CASE OF SIRENKO AND OTHERS v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «СІРЕНКО ТА ІНШІ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF SIRENKO AND OTHERS v. UKRAINE)

(Заяви № 22964/11, № 50441/13 та № 57993/13)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

24 жовтня 2019 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Сіренко та інші проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), Голова,
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,

та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 01 жовтня 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справу було розпочато за трьома заявами (№ 22964/11, № 50441/13 та № 57993/13), які 01 квітня 2011 року, 22 червня та
06 вересня 2013 року подали до Суду проти України на підставі
статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) троє громадян України, пан Дмитро Михайлович Сіренко (далі – перший заявник), пан Святослав Юрійович Ципін (далі – другий заявник) та пан Сергій Андрійович Гнатенко (далі – третій заявник) відповідно.

2.  Першому заявнику було надано право представляти себе самостійно. Другого заявника, якому було надано правову допомогу, спочатку представляв пан Е. Марков, юрист, який практикує у м. Одеса. Його замінив пан Т. Калмиков, юрист, який практикує у м. Харків. Третього заявника представляв пан М. Тарахкало, юрист, який практикує у м. Київ.

3.  Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4.  Перший заявник скаржився за статтею 5 Конвенції на незаконне затримання та тримання його під вартою, його нерозумну тривалість і неможливість належними чином оскаржити тримання його під вартою під час досудового слідства та отримати відшкодування за ці порушення. 03 березня 2014 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

5.  Другий заявник скаржився за статтями 5 і 13 Конвенції на незаконність і тривалість тримання його під вартою, а також відсутність обґрунтування у рішеннях національних судів щодо продовження строку тримання його під вартою. 24 серпня 2015 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

6.  Третій заявник скаржився за статтею 5 Конвенції на незаконність і необґрунтованість тримання його під вартою, відсутність ефективного судового перегляду законності тримання його під вартою та неможливість отримати відшкодування за ці порушення. 06 жовтня 2015 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було оголошено неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A.  Заява № 22964/11 (Сіренко проти України)

7.  Перший заявник, пан Дмитро Михайлович Сіренко, є громадянином України, який народився у 1981 році та проживає у м. Євпаторія, Україна.

8.  08 лютого 2008 року заявнику були пред’явлені обвинувачення у порушенні правил охорони надр і зловживанні владою або службовим становищем. З березня 2008 року він перебував під підпискою про невиїзд.

9.  24 березня 2009 року заявника затримали у приміщенні прокуратури Автономної Республіки Крим. У протоколі про затримання було зазначено, що, не перебуваючи під вартою, він міг спробувати ухилитися від правосуддя, перешкодити слідству та вплинути на свідків у провадженні.

10.  27 березня 2009 року Київський районний суд
міста Сімферополя (далі – районний суд) продовжив строк затримання заявника до 07 квітня 2009 року, щоб перевірити, чи мав він судимості.

11.  03 квітня 2009 року районний суд уперше постановив взяти заявника під варту, зазначивши: «Оскільки обвинувачений своєї вини не визнає, є підстави вважати, що він може перешкодити встановленню істини у справі, тому йому необхідно обрати запобіжний захід у вигляді взяття під варту». Районний суд не встановив жодного строку тримання заявника під вартою. Відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України (у редакції, чинній на момент подій) максимальний строк першого взяття підозрюваного під варту становив два місяці, тобто (у випадку заявника) до 24 травня 2009 року. 14 квітня 2009 року після оскарження постанови заявником її було залишено без змін.

12.  18 травня 2009 року кримінальну справу щодо заявника разом із відповідним обвинувальним висновком було направлено до суду для розгляду по суті.

13.  04 червня 2009 року Сакський міськрайонний суд (далі – суд першої інстанції) провів підготовче засідання у справі заявника та ухвалив постанову про подальше тримання заявника під вартою, зазначивши, що підстав для звільнення його з-під варти не було.

