черевку сплатили одноразову грошову допомогу у зв’язку з отриманням ним тілесних ушкоджень під час акцій протесту на Майдані (див. пункти 193 та 214 – 217).

398.  Безумовно, відповідна виплата, яка ґрунтувалася на тяжкості тілесних ушкоджень пана Г. Черевка, була пов’язана зі шкодою, яку він зазнав у зв’язку зі жорстоким поводженням працівників міліції, і могла пом’якшити певною мірою негативні наслідки цієї шкоди. Така виплата цілком може бути частиною необхідних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з виправленням порушення статті 3 Конвенції (див. пункт 336).

399.  Однак, оскільки на національному рівні розслідування досі не призвело до встановлення всіх обставин жорстокого поводження працівників міліції з паном Г. Черевком, отримана ним виплата не може вважатися достатнім відшкодуванням у зв’язку з його скаргою за статтею 3 Конвенції. Суд повторює, що у випадках навмисного жорстокого поводження представників держави, особливо серйозного жорстокого поводження, яке в деяких випадках зводиться до катувань або наближається до них, порушення статті 3 не може бути виправлено лише шляхом присудження відшкодування шкоди потерпілому. Це пов’язано з тим, що якби органи державної влади могли обмежити свою реакцію на такі випадки навмисного жорстокого поводження представників держави лише виплатою відшкодування шкоди, не вчиняючи достатніх дій для притягнення до відповідальності та покарання винних, представники держави у деяких випадках могли б фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем, а загальна юридична заборона катувань і нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження, незважаючи на її основоположне значення, була б неефективною на практиці (див. згадані рішення у справах «Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany), пункти 116 та 119; «Єроновіч проти Латвії» (Jeronovičs v. Latvia), пункт 116; а в якості нещодавньої справи, в якій були повторені ці принципи, рішення у справі «Греку проти Республіки Молдова» (Grecu v. the Republic of Moldova), заява № 51099/10,
пункт 21, від 30 травня 2017 року).

400.  З тих самих причин, за відсутності прямого або опосередкованого визнання порушення права заявника за статтею 3 Конвенції та за відсутності ефективного офіційного розслідування жорстокого поводження працівників міліції із заявником, включення пана В. Загоровки до переліку осіб, які мають право на отримання подібної допомоги, також не може вважатися здатним забезпечити відшкодування шкоди у зв’язку з його скаргами за цим положенням.

401.  З огляду на зазначене Суд вважає, що заперечення Уряду щодо статусу потерпілих пана Г. Черевка та пана В. Загоровки у зв’язку з їхніми скаргами за статтею 3 Конвенції, раніше долучені до розгляду справи по суті (див. пункти 313, 314 та 317), мають бути відхилені.

(c)   Стверджуване жорстоке поводження з паном С. Дименком і
паном Р. Ратушним 11 грудня 2013 року та стверджувана відсутність ефективного розслідування (заяви № 33767/14 та № 54315/14)

402.  Пан С. Дименко та пан Р. Ратушний скаржились за статтею 3 Конвенції, що під час та після розгону демонстрації в центральній частині м. Київ 11 грудня 2013 року вони зазнали катування чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження працівників міліції. Жорстоке поводження з ними було частиною організованих і спланованих дій органів державної влади щодо придушення протестів на Майдані та було спрямовано на покарання та залякування їх через їхню участь в акціях протесту.

403.  Вони також скаржились, що органи державної влади не провели ефективного розслідування відповідних подій. Розслідування затягнулося і призвело до встановлення лише двох підозрюваних, хоча була залучена велика кількість працівників міліції, а накази про застосування сили до протестувальників 11 грудня 2013 року віддало їхнє керівництво. Зокрема, не було встановлено жодного працівника міліції, який жорстоко поводився з паном С. Дименком, тоді як було встановлено лише одного з працівників, які жорстоко поводились з паном Р. Ратушним. Ніхто не був визнаний винним.

404.  Уряд вказав на складність розслідувань та зазначив, що в результаті їхнього проведення було встановлено декількох працівників МОП «Беркут», яких підозрювали у вчиненні протиправних дій щодо протестувальників 11 грудня 2013 року. Справи стосовно двох із цих працівників були направлені до суду для розгляду по суті, а провадження стосовно ще одного працівника було призупинено, оскільки він переховувався.

405.  Уряд також стверджував, що під час розслідування було належним чином досліджено тілесні ушкодження заявників, заявникам була роз’яснена інформація про їхні процесуальні права та обов’язки, вони були допитані та брали участь в інших невказаних слідчих діях. Відповідні заявники не зверталися до національних органів державної влади зі скаргами щодо проведення конкретних слідчих дій або бездіяльності слідчих. Насамкінець, належна інформація про хід відповідних проваджень та зміни у них регулярно публікувалась на спеціальному вебсайті ГПУ та під час брифінгів ГПУ для засобів масової інформації.

406.  Уряд не прокоментував скарги заявників за матеріальним аспектом статті 3 Конвенції.

(i)      Процесуальний аспект

407.  Суд зазначає, що пан Р. Ратушний та пан С. Дименко належним чином подали свої скарги про жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні 25 грудня 2013 року та 05 лютого 2014 року відповідно, про що свідчать копії документів, які вони подали до Суду (див. пункт 141), і ці скарги були небезпідставними. Зокрема, вони підтверджувалися детальним описом заявниками фактів, відео- та фотоматеріалами та відповідною медичною інформацією (див. пункти 135 – 139).

408.  Суд зазначає, що, по-перше, хоча органи державної влади розпочали офіційне розслідування на наступний день після подій 11 грудня 2013 року (див. пункт 140), як вбачається, до лютого 2015 року не було вжито жодного суттєвого заходу для встановлення та оцінки всіх обставини, пов’язаних зі стверджуваним жорстоким поводженням із заявниками (див. пункти 141 – 142).

409.  Зокрема, лише в лютому 2015 року слідчі допитали заявників. Судово-медичні експертизи у зв’язку з їхніми тілесними ушкодженнями були проведені через декілька місяців, у квітні та липні 2015 року відповідно (див. пункти 143 – 144). Уряд не пояснив цих затримок і з огляду, зокрема на лист ГПУ від 09 червня 2016 року, можна зробити висновок, що до 26 січня 2015 року стверджуване жорстоке поводження із заявниками не розслідувалось (див. пункт 142).

410.  Хоча службове розслідування, проведене комісією МВС України в період з 24 лютого до 24 квітня 2014 року, призвело до встановлення декількох вищих посадових осіб МВС України, які відповідали за операції з охорони громадського порядку 11 грудня 2013 року, не було зроблено жодної спроби встановити особу та допитати працівників міліції, які фактично були залучені до розгону
11 грудня 2013 року (див. пункти 151 – 152). Також відсутня інформація, що була зроблена спроба забезпечити зберігання будь-яких документів або речових доказів, пов’язаних з діями працівників міліції 11 грудня 2013 року.

411.  Дійсно, з лютого 2015 року відповідні розслідування активізувались, і слідчі провели низку важливих слідчих дій, у тому числі тих, в яких брали участь заявники (див. пункти 143 – 144). Це призвело до вартих уваги результатів, зокрема встановлення особи працівника міліції, який насправді жорстоко поводився з одним із заявників, та встановлення командира підрозділу МОП «Беркут», який безпосередньо брав участь у розгоні 11 грудня 2013 року (див. пункти 145 – 147). Зрештою цим працівникам міліції було пред’явлено обвинувачення, і згідно з останньою наявною у Суду інформацією їхня справа була направлена на розгляд до суду (див. пункти 146 та 148). Суд також зазначає, що згідно з твердженнями Уряду слідчі встановили ще одного працівника МОП «Беркут», який нібито брав участь у відповідних подіях, хоча залишається незрозумілим, як його дії пов’язані зі стверджуваним жорстоким поводженням із заявниками (див. пункт 150).

412.  Однак до теперішнього часу, через більш ніж шість років після подій, на національному рівні відсутня остаточна оцінки усіх обставин стверджуваного жорстокого поводження із заявниками працівників міліції. Відповідні судові провадження, порушені у період з лютого до березня 2016 року, досі розглядаються у першій інстанції (пункти 146 – 148). Жодної інформації, чому ці провадження досі не закінчені, Суду надано не було. У зв’язку з цим національні та міжнародні звіти та доповіді свідчать, що судові провадження у справах, пов’язаних з Майданом, затягувалися і не вживалося всіх необхідних заходів для забезпечення явки потерпілих, свідків і підсудних у судові засідання (див. пункт 356 з подальшими посиланнями).

413.  Як і під час розгляду скарг, пов’язаних з подіями 30 листопада та 01 грудня 2013 року (див. пункти 343, 344 та 387), Суд враховує складність відповідних розслідувань та об’єктивні труднощі, з якими стикнулися органи державної влади після активізації зазначених розслідувань (див. пункти 18 – 21, 259 та 388 з подальшими наведеними у них посиланнями).

414.  Однак, як і у скаргах інших заявників, які Суд уже розглянув у цій справі, Суду не було надано жодної інформації, яка б свідчила, що органи державної влади – особливо ГПУ та МВС України – вжили належних заходів для подолання цих труднощів у справах
пана С. Дименка та пана Р. Ратушного.

415.  За цих обставин, беручи до уваги те, що через понад шість років після подій розслідування все ще не призвело до встановлення всіх обставин і винних у стверджуваному жорстокому поводженні із заявниками, Суд вважає, що органи державної влади досі не провели ефективного офіційного розслідування цих подій.

416.  Стосовно твердження Уряду, що заявники не звернулися до національних органів державної влади зі скаргами щодо проведення конкретних слідчих дій чи бездіяльністю слідчих, на думку Суду, ніщо у доводах Уряду, ні загалом у матеріалах справи не свідчить, що подання такої скарги могло призвести до більшої ефективності у здійсненні провадження в результаті або його пришвидшення, або виправлення недоліків, на які скаржились заявники.

417.  Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у справах пана С. Дименка та пана Р. Ратушного (заяви № 33767/14 та № 54315/14).

(ii)    Матеріальний аспект

418.  Беручи до уваги докладні доводи заявників щодо стверджуваного жорстокого поводження, які значною мірою підтверджуються відповідними доказами – у тому числі медичними висновками, фотографіями та відеозаписами події, документами проваджень на національному рівні та різними національними і міжнародними звітами – які не оскаржувались Урядом, Суд доходить висновку, що тілесні ушкодження заявників були отримані в результаті застосування сили працівниками міліції 11 грудня 2013 року. Суд також вказує на недоведеність того, що застосована сила була необхідною у зв’язку із поведінкою заявників (див. пункти 135 – 139, 144, 145 та 147).

419.  Беручи до уваги наявні у Суду матеріали, вбачається, що у справах заявників слідчі мали достатньо підстав вважати, що ті, хто віддав наказ застосувати до них силу, і ті, хто фактично застосував силу, ризикували вийти або вийшли за межі того, що могло б вважатися необхідним за цих обставин (див. пункти 145 – 147, в яких міститься інформація із матеріалів справи на національному рівні).

420.  Крім того, згідно з цією інформацією існують вказівки, що застосування значної сили до протестувальників 11 грудня 2013 року було частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого перешкоджання акціям протесту на Майдані (там само).

421.  Суд також зазначає, що згідно з версією подій заявників та обвинувальним актом щодо працівників міліції пан С. Дименко та
пан Р. Ратушний зазнали неодноразового побиття, хоча вони, як вбачається, не чинили опору працівникам міліції. Крім того, відповідний обвинувальний акт містить вказівки, що метою жорстокого поводження з ними могло бути покарання та залякування у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту (див. пункти 135 – 138 та 147).

422.  З огляду на зазначене Суд вважає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням працівників міліції з паном С. Дименком і
паном Р. Ратушним у м. Київ 11 грудня 2013 року (заяви № 33767/14 та № 54315/14).

(d)   Стверджуване жорстоке поводження з паном Д. Полтавцем 23 січня 2014 року та стверджувана відсутність ефективного розслідування (заява № 36299/14)

423.  Пан Д. Полтавець скаржився за статтею 3 Конвенції, що
23 січня 2014 року його піддали катуванням, нелюдському чи такому, що принижує гідність поводженню, через підозру в його причетності до акцій протесту. Він також стверджував, що жодного ефективного офіційного розслідування проведено не було.

424.  Окрім свого аргументу, що розслідування у справі заявника було ефективним (див. пункт 284), Уряд не подав жодних доводів щодо суті.

(i)      Процесуальний аспект

425.  Стосовно процесуального аспекту скарг заявника за статтею 3 Конвенції Суд зазначає, що пан Д. Полтавець належним чином подав свої скарги на жорстоке поводження працівників міліції на національному рівні (див. пункт 164), і ці скарги були небезпідставними. Зокрема, вони підтверджувалися його детальним описом фактів і відповідною медичною інформацією (див. пункти 153 – 157).

426.  Як Суд уже зазначав, він пам’ятає, що у відповідних подіях брали участь сотні осіб та, як і інші скарги, розглянуті Судом у цій справі, вони стали частиною більшого переліку подій (див. пункти 343 344, 387 та 413 з подальшими посиланнями). Немає сумнівів, що відповідні розслідування були за своїм характером складними.

427.  Однак, стосовно пана Д. Полтавця Суд не вбачає підстав для припущення, що протягом більш ніж шести років на національному рівні було вжито який-небудь суттєвий захід для встановлення обставин, пов’язаних жорстоким поводженням із заявником, і тих, хто, як стверджувалося, застосував до нього силу.

428.  Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції у справі пана Д. Полтавця (заява № 36299/14).

