CASE OF SIREDZHUK v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «СІРЕДЖУК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF SIREDZHUK v. UKRAINE)

(Заява № 16901/03)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

21 січня 2016 року

ОСТАТОЧНЕ

21/04/2016

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті
44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Сіреджук проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ерік Мьосе (Erik Møse),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary),
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 15 грудня 2015 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за заявою (№ 16901/03), яку 13 травня 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Петро Степанович Сіреджук (далі – заявник).

2.  Уряд України (далі – Уряд) представляли його Уповноважені, на останніх етапах провадження – пан Н. Кульчицький.

3.  Заявник стверджував, зокрема, що національні суди незаконно та несправедливо постановили рішення проти нього у справі за позовом голови сільської ради про захист честі, гідності та ділової репутації, не обґрунтувавши достатнім чином свої висновки. Він також скаржився, що це провадження, а також провадження за його зустрічним позовом до голови були надмірно тривалими.

4.  16 листопада 2010 року про зазначені вище скарги було повідомлено Уряд.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5.  Заявник народився у 1949 році та проживає у м. Львів.

6.  У 1990-і роки група науковців, включаючи заявника, який на той час був викладачем історії у Львівському інституті внутрішніх справ, проводила дослідницькі роботи, в рамках яких здійснила низку польових досліджень, результатом яких стала наукова праця з історії та археології місцевості Косівщини у період з ІХ до XVІІІ століть.

7.  У липні 1997 року приватним видавництвом «Л», розташованим в м. Івано-Франківськ (далі – «видавництво»), було надруковано п’ятсот примірників книги на кошти з приватних пожертвувань місцевого бізнесу, отримані, як видається, за сприяння Косівської районної державної адміністрації (далі – Косівська РДА). Книгу було надруковано під назвою «Cтарожитності Косівщини». На титульних сторінках книги було зазначено, що це «наукове видання», в якому містилися «історичні нариси», опубліковане під егідою Львівського інституту внутрішніх справ та призначене «для науковців, студентів, учителів, краєзнавців, усіх, хто цікавиться історією Косівщини».

8.  На сторінках 12-13 книги, на яких містився текст нарису заявника під назвою «З минулого Косівщини», описувалися економічні труднощі, з якими стикалися місцеві жителі у сімнадцятому-вісімнадцятому століттях. Між двома абзацами, що описували зазначений вище період, заявник додав фрагмент тексту такого змісту:

«Сьогодні, як і колись, скарги є єдиною формою протесту беззахисних селян і міщан проти свавілля місцевої адміністрації...

Як необмежений удольний князь поводиться голова Космацької сільради М.Л. [наведені ім’я та прізвище]. Перед минулими виборами він розігнав сільську виборчу комісію, підібрав відданих собі людей і на п’ять днів пізніше встановленого законом про вибори терміну подав у район на затвердження список нового складу комісії. Ця виборча комісія на добу продовжила час «підрахування» голосів за М.Л. та вгодних йому депутатів. Згодом він учинив наругу над інвалідом першої групи Л.В. [наведені ім’я та прізвище]: рішенням сільвиконкому відібрано в нього земельний наділ і передано теслярові, який будував Л.М. літню кухню. Про ці кричущі факти беззаконня знають у Косівській райдержадміністрації (голова М. Х. [наведені ім’я та прізвище]), однак ніяк не знайдуть часу на їх усунення. Правда, тут швидко полагодили справу повернення М.Л. конфіскованого й переданого Яблунівській селищній лікарні будинку його тестя, який колись учинив розкрадання державного майна у великих розмірах. Дуже прикро, що в Косівському районі окремі посадові особи не державні мужі, а п’явки й зрадники краян, які свідомо підривають авторитет молодої держави в очах населення. Як колись на феодалів, так і тепер на них немає ніякої управи, а тому вони діють так зухвало й безкарно. Із-за таких випадкових і продажних «керманичів» незалежна Україна не може зап’ястись на ноги.»

9.  12 грудня 1997 року М.Л. підготував позовну заяву до заявника та видавництва з вимогою спростування наведеного вище тексту, повторної публікації нарису заявника без відповідного тексту та відшкодування моральної шкоди. М.Л. стверджував, що заявник особисто отримав п’ятдесят примірників книги. Решта чотириста п’ятдесят примірників на час подій залишались у Косівської РДА, яка, як замовник та спонсор польових досліджень та публікації, мала намір розповсюдити книжки серед бібліотек та місцевих шкіл. М.Л. також стверджував, що твердження заявника про нього були необґрунтованими, образливими та дискредитуючими. Крім того, зазначені твердження з’явились у контексті розповіді про сімнадцяте та вісімнадцяте сторіччя, що робило їх взагалі невідповідними меті публікації.

10.  30 квітня 1998 року на позовній заяві М.Л. Косівським районним судом було поставлено печатку «одержано».

11.  29 травня 1998 року зазначений суд передав справу на розгляд до Івано-Франківського міського суду (далі – «міський суд»), розташованого у тому ж місті, що й видавництво. У різні дати заявник безуспішно намагався оскаржити територіальну підсудність справи, вимагаючи її передання до суду у м. Львові, за місцем його проживання.

12.  3 березня 1999 року міський суд розпочав розгляд справи.

13.  У період з березня 1999 року до січня 2000 року міським судом було призначено та відкладено чотири судових засідання. Два з цих засідань було відкладено у зв’язку з фінансовими труднощами, через які суд не зміг вчасно надіслати документи, третє – у зв’язку з неузгодженим розкладом судді, а четверте – у зв’язку з неявкою представника видавництва.

14.  18 лютого 2000 року суд провів засідання та ухвалив рішення про залучення Косівської РДА до провадження в якості третьої сторони. За клопотанням заявника суд переніс засідання для витребування архівних документів, які, за словами заявника, могли підтвердити достовірність деяких з його тверджень.

15.  У період з лютого до жовтня 2000 року суд призначав ще чотири засідання, які відкладались у зв’язку з неявкою однієї або двох сторін.

16.  5 жовтня 2000 року міський суд провів засідання, на якому заявник, М.Л. та представник видавництва підтвердили факт отримання заявником п’ятдесяти примірників книги, а також, що решта чотириста п’ятдесят примірників було передано у розпорядження Косівської РДА.