14.  24 вересня 2009 року суд першої інстанції визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та засудив його, inter alia, до п’яти років і двох місяців позбавлення волі. 08 грудня 2009 року за апеляційною скаргою заявника цей вирок було скасовано, а справу повернуто на додаткове розслідування. Апеляційний суд ухвалив постанову про подальше тримання заявника під вартою, не навівши жодних підстав і не встановивши його строку.

15.  20 січня 2010 року районний суд продовжив строк досудового тримання заявника під вартою до 10 березня 2010 року. Суд зазначив, що розслідування справи досі тривало, а підстав для звільнення заявника з-під варти не було.

16.  26 лютого 2010 року кримінальну справу щодо заявника разом з обвинувальним висновком було направлено до суду для розгляду по суті.

17.  29 березня 2010 року суд першої інстанції провів підготовче засідання у справі заявника та ухвалив постанову про подальше тримання заявника під вартою, зазначивши, що підстав для звільнення його з-під варти не було.

18.  13 вересня 2010 року той самий суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та засудив його до п’яти років позбавлення волі.

19.  22 лютого 2011 року за апеляційною скаргою заявника цей вирок було скасовано, а справу повернуто на додаткове розслідування. Апеляційний суд постановив ухвалу про подальше тримання заявника під вартою, не навівши жодних підстав і не встановивши його строку.

20.  31 березня 2011 року слідчі отримали матеріали справи; згодом, 31 травня 2011 року, кримінальну справу щодо заявника разом з обвинувальним висновком було направлено до суду для розгляду по суті.

21.  19 липня 2011 року суд першої інстанції повернув справу на додаткове розслідування. Крім того, він ухвалив постанову про подальше тримання заявника під вартою, оскільки підстав для звільнення його з-під варти не було. Після оскарження цієї постанови заявником, 20 вересня 2011 року її було залишено без змін.

22.  19 грудня 2011 року заявника було звільнено під підписку про невиїзд.

B.  Заява № 50441/13 (Ципін проти України)

23.  Другий заявник, пан Святослав Юрійович Ципін, є громадянином України, який народився у 1975 році та проживає у м. Слов’янськ.

24.  15 листопада 2012 року заявника було затримано за підозрою у викраденні, вимаганні, незаконному заволодінні транспортним засобом і незаконному володінні боєприпасами.

25.  17 листопада 2012 року Ленінський районний суд
міста Донецька обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою «у межах строку досудового слідства». Обґрунтовуючи своє рішення, суд зазначив, що оскільки не були встановлені та допитані всі свідки стверджуваних злочинів, перебуваючи на свободі, заявник міг залякати їх або вступити з ними у змову, і, таким чином, перешкодити слідству. Після оскарження заявником 29 листопада
2012 року постанову було залишено без змін.

26.  27 грудня 2012 року кримінальну справу щодо заявника разом з обвинувальним актом було направлено до суду. Заявник стверджував, що встановлений законом строк тримання його під вартою закінчився у той день.

27.  12 лютого 2013 року Артемівський міськрайонний суд (далі – суд першої інстанції) повернув прокурору обвинувальний акт для виправлення та продовжив строк тримання заявника під вартою до
15 березня 2013 року. Обґрунтовуючи своє рішення про продовження строку тримання під вартою, суд зазначив, що заявник обвинувачувався у вчиненні тяжких злочинів, у тому числі неодноразовому вчиненні незаконних дій щодо декількох потерпілих, що, на думку суду, доводило, що він ймовірно продовжить свою незаконну діяльність, ухилятиметься від правосуддя та втручатиметься у провадження. Заявник і прокурор подали апеляційні скарги.

28.  14 березня 2013 року апеляційний суд у закритому засіданні призначив розгляд апеляційних скарг заявника та прокурора і продовжив строк тримання заявника під вартою до 15 квітня 2015 року на підставі того, що заявник клопотав про особисту присутність у судовому засіданні.

