© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Див. додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
ПРОФСПІЛКА «PĂSTORUL CEL BUN» ПРОТИ РУМУНІЇ
(Заява № 2330/09)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
9 липня 2013 року
Це рішення є остаточним, проте воно може зазнати редакційної правки.
У справі «Профспілка “Păstorul cel Bun” проти Румунії»
Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою Палатою, до складу якої увійшли:
Dean Spielmann, голова,
Guido Raimondi,
Mark Villiger,
Isabelle Berro-Lefèvre,
Boštjan M. Zupančič,
Elisabeth Steiner,
Danutė Jočienė,
Dragoljub Popović,
George Nicolaou,
Luis López Guerra,
Ledi Bianku,
Vincent A. de Gaetano,
Angelika Nußberger,
Linos-Alexandre Sicilianos,
Erik Møse,
Helena Jäderblom,
Krzysztof Wojtyczek, судді,
та Michael O’Boyle, заступник секретаря,
після нарад за зачиненими дверима 7 листопада 2012 року та 5 червня 2013 року,
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за заявою (№ 2330/09) проти Румунії, поданою до Суду згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) профспілкою «Păstorul cel Bun» («Добрий пастир»; далі – заявник) 30 грудня 2008 року. Голова Великої Палати задовольнив клопотання членів профспілки про нерозголошення їхніх імен (пункт 3 правила 47 Регламенту Суду).
2. Заявника, якому було надано безоплатну правову допомогу, представляв пан R. Chiriţă, адвокат, що практикує у м. Клуж-Напока. Уряд Румунії (далі – Уряд) був представлений його Уповноваженим – пані C. Brumar, з Міністерства закордонних справ.
3. Заявник стверджував, що відмова в задоволенні його заяви про реєстрацію профспілки порушила право його членів на створення профспілки, яке гарантує стаття 11 Конвенції.
4. Розгляд заяви було доручено Третій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). 31 січня 2012 року Палата цієї секції (засідаючи в такому складі: Josep Casadevall, Egbert Myjer, Ján Šikuta, Ineta Ziemele, Nona Tsotsoria, Mihai Poalelungi і Kristina Pardalos (судді), а також Santiago Quesada (секретар секції)) винесла рішення, в якому одноголосно визнала заяву прийнятною і п’ятьма голосами проти двох постановила, що мало місце порушення статті 11 Конвенції.
5. 9 липня 2012 року, у зв’язку з клопотанням Уряду, поданим 27 квітня 2012 року, колегія Великої Палати вирішила передати справу на розгляд Великої Палати, як це передбачає стаття 43 Конвенції.
6. Склад Великої Палати було визначено відповідно до положень пунктів 2 і 3 статті 27 Конвенції та правила 24 Регламенту Суду. Corneliu Bîrsan, суддя, обраний від Румунії, відмовився від подальшої участі у розгляді справи (правило 28 Регламенту Суду). Тому замість нього голова Великої Палати призначив суддею ad hoc пані Angelika Nußberger (пункт 4 статті 26 Конвенції і пункт 1 правила 29 Регламенту Суду).
7. І заявник, і Уряд подали свої додаткові письмові зауваження (пункт 1 правила 59 Регламенту Суду).
8. Дозвіл на участь у письмовому провадженні на правах третіх сторін (пункт 2 статті 36 Конвенції і пункт 2 правила 44 Регламенту Суду) було надано неурядовій організації «Європейський центр права і справедливості» (European Centre for Law and Justice) і Православній Архієпископії Крайови, які вже брали участь як треті сторони у провадженні в Палаті, а також Московському Патріархату, неурядовим організаціям «Фонд Бекета» (Becket Fund) і «Міжнародний центр дослідження права і релігії» (International Center for Law and Religion Studies) та Урядам Республіки Молдова, Польщі, Грузії і Греції.
9. Судове засідання у справі відбулося у відкритому режимі в Палаці прав людини у Страсбурзі 7 листопада 2012 року (пункт 3 правила 59 Регламенту Суду).
У засіданні Суду взяли участь:
a) від Уряду
пані C. Brumar, Уповноважений,
пані I. Cambrea, помічник Уповноваженого,
пан D. Dumitrache,
пані A. Neagu, радники;
b) від профспілки-заявника
пан R. Chiriţă,
пан I. Gruia, представники,
пані О. Chiriţă, радник.
Суд заслухав звернення пана Chiriţă, пані Brumar та пані Neagu.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
10. 4 квітня 2008 року тридцять два православних священнослужителі з парафій метрополії Олтенії, більшість з яких перебували під юрисдикцією Архієпископії Крайови (південно-західний регіон Румунії), та троє мирян-працівників цієї архієпископії провели загальні збори, на яких прийняли рішення про створення профспілки «Păstorul cel Bun». У відповідній частині статуту профспілки, ухваленого на цих зборах, зазначено таке:
«Мета спілки кліриків і мирян, що працюють у парафіях або інших церковних органах, які перебувають під адміністративною і територіальною юрисдикцією метрополії Олтенії, вільно визначена. Вона полягає у представництві та захисті професійних, економічних, соціальних і культурних прав та інтересів її членів, як кліриків, так і мирян, в їхніх відносинах з церковною ієрархією та Міністерством культури і у справах релігії.
Для досягнення зазначеної вище мети спілка:
a) забезпечує дотримання основоположних прав членів спілки на працю, гідність, соціальний захист, безпеку праці, відпочинок, соціальне страхування, допомогу по безробіттю, отримання пенсії та інших виплат, на які вони мають право згідно з чинним законодавством;
b) дбає про те, щоб кожен з її членів міг виконувати роботу, що відповідає його професійній підготовці та кваліфікації;
c) забезпечує дотримання норм законодавства, що стосуються тривалості відпусток і днів відпочинку;
d) заохочує ініціативу, конкуренцію серед своїх членів та свободу вираження ними своїх поглядів;
e) забезпечує виконання і суворе дотримання норм законодавства про охорону праці і прав, що випливають з нього;
f) забезпечує повне виконання положень закону № 489/2006 про свободу віросповідання та правовий статус релігійних конфесій, Статуту Румунської Православної Церкви і Священних канонів Румунської Православної Церкви;
g) веде переговори про укладення з архієпископією і метрополією колективних договорів і трудових договорів, в яких мають бути чітко викладені всі права та обов’язки кліриків і мирян;
h) забезпечує захист свого голови та представників як протягом строку їхніх повноважень, так і після його закінчення;
i) дбає про те, щоб спілка була представлена на всіх рівнях і у всіх керівних органах відповідно до чинних положень законодавства;
j) використовує петиції, демонстрації і страйки як засіб захисту інтересів своїх членів і захисту їхньої гідності та основоположних прав;
k) подає позови проти фізичних або юридичних осіб, дії яких порушують трудове законодавство, закон про профспілки, положення колективного договору, укладеного в рамках метрополії, чи трудових договорів, якщо виявляється неможливим вирішити відповідні спори шляхом переговорів;
l) забезпечує дотримання та виконання положень законодавства щодо оплати праці та гарантій забезпечення гідних умов життя;
m) докладає зусиль для того, щоб клірики й миряни користувалися всіма правами, якими користуються інші верстви суспільства;
n) створює фонди взаємодопомоги;
o) готує і публікує матеріали з метою інформування своїх членів і захисту їхніх інтересів;
p) створює і забезпечує функціонування культурних, освітніх і дослідних організацій у профспілковій сфері, а також соціальних і соціально-економічних інститутів відповідно до положень чинного закону та в інтересах своїх членів;
r) залучає кошти в цілях матеріальної підтримки своїх членів;
s) організує і фінансує релігійні заходи;
ş) вносить пропозиції щодо виборів до місцевих церковних органів і висуває кандидатуру священнослужителя з числа своїх членів для участі у засіданнях Священного Синоду Румунської Православної Церкви;
t) звертається до Архієпископії із запитом про надання звіту про її доходи і витрати Зборам священнослужителів; та
ţ) звертається до Ради Архієпископії із запитом про щоквартальне або щорічне інформування спілки про будь-які рішення щодо призначень, перерахування та розподілу бюджетних коштів».
11. У порядку, передбаченому законом про професійні спілки (закон № 54/2003), обраний голова профспілки звернувся до суду першої інстанції м. Крайова із заявою про надання спілці статусу юридичної особи та внесення її до реєстру профспілок, зазначивши, що заява про реєстрацію відповідає закону про професійні спілки (закон № 54/2003) і що створення профспілки не заборонено законом про свободу віросповідання (закон № 489/2006).
12. Прокуратура, яка представляла інтереси держави у провадженні, підтримала заяву про реєстрацію, пославшись на те, що створення профспілки священнослужителів та інших церковних працівників не суперечить будь-яким положенням закону. Вона також зазначила, що, оскільки члени спілки працюють за трудовими договорами, вони, як і будь-які інші працівники, мають право об’єднуватися у профспілку для захисту своїх прав.
13. Архієпископія Крайови, взявши участь у провадженні як третя сторона, підтвердила, що члени профспілки є працівниками Архієпископії, але заявила, що створювати профспілку без згоди і благословення («дозволу») архієпископа заборонено статутом Румунської Православної Церкви, затвердженим постановою Уряду № 53/2008. Вона додала, що статут забороняє священнослужителям брати участь у провадженні у справах, що розглядаються в цивільних судах (навіть якщо справи стосуються особистих спорів) без попереднього письмового дозволу архієпископа. Привертаючи увагу до того факту, що священнослужителі очолюють парафіяльні збори та керівні органи, Архієпископія доводила, що вони, таким чином, не можуть створювати профспілки, оскільки будь-кому, хто виконує управлінські функції, робити це заборонено законом № 54/2003. Нарешті, Архієпископія подала письмові заяви від восьми членів профспілки, в яких вони повідомили, що вже не бажають бути її членами.
14. Зваживши на те, що заява про реєстрацію задовольняє формальні вимоги закону № 54/2003, суд вирішив, що заява має бути розглянута у світлі статей 2 і 3 цього закону, статті 39 Трудового кодексу, статті 40 Конституції, статті 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та статті 11 Європейської конвенції з прав людини.
15. Своїм рішенням від 22 травня 2008 року суд задовольнив заяву профспілки і постановив внести її до реєстру профспілок, тим самим надавши їй статус юридичної особи.
16. У відповідній частині цього судового рішення зазначено:
«Третя сторона стверджує, що заява про створення профспілки порушує спеціальний закон про свободу віросповідання та правовий статус релігійних конфесій, а також, за відсутності благословення архієпископа та попереднього письмового дозволу брати участь у судовому розгляді (така вимога поширюється навіть на особисті спори), порушує Статут Румунської Православної Церкви.
Беручи до уваги положення Статуту Церкви та Закону про свободу віросповідання (закон № 489/2006), суд відхиляє доводи третьої сторони як необґрунтовані з причин, викладених нижче.
Суд зазначає, що згідно зі статтею 5(4) закону № 489/2006 релігійні громади, об’єднання і групи зобов’язані дотримуватися Конституції і що їхня діяльність не повинна загрожувати національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю людей, суспільній моралі та основоположним правам і свободам.
Суд також зауважує, що Статут Церкви, затверджений постановою Уряду № 53/2008, прямо не забороняє священнослужителям та іншим церковним працівникам створювати профспілки відповідно до трудового законодавства. Третя сторона, яка стверджує, що право на створення профспілки здійснюється за умови отримання благословення архієпископа, не оспорює того факту, що засновники профспілки працюють за договорами.
Доводи третьої сторони проаналізовано як у світлі статей 7-10 закону про свободу віросповідання, в яких визнається важлива роль Румунської Православної Церкви, її організаційної та функціональної автономії, так і у світлі статті 1(2) зазначеного закону, яка передбачає, що “ніхто не може бути позбавлений можливості сповідувати релігійну думку чи віру або примушений сповідувати їх всупереч своїм переконанням” і що “ніхто не може зазнавати дискримінації чи переслідувань та не може бути поставлений у гірше становище у зв’язку зі своєю вірою, належністю або неналежністю до релігійної конфесії, групи чи об’єднання, або у зв’язку зі здійсненням свободи віросповідання відповідно до закону”.
Оскільки священнослужителі і миряни вважаються працюючими за наймом, вони мають законне право на створення профспілки. Це право не може підлягати жодним обмеженням за ознаками релігійної приналежності або залежати від попередньої згоди священноначалія.
На думку суду, передбачений статутом принцип ієрархічного підпорядкування і послуху не може бути підставою для обмеження права на створення профспілки; лише допустимі обмеження в цій сфері мають бути встановлені законом і необхідні в демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки, запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Довід третьої сторони про те, що заявники не отримали дозволу архієпископа взяти участь у провадженні у цивільній справі, також має бути відхилений з огляду на статтю 21 Конституції, яка передбачає: “Кожен має право звернутися до судів за захистом своїх прав, свобод чи законних інтересів. Здійснення цього права не може бути обмежене жодним законодавчим актом”.
Створення профспілки не обов’язково є ознакою існування дисидентства в лоні Румунської Православної Церкви, зневаги до священноначалія та встановлених Церквою правил; навпаки, це може сприяти діалогу між роботодавцем і працівниками з таких питань як питання, що обговорюються при укладенні трудових договорів, питання дотримання норм робочого і неробочого часу та оплати праці, охорони здоров’я і безпеки праці, професійної підготовки, медичного страхування і можливості обирати своїх представників і балотуватися на виборах до керівних органів, з належним урахуванням особливостей Церкви та її релігійної, духовної, культурної, освітньої, соціальної і благодійної мети.
Беручи до уваги викладене вище і керуючись статтею 15 закону № 54/2003, суд задовольняє заяву, відхиляє заперечення третьої сторони, надає спілці статус юридичної особи і постановляє внести її до реєстру профспілок».
17. Архієпископія оскаржила це судове рішення, аргументуючи свою позицію тим, що положення національного та міжнародного права, якими воно мотивоване, незастосовні до даної справи. Посилаючись на статтю 29 Конституції, яка гарантує релігійну свободу та автономію релігійних громад, вона доводила, що принцип релігійної свободи не можуть переважувати інші конституційні принципи, такі як свобода об’єднання і, зокрема, право на організацію.
18. Вона стверджувала, що виникнення у структурі Церкви організації священнослужителів профспілкового типу становитиме серйозну загрозу праву релігійних конфесій на самоорганізацію відповідно до своїх традицій. Рішенням суду першої інстанції до існуючих інститутів Церкви було додано новий інститут, а саме профспілку священнослужителів, що поставило під загрозу автономію релігійних громад, гарантовану Конституцією.
