© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «STAMOSE ПРОТИ БОЛГАРІЇ»
(Заява № 29713/05)
СТРАСБУРГ
27 листопада 2012 року
ОСТАТОЧНЕ
27/02/2013
Це рішення набуло статусу остаточного згідно зі статтею 44 § 2 (c) Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Stamose проти Болгарії»,
Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи Палатою, до складу якої увійшли:
Інета Зіємеле (Ineta Ziemele), Голова,
Девід Тор Бйоргвінссон (David Thór Björgvinsson),
Пяіві Хірвель (Päivi Hirvelä),
Георг Ніколау (George Nicolaou),
Леді Б’янку (Ledi Bianku),
Здравка Калайджиєва (Zdravka Kalaydjieva),
Вінсент А. Де Гаетано (Vincent A. De Gaetano), судді,
та Лоуренс Ерлі (Lawrence Early), Секретар Секції,
Після наради за зачиненими дверима 6 листопада 2012 року,
Постановляє таке рішення, ухвалене в зазначений день:
ПРОЦЕДУРА Справу розпочато за заявою (№ 29713/05) проти Республіки Болгарія, яку 22 липня 2005 року подав до Суду відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Конвенція») громадянин Болгарії, пан Теодор Васілій Стамосе (Teodor Vasilious Stamose; «заявник»). Заявника представляв пан Б. Цанов (В. Tsanov), адвокат, що практикує в Софії. Болгарський уряд («уряд») представляла його уповноважена, пані М. Дімова (M. Dimova), Міністерство юстиції. Заявник стверджував, зокрема, що накладена на нього заборона на виїзд з Болгарії протягом двох років у зв’язку з порушенням імміграційного законодавства Сполучених Штатів Америки була невиправданою, що ця заборона, яка перешкодила йому поїхати до Сполучених Штатів Америки, де жили його мати та брат, складала невиправдане втручання в його сімейне життя, і що при розгляді оскарження ним заборони суди не розглянули її пропорційності. 28 вересня 2009 року Суд (П’ята секція) вирішив повідомити про цю скаргу уряд. Також було вирішено розглянути прийнятність та суть скарги одночасно (стаття 29 § 1 Конвенції). Після зміни в складі секцій Суду 1 лютого 2011 року заяву було передано на розгляд до Четвертої секції. Відзначаючи, що заявник не надав жодних зауважень щодо прийнятності або суті справи або вимог про справедливу сатисфакцію в межах строку, встановленого головою П’ятої секції, 2 серпня 2011 року Секретаріат Суду надіслав заявнику рекомендований лист, повідомивши його про вимоги статті 37 § 1 (а) Конвенції. У факсі, відправленому 4 листопада 2011 року, за яким надійшов лист з поштовим штемпелем від 4 листопада 2011 року, заявник повідомив про своє бажання продовжувати розгляд своєї справи, і що причиною неподання ним зауважень або вимог про справедливу сатисфакцію раніше були проблеми зв’язку між ним та його законним представником.
ПРАВО
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ Заявник народився в 1974 році та проживає в Шеффілді (Sheffield), Сполучене Королівство, куди він переїхав у лютому 2010 року. У 1998 році заявник, який вступив до університету штату Міссурі, приїхав до Сполучених Штатів Америки за студентською візою. Проте згодом він кинув навчання та знайшов оплачувану роботу. У січні 2000 року органи влади, вважаючи, що цим самим він порушив умови виданої йому візи, розпочали процедуру його депортації. 29 жовтня 2003 року його було депортовано до Болгарії. Тим часом у квітні 2000 року мати заявника вийшла заміж за громадянина США. У травні 2000 року вона стала постійною мешканкою Сполучених Штатів Америки, а згодом стала й громадянкою США. Брат заявника також постійно проживав у Сполучених Штатах Америки. Наказом від 29 жовтня 2003 року начальник служби прикордонної поліції Міністерства внутрішніх справ Болгарії, діючи згідно зі статтею 76(6) Закону «Про документи, що засвідчують особу» 1998 року (див. нижче, пункт 17) і беручи до уваги лист відділу міжнародного співробітництва Міністерства, до якого додавався лист з посольства Сполучених Штатів Америки, наклав на заявника дворічну заборону на виїзд, починаючи з 20 жовтня 2003 року, та надав відповідним органам вказівки щодо вилучення в нього паспорту. Відповідно, 4 листопада 2003 року поліція м. Бургас (Burgas) зобов’язала заявника здати свій паспорт. Заявник оскаржив цей наказ до суду, стверджуючи, зокрема, що адміністративні органи влади помилилися, не взявши до уваги його особисту ситуацію та застосувавши щодо нього свої дискреційні повноваження. 