29.  21 березня 2013 року апеляційний суд провів засідання у присутності заявника та прокурора, скасував постанову суду першої інстанції від 12 лютого 2013 року у частині щодо повернення обвинувального акту прокурору та залишив без змін рішення в частині щодо тримання заявника під вартою.

30.  11 квітня 2013 року суд першої інстанції продовжив строк тримання заявника під вартою до 13 червня 2013 року, зазначивши, що заявник обвинувачувався у вчиненні декількох тяжких злочинів, потерпілі підтримали продовження строку тримання його під вартою, а жоден інший альтернативний запобіжний захід не забезпечив би виконання заявником його процесуальних обов’язків як обвинуваченого та не запобіг би його впливу на потерпілих та інших свідків.

31.  07 червня 2013 року суд першої інстанції продовжив строк тримання заявника під вартою до 07 серпня 2013 року, зазначивши, що сторони не вказали жодних нових обставин, які раніше не були розглянуті судом першої інстанції та апеляційним судом.

32.  07 серпня 2013 року суд першої інстанції продовжив заявнику та двом його співобвинуваченим строк тримання під вартою на шістдесят діб, зазначивши, що, перебуваючи на свободі, вони могли вплинути на потерпілих та інших свідків.

33.  01 жовтня 2013 року суд першої інстанції залишив без задоволення клопотання заявника та його співобвинувачених про звільнення з-під варти та продовжив строк тримання їх під вартою на шістдесят діб. Відмовляючи у задоволенні клопотань обвинувачених про звільнення з-під варти, суд першої інстанції зазначив, що не було наведено жодних нових обставин, які б вимагали звільнення з-під варти.

34.  31 жовтня 2013 року суд першої інстанції продовжив заявнику та двом його співобвинуваченим строк тримання під вартою на шістдесят діб, зазначивши, що обставини, які призвели до ухвалення постанови про взяття обвинувачених під варту під час судового розгляду, не змінилися; зокрема, ще не були розглянуті певні докази проти обвинувачених.

35.  25 грудня 2013 року суд першої інстанції відмовив у задоволенні клопотання заявника про звільнення з-під варти та продовжив йому та його співобвинуваченим строк тримання під вартою на шістдесят діб, до 27 лютого 2014 року, на тих самих підставах, що були наведені у його ухвалі від 31 жовтня 2013 року.

36.  25 лютого 2014 року суд першої інстанції відмовив у задоволенні поданого заявником клопотання про звільнення з-під варти, зазначивши, що не було надано жодних доказів, які б свідчили, що обставини, які призвели до застосування судом до заявника запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, змінились. Суд продовжив заявнику та його співобвинуваченим строк тримання під вартою на шістдесят діб, до 26 квітня 2014 року, навівши ті самі підстави, що й у своїх ухвалах від 31 жовтня та 25 грудня 2013 року.

37.  23 квітня 2014 року суд першої інстанції провів засідання в установі виконання покарань, де тримався заявник, у присутності заявника та його захисника. У кінці засідання суд продовжив заявнику та його співобвинуваченим строк тримання під вартою на шістдесят діб, до 23 червня 2014 року. Відмовляючи у задоволенні клопотання заявника про звільнення з-під варти, суд зазначив, що постійне місце проживання заявника знаходилось у магазині у м. Слов’янськ, де проходила антитерористична операція, і з цієї причини не могло бути застосовано жодного іншого запобіжного заходу, не пов’язаного з позбавленням волі. Суд також зазначив, що не було жодних доказів того, що обставини, які стали підставою для ухвалення першої постанови про тримання заявника під вартою, змінилися.

38.  У незазначену дату заявника звільнили з-під варти та взяли під домашній арешт.

C.  Заява № 57993/13 (Гнатенко проти України)

39.  Третій заявник, пан Сергій Андрійович Гнатенко, є громадянином України, який народився у 1983 році та проживає у м. Київ.