(ii)    Матеріальний аспект

429.  Стосовно матеріального аспекту скарг заявника за статтею 3 Конвенції Суд зазначає, що Уряд не оскаржував твердження заявника про його побиття працівниками міліції 23 січня 2014 року. Уряд також не оскаржував, що тілесні ушкодження були заподіяні у спосіб, описаний ним у своїх доводах до Суду (див. пункт 153). Крім того, його скарга підтверджується медичними доказами про отримання ним того дня різних тілесних ушкоджень (див. пункт 157).

430.  Отже, загалом Суд приймає версію заявника про відповідні події та вважає, що його тілесні ушкодження були отримані внаслідок навмисного застосування сили працівниками міліції у зв’язку з підозрою про його участь в акціях протесту. Суд також вказує на недоведеність того, що застосовувана сила була необхідною з огляду на поведінку заявника (див. пункти 153 – 157).

431.  Крім того, з огляду на наявні у Суду матеріали вбачається існування підстав вважати, що ті, хто віддав наказ застосувати силу до заявника, і ті, хто фактично застосував силу, ризикували вийти або вийшли за межі того, що могло б вважатися необхідним за тих обставин. Слід зазначити, що Суд посилається на інформацію, що міститься у доповіді КЗК до Уряду України за результатами його візиту до України з 18 до 24 лютого 2014 року, опублікованій 13 січня 2015 року, що «чимало повідомлень стосувалися жорстокого поводження працівників спецпідрозділів МВС України та невстановлених осіб, що їм допомагали, з протестувальниками на Майдані під час проведення операцій із охорони громадського порядку 19 – 23 січня 2014 року на вулиці Грушевського у м. Київ», і що пов’язані з цим твердження про жорстоке поводження працівників міліції «мали високий ступінь достовірності» (див., inter alia, пункти 4, 11, 24, 25 та 31 доповіді, наведеної в пункті 250).

432.  Суд також звертає особливу увагу на висновки КЗК, що «навмисне жорстоке поводження з протестувальниками на Майдані працівників МОП «Беркут»/внутрішніх та інших працівників правоохоронних органів у формі або за їхнім дозволом, підтримкою або мовчазною згодою під час та після затримання було поширеним засобом забезпечення правопорядку в контексті розглянутих операцій з охорони громадського порядку.» (див. пункт 24 згаданої доповіді, наведеної у пункті 250).

433.  Загалом Суд вважає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником працівників міліції у м. Київ 23 січня 2014 року.Стверджуване ненадання пану В. Загоровці належної медичної допомоги під час тримання його під вартою (заява № 42180/14)

434.  Пан В. Загоровка (заява № 42180/14) скаржився за статтею 3 Конвенції, що йому не було надано належної медичної допомоги під час тримання під вартою.

435.  Зокрема, поки він перебував під контролем працівників міліції з 01 до 05 грудня 2013 року, не була проведена ретельна та всебічна оцінка стану його здоров’я, а також йому не була вчасно надана належна медична допомога відповідно до вказівок лікарів лікарні, які його лікували. Через це стан його здоров’я значно погіршився, і зрештою він став гірше бачити правим оком. Він продовжував страждати від постійного головного болю, розладу сну та гіпертонії (див. пункти 91 – 92).

436.  Уряд стверджував, що під час тримання під вартою
пану В. Загоровці була надана медична допомога, і він не довів, що така допомога була недостатньою або поступалася допомозі, яку він міг би отримати, перебуваючи на свободі. Зокрема, заявника оглянув медичний персонал одразу після його затримання 01 грудня 2013 року, а згодом йому було надано відповідні медичні препарати. Під час тримання під вартою він перебував під постійним наглядом медичного персоналу Київського ІТТ, а згодом Київського СІЗО, а також його оглядали лікарі бригади швидкої медичної допомоги та лікарі Олександрівської клінічної лікарні. Щодо періоду його госпіталізації до цієї лікарні з 05 до 11 грудня 2013 року заявник отримував необхідне лікування, поки знаходився там.Прийнятність

437.  Суд зазначає, що ця частина скарг заявника за статтею 3 Конвенції не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.Суть

438.  Суд нагадує, що відсутність належної медичної допомоги під час тримання під вартою може становити поводження, що суперечить статті 3 Конвенції (див. рішення у справах «Ільхан проти Туреччини» [ВП] (İlhan v. Turkey) [GC], заява № 22277/93, пункт 87, ЄСПЛ 2000-VII та «Сарбан проти Республіки Молдова» (Sarban v. Moldova),
заява № 3456/05, пункт 90, від 04 жовтня 2005 року).

439.  У попередніх справах стосовно надання належної медичної допомоги в українських слідчих ізоляторах Суд наголошував, що саме Уряд має надати правдоподібні та переконливі докази того, що під час тримання під вартою заявник отримав комплексну та належну медичну допомогу (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Сергій Антонов проти України» (Sergey Antonov v. Ukraine),
заява № 40512/13, пункт 86, від 22 жовтня 2015 року).

440.  У цій справі Суд зазначає, що відповідний заявник отримав тяжкі тілесні ушкодження під час перебування під контролем працівників міліції, у тому числі струс мозку та пошкодження правого ока (див. пункт 90). Дійсно, заявника оглянув медичний персонал без затримок протягом декількох годин. Однак приблизно протягом чотирьох днів працівники міліції відмовляли йому у праві залишитися в лікарні та отримати лікування, рекомендоване лікарями, як терміново необхідне, хоча він неодноразово скаржився на гострий біль та загальний поганий стан здоров’я (див. пункти 91 – 95). Як вбачається, у період з 01 до 05 грудня 2013 року йому була лише накладено пов’язку (бинт) та надано знеболюючий засіб. Пояснення Уряду щодо цієї чотириденної затримки є непереконливим. Хоча, як вбачається, в лікарні, до якої спочатку доставили заявника, не було спеціальних палат для затриманих, не було доведено, що заявника неможливо було госпіталізувати до іншого закладу або іншим чином вирішити це питання, аби забезпечити надання йому належної медичної допомоги без затримок (див. пункти 91 – 94).

441.  Отже, Суд вважає, що після жорстокого поводження працівників міліції, яке становило катування, органи державної влади діяли неналежним чином у зв’язку зі станом здоров’я заявника під час тримання його під вартою у період з 01 до 05 грудня 2013 року (див. пункти 393 – 396). Суд вважає, що дії та бездіяльність органів державної влади у зв’язку з цим становили жорстоке поводження, що виходить за межі максимального рівня жорстокості, встановленого статтею 3 Конвенції.

442.  Отже, було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з цим. За цих обставин Суд не вважає за необхідне розглядати інші аргументи пана В. Загоровки щодо цього.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

443.  Посилаючись прямо або по суті на пункти 1, 3 та 5 статті 5 Конвенції, пан Г. Черевко, пан Д. Полтавець, пан О. Задоянчук і
пан В. Загоровка (заяви № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14) подали скарги на стверджуване незаконне та свавільне тримання їх під вартою (див. пункти 455 та 456).

444.  Відповідні пункти статті 5 Конвенції передбачають:

«1.  Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c)  законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3.  Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

...

5.  Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування».ПрийнятністьСтверджуване неподання чотирма відповідними заявниками цивільного позову про відшкодування шкоди

445.  Уряду стверджував, що відповідні заявники не вичерпали національні засоби юридичного захисту, оскільки вони мали подати позови про відшкодування шкоди на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України 2003 року та/або Закон України «Про відшкодування шкоди» 1994 року. Посилаючись на згадані рішення на національному рівні (пункт 231), у тому числі, серед інших, рішення Бабушкінського районного суду міста Дніпра, ухвалені у період з листопада до грудня 2014 року, в яких деяким заявникам в інших справах, пов’язаним з акціями протесту на Майдані, було присуджено відшкодування шкоди у зв’язку із кримінальними провадженнями щодо них (див. згадане рішення у справі «Дубовцев та інші проти України» (Dubovtsev and Others v. Ukraine), пункти 23 – 25), Уряд стверджував, що це призвело б до ухвалення рішення у зв’язку зі стверджуваними порушеннями їхніх конвенційних прав з огляду на те, що кримінальні провадження щодо них були закриті з «реабілітуючих» підстав.

446.  Відповідні заявники стверджували, по суті, що подання цивільного позову на підставі Закону України «Про відшкодування шкоди» 1994 року або Цивільного кодексу України 2003 року не було ефективним засобом юридичного захисту.

447.  Суд нагадує, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту ґрунтується на припущенні, відображеному у статті 13 Конвенції, з яким воно тісно пов’язано, що існує ефективний засіб юридичного захисту, здатний по суті вирішити небезпідставну скаргу за Конвенцією та забезпечити належне відшкодування. До того ж важливим аспектом принципу є субсидіарність встановленого Конвенцією механізму захисту щодо національних систем, які забезпечують захист прав людини (див., серед нещодавніх джерел, рішення у справі «Войкін та інші проти України» (Voykin and Others v. Ukraine), заява № 47889/08, пункт 123, від 27 березня 2018 року з подальшими посиланнями).

448.  Коли розглядається порушення пункту 1 та/або пункту 3 статті 5 Конвенції, то пункти 4 та 5 статті 5 Конвенції становлять leges speciales щодо більш загальних вимог статті 13 Конвенції, при цьому пункт 4 статті 5 Конвенції передбачає «превентивний» засіб юридичного захисту, а пункт 5 статті 5 Конвенції – компенсаційний. Щодо засобу юридичного захисту у розумінні пункту 4 статті 5 Конвенції заарештована або затримана особа має право звернутися до суду з позовом про перегляд процесуальних і матеріальних умов, які є невід’ємними для «законності» позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Подібне провадження повинно призвести до ухвалення судового рішення про визнання незаконним затримання та звільнення особи (див. рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункти 128 – 131, від 15 грудня 2016 року з подальшими посиланнями). Пункт 5 статті 5 Конвенції буде дотримано, коли існує можливість звернутися за відшкодуванням шкоди, завданої позбавленням свободи, здійсненим з порушенням пунктів 1, 2, 3 та 4. Право на відшкодування шкоди, гарантоване пунктом 5 статті 5 Конвенції, виникає лише при встановленні національними органами влади або конвенційними установами порушення одного з інших пунктів (див. рішення у справі «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункт 182, ЄСПЛ 2012 з подальшими посиланнями). Таким чином, щоб вирішити, чи мав заявник скористатись конкретним національним засобом юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за пунктом 1 статті 5 Конвенції та/або пунктом 3 статті 5 Конвенції, Суд має визначити ефективність цього засобу юридичного захисту з точки зору згаданих положень (див. згадане рішення у справі «Войкін та інші проти України» (Voykin and Others v. Ukraine), пункт 124 та рішення у справі «Лелюк проти України» (Lelyuk v. Ukraine), заява № 24037/08, пункт 35, від 17 листопада 2016 року).

449.  Щодо заперечення Уряду, яке ґрунтується на рішеннях Бабушкінського районного суду міста Дніпра, Суд нагадує свої висновки у згаданому рішенні у справі «Дубовцев та інші проти України» (Dubovtsev and Others v. Ukraine), пункт 71), що за конкретних обставин справ, пов’язаних з акціями протесту на Майдані, іншим заявникам, яких тримали під вартою у межах кримінального провадження не можна дорікати неподанням подібних позовів про відшкодування шкоди до цивільних судів на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України 2003 року та/або Закон України «Про відшкодування шкоди» 1994 року з метою вичерпання національних засобів юридичного захисту, як вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції. Суд вважає, що ці висновки є так само застосовними до скарг заявників за статтею 5 Конвенції у цій справі.

450.  Щодо інших судових рішень, на які Уряд посилався для підтвердження свого заперечення стосовно невичерпання засобів юридичного захисту, Суд зазначає, що майже всі з них стосуються ситуацій, коли проти органів державної влади було подано позов про відшкодування шкоди, завданої представниками держави, засудженими за жорстоке поводження або застосування надмірної сили до заявників, тоді як одне рішення стосується присудження відшкодування шкоди у зв’язку із затриманням, яке було визнано незаконним в іншому судовому рішенні (див. пункт 230). Таким чином, не вбачається, що ці рішення мають відношення до конкретної ситуації, пов’язаної зі скаргами заявників за статтею 5 Конвенції на незаконність і свавільність тримання їх під вартою. У цій справі жодна особа не була визнана винною у зв’язку з триманням заявників під вартою, а держава-відповідач не змогла вказати судове рішення, яке достатньою мірою визнавало б незаконність такого тримання.

451.  Таким чином, Суд доходить висновку, що за обставин цієї справи заявникам у заявах № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14 (пан Г. Черевко, пан Д. Полтавець, пан О. Задоянчук і пан В. Загоровка) не можна дорікати за неподання подібних позовів про відшкодування шкоди до цивільних судів на підставі статті 1176 Цивільного кодексу України 2003 року та/або Закон України «Про відшкодування шкоди» 1994 року з метою вичерпання національних засобів юридичного захисту, як вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції.Стверджувано передчасні скарги пана Г. Черевка (заява № 31174/14)

452.  Уряд стверджував, що скарги пана Г. Черевка за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції були передчасними (заява № 31174/14), зазначивши, що розслідування стверджуваного жорстокого поводження, яке також стосувалося незаконного тримання його під вартою, досі тривало (див. пункт 134). Пан Г. Черевко відповів, що розслідування незаконного притягнення його до відповідальності та тримання під вартою були надмірно тривалими, і їхній результат не міг бути передбачений.

453.  Суд встановив за статтею 3 Конвенції, що відповідні розслідування у справі пана Г. Черевка були неефективними (див. пункт 391) і не вбачає підстав для іншого висновку стосовно спроможності цих самих розслідувань забезпечити своєчасне та належне відшкодування шкоди у зв’язку зі стверджуваними порушеннями статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Белоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 73, від 07 листопада 2013 року). Таким чином, Суд вважає, що незавершеність розслідування не заважає йому розглядати скарги пана Г. Черевка за статтею 5 Конвенції.Висновок щодо прийнятності

454.  З огляду на зазначене Суд відхиляє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту. Він також вважає, що скарги чотирьох заявників за статтею 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, а також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав.