19. Архієпископія також піддала критиці заявлені профспілкою цілі, стверджуючи, що вони суперечать обов’язкам, які викладені в «описі функціональних обов’язків» і які священнослужителі погодилися виконувати, склавши «присягу своєї віри». Вона зазначила, що при висвяченні всі священнослужителі беруть на себе зобов’язання дотримуватися всіх положень статуту Церкви, регламенту дисциплінарних і судових органів Церкви та рішень Священного Синоду Румунської Православної Церкви, місцевих церковних зборів і парафіяльної ради.
20. У червні 2008 року Священний Синод проголосив, що ініціативи священнослужителів у різних регіонах країни зі створення профспілок суперечать закону, канонам і статуту Церкви.
21. Остаточним рішенням від 11 липня 2008 року окружний суд повіту Долж задовольнив апеляцію Архієпископії і скасував реєстрацію профспілки.
22. У відповідних частинах цього судового рішення зазначено таке:
«Румунська Православна Церква організована і здійснює діяльність відповідно до свого статуту, затвердженого постановою Уряду № 53/2008. Закон забороняє священнослужителям створювати об’єднання, фонди чи організації будь-якого типу і, отже, профспілки. Ця заборона має забезпечувати захист прав і свобод Румунської Православної Церкви, надаючи їй можливість зберігати православну традицію та засадничі принципи.
Згідно зі статтею 6(2) закону № 54/2003 внутрішні правила не можуть містити положень, які суперечать Конституції чи закону.
Створення профспілки призведе до того, що передбачені статутом консультативно-дорадчі органи будуть замінені новим органом (профспілкою) або зобов’язані працювати разом з ним, тоді як він не зобов’язаний дотримуватися традицій Церкви та норм канонічного права щодо обговорення і прийняття рішень.
Право на організацію релігійних громад передбачене Конституцією і законом № 489/2006 про свободу віросповідання та правовий статус релігійних конфесій. Кожна конфесія розробляє свій статут, що регулює її внутрішню організацію, права та обов’язки її членів, процедури прийняття рішень і функціонування її дисциплінарних органів.
Згідно зі статтею 14(w) [Статуту Православної Церкви] Священний Синод ухвалює рішення про створення, діяльність або розпуск національних церковних об’єднань і фондів, які створені й управляються Румунською Православною Церквою; [він] надає дозвіл або відмовляє в дозволі на створення, здійснення діяльності або розпуск церковних об’єднань і фондів, які мають свої власні керівні органи і діють у межах територіальних підрозділів Румунського Православного Патріархату.
З наведених вище положень, в яких не згадуються профспілки, випливає, що об’єднання та фонди мають бути за своїм характером церковними і національними.
Зі статті 50(е) Статуту Православної Церкви також випливає, що священнослужителі не можуть представляти інтереси своїх парафій у суді без попередньої письмової згоди єпископа. Крім того, давши при висвяченні обітницю послуху єпископу, священнослужителі не можуть брати участь у судових розглядах, що стосуються особистих питань, без попереднього письмового дозволу єпископа.
Закон № 54/2003 передбачає, що особи, які виконують управлінські функції або функції, пов’язані зі здійсненням публічної влади, судді, військовослужбовці, співробітники поліції і спецпідрозділів не можуть створювати профспілки.
У цій справі парафія, яка є структурним підрозділом православної церкви, визначена у статуті як громада православних християн (як кліриків, так і мирян), що створена на певній географічній території, перебуває під церковним, юридичним, адміністративним і господарським управлінням єпархії та очолена священнослужителем.
Як свідчить список священнослужителів, залучених у цю справу, вони очолюють парафіяльні збори й ради. Оскільки вони виконують управлінські функції і отримують за це платню відповідно до зазначених вище положень, вони не можуть створювати профспілки.
Беручи до уваги викладене вище, суд задовольняє апеляцію, скасовує судове рішення і відмовляє в задоволенні заяви про реєстрацію профспілки».
23. 29 вересня 2008 року події навколо спроби створення профспілки стали предметом обговорення в Синоді метрополії Олтенії. Синод вирішив, що в разі подання членами профспілки заяви до Суду вони мають бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності. У зв’язку з цим їх викликали до головного управління Архієпископії, і там деякі з них підписали заяви про те, що вони більше не бажають підтримувати заяву в Суді.
24. У листі від 21 червня 2010 року канцелярія Румунського Православного Патріархату нагадала Архієпископії, що священнослужителям заборонено звертатися до національних і міжнародних судів без згоди їхнього священноначалія і попросила її взяти у священнослужителів, про яких йдеться, письмові заяви про те, що вони вже не бажають підтримувати заяву в Суді, а в разі їхньої відмови, передати їхні справи на розгляд до відповідних дисциплінарних органів. Деякі зі священнослужителів, незважаючи на те, що вони підписали зазначені вище заяви, повідомили Суд про свій намір і далі підтримувати в Суді заяву від імені профспілки.
25. 19 квітня 2010 року троє священнослужителів-членів профспілки, про яку йдеться, разом з п’ятьма іншими особами створили об’єднання «Апостолія» (Apostolia). Об’єднання дістало схвалення архієпископа Крайови, який надав йому приміщення для використання як офісу. Об’єднання було зареєстровано судом першої інстанції м. Крайова 8 червня 2010 року.
26. Згідно зі статутом об’єднання його цілями є: виховання людей на засадах православної моралі; сприяння зміцненню солідарності між духовенством і віруючими; залучення коштів для опублікування документів, спрямованих на захист віри і традицій; організація і забезпечення проведення культурних, релігійних і громадських заходів; відстоювання осудливої позиції щодо подій, ініціатив і демонстрацій, які паплюжать християнську мораль, православну віру, національну самобутність і традиції; використання всіх законних засобів для доведення своїх рішень стосовно захисту пастирських, соціальних і професійних інтересів до загального відома.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА
A. Національне законодавство і практика
1. Конституція
27. Відповідні положення Конституції передбачають:
Стаття 29
«Свобода думки і переконань та свобода релігії не можуть бути обмежені в будь-якій формі. Ніхто не може бути примушений сповідувати думку або релігію, що суперечать його переконанням.
Свобода совісті гарантується; вона має виявлятися в забезпеченні терпимості і взаємної поваги.
Релігійні конфесії вільні, а релігійні громади організовуються відповідно до своїх статутів і з дотриманням умов, встановлених законом.
У відносинах між конфесіями забороняються будь-які форми, засоби, акти і дії релігійної ворожнечі.
Релігійні громади користуються автономією по відношенню до держави і отримують державну підтримку, яка, зокрема, включає створення умов для надання релігійної допомоги в збройних силах, лікарнях, місцях позбавлення волі, притулках і сирітських будинках».
Стаття 40
«Громадяни можуть вільно об’єднуватися у політичні партії, профспілки, організації роботодавців та інші форми об’єднання».
Стаття 41
«Право на працю не може обмежуватися. Кожен є вільним у виборі своєї професії, фаху або роду діяльності та робочого місця.
Працівники мають право на соціальний захист. Це стосується здоров’я працівників та безпеки праці, умов праці для жінок і молоді, встановлення в національній економіці мінімальної заробітної плати, надання щотижневого відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, особливих чи специфічних умов праці, забезпечення професійної підготовки та інших специфічних умов, передбачених законом.
Нормальна тривалість робочого дня не перевищує в середньому восьми годин.
За рівну працю жінки одержують таку саму заробітну плату, що й чоловіки.
Право на переговори про укладення колективних трудових договорів та обов’язкова сила колективних договорів гарантуються».
2. Закон про професійні спілки
28. Закон про професійні спілки (закон № 54/2003), у редакції, чинній на час подій у справі, був замінений законом про соціальний діалог (закон № 62/2011), до якого включені положення щодо свободи профспілок. Ці положення передбачають:
Стаття 2
«Будь-які особи, що виконують обов’язки на підставі трудового договору, у тому числі державні службовці, мають право створювати профспілки і вступати до них.
Створення профспілки вимагає наявності мінімум п’ятнадцяти членів, залучених в одну й ту саму професійну діяльність чи сферу діяльності.
Ніхто не може бути примушений вступити до профспілки або вийти з неї».
Стаття 3
«Особи, які виконують управлінські функції або функції, пов’язані зі здійсненням публічної влади, судді, військовослужбовці, співробітники поліції і спецпідрозділів не можуть створювати профспілки».
Стаття 6(2)
«Внутрішні правила не можуть містити положень, які суперечать Конституції чи закону».
Стаття 14
«Для набуття профспілкою статусу юридичної особи представник її засновників повинен подати заяву про її реєстрацію до суду першої інстанції, в межах юрисдикції якого розташований її головний офіс.
До заяви про реєстрацію мають бути додані дві копії нижченаведених документів, завірені представником профспілки:
a) протоколу установчих зборів профспілки, підписаного не менше ніж п’ятнадцятьма засновниками;
b) статуту профспілки;
c) списку членів керівних органів спілки (...);
d) бланку довіреності для представника (...)»
Стаття 15
«Компетентний суд першої інстанції розглядає заяву про реєстрацію протягом п’яти днів, перевіряючи:
a) чи додано документи, про які йдеться у статті 14 вище;
b) чи відповідає положенням чинного законодавства протокол установчих зборів профспілки та її статут.
Якщо суд першої інстанції вирішує, що встановлені законом умови реєстрації не виконано, голова суду викликає представника профспілки на закрите засідання і вимагає в письмовій формі від представника виправити ситуацію протягом семи днів.
Якщо суд вирішує, що заява про реєстрацію задовольняє вимоги першого підпункту цієї статті, тоді він переходить до розгляду заяви про реєстрацію, яку розглядає протягом десяти днів у присутності представника спілки.
Суд першої інстанції задовольняє або відмовляє в задоволенні заяви про реєстрацію вмотивованим судовим рішенням.
Судове рішення передається представнику спілки протягом п’яти днів з дати його винесення».
Стаття 16
«Рішення суду першої інстанції підлягає оскарженню в касаційному порядку».
Стаття 27
«Для досягнення своїх цілей профспілки мають право вдаватися до певних заходів, таких як переговори, посередництво, арбітраж, процедури примирення, петиції, демонстрації і страйки відповідно до свого статуту та з дотриманням умов, встановлених законом».
Стаття 28
«Профспілки захищають права своїх членів, передбачені трудовим законодавством (...), колективними договорами і трудовими угодами, у національних судах та у відносинах з іншими органами державної влади (...)
При здійсненні цієї прерогативи, [вони] можуть вдаватися до передбачених законом заходів у будь-якій формі, у тому числі звертатися до суду від імені своїх членів без відповідної прямої вказівки з їхнього боку. (...)»
Стаття 29
«Профспілки можуть вносити до компетентних органів пропозиції щодо нормативно-правових актів, що регулюють питання захисту права на організацію».
Стаття 30
«Роботодавці запрошують делегатів від представницьких профспілок для участі в засіданнях правління, на яких розглядаються питання, що становлять професійний, економічний, соціальний, культурний чи спортивний інтерес.
З метою захисту і сприяння забезпеченню професійних, економічних, соціальних, культурних та спортивних прав та інтересів своїх членів, профспілки отримують від роботодавця інформацію, необхідну для укладення колективних договорів або, за необхідності, укладання галузевих угод, а також інформацію стосовно створення та використання фондів для поліпшення умов праці, безпеки на робочому місці та соціального захисту.
Рішення, ухвалені правлінням та іншими аналогічними органами стосовно питань, що становлять професійний, економічний, соціальний, культурний чи спортивний інтерес, доводяться у письмовій формі до відома профспілок протягом сорока восьми годин з моменту їх ухвалення».
3. Закон про свободу віросповідання
29. Відповідні положення закону про свободу віросповідання (закон № 489/2006) передбачають:
Стаття 1
«Держава поважає і гарантує право будь-якої особи на свободу думки, совісті і релігії в межах національної території відповідно до Конституції та міжнародних договорів Румунії».
Стаття 5
«Члени релігійних громад вільні у виборі форми об’єднання, в якій вони бажають сповідувати свою віру – в релігійній громаді, об’єднанні або групі – відповідно до умов цього закону.
Релігійні громади, об’єднання та групи зобов’язані дотримуватися Конституції і закону і їхня діяльність не повинна загрожувати громадській безпеці, громадському порядку, здоров’ю людей, моралі та основоположним правам і свободам».
Стаття 8
«Визнані релігійні громади мають статус благодійних корпорацій. Згідно з положеннями Конституції та цього закону вони організовуються та здійснюють свою діяльність незалежно і відповідно до своїх статутів чи канонів».
Стаття 10
«Держава сприяє, на відповідне клопотання, забезпеченню оплати праці священнослужителів та інших працівників визнаних релігійних громад залежно від кількості віруючих у кожній громаді та реальних потреб».
Стаття 17
«За пропозицією Міністерства культури і у справах релігії Уряд видає указ про надання статусу “визнаної державою релігійної громади” релігійному об’єднанню, яке, завдяки своїй діяльності та кількості членів, стало значущим для інтересів суспільства і продемонструвало свою життєздатність і стабільність.
Держава визнає статути і канони, якщо вони за своїм змістом не становлять загрози громадській безпеці, громадському порядку, здоров’ю людей, моралі та основоположним правам і свободам».
Стаття 23
«Релігійні громади обирають, призначають на посади, наймають і звільняють працівників з роботи відповідно до своїх статутів, кодексів канонічного права та приписів.
Релігійні громади можуть накладати на своїх працівників дисциплінарні стягнення відповідно до своїх статутів, кодексів канонічного права та приписів за порушення віровчення чи моральних принципів».
Стаття 24
«На працівників релігійних громад, охоплених державною системою страхування, поширюється законодавство про державну систему соціального забезпечення».
Стаття 26
«Питання внутрішньої дисципліни вирішуються виключно на підставі внутрішніх правил та норм канонічного права.
Той факт, що релігійна громада має власні судові органи, не виключає можливості застосування кримінального законодавства до її членів».
4. Закон про єдину тарифну сітку для працівників, праця яких оплачується за рахунок коштів державного бюджету
30. Закон № 330/2009, який вже було замінено законом № 284/2010, містив положення про оплату праці священнослужителів та інших церковних працівників. Він передбачав, що держава і місцеві органи влади мають виплачувати священнослужителям і мирянам, працюючим у державних установах, платню в повному обсязі і фінансувати виплату частини платні керівникам визнаних релігійних громад та священнослужителям і мирянам, працюючим у таких громадах.