11 травня 2004 року міський суд м. Софія відхилив скаргу. Зокрема, він зазначив, що видаючи цей наказ, органи влади взяли до уваги всі відповідні факти, а саме, що заявника було депортовано і що болгарські органи влади були поінформовані про це. Причини депортації та особисті обставини заявника значення не мали, як і можливість отримання ним іншої візи, яка б надала йому можливість повторно поїхати до Сполучених Штатів Америки. Наказ відповідав меті закону, яка полягала в перешкоджанні вільному пересуванню болгарських громадян, які порушили імміграційне законодавство іноземних країн. Заявник подав касаційну скаргу проти цього рішення, повторюючи свої аргументи про те, що органи влади повинні були взяти до уваги його особисті обставини. В остаточному рішенні від 30 березня 2005 року (реш. № 2952 от 30 март 2005 г. по адм. д. № 6206/2004 г., ВАС, V о.) Вищий адміністративний суд залишив рішення суду нижчестоящої інстанції в силі. Зокрема, він зазначив, що згідно зі статтею 76(6) Закону «Про документи, що засвідчують особу» 1998 року органи влади здійснювали дискреційні повноваження щодо застосування або незастосування оскаржуваної міри, і їхнє рішення в цьому питанні не було предметом судового перегляду. У справі заявника органи влади взяли до уваги всі відповідні обставини і вирішили, що міра була необхідною.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО Стаття 35 § 1 Конституції 1991 року передбачає, зокрема, що кожен має право на виїзд з країни, і що це право може бути обмежене лише законом з метою захисту державної безпеки, громадського здоров’я, прав та свобод інших осіб. Стаття 33(1) Закону «Про документи, що засвідчують особу» 1998 року (Закон за българските документи за самоличност; у жовтні 2009 року назву закону було змінено на Закон «Про особисті документи, що засвідчують особу» - Закон за българските лични документи; «Закон 1998 року») передбачає, що будь-який громадянин Болгарії має право залишити країну та повернутися до неї з паспортом або документом, що замінює його. Відповідно до статті 33(3) ці права не можуть бути обмежені, якщо лише ці обмеження не передбачені законом і є необхідними для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров’я та прав і свобод інших осіб. Стаття 76(6) Закону в своїй первісній редакції передбачала, що громадянину Болгарії, якого було депортовано з іншої країни у зв’язку з порушенням імміграційного законодавства цієї країни, може бути заборонено виїжджати з Болгарії і відмовлено у видачі паспорта протягом одного року. 31 березня 2003 року це положення було змінено, а строк заборони було збільшено до двох років. У своїй практиці по цьому положенню Вищий адміністративний суд постійно зазначав, що суди не вправі розглядати питання про те, чи здійснювали органи влади свої дискреційні повноваження належним чином в оцінці необхідності такої міри; єдине, що суди мали перевірити, це те, чи мала місце депортація, яка лежала в основі прийняття наказу, незалежно від її підстав (див. реш. № 10917 от 3 декември 2002 г. по адм. д. № 7044/2002 г., ВАС, V о.; реш. № 2365 от 14 март 2003 г. по адм. д. № 10736/2002 г., ВАС, V о.; реш. № 9652 от 22 ноември 2004 г. по адм. д. № 4636/2004 г., ВАС, V о.; реш. № 9653 от 22 ноември 2004 г. по адм. д. № 4637/2004 г., ВАС, V о.; реш. № 9654 от 22 ноември 2004 г. по адм. д. № 4635/2004 г., ВАС, V о.; реш. № 3497 от 18 април 2005 г. по адм. д. № 542/2005 г., ВАС, V о.; реш. № 94 от 5 януари 2006 г. по адм. д. № 5672/2005 г., ВАС, V о.; реш. № 5034 от 11 май 2006 г. по адм. д. № 9710/2005 г., ВАС, V о.; реш. № 5229 от 17 май 2006 г. по адм. д. № 535/2006 г., ВАС, V о.; реш. № 5966 от 2 юни 2006 г. по адм. д. № 829/2006 г., ВАС, V о.; реш. № 7176 от 28 юни 2006 г. по адм. д. № 3700/2006 г., ВАС, V о.; реш. № 10919 от 6 ноември 2006 г. по адм. д. № 4522/2006 г., ВАС, V о.; реш. № 12533 от 13 декември 2006 г. по адм. д. № 6522/2006 г., ВАС, V о.; реш. № 12551 от 13 декември 2006 г. по адм. д. № 7065/2006 г., ВАС, V о.; та реш. № 1869 от 22 февруари 2007 г. по адм. д. № 9680/2006 г., ВАС, V о.). 