Отже, Суд визнає їх прийнятними.СутьДоводи сторін

455.  Усі четверо заявників, пан Г. Черевко, пан Д. Полтавець,
пан О. Задоянчук та пан В. Загоровка (заяви № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14) скаржились, що їх тримали під вартою всупереч пункту 1 статті 5 Конвенції. Вони, зокрема, стверджували, що тримання їх під вартою не ґрунтувалося на обґрунтованій підозрі у вчиненні ними злочину. На їхню думку, воно було політично умотивованим, оскільки мало на меті покарати та залякати їх у зв’язку з їхньою фактичною участю або підозрою про їхню участь в акціях протесту на Майдані. У зв’язку з цим деякі заявники посилалися на різні міжнародні звіти та доповіді щодо акцій протесту на Майдані, у тому числі доповіді організації «Amnesty International» від 23 грудня 2013 року та 18 лютого 2015 року (див. пункти 257 і 259).

456.  Пан Г. Черевко та пан В. Загоровка (заяви № 31174/14 та № 42180/14) скаржились здебільшого за пунктом 3 статті 5 Конвенції на різні порушення щодо способу перевірки національними судами законності тримання їх під вартою. Зокрема, судді не були незалежними та безсторонніми і не розглянули, чи ґрунтувалося тримання заявників під вартою на обґрунтованій підозрі, чи існували ризики, які вимагали тримання їх під вартою, і чи могли бути застосовані альтернативні запобіжні заходи. Не було здійснено оцінки індивідуальних обставин, а аргументи заявників проти тримання їх під вартою були проігноровані. Суди також не допитали відповідних свідків і не перевірили наявність задокументованих доказів на підтвердження клопотань про обрання заявникам запобіжних заходів у вигляді тримання під вартою. Пан В. Загоровка (заява № 42180/14) також скаржився, що він не мав ефективного та забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з порушеннями його права на свободу.

457.  Уряд не подав жодних зауважень щодо суті скарг заявників за статтею 5 Конвенції.

458.  Коментуючи питання прийнятності скарг пана В. Загоровки за пунктом 3 статті 5 Конвенції (заява № 42180/14), Уряд зазначив, inter alia, що рішення національних судів, якими санкціонувалося тримання заявника під вартою, ґрунтувалися на обґрунтованій підозрі у вчиненні ним злочину (масові заворушення), і тому семиденний строк тримання під вартою (загалом десятиденний) був виправданим.Оцінка Суду

(a)   Загальні принципи

459.  Суд нагадує, що стаття 5 Конвенції разом зі статтями 2, 3 та 4 Конвенції, гарантує основні серед фундаментальних прав, які захищають фізичну недоторканність особи, і тому важливість цієї статті є першочерговою. Її головною метою є запобігання свавільному або несправедливому позбавленню свободи. Зокрема, можна виокремити три тенденції: вичерпний характер винятків, які мають вузько тлумачитися та не передбачають великої кількості виправдань за іншими положеннями, зокрема, за статтями 8 – 11 Конвенції; особливе значення законності тримання під вартою як за процесуальними, так і за матеріальними нормами, що вимагає неухильного дотримання принципу верховенства права; та важливість оперативності або швидкості необхідного судового контролю згідно з пунктами 3 та 4 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «МакКей проти Сполученого Королівства» [ВП] (McKay v. the United Kingdom) [GC], заява № 543/03, пункт 30, ЄСПЛ 2006‑X з подальшими посиланнями).

460.  Коли особу позбавляють свободи за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, «обґрунтованість» підозри, на якій мають ґрунтуватися затримання чи тримання під вартою, є невід’ємною частиною гарантії, передбаченої підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Мехмет Хасан Альтан проти Туреччини» (Mehmet Hasan Altan v. Turkey), заява № 13237/17, пункт 124, від 20 березня 2018 року).

461.  Суд також нагадує, що поняття свавілля у контексті статті 5 Конвенції певною мірою залежить від відповідного виду тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Сааді проти Сполученого Королівства» [ВП] (Saadi v. the United Kingdom) [GC],
заява № 13329/03, пункт 68, ЄСПЛ 2008). Один із встановлених практикою Суду загальних принципів полягає у тому, що тримання під вартою вважатиметься «свавільним», коли, незважаючи на дотримання букви національного закону, матиме місце недобросовісність або введення в оману органами державної влади (див. рішення у справі «С., В. та А. проти Данії» [ВП] (S., V. and A. v. Denmark) [GC],
заява № 35553/12 та 2 інші заяви, пункти 75 – 76, від 22 жовтня
2018 року з подальшими посиланнями).

462.  Відповідно до усталеної практики Суду за пунктом 3 статті 5 Конвенції існування обґрунтованої підозри є умовою sine qua non для законності будь-якого тривалого тримання під вартою; але зі спливом деякого періоду часу такої підозри вже буде недостатньо: тому Суд має встановити, (1) чи продовжували інші підстави, наведені органами судової влади, виправдовувати позбавлення свободи, та (2) якщо такі підстави були «відповідними» та «достатніми», чи виявили національні органи влади «особливу ретельність» під час здійснення провадження. Вимога до посадової особи, яка відправляє правосуддя, надати відповідні та достатні підстави для затримання, окрім наявності обґрунтованої підозри, застосовується вже під час ухвалення першого рішення про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, тобто «негайно» після затримання. Органи державної влади повинні переконливо продемонструвати обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки воно коротке. Вирішуючи, чи слід звільнити чи тримати особу під вартою, органи державної влади зобов’язані розглянути альтернативні заходи забезпечення її присутності у судовому засіданні (див. рішення у справах «Ідалов проти Росії» [ВП] (Idalov v. Russia) [GC],
заява № 5826/03, пункт 140, від 22 травня 2012 року та «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 87, 88 та 102, ЄСПЛ 2016 (витяги).

(b)   Застосування зазначених принципів у цій справі

463.  Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що чотири відповідні заявники трималися під вартою, як стверджувалося, у порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції в різні дати у період з 01 грудня 2013 року до 22 лютого 2014 року зазначені у таблиці:

Заява №

П.І.Б. заявника

Дата затримання

Дата звільнення з-під варти

31174/14

Геннадій Анатолійович ЧЕРЕВКО

01.12.2013

11.12.2013

36299/14

Дмитро Михайлович ПОЛТАВЕЦЬ

23.01.2014

14.02.2014

36845/14

Олег Леонідович ЗАДОЯНЧУК

18.02.2014

22.02.2014

42180/14

Владислав Миколайович ЗАГОРОВКА

01.12.2013

11.12.2013

464.  Згідно з матеріалами їхніх справ на національному рівні цих заявників підозрювали у вчиненні масових заворушень під час акцій протесту на Майдані.

465.  Стосовно доказів на підтвердження існування «обґрунтованої підозри» у вчиненні ними таких злочинів Суд, по-перше, зазначає, що слідчі посилалися на письмові показання працівників міліції та/або рапорти, підготовлені працівниками міліції. Однак жодних копій відповідних показань чи рапортів Суду надано не було, а також у відповідних матеріалах справ чи судових рішеннях чи доводах сторін до Суду не містилося детальних відомостей щодо цих показань чи рапортів (див. пункти 99, 129, 160 та 172). Тому залишається незрозумілим, яка інформація містилася у письмових показаннях працівників міліції та/або у рапортах, підготовлених працівниками міліції, на які посилалися слідчі.

466.  Варто також зазначити, що працівники міліції провели обшук чотирьох заявників під час їхнього затримання та не виявили жодних небезпечних предметів, які згідно з твердженнями органів державної влади використовувалися під час акцій протесту на Майдані (див. пункти 97, 128, 155 та 170). Хоча наявні у Суду матеріали вказують на випадки насильства проти працівників міліції окремими протестувальниками під час подій на Майдані, завдання Суду полягає в конкретному розгляді справ заявників.

467.  Суд пам’ятає, що приблизно через десять днів після затримання пана В. Загоровки (заява № 42180/14) було визнано, що він винен у вчиненні грубого порушення громадського порядку, та ним було укладено угоду про визнання винуватості зі стороною обвинувачення. Однак такий розвиток подій не є достатньою підставою вважати, що під час затримання заявника 01 грудня 2013 року існувала обґрунтована підозра щодо нього. Крім того, заявник надав достовірне та прийнятне пояснення визнання ним вини, яке Уряд не оскаржив – він був змушений зізнатися, щоб його звільнили із-під варти, оскільки, inter alia, органи державної влади не надали йому необхідної медичної допомоги (див. пункти 104 – 106 та 441). Суд також зазначає, що зрештою кримінальні провадження щодо всіх чотирьох заявників було закриті у зв’язку з відсутністю складу злочину (див. пункти 107, 133, 163 та 176).

468.  Стосовно підстав, наведених національними судами для виправдання тримання заявників під вартою, Суд зауважує, що у них були просто наведені доводи слідчих або зроблено посилалися на них. Хоча заявники заперечили вчинення будь-якого злочину та вказали на відсутність відповідних доказів щодо цього, суди не надали жодного пояснення, чому вважали підозру обґрунтованою (див. пункти 102 – 103, 130 – 132, 158 – 161 та 173 – 174). Зазвичай Суд не повинен замінювати власною оцінкою оцінку фактів національних судів, які знаходяться у кращому положенні для дослідження наданих їм доказів. Однак Суд зауважує, що в рішеннях про притягнення до дисциплінарної відповідальності суддів, які санкціонували тримання заявників під вартою, було зазначено, що докази, на яких ґрунтувалися підозри щодо заявників, або були відсутні в матеріалах справ, або не могли становити підставу для існування «обґрунтованої підозри» у вчиненні заявниками масового заворушення. Ці рішення також містять висновки щодо очевидного непроведення перевірки відповідними суддями доказів, на які посилалися слідчі, і у них згадується про допущення серйозних процесуальних порушень (див. пункти 180 – 187). Хоча Суд не готовий надати вирішальне значення останнім висновкам, зробленим у контексті різних дисциплінарних проваджень, він не може не врахувати занепокоєння, пов’язане із невиконанням цими суддями своєї ролі щодо контролю за триманням заявників під вартою та, по суті, їхнім посиланням на оцінку слідчих.

469.  По-друге, Суд зазначає, що розгляд інших важливих аспектів справ заявників був поверховим. Зокрема, у справах пана Г. Черевка та пана В. Загоровки (заяви № 31174/14 та № 42180/14) національні суди посилалися, по суті, на тяжкість пред’явлених заявникам обвинувачень і використовували шаблонні вирази без врахування конкретних фактів або розгляду можливості застосування альтернативних запобіжних заходів. Суди не надали жодних додаткових пояснень та не розглянули жодних конкретних аргументів, висунутих заявниками, які оскаржували застосування до них такого запобіжного заходу, хоча ці аргументи не вбачалися невідповідними або необґрунтованими (див. пункти 102 103 та 130 – 132).

470.  Хоча ухвала стосовно обрання пану О. Задоянчуку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою містила певні деталі щодо його особистої ситуації та зв’язків – відсутність постійного місця проживання у м. Київ, проживання в квартирі його друга у м. Івано-Франківськ і відсутність соціальних зв’язків та місця роботи (заява № 36845/14, див. пункт 174) – Суд вважає, що з огляду на відсутність перевірки наявності обґрунтованої підозри стосовно цього заявника важко погодитися із посиланням на решту відповідних фактів як на підстави для обрання йому такого запобіжного заходу.

471.  По-третє, Суд зазначає, що у цій справі заявники стверджували, що їх тримали під вартою у зв’язку з свавільною та неправомірною стратегією органів державної влади щодо використання всіх можливих засобів, у тому числі незаконного тримання під вартою та репресії, аби припинити проведення акцій протесту проти політики Уряду, що існувала на той момент. Заявники, по суті, вважали, що мали місце недобросовісність або введення в оману органами державної влади (див. згадане рішення у справі «С., В. та А. проти Данії» (S., V. and A. v. Denmark), пункти 75 – 76 з подальшими посиланнями).

472.  У зв’язку з цим Суд вказує на відсутність інформації, яка б свідчила, що органи державної влади вжили будь-яких заходів, спрямованих на проведення відповідного розслідування щодо заявників під час тримання їх під вартою.

473.  Крім того, Суд вже посилався на наявні в національних і міжнародних документах вказівки, що, як вбачається, протиправні дії щодо пана Г. Черевка, пана Д. Полтавця та пана В. Загоровки (заяви № 31174/14, № 36299/14 та № 42180/14), які становили порушення статті 3 Конвенції, були частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого перешкоджання акціям протесту на Майдані (див. пункти 393 та 432 та 475). Вказівки, що саме така стратегія могла пояснити притягнення їх до відповідальності та тримання під вартою, містяться у справах щодо працівників міліції та високопоставлених державних чиновників, inter alia, за обвинуваченнями у зловживанні службовим становищем, фальсифікації офіційних документів, завідомо незаконному затриманні та триманні під вартою, завідомо незаконному притягненню до кримінальної відповідальності та завідомо незаконних судових рішеннях (див. пункти 108, 134 та 165).

474.  Офіційне розслідування подій 18 лютого 2014 року у м. Київ у частині щодо пана О. Задоянчука (заява № 36845/14) також стосувалося подібних обвинувачень, пред’явлених представникам держави, які вживали заходів, спрямованих на придушення відповідних акцій протесту того дня (див. пункт 179).