31. Таким чином, держава виплачує священнослужителям, працюючим у визнаних релігійних громадах місячну платню у розмірі від 65 до 80 % заробітної плати вчителя державної школи. Священнослужителі, що обіймають керівні посади, одержують більш високу платню.
32. Загалом така система фінансування охоплює 16602 посади священнослужителів, розподілених між релігійними громадами залежно від кількості в них віруючих, встановленої останнім переписом населення. Згідно з останнім переписом населення (2011 року), 86 % румунського населення віднесли себе до православних християн. За рахунок державного бюджету також фінансуються всі внески на соціальне забезпечення, яке надається роботодавцями працюючим у них священнослужителям.
33. Інші церковні працівники одержують щомісячне грошове утримання, що дорівнює мінімальній заробітній платі, гарантованій державою. Це грошове утримання та всі внески на соціальне забезпечення, яке надається таким працівникам роботодавцями, фінансуються за рахунок місцевих бюджетів. Закон передбачає фінансування 19291 посади церковних працівників з числа мирян, розподілених за таким самим кількісним критерієм, що застосовується до посад священнослужителів (див. пункт 32 вище).
34. Священнослужителі та інші працівники релігійних громад сплачують внески на соціальне забезпечення в розмірі, що обчислюється з урахуванням їхньої платні, і користуються всіма правами, що випливають з них: правами на медичне страхування, страхування по безробіттю та отримання пенсії. У 2010 році розмір їхньої платні було зменшено на такий самий відсоток, що і у працівників державного сектора економіки (на 25% – з метою ліквідації дефіциту державного бюджету).
5. Внутрішня організація та приписи Румунської Православної Церкви
35. Румунська Православна Церква стала незалежною у 1885 році. Вона має тісні зв’язки з православними церквами інших країн.
36. При комуністичному режимі закон № 177/1949 гарантував свободу релігії, і Румунська православна церква продовжувала свою діяльність, контроль за якою здійснювало Міністерство у справах релігій, яке затвердило її статут у 1949 році. Працівники Церкви одержували платню за рахунок державного бюджету відповідно до положень законодавства стосовно державних службовців.
37. На сьогодні організація Румунської Православної Церкви визначена її статутом, як це передбачає закон про свободу віросповідання (Закон № 489/2006). Церква очолюється Патріархом і має в Румунії шість метрополій, які складаються з архієпископій, єпархій та приблизно 13500 парафій, в яких служать близько 14500 священиків і дияконів.
38. Вищим органом є Священний Синод. До його складу входить Патріарх і всі діючі єпископи. До центральних керівних органів також належать Церковна національна асамблея, до складу якої входять три представники від кожної єпархії або архієпископії і яка є центральним дорадчим органом, а також Церковна національна рада, яка є центральним органом виконавчої влади.
39. На місцевому рівні діють парафії, які складаються з православних кліриків і парафіян і є юридичними особами, зареєстрованими в адміністративних і податкових органах для цілей здійснення ними своєї некомерційної та комерційної діяльності. Управління парафією здійснює священик. Він очолює парафіяльні збори (дорадчий орган, який складається з усіх парафіян) та парафіяльну раду (виконавчий орган).
40. Діючий статут Румунської Православної Церкви був прийнятий Священним Синодом 28 листопада 2007 року і затверджений постановою Уряду 16 січня 2008 року.
41. Відповідні положення статуту передбачають:
Стаття 14 w
«Священний Синод приймає рішення про створення, організацію та ліквідацію національних церковних об’єднань і фондів. Він надає дозвіл (згоду) або відмовляє в наданні дозволу (згоди) на створення, організацію і ліквідацію православних об’єднань і фондів, які здійснюють діяльність в єпархіях і мають свої власні керівні органи».
Стаття 43
«Парафією є громада віруючих, кліриків і мирян, що діє в межах певної географічної території і під канонічним, юридичним, адміністративним та господарським управлінням єпархії або архієпископії. Її очолює священик, призначений єпископом».
Стаття 50
«При виконанні своєї місії (...) священики виконують такі обов’язки:
a) звершення літургій по неділях, у святкові та інші дні тижня (...); проповідування релігійного вчення відповідно до керівних єпархіальних настанов; та забезпечення щоденного доступу до церкви (...);
b) застосування всіх положень Статуту та приписів, виданих Церквою і центральними органами на парафіяльному рівні;
c) виконання рішень священноначалія та єпархіальних органів стосовно парафіяльної діяльності;
d) розробка і виконання щорічної програми релігійних, соціальних, благодійних та адміністративних заходів на парафіяльному рівні та інформування єпархії і парафіян про такі заходи;
e) представництво інтересів парафії у суді та у відносинах з органами влади або третіми сторонами за умови попередньої письмової згоди єпископа; з огляду на обітницю послуху, що дається при висвяченні, священнослужителі і ченці не можуть брати участь у судових розглядах, що стосуються особистих питань, без попереднього письмового дозволу єпископа;
f) скликання та головування на парафіяльних зборах, засіданнях парафіяльної ради та парафіяльного комітету;
g) виконання рішень парафіяльних зборів і парафіяльної ради;
h) ведення реєстру парафіян;
i) ведення реєстру хрещень, шлюбів і смертей (...);
j) управління майном парафії відповідно до рішень парафіяльних зборів і ради та контроль за управлінням майном створених при парафії соціально-культурних закладів і церковних фондів;
k) проведення інвентаризації всього майна парафії та ведення її інвентарної книги (...)»
Стаття 52
«Священики та інші працівники церкви мають права і зобов’язані виконувати обов’язки, викладені у Священних канонах, цьому Статуті, церковних приписах та рішеннях архієпископії».
Стаття 88
«Єпископ (...) виносить рішення про призначення на посади, переведення або звільнення кліриків і мирян з посад у різних парафіях (...) Він дбає про дотримання дисципліни священнослужителями та іншими працівниками своєї єпархії, забезпечуючи це особистими зусиллями або за допомогою церковних органів».
Пункти 7, 8 і 9 статті 123
«Священнослужителі служать в єпархії, виконуючи добровільно взяту на себе місію, обітниці та урочисті публічні зобов’язання, які вони оголосили і підписали перед своїм висвяченням. Перед взяттям на себе пастирської місії вони отримують рішення єпископа, в якому викладені їхні права та обов’язки.
Без дозволу єпископа священики, диякони і ченці не можуть створювати об’єднання, фонди або інші організації будь-якого типу та входити до складу таких утворень.
Статус священика, диякона або ченця несумісний з веденням будь-якої іншої особистої діяльності економічного, фінансового або комерційного характеру, яка суперечить православній християнській моралі чи інтересам Церкви».
Стаття 148
«Компетенцію з питань віровчення, моралі, канонічного права і дисципліни стосовно діючих і тих, що вийшли на пенсію, священнослужителів, священиків і дияконів мають такі церковні органи:
A) [загальні питання]
a) дисциплінарна консисторія парафії;
b) консисторія єпархії або архієпископії;
B) апеляційне оскарження рішення [працівником у разі звільнення]: консисторія метрополії, якщо Синод метрополії або Священний Синод визнали апеляцію такою, що підлягає розгляду».
Стаття 150
«Дисциплінарна консисторія парафії діє як дисциплінарний суд (...) і як посередницький орган, що вирішує спори між працівниками церкви або між священиком і парафіянами.
Якщо сторони не задоволені її рішенням, справа передається на розгляд до консисторії єпархії, рішення якої є остаточним».
Стаття 156
«З огляду на передбачену законом автономію релігійних громад внутрішні питання дисциплінарного характеру вирішуються судовими органами Церкви. Їхні рішення не підлягають оскарженню в цивільних судах».
42. Протягом 2004 року священики Архієпископії Крайови уклали трудові договори з Архієпископією на невизначений строк. У договорах були визначені загальні права та обов’язки сторін і зазначені місце роботи священиків, їхні посади, робочий час, право на щорічну відпустку та розмір щомісячної платні. В описі функціональних обов’язків, доданому до договору, були перелічені обов’язки священиків, як наведено нижче:
«Здійснення духовного наставництва серед парафіян відповідно до церковних правил;
звершення літургій кожної неділі та у святкові дні; піклування про парафіян і облаштування домашнього затишку в парафії;
управління майном парафії та церковних культурних закладів і фондів;
проведення інвентаризації майна парафії та ведення її інвентарної книги; управління грошовими коштами та рахунками парафії; ведення книги обліку доходів і витрат парафії та надання її для перевірки інспекторам архієпископії під час фінансових перевірок і ревізій;
отримання з архієпископії богослужбового начиння, призначеного для реалізації;
забезпечення своєчасної сплати всіх фінансових внесків, що мають сплачуватися архієпископії;
утримання від участі в судових процесах без згоди архієпископа, які стосуються спорів щодо парафії або особистих питань;
представництво інтересів парафії у відносинах з третіми сторонами в разі виникнення спорів;
утримання від будь-яких дій, що є несумісними зі статусом священика;
дотримання всіх положень Статуту Церкви, інших церковних документів та обітниці, складеної при висвяченні.
Будь-яке порушення зазначених вище обов’язків служить підставою для розгляду справи в церковних дисциплінарних органах, які можуть накладати різні види стягнень, аж до звільнення з посади».
43. 17 травня 2011 року, у відповідь на запит з Церкви, Міністерство праці повідомило Патріарха про те, що за результатами розгляду відповідного законодавства експерти міністерства дійшли висновку, що положення Трудового кодексу не застосовуються до трудових відносин між Румунською Православною Церквою та священнослужителями і що, таким чином, Церква не зобов’язана укладати з ними індивідуальні трудові договори.
44. Отже, починаючи з листопада 2011 року трудові договори, про які йдеться, були, за ініціативою єпископа, замінені виданими ним рішеннями про призначення на посади. У такому рішенні зазначалися місце роботи та займана посада. Рішення також містили положення такого змісту:
«При виконанні своїх обов’язків священик підпорядковується безпосередньо єпископу. Він повинен співпрацювати з іншими священиками парафії та представниками єпархії.
Священик виконує свої функції (...) відповідно до вимог підпунктів (а) - (к) статті 50 Статуту Церкви.
Здійснюючи свою місію, він повинен спиратися на знання Священних канонів, Статуту Церкви, церковних приписів і рішень Священного Синоду та єпархії і, як вимагає обітниця, складена ним при висвяченні, бездоганно їх виконувати. Він повинен коритися священноначалію і захищати законні інтереси Румунської Православної Церкви та своїх парафіян.
З дати свого призначення на посаду священик значиться в реєстрі посад і зарплат. Його зарплата визначається відповідно до положень законодавства, що регулюють оплату праці священнослужителів. Він має право на щорічну відпустку, тривалість якої визначається з урахуванням його трудового стажу.
Священик зобов’язаний отримувати предмети богослужбового начиння, призначені для реалізації (свічки, календарі, предмети для звершення богослужінь, книги тощо), тільки від єпархії. Він має постійно контролювати діяльність кіоску (pangarul), в якому продаються такі предмети.
У разі неправомірної поведінки або порушення дисципліни чи своїх обов’язків, що викладені в цьому рішенні, священик звільнюється з посади єпископом (...) Він має понести покарання відповідно до правил дисциплінарних органів Церкви».
6. Національна практика щодо створення профспілок священнослужителів та існування інших форм об’єднань у Румунській Православній Церкві
45. Закон і статут 1949 року не передбачали будь-яких обмежень свободи об’єднання православних віруючих і церковних працівників. При комуністичному режимі існували профспілки, створені працівниками Церкви.
46. Остаточним рішенням від 4 жовтня 1990 року суд першої інстанції м. Меджидія, керуючись положеннями закону про політичні партії та інші форми об’єднання (закон № 8 від 31 грудня 1989 року), санкціонував діяльність профспілки «Солідарність» (Solidaritatea), в яку об’єдналися церковні працівники з числа православних кліриків і мирян Архієпископії Томіс (Констанца), і надав їй статус юридичної особи.
47. У статуті профспілки «Солідарність» зазначалося, що її цілі – домагатися «відродження духовного життя та реформування адміністративної діяльності (...) відповідно до нових вимог демократичного життя і повної свободи думки і дій, а також відповідно до принципів, закріплених у віровченні і приписах Румунської Православної Церкви». Передбачалося, що профспілка зможе звертатися до судів для захисту інтересів своїх членів, що вона надаватиме допомогу у складанні цивільних і церковних правил з метою захисту прав та інтересів своїх членів, і що голова профспілки представлятиме її членів у всіх керівних органах Церкви.
48. У травні 2012 року Архієпископія Томіс звернулася до суду із заявою про розпуск профспілки «Солідарність» з огляду на недотримання нею свого статуту, а саме: оскільки профспілка не провела жодних загальних зборів, не призначила виконавчих органів і не здійснює передбаченої діяльності. Провадження у цій справі триває досі.
49. Остаточним рішенням від 5 червня 2007 року суд першої інстанції м. Хирлеу, керуючись положеннями закону про професійні спілки (закон № 54/2003), надав статус юридичної особи профспілці ім. Святого великомученика Георгія, в яку об’єдналися священнослужителі, ченці і миряни-працівники Румунської Православної Церкви.
50. У статуті профспілки зазначалися такі цілі:
‑ забезпечувати дотримання основоположних прав членів профспілки на працю, гідність, соціальний захист, безпеку праці, відпочинок, соціальне страхування, допомогу по безробіттю, на отримання пенсії та інших виплат, на які вони мають право згідно з чинним законодавством;
- дбати про те, щоб кожен з її членів мав роботу, що відповідає його професійній підготовці та кваліфікації;
‑ забезпечувати дотримання норм законодавства, що стосуються тривалості відпусток і днів відпочинку;
‑ заохочувати ініціативу, конкуренцію серед своїх членів та свободу вираження ними своїх поглядів;
‑ забезпечувати виконання і суворе дотримання норм законодавства про охорону праці і прав, що випливають з нього;
‑ забезпечувати захист свого голови та представників як протягом строку їхніх повноважень, так і після його закінчення;
‑ забезпечувати присутність і представництво профспілки в дисциплінарних органах;
- створити спільні церковні комітети;
‑ брати участь у розробці внутрішніх правил Церкви і, зокрема, її нового статуту або у внесенні змін до них;
‑ в обов’язковому порядку висловлювати свою позицію стосовно рішень, які зачіпають інтереси членів профспілки;
‑ вести переговори про укладення трудових договорів;
‑ проводити демократичні вибори в цілях призначення представників Церкви;
‑ подавати позови проти фізичних або юридичних осіб, у тому числі проти церковних органів, якщо їхні адміністративні чи регуляторні заходи негативно позначаються на правах та інтересах членів профспілки; і
‑ використовує петиції, демонстрації і страйки як засіб захисту інтересів своїх членів і захисту їхньої гідності та основоположних прав.