21 серпня 2009 року уряд подав на розгляд парламенту законопроект про внесення змін до Закону 1998 року, в якому пропонувалося, зокрема, скасувати статтю 76(6). Парламент ухвалив законопроект 1 жовтня 2009 року, а зміни до Закону набули чинності 20 жовтня 2009 року. У своїй подальшій практиці Вищий адміністративний суд постановив, що скасування даного положення автоматично не анулює заборони на виїзд згідно зі статтею 76, накладені до набуття нею чинності (див. реш. № 13819 от 17 ноември 2009 г. по адм. д. № 6999/2007 г., ВАС, ІІІ о.; реш. № 15106 от 10 декември 2009 г. по адм. д. № 7052/2009 г., ВАС, V о.; та реш. № 10449 от 13 август 2010 г. по адм. д. № 1609/2010 г., ВАС, VІІ о.). Питання було вирішене з прийняттям пункту 5 перехідних та прикінцевих положень подальших змін до Закону 1998 року. Він набув чинності 10 квітня 2010 року і передбачав, що протягом трьох місяців після набуття ним чинності всі міри, застосовані згідно зі статтею 76(6), втрачали силу.
III. ВІДПОВІДНІ СТАТИСТИЧНІ ДАНІ Згідно зі звітом, опублікованим Міжнародним бюро праці у своїх серійних публікаціях «Міжнародні міграційні документи» (Август Гехтер, «Еміграційна неоднозначність: Болгарія з 1988 року» (August Gächter, The Ambiguities of Emigration: Bulgaria since 1988), доступно на (востаннє перевірено 6 листопада 2012 року), кількість емігрантів, що виїхали з Болгарії з 1989 по 1998 роки, приблизно становила 747 000 чоловік. 2 253 з них емігрували до Швейцарії, 124 383 - до Німеччини, 32 978 - до Греції, 344 849 - до Туреччини і 6 307 - до Сполучених Штатів Америки.
IV. ІНШІ ВІДПОВІДНІ МАТЕРІАЛИ У силу статті 1(1) та Додатку до Постанови Ради (ЕС) № 2317/95 від 25 вересня 1995 року, громадяни Болгарії були зобов’язані мати візу під час перетину зовнішніх кордонів держав-членів Європейського союзу. Це було змінено статтею 1(2) та Додатком II Постанови Ради (ЕС) № 539/2001 від 15 березня 2001 року, в результаті чого громадяни Болгарії були звільнені від необхідності отримання віз при перебуванні строком не більше трьох місяців в цілому. Документ, опублікований Центром європейських політичних досліджень («Як справи в сусідів? Вплив Шенгенського режиму на зовнішніх кордонах» (What about the Neighbours? The Impact of Schengen along the EU’s External Borders), Робочий документ ЦЄПД № 210/жовтень 2004, доступний на (востаннє перевірено 6 листопада 2012 року), зазначав наступне:
«Протягом шести років Європейський Союз поставив себе у становище, в якому вимагаються значні поступки з широкого кола питань, пов’язаних із кордонами та пересуванням осіб; це стало ціною скасування візових вимог. У цей період болгарський уряд та суспільство в цілому почали працювати над всеохоплюючою стратегію, спрямованою на остаточне скасування візових вимог щодо громадян Болгарії». Документ далі посилався на звіт Європейської комісії за 2001 рік, який призвів до скасування візового режиму для громадян Болгарії (Звіт Комісії Раді стосовно Болгарії в перспективі затвердження постанови, в якій визначатиметься перелік третіх країн, громадяни яких повинні мати візу при перетині зовнішніх кордонів, та країн, громадяни яких звільнені від цієї вимоги (Report from the Commission to the Council regarding Bulgaria in the perspective of the adoption of the regulation determining the list of third countries whose nationals must be in a possession of visas when crossing the external borders and those whose nationals are exempt of that requirement), COM (2001) 61 остаточний, від 2 лютого 2001 року, Брюссель). У розділі «санкції за незаконну еміграцію в державах-членах» документ зазначав, що «згідно зі [статтею] 76 [Закону 1998 року], чинного [на той момент], заборона виїзду з країни на один рік накладалася на громадян Болгарії, які порушили імміграційне законодавство іншої країни або були вислані з іншої країни». Розглядаючи подальші законодавчі заходи, які здійснили органи влади Болгарії, звіт зазначав, що «проект поправки до [статті] 76 передбачав збільшення до двох років терміну дії заборони виїзду з країни, яка [могла] бути накладена на громадян Болгарії». Після розгляду всіх відповідних законодавчих положень у звіті робився висновок про те, що «[з] інформації, наданої органами влади Болгарії службам Комісії та місією Комісії, було зрозумілим те, що Болгарія мала у своєму розпорядженні необхідні правові інструменти, які б дозволили їй боротися з нелегальною імміграцією... зі своєї території».