475.  Крім того, різні національні та міжнародні звіти і доповіді вказують, що багато з тих, хто брав участь або кого підозрювали в участі в акціях протесту на Майдані, ризикували або їх насправді залякали та піддали жорстокому переслідуванню органи державної влади. Слід зазначити, що у своїй доповіді від 28 лютого 2014 року Уповноважений Верховної Ради України з прав людини вказала, що «порушення чинного порядку щодо затримання, допиту та тримання під вартою» було однією з «системних проблем» у зв’язку із ситуацією з правами людини під час акцій протесту (див. пункт 233); у своїй доповіді від 23 грудня 2013 року, посилаючись, inter alia, на справи пана Г. Черевка та пана В. Загоровки (заяви № 31174/14 та № 42180/14), організація «Amnesty International» зазначила, що десятки протестувальників трималися під вартою та зіткнулися із несправедливим судовим розглядом виключно через реалізацію ними права на мирні зібрання (див. пункт 257); у доповіді КЗК для Уряду України за результатами візиту до України з 18 до 24 лютого 2014 року, опублікованій 13 січня 2015 року, міститься інформація, яка вказує, що під час розгляду справ щодо тримання під вартою під час проведення акцій протесту на Майдані судді не вживали жодних заходів у зв’язку зі скаргами протестувальників на жорстоке поводження працівників міліції і «обмежувалися тим, що просто зачитували вочевидь підготовлені [до судових засідань] рішення» (див. пункт 46 цієї доповіді, наведений у пункті 250); за результатами візиту до України з 04 до 10 лютого 2014 року Комісар з прав людини Ради Європи вказав, що «поширеними було переконання, що судова система не служ[ила] справі правосуддя та не функціону[вала] незалежно та безсторонньо» (див. пункт 50 його звіту від 04 березня 2014 року, наведеного у пункті 236), та, оцінюючи проведення розслідування на національному рівні випадків насильства під час акцій протесту на Майдані, МДГ зазначила, inter alia, що на той момент «МВС України намагалося розігнати мітинги за допомогою насильства, залякування, неправомірного притягнення до відповідальності і затримання протестувальників» (див. пункт 419 її звіту від 31 березня 2015 року, наведеного у пункті 248).

476.  На думку Суду, факти, які конкретно стосуються чотирьох заявників, та висновки, які можуть бути зроблені із зазначених матеріалів вказують на значну ймовірність, що затримання та тримання під вартою заявників було принаймні частково результатом дій та рішень, які становили частину більш масштабної стратегії стосовно акцій протесту, які розпочались як мирні та які, хоча й характеризувалися спалахами насильства, у більшості випадків проводилися мирними протестувальниками.

477.  Загалом на підставі всіх наявних у його розпорядженні матеріалів Суд вважає, що у справах чотирьох заявників не було дотримано мінімальний стандарт, встановлений підпунктом «с» пункту 1 статті 5 Конвенції щодо обґрунтованості підозри, та були наявні елементи свавілля.

478.  З цього випливає, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо всіх чотирьох заявників.

479.  З огляду на зазначений висновок Суд не вважає за необхідне розглядати окремо за пунктом 3 статті 5 Конвенції, чи навели національні органи державної влади відповідні та достатні причини для обґрунтування необхідності тримання під вартою пана Г. Черевка та пана В. Загоровки (див. рішення у справі «Луканов проти Болгарії» (Lukanov v. Bulgaria), від 20 березня 1997 року, пункт 45, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-II; та, в якості нещодавнього джерела, рішення у справі «Ільгар Мамедов проти Азербайджану» (Ilgar Mammadov v. Azerbaijan), заява № 15172/13, пункт 102, від 22 травня 2014 року).

480.  За обставин цієї справи та з огляду на висновок Суду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами відповідних заявників за статтею 5 Конвенції (див. пункти 449 – 451), Суд вважає, що немає необхідності розглядати чи було порушено пункт 5 статті 5 Конвенції у частині щодо пана В. Загоровки (заява № 42180/14).

481.  Насамкінець, беручи до уваги характер та обсяг висновків Суду за пунктом 1 статті 5 Конвенції, немає необхідності розглядати будь-які інші аргументи за статтею 5 Конвенції, висунуті відповідними заявниками.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ

482.  Посилаючись загалом на статтю 11 Конвенції, але в деяких заявах також на статті 7 та 10 Конвенції, п’ятнадцять із шістнадцяти заявників скаржились на стверджуваний незаконний та жорстокий розгін працівниками міліції демонстрацій 30 листопада,
01 та 11 грудня 2013 року, 23 січня та 18 лютого 2014 року. Вони зазначили, що їх було самовільно позбавлено їхнього права на вільне вираження своїх політичних поглядів шляхом участі в акціях протесту на Майдані. Лише пан В. Загоровка не подав скарги такого характеру. Скарги пана І. Сіренка були визнані неприйнятними (див. пункт 280).

483.  За обставин цієї справи Суд вважає, що зазначені скарги решти чотирнадцяти заявників слід розглядати виключно за статтею 11 Конвенції, яка передбачає:

«1.  Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2.  Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави».ПрийнятністьДоводи сторін

484.  Стосовно більшості заяв Уряд стверджував, що скарги за статтею 11 Конвенції були передчасними, посилаючись на аналогічні твердження, висунуті за статтею 3 Конвенції (див. пункт 284).

485.  Стосовно скарги пана О. Задоянчука (заява № 36845/14) Уряд зазначив, що скарги заявника за статтею 11 Конвенції по суті були такими ж, як скарги за статтею 5 Конвенції, і тому мали бути відхилені у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту із зазначених причин (див. пункт 445).

486.  Відповідні заявники не погодились, посилаючись, по суті, на свої аргументи щодо прийнятності їхніх відповідних скарг за статтею 3 та/або статтею 5 Конвенції (див. пункти 288, 289 та 446).Оцінка Суду

(a)   Скарга пана Г. Черевка (заява № 31174/14) за статтею 11 Конвенції

487.  Перш ніж розглянути твердження сторін щодо прийнятності цієї частини справи, Суд зазначає, що у частині стосовно пана Г. Черевка скаргу на порушення його права на свободу мирних зібрань слід відхилити як безпідставну, оскільки він зазначив, що лише спостерігав за акціями протесту, а не брав в них участь (див. пункт 125). Хоча Суд нагадує, що стаття 11 Конвенції також може бути застосована до осіб, які просто спостерігають за демонстрацією (див., наприклад, рішення у справі «Галстян проти Вірменії» (Galstyan v. Armenia), заява № 26986/03, пункт 100, від 15 листопада 2007 року), заявник не навів жодного переконливого аргументу, що одна лише його присутність на відповідному мітингу для спостереження за цією подією могла вважатися реалізацією його права на мирні зібрання (див. подібні обставини в рішенні у справі «Каспаров та інші проти Росії» (Kasparov and Others v. Russia), заява № 21613/07, пункти 72 і 73, від 03 жовтня 2013 року). Крім того, ця скарга за статтею 11 Конвенції вбачається сформульованою загально, і заявник не уточнив її. Отже, цю частину скарг заявника слід відхилити як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

(b)   Скарги за статтею 11 Конвенції таких тринадцяти заявників:
пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна, пана Ю. Лепявка,
пана О. Грабця, пана О. Бали, пана С. Дименка, пана Д. Полтавця, пана О. Задоянчука, пана Ф. Лапія, пана Р. Ратушного,
пана А. Рудчика, пані О. Ковальської та пана А. Соколенка
(заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 36299/14, № 36845/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15)

488.  Стосовно цих тринадцяти заявників Суд зазначає, що він уже відхилив аналогічні заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного заходу за статтями 3 та/або 5 Конвенції (див. пункти 307 та 454). Суд не вбачає підстав для іншого рішення щодо одних і тих самих заперечень стосовно прийнятності скарг заявників за статтею 11 Конвенції. У будь-якому випадку ці скарги тісно пов’язані зі скаргами заявників за статтями 3 та/або 5 Конвенції, і тому їх також слід визнати прийнятними.Суть

489.  Заявники скаржились, що органи державної влади порушили їхнє право на свободу мирних зібрань. Уряд не надав зауважень щодо суті цих скарг.Загальні принципи

490.  Право на свободу зібрань є основоположним правом у демократичному суспільстві та, як і право на свободу вираження поглядів, є однією з основ такого суспільства. Таким чином, його не слід тлумачити вузько. Загальні принципи щодо права на свободу зібрань наведені в рішенні у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» [ВП] (Kudrevičius and Others v. Lithuania) [GC], заява № 37553/05, пункти 92, 94, 100, 102, 108 – 110 та 142 – 160, ЄСПЛ 2015) і нещодавно повторені в рішенні у справі «Навальний проти Росії» [ВП] (Navalnyy v. Russia) [GC], заява № 29580/12 та 4 інші заяви, пункти 98 – 103, 114 та 128, від 15 листопада 2018 року). У відповідних витягах зазначено:

«92.  ... гарантії статті 11 Конвенції ... поширюються на всі зібрання, крім тих, де організатори та учасники мають [насильницькі] наміри, підбурюють до насилля або іншим чином виступають проти основ демократичного суспільства (див. рішення у справах «Сергій Кузнєцов проти Росії» (Sergey Kuznetsov v. Russia), заява № 10877/04, пункт 45, від 23 жовтня 2008 року; «Алєксєєв проти Росії» (Alekseyev v. Russia), заяви № 4916/07, № 25924/08 і № 14599/09, пункт 80, від 21 жовтня 2010 року; згадане рішення у справі «Фабер проти Угорщини» (Fáber v. Hungary), пункт 37; рішення у справі «Гюн та інші проти Туреччини» (Gün and Others v. Turkey), заява № 8029/07, пункт 49, від 18 червня 2013 року, і згадане рішення у справі «Тараненко проти Росії» (Taranenko v. Russia), пункт 66).

...

94.  ... [Жодна] особа не позбавляється можливості користуватися правом на свободу мирних зібрань в результаті спалаху насильства чи інших дій, які підлягають покаранню, вчинених іншими особами під час демонстрації, якщо відповідна особа й надалі має мирні наміри або мирно поводиться (див. згадане рішення у справі «Зіліберберг проти Республіки Молдова» (Ziliberberg v. Moldova). Можливість приєднання до демонстрації осіб з насильницькими намірами, які не є членами об’єднання організаторів, не може позбавити особу цього права (див. згадане рішення у справі «Примов та інші проти Росії» (Primov and Others v. Russia), пункт 155). Навіть якщо існує реальний ризик, що масова демонстрація може призвести до заворушень внаслідок подій, що не залежать від її організаторів, така демонстрація охоплюється пунктом 1 статті 11 Конвенції і будь-які обмеження, накладені на неї, повинні відповідати умовам пункту 2 цього положення (див. згадані рішення у справах «Швабе та М.Г. проти Німеччини» (Schwabe and M.G. v. Germany), пункт 103 та «Тараненко проти Росії» (Taranenko v. Russia), пункт 66).

...

100.  ... [Цей] Суд встановить, чи було втручання у право заявників на свободу зібрань. Суд повторює, що втручання не має становити сувору юридичну чи de facto заборону, але може полягати в застосуванні різних інших заходів органами державної влади ... в тому числі заходів, вжитих до або під час зібрання, а також тих, які мають каральну мету та вживаються згодом ... [у тому числі] розгін мітингу або затримання учасників, а також покарання за участь у мітингу (див. згадане рішення у справі «Каспаров та інші проти Росії» (Kasparov and Others v. Russia), пункт 84 з подальшими посиланнями).

...

102.  Таке втручання становитиме порушення статті 11 Конвенції, якщо воно не буде «встановлено законом», не переслідуватиме одну або декілька законних цілей за пунктом 2 і не буде «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення відповідних цілі або цілей (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine),
заява № 20372/11, пункт 51, від 11 квітня 2013 року, і згадане рішення у справі «Нємцов проти Росії» (Nemtsov v. Russia), пункт 72).

...

150.  Незаконна ситуація, така як проведення демонстрації без отримання попереднього дозволу, не обов’язково виправдовує втручання у право особи на свободу зібрань (див. рішення у справі «Сісс проти Франції» (Cisse v. France), заява № 51346/99, пункт 50, ЄСПЛ 2002-III; згадані рішення у справах «Ойя Атаман проти Туреччини» (Oya Ataman v. Turkey), пункт 39; «Баррако проти Франції» (Barraco v. France), пункт 45; та ухвалу щодо прийнятності у справі «Скіба проти Польщі» (Skiba v. Poland). Хоча правила, які регулюють проведення громадських зібрань, такі як система попереднього повідомлення, мають важливе значення для безперешкодного проведення масових демонстрацій, оскільки вони дозволяють органам державної влади мінімізувати порушення руху транспорту та вжити інші заходи безпеки, їхнє застосування не може стати самоціллю (див. згадане рішення у справі «Примов та інші проти Росії» (Primov and Others v. Russia), пункт 118). Зокрема, якщо демонстранти не беруть участь в актах насильства, важливо, щоб органи державної влади проявляли певний ступінь толерантності до мирних зібрань, оскільки свобода зібрань, гарантована статтею 11 Конвенції, не може бути позбавлена всієї суті (див. згадані рішення у справах «Ойя Атаман проти Туреччини» (Oya Ataman v. Turkey), пункт 42; «Букта та інші проти Угорщини» (Bukta and Others v. Hungary), пункт 37; «Нуреттін Альдемір та інші проти Туреччини» (Nurettin Aldemir and Others v. Turkey), пункт 46; «Ашугян проти Вірменії» (Ashughyan v. Armenia), пункт 90; «Єва Мольнар проти Угорщини» (Éva Molnár v. Hungary), пункт 36; «Баррако проти Франції» (Barraco v. France), пункт 43; «Берладір та інші проти Росії» (Berladir and Others v. Russia), пункт 38; «Фабер проти Угорщини» (Fáber v. Hungary), пункт 47; рішення у справі «Ізджі проти Туреччини» (İzci v. Turkey), заява № 42606/05, пункт 89, від
23 липня 2013 року; та згадане рішення у справі «Каспаров та інші проти Росії» (Kasparov and Others v. Russia), пункт 91).