51. У січні 2011 року голова профспілки звернувся із заявою про її розпуск, посилаючись на те, що відносини між її членами і церковною владою вже значно покращилися. Провадження у цій справі триває досі.
52. На сьогодні існує близько 200 церковних об’єднань і фондів, які визнані національними судами і отримали благословення єпископів відповідно до статуту Церкви.
7. Прецедентна практика національних судів
53. Рішенням від 19 вересня 2005 року Верховний касаційний суд постановив, що цивільні суди мають компетенцію визнавати недійсним рішення про звільнення священика з посади і контролювати виконання судового рішення про поновлення його на посаді та виплату йому зарплати.
54. В іншій справі Верховний суд своїм рішенням від 4 лютого 2010 року залишив без змін судове рішення, яким Апеляційний суд Бухареста відхилив позов, поданий православним священиком у зв’язку з відмовою Інспекції з питань праці перевірити застосування трудового законодавства його працедавцем (єпархією). Він визнав, що у справі були застосовні лише положення відповідних внутрішніх правил, що в даному контексті вони мали переважну силу над загальними нормами Трудового кодексу, і що Інспекція з питань праці не має компетенції розглядати питання про те, чи дотримала єпархія цих норм.
55. У трьох своїх рішеннях, винесених 10 червня 2008 року, 3 липня 2008 року і 7 квітня 2011 року Конституційний суд погодився з тим, що наявність у релігійних громад внутрішніх дисциплінарних органів і те, що їхні рішення не підлягають оскарженню в цивільних судах, є обмеженням права на доступ до суду, але визнав, що таке обмеження виправдане з огляду на автономний характер релігійних громад. Він зазначив у цьому зв’язку, що відповідно до закону № 489/2006 звичайні суди компетентні розглядати стосовно священнослужителів лише ті справи, які стосуються кримінальних злочинів.
B. Норми міжнародного права
1. Універсальні стандарти
56. Відповідні положення Конвенції Міжнародної організації праці (далі – МОП) № 87 «Про свободу асоціації та захист права на організацію» (прийнятої у 1948 році і ратифікованої Румунією 28 травня 1957 року) передбачають:
Стаття 2
«Працівники та роботодавці без якої б то не було різниці мають право створювати на свій вибір організації без попереднього на те дозволу, а також право вступати в такі організації при єдиній умові додержання правил відповідної організації».
Стаття 3
«1. Організації працівників і роботодавців мають право опрацьовувати свої статути й адміністративні регламенти, вільно обирати своїх представників, організовувати свій апарат і свою діяльність і формулювати свою програму дій.
2. Державна влада утримується від будь-якого втручання, здатного обмежити це право або перешкодити його законному здійсненню».
Стаття 4
«Організації працівників і роботодавців не підлягають розпускові або тимчасовій забороні в адміністративному порядку».
Стаття 7
«Набуття прав юридичної особи організаціями працівників і роботодавців, їхніми федераціями та конфедераціями не може бути підпорядковано умовам, здатним перешкодити застосуванню положень статей 2, 3 і 4 цієї Конвенції».
57. Відповідні положення Рекомендації № 198 про трудові правовідносини, прийнятої МОП у 2006 році, передбачають:
«9. Для цілей національної політики захисту працівників в умовах трудових правовідносин існування таких правовідносин повинне в першу чергу визначатися на основі фактів, що підтверджують виконання роботи і виплату винагороди працівникові, незалежно від того, як ці трудові правовідносини кваліфікуються у будь-якій іншій угоді договірного або іншого характеру про протилежне, якщо така укладена між сторонами.
(...)
11. З метою сприяння визначенню факту існування трудових правовідносин держави-члени повинні в рамках своєї національної політики, про яку йдеться в цій Рекомендації, розглянути можливість:
a) передбачення широкого набору засобів для визначення існування трудових правовідносин;
b) установлення правової презумпції існування трудових правовідносин у тому випадку, коли визначена наявність однієї чи декількох відповідних ознак; і
c) визначення, на основі попередніх консультацій з найбільш представницькими організаціями роботодавців і працівників, що працівники, які мають певні характеристики, повинні в цілому або в рамках окремого сектора вважатися або найманими працівниками, або самозайнятими працівниками.
(...)
13. Держави-члени повинні передбачити можливість визначення у своїх законодавчих і нормативно-правових актах або іншими засобами конкретних ознак існування трудових правовідносин. Такими ознаками можуть бути:
a) те, що робота: виконується відповідно до вказівок і під контролем іншої сторони; здійснюється за умови інтеграції працівника в організаційну структуру підприємства; виконується виключно або головним чином в інтересах іншої особи; має виконуватися особисто працівником; виконується в межах певного робочого часу або на робочому місці, що вказується або узгоджується стороною, яка її замовила; має певну тривалість і передбачає певну послідовність; вимагає присутності працівника; або здійснюється за умови забезпечення інструментами, матеріалами та механізмами з боку сторони, що замовила роботу;
b) періодична виплата винагороди працівникові; той факт, що ця винагорода є єдиним або основним джерелом доходів працівника; оплата праці в натуральній формі – наприклад, шляхом надання харчових продуктів, житла або транспортних засобів; визнання таких прав, як право на щотижневий відпочинок і щорічну відпустку; оплата стороною, що замовила проведення робіт, дорожніх витрат працівника, пов’язаних з необхідністю виконання ним роботи; відсутність фінансового ризику для працівника».
2. Європейські стандарти
58. 7 травня 1999 року Румунія ратифікувала переглянуту Європейську соціальну хартію. Стаття 5 хартії, що стосується права на організацію, викладена в такій редакції:
«З метою забезпечення або сприяння здійсненню працівниками і роботодавцями своєї свободи створювати місцеві, національні або міжнародні організації для захисту своїх економічних і соціальних інтересів та вступати в такі організації Договірні Сторони зобов’язуються, що національне законодавство не буде ніяким чином обмежувати цю свободу або використовуватися для її обмеження. Обсяг застосування гарантій, передбачених цією статтею, до поліції визначається національними законами або нормативними актами. Принцип, що регулює застосування цих гарантій до військовослужбовців, і обсяг їх застосування до осіб цієї категорії також визначаються національними законами або нормативними актами».
59. Пункт 1 статті 12 Хартії основних прав Європейського Союзу передбачає таке:
«Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими на всіх рівнях і, зокрема, в політичному, профспілковому та громадському житті, що означає право кожного на створення профспілок і вступ до них для захисту своїх інтересів».
60. У відповідній частині Директиви Ради 2000/78/ЄС від 27 листопада 2000 року, яка встановлює загальну систему рівного ставлення у питаннях зайнятості та професійної діяльності, зазначено таке:
«Рада Європейського Союзу
(...)
Беручи до уваги, що: (...)
4) Право всіх осіб на рівність перед законом і захист від дискримінації є універсальним правом, яке визнане Загальною декларацією прав людини, Конвенцією Організації Об’єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок, Міжнародними пактами Організації Об’єднаних Націй про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, а також Європейською конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, підписаних усіма державами-членами. Конвенція № 111 Міжнародної організації праці (МОП) забороняє дискримінацію в галузі праці та занять.
5) Слід поважати ці основоположні права і свободи. Ця Директива не обмежує свободу об’єднання і, зокрема, право об’єднуватися з іншими особами і приєднуватися до союзів для захисту своїх інтересів.
(...)
24) У своїй Декларації № 11 про статус церков і неконфесійних організацій, доданій до Заключного акту Амстердамського договору, Європейський Союз прямо встановлює, що поважає і не порушує статус церков і релігійних організацій чи громад, які вони мають за національним законодавством держав-членів, і що з такою самою шаною ставиться до статусу філософських і неконфесійних організацій. З урахуванням цього держави-члени можуть забезпечити подальшу дію спеціальних правових норм щодо справжніх, законних і обґрунтованих професійних вимог або встановити такі норми, якщо це необхідно для здійснення відповідної професійної діяльності.
(...)
Приймає цю Директиву:
(...)
Стаття 4
Професійні вимоги
1. (...) Держави-члени можуть встановити норму, згідно з якою відмінність у ставленні, яка ґрунтується на ознаках [релігійної приналежності чи переконань] не є дискримінацією, якщо з огляду на особливий характер відповідної професійної діяльності або контекст, в якому вона здійснюється, така ознака становить справжню і визначальну професійну вимогу, за умови, що мета такої норми є законною, а вимога – пропорційною.
2. Держави-члени можуть забезпечити подальшу дію чинного національного законодавства (...) або ухвалення у майбутньому законодавчих актів з урахуванням національної практики, існуючої на дату прийняття цієї Директиви, відповідно до якої, коли йдеться про професійну діяльність у церквах та інших громадських чи приватних організаціях, етос яких визначається релігією або переконаннями, відмінність у ставленні на підставі релігійної приналежності особи чи її переконань не є дискримінацією, якщо з огляду на характер такої діяльності або контекст, в якому вона здійснюється, релігія чи переконання особи становлять справжню, законну і виправдану професійну вимогу, враховуючи етос організації. (...)
Таким чином – за умови дотримання положень Директиви в будь-який інший спосіб – ця Директива не обмежує права церков та інших приватних і громадських організацій, етос яких визначається релігією або переконаннями і які діють відповідно до національних конституцій і законів, вимагати від працюючих у них фізичних осіб добросовісності й лояльності по відношенню до етосу організації».
61. Як показує практика європейських держав, існують різні моделі конституційного регулювання відносин між церквами і державою. У більшості держав-членів Ради Європи[1] закон сам по собі не визначає характеру правових відносин між релігійною громадою та її кліром. Релігійна громада може укласти трудовий договір зі своїми священнослужителями, але не зобов’язана це робити і у більшості випадків цього не робить. Однак навіть у разі відсутності трудового договору священнослужителі часто мають право на допомогу з соціального забезпечення за таких саме умов, що й інші особи, які одержують виплати, передбачені системою соціального забезпечення. У меншості держав[2] зазначені відносини регулюються чинним трудовим законодавством, хоча на священнослужителів покладено високий обов’язок лояльності по відношенню до релігійної громади, в якій вони працюють. Нарешті, в інших державах[3] можливість визначення відповідних трудових відносин як договірних встановлюється національними судами з урахуванням конкретних обставин. Що стосується профспілкових прав священнослужителів, то в жодній державі їм офіційно не забороняється створювати профспілки, а в деяких державах таке їхнє право навіть прямо передбачено. Слід також зазначити, що, наприклад, в Австрії, Болгарії, Фінляндії, Туреччині, Франції, Сполученому Королівстві, Ірландії та Нідерландах є профспілки служителів культу або об’єднання, які займаються відстоюванням їхніх інтересів, що дуже нагадує профспілковий захист інтересів робітників.
ЩОДО ПРАВА
I. АНОНІМНИЙ ХАРАКТЕР ЗАЯВИ І СТВЕРДЖУВАНЕ ПЕРЕШКОДЖАННЯ ЗДІЙСНЕННЮ ПРАВА НА ІНДИВІДУАЛЬНУ ЗАЯВУ
A. Доводи сторін
62. Заявник стверджував, що одразу після того, як були зроблені кроки для створення профспілки, її члени зазнали сильного тиску з боку Церкви. Після подання заяви до Суду тиск продовжувався і, як наслідок, кілька членів були змушені вийти зі справи, а інші попросили анонімності подальшого підтримання ними заяви в Суді.
63. Він зазначив, що після винесення рішення Палати Суду цей тиск посилився, і на підтвердження надав оприлюднені у пресі матеріали з рядом заяв з боку керівництва Церкви, а також прес-реліз від лютого 2012 року, в якому Румунський Православний Патріархат критикував це рішення.
64. Виходячи із зазначених вище міркувань, він доводив, що держава не виконала свого позитивного зобов’язання із захисту заявників, що звернулися до Суду, від тиску як з боку органів державної влади, так і інших суб’єктів.
65. Тому він просив, щоб Велика Палата констатувала порушення статті 34 Конвенції.
66. Уряд висловив сумнів щодо того, що заява відображає щирий намір членів профспілки, про яку йдеться, звертатися до Суду. Уряд стверджував, що під час провадження в Палаті Суду дані осіб та імена заявників, які звернулися до Суду від імені профспілки, були змінені і просив, щоб Велика Палата точно встановила особи тих, хто подав і підтримував заяву в Суді. Не висуваючи попереднього заперечення, Уряд заявив, що це питання є важливим як для вирішення справи по суті, так і для вирішення питання про справедливу сатисфакцію.
67. Він стверджував, що перешкодою здійсненню права на індивідуальну заяву можуть бути лише навмисні заходи з боку держави. Оскільки, згідно з доводами Уряду, органи влади не можна звинуватити у будь-яких діях або бездіяльності, які б свідчили про їхнє навмисне схвалення чи потурання нібито неправомірній поведінці Церкви у цій справі, не можна стверджувати, що держава порушила право на індивідуальну заяву.
B. Висновок Великої Палати
68. Велика Палата зауважує, що незважаючи на розбіжність відповідних позицій Уряду і заявника, вони обидві стосуються застосування статті 34 Конвенції, взятої окремо або у поєднанні з підпунктом «a» пункту 2 статті 35. Ці положення викладено в такій редакції:
Стаття 34
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права»
Пункт 2 статті 35
«Суд не розглядає жодної індивідуальної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:
a) є анонімною (...)»
1. Стверджувана анонімність заяви
69. Велика Палата передусім зауважує, що Уряд позбавлений права порушувати це питання, оскільки він не зробив цього під час розгляду заяви в Палаті Суду. З огляду на те, що Уряд заперечив проти прийнятності заяви, пославшись на те, що деякі члени профспілки-заявника побажали залишитися анонімними, Суд повторює, що уряд, якщо він має сумніви щодо автентичності заяви, повинен своєчасно поінформувати про це Суд, і що Суд сам може визначити, чи відповідає заява вимогам статей 34 і 35 Конвенції (див. рішення у справі «Шамаєв та інші проти Грузії і Росії» (Shamayev and Others v. Georgia and Russia), № 36378/02, § 293, ECHR 2005‑III).