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 4 Заявник скаржився за статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції на те, що заборона його виїзду з території Болгарії не була виправданою та пропорційною. Відповідні положення статті 2 Протоколу № 4 передбачають:
«...
2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включно зі своєю власною.
3. На здійснення цих прав не можуть бути встановлені жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної чи громадської безпеки, для підтримання публічного порядку, запобігання злочину, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
...». Уряд стверджував, що рішення, прийняті адміністративними органами влади і судами щодо заявника, було законними та правильними. Зазначені підстави відповідали вимогам статті 76(6) Закону 1998 року. Заборона була викликана листом з посольства Сполучених Штатів Америки. За цих обставин органи влади, здійснюючи свої дискреційні повноваження, справедливо встановили, що ця міра була необхідною для досягнення цілей закону. Суди були вправі переглянути законність міри, але не її необхідність, і правильно застосували право. Нарешті уряд зазначив, що статтю 76(6) було скасовано в жовтні 2009 року. Заявник не надав зауважень. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні статті 35 § 3 (а) Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною. Що стосується суті справи, Суд розпочне із спостереження, що ця справа порушує дещо нове питання, оскільки йому ще не доводилося мати справу із забороною поїздок, спрямованою на запобігання порушенню національного або іноземного імміграційного законодавства. У попередніх справах по статті 2 Протоколу № 4 він або колишня Європейська комісія з прав людини займалися питаннями заборони у зв’язку з кримінальним провадженням (див. справи «Schmidt проти Австрії», № 10670/83, рішення Комісії від 9 липня 1985 року, Decisions and Reports (DR) 44, с. 195; «Baumann проти Франції», № 33592/96, ECHR 2001‑V; «Földes та Földesné Hajlik проти Угорщини», № 41463/02, ECHR 2006‑XII; «Sissanis проти Румунії», № 23468/02, рішення від 25 січня 2007 року; «Bessenyei проти Угорщини», № 37509/06, рішення від 21 жовтня 2008 року; «A.E. проти Польщі», № 14480/04, рішення від 31 березня 2009 року; «Iordan Iordanov та інші проти Болгарії», № 23530/02, рішення від 2 липня 2009 року; «Makedonski проти Болгарії», № 36036/04, рішення від 20 січня 2011 року; «Pfeifer проти Болгарії», № 24733/04, рішення від 17 лютого 2011 року; «Prescher проти Болгарії», № 6767/04, рішення від 7 червня 2011 року; та «Miażdżyk проти Польщі», № 23592/07, рішення від 24 січня 2012 року), виконання кримінальних вироків (див. справу «M. проти Німеччини», № 10307/83, рішення Комісії від 6 березня 1984 року, DR 37, с. 113), відсутності реабілітації стосовно кримінальних злочинів (див. справу «Nalbantski проти Болгарії», № 30943/04, рішення від 10 лютого 2011 року), триваючого провадження про банкрутство (див. справу «Luordo проти Італії», № 32190/96, ECHR 2003‑IX), несплати митних штрафів (див. справу «Napijalo проти Хорватії», № 66485/01, рішення від 13 листопада 2003 року), несплати податків (див. справу «Riener проти Болгарії», № 46343/99, рішення від 23 травня 2006 року), несплати боргів перед приватними особами за судовими рішеннями (див. справи «Ignatov проти Болгарії», № 50/02, рішення від 2 липня 2009 року, та «Gochev проти Болгарії», № 34383/03, рішення від 26 листопада 2009 року), носіїв «державної таємниці» (див. справу «Bartik проти