40.  11 січня 2011 року щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у викраденні, вчиненому групою осіб. Згодом заявнику були пред’явлені додаткові обвинувачення у вчиненні замаху на шахрайство при обтяжуючих обставинах, розбійного нападу при обтяжуючих обставинах, викрадення важливих документів і залишення в небезпеці, що спричинило тяжкі наслідки.

41.  03 лютого 2011 року Шевченківський районний суд міста Києва (далі – районний суд) постановив ухвалу про дозвіл на затримання заявника.

42.  24 жовтня 2012 року заявника затримали.

43.  02 листопада 2012 року районний суд постановив продовжити строк затримання заявника до 01 грудня 2012 року. Суд зазначив, що він урахував той факт, що заявник не мав постійного місця проживання у м. Київ і Київській області, не проживав за адресою реєстрації у Луганській області, обвинувачувався у вчиненні тяжкого злочину та мав судимості. З огляду на ці факти районний суд вважав, що, перебуваючи на свободі, заявник міг перешкодити або ухилитися від слідства.

44.  30 листопада 2012 року кримінальну справу щодо заявника разом з обвинувальним висновком було направлено до районного суду.

45.  06 грудня 2012 року районний суд, провівши закрите підготовче засідання, повернув обвинувальний висновок заявника прокурору, встановивши, що він містив певні упущення. Оскільки сторони не заявили жодних клопотань про зміну чи скасування запобіжного заходу, районний суд постановив, що строк тримання заявника під вартою слід вважати продовженим. Районний суд не встановив жодного строку тримання заявника під вартою. Відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент подій, строк дії постанови слідчого судді або суду про взяття обвинуваченого під варту чи продовження строку тримання його під вартою не міг перевищувати шістдесяти діб (див. рішення у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), заява № 40583/15, пункт 25, від 15 грудня 2016 року), тобто (у справі заявника)
до 03 лютого 2013 року.

46.  14 січня 2013 року районний суд знов повернув обвинувальний висновок прокурору. Тією самою постановою суд відмовив у задоволенні поданого заявником клопотання про звільнення з-під варти, зазначивши, що заявник не довів, що ризики, на які посилався суд, під час обрання йому запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, не зникли – зокрема, він не надав документів, які б підтвердили його твердження щодо його місця проживання, родини та утриманців. Суд не ухвалив жодної іншої постанови щодо тримання заявника під вартою.

47.  14 березня 2013 року районний суд знову повернув обвинувальний висновок прокурору. Він також вирішив продовжити строк тримання заявника під вартою до 01 травня 2013 року.

48.  30 квітня 2013 року районний суд знову повернув обвинувальний висновок прокурору та продовжив строк тримання заявника під вартою до 31 травня 2013 року. Тією самою постановою суд відмовив у задоволенні поданого заявником у незазначену дату клопотання про звільнення з-під варти, зазначивши, що заявник обвинувачувався у вчиненні тяжких злочинів, пов’язаних з насильством, мав судимості, а перед затриманням перебував у розшуку. Суд зазначив, що це свідчило про наявність ризику того, що він може ухилитися чи перешкодити слідству або вчинити злочин повторно.

49.  30 травня 2013 року районний суд повернув обвинувальний висновок прокурору. Оскільки сторони не заявили жодних клопотань про зміну чи скасування запобіжного заходу суд постановив, що строк тримання заявника під вартою слід вважати продовженим до 05 липня 2013 року.

50.  01 липня 2013 року кримінальну справу щодо заявника разом з обвинувальним висновком було знову направлено до районного суду.

51.  04 липня 2013 року районний суд продовжив заявнику та трьом його співобвинуваченим строк тримання під вартою до 12 липня
2013 року, зазначивши, що приймаючи таке рішення він урахував
(і) відомості про особи обвинувачених, (іі) тяжкість обвинувачень,
(ііі) відсутність будь-яких гарантій та перевірених соціальних зв’язків, які б перевищували існуючий ризик того, що вони можуть переховуватись, та (iv) відсутність будь-якої інформації, яка б свідчила, що стан їхнього здоров’я був несумісний з триманням під вартою.