70. Суд також зазначає, що мета надання анонімності відповідно до пункту 3 правила 47 Регламенту Суду особам, які звертаються із заявою до Суду, полягає в захисті заявників, які вважають, що розкриття їхніх осіб може завдати їм шкоди. Відсутність такого захисту може утримувати таких заявників від вільного спілкування із Судом. Крім того, об’єднання, яке було розпущено або якому відмовлено в реєстрації, має право через своїх представників подати заяву зі скаргою на такий розпуск чи відмову (див. рішення у справі «Станков та об’єднана македонська організація “Ілінден” проти Болгарії» (Stankov і the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria), №№ 29221/95 і 29225/95, § 57, ECHR 2001‑IX).
71. У справі, що розглядається, Суд зазначає, що заявник звернувся до нього через своїх представників, які доручили пану І. Gruia діяти від їхнього імені. Пізніше вони відмовилися від своїх заяв, направлених до Суду Архієпископією Крайови, в яких повідомляли про свій намір відкликати заяву. Вони пояснили, що Архієпископія змусила їх підписати такі заяви. Оскільки вони подали фактичну та юридичну інформацію, яка надала Суду можливість встановити їхні особи і зв’язок між ними і фактами, про які йдеться, та заявленою скаргою, голова Палати Суду і згодом також голова Великої Палати задовольнили їхнє прохання про нерозкриття їхніх осіб.
72. З огляду на зазначене вище Суд вважає, що заява не є анонімною у значенні пункту 2 статті 35 Конвенції і що намір членів профспілки-заявника діяти від імені профспілки під час провадження в Суді не викликає сумнівів. Отже, навіть припускаючи, що Уряд не позбавлений права висувати заперечення, посилаючись на анонімність заяви, Суд відхиляє таке заперечення.
2. Стверджуване перешкоджання здійсненню права на індивідуальну заяву
73. Суд повторює, що зобов’язання не перешкоджати ефективному здійсненню права на індивідуальну заяву вимагає не допускати втручання у право особи ефективно представляти і підтримувати свою скаргу в Суді. Надзвичайно важливою умовою ефективного функціонування передбаченого статтею 34 механізму подання індивідуальних заяв є забезпечення для заявників або потенційних заявників можливості вільно спілкуватися із Судом, не зазнаючи тиску в будь-якій формі з боку органів влади, спрямованого на те, щоб змусити їх відкликати або змінити свої скарги. Як Суд уже зазначив у попередніх рішеннях, термін «тиск» означає не лише акти прямого примусу та відвертого залякування фактичних чи потенційних заявників, членів їхніх сімей або їхніх представників, а й будь-які інші неправомірні опосередковані акти або контакти, спрямовані на позбавлення заявників наміру чи бажання звертатися зі скаргами до конвенційних органів (див., серед інших прецедентів, рішення у справі «Маматкулов і Аскаров проти Туреччини» (Mamatkulov and Askarov v. Turkey) [ВП], №№ 46827/99 і 46951/99, § 102, ECHR 2005-I).
74. У справі, що розглядається, Суд бере до уваги той факт, що про порушення статті 34 Конвенції заявник уперше заявив у Великій Палаті. Він також зазначає, що оскаржувані події, у тому числі звернення з проханням відкликати подану до Суду заяву, відбулися до винесення рішення Палатою Суду (див. пункти 23 і 24 вище).
75. Зважаючи на той факт, що з моменту подання заяви інтереси заявника представляє адвокат і що заявник не навів будь-яких конкретних причин, які могли б звільнювати його від обов’язку заявити в Палаті Суду скаргу про порушення статті 34 Конвенції, Велика Палата визнає, що заявник позбавлений права заявляти таку скаргу у Великій Палаті.
76. Щодо скарг заявника, пов’язаних з подіями, які мали місце після того, як справу було передано на розгляд Великої Палати, і, отже, стосовно яких заявник не може бути позбавлений права заявляти скаргу про порушення статті 34 Конвенції, Суд повторює, що пособництво або потурання органів влади Договірної держави діям приватних осіб, які порушують передбачені Конвенцією права інших осіб у межах юрисдикції цієї держави, можуть породжувати питання про відповідальність такої держави за Конвенцією (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Кіпр проти Туреччини» (Cyprus v. Turkey) [ВП], № 25781/94, § 81, ECHR 2001‑IV).
77. Водночас у справі, що розглядається, Суд зауважує, що заявник не обґрунтував свого твердження про те, що після винесення рішення Палати Суду тиск, який чинився на членів профспілки, посилився настільки, що держава має понести відповідальність за невжиття заходів для припинення такого тиску.
78. У зв’язку з цим Суд зазначає, що на підтвердження своїх доводів заявник послався лише на оприлюднені в пресі заяви Православного Патріархату та кількох представників церковної ієрархії, в яких вони критикували рішення Палати Суду. Проте, як свідчать матеріали, після цих заяв не було вжито будь-яких заходів, спрямованих на те, щоб спонукати членів профспілки відкликати або змінити заяву, подану до Великої Палати, або у будь-який інший спосіб перешкодити здійсненню ними свого права на індивідуальну заяву.
79. На думку Суду, факти справи не підтверджують висновок про те, що національні органи влади чинили тиск або допустили чинення тиску на членів профспілки, або що вони якимсь іншим чином не спромоглися виконати свій обов’язок із забезпечення ефективного здійснення права на індивідуальну заяву. Вони не можуть нести відповідальності за дії преси або за заяви, зроблені особами, що не обіймають посад в органах влади, при здійсненні ними свободи вираження поглядів.
80. З огляду на ці обставини, Суд визнає, по-перше, що заявник позбавлений права заявляти скаргу про порушення статті 34 Конвенції у зв’язку з подіями, які мали місце до дати винесення рішення Палатою Суду, і, по-друге, що стосується подій, які відбуваються після тієї дати, то держава-відповідач не порушила своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
ІІ. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ
81. Заявник стверджував, що, відмовивши йому в реєстрації профспілки, окружний суд повіту Долж порушив таким чином його право на організацію, гарантоване статтею 11 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави».
A. Рішення Палати
82. Своїм рішенням від 31 січня 2012 року Палата констатувала порушення статті 11 Конвенції. Зваживши на те, що священнослужителі та інші церковні працівники виконують свої обов’язки в Румунській Православній Церкві за трудовими договорами, що вони отримують зарплати головним чином за рахунок державного бюджету і включені до системи соціального страхування, Палата визнала, що відповідні договірні трудові відносини не можна виключити зі сфери дії усіх норм цивільного права. Вона дійшла висновку, що священнослужителі і, тим паче, миряни-працівники Церкви не можуть бути виключені зі сфери застосування статті 11.
83. Далі, розглядаючи рішення про відмову в реєстрації профспілки з точки зору загальних принципів профспілкового права, вона визнала, що таке рішення передбачене національним законодавством (а саме законом про професійні спілки (закон № 54/2003) і законом про свободу віросповідання (закон № 489/2006), згідно з тлумаченням цих законів окружним судом з урахуванням положень статуту Православної Церкви), і має легітимну мету (а саме охорону громадського порядку, що включає забезпечення свободи й автономії релігійних громад), оскільки має на меті не допустити невідповідності між законом і практикою в питаннях створення профспілок працівників Церкви.
84. Вона також зауважила, що рішення окружного суду про відмову в реєстрації профспілки обумовлене головним чином необхідністю захисту традиції православного християнства, його засадничих принципів та норм канонічного права, що стосуються прийняття рішень. У цьому зв’язку вона зазначила, що критерії, які визначають «нагальну суспільну потребу», не були задоволені в цій справі, оскільки окружний суд не встановив, що програма профспілки-заявника, викладена в її статуті, або позиції її членів несумісні з поняттям «демократичного суспільства» і, тим паче, становлять загрозу демократії.
85. Зваживши на те, що підстави, якими окружний суд мотивував свою відмову зареєструвати профспілку, мали суто релігійний характер, Палата також визнала, що цей суд недостатньо врахував як інтереси працівників Румунської Православної Церкви – зокрема, наявність трудового договору між ними і Церквою – так і відмінності між священнослужителями і мирянами, що працюють у Церкві, і недостатньо вивчив питання про те, чи відповідають церковні норми, які забороняють членство в профспілці, національним і міжнародним нормативним актам, що закріплюють профспілкові права працівників.
86. Нарешті, беручи до уваги той факт, що право працівників Православної Церкви вступати до профспілок вже визнано національними судами у справі інших профспілок, Палата дійшла висновку, що такий жорсткий захід, яким є відмова в реєстрації профспілки, є непропорційним до поставленої мети і, отже, не є необхідним у демократичному суспільстві.
В. Доводи сторін
1. Профспілка-заявник
87. Заявник стверджував, що священики та інші клірики Румунської Православної Церкви мають статус, подібний до статусу державних службовців. Як і державні службовці, вони приймаються на роботу на конкурсній основі. Потім вони призначаються на посади рішенням єпископа, в якому визначені їхні права та обов’язки. При висвяченні вони складають присягу, а їхні зарплати встановлені законом, що регулює оплату праці всіх державних службовців, і у разі настання економічної кризи зменшуються у таких самих пропорціях. Вони сплачують внески на загальне соціальне забезпечення і мають право на весь пакет соціальних виплат. Крім того, Румунська Православна Церква отримує кошти з державного бюджету на виплату заробітної плати своїм працівникам за схемою фінансування, схожою до застосовуваної до університетів. Тому заявник наполягав, що ані те, що Румунська Православна Церква не укладає трудових договорів зі своїми працівниками, ані те, що вона виплачує частину їхніх зарплат за рахунок своїх коштів, не може позначатися на фактичному характері відносин між Церквою та її працівниками, оскільки ці відносини містять всі ознаки відносин за трудовим договором і є подібними до відносин між державними службовцями та установою, в якій вони працюють.
88. Заявник стверджував, що, на відміну від працівників інших професій, які так само зв’язані певними зобов’язаннями лояльності, але мають профспілки для захисту своїх інтересів, працівники Румунської Православної Церкви, яких налічується близько 15000, позбавлені будь-якої форми захисту від можливих зловживань у таких питаннях, як питання заробітної плати або переведення на інші посади.
89. Він додав, що це втручання у право його членів на об’єднання не передбачене законом. У цьому зв’язку він послався на статті 40, 53 і 73 Конституції, згідно з якими громадянам гарантується право вільно об’єднуватися у політичні партії, профспілки, організації роботодавців та інші форми об’єднання – право, яке може бути обмежене лише органічним законом. Він стверджував, що з цих положень можна зробити висновок про те, що жоден нормативно-правовий акт не забороняє священикам створювати профспілки і що відмова в реєстрації профспілки ґрунтується виключно на пункті 8 статті 123 статуту Церкви; сам факт, що статут був затверджений Урядом, не наділяє його статусом національного нормативно-правового акта і, тим паче, статусом органічного закону, спроможного обмежувати конституційну свободу. У підсумку, вважаючи, що пункт 8 статті 123 статуту суперечить Конституції, заявник вирішив, що рішення про заборону профспілки винесене на порушення національного законодавства. Отже, для винесення такого рішення не було правових підстав і воно порушує статтю 11 Конвенції.
90. Погодившись з тим, що зазначене рішення мало легітимну мету, а саме захист інтересів Церкви, заявник все-таки наполягав, що його винесення не було заходом, необхідним у демократичному суспільстві для збереження релігійної автономії Церкви.
91. Згідно з доводами заявника, коли йдеться про відносини між державою і релігійними громадами, необхідно розрізняти релігійну діяльність громади та її цивільну й комерційну діяльність. Таким чином, хоча будь-яке втручання держави у релігійну діяльність має бути суворо заборонено, цивільна й комерційна діяльність Церкви не має стосунку до релігії чи духовної місії Церкви і тому повинна регулюватися цивільним правом. У цьому зв’язку заявник зазначив, що не бажає змінювати ані християнське віровчення, ані організацію відправлення релігійних ритуалів, але що його єдиною метою є боротьба за захист передбачених законом прав членів профспілки, у тому числі права на одержання гарантованої законної зарплатні та права на захист від безпідставного звільнення з роботи. Він також стверджував, що члени профспілки домагалися дозволу на створення профспілки і отримали такий дозвіл в усній формі, але архієпископ згодом відкликав свою попередню згоду у зв’язку з опозицією з боку Священного Синоду.
92. Погодившись з тим, що деякі з цілей, зазначених в його статуті, можуть здатися такими, що суперечать обов’язкам священнослужителів, заявник зазначив при цьому, що вони «повністю скопійовані із закону про профспілки» і також спрямовані на захист інтересів інших працівників Церкви, які не зв’язані такими самими зобов’язаннями, якими зв’язані священнослужителі. Він також доводив, що так чи інакше у разі вчинення ним будь-яких дій, таких як страйки чи інші подібні заходи, вони стали б предметом розгляду судових органів, які можуть застосовувати санкції, аж до розпуску профспілки. Він додав, що навіть якщо священнослужителі вирішать оголосити страйк або організувати інші заходи, що виходять за рамки їхнього пастирського служіння, за Церквою залишається право притягнути їх до дисциплінарної відповідальності за порушення її статуту, який так само передбачає застосування санкцій.
93. Крім того, заявник зазначив, що в лоні Церкви вже створені дві інші профспілки і що визнання їх державою не порушило її внутрішньої організації і не призвело до виникнення паралельного режиму управління. Він також стверджував, що профспілки церковних працівників вільно діють у кількох інших державах-членах Ради Європи.
94. Насамкінець заявник наголосив, що заборона профспілки, як превентивний захід, застосований виключно на підставі припущень, зроблених з посиланням на її статут, є заходом, непропорційним до поставленої мети, і становить порушення статті 11 Конвенції.
2. Уряд
95. Уряд не висунув заперечень щодо прийнятності заяви і погодився, що відмова в реєстрації профспілки-заявника становить втручання у право на свободу об’єднання. Він також наголосив, що немає жодних юридичних перешкод, які б заважали мирянам-працівникам Румунської Православної Церкви створити профспілку.