17.  У ту ж дату міський суд постановив рішення. Суд встановив, що оскаржувані твердження були неправдивими та дискредитуючими та зобов’язав Косівську РДА повернути видавництву чотириста п’ятдесят примірників книги, які знаходились в її розпорядженні. Суд також зобов’язав видавництво передрукувати книгу за рахунок заявника, попередньо видаливши з неї оскаржуваний фрагмент тексту. Насамкінець суд присудив М.Л. суму у розмірі 5000 грн. в якості відшкодування моральної шкоди, що мала бути стягнута із заявника.

18.  13 жовтня 2000 року заявник подав «касаційну скаргу» на це рішення. Він зазначив, зокрема, що не існувало жодних доказів того, що оскаржувані твердження було «поширено», та що будь-яка особа, окрім самого М.Л., взагалі прочитала їх. Він також стверджував, що він особисто отримав сто примірників книги, які знищив після того, як проти нього було подано позов. Решта примірників знаходились у розпорядженні Косівської РДА, а тому неможна вважати, що книгу було «розповсюджено».

19.  М.Л. подав заперечення, в якому доводив, зокрема, що ряд посадових осіб Косівської РДА прочитав оскаржувані твердження, що певну кількість примірників вже було передано до шкільних бібліотек та, що сам заявник до цього стверджував, що п’ятдесят примірників книги він поширив. Він також надав листи від голови та заступника голови Косівської РДА, в яких вони висловлювали своє обурення тим, що заявник шляхом цієї публікації здійснив необґрунтований напад на репутацію М.Л. та припускали, що він вчинив так, аби помститися М.Л. за відмову виділити земельну ділянку для матері заявника.

20.  31 жовтня 2000 року Івано-Франківський обласний суд (далі – обласний суд) відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника і рішення суду від 5 жовтня 2000 року набрало законної сили.

21.  Косівська РДА не повернула видавництву свої примірники книги. Згідно з твердженнями заявника, замість цього вона поширила певну кількість книг у різних установах, вирізавши сторінки, на яких містився оскаржуваний текст.

22.  11 травня 2001 року Президія обласного суду на підставі протесту голови обласного суду скасувала рішення від 5 та 31 жовтня 2000 року та повернула справу на новий розгляд до міського суду.

23.  Улітку 2001 року заявник подав до М.Л. зустрічний позов у рамках первісного провадження за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації. Він посилався на низку стверджуваних недоліків у професійній діяльності М.Л. на посаді голови та доводив, що подавши скаргу до органів влади, він просто намагався завдати шкоди репутації заявника серед його колег і громадськості. Заявник також скаржився, що М.Л. написав зневажливу статтю про нього у місцевій газеті, а також вимагав відшкодування моральної шкоди та спростування кількох, як стверджувалося, наклепницьких тверджень, зроблених у цій статті. Міським судом цей зустрічний позов було долучено до розгляду позову про захист честі, гідності та ділової репутації, поданого до заявника.

24.  5 вересня 2001 року міський суд передав справу на розгляд до Косівського районного суду. Заявник оскаржив це рішення, вимагаючи передачі справи до суду за його місцем проживання.

25.  30 жовтня 2001 року Апеляційний суд Івано-Франківської області (колишній Івано-Франківський обласний суд) постановив передати справу на розгляд до міського суду, зазначивши, що цей суд вже розпочав розгляд справи та, що немає підстав для її передачі до іншого суду. У подальшому міський суд декілька разів відмовляв у задоволенні клопотань заявника щодо передачі справи до суду за місцем його проживання та про відвід головуючого у справі судді міського суду.

26.  У період з жовтня 2001 року по жовтень 2002 року близько п’яти засідань було відкладено у зв’язку з неявкою заявника.

27.  11 жовтня 2002 року міський суд розглянув справу та постановив рішення, яким частково задовольнив позов М.Л. та відмовив у задоволенні зустрічного позову заявника. У мотивувальній частині рішення щодо позову М.Л. зазначалось таке:

«Вислухавши сторони, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позовні вимоги слід задоволити частково з наступних підстав.

Відомості, що [М.Л.] «необмежений удольний князь» як голова грубо порушують Законодавство про вибори... спростовуються рішенням Косівського районного суду від 13.06.1994 року та Ухвалою цивільної колегії Івано-Франківського обласного суду від 19.07.1994 року..., з яких вбачається, що в діях позивача не встановлено порушення Закону про вибори, оскільки в задоволенні скарги групи депутатів... про визнання формування дільничних комісій на вибори недійсними відмовлено. Відомості, що [М.Л.] вчинив наругу над [Л.В.]... спростовуються рішенням Космацької сільської ради від 14.03.1994 року... про передачу у приватну власність земельної ділянки [Л.В.], а також відомості про полагодження справи... про повернення йому... будинку... спростовуються рішенням Косівського районного суду від 12.10.1994 року за позовом [О.Л. (дружини М.Л.)] до Я.С. про... визнання свідоцтва про приватизацію його Я.С. недійсним. ...

Суд приходить до висновку, що ... позивач... самовільно використав реквізити Львівського інституту внутрішніх справ... при виданні праці... [та] помістив на сторінках 12-13 відомості не обґрунтовані доказами.

Враховуючи ступінь вини [заявника], тяжкість спричинених моральних страждань позивачу як посадової особи... [той факт], що публікація неправдивих відомостей вплинула на зниження його престижу в очах... райдержадміністрації..., знайомих, односельчан, оскільки 450 примірників публікації було предметом широкого кола читання (бібліотеки, школи, райдержадміністрація), а 50 примірників забрав [заявник], з яких частина вже розповсюджена, також враховуючи затрати часу, які поніс позивач в зв’язку з розглядом справи в суді, пряму вину [заявника] в спричиненні моральної шкоди, суд вважає, що слід стягнути спричинену моральну шкоду, завдану позивачу частково».

28.  Міський суд також стягнув із заявника на користь М.Л.
5 000 грн. відшкодування моральної шкоди та зобов’язав видавництво спростувати оскаржувані відомості. У відповідному витягу з резолютивної частини рішення зазначено таке:

«Зобов’язати видавництво «Л.» надрукувати додатки до публікації «Старожитності Косівщини», спростувавши відомості, що не відповідають дійсності, з покладенням витрат по надрукуванню додатків на [заявника]».