52.  12 липня, 03 вересня, 28 жовтня і 24 грудня 2013 року та 17 лютого, 16 квітня, 13 червня, 19 червня, 18 серпня і 15 жовтня
2014 року районний суд продовжував строк тримання заявника під вартою до 03 вересня, 01 листопада, 03 і 30 грудня 2013 року та
21 лютого, 17 квітня, 16 червня, 19 червня, 19 серпня, 18 жовтня і
15 грудня 2014 року, відповідно, посилаючись на ті самі підстави, що й у його постановах від 30 квітня та 04 липня 2013 року.

53.  08 грудня 2014 року районний суд визнав заявника винним та засудив до семи років позбавлення волі.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

54.  Положення Кримінально-процесуального кодексу України
1960 року щодо досудового тримання під вартою наведені в рішеннях у справах «Єлоєв проти України» (Yeloyev v. Ukraine),
заява № 17283/02, пункт 35, від 06 листопада 2008 року); «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine), заява № 622/11, пункт 50,
від 30 січня 2018 року) та ухвалі щодо прийнятності у справі «Шавель проти України» (Shavel v.Ukraine), заява № 25486/03, від 08 січня
2007 року).

55.  Кримінально-процесуальний кодекс України від 28 грудня
1960 року втратив чинність 19 листопада 2012 року з набранням чинності Кримінальним процесуальним кодексом України 2012 року. Відповідні положення нового Кодексу щодо досудового тримання під вартою наведені у згаданому рішенні у справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), пункт 25).

ПРАВО

I.  ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ

56.  Беручи до уваги схожість предмету заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ

57.  Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 5 Конвенції на незаконність і необґрунтованість тримання їх під вартою. Крім того, перший заявник скаржився за тим самим положенням, що його затримання 24 березня 2009 року без дозволу суду порушило норми національного законодавства, а тримання його під вартою під час досудового слідства було надмірно тривалим.

Заявники також скаржилися за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на необґрунтованість тримання їх під вартою. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 114 і 126, від 20 березня 2018 року), з огляду на суть скарг заявників вирішує розглянути їх за пунктом 3 статті 5 Конвенції.

Відповідні положення пунктів 1 і 3 статті 5 Конвенції передбачають:

«1.  Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

...

(c)  законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...

3.  Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання...»

A.  Прийнятність

58.  Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

B.  Суть

1.  Пункт 1 статті 5 Конвенції

59.  Перший заявник стверджував, що тримання його під вартою з 24 травня до 04 червня 2009 року (див. пункти 11 – 13), з 10 до
29 березня 2010 року (див. пункти 15 – 17) та з 22 лютого до 19 липня 2011 року (див. пункти 19 – 21) було свавільним, оскільки не було санкціоновано рішенням суду.

60.  Другий заявник стверджував, що тримання його під вартою з
27 грудня 2012 року до 12 лютого 2013 року (див. пункти 26 – 27) було свавільним, оскільки не охоплювалося рішенням суду.

61.  Третій заявник стверджував, що тримання його під вартою з
01 до 06 грудня 2012 року (див. пункти 43 – 45) та з 03 лютого до
14 березня 2013 року (див. пункти 45 – 47) було свавільним, оскільки не охоплювалося рішенням суду.

62.  Крім того, він стверджував, що з 06 грудня 2012 року до
03 лютого 2013 року (див. пункт 45) і з 31 травня до 04 липня
2013 року (див. пункти 48 – 51) він тримався під вартою на підставі рішення суду, в якому не містилося жодного обґрунтування.

63.  Уряд заперечив і стверджував, що тримання заявників під вартою було законним, а їхні конвенційні права порушені не були.