96. Що стосується священнослужителів, то Уряд доводив, що згідно із статутом Румунської Православної Церкви та законом про свободу віросповідання їхні відносини з Церквою є «вільно прийнятими відносинами служіння й місії», які не підпадають під сферу застосування трудового права і, отже, під дію Трудового кодексу. Уряд зазначив, що священнослужителі виконують покладені на них функції відповідно до рішення єпископа, в якому визначені їхні права та обов’язки, і відповідно до присяги віри та послуху, яку вони склали при висвяченні. Він додав, що трудові договори, укладені в 2004 році Архієпископією Крайови, були результатом помилкового тлумачення закону і так і не були зареєстровані Інспекцією з питань праці, яка, до речі, підтвердила, що трудове законодавство незастосовне до відносин між Православною Церквою та її церковними працівниками. Таку позицію поділяє Верховний касаційний суд та Конституційний суд: вони обидва постановили, що з огляду на автономію релігійних конфесій звичайні національні суди не мають компетенції переглядати законність рішень церковних судів з точки зору положень Трудового кодексу.
97. Уряд також стверджував, що держава не здійснює оплату праці священнослужителів і її відповідна роль обмежуються наданням фінансової допомоги, що визначається з розрахунку кількості віруючих Церкви та її реальних потреб. Отримані від держави кошти Церква розподіляє серед своїх працівників абсолютно самостійно. Наприклад, загалом на рахунки Православної Церкви держава перерахувала 12765 сум грошової допомоги, розмір яких становить від 163 до 364 євро, тимчасом як Церква виплачує грошове утримання 1005 священнослужителям і 1408 іншим церковним працівникам повністю за рахунок своїх коштів. Що стосується включення священнослужителів та інших церковних працівників до державної системи страхування, то Уряд повідомив, що таке рішення прийняв національний Парламент, який користується широким полем розсуду в таких питаннях; але їхня участь у цій системі не позначається на їхньому статусі і не дає підстав вважати їх державними службовцями.
98. Як альтернативний аргумент Уряд зазначив, що священнослужителі здійснюють управління своїми парафіями і, отже, виконують управлінські функції; згідно із законом № 54/2003, це не дозволяє їм займатися профспілковою діяльністю.
99. З урахуванням викладеного вище Уряд висловив стурбованість стосовно припущення про можливість вважати статтю 11 застосовною до цієї справи, адже положення трудового законодавства не поширюються на членів профспілки-заявника.
100. Так чи інакше, на його думку, втручання було передбачено законом, мало легітимну мету і було необхідним у демократичному суспільстві.
101. Згідно з доводами Уряду правовою підставою для заходу, про який йдеться, служить пункт 8 статті 123 статуту Церкви, який передбачає, що для участі в об’єднанні будь-якого типу священнослужителі повинні отримати попередній дозвіл архієпископа. Це положення складає частину національного законодавства, оскільки статут Церкви був затверджений постановою Уряду, і воно не суперечить Конституції, яка, гарантуючи свободу об’єднання, включно з профспілковою свободою, вимагає при цьому дотримання умов, передбачених законом, тимчасом як застосовний закон в цій справі – це статут Церкви. Крім того, той факт, що закон про профспілки прямо не забороняє священнослужителям створювати профспілку, не означає мовчазного визнання цього права; справді, здійснюючи свою автономію, Церква вирішила, що діяльність її працівників має регулюватися не трудовим правом, а іншими правилами.
102. Що стосується легітимної мети здійсненого втручання, то Уряд закликав Велику Палату відступити від висновків Палати, яка встановила, що захід, про якій йдеться, має на меті охорону громадського порядку шляхом забезпечення свободи й автономії релігійних громад. Він стверджував, що єдиною метою втручання було забезпечення захисту прав і свобод інших осіб, а саме тих, що належать до Румунської Православної Церкви. Отже, конкретне посилання на громадський порядок не має суттєвого значення для цієї справи.
103. Щодо того, чи був захід необхідним і пропорційним, Уряд привернув увагу до того, що, по-перше, заборона створення профспілок без згоди архієпископа стосується лише священнослужителів, тоді як інші працівники Церкви залишаються вільними об’єднуватися відповідно до умов і критеріїв, передбачених у законі про профспілки.
104. Тим часом Румунська Православна Церква ставиться до свободи об’єднання священнослужителів з повною повагою, адже в її лоні діють кілька сотень об’єднань і фондів, серед яких об’єднання «Апостолія» в Архієпископії Крайови.
105. Згідно з доводами Уряду вимога про отримання дозволу архієпископа для участі священнослужителів в об’єднанні будь-якого типу є законною і відображає принцип автономії Церкви. Висловивши здивування, що в цій справі заявник не доклав зусиль, щоб отримати такий дозвіл, Уряд додав, що за відповідних обставин звичайні суди могли б визнати відмову в наданні дозволу неправомірною.
106. Уряд зазначив, що з огляду на свій статус священнослужителі, які належать до профспілки-заявника, зв’язані високим обов’язком лояльності до Православної Церкви. Права на дисидентство не існує: незадоволені чимось священнослужителі можуть у будь-який час покинути Церкву, але якщо вони вирішили залишитися, тоді вважається, що вони добровільно погодилися дотримуватися її правил і відмовитися від деяких зі своїх прав.
107. Щодо наслідків, які створення профспілки може мати для режиму роботи Церкви, Уряд доводив, що положення статуту профспілки-заявника наводять на думку, що в разі, якщо профспілка справді буде створена, вона намагатиметься запровадити набір правил, паралельних правилам Церкви. Про це чітко свідчить аналіз відповідних частин статуту, в яких йдеться про прийом на роботу, заохочення ініціативи, конкуренцію та свободу вираження поглядів, укладення колективних і трудових договорів, дотримання цивільно-правових норм щодо робочого часу, представництво профспілки в управлінських органах та про право на страйк. У зв’язку з цим Уряд стверджував, що визнання профспілки-заявника неминуче призвело б до появи в лоні Румунської Православної Церкви системи спільного управління; це стало б джерелом конфліктів між профспілкою і церковною ієрархією, вирішувати які мали б національні органи, і таким чином було б порушено обов’язок держави із забезпечення нейтралітету й неупередженості та автономію релігійних конфесій.
108. Він пояснив, що в цій справі держава дуже прагнула запобігти будь-яким спробам об’єднання працівників у профспілки ще до того, як заявник розпочав свою діяльність, і що такий підхід був обумовлений тим, що одразу після своєї реєстрації профспілка змогла б скористатися своїми правами, передбаченими законом про професійні спілки, оминувши будь-який попередній судовий контроль.
109. Нарешті, Уряд привернув увагу до того факту, що в державах-членах Ради Європи існує широке розмаїття правил, регулюючих статус священнослужителів та їхнє право на свободу об’єднання, і висловив думку, що відсутність європейського консенсусу в цій сфері свідчить про необхідність надання національним органам влади широкого полю розсуду у вирішенні таких питань.
C. Треті сторони
110. Всі уряди та неурядові організації, які взяли участь у провадженні як треті сторони, поділяють позицію Уряду-відповідача.
1. Уряд Греції
111. Уряд Греції вважає, що в разі конфлікту між правами, гарантованими статтями 9 і 11 Конвенції Суд має спочатку визначити, чи є визнання права на свободу об’єднання всередині релігійної організації таким, що порушує право на автономію цієї організації. На думку Уряду Греції, автономія релігійних громад має превалювати і такі громади повинні мати право визначати свої відносини зі своїми працівниками на основі своїх внутрішніх правил, навіть якщо вони звужують деякі права або обмежують їх здійснення.
112. Уряд Греції послався на те, що священнослужителі виконують по суті релігійну функцію і тому розрізнення релігійної і нерелігійної діяльності є недоречним. Крім того, національні суди мають кращі можливості, ніж міжнародний суд, вирішувати спори, що виникають у цій сфері.
2. Уряд Республіки Молдова
113. Уряд Республіки Молдова вважає, що рішення Палати не забезпечило достатнього балансу між свободою об’єднання, якої вимагає профспілка-заявник, та свободою віросповідання і правом на автономію Православної Церкви. Він стверджував, що статтю 11 Конвенції не можна трактувати як положення, яке покладає на державу позитивне зобов’язання визнавати світське об’єднання в лоні релігійної організації, якщо таке визнання суперечить обов’язку держави дотримуватися нейтралітету щодо конфесій.
114. Він також послався на те, що згідно зі статтею 9 Конвенції членів релігійної громади слід вважати особами, які при вступі до громади вільно погодилися відмовитися від деяких цивільних прав, на які вони могли б претендувати на підставі статті 11.
3. Уряд Польщі
115. Уряд Польщі вважає, що Палата повинна була приділити більше уваги особливому характеру відносин між Церквою та її кліриками. Той факт, що права, заявлені групою священнослужителів, мають економічний, соціальний чи культурний характер, не підтверджує висновок про те, що визнання їхньої профспілки навряд чи підірве автономну діяльність релігійної громади, про яку йдеться.
116. Уряд Польщі вважає, що в першу чергу саме релігійні громади мають самостійно вирішувати, які види діяльності слід вважати частиною релігійної практики або такими, що впливають на їхню внутрішню організацію чи місію, і що доручення цієї ролі національним судам стане джерелом конфліктів і вимагатиме від судів врегулювання релігійних спорів, тоді як це суперечить принципу автономії релігійних конфесій і обов’язку держави дотримуватися нейтралітету.
117. Нарешті, він послався на те, що з огляду на свою професійну підготовку та рішення вступити до кліру, священнослужителі несуть високий обов’язок лояльності до Церкви і повинні знати вимоги, які ставить перед ними покладена на них місія, обмежуючи здійснення деяких прав.
4. Уряд Грузії
118. Уряд Грузії зазначив, що церковно-державні відносини в різних державах регулюються по-різному і що немає європейського консенсусу в цій сфері.
119. Тому він наполягав на тому, що Договірні держави та їхні суди повинні користуватися широким полем розсуду в забезпеченні захисту автономії релігійних громад від будь-яких загроз. Державі слід утримуватися від заохочення дисидентства в будь-якій його формі всередині таких організацій.
5. Архієпископія Крайови
120. Архієпископія Крайови зазначила, що в Румунській Православній Церкві канонічна фігура священнослужителя безпосередньо пов’язана з фігурою єпископа. Відносини між єпископом і його кліриками ґрунтуються на взаємній довірі і єдності місії Церкви, і не можна собі уявити, щоб канонічне право допускало будь-який антагонізм між церковною владою, представленою Священним Синодом, і єпископами та духовенством. Клірики відіграють свою роль у демократичному здійсненні церковної влади і мають можливість скористатися внутрішніми правилами Церкви, щоб захистити себе від будь-яких зловживань влади. Крім того, рішення архієпископа про відмову в наданні дозволу на створення об’єднання може бути передано на розгляд Священного Синоду.
121. У підсумку Архієпископія зазначила, що створення профспілки священнослужителів та інших церковних працівників підірве існуючі відносини між Церквою і кліром і становитиме загрозу громадському порядку та соціальній гармонії.
6. Московський Патріархат
122. Московський Патріархат наголосив на особливому характері ієрархічних відносин служіння всередині релігійних громад та на високому обов’язку лояльності, якого вимагають такі відносини. З огляду на автономію релігійних громад держава повинна гарантувати їм виключну компетенцію визначати свою структуру і внутрішні правила своєї діяльності.
123. Фундаментальною складовою відносин служіння, в які залучені священнослужителі, є звершення богослужінь, і такі відносини не можна абстрактно і штучно зводити до трудових відносин, які регулюються нормами цивільного права. Московський Патріархат вважає, що на практиці неможливо поширити дію звичайного законодавства на релігійні громади і що такий підхід призведе до виникнення важкопереборних проблем у таких громад і, зокрема, у Руської Православної Церкви.
7. Неурядова організація «Європейський центр права і справедливості» (ECLJ)
124. Організація ECLJ послалася на те, що священнослужителі зв’язані високим обов’язком лояльності до Церкви. Цей обов’язок визнається як у Директиві Ради 2000/78/ЄС від 27 листопада 2000 року, так і у прецедентній практиці Суду.
125. Крім того, на думку організації ECLJ, право на організацію не поширюється на священнослужителів, оскільки вони не є «працівниками», але здійснюють виключно релігійне служіння і їхні відносини з Церквою не ґрунтуються на трудовому договорі.
126. Наостанок вона зазначила, що в разі, якщо – як це має місце в цій справі – факти, що є предметом спору між сторонами, мають релігійний характер, тоді втручання, про яке йдеться, не можна аналізувати за допомогою критерію пропорційності, зважуючи інтереси релігійних громад відносно інтересів, які можуть бути заявлені особами на підставі статей 8–12 Конвенції, оскільки ці статті захищають права, від здійснення яких ці особи добровільно відмовилися.
8. Неурядові організації «Фонд Бекета» і «Міжнародний центр дослідження права і релігії»
127. Ці організації послалися на прецедентну практику Верховного суду Сполучених Штатів щодо автономії релігійних громад. У справі «Національне управління з питань трудових відносин проти католицького єпископа Чикаго» (National Labor Relations Board v. Catholic Bishop of Chicago) (440 U.S. 490 (1979)) Верховний суд вирішив, що національні органи влади, визнаючи профспілку вчителів католицьких шкіл, не можуть таким чином ігнорувати волю єпископа, і зауважив, що таке визнання становитиме втручання в автономну діяльність релігійних громад. У справі «Євангельська лютеранська церква Осанна-Табор та школа проти Комісії з питань рівних можливостей працевлаштування» (Hosanna‑Tabor Evangelical Lutheran Church and School v. Equal Employment Opportunity Commission) (№ 10-553 (2012)) Верховний суд, застосувавши принцип «пастирського винятку», визнав, що положення трудового права незастосовні до працівників релігійних громад, незалежно від того, чи йдеться про священнослужителів, чи мирян.
128. Обидві зазначені організації вважають, що позиція Верховного суду Сполучених Штатів узгоджується з позицією Європейського суду стосовно захисту автономії релігійних громад у їхніх відносинах з духовенством. Отже, відступ Палати від такої позиції був помилкою, і ця помилка матиме негативні наслідки для релігійної автономії, оскільки, у разі затвердження рішення Палати Великою палатою, держава може зіткнутися з необхідністю вирішувати спори, що виникають між релігійними громадами та її членами.
B. Висновок Великої палати
129. Уряд висловив сумнів щодо застосовності статті 11 Конвенції до священнослужителів. Велика Палата вважає, що це питання належить до тих, що мають вирішуватися під час розгляду справи по суті, і тому воно буде розглянуто нижче.