29.  Заявник оскаржив це рішення. Зокрема, він оскаржував висновки суду про те, що суперечливі відомості, зазначені у книзі було широко поширено, стверджуючи, що суд не встановив, хто саме розповсюджував його книгу та хто саме її прочитав.

30.  12 лютого 2003 року обласний суд залишив рішення міського суду без змін у частині позовних вимог М.Л., зазначивши, що висновок суду був обґрунтованим та правильним. У той же час суд встановив, що не було наведено достатніх підстав для відмови у задоволенні зустрічного позову заявника та направив його на новий розгляд до міського суду.

31.  Заявник подав касаційну скаргу, в якій він посилався на статтю 10 Конвенції та положення національного законодавства, якими гарантуються свобода вираження поглядів, стверджуючи, що рішення, винесенні проти нього, свідчили про політичне переслідування, а також, вимагаючи скасування рішень судів нижчих інстанцій щодо задоволення позову М.Л. Заявник стверджував, зокрема, що останні три речення, що оскаржувались головою, були його суб’єктивною оцінкою щодо неназваних посадовців та не могли вважатися наклепом на голову. Він також стверджував, що він не в змозі виплатити відшкодування шкоди. До того ж, не було встановлено, що М.Л. фактично зазнав якої-небудь шкоди. Зокрема, Косівська РДА отримала чотириста п’ятдесят з п’ятиста примірників книги, які були в її розпорядженні з моменту подання позову. Згодом Косівська РДА, у порушення рішення суду від 5 жовтня 2000 року про повернення цих книг до видавництва для передрукування, деякі з них розповсюдила серед громадськості. Тим не менше, оскаржувані відомості не було поширено серед громадськості, оскільки працівники РДА у порушення авторського права вирізали з книги суперечливі сторінки. Що сталося з іншими п’ятдесятьма примірниками книги, так і не було встановлено. Навіть якби представники громадськості отримали доступ до оскаржуваних відомостей, це значною мірою не вплинуло б на репутацію голови, оскільки заявник лише повторив та повідомив інформацію, яка вже була загальновідомою. На підтвердження своїх слів заявник надав копії численних газетних статей з критикою голови та заявами різних осіб, які розповідали про те, що тим або іншими чином постраждали від його дій. Заявник стверджував, що ці документи були достатнім доказом того, що його слова є правдивими та, що він не розуміє, як спростувати правдиві відомості.

32.  Косівська РДА надала свої заперечення на касаційну скаргу заявника. Адміністрація стверджувала, що перед розповсюдженням відповідної книги, вони не вирізали з неї сторінок.

33.  М.Л. також надав свої заперечення на касаційну скаргу заявника. Він зазначив, зокрема, що твердження заявника про те, що відшкодування моральної шкоди було непропорційним його доходу, були спекулятивними, оскільки він ніколи не розкривав розмірів свого доходу.

34.  18 березня 2003 року міський суд зупинив провадження у справі за зустрічним позовом заявника до М.Л. до постановлення рішення за касаційною скаргою.

35.  1 червня 2004 року Верховний Суд України відмовив у задоволенні касаційної скарги заявника.

36. Державна виконавча служба України відкрила виконавче провадження, вході якого заявника було зобов’язано сплачувати борг за рішенням суду платежами у розмірі 20% від суми його основного доходу (пенсія). Вбачається, що борг було виплачено в повному обсязі до червня 2007 року.

37.  У період з липня 2004 року до квітня 2005 року у справі за зустрічним позовом заявника до М.Л. міський суд відклав близько семи судових засідань або у зв’язку з неявкою сторін, або у зв’язку з відсутністю записуючого обладнання.

38.  18 квітня 2005 року Управління освіти і науки Івано-Франківської обласної державної адміністрації поінформувало заявника про отримання від Косівської РДА у 1998 році п’ятдесяти примірників книги, тридцять п’ять з яких надійшло до шкіл, а решта зберігалась у бібліотеці відділу освіти. У жодному з примірників не було відсутніх сторінок. Управління також зазначило, що М.Л., діючи як приватна особа, передавав додатки до книжки її отримувачам, повідомляючи їх, що відповідно до судових рішень відомості з критикою щодо нього вважаються неправдивими та наклепницькими.

39.  16 листопада 2005 року міський суд відмовив у задоволенні позову заявника до М.Л. про захист честі, гідності та ділової репутації як необґрунтованого і не підтвердженого доказами.

40.  13 січня 2006 року обласний суд залишив зазначене рішення без змін, а 21 січня 2008 року Апеляційний суд Рівненської області, діючи як суд касаційної інстанції, відхилив касаційну скаргу заявника.

41.  23 квітня 2007 року міський суд відмовив у задоволенні скарги заявника на дії державного виконавця, на виконанні у якого перебувало рішення від 11 жовтня 2002 року. З матеріалів справи вбачається, що він більше не звертався з цією скаргою до судів вищих інстанцій.

42.  25 квітня 2007 року міський суд відмовив у задоволенні позову заявника до видавництва у зв’язку зі стверджуваним невиконанням останнім рішення суду від 11 жовтня 2002 року. З матеріалів справи вбачається, що він більше не звертався з цією скаргою до судів вищих інстанцій.

43.  У травні 2015 року заявник звернувся до міського суду з позовом до М.Л. Він стверджував, зокрема, що той незаконно опублікував «псевдо-спростування» тверджень заявника, які були визнані наклепницькими, що призвело до порушення авторського права заявника та до приниження його гідності. Як вбачається, провадження наразі триває.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A.  Конституція України

44.  У відповідних витягах з Конституції України зазначено таке:

Стаття 32

«... Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.»

Стаття 34

«Кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань.

Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб – на свій вибір.

Здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.»

B.  Цивільний кодекс України 1963 (втратив чинність з 1 січня 2004 року)

45.  У відповідних витягах з Кодексу зазначається таке:

Стаття 7: Захист честі і гідності та ділової репутації

«Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності.

...

Громадянин або організація, відносно яких поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. ...»