64.  Суд зазначає, що підставою для тримання заявників під вартою упродовж зазначених у пунктах 59 – 61 періодів було лише те, що обвинувальний висновок було подано до відповідного суду першої інстанції. У зв’язку з цим Суд зазначає, що вже розглядав подібні ситуації в інших справах проти України та визнав їх несумісними з принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункт 71, від 10 лютого 2011 року).

65.  Крім того, Суд зазначає, що ситуація щодо тримання третього заявника під вартою у зазначені у пункті 62 періоди аналогічна розглянутій Судом у згаданій справі «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), пункти 35 – 37). У зазначеній справі Суд встановив, що ненаведення органами судової влади обґрунтування у своїх рішеннях, якими було санкціоновано тримання під вартою протягом тривалого часу, було несумісним з принципом захисту від свавілля (див. там само).

66.  Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

2.  Пункт 1 статті 5 Конвенції (заява №22964/11 Сіренко проти України)

67.  Заявник скаржився, що його затримання 24 березня 2009 року без дозволу суду порушило норми національного законодавства та Конвенцію.

68.  Уряд стверджував, що затримання заявника відповідало як нормам національного законодавства, так і Конвенції.

69.  Суд зазначає, що слідчий виправдав затримання заявника загальним посиланням на статтю 106 КПК України, зазначивши, що заявник міг спробувати ухилитися від правосуддя, перешкодити слідству та вплинути на свідків у провадженні (див. пункт 54). Жодних інших конкретних причин для затримання заявника на підставі згаданого положення КПК України у протоколі про затримання зазначено не було.

70.  Суд зазначає, що відповідно до українського законодавства позбавлення волі без вмотивованого рішення суду можливе лише у обмеженій кількості випадків, які є достатньо чітко визначеними
(див. пункт 54). Проте Суд зазначає, що, як вбачається, немає жодних ознак того, що будь-яка з цих умов була наявна у справі заявника, отже, вона не підпадала під перелік виняткових випадків, які надають слідчим право на затримання без попереднього ухвалення постанови суду (див., наприклад, згадане рішення у справі «Макаренко проти України» (Makarenko v. Ukraine), пункти 73 – 74).

71.  Важливо також, що заявника затримали у зв’язку з подіями, які відбулися більше ніж за рік і два місяці до цього. Отже, за відсутності чітких ознак щодо будь-яких спроб заявника ухилитися від правосуддя, перешкодити слідству або вплинути на свідків у провадженні, не можна стверджувати, що органи державної влади стикнулися із можливістю виникнення невідкладної ситуації, як, наприклад, затримання заявника in flagrante delicto. Загалом, нічого не свідчить, що загальна вимога щодо отримання попереднього дозволу суду не могла або не мала бути виконана.

72.  Суд зазначає, що він розглядав аналогічні ситуації у низці справ проти України, в яких позбавляння заявників їхньої свободи без дозволу суду порушувало національне законодавство, і тому було несумісним з вимогами пункту 1 статті 5 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Строган проти України» (Strogan v. Ukraine), заява № 30198/11, пункт 88, від 06 жовтня 2016 року з подальшими посиланнями та, в якості нещодавнього джерела, рішення у справі «Корнійчук проти України» (Korniychuk v. Ukraine),
заява № 10042/11, пункти 48 – 52, від 30 січня 2018 року).

73.  Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

3.  Пункт 3 статті 5 Конвенції

74.  Заявники доводили, що тримання їх під вартою під час досудового слідства не ґрунтувалося на достатніх підставах. Крім того, перший заявник стверджував, що тримання його під вартою було надмірно тривалим.

75.  Уряд заперечив проти аргументів заявників, зазначивши, що тримання заявників під вартою було обґрунтованим і розумним.