1. Загальні принципи
a) Право на створення профспілок
130. Враховуючи зміни, які відбуваються в міжнародному трудовому праві, Суд передусім зауважує, що профспілкова свобода є невід’ємною умовою соціального діалогу між працівниками та роботодавцями, а отже, важливим засобом досягнення соціальної справедливості і гармонії.
131. Далі він повторює, що в статті 11 Конвенції профспілкова свобода представлена як особливий аспект свободи об’єднання і що, хоча основна мета цієї статті полягає в захисті особи від свавільного втручання з боку органів державної влади у здійснення гарантованих нею прав, вона також може обумовлювати виникнення у держави позитивних зобов’язань із забезпечення ефективного здійснення таких прав (див. рішення у справі «Демір і Байкара проти Туреччини» (Demir and Baykara v. Turkey) [ВП], № 34503/97, §§ 109 і 110, ECHR 2008).
132. Межі між позитивними і негативними зобов’язаннями держави за статтею 11 Конвенції не піддаються точному визначенню. Проте застосовувані принципи є схожими. У будь-якому випадку – чи йдеться про аналіз справи з точки зору позитивного зобов’язання держави, чи з точки зору втручання з боку органів державної влади, яке має бути обґрунтованим – критерії, що мають застосовуватися при цьому, по суті не відрізняються. В обох контекстах слід урахувати необхідність забезпечення справедливого балансу між конкуруючими інтересами відповідної особи і суспільства в цілому.
133. З огляду на делікатність соціальних і політичних питань, які мають вирішуватися при забезпеченні належного балансу між відповідними інтересами працівників і керівництва, а також з огляду на велику розбіжність між підходами у цій сфері, існуючими в різних національних системах, Договірним державам надається широке поле розсуду у визначенні, яким чином має забезпечуватися профспілкова свобода та захист професійних інтересів членів профспілок (див. рішення у справі «Сьоренсен і Расмуссен проти Данії» (Sørensen and Rasmussen v. Denmark) [ВП], № 52562/99 і 52620/99, § 58, ECHR 2006‑I).
134. Стаття 11 Конвенції наділяє членів профспілки правом на врахування думки їхньої профспілки з метою захисту їхніх інтересів, але не гарантує їм ніякого особливого ставлення з боку держави. Те, чого, вимагає Конвенція, – це створення на законодавчому рівні відповідних умов, що не суперечать статті 11, які б дозволяли профспілкам домагатися захисту інтересів своїх членів (див. рішення у справах «Національна профспілка бельгійської поліції проти Бельгії» (National Union of Belgian Police v. Belgium) від 27 жовтня 1975 року, §§ 38 і 39, серія A, № 19, і «Швецька профспілка машиністів проти Швеції» (Swedish Engine Drivers’ Union проти Швеції) від 6 лютого 1976 року, §§ 39-40, серія A, № 20).
135. У своїй прецедентній практиці Суд вже напрацював неповний перелік складових елементів права на організацію, які включають право створювати профспілки та вступати до них, заборону укладати угоди про працевлаштування виключно членів певної профспілки та право профспілки домагатися, щоб роботодавець вислухав позицію, яку вона має висловити від імені своїх членів. У своєму нещодавньому рішенні Суд дійшов висновку, що з огляду на зміни, які відбулися у сфері трудових відносин, право вести колективні переговори з роботодавцем стало в принципі – за винятком надзвичайно особливих випадків – одним з невід’ємних елементів права створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів (див. згадане вище рішення у справі «Демір і Байкара проти Туреччини», §§ 145 і 154).
b) Автономія релігійних організацій
136. Суд повторює, що релігійні громади традиційно і повсюдно існують у формі організованих структур. У справах, що стосуються питань організації релігійної громади, стаття 9 Конвенції має тлумачитися у світлі статті 11, яка передбачає для об’єднань гарантії проти безпідставного втручання держави. З цієї точки зору право віруючих на свободу віросповідання передбачає очікування, що громаді надаватиметься можливість функціонувати мирно, не зазнаючи свавільного втручання з боку держави. Автономне існування релігійних громад є невід’ємною умовою плюралізму в демократичному суспільстві і лежить в основі захисту, передбаченого статтею 9. Це безпосередньо стосується не лише організації цих громад як таких, а й ефективного здійснення права на свободу релігії усіма їхніми активними членами. Якщо організаційне життя громади не було б захищене статтею 9, всі інші аспекти права особи на свободу релігії виявилися вразливими (див. рішення у справах: «Гасан і Чауш проти Болгарії» (Hasan and Chaush v. Bulgaria) [ВП], № 30985/96, § 62, ECHR 2000-XI; «Церква Бессарабської митрополії та інші проти Молдови» (Metropolitan Church of Bessarabia and Others v. Moldova), № 45701/99, § 118, ECHR 2001-XII; і «Священний Синод Болгарської Православної Церкви (митрополит Інокентій) та інші проти Болгарії» (Holy Synod of the Bulgarian Orthodox Church (Metropolitan Inokentiy) and Others v. Bulgaria), №№ 412/03 і 35677/04, § 103, 22 січня 2009 року).
137. Згідно з принципом автономії держава не має права зобов’язувати релігійну громаду приймати нових або виключати існуючих членів. Так само стаття 9 Конвенції не гарантує права на дисидентство в релігійній організації; у разі, якщо між релігійною громадою і одним з її членів виникають розбіжності навколо питань віровчення або організації, право такої особи на свободу релігії здійснюється через її право вільно залишити громаду (див. рішення у справі «Миролюбови та інші проти Латвії» (Miroļubovs and Others v. Latvia), № 798/05, § 80, 15 вересня 2009 року).
138. Нарешті, якщо питання, що підлягають вирішенню, стосуються відносин між державою і релігіями, щодо яких у демократичному суспільстві може обґрунтовано існувати широкий спектр різних думок, особливе значення має бути приділено ролі національного органу, який приймає рішення (див. рішення у справі «Лейла Сахін проти Туреччини» (Leyla Şahin v. Turkey) [ВП], № 44774/98, § 109, ECHR 2005-XI). Це, зокрема, стосується ситуації, коли практика європейських держав характеризується широким розмаїттям моделей конституційного регулювання відносин між державою і релігійними конфесіями.
2. Застосування зазначених вище принципів у цій справі
139. Суд має з’ясувати, чи мають члени профспілки-заявника – враховуючи їхній статус священнослужителів – право посилатися на статтю 11 Конвенції і, якщо так, чи підірвала відмова в реєстрації профспілки саму суть їхнього права на свободу об’єднання.
a) Застосовність статті 11 Конвенції до фактів справи
140. Питання про те, чи мають члени профспілки-заявника право створити цю профспілку, вимагає з’ясування, чи застосовна до них стаття 11. З цього приводу Велика палата не поділяє думки Уряду про те, що священнослужителі мають бути виключені зі сфери застосування статті 11 Конвенції на тій підставі, що вони виконують свої обов’язки під керівництвом єпископа, і, отже, за межами сфери застосування норм національного трудового законодавства.
141. Завдання Суду не полягає у вирішенні спору між членами профспілки і церковною ієрархією навколо того, який саме характер мають виконувані ними функції. Єдине питання, яке тут слід вирішити – чи є ці функції, незважаючи на можливу їх специфіку, такими, що обумовлюють виникнення трудових відносин, у зв’язку з чим стає застосовним право створювати профспілки відповідно до статті 11.
142. При вирішенні цього питання Велика палата послуговуватиметься критеріями, викладеними у відповідних міжнародних правових актах (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі «Демір і Байкара проти Туреччини», § 85). У зв’язку з цим вона бере до уваги те, що в Рекомендації № 198 про трудові відносини (див. пункт 57 вище) Міжнародна організація праці рекомендує, що існування таких правовідносин повинне в першу чергу визначатися на основі фактів, що підтверджують виконання роботи і виплату винагороди працівникові, незалежно від того, як ці трудові правовідносини кваліфікуються у будь-якій іншій угоді договірного або іншого характеру про протилежне, якщо така укладена між сторонами. Крім того, Конвенція МОП № 87 (див. пункт 56 вище), яка є основним міжнародно-правовим актом, який гарантує право на організацію, передбачає у статті 2, що «працівники та роботодавці без якої б то не було різниці» мають право створювати організації на свій вибір. Нарешті, хоча в Директиві Ради 78/2000/EC (див. пункт 60 вище) визнається існування високого обов’язку лояльності, обумовленого етосом роботодавця, в ній уточнюється, що це не може обмежувати свободу об’єднання, зокрема право на створення профспілок.
143. Беручи до уваги вищевикладене, Суд зазначає, що функції, виконувані членами профспілки, про яку йдеться, містять чимало особливостей, характерних для трудових відносин. Наприклад, вони здійснюють свою діяльність на підставі рішення єпископа про призначення їх на посади, в якому визначені їхні права та обов’язки. Під керівництвом і наглядом єпископа вони виконують покладені на них функції; окрім звершення богослужінь і спілкування з парафіянами, вони мають проповідувати релігійне вчення та управляти майном парафії; священнослужителі також займаються продажем предметів для звершення богослужінь (див. пункт 44 вище). Крім того, національне законодавство передбачає конкретну кількість посад священнослужителів і мирян, що значною мірою фінансуються державою та місцевими органами влади; при цьому розмір їхніх зарплат встановлюється з урахуванням розміру зарплат працівників Міністерства освіти (див. пункт 30 і наступні вище). Румунська Православна Церква бере участь як роботодавець у фінансуванні грошового утримання своїх кліриків, а ті сплачують податок на прибуток, внески на загальне соціальне забезпечення і мають право на весь пакет соціальних виплат, передбачених для звичайних працівників – наприклад, право на медичне страхування, на пенсію після досягнення встановленого законом пенсійного віку та на страхування по безробіттю.
144. Слід визнати, що, як зазначив Уряд, особливістю роботи священнослужителів є те, що вона має й духовну мету і виконується в рамках церкви, яка користується певною автономією. Таким чином, священнослужителі беруть на себе зобов’язання особливого характеру: вони зв’язані високим обов’язком лояльності, який, у свою чергу ґрунтується на особистому і, у принципі, безвідкличному зобов’язанні, яке бере на себе кожний клірик. Тому проведення точної межі між суто релігійною діяльністю священнослужителів та іншою їхньою діяльністю, яка має скоріше матеріальний характер, може виявитися непростим завданням.
145. Але питання, яке має бути вирішене, полягає в тому, чи є ці особливості достатніми для виключення відносин між священнослужителями та їхньою церквою зі сфери застосування статті 11. У зв’язку з цим Суд повторює, що пункт 1 статті 11 представляє свободу профспілок як одну з форм чи особливий аспект свободи об’єднання і що пункт 2 не виключає працівників тих чи інших професій зі сфери застосування цієї статті. Максимум, що допускається – це запровадження національними органами «законних обмежень» стосовно деяких категорій своїх працівників відповідно до пункту 2 статті 11 (див. рішення у справі «“Тюм Габер Сен” і Чинар проти Туреччини» (Tüm Haber Sen and Çınar v. Turkey), № 28602/95, §§ 28 і 29, ECHR 2006‑II). Крім того, на працівників інших професій, таких як співробітники поліції або державні службовці, так само поширюються певні обмеження і особливі обов’язки лояльності, тимчасом як їхнє право на організацію не ставиться під сумнів (див., наприклад, згадані вище рішення у справах «Національна профспілка бельгійської поліції проти Бельгії», § 40, та «Демір і Байкара проти Туреччини», § 107).
146. При цьому, навіть припускаючи, що священнослужителі Румунської Православної Церкви можуть відмовитися від своїх прав, передбачених статтею 11 Конвенції, Суд зауважує, що у цій справі немає свідчень того, що, приступаючи до виконання своїх обов’язків, члени профспілки-заявника погодилися зробити це.
147. Суд також зазначає, що національні суди вже прямо визнали право священнослужителів та інших працівників Румунської Православної Церкви створити профспілку (див. пункти 46 і 49 вище).
148. Беручи до уваги всі зазначені вище фактори, Суд визнає, що, хоча виконання місії священнослужителя має свої особливості, священнослужителі виконують її у контексті трудових відносин, які підпадають під дію статті 11 Конвенції. Отже, стаття 11 застосовна до фактів справи.
149. Велика Палата погоджується зі сторонами, що відмова в реєстрації профспілки-заявника становила втручання з боку держави-відповідача у здійснення прав, закріплених у статті 11 Конвенції.
150. Таке втручання суперечитиме пункту 2 статті 11, якщо воно не «передбачене законом», не має однієї або кількох легітимних цілей і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей.
b) Чи було втручання «передбачене законом» і чи мало воно одну або кілька легітимних цілей
151. Сторони погодилися з тим, що втручання, про яке йдеться, було здійснене на підставі положень статуту Румунської Православної Церкви. Водночас позиції сторін розбігаються щодо того, чи було воно «передбачене законом».
152. Заявник стверджував, що втручання не було передбачене жодним положенням національного законодавства, оскільки положення статуту Церкви, який не належить до органічних законів, не можуть мати переважної сили над положеннями Конституції, що гарантують профспілкову свободу. Уряд оспорив цей аргумент, посилаючись на те, що, оскільки статут був затверджений постановою Уряду, його положення стали частиною національного законодавства.
153. Суд нагадує свою усталену прецедентну практику, згідно з якою словосполучення «передбачене законом» вимагає не лише того, щоб оскаржувані заходи мали певну підставу в національному законодавстві, але також стосується якості такого законодавства: воно має бути достатньо доступним для відповідної особи, а наслідки його застосування мають бути передбачуваними (див. рішення у справі «Ротару проти Румунії» (Rotaru v. Romania) [ВП], № 28341/95, § 52, ECHR 2000‑V). Суд також нагадує, що словосполучення «передбачене законом» стосується, перш за все, національного законодавства і що, в принципі, Суд не зобов’язаний досліджувати обґрунтованість «підзаконних актів», що насамперед є завданням національних судів (див. рішення у справі «Кемпбелл проти Сполученого Королівства» (Campbell v. the United Kingdom) від 25 березня 1992 року, § 37, серія A, № 233).
154. У справі, що розглядається, він бере до уваги те, що ані Конституція, ані органічні закони про профспілки та релігійну свободу, ані навіть статут Церкви прямо не забороняють священнослужителям або іншим працівникам Церкви створювати профспілки. Національні суди дійшли висновку про існування такої заборони з положень статуту Церкви, згідно з якими створення церковних об’єднань і фондів є прерогативою Священного Синоду і для участі в об’єднанні будь-якого типу священнослужителі повинні отримати дозвіл архієпископа.