ПРАВО

І.  СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

46.  Заявник скаржився на надмірну тривалість провадження за позовом М.Л. про захист честі, гідності та ділової репутації та за його зустрічним позовом, а також на порушення його права на справедливий судовий розгляд у зв’язку з тим, що у рішеннях за позовом М.Л. про захист честі, гідності та ділової репутації суди не надали відповіді на його доводи та належної аргументації своїх висновків. Він посилався на пункт 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якого передбачає таке:

«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...»

47.  Уряд не надав жодних заперечень щодо прийнятності зазначених скарг.

48.  Додатково до зазначених скарг заявник подав інші численні скарги за статтею 6 Конвенції, стверджуючи, що його право на справедливий судовий розгляд не було дотримано.

A.  Прийнятність

49.  Суд доходить висновку, що скарги заявника щодо тривалості провадження та ненадання національними судами належної аргументації своїх рішень у справі за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

50.  Щодо решти скарг, згаданих у пункті 48, Суд, розглянувши їх з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією, а тому повинні бути визнані неприйнятними як явно необґрунтовані відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

B.  Суть

1.  Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження.

(a)  Період, що має враховуватись

51.  Заявник вважав, що обставини, про які йдеться у цій справі, відбувались у межах одного провадження, яке почалось, коли М.Л. подав до нього позов про захист честі, гідності та ділової репутації, а завершилось, коли було постановлено остаточне рішення за його зустрічнім позовом.

52.  Уряд розглядав зазначене провадження як два різних провадження, тривалість яких має оцінюватись окремо.

53.  На думку Суду, з огляду, зокрема, на спосіб, у який національні суди здійснювали зазначене провадження (див. пункти 23 та 34), доцільно оцінювати загальну тривалість провадження за позовом М.Л. про захист честі, гідності та ділової репутації та зустрічним позовом заявника в цілому.

54.  Відповідно, Суд зазначає, що провадження тривало з 30 квітня 1998 року (коли М.Л. звернувся з позовом до Косівського районного суду) до 21 січня 2008 року (коли було постановлено остаточне рішення за зустрічним позовом заявника). Отже, провадження тривало дев’ять років та майже дев’ять місяців.

(b)  Розумність тривалості провадження

55.  Заявник доводив, що затримки у провадженні у його справі були спричинені неналежним підходом судових органів до виконання своїх професійних обов’язків.

56.  Уряд заперечив це твердження.

57.  Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватись в світлі обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів, а також важливість предмету спору для заявника (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Фрідлендер проти Франції» (Frydlender v. France) [ВП], заява № 30979/96, п. 43, ECHR 2000-VII).

58.  Суд зазначає, що, судячи з наявних у нього матеріалів, деякі затримки у цій справі були спричинені поведінкою заявника, зокрема, його неодноразовими неявками в судові засідання. У той же час, низку інших затримок було спричинено іншими чинниками, включаючи відкладання судових засідань у зв’язку з неявкою інших учасників або з питаннями, пов’язаними з призначенням судових засідань, поверненнями справи на новий розгляд та великими періодами бездіяльності суду. Крім того, затримки у провадженні також виникли внаслідок невиконання та наступного скасування остаточного рішення від 5 жовтня 2000 року. Суд неодноразово встановлював порушення у справах щодо питань, подібніх до тих, що розглядаються у цій справі (див., наприклад, рішення у справах «Павлюлінець проти України» (Pavlyulynets v. Ukraine), заява № 70767/01, пп. 49-52, від 6 вересня 2005 року; «Головко проти України» (Golovko v. Ukraine), заява № 39161/02, пп. 62-63, від 1 лютого 2007 року; та «Чухас проти України» (Chukhas v. Ukraine), заява № 4078/03, пп. 28-29, від 12 липня 2007 року).

59.  Вивчивши всі надані йому документи, Суд вважає, що Уряд не навів жодних фактів або аргументів, здатних переконати його дійти у цій справі іншого висновку. З огляду на свою практику з цього питання Суд вважає, що у цій справі тривалість провадження була надмірною та не відповідала вимозі «розумного строку».

60.  Відповідно, у зв’язку з цим було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

2.  Стверджуване порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку зі стверджуваним неналежним обґрунтуванням рішень судів

61.  Заявник доводив, що національні суди не надали достатнього обґрунтування своїх фактологічних висновків, а також дійшли свавільних рішень у провадженнях за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації до нього. Перш за все, вони не обґрунтували свій висновок про те, що відомості, визнані наклепницькими, фактично було поширено, оскільки не було встановлено, хто, коли та яким чином поширював оскаржуваний текст або яким було фактичне коло його читачів. По-друге, суди проігнорували той факт, що більша частина примірників книги знаходилась у розпорядженні Косівської РДА ще до подання позову про захист честі, гідності та ділової репутації та, що роль заявника у поширенні тексту, якщо таке взагалі мало місце, була незначною. Насамкінець, при оцінці шкоди, яку, як стверджувалось, було спричинено позивачу, національні суди свавільно проігнорували численні матеріали (такі, як газетні статті з критикою М.Л. та заяви, підписані особами, які, як стверджувалось, постраждали внаслідок його дій), які вказували на те, що оскаржувані відомості не походили від заявника та, що він просто узагальнив інформацію, яка вже була загальновідомою.

62.  Уряд заперечив доводи заявника та наполягав на тому, що він скористався усіма гарантіями справедливого розгляду справи незалежними та безсторонніми судами, які належним чином оцінили фактичні докази та надали належну аргументацію своїх рішень. Зокрема, твердження заявника про те, що він не міг бути притягнутий до відповідальності за поширення оскаржуваних відомостей, суперечили його власним свідченням, які він надав у міському суді 5 жовтня 2000 року, згідно з якими він отримав та розповсюдив п’ятдесят примірників книги. Його останнє твердження, що він знищив сто примірників книги, яке суперечило його попереднім свідченням та іншим наявним в матеріалах справи доказам, свідчило про його недобросовісність та намагання ввести суд в оману. Суди при розгляді цивільної справи ґрунтували свої висновки на наданих сторонами доказах, які, за обставин цієї справи, були достатніми для того, аби дійти відповідних висновків.