...

155.  Будь-яка демонстрація в громадському місці може спричинити певний рівень порушення звичних умов життя, у тому числі дорожнього руху (див. згадане рішення у справі «Баррако проти Франції» (Barraco v. France), пункт 43; рішення у справі «Діск та Кеск проти Туреччини» (Disk and Kesk v. Turkey,) заява № 38676/08, пункт 29, від 27 листопада 2012 року; згадане рішення у справі «Ізджі проти Туреччини» (İzci v. Turkey), пункт 89). Цей факт сам собою не виправдовує втручання у право на свободу зібрань (див. згадані рішення у справах «Берладір та інші проти Росії» (Berladir and Others v. Russia), пункт 38 та «Гюн та інші проти Туреччини» (Gün and Others v. Turkey), пункт 74), оскільки органам державної влади важливо проявляти певний рівень толерантності (див. згадане рішення у справі «Ашугян проти Вірменії» (Ashughyan v. Armenia), пункт 90). Відповідний «рівень толерантності» не може бути визначений in abstracto: Суд повинен розглянути конкретні обставини справи, зокрема, ступінь «порушення звичних умов життя» (див. згадане рішення у справі «Примов та інші проти Росії» (Primov and Others v. Russia), пункт 145). З огляду на це, об’єднанням та іншим організаторам демонстрації, як учасникам демократичного процесу важливо дотримуватися правил, що регулюють цей процес, діючи відповідно до чинних норм (див. згадані рішення у справах «Ойя Атаман проти Туреччини» (Oya Ataman v. Turkey), пункт 38; «Балчик та інші проти Туреччини» (Balçık and Others v. Turkey), пункт 49; «Єва Мольнар проти Угорщини» (Éva Molnár v. Hungary), пункт 41; «Баррако проти Франції» (Barraco v. France), пункт 44; та згадана ухвала щодо прийнятності у справі «Скіба проти Польщі» (Skiba v. Poland)).

...

173.  ... [Умисне] грубе порушення демонстрантами звичних умов життя та діяльності, яка законно здійснюється іншими особами, у випадку якщо таке порушення мало більший вплив, ніж викликаний звичайним здійсненням права на мирні зібрання в громадських місцях, може вважатися «протиправною дією» ... [і], таким чином, виправдати накладення санкцій, навіть кримінального характеру.

...»

491.  Суд також повторює, що для встановлення, чи може заявник вимагати захисту за статтею 11 Конвенції, слід взяти до уваги, (i) чи мало зібрання бути мирним або чи мали організатори насильницькі наміри; (ii) чи продемонстрував заявник насильницькі наміри, приєднавшись до зібрання; та (iii) чи завдав заявник кому-небудь тілесних ушкоджень (див. рішення у справі «Гюльджю проти Туреччини» (Gülcü v. Turkey), заява № 17526/10, пункт 97, від 19 січня 2016 року).

492.  Якщо на підставі зазначених критеріїв Суд визнає, що заявник користується захистом статті 11 Конвенції, він зосереджується на аналізі втручання та пропорційності накладеної санкції. У цьому останньому контексті Суд визнає, що коли особи беруть участь в актах насильства, органи державної влади користуються ширшою свободою розсуду під час розгляду необхідності втручання у свободу зібрань і накладення санкції за такі протиправні дії вважається сумісним із гарантіями статті 11 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Гюльджю проти Туреччини» (Gülcü v. Turkey), пункт 116). Хоча в низці справ тримання під вартою протягом тривалого строку за беззбройне протистояння працівникам міліції або кидання каміння чи фаєрів без нанесення тяжких тілесних ушкоджень вважалося непропорційним (див. згадане рішення у справі «Гюльджю проти Туреччини» (Gülcü v. Turkey), пункт 115; рішення у справах «Ярослав Бєлоусов проти Росії» (Yaroslav Belousov v. Russia), заяви № 2653/13 та № 60980/14, пункт 180, від 04 жовтня 2016 року та «Барабанов проти Росії» (Barabanov v. Russia), заяви № 4966/13 та № 5550/15, пункти 74 і 75, від 30 січня 2018 року).

493.  Слід також повторити, що застосування правоохоронних заходів, таких як застосування сили для розгону зібрань, затримання учасників, тримання під вартою та/або винесення обвинувальних вироків, може знеохотити учасників та інших осіб брати участь у подібних зібраннях у майбутньому та, загалом у відкритих політичних дебатах (див. згадане рішення у справі «Балчик та інші проти Туреччини» (Balçık and Others v. Turkey), пункт 41 та рішення у справі «Навальний та Яшин проти Росії» (Navalnyy and Yashin v. Russia), заява № 76204/11, пункт 74, від 04 грудня 2014 року).

494.  Насамкінець, основним завданням статті 11 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади у здійснення захищених прав (див. згадані рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 158 та рішення у справі «Нємцов проти Росії» (Nemtsov v. Russia), заява № 1774/11, пункт 72, від 31 липня 2014 року).Застосування загальних принципів у цій справі

495.  Суд зазначає, що скарги за статтею 11 Конвенції тринадцяти відповідних заявників стосуються подій, що відбулися у м. Київ
30 листопада та 11 грудня 2013 року, а також 23 січня та 18 лютого 2014 року, і були пов’язані з їхньою участю в акціях протесту на Майдані. Суд вважає за доцільне розглянути ці скарги разом, звернувши належну увагу на відповідні фактологічні розбіжності щодо кожного заявника та події. Суд також зазначає, що розгін протестувальників працівниками МОП «Беркут» у центральній частині м. Київ 30 листопада 2013 року (див. пункти 10 і 24) став важливою подією в хронології протестів на Майдані, своєрідним поворотним моментом, після якого кількість залучених осіб значно зросла, а масштаби акцій протесту збільшилися. Дійсно, Суд зауважує, що на підставі наданих матеріалів, вбачається безліч ознак, що швидке застосування органами державної влади надмірної, а часом і грубої сили до протестувальників, зокрема, 30 листопада 2013 року та випадки необґрунтованого тримання під вартою (див. висновки за статтями 3 та 5 Конвенції), порушило хід проведення спочатку мирної акції протесту та призвело до, якщо не сприяло, ескалації насильства.

(a)   Чи користувалися заявники захистом статті 11 Конвенції

496.  Суд зауважує, що десять заявників, пан П. Шморгунов,
пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Грабець, пан О. Бала,
пан Ф. Лапій, пан А. Рудчик, пані О. Ковальська, пан Р. Ратушний та пан А. Соколенко (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 42271/14 та № 19954/15) були серед протестувальників, яких розігнали працівники міліції в центральній частині м. Київ 30 листопада 2013 року. Це був один із дуже ранніх етапів акцій протесту на Майдані, коли діяла цілодобова варта і серед присутніх були в основному студенти (див., inter alia, пункт 9 звіту МДГ за 2015 рік, який частково узагальнений та частково наведений у цьому рішенні у пунктах 237 – 249).

497.  На підставі поданих до Суду матеріалів вбачається, що протестувальники прагнули, аби цілодобова варта на Майдані Незалежності становила собою обструкційне, але водночас мирне зібрання, яке зайняло простір на центральній площі столиці (частину пішохідної зони) і таким чином привернуло б увагу органів державної влади та громадськості в цілому до причин проведення акції протесту (див. пункти 9, 24 та 46). Згідно з усталеною практикою Суду такі обструкційні мітинги загалом користуються захистом статей 10 та 11 Конвенції (див. рішення у справі «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and Others v. Ukraine), заяви № 30582/04 та № 32152/04, пункт 207, від 06 жовтня 2015 року з подальшими посиланнями).

498.  Крім того, під час розгляду пов’язаних скарг тих самих заявників за статтею 3 Конвенції Суд зазначив про відсутність доказів чи інформації, які б свідчили, що застосування працівниками міліції фізичної сили до цих заявників під час відповідного розгону було суворо необхідним внаслідок їхньої поведінки (див. пункт 371). У зв’язку з цим Суд взяв до уваги відповідні національні та міжнародні документи, які підтверджують, що більшість протестувальників, у тому числі десять відповідних заявників, майже або взагалі не чинили опору працівникам міліції під час розгону 30 листопада 2013 року (див. пункти 368 і 369 та наведені в них посилання, серед іншого, на обвинувальний акт, складений ГПУ 26 червня 2015 року щодо чотирьох командирів МОП «Беркут», яких підозрювали у незаконному розгоні протестувальників того дня, та доповідь організації «Amnesty International» від 18 лютого 2015 року, положення яких підсумовані у пунктах 57 та 259).

499.  Пан С. Дименко та пан Р. Ратушний (заяви № 33767/14 та № 54315/14) брали участь в акціях протесту у центральній частині м. Київ і знаходилися там у перші години 11 грудня 2013 року, коли працівники міліції намагалася силою розігнати протестувальників. Хоча на той момент протестувальники встановили барикади, намети та сцени, а також зайняли декілька адміністративних будівель (див. пункти 13 та 24 – 31), немає інформації, яка б вказувала, що початкова мета або намір протестувальників – який був обструкціоністським, але мирним – змінився на момент подій, тобто 10 або 11 грудня 2013 року (див. пункти 135 – 136).

500.  Під час розгону 11 грудня 2013 року частина протестувальників, як вбачається, чинила опір працівникам міліції. Однак, розглядаючи відповідні скарги за статтею 3 Конвенції тих самих заявників, Суд зазначив, що наявні матеріали, у тому числі матеріали справ на національному рівні щодо подій 11 грудня 2013 року, вказували, що пан С. Дименко та пан Р. Ратушний не чинили опору працівникам міліції (див. пункти 135 – 138, 147 та 421).

501.  У зв’язку з цим Суд повторює, що простого факту виникнення насильства під час зібрання недостатньо для висновку, що організатори мали насильницькі наміри (див. згадане рішення у справі «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and Others v. Ukraine), пункт 202). До того ж особа не позбавляється можливості користуватися правом на свободу мирних зібрань в результаті спалаху насильства чи інших дій, які підлягають покаранню, вчинених іншими особами під час демонстрації, якщо відповідна особа і надалі має мирні наміри або мирно поводиться (див. згадане рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 94 з подальшими посиланнями).

502.  Крім того, Суд повторює, що можливість приєднання до демонстрації осіб з насильницькими намірами, які не є членами об’єднання організаторів, не може позбавити права на свободу мирних зібрань (див. згадане рішення у справі «Примов та інші проти Росії» (Primov and Others v. Russia), пункт 155). Суд встановив, що демонстрації, які включають жорстокі сутички між протестувальниками та працівниками міліції можуть підпадати під дію статті 11 Конвенції, а подальший аналіз Суду зосереджується на тому, чи було втручання у права, передбачені статтею 11 Конвенції, виправданим мотивами запобігання заворушенням чи вчиненню злочинів та/або для захисту прав і свобод інших осіб (див., наприклад, згадані рішення у справах «Примов та інші проти Росії» (Primov and Others v. Russia), пункт 156; «Карпюк та інші проти України» (Karpyuk and Others v. Ukraine), пункт 211 та «Гюльджю проти Туреччини» (Gülcü v. Turkey), пункти 93 – 97).

503.  Повертаючись до справ пана Д. Полтавця та пана О. Задоянчука (заяви № 36299/14 та № 36845/14), Суд зазначає, що акції протесту, в яких вони брали участь 23 січня та 18 лютого 2014 року відповідно, супроводжувалися більш жорстокими сутички між працівниками міліції та протестувальниками, і це призвело до отримання численних тілесних ушкоджень та загибелі декількох осіб (див., зокрема, пункти 33 – 39). Відповідні подробиці щодо насильства, захоплення адміністративних будівель, смертей та тілесних ушкоджень наведено у пунктах 50 – 86 звіту МДГ за 2015 рік, який частково узагальнено та частково наведено у цьому рішенні у пунктах 237 – 249.

504.  Тоді як наявні у Суду матеріали містять посилання на випадки застосування насильства до працівників міліції окремими протестувальниками під час цих пізніших подій, Суд повторює, що його завдання полягає в конкретному розгляді справ відповідних заявників. Як вказувалося в попередніх пунктах, участь протестувальників із насильницькими намірами у демонстраціях не впливає на застосування статті 11 Конвенції у справах заявників, але може мати значення для перевірки, чи вважатиметься втручання в їхні права виправданим за цим положенням. Такими чином, на цьому етапі Суд зазначає стосовно застосовності статті 11 Конвенції, що матеріали справ у частині щодо пана Д. Полтавця та пана О. Задоянчука (заяви № 36299/14 та № 36845/14) не містять жодних доказів, які б свідчили, що під час протестів ці заявники мали намір вчинити насильство або вчиняли насильницькі дії чи чинили будь-який опір працівникам міліції (див. пункти 153 – 157 та 167, а також пункти 465 – 468 та 477 – 478).

505.  З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що всі тринадцять відповідних заявників користувалися захистом статті 11 Конвенції під час участі у відповідних акціях протесту.

(b)   Втручання у право заявників на свободу мирних зібрань та його обґрунтування

506.  Суд зазначає, що органи державної влади затримали двох із тринадцяти відповідних заявників (пана Д. Полтавця та пана О. Задоянчука), а також застосували силу до дванадцяти з них у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту 30 листопада та 11 грудня 2013 року, а також 23 січня та 18 лютого 2014 року. Ці заходи призвели до припинення їхньої участі в акціях протесту у ті дні (див. пункти 47 – 50, 135 – 139, 153 – 157 та 167 – 168).

507.  Таким чином, було втручання у право всіх тринадцяти заявників на свободу мирних зібрань (див. згадані рішення у справах «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 100 з подальшими посиланнями, «Ізджі проти Туреччини» (İzci v. Turkey), пункт 82 та рішення у справі «Нємцов проти Росії» (Nemtsov v. Russia), заява № 1774/11, пункт 74, від 31 липня 2014 року). Подібне втручання становитиме порушення статті 11 Конвенції, якщо воно не «встановлено законом», не переслідує одну або декілька законних цілей за пунктом 2 і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Кудревічюс та інші проти Литви» (Kudrevičius and Others v. Lithuania), пункт 102).