76.  Відповідні загальні принципи викладені в рішенні у справі «Бузаджі проти Республіки Молдова» [ВП] (Buzadji v. the Republic of Moldova) [GC], заява № 23755/07, пункти 84 – 91 і 102, від 05 липня 2016 року).

77.  Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що перший заявник тримався під вартою у розумінні підпункту «с»
пункту 1 статті 5 Конвенції з 24 березня до 24 вересня 2009 року,
з 08 грудня 2009 року до 13 вересня 2010 року та з 22 лютого
до 19 грудня 2011 року. Отже, досудове тримання його під вартою загалом тривало два роки, один місяць та один день.

78.  Другий заявник тримався під вартою у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції з 15 листопада 2012 року до 23 квітня
2014 року. Отже, досудове тримання його під вартою тривало один рік, п’ять місяців і вісім днів.

79.  Третій заявник тримався під вартою у розумінні підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції з 24 жовтня 2012 року до 08 грудня
2014 року. Отже, досудове тримання його під вартою тривало два роки, один місяць і чотирнадцять днів.

80.  Крім того, Суд зазначає, що про тяжкість висунутих проти заявників обвинувачень і ризик їхнього переховування або перешкоджання відповідному розслідуванню згадувалось у перших постановах про обрання їм запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (див. пункти 11, 25 і 43). Ці причини залишалися головними підставами для тримання заявників під вартою до їхнього засудження або звільнення, за виключенням ухвал від 24 вересня 2009 року,
22 лютого 2011 року і 06 грудня 2012 року та 30 травня 2013 року, постановлених щодо першого і третього заявників, в яких не було наведено жодних підстав (див. пункти 14, 19, 45 і 49). Суд зазначає, що постанови про продовження строку тримання заявників під вартою були викладені у загальних формулюваннях і містили повторювані фрази. З них не вбачалося, що суди належним чином проаналізували факти щодо того, чи був такий запобіжний захід необхідний за цих обставин на відповідній стадії провадження. До того ж з плином часу тривале тримання заявників під вартою вимагало додаткового обґрунтування, проте суди не навели жодних додаткових підстав. Крім того, за виключенням ухвали від 11 квітня 2013 року (див. пункт 30), державні органи не розглянули жодних інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою (див. рішення у справі «Осипенко проти України» (Osypenko v. Ukraine), заява № 4634/04, пункти 77 і 79, від 09 листопада 2010 року).

81.  Суд часто встановлював порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справах проти України у зв’язку з тим, що національні суди посилалися на однакові підстави (якщо вони були) упродовж усього періоду тримання заявника під вартою, навіть щодо тривалих періодів тримання під вартою (див., наприклад, згадані рішення у справах «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 80, 81 і 99 та «Ігнатов проти України» (Ignatov v. Ukraine), пункти 41 і 42).

82.  З огляду на зазначене Суд вважає, що не оцінивши конкретні факти або не розглянувши можливість застосування інших запобіжних заходів як альтернативу триманню під вартою під час досудового слідства, та по суті постійно посилаючись на тяжкість відповідних обвинувачень, державні органи продовжували строк тримання заявників під вартою під час судового розгляду на підставах, які не можуть вважатись «достатніми» та «відповідними», щоб виправдати тривалість такого тримання під вартою.

83.  Отже, було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції.

III.  ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

84.  Заявники також скаржилися за пунктом 4 статті 5 Конвенції на порушення їхнього права на судовий перегляд законності тримання їх під вартою. Крім того, перший заявник скаржився за статтею 5 Конвенції, що постанова суду від 27 березня 2009 року щодо продовження строку його затримання з метою вивчення даних про його особу порушила Конвенцію. Насамкінець, перший і третій заявники скаржилися за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність у них забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування за свавільне тримання їх під вартою.

85.  З огляду на факти справи, доводи сторін і свої висновки за
статтею 5 Конвенції (див. пункти 66, 73 і 83) Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій заяві, та що немає необхідності у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті зазначених у попередньому пункті скарг (див., наприклад рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

IV.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

86.  Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A.  Шкода

87.  Перший заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Суд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.