63.  Суд нагадує, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує суди обґрунтовувати свої рішення, проте цей пункт не можна розуміти як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент (див. рішення у справі «Ван де Гурк проти Нідерландів» (Van de Hurk v. the Netherlands), від 19 квітня 1994 року, п. 61, Series A № 288). Цей обов’язок є важливою процесуальною гарантією відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки він демонструє сторонам, що їхні доводи були почуті, надає їм можливість надати свої заперечення або оскаржити рішення, а також використовується з метою обґрунтування для громадськості підстав прийняття судових рішень (див., наприклад, рішення у справах «Суомінен проти Фінляндії» (Suominen v. Finland), заява № 37801/97, пп. 36‑37, від 1 липня 2003 року; та «Болдя проти Румунії» (Boldea v. Romania), заява № 19997/02, пп. 32-33, від 15 лютого 2007 року). Принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див., наприклад, рішення у справах «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та «Мала проти України» (Mala v. Ukraine), заява № 4436/07, п. 48, від 3 липня 2014 року). Іншими словами, у першу чергу саме національні суди, мають тлумачити національне право, а Суд не замінюватиме їхнє тлумачення своїм за відсутності свавільності (див., наприклад, згадане рішення у справі «Мала проти України» (Mala v. Ukraine), п. 47).

64.  Повертаючись до обставин цієї справи, Суд звертає увагу на недостатність аргументації, наведеної у рішенні міського суду від 11 жовтня 2002 року на підтвердження деяких з його висновків. Більша частина аргументації суду присвячена обґрунтуванню висновку про те, що фактологічні твердження щодо позивача були неправдиві. Інші висновки, такі як те, що книга була предметом «широкого кола читання» або, що репутації позивача було завдано шкоди, що слугувало підставою для стягнення відшкодування, сформульовані радше шаблонно, без будь-якого докладнішого пояснення, чому суд дійшов таких висновків та на яких доказах вони ґрунтувались. У своїх рішеннях суди апеляційної та касаційної інстанцій погодились із зазначеною аргументацією як з достатньою, не надавши чіткої відповіді на довід заявника щодо ролі Косівської РДА у розповсюдженні книг та на низку інших його доводів.

65.  З іншого боку, Суд не знаходить жодних підстав щоб дійти висновку, що загальні фактологічні висновки національних судів у зазначеній справі були явно свавільними або, що недостатність наведеної аргументації звела нанівець саму суть процесуальних прав заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Тома проти Люксембургу» (Thoma v. Luxembourg), заява № 38432/97 від 25 травня 2000 року та в якості протилежного прикладу див. згадане рішення у справі «Болдя проти Румунії» (Boldea v. Romania), пп. 33-35).

66.  Зокрема, з матеріалів справи вбачається, що заявник написав оскаржувану статтю з безпосередньою метою, аби вона досягла громадськості та, що її текст було опубліковано у книзі і окрім позивача він став відомим й іншим особам. Слід також зазначити, що метою оскаржуваного тексту, сформульованого як виклад власних переконань заявника та без посилань на зовнішні джерела, було залишити читача з однозначною думкою, що позивач був залучений до корупційних та нечесних схем, несумісних з його посадою державного службовця. Суд доходить висновку, що ці відомості за своєю природою були такими, що завдавали шкоди репутації позивача, та погоджується з тим, що як тільки книга, в якій їх було опубліковано, стала предметом загального надбання, встановити коло фактичних та потенційних читачів або визначити реальний вплив цих відомостей на них за період перебування книги в обігу, було надто важким завданням. У зв’язку з цим Суд також не може погодитися з твердженням заявника, що читачі обов’язково мали б знати фактологічне підґрунтя відомостей, які він намагався до них донести. Загалом, ніщо у матеріалах справи не свідчить про те, що більш ретельний аналіз фактичних масштабів поширення оскаржуваного тексту або його фактичного впливу на зниження престижу позивача міг би суттєво вплинути на загальні висновки, яких дійшли національні суди щодо того, чи мав місце наклеп, чи ні.

67.  Щодо скарги заявника, що національні суди не розглянули його доводи щодо важливої ролі Косівської РДА у розповсюдженні книг, Суд нагадує, що Косівська РДА не була відповідачем у зазначеному провадженні, а тому питання щодо її відповідальності було поза межами компетенції судів. На думку Суду, оцінка ролі Косівської РДА могла б бути важливою у провадженні за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації заявника, якби, з огляду на цю роль, постало питання про звільнення його від відповідальності. Проте з огляду на те, що заявник є автором оскаржуваного тексту, опублікованого за його згодою у книзі, призначеній для розповсюдження серед громадськості, Суд не встановлює свавільності у тому, що заявника було притягнуто до відповідальності у зв’язку з розповсюдженням ним книг, незалежно від того, яку саме кількість книг, він особисто розповсюдив серед кінцевих читачів. Виходячи з наявних матеріалів справи, Суд також не може робити жодних припущень щодо того, чи було враховано роль Косівської РДА при визначенні суми відшкодування, яка мала бути стягнута із заявника, зокрема, у зв’язку з тим, що сам заявник не надав чіткої та послідовної інформації щодо власної ролі у фактичному розповсюдженні книги (див. пункти 16, 18 та 62).

68.  З огляду на вищенаведені міркування Суд доходить висновку, що заявник не довів, що національні суди проігнорували конкретний, доречний та важливий довід, наведений ним у контексті зазначеного провадження. За цих обставин Суд не братиме на себе роль коректора мови та не буде переглядати рішення національних судів з використанням суб’єктивних категорій, які не піддаються підрахунку, таких, як те, що публікація була предметом «широкого кола читання», або «вплинула» на зниження престижу позивача.

69.  Відповідно, Суд не встановлює, що за обставин цієї справи сам факт того, що національні суди не навели більш докладної аргументації в обґрунтування своїх рішень та не надали чіткої відповіді на доводи заявника, звів нанівець його права, гарантовані пунктом 1 статті 6 Конвенції.

70.  Отже, Суд доходить висновку, що у зв’язку з цим не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

IІ.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ

71.  Заявник скаржився, що органи державної влади свавільно та несправедливо втрутились у його свободу критикувати поведінку державного посадовця. Заявник посилався на статтю 10 Конвенції, відповідні частини якої передбачають таке:

«1.  Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади... .

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду.»

A.  Прийнятність

72.  Уряд не надав жодних коментарів з приводу прийнятності цієї скарги.