(i)      «Встановлено законом»

508.  Суд зазначає, що у згаданих рішеннях у справах «Шмушкович проти України» (Shmushkovych v. Ukraine), пункт 40) та «Вєренцов проти України» (Vyerentsov v. Ukraine), пункт 55), проаналізувавши нормативно-правові акти, що діяли на момент подій і стали причиною подання цих двох справ у 2009 та 2010 роках відповідно, Суд встановив, що в Україні не існувало чіткого та передбачуваного законодавства, яке б встановлювало правила проведення мирних демонстрацій. Зокрема, на момент подій Верховною Радою України ще не було прийнято жодного закону, який би регулював процедуру проведення мирних демонстрацій, хоча статті 39 та 92 Конституції України чітко вимагали, щоб така процедура була встановлена законом, тобто актом Верховної Ради України (там само, а також див. пункти 195 і 196).

509.  У рішенні в справі «Чумак проти України» (Chumak v. Ukraine), заява № 44529/09, пункти 41 – 44, від 06 березня 2018 року) Суд зазначив, inter alia, що якщо розгін демонстрації відбувся на підставі рішення національного суду, який визнав, що учасники порушили конкретні вимоги матеріального права та посягнули на важливі захищені законом права та інтереси інших осіб, накладення обмежень на таке зібрання не обов’язково могло бути, як таке, непередбачуваним. Крім того, в рішенні у справі «Чернега та інші проти України» (Chernega and Others v. Ukraine) Суд зробив такі висновки:

«238.  ... [к]онституційне положення, [пов’язане з реалізацією права на свободу мирних зібрань] вбачається, передбачає механізм регулювання, відповідно до якого судова процедура обмеження зібрань пов’язана з порядком завчасного сповіщення ... що дозволяє органам державної влади звертатися до суду із заявою про певні обмеження на проведення запланованого зібрання. Це випливає з Рішення Конституційного Суду України, який надає авторитетне тлумачення відповідного положення Конституції України... Це наочно продемонстровано положенням Кодексу адміністративного судочинства України, яке вимагає, щоб суд залишив без розгляду позовну заяву про заборону зібрання, якщо її було подано із запізненням, тобто у запланований день подій або пізніше... Це останнє положення було предметом розгляду Суду в рішенні у справі «Чумак проти України» (Chumak v. Ukraine), в якій він саме на цій підставі висловив сумніви щодо того, чи може зазначена судова процедура належним чином застосуватися для розгону триваючого зібрання (див. пункт 42).»

510.  У цій справі доступні Суду матеріали вказують, що з листопада до грудня 2013 року декілька політичних партій та політиків подавали письмові повідомлення до Київської міської ради та/або Київської обласної державної адміністрації, інформуючи ці органи про намір організувати мітинги у центральній частині м. Київ, у тому числі цілодобову варту на Майдані Незалежності 30 листопада 2013 року та зібрання в інші дати у грудні 2013 року (див., зокрема, пункти 12 та 147).

511.  Ці матеріали також вказують, що у перші години 30 листопада 2013 року ще не було ухвалено судового рішення, яке б обмежувало право протестувальників на зібрання (див. пункт 57). Вбачається, що розгін протестувальників працівниками міліції того дня був здійсненний за наказом вищих посадових осіб міліції, які, у свою чергу, діяли за вказівками інших представників органів влади (див., inter alia, пункти 57 та 83). Оскільки Суду не було надано копій відповідних наказів чи пов’язаних з ними документів, а Уряд нічого не повідомив щодо цього аспекту справи, Суд не може оцінити, на яких конкретних правових підставах ґрунтувалися ці накази або послідовність дій працівників міліції. Водночас Суд повинен належним чином враховувати відповідні основні конституційні принципи України і, крім того, той факт, що згідно з чинним на момент подій законодавством України працівники міліції мали право втручатися в проведення громадських зібрань, в тому числі, застосовуючи пропорційну силу, де це було необхідно для припинення вчинення правопорушень, для подолання опору їхнім законним вимогам, для підтримання громадського порядку, а також у випадку виникнення загрози життю чи здоров’ю громадян, заподіяння матеріальної шкоди державі, колективній чи приватній власності або порушення правил дорожнього руху чи санітарії (див. пункти 195 та 208). За обставин цієї справи, незважаючи на існування чітких проблем відповідності положенням Конвенції законодавства України, що регулює організацію та проведення мирних демонстрацій (див. пункти 196 та 233), Суд не вважає за необхідне висловлювати свою думку щодо законності втручання. З огляду на винятковий характер акцій протесту на Майдані та спосіб втручання органів державної влади, ключове питання у цій справі стосується необхідності втручання відповідно до статті 11 Конвенції. Таким чином, у зв’язку з акціями протесту загалом, а також акцією протесту, яка відбулася 30 листопада 2013 року, Суд буде виходити з припущення, що у національному законодавстві існували правові підстави для відповідного втручання працівників міліції (див., аналогічні ситуації в рішенні у справі «Християнсько-демократична народна партія проти Республіки Молдова» (Christian Democratic People’s Party v. Moldova), заява № 28793/02, пункт 53, ЄСПЛ 2006-II та згаданому рішенні у справі «Чумак проти України» (Chumak v. Ukraine), пункти 43 та 48). Однак Суд підкреслює, що чітко вбачається відсутність у національному законодавстві правових підстав для використання органами державної влади послуг «тітушок» для проведення будь-яких правоохоронних операцій з метою розгону, затримання та врегулювання дій протестувальників як під час цієї акції, так і під всіх подальших акцій протесту, а держава-відповідач також не посилалася на подібну підставу (див. пункт 15 з подальшими посиланнями).

512.  Стосовно протесту 11 грудня 2013 року Суд зазначає, що формальною підставою для спроби розгону протестувальників того дня було рішення, ухвалене Печерським районним судом 09 грудня 2013 року, яким будь-якій особі заборонялося перешкоджати праву пішоходів і транспортних засобів користуватися вулицями у центральній частині м. Київ (див. пункт 29). Суд пам’ятає, що у доводах відповідних заявників – пана С. Дименка та пана Р. Ратушного (заяви № 33767/14 та № 54315/14) – і наявних в їхніх справах матеріалах містяться вказівки, що національний суд ймовірно не мав повноважень для вирішення цього питання (див. пункт 30), і загалом цивільно-процесуальні норми, зокрема ті, що стосуються тимчасових заходів, не могли бути застосовані для розгляду заяв, які, по суті, мали на меті втрутитися у триваючі демонстрації (див. пункт 29, а також згадане рішення у справі «Чумак проти України» (Chumak v. Ukraine), пункт 44). Однак з огляду на викладені в попередніх пунктах міркування щодо втручання працівників міліції 30 листопада 2013 року Суд готовий виходити з припущення, що у національному законодавстві існували підстави для втручання в акції протесту 11 грудня 2013 року у частині щодо пана С. Дименка та пана Р. Ратушного.

513.  Ті самі міркування однаково застосовні до подій у центральній частині м. Київ 23 січня та 18 лютого 2014 року конкретно у частині щодо пана Д. Полтавця та пана О. Задоянчука (заяви № 36299/14 та № 36845/14). Хоча надані Суду сторонами матеріали не містять жодних документів чи інформації щодо конкретних правових підстав для втручання працівників міліції у ці дати, з огляду на доступні матеріали Суд не може сумніватися, що відповідні положення Закону України «Про міліцію» у редакції, чинній на момент подій, могли також бути правовою підставою для втручання працівників міліції в триваючі акції протесту, якщо це було необхідно, із застосуванням фізичної сили та інших примусових заходів для реагування на акти насильства або інші загрози громадському порядку, враховуючи значне погіршення ситуації у сфері безпеки в центральній частині м. Київ на той момент.

514.  У контексті зазначених міркувань та враховуючи конкретні обставини цієї справи, Суд не вважає за необхідне розглядати питання стосовно якості відповідної національної нормативно-правової бази. У цій справі Суд виходитиме з припущення, що розглянуте втручання мало підставу у національному законодавстві, при цьому повторно вказавши на проблеми стосовно якості застосовного національного законодавства, які Суд встановив у попередніх справах проти України за статтею 11 Конвенції і на які також посилалися Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та Рада ООН з прав людини (див. пункти 196 та 233).

(ii)    Законна мета

515.  Зрозуміло, що масштаб і характер акцій протесту суттєво перешкоджали пересуванню пішоходів по частині головної площі м. Київ та будь-яким роботам, які органи державної влади мала намір провести там, і зрештою руху транспорту на декількох прилеглих вулицях. Оскільки в певний момент часу протестувальники зайняли декілька адміністративних будівель на цій території, звичайна діяльність відповідних органів державної влади також була явно порушена. Крім того, дедалі частіші сутички між працівниками міліції та протестувальниками ставали більш жорстокими, і загалом ситуація у сфері безпеки в центральній частині м. Київ значно погіршувалась (див. пункти 24 – 39).

516.  За цих обставин могло знадобитися певне втручання органів державної влади з метою забезпечення упорядкованого руху пішоходів і транспорту та в цілому запобігання заворушенням, а також захисту прав інших осіб, які могли і були обмежені внаслідок масштабних акцій протесту на Майдані, щодо звичайних умов життя в центральній частині м. Київ. Зважаючи на наявні у нього матеріали, згадані законні цілі могли бути доречними в конкретних обставинах тринадцяти вказаних заявників. Таким чином, Суд продовжить, розглянувши необхідність застосування оскаржуваних заходів на підставі таких обмежених законних цілей. Однак Суд не вважає за необхідне вирішувати це питання (див. згадане рішення у справі «Християнсько-демократична народна партія проти Республіки Молдова» (Christian Democratic People’s Party v. Moldova) пункт 54; рішення у справі «Фрумкін проти Росії» (Frumkin v. Russia), заява № 74568/12, пункт 140, від 05 січня 2016 року; та згадане рішення у справі «Навальний проти Росії» (Navalnyy v. Russia), пункт 127). Як зазначалося раніше, у цій справі Суд зосередиться на питанні необхідності оскаржуваних втручань.

517.  Стосовно аргументу заявників, що мали місце недобросовісність або введення в оману органами державної влади, Суд пам’ятає про вказівки, що ще 30 листопада 2013 року органи державної влади розпочали впровадження цілеспрямованої стратегії припинення та подальшого запобігання проведенню мирних за своїми цілями акцій протесту (див. пункт 520 з відповідними посиланнями). Однак будь-яка стратегія органів державної влади або їхніх структур та конкретний підхід, застосований щодо протестувальників, будуть розглянуті далі в контексті оцінки пропорційності втручань.

(iii)   «Необхідність у демократичному суспільстві»

518.  Суд повторює, що незалежно від того, чи втручаються працівники міліції у відповідь на порушення звичайних умов життя, спричиненого зібранням, наприклад, перешкоджання руху транспорту, або з метою обмеження насильницьких дій його учасників, застосування сили повинно залишатися пропорційним законним цілям запобігання заворушенням і захисту прав інших осіб (див. згадане рішення у справі «Ойя Атаман проти Туреччини» (Oya Ataman v. Turkey), пункти 41 – 43).

519.  У цій справі Суд вже встановив, що дванадцять із тринадцяти відповідних заявників зазнавали жорстокого поводження у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту у м. Києві 30 листопада та 11 грудня 2013 року і 23 січня 2014 року (див. пункти 371 – 372, 421 – 422 та 430 – 433 з подальшими посиланнями). Щодо пана О. Задоянчука (заява № 36845/14) під час розгляду його скарг за статтею 5 Конвенції Суд встановив, що тримання його під вартою у зв’язку з його участю в акції протесту не було виправданим і воно включало певний елемент свавілля (див. пункти 477 і 478). З цього випливає, що участь заявника в акції протесту 18 лютого 2014 року була невиправдано припинена. Хоча цих висновків може бути достатньо для висновку Суду, що було непропорційне «втручання» за статтею 11 Конвенції у зв’язку з необґрунтованим застосуванням сили до заявників працівниками міліції, що призвело до припинення їхньої участі в акціях протесту у ці дати (див., в якості нещодавнього джерела, згадане рішення у справі «Анненков та інші проти Росії» (Annenkov and Others v. Russia), пункти 132 та 141), Суд вважає, що у цій справі необхідно також розглянути інші аспекти скарг заявників за статтею 11 Конвенції.

520.  Суд зауважує, що у зв’язку зі скаргами відповідних тринадцяти заявників за статтями 3 та/або 5 Конвенції він зазначив про наявність вказівок, що дії органів державної влади стосовно протестувальників загалом були частиною цілеспрямованої стратегії органів державної влади щодо припинення та подальшого перешкоджання акціям протесту на Майдані, в яких брали участь заявники (див. пункти 368 – 369 щодо десяти заявників, які брали участь у протесті 30 листопада 2013 року, пункт 420 щодо акцій протесту 11 грудня 2013 року (заяви № 33767/14 та № 54315/14) та пункти 432 та 473 – 474 стосовно акцій протесту 23 січня та 18 лютого 2014 року (заяви № 36299/14 та № 36845/14). Конкретні чіткі приклади наслідків застосованої сили наведено у відповідних витягах зі звіту МДГ. Розглядаючи чотирнадцять заяв і порушені в них скарги загалом, Суд не може не дійти висновку, що збільшення масштабу застосування насильства під час розгону низки розглянутих акцій протесту і застосування репресивних заходів, розглянутих у цій та інших справах щодо Майдану, явно мали значно серйознішу мету, окрім частково правоохоронної, – змусити протестувальників і громадськість у цілому утриматися від участі в акціях протесту та загалом від участі у відкритих політичних дебатах (див. у цьому контексті рішення у справі «Мушег Сагателян проти Вірменії» (Musegh Saghatelyan v. Armenia), заява № 23086/08, пункт 254, від 20 вересня 2018 року та «Навальний та Гунько проти Росії» (Navalnyy and Gunko v. Russia), заява № 75186/12, пункт 92, від 10 листопада 2020 року, не остаточне).