88.  Другий і третій заявники вимагали 20 000 та 80 000 євро, відповідно, в якості відшкодування моральної шкоди. Уряд не прокоментував ці вимоги.

89.  Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує кожному заявнику по 6 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.

B.  Судові та інші витрати

90.  Перший заявник не вимагав компенсації судових та інших витрат. Отже, Суд не зобов’язаний щось присуджувати за цим пунктом.

91.  Другий заявник вимагав 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, і 1 992 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді. Він просив сплатити кошти безпосередньо на банківський рахунок його представника. Уряд не прокоментував вимоги заявника упродовж встановленого строку.

92.  Третій заявник вимагав 125 000 грн в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах, і 5 532,8 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді. Він просив сплатити кошти безпосередньо на банківський рахунок його представника. Уряд не прокоментував вимоги заявника.

93.  Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим.

94.  З огляду на наявні у нього документи, надану другому заявнику правову допомогу у розмірі 850 євро (див. пункт 2) та те, що представник другого заявника вступив у провадження лише на стадії комунікації, Суд присуджує другому заявнику 150 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись. Ця сума має бути сплачена на банківський рахунок пана Т. Калмикова, як вказано заявником (див., наприклад, рішення у справах «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 116 та 117, від 07 листопада 2013 року та «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288,
ЄСПЛ 2016 (витяги).

95.  Щодо вимог третього заявника, то з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд присуджує третьому заявнику 1 000 євро в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись. Ця сума має бути сплачена на банківський рахунок пана Тарахкала, як вказано заявником (див., наприклад, згадані рішення у справах «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), пункти 116 та 117 та «Хлаіфія та інші проти Італії» (Khlaifia and Others v. Italy), пункт 288).

C.  Пеня

96.  Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

1.  Вирішує об’єднати заяви;

2.  Оголошує прийнятними скарги першого заявника, пана Дмитра Михайловича Сіренка, за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на незаконність його затримання 24 березня 2009 року та свавільність тримання його під вартою з 24 травня до 04 червня 2009 року,
з 10 до 29 березня 2010 року та з 22 лютого до 19 липня 2011 року, а також на необґрунтованість тримання його під вартою;

3.  Оголошує прийнятними скарги другого заявника, пана Святослава Юрійовича Ципіна, за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на свавільність тримання його під вартою з 27 грудня 2012 року до
12 лютого 2013 року, а також необґрунтованість тримання його під вартою;

4.  Оголошує прийнятними скарги третього заявника, пана Сергія Андрійовича Гнатенка, за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції на свавільність тримання його під вартою з 01 грудня 2012 року до
14 березня 2013 року та з 31 травня до 04 липня 2013 року, а також необґрунтованість тримання його під вартою;

5.  Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції щодо всіх заявників;

6.  Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції щодо всіх заявників;

7.  Постановляє, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суть скарг першого заявника за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо продовження строку його затримання у порушення вимог Конвенції; скарг заявників за пунктом 4 статті 5 Конвенції щодо неналежного розгляду судами першої інстанції їхніх клопотань про звільнення з-під варти; та скарг першого і третього заявників за пунктом 5 статті 5 Конвенції на відсутність у них забезпеченого правовою санкцією права на відшкодування за свавільне тримання їх під вартою;

8.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  6 000 (шість тисяч) євро кожному заявнику та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  150 (сто п’ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись другому заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені на банківський рахунок представника другого заявника,
пана Т. Калмикова;

(iii)  1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись третьому заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені на банківський рахунок представника третього заявника,
пана M. Тарахкала;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

9.  Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 24 жовтня 2019 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря

Габріеле Куцско-Штадльмайер

(Gabriele Kucsko-Stadlmayer)
Голова

 

Full & Egal Universal Law Academy