73.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

B.  Суть

1.  Доводи сторін

(a)  Заявник

74.  Заявник доводив, що у цій справі не було нагальної суспільної потреби в обмеженні його права на вираження поглядів. Порівнюючи свою справу зі справою «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria) (рішення від 8 липня 1986 року, Series A № 103), він доводив, що його публікація становила легітимне «оціночне судження» щодо неправомірних дій державного посадовця, яке ґрунтувалось на інформації, що вже була загальновідомою. Суди не визнали його текст як «оціночне судження» та проігнорували докази, які він надав на підтвердження правдивості його тверджень щодо фактів, що лежали в їх основі.

75.  Далі заявник доводив, що втручання було також непропорційним. Зокрема, з нього було стягнуто суму, яка не була пов’язана зі шкодою, якої, як стверджувалося, зазнав позивач, або з особистою роллю заявника у розповсюдженні оскаржуваного тексту, та яка була обтяжливою для його сімейного бюджету. Крім того, неоднозначність формулювань, використаних у рішенні щодо зобов’язання спростувати оскаржувані відомості не дала йому можливості виконати це зобов’язання та призвела до того, що М.Л. за власної ініціативи роздрукував додаток, в якому він обвинувачував заявника у брехні та підривав його авторитет як науковця-дослідника.

76.  Насамкінець, загальна манера, в якій органи державної влади підійшли до справи заявника, була незаконною, корумпованою, несправедливою та принизливою. Зокрема, Косівська РДА не виконала рішення суду від 5 жовтня 2000 року та розповсюджувала примірники книги, як вважала за потрібне – з вирізаними сторінками, у той час, як провадження ще тривало. Поведінка органів влади вкрай негативно впливала на дослідження заявника, оскільки постійно тримала його у стані невизначеності щодо долі його публікації та призвела до ситуації, коли довгоочікуване дослідження, співавтором якого він був, не отримало гласності та суспільного схвалення, на яке воно заслуговувало.

(b)  Уряд

77.  Уряд доводив, що рішення за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації, постановлене проти заявника, становило законне обмеження його прав, гарантованих статтею 10 Конвенції. Зокрема, воно переслідувало легітимну мету, а саме, захист репутації М.Л., ґрунтувалось на положеннях національного законодавства, які були загальнодоступними і передбачуваними. Уряд доводив, що втручання також було «необхідним у демократичному суспільстві» та пропорційним переслідуваній меті. Зокрема, у той період в практиці національних судів добре розрізнялись оціночні судження та твердження щодо фактів. Заявника у цій справі було притягнуто до відповідальності не за висловлення оціночних суджень, а за неправдиві твердження щодо фактів, посилаючись на які, він обвинувачував М.Л. у неналежному виконанні своїх службових обов’язків. Він сам, як під час національного провадження, так і під час провадження у Суді, ставився до цих тверджень як до фактів і на підтвердження своєї позиції добивався розгляду документів та інших свідчень. Національні суди ретельно розглянули докази, надані обома сторонами та у своїх аргументованих рішеннях відхилили доводи заявника як надумані та необґрунтовані.

78.  Заявник скористався усіма превагами справедливого судового розгляду. Його доводи було розглянуто незалежними та безсторонніми судами трьох інстанцій. Суди дали йому змогу представити докази на підтвердження своєї позиції та навели відповідні та достатні аргументи на користь своїх висновків.

79.  Насамкінець заявник не подав до національних органів належних скарг, які стосувались його тверджень про незаконні дії Косівської РДА, які, зокрема, полягали у тому, що вона не повернула книги до видавництва або що вона розповсюджувала їх всупереч його волі.

2.  Оцінка Суду

80.  Суд зазначає, що рішення за позовом про захист честі, гідності та ділової репутації, постановлене проти заявника, становило втручання у його права, гарантовані статтею 10 Конвенції (див. рішення у справі «Мирський проти України» (Myrskyy v. Ukraine), заява № 7877/03, п. 37, від 20 травня 2010 року). Суд також погоджується, що втручання у цій справі було здійснено згідно із законом (див. рішення у справах «Українська Прес-група проти України» (Ukrainian Media Group v. Ukraine), заява № 72713/01, пп. 48-50, від 29 березня 2005 року, та «Газета «Україна-Центр» проти України» (Gazeta Ukraina-Tsentr v. Ukraine), заява № 16695/04, п. 48, від 15 липня 2010 року) та переслідувало легітимну мету захисту репутації М.Л. Отже, залишається встановити, чи було це втручання також «необхідне у демократичному суспільстві».

81.  У зв’язку з цим Суд нагадує, що критерій необхідності в демократичному суспільстві вимагає встановлення того, чи відповідало втручання «нагальній суспільній потребі», чи було це втручання пропорційним переслідуваній легітимній меті та, чи були доводи, надані національними органами на його виправдання, відповідними та достатніми (див. серед багатьох інших джерел рішення у справі «Кумпене та Мазаре проти Румунії» (Cumpǎnǎ and Mazǎre v. Romania) [ВП], заява № 33348/96, пп. 88 та 90 ECHR 2004‑XI). Завдання Суду при виконанні своєї наглядової функції полягає не в тому, щоб підмінити собою компетентні національні суди, а в тому, щоб переглянути, чи застосували національні органи влади стандарти, які б відповідали принципам, втіленим у статті 10 Конвенції, та чи покладались вони у цьому контексті на належну оцінку відповідних фактів (див. серед інших джерел рішення у справах «Фрессоз та Руар проти Франції» (Fressoz and Roire v. France) [ВП], заява № 29183/95, п. 45, ECHR 1999-I; «News Verlags GmbH & Co. KG» проти Австрії» (News Verlags GmbH & Co. KG v. Austria), заява № 31457/96, п. 52, ECHR 2000-I; та «Ringier Axel Springer Slovakia, A.S.» проти Словаччини» (Ringier Axel Springer Slovakia, a. s. v. Slovakia), заява № 41262/05, пп. 100 та 106, від 26 липня 2011 року). Суд також має впевнитися у тому, що національні органи влади дотрималися справедливого балансу між захистом втіленої у статті 10 Конвенції свободи вираження поглядів, з однієї сторони, та захистом репутації осіб, проти яких були висунуті твердження, – правом, що є аспектом права на приватне життя, захищеного статтею 8 Конвенції – з іншої сторони (див. серед інших джерел рішення у справах «Шові та інші проти Франції» (Chauvy and Others v. France), заява № 64915/01, п. 70 in fine, ECHR 2004-VI; та «Кудерк та «Hachette Filipacchi Associés» проти Франції» (Couderc and Hachette Filipacchi Associés v. France) [ВП], заява № 40454/07, п. 91, від 10 листопада 2015 року). Крім того, при оцінці пропорційності втручання варто брати до уваги й такі фактори, як справедливість провадження, надані процесуальні гарантії, а також характер і суворість накладеного покарання (див. «Квєчень проти Польщі» (Kwiecień v. Poland), заява № 51744/99, п. 46, від 9 січня 2007 року).