521.  З огляду на зазначені міркування Суд вважає, що втручання у свободу мирних зібрань усіх тринадцяти відповідних заявників – пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна, пана Ю. Лепявка, пана О. Грабця, пана О. Бали, пана С. Дименка, пана Д. Полтавця, пана О. Задоянчука, пана Ф. Лапія, пана Р. Ратушного, пана А. Рудчика, пані О. Ковальської та пана А. Соколенка (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 36299/14, № 36845/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15) – були непропорційними будь-яким законним цілям, які могли переслідуватися і тому не були «необхідними в демократичному суспільстві». Отже, було порушено статтю 11 Конвенції у зв’язку з цим.ІНШІ СКАРГИ ЗАЯВНИКІВСкарги, які не потребують окремого розгляду

522.  Низка заявників також скаржилися на порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо їхніх скарг за статтями 3 та/або 11 Конвенції на жорстоке поводження та свавільний розгін працівниками міліції акції протесту 30 листопада 2013 року (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15).

523.  З огляду на факти справи, доводи сторін і висновки за статтями 3 та 11 Конвенції (див. пункти 342 – 358, 372, 391, 396, 417, 422 та 521) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших скарг, зазначених у попередньому пункті (див., наприклад, рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC],
заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).Інші неприйнятні скарги

524.  Пан В. Загоровка (заява № 42180/14) скаржився за статтею 5 Конвенції, що він не постав негайно перед суддею, а його апеляційну скаргу на ухвалу суду про обрання йому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою розглянуто не було.

525.  У своїх доводах від січня 2017 року той самий заявник висунув нові скарги за статтею 3 Конвенції. Зокрема, він скаржився: (i) що його тримали в клітці під час судового засідання з 03 до 04 грудня 2013 року; (ii) що він був закутий у наручники під час перевезення його до лікарні в автомобілі бригади швидкої медичної допомоги, а також він був прикутий наручниками до ліжка, поки перебував в Олександрівській клінічній лікарні, не зазначивши відповідних дат; та (iii) що працівники міліції і прокуратури чинили на нього тиск, змушуючи його підписати зізнавальні показання про порушення ним громадського порядку, на підставі яких на нього був накладений штраф.

526.  Зважаючи на всі наявні у нього матеріали та з огляду на належність цих скарг, порушених лише у січні 2017 року уже під час провадження у Суді, до сфери його компетенції, Суд вважає, що ці скарги не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї. Отже, ці скарги мають бути відхилені відповідно до пункту 1, підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.ЗАКЛЮЧНІ ЗАУВАЖЕННЯ

527.  Насамкінець, Суд зауважує, що у цій справі встановлено безліч порушень статті 3, пункту 1 статті 5 та статті 11 Конвенції у зв’язку із застосуванням працівниками правоохоронних органів, задіяними в операціях з охорони громадського порядку на Майдані під час акцій протесту у 2013 та 2014 роках, надмірної сили та, у деяких випадках, навмисного жорстокого поводження до певних протестувальників, що призвело до катування двох заявників, а також у зв’язку з відсутністю в Україні донині незалежного та ефективного механізму розслідування злочинів, вчинених працівниками правоохоронних органів та іншими недержавними агентами, яким було дозволено діяти за мовчазної згоди якщо не за схвалення правоохоронних органів. Суд також посилається на висновки, зроблені у чотирьох інших рішеннях, ухвалених того ж дня щодо решти заяв стосовно Майдану, в яких здебільшого розглядаються скарги за цими самими статтями Конвенції, а в одній справі також за статтею 2 Конвенції (див. згадані рішення у справі «Луценко та Вербицький проти України» (Lutsenko and Verbytskyy v. Ukraine), пункти 90 – 93, 115 та 121; «Кадура та Смалій проти України» (Kadura and Smaliy v. Ukraine) пункт 153; «Дубовцев та інші проти України» (Dubovtsev and Others v. Ukraine) пункти 81 і 83; «Воронцов та інші проти України» (Vorontsov and Others v. Ukraine) пункти 48 та 51). Ці рішення вказують на існування цілеспрямованої стратегії органів державної влади або їхніх структур щодо запобігання та припинення спочатку мирних акцій протесту, яка включала швидке застосування надмірної сили, що призвело до, якщо не сприяло, ескалації насильства.       ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

528.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»Заяви, в яких заявники не подали жодних вимог щодо справедливої сатисфакції

529.  Пан Д. Полтавець і пан О. Задоянчук (заяви № 36299/14 та № 36845/14) не подали жодних вимог щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що у зв’язку з цим немає підстав присуджувати їм якусь суму.Заяви, в яких заявники подали вимоги щодо справедливої сатисфакціїШкода

530.  Окремі заявники вимагали різні суми в якості відшкодування моральної шкоди у зв’язку зі стверджуваними порушеннями Конвенції в їхніх справах. Зокрема, пан В. Загоровка (заява № 42180/14) вимагав 200 000 євро; пан П. Шморгунов, пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Грабець, пан О. Бала, пан Г. Черевко та пан С. Дименко (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 31174/14 та № 33767/14) вимагали по 100 000 євро кожен;
пан А. Соколенко (заява № 19954/15) вимагав 40 000 євро;
пан Ф. Лапій (заява № 42271/14) вимагав 15 000 євро; пан Р. Ратушний вимагав 20 000 євро та 25 000 євро у зв’язку із заявами № 54315/14 та № 19954/15 відповідно; пан А. Рудчик та пані О. Ковальська (заява № 9954/15) вимагали по 20 000 євро кожен.

531.  Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних, за винятком вимог у заявах № 33767/14 та № 42180/14 (пана С. Дименка та
пана В. Загоровки). Уряд також стверджував, що пану Г. Черевку (заява № 31174/14) було сплачено відшкодування моральної шкоди і відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 19 жовтня 2016 року 14 500 гривень – еквівалент близько 500 євро на той момент – було виділено кожному з 505 протестувальників, які отримали легкі тілесні ушкодження (див. пункт 218), у тому числі пану Ф. Лапію (заява № 42271/14), пану А. Рудчику (заява № 19954/15) та
пану Р. Ратушному (заяви № 54315/14 та № 19954/15).

532.  З огляду на свої висновки стосовно прийнятності та/або суті цих скарг (див., зокрема, пункти 307, 397 – 401, 451 та 488) Суд вважає, що Уряд не довів наявності у заявників можливості на практиці отримати відшкодування шкоди у зв’язку з наслідками порушення їхніх конвенційних прав, встановлених у цій справі.

533.  Постановляючи рішення на засадах справедливості та беручи до уваги те, що він визнав деякі скарги відповідних заявників неприйнятними, Суд присуджує їм суми, наведені в резолютивній частині рішення.Судові та інші витрати

534.  Пан П. Шморгунов, пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко,
пан О. Грабець, пан О. Бала, пан С. Дименко, пан В. Загоровка,
пан Ф. Лапій, пан Р. Ратушний, пан А. Рудчик, пані О. Ковальська та пан А. Соколенко (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15) також вимагали різні суми в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді, у тому числі поштових витрат і витрат на правову допомогу.

535.  На підтвердження своїх вимог пан П. Шморгунов,
пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Грабець, пан О. Бала,
пан С. Дименко, пан В. Загоровка та пан Ф. Лапій (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 42180/14 та № 42271/14) надали копії договорів із захисниками, відповідні акти виконаних робіт та/або копії поштових квитанцій.

536.  Зокрема, згідно з цими документами пан П. Шморгунов,
пан Б. Єгіазарян, пан Ю. Лепявко, пан О. Грабець, пан О. Бала,
пан С. Дименко та пан В. Загоровка (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14 та № 42180/14) повинні були сплатити від 7 500 до 10 350 євро своєму захиснику,
пану М. Тарахкалу, за підготовку їхніх доводів до Суду, суми ґрунтувалися на погодинній ставці у розмірі 150 євро. Відповідні заявники просили сплатити ці суми безпосередньо на банківський рахунок захисника.

537.  Пан П. Шморгунов (заява № 15367/14) також мав сплатити 1 650 американських доларів (далі –доларів, еквівалент близько
1 500 євро на той момент) іншому захиснику, пану П. Диканю, за надання ним правової допомоги під час провадження на національному рівні та у Суді, сума ґрунтувалася на погодинній ставці у розмірі 30 доларів, що еквівалентно приблизно 27 євро.

538.  Пан Ф. Лапій (заява № 42271/14) мав сплатити таку ж суму пану П. Диканю за надання ним правової допомоги під час провадження на національному рівні та у Суді.

539.  Пан Р. Ратушний, пан А. Рудчик, пані О. Ковальська та
пан А. Соколенко (заяви № 54315/14 та № 19954/15), яких представляла пані Ю. Закревська, вимагали 1 000 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу під час провадження у Суді, але не надали жодних документів у зв’язку з цим. Вони просили сплатити суми, які вимагалися, безпосередньо на банківський рахунок їхнього захисника.

540.  За винятком заяв № 33767/14 та № 42180/14 (пана С. Дименка та пан В. Загоровки), Уряд заперечив проти вимог заявників щодо компенсації судових та інших витрат, зазначивши, що деякі з них не були належним чином обґрунтовані, а витрати, понесені під час провадження на національному рівні, не підлягали компенсації під час провадження у Суді або були надмірними.

541.  Суд нагадує, що відповідно до його практики заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Тобто заявник повинен був сплатити їх або муситиме сплатити відповідно до юридичного чи договірного зобов’язання, і вони мали бути неминучими для запобігання виявленому порушенню або отримання відшкодування. Суд вимагає надання йому квитанцій та рахунків-фактур, які є достатньо детальними, щоб він міг визначити, чи було дотримано зазначені вимоги (див. рішення у справі «Іззеттін Доан та інші проти Туреччини» [ВП] (İzzettin Doğan and Others v. Turkey) [GC], заява № 62649/10, пункт 192, ЄСПЛ 2016).

542.  У цій справі з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд вважає за належне присудити:

(i)  пану П. Шморгунову, пану Б. Єгіазаряну, пану Ю. Лепявку,
пану О. Грабцю, пану О. Балі, пану С. Дименку та пану В. Загоровці (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14 та № 42180/14) суми, наведені в резолютивній частині рішення, у зв’язку з провадженням у Суді. Ці суми мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном М. Тарахкалом;

(ii)  пану П. Шморгунову (заява № 15367/14) додатково 1 500 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном П. Диканєм; і

(iii)  пану Ф. Лапію (заява № 42271/14) 1 500 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном П. Диканєм.

Суд нічого не присуджує в якості компенсації судових та інших витрат пану Р. Ратушному, пану А. Рудчику, пані О. Ковальській та пану А. Соколенку (заяви № 54315/14 та № 19954/15).Пеня

543.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНОВирішує об’єднати заяви;Долучає до розгляду по суті заперечення Уряду щодо статусу потерпілих пана Г. Черевка та пана В. Загоровки у зв’язку з їхніми скаргами за статтею 3 Конвенції (заяви № 31174/14 та № 42180/14) та відхиляє ці заперечення;Оголошує прийнятними такі скарги:

(a)  скарги за статтею 3 Конвенції щодо жорстокого поводження з паном Р. Шморгуновим, паном Б. Єгіазаряном,
паном Я. Лепявком, паном О. Грабець, паном О. Балою,
паном Г. Черевком, паном С. Дименком, паном Д. Полтавцем, паном В. Загоровкою, паном Ф. Лапієм, паном Р. Ратушним, паном А. Рудчиком, пані О. Ковальською та
паном А. Соколенком і відсутності ефективного розслідування у зв’язку з цим (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 31174/14, № 33767/14, № 36299/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15);

(b)  скаргу пана В. Загоровки за статтею 3 Конвенції щодо ненадання належної медичної допомоги під час тримання під вартою (заява № 42180/14);

(c)  скарги за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо незаконного та свавільного тримання під вартою пана Г. Черевка, пана Д. Полтавця, пана О. Задоянчука та пана В. Загоровки протягом періодів, вказаних у пункті 463 (заяви № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14);

(d)  скарги пана Г. Черевка та пана В. Загоровки за пунктом 3 статті 5 Конвенції щодо відсутності процесуального захисту у зв’язку з їхнім свавільним і незаконним позбавленням свободи (заяви № 31174/14 та № 42180/14);

(e)  скаргу пана В. Загоровки за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність ефективного та забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування у зв’язку з триманням його під вартою всупереч пунктам 1 та 3 статті 5 Конвенції (заява № 42180/14);