155. Суд зазначає, що передбачуваність і доступність вищезазначених положень не є предметом спору в цій справі. Не заперечується той факт, що члени профспілки-заявника були ознайомлені з відповідними положеннями статуту і що за відсутності дозволу архієпископа єдине, чого слід було очікувати – це протидії з боку Церкви їхній вимозі зареєструвати профспілку. Справді, вони стверджували, що домагалися дозволу архієпископа, в якому було відмовлено після втручання Священного Синоду.
156. Що стосується головного аргументу заявника, а саме того, що положення статуту Церкви не можуть мати переважної сили над положеннями Конституції, хоча статут і затверджений Урядом, то Велика палата вважає, що заявник таким чином оспорює дійсність національного законодавства, посилаючись на те, що положення, про які йдеться, неконституційні і порушують ієрархію норм. Однак Суд не зобов’язаний досліджувати цей аргумент, якій стосується дійсності певної форми «підзаконних актів». Тлумачення національного законодавства Договірної сторони є передусім завданням її національних судів (див., серед інших джерел, рішення у справі «Реквеньї проти Угорщини» (Rekvényi v. Hungary) [ВП], № 25390/94, § 35, ECHR 1999‑III). У зв’язку з цим слід зазначити, що окружний суд, розглядаючи справу як суд останньої інстанції, обмежився загальним зауваженням про те, що згідно із законом № 54/2003 внутрішні правила не можуть містити положень, які суперечать Конституції чи іншим законам. На відміну від суду першої інстанції, він не розглядав конкретного питання про те, чи не суперечила заборона на створення профспілки без дозволу архієпископа положенням Конституції. Однак Суд вважає, що, оскільки у своєму рішенні окружний суд послався на статут Церкви, він таким чином опосередковано визнав, що положення статуту не є неконституційними.
157. Отже, як і національні суди, Суд готовий визнати, що правовою підставою для оскаржуваного втручання були відповідні положення статуту Румунської Православної Церкви, а також те, що ці положення задовольняли вимоги «законності», встановлені Судом у своїй практиці (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі «Миролюбови та інші проти Латвії», § 78).
158. Нарешті, Велика Палата погоджується зі сторонами, що втручання мало легітимну мету відповідно до пункту 2 статті 11, а саме – захист прав інших осіб і, зокрема, тих, що належать до Румунської Православної Церкви. На відміну від Палати, Велика Палата не бачить підстав брати до уваги додаткову мету – запобігання заворушенням.
c) Чи було втручання «необхідним у демократичному суспільстві»
159. На думку Суду, саме національні суди мають забезпечувати дотримання у релігійних громадах як свободи об’єднання, так і автономії таких громад відповідно до чинного законодавства, включно з Конвенцією. Що стосується втручання у право на свободу об’єднання, то – як випливає зі статті 9 Конвенції – релігійні громади мають право на власну думку щодо тієї чи іншої колективної діяльності своїх членів, яка може підривати автономію громад, і таку думку національні органи влади повинні, у принципі, поважати. Але одне лише посилання релігійної громади на існування фактичної або потенційної загрози для своєї автономії не є достатнім для того, щоб вважати відповідне втручання у права членів профспілки таким, що не суперечить вимогам статті 11 Конвенції. Вона повинна також довести, що з огляду на обставини даної справи стверджувана небезпека є реальною і серйозною і що оскаржуване втручання у свободу об’єднання не виходить за межі необхідного для усунення такої небезпеки і не служить будь-який іншій меті, не пов’язаній із здійсненням релігійною громадою своєї автономії. Національні суди повинні подбати про виконання цих умов, всебічно дослідивши обставини справи і провівши ретельне зважування конкуруючих інтересів, які вона зачіпає (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Шют проти Німеччини» (Schüth v. Germany), № 1620/03, § 67, ECHR 2010, і «Зибенгар проти Німеччини» (Siebenhaar v. Germany), № 18136/02, § 45, від 3 лютого 2011 року).
160. Хоча загалом держава користується широким полем розсуду в таких справах, як ця, коли йдеться про необхідність забезпечення балансу між конкуруючими приватними інтересами або різними правами, гарантованими Конвенцією (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Еванс проти Сполученого Королівства» (Evans v. the United Kingdom) [ВП], № 6339/05, § 77, ECHR 2007‑I), результат розгляду заяви не повинен, у принципі, залежати від того, чи подано її до Суду на підставі статті 11 Конвенції особою, свободу об’єднання якої обмежили, або на підставі статей 9 і 11 Конвенції релігійною громадою, яка заявляє про порушення її права на автономію.
161. Центральним питанням у справі, що розглядається, є невизнання профспілки-заявника. Під час провадження у справі в судах, компетентних розглядати подану профспілкою заяву про реєстрацію, Архієпископія, яка була проти її визнання, заявила, що цілі, викладені у статуті профспілки, суперечать обов’язкам, виконувати які священнослужителі погодилися з огляду на покладену на них місію та взяте ними зобов’язання перед архієпископом. Вона стверджувала, що виникнення у структурі Церкви нової організації такого типу становитиме серйозну загрозу праву релігійних конфесій на самоорганізацію відповідно до своїх традицій і що, отже, створення профспілки може підірвати традиційну ієрархічну структуру Церкви; з огляду на це вона наполягала на необхідності обмежити профспілкову свободу, якої вимагає профспілка-заявник.
162. Беручи до уваги різні доводи, висунуті в національних судах представниками Архієпископії Крайови, Суд визнає, що окружний суд мав всі підстави для висновку, що надання дозволу на реєстрацію профспілки-заявника призведе до виникнення реальної небезпеки для автономії релігійної громади, про яку йдеться.
163. У зв’язку з цим Суд зауважує, що в Румунії всі релігійні конфесії мають право приймати свої власні внутрішні правила і, отже, вільно ухвалювати самостійні рішення стосовно своєї діяльності, питань прийому на роботу та відносин зі своїм духовенством (див. пункт 29 вище). Принцип автономії релігійних громад є наріжним каменем відносин румунської держави з релігійними громадами, легалізованими на її території, у тому числі з Румунською Православною Церквою. Як зазначив Уряд, румунське православне духовенство, а отже священнослужителі, що належать до профспілки-заявника, виконують свої обов’язки з огляду на покладену на них місію, взяте ними зобов’язання перед єпископом та прийняте ним рішення; Румунська Православна Церква вирішила не включати до свого статуту відповідні положення трудового законодавства, і такий її вибір був затверджений постановою Уряду відповідно до принципу автономії релігійних громад.
164. Взявши до уваги цілі, викладені профспілкою-заявника у своєму статуті – зокрема, заохочення ініціативи, конкуренції серед її членів та свободи вираження ними своїх поглядів, забезпечення нею участі одного зі своїх членів у засіданнях Священного Синоду, звернення із запитом до архієпископа про надання щорічного фінансового звіту та використання страйків як засобу захисту інтересів своїх членів – Суд не визнає, що судове рішення про відмову в реєстрації об’єднання, винесене з метою забезпечення поваги до автономії релігійних конфесій, було необґрунтованим, особливо з огляду на роль держави у збереженні такої автономії.
165. У зв’язку з цим Суд зазначає, що він вже неодноразово наголошував на ролі держави як нейтрального та неупередженого організатора практики релігій, конфесій і вірувань, і заявляв, що така роль сприяє підтриманню в демократичному суспільстві громадського порядку, релігійної гармонії і терпимості, зокрема, між протиборчими угрупованнями (див., серед інших джерел, згадане вище рішення у справі «Гасан і Чауш проти Болгарії», § 78, і «Лейла Сахін проти Туреччини», § 107). У справі, що розглядається, Суд може лише підтвердити цю позицію. Повага до автономії релігійних громад, визнаних державою, означає, зокрема, що держава повинна визнавати право таких громад реагувати відповідно до власних правил та інтересів на виникнення всередині них будь-яких дисидентських рухів, які можуть становити загрозу для згуртованості, репутації чи єдності громади. Тому національні органи не зобов’язані бути арбітром між релігійними громадами і різними дисидентськими фракціями, що існують або можуть утворитися у таких громадах.
166. Взявши до уваги всю інформацію, що є в його розпорядженні, Суд погоджується з позицією Уряду-відповідача, що відмова держави зареєструвати профспілку-заявника означала не що інше, як утримання держави від участі в питаннях організації і функціонування Румунської Православної Церкви і дотримання нею таким чином свого обов’язку із забезпечення нейтралітету, як цього вимагає стаття 9 Конвенції. Залишається визначити, чи відповідало рішення про відмову в реєстрації профспілки, винесене окружним судом за результатами розгляду її заяви про реєстрацію, вимозі про те, що такий захід має бути необхідним у демократичному суспільстві (див. пункт 159 вище).
167. Більшість суддів Палати дали на це питання негативну відповідь. Вони вирішили, що окружний суд не врахував достатньою мірою всі відповідні доводи і мотивував свою відмову зареєструвати профспілку суто релігійними підставами, що ґрунтуються на положеннях статуту Церкви (див. пункт 77 і наступні пункти рішення Палати).
168. Велика палата не згодна з цим висновком. Вона зазначає, що окружний суд відмовився зареєструвати профспілку після того, як встановив, що її заява про реєстрацію не відповідає вимогам статуту Церкви, оскільки її членами не була дотримана спеціальна процедура, передбачена для створення об’єднань. Вона вважає, що такий підхід окружного суду означав лише те, що він керувався принципом автономії релігійних громад; його відмова в реєстрації профспілки-заявника за недотримання вимоги про одержання дозволу архієпископа була прямим наслідком права відповідної релігійної громади самостійно організовувати свою діяльність і діяти відповідно до положень свого статуту.
169. Крім того, заявник не навів будь-яких причин свого незвернення у встановленому порядку до архієпископа із запитом про надання дозволу. Але національні суди компенсували цей недолік, отримавши думку Архієпископії Крайови і дослідивши наведені нею мотиви. Схваливши мотиви, наведені Архієпископією Крайови, окружний суд дійшов висновку що надання дозволу на створення профспілки призвело б до того, що передбачені статутом Церкви консультативно-дорадчі органи були б замінені новим органом (профспілкою) або були б зобов’язані працювати разом з ним, тоді як він не зобов’язаний дотримуватися традицій Церкви та норм канонічного права щодо обговорення і прийняття рішень. Проведений судом аналіз підтвердив таким чином, що небезпека, на яку посилалися церковні органи, була реальною й серйозною, що наведені ними мотиви не служили будь-який іншій меті, не пов’язаній із здійсненням цією релігійною громадою своєї автономії, і що відмова зареєструвати профспілку-заявника не виходила за межі необхідного для усунення такої небезпеки.
170. Загалом Суд зазначає, що статут Румунської Православної Церкви не передбачає абсолютної заборони на створення священнослужителями професійних спілок для захисту своїх законних прав та інтересів. Таким чином, ніщо не перешкоджає членам профспілки-заявника, скориставшись своїм правом, гарантованим статтею 11 Конвенції, створити таке об’єднання, цілі якого не суперечать статуту Церкви і яке не ставить під сумнів традиційну ієрархічну структуру Церкви та процедури прийняття рішень. Суд зазначає, що члени профспілки-заявника можуть також вільно вступити до будь-якого з об’єднань, існуючих на сьогодні всередині Румунської Православної Церкви, які вже легалізовані національними судами і здійснюють свою діяльність відповідно до вимог статуту Церкви (див. пункт 52 вище).
171. Нарешті, Суд бере до відома існуюче в Європі широке розмаїття моделей конституційного регулювання відносин між державою і релігійними конфесіями. Зважаючи на відсутність європейського консенсусу з цього питання (див. пункт 61 вище), Суд визнає, що держава має ширше поле розсуду у цій сфері, яке включає її право вирішувати на свій розсуд, визнавати чи не визнавати профспілки, які здійснюють свою діяльність усередині релігійних громад і цілі яких спроможні стати на перешкоді автономії таких громад.
172. У підсумку, беручи до уваги підстави, якими окружний суд мотивував своє рішення, Суд визнає, що відмова окружного суду зареєструвати профспілку-заявника не вийшла за межі поля розсуду, яким національні органи влади наділені в цій сфері і, відповідно, такий захід не був непропорційним.
173. Отже, не було порушення статті 11 Конвенції.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД
1. Постановляє одноголосно, що Уряд позбавлений права порушувати питання про анонімність заяви;
2. Постановляє одноголосно, що заявник позбавлений права заявляти скаргу про порушення статті 34 Конвенції стосовно подій, які мали місце до дати винесення рішення Палати; що стосується подій, які мали місце після цієї дати, то держава-відповідач не порушила своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції;
3. Постановляє одинадцятьма голосами проти шести, що не було порушення статті 11 Конвенції.
Учинено англійською і французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини у Страсбурзі 9 липня 2013 року.
Michael O’BoyleDean Spielmann
Заступник секретаряГолова
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додано такі окремі думки:
a) окрема думка судді Wojtyczek, яка збігається з позицією більшості;
b) спільна окрема думка суддів Spielmann, Villiger, López Guerra, Bianku, Møse і Jäderblom, яка частково не збігається з позицією більшості.
D.S.
M.O’B.
Переклад окремих думок не здійснювався, але з цими думками, викладеними англійською і французькою мовами, можна ознайомитися, звернувшись до електронної бази рішень Європейського Суду з прав людини (HUDOC), в якій оприлюднена офіційна оригінальна версія (версії) рішення, до якого вони додані.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, в якій Суд також надає доступ до нього. Копіювання тексту перекладу допускається в некомерційних цілях за умови наведення повної назви справи разом із вищенаведеним повідомленням про авторські права та посиланням на Цільовий фонд «Права людини». З питань використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
[1] У Боснії і Герцеговині, Естонії, Грузії, Угорщині, Республіці Молдова, Чорногорії, Ірландії, «колишній Югославській Республіці Македонія», Латвії, Литві, Німеччині, Греції, Іспанії, Португалії, Італії, Польщі, Словенії, Франції і в деяких кантонах Швейцарії.
[2] У Фінляндії, Болгарії, Словаччині, Україні, Бельгії, Австрії, Росії, Туреччині, Люксембурзі, Швеції і в деяких кантонах Швейцарії.
[3] У Бельгії, Нідерландах, Сполученому Королівстві.
Full & Egal Universal Law Academy