82.  Повертаючись до фактів цієї справи, Суд встановлює, що вони суттєво відрізняються від обставин, які розглядалися у справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria), на яку посилався заявник на підтримку своєї скарги. Згадана справа стосувалась свободи журналіста критикувати на національному рівні провідного політика у журналі, присвяченому поточним подіям, тоді як ця справа стосується вченого, який критикує діяльність діючого посадовця органу місцевого самоврядування у зовсім іншій книзі, присвяченій археологічним та історичним дослідженням. Суд погоджується, що предмет наданих заявником відомостей як такий становив суспільний інтерес. Проте Суд не може збагнути доречність засобу, обраного заявником для висловлення своїх критичних поглядів, та не вважає, що контекст, в якому їх було оприлюднено, забезпечував застосовність норми «високої терпимості», прийнятної у справах щодо засобів масової інформації, таких як згадана справа «Лінгенс проти Австрії (Lingens v. Austria) (пп. 41-42), або іншіх справах, що стосуються вираження поглядів у контексті плюралістичних дебатів та обміну думок з питань, що становлять суспільний інтерес (див. рішення у справах «Андрушко проти Росії» (Andrushko v. Russia), заява № 4260/04, пп. 41 та 45-46, від 14 жовтня 2010 року, та «Стіл та Морріс проти Сполученого Королівства» (Steel and Morris v. the United Kingdom), заява № 68416/01, п. 89, ECHR 2005‑II).

83.  Суд також зазначає, що у справі «Лінгенс проти Австрії» (Lingens v. Austria) заявника було покарано за розповсюдження критичних оціночних суджень, які не піддаються доведенню, у той час, коли у цій справі суть позову про захист честі, гідності та ділової репутації стосувалась точності трьох конкретних тверджень про такі факти, як те, що голова порушив законодавство про вибори з метою отримати у них сприятливий для себе результат, що він був організатором позбавлення інваліда його земельної ділянки на користь свого приятеля та, що його сім’я корупційним шляхом заволоділа будинком. Суд зазначає, що ці обвинувачення, сформульовані як прямі твердження про потенційно кримінальні зловживання, були досить серйозними. Суд також нагадує, що коли робляться твердження щодо поведінки третьої особи, деколи може бути важко встановити різницю між твердженнями щодо фактів та оціночними судженнями (див. згадане рішення у справі «Кумпене та Мазере проти Румуніх» (Cumpǎnǎ and Mazǎre v.Ukraine), п. 99). Проте навіть оціночне судження може бути надмірним, якщо воно не має під собою фактичних підстав (там само). Відповідно, Суд не вбачає проблеми у тому, що національні суди вимагали від заявника обґрунтування тверджень щодо фактів, які лежали в основі висловлених ним думок, які за відсутності достатніх доказів, могли вважатися наклепницькими. Слід також зазначити, що сам заявник у своїх заявах до національних судів та до Суду вважав зазначені твердження щодо фактів «правдивими» та надавав численні документи, які, на його думку, доводили правдивість його тверджень. Хоча деякі речення оскаржуваного тексту (а саме, перше речення, в якому поведінка М.Л. порівнювалась з поведінкою «удольного князя», та останні речення, в яких заявник висловлював загальну думку про корумпованих посадовців) безсумнівно були оціночними судженнями, Суд доходить висновку, що вони були настільки глибоко переплетені із загальними фактологічними відомостями, що той факт, що національні суди у своїх рішеннях не розглядали їх окремо, сам по собі не порушує ніякого питання у цій справі.

84.  Суд також зауважує, що у цій справі не оскаржувалось, що у національному провадженні заявника було позбавлено можливості надати будь-які докази, які він вважав необхідними для підтвердження правдоподібності оскаржуваних тверджень щодо фактів (див. для порівняння та в якості протилежного прикладу рішення у справі «Андрушко проти Росії» (Andrushko v. Russia), заява № 4260/04, п. 55, від 14 жовтня 2010 року), або взагалі, що суди постановили свої рішення, не проаналізувавши деякі документи, важливі для контекстуальної оцінки публікації заявника (див. для порівняння та в якості протилежного прикладу рішення у справі ««Ringier Axel Springer Slovakia, A.S.» проти Словаччини (№ 3)» (Ringier Axel Springer Slovakia, a.s. v. Slovakia (no. 3)), заява № 37986/09, пп. 80 та 84, від 7 січня 2014 року). Навпаки, видається, що міський суд винагородив зусилля заявника щодо надання повної інформації, наприклад, коли відклав за його клопотанням засідання для того, щоб витребувати відповідні архівні матеріали (див. п. 14).

85.  Суд також зауважує, що при встановленні, що заявник не мав достатніх джерел для обґрунтування своїх огульних та принизливих висновків стосовно поведінки М.Л., міський суд навів низку джерел, включаючи офіційні документи, серед них – рішення суду, в якому твердження про зловживання М.Л. на виборах вже було відхилено (див. пункт 27). З наявних матеріалів Суд не вбачає, що національні суди постановили свавільне рішення або вийшли поза межі свого розсуду при встановленні, що заявник недостатньо обґрунтував свої фактологічні висновки та, що, відповідно, його твердження щодо зловживань М.Л. були наклепницькими.

86.  Що стосується тверджень заявника, що втручання у його права не відповідало нагальній суспільній потребі, оскільки оскаржувані відомості фактично не було «поширено» на час подання позову про захист честі, гідності та ділової репутації та, що він не повинен був нести відповідальності за будь-яке подальше поширення, то Суд вже відхилив подібні аргументи при розгляді його скарги за статтею 6 Конвенції (див. пп. 65-70).

87.  З огляду на все наведене вище, Суд доходить висновку, що національні суди надали відповідні та достатні підстави для обґрунтування висновку про те, що втручання у права заявника за статтею 10 Конвенції відповідало «нагальній суспільні потребі». Щодо пропорційності цього втручання, Суд нагадує, що заявника було зобов’язано покрити витрати по друкуванню додатків до книги, в яких містилося би спростування відомостей, які були визнані наклепницькими, а також з нього мало бути стягнуто на користь М.Л. 5 000 грн. відшкодування моральної шкоди.

88.  Що стосується скарг заявника на те, що його було зобов’язано покрити витрати по друкуванню спростування згідно з рішенням суду, яке було таким розпливчастим та неконкретним, що виконати його було практично неможливо, Суд, враховуючи надані національним судам межі розсуду, не вважає, що зобов’язання щодо спростування наклепницьких тверджень було у цій справі непропорційним, особливо з огляду на характер публікації, який позбавляв М.Л. альтернативи для звернення до читачів цієї книги. Суд також нагадує, що залишається неясним, чи постраждав заявник або страждає від негативних наслідків того, що й донині не сплатив за публікацію спростування згаданих відомостей. Хоча він скаржився, що Косівська РДА не повернула книги до видавництва та, що М.Л. за власний кошт опублікував принизливе «псевдо-спростування», Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між цими подіями та формулюванням оскаржуваного рішення суду. З огляду на зазначене вище Суд вважає, що скарга заявника щодо рішення суду, яким на нього було покладено обов’язок покрити витрати на друкування спростування, є необґрунтованою.

89.  Суд також не вважає, що сума відшкодування, яку було стягнуто із заявника (5 000 грн.), була, як така, надмірною. Незважаючи на скаргу про те, що ця сума мала непропорційний вплив на його сімейний бюджет, заявник не надав конкретних деталей стосовно цього ані у національному провадженні, ані у провадженні у Суді. Слід також зазначити, що борг за рішенням суду стягувався з нього щомісячно платежами у розмірі 20% від його пенсії, впродовж тривалого часу. За відсутності більш конкретних відомостей щодо того, як вплинули ці платежі на повсякденне життя заявника, Суд не може дійти висновку, що він страждав від надмірного та непропорційного фінансового тягаря.

90.  Суд бере до уваги, що національні суди, як було зазначено вище, не надали прямої відповіді на доводи заявника стосовно його, як стверджувалось, незначної ролі у розповсюдженні книжок та відсутності доказів того, що престиж позивача внаслідок його публікації насправді знизився. Більше того, у жодному з постановлених національними судами у справі заявника рішень не було чітких формулювань, які вказували б на те, що суди визнали існування у зазначеній справі конфлікту між правом на захист репутації та свободою вираження поглядів, що вимагало б дотримання між ними справедливого балансу (див., наприклад, рішення у справі «Аксу проти Туреччини» (Aksu v. Turkey) [ВП], заяви №№ 4149/04; та 41029/05, п. 66, ECHR 2012). У зв’язку з цим Суд нагадує про важливість обов’язку надання обґрунтування рішень, що стосуються обмеження права на вираження поглядів, яке надає важливу процесуальну гарантію проти свавільного втручання у це право (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Болдя проти Румунії» (Boldea v. Romania), п. 61; ««Nur Radyo ve Televizyon Yayıncılığı A.Ş.» проти Турччини (№ 2)» (Nur Radyo ve Televizyon Yayıncılığı A.Ş. v. Turkey (№ 2), заява № 42284/05, пп. 49‑50, від 12 жовтня 2010 року; «Кумгурієт Вах та інші проти Туреччини» (Cumhuriyet Vakfı and Others v. Turkey), заява № 28255/07, пп. 67-68, від 8 жовтня 2013 року; та ««Ringier Axel Springer Slovakia, A.S.» проти Словаччини (№ 2)» (Ringier Axel Springer Slovakia, a.s. v. Slovakia
(№ 2), заява № 21666/09, п. 53, від 7 січня 2014 року). Проте за конкретних обставин цієї справи, встановивши, що висновки національних судів по суті стосовно наклепницького характеру відомостей, які надав заявник для публікації, не були свавільними та, що накладені на нього стягнення не були надмірними, Суд встановлює, що відсутність більш конкретизованої аргументації на підтримку зазначених вище висновків сама по собі не може зумовити висновку, що втручання не було «необхідним».

91.  З огляду на зазначене вище Суд вважає, що немає необхідності розглядати інші аргументи заявника та встановлює, що у цій справі не було порушення статті 10 Конвенції.

IIІ.  ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

92.  Заявник також скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що його права під час виконання постановленого проти нього рішення було порушено, та що Косівська РДА діяла незаконно, взявши у видавництва книги та не повернувши їх згідно з рішенням від 5 жовтня 2000 року, та поширюючи їх, як вона вважала за доцільне, – вирізавши сторінки, на яких містилися оскаржувані відомості. На додаток, він скаржився за статтею 13 Конвенції, що не мав ефективних засобів правового захисту для оскарження різних елементів стверджуваної процесуальної несправедливості провадження, стороною якого він був, та стверджуваної незаконної поведінки різних органів влади, а також у зв’язку з фактами цієї справи посилався на статтю 17 Конвенції.

93.  Розглянувши ці скарги з урахуванням усіх наявних у нього матеріалів та належності оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушень прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

94.  Отже, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.

IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

95.  Статтею 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

96.  Заявник не подав вимог щодо справедливої сатисфакції у відведений для цього строк. Відповідно, Суд вважає, що не існує потреби присуджувати йому у зв’язку з цим будь-яку суму.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Оголошує прийнятними скарги щодо надмірної тривалості провадження, неналежної аргументації рішень судів та обмеження свободи заявника на вираження поглядів, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2.  Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з тривалістю провадження;

3.  Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з якістю аргументації, наведеної у рішеннях судів;

4.  Постановляє, що не було порушення статті 10 Конвенції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 січня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Клаудія Вестердік (ClaudiaWesterdiek)

Секретар

Ангеліка Нуссбергер

(Angelika Nußberger)

Голова

 

Full & Egal Universal Law Academy