(f)    скарги за статтею 11 Конвенції щодо свавільного та незаконного втручання у право на мирне зібрання пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна, пана Я. Лепявка, пана О. Грабця, пана О Бали, пана С. Дименка, пана Д. Полтавця, пана О. Задоянчука, пана Ф. Лапія, пана Р. Ратушного, пана А. Рудчика, пані О. Ковальської та пана А. Соколенка (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 36299/14, № 36845/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15);Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо прийнятності та суті скарг пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна, пана Я. Лепявка, пана О. Грабця, пана О. Бали, пана С. Дименка, пана В. Загоровки, пана Ф. Лапія, пана Р. Ратушного, пана А. Рудчика, пані О. Ковальської та пана А. Соколенка за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами за статтями 3 та/або 11 Конвенції у заявах № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 42180/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15;Оголошує решту скарг у заявах неприйнятними;Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з жорстким поводженням з паном П. Шморгуновим, паном Б. Єгіазаряном, паном Я. Лепявком, паном О. Грабцем, паном О. Балою, паном С. Дименком, паном Д. Полтавцем, паном Ф. Лапієм, паном Р. Ратушним, паном А. Рудчиком, пані О. Ковальською та паном А. Соколенком і непроведенням органами державної влади ефективного розслідування щодо цього;Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з катуванням пана Г. Черевка та пана В. Загоровки (заяви № 31174/14 та № 42180/14) та непроведенням органами державної влади ефективного розслідування щодо цього;Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з наданням пану В. Загоровці неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою (заява № 42180/14);Постановляє, що пан Г. Черевко, пан Д. Полтавець, пан О. Задоянчук та пан В. Загоровка трималися під вартою протягом періодів, вказаних у пункті 463, всупереч пункту 1 статті 5 Конвенції (заяви № 31174/14, № 36299/14, № 36845/14 та № 42180/14);Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги за пунктом 3 статті 5 Конвенції пана Г. Черевка та пана В. Загоровки (заяви № 31174/14 та № 42180/14);Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за пунктом 5 статті 5 Конвенції пана В. Загоровки (заява № 42180/14);Постановляє, що було порушено статтю 11 Конвенції у зв’язку з правом на мирне зібрання пана П. Шморгунова, пана Б. Єгіазаряна, пана Я. Лепявка, пана О. Грабця, пана О. Бали, пана С. Дименка, пана Д. Полтавця, пана О. Задоянчука, пана Ф. Лапія, пана Р. Ратушного, пана А. Рудчика, пані О. Ковальскої та пана А. Соколенка (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 36299/14, № 36845/14, № 42271/14, № 54315/14 та № 19954/15);Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми; які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  по 30 000 (тридцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, пану Г. Черевку та пану В. Загоровку (заяви № 31174/14 та № 42180/14), кожному, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  по 16 000 (шістнадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, пану П. Шморгунову, пану Б. Єгіазаряну, пану Я. Лепявку, пану О. Грабцю, пану О. Балі, пану О. Дименку, пану Р. Ратушному, пану А. Рудчику, пані О. Ковальській та пану А. Соколенку (заяви № 15367/14, № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14, № 24405/14, № 33767/14, № 54315/14 та № 19954/15), кожному, в якості відшкодування моральної шкоди;

(iii)  15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, пану Ф. Лапію (заява № 42271/14) в якості відшкодування моральної шкоди;

(iv)  4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись відповідному заявнику, пану П. Шморгунову (заява № 15367/14), в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний паном М. Тарахкалом; і 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний паном П. Диканєм;

(v)  по 4 000 (чотири тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись відповідним заявникам, пану Б. Єгіазаряну, пану Я. Лепявку, пану О. Грабцю та
пану О. Балі (заяви № 16280/14, № 18118/14, № 20546/14 та № 24405/14), кожному, в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний паном М. Тарахкалом;

(vi)  8 100 (вісім тисяч сто) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись відповідному заявнику, пану С. Дименку (заява № 33767/14) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний паном М. Тарахкалом;

(vii)  10 000 (десять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись відповідному заявнику, пану В. Загоровці (заява № 42180/14) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний паном М. Тарахкалом; та

(viii)  1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись відповідному заявнику, пану Ф. Лапію (заява № 42271/14) в якості компенсації судових та інших витрат, ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок, вказаний паном П. Диканєм;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 січня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Віктор Соловейчік
(Victor Soloveytchik)
Секретар

Сіофра О’Лірі

(Síofra O’Leary)
Голова

ДОДАТОК

№

Номер та дата подання заяви

П.І.Б. заявника

дата народження

місце проживання

Представники

(в алфавітному порядку)

Головна подія

Головний результат /

Порушення Конвенції

Сума(и), присуджена(і) за статтею 41 Конвенції, якщо вона застосовувалася                  

15367/14

11.02.2014

Павло Сергійович ШМОРГУНОВ

1996

м. Київ

Аркадій Петрович БУЩЕНКО,

Євгенія Олегівна КАПАЛКІНА,

Віталія Павлівна ЛЕБІДЬ, Анастасія Романівна МАРТИНОВСЬКА,

Олена Олексіївна ПРОЦЕНКО, Михайло Олександрович ТАРАХКАЛО

Розгін протестувальників у м. Київ 30.11.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

статті 11 Конвенції (непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

(i)  16 000 (шістнадцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди; та

(ii)  4 000 (чотири тисячі) євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном М. Тарахкалом; і

(iii)  1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні та у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном П. Диканєм.

16280/14

14.02.2014

Борис Завенович ЄГІАЗАРЯН

1956

м. Київ

Аркадій Петрович БУЩЕНКО, Євгенія Олегівна КАПАЛКІНА,

Віталія Павлівна ЛЕБІДЬ, Анастасія Романівна МАРТИНОВСЬКА,

Олена Олексіївна ПРОЦЕНКО, Михайло Олександрович ТАРАХКАЛО

Розгін протестувальників у м. Київ 30.11.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

статті 11 Конвенції

(непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

(i)  16 000 (шістнадцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди; та

(ii)  4 000 (чотири тисячі) євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном М. Тарахкалом.

18118/14

05.02.2014

Ярослав Сергійович ЛЕПЯВКО

1990

м. Чернігів

Аркадій Петрович БУЩЕНКО, Євгенія Олегівна КАПАЛКІНА,

Віталія Павлівна ЛЕБІДЬ, Анастасія Романівна МАРТИНОВСЬКА,

Олена Олексіївна ПРОЦЕНКО, Михайло Олександрович ТАРАХКАЛО

Розгін протестувальників у м. Київ 30.11.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

статті 11 Конвенції (непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

(i)  16 000 (шістнадцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди; та

(ii)  4 000 (чотири тисячі) євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном М. Тарахкалом.

20546/14

26.02.2014

Олег Іванович ГРАБЕЦЬ

1978

м. Львів

Аркадій Петрович БУЩЕНКО, Євгенія Олегівна КАПАЛКІНА,

Віталія Павлівна ЛЕБІДЬ, Анастасія Романівна МАРТИНОВСЬКА,

Олена Олексіївна ПРОЦЕНКО, Михайло Олександрович ТАРАХКАЛО

Розгін протестувальників у м. Київ 30.11.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

статті 11 Конвенції

(непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

(i)  16 000 (шістнадцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди; та

(ii)  4 000 (чотири тисячі) євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном М. Тарахкалом.

24405/14

20.03.2014

Олег Ігорович БАЛА

1982

м. Львів, с. Рудне

Аркадій Петрович БУЩЕНКО, Євгенія Олегівна КАПАЛКІНА,

Віталія Павлівна ЛЕБІДЬ, Анастасія Романівна МАРТИНОВСЬКА,

Олена Олексіївна ПРОЦЕНКО, Михайло Олександрович ТАРАХКАЛО

Розгін протестувальників у м. Київ 30.11.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

статті 11 Конвенції

(непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

(i)  16 000 (шістнадцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди; та

(ii)  4 000 (чотири тисячі) євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном М. Тарахкалом.

31174/14

01.04.2014

Геннадій Анатолійович ЧЕРЕВКО

1972

м. Лубни

Денис Петрович СТЕПАНОВ

Розгін протестувальників у м. Київ 01.12.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(катування та неефективне розслідування)

п.1 статті 5 Конвенції

(незаконне тримання під вартою)

30 000 (тридцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди

.                  

33767/14

18.04.2014

Сергій Сергійович ДИМЕНКО

1981

м. Харків

Аркадій Петрович БУЩЕНКО, Анастасія Романівна МАРТИНОВСЬКА,

Анастасія Ігорівна САЛЮК, Михайло Олександрович ТАРАХКАЛО

Розгін протестувальників у м. Київ 01.12.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

статті 11 Конвенції

(непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

(i)  16 000 (шістнадцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди; та

(ii)  8 100 (вісім тисяч сто) євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном М. Тарахкалом.

36299/14

28.04.2014

Дмитро Михайлович ПОЛТАВЕЦЬ

1972

м. Дніпро

Олександр Анатолійович БАЙДИК

Затримання у зв’язку із акціями протесту у м. Київ

23.01.2014

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

п. 1 статті 5 Конвенції

(незаконне тримання під вартою)

статті 11 Конвенції (непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

Не застос.                  

36845/14

28.04.2014

Олег Леонідович ЗАДОЯНЧУК

1966

м. Івано-Франківськ

Олександр Анатолійович БАЙДИК

Розгін протестувальників у м. Київ 18.02.2014

Порушення п. 1
статті 5 Конвенції

(незаконне тримання під вартою)

статті 11 Конвенції (непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

Не застос.               

42180/14

30.05.2014

Владислав Миколайович ЗАГОРОВКА

1975

м. Бровари

Аркадій Петрович БУЩЕНКО, Євгенія Олегівна КАПАЛКІНА,

Віталія Павлівна ЛЕБІДЬ, Анастасія Романівна МАРТИНОВСЬКА,

Олена Олексіївна ПРОЦЕНКО,

Анастасія Ігорівна САЛЮК, Михайло Олександрович ТАРАХКАЛО

Розгін протестувальників у м. Київ 01.12.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(катування та неефективне розслідування),

Статті 3 Конвенції

(надання неналежної медичної допомоги під час тримання під вартою),

п. 1 статті 5 Конвенції

(незаконне тримання під вартою)

(i)  30 000 (тридцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди; та

(ii)  10 000 (десять тисяч) євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном М. Тарахкалом.               

42271/14

30.05.2014

Федір Іванович ЛАПІЙ

1973

м. Київ

Павло Олегович ДИКАНЬ

Розгін протестувальників у м. Київ 30.11.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

статті 11 Конвенції (непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

(i)  15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди; та

(ii)  1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок, вказаний
паном П. Диканєм.

54315/14

10.07.2014

Роман Тарасович РАТУШНИЙ

1997

м. Київ

Євгенія Олександрівна ЗАКРЕВСЬКА

Розгін протестувальників у м. Київ 11.12.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

статті 11 Конвенції (непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

16 000 євро (шістнадцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди               

19954/15

16.04.2015

Андрій Володимирович РУДЧИК

1986

с. Горбовичі

Олександра Євгенівна КОВАЛЬСЬКА

1964

м. Золочів

Роман Тарасович РАТУШНИЙ

1997

м. Київ

Андрій Олегович СОКОЛЕНКО

1982

м. Київ

Євгенія Олександрівна ЗАКРЕВСЬКА

Розгін протестувальників у м. Київ 30.11.2013

Порушення статті 3 Конвенції

(жорстоке поводження та неефективне розслідування)

статті 11 Конвенції (непропорційне втручання у право на мирні зібрання)

По 16 000 (шістнадцять тисяч) євро пану А. Рудчику,
пані О. Ковальській та
пану А. Соколенку кожному в якості відшкодування моральної шкоди

14.

9078/14

28.01.2014

Ігор Павлович СІРЕНКО

1956

м. Київ

Андрій Васильович СТЕЛЬМАЩУК

Розгін протестувальників у м. Київ 30.11.2013

Неприйнятна

Не застос.

[1] У квітні 2015 року ГПУ запустила офіційний вебсайт – https://rrg.gp.gov.ua/ - з метою регулярної публікації оновленої інформації про всі провадження, пов’язані з акціями протесту на Майдані. Остання інформація на вебсайті була опублікована в липні 2020 року.

[2] http://uacrisis.org/69790-victims-maidan-key-things

Прес-центр УКМЦ – це платформа, яка дозволяє громадським активістам, експертам, політикам, органам державної влади, дипломатам і членам міжнародного співтовариства проводити брифінги щодо подій та процесів, які відбуваються в Україні.

[3]https://docs.google.com/document/d/1YnxFCgzyMNWn7fzIhbSwOOehZfhwP0kWRz4dp1VCHWY/edit?fbclid=IwAR3g8JKzuUYOsQySQfq0gaDPj9DDqPc7vpeSF62e6EEtx3PSFbTSahFeW20

[4] Цим рішенням Окружний адміністративний суд міста Києва також заборонив мітинг, який бажала організувати релігійна організація в центральній частині м. Київ з метою, не пов’язаною з акціями протесту на Майдані.

[5] Матеріали  справи № 42013110000001053, порушеної на національному рівні.

[6] Матеріали справ № 42013110000001053 та 12013110100017809 відповідно, порушених на національному рівні.

[7] Цим справам були присвоєні інші номери, у тому числі № 42014000000001025, № 42015000000000033 та № 42015000000000561.

[8] Матеріали справ № 42015000000000033 та № 42015000000000561 відповідно, порушених на національному рівні.

[9] Матеріали справи № 12013110100017809, порушеної на національному рівні.

[10] Матеріали справи № 42013110000001056, порушеної на національному рівні.

[11] Матеріали справи № 42013110000001056, порушеної на національному рівні.

[12] Матеріали справи № 12013110100018224, порушеної на національному рівні.

[13] Матеріали справи № 42016000000000380, порушеної на національному рівні.

[14] Матеріали справи № 1201410020000391, порушеної на національному рівні.

[15] Матеріали справи № 42014100070000020, порушеної на національному рівні.

[16] Матеріали справи № 42014100070000020, порушеної на національному рівні.

[17] http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/z0213-94.

[18] https://www.coe.int/en/web/commissioner/-/firm-action-against-police-impunity-needed-in-ukraine-concludes-commissioner-muiznieks

[19] Див. підпункт «с» пункту 5.1 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини про розміщення короткотермінової моніторингової місії ООН з прав людини в Україні від 31 липня 2014 року. Повний текст Угоди доступний за адресою http://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_001-14.

[20] https://www.hrw.org/news/2013/12/03/ukraine-excessive-force-against-protesters

Full & Egal Universal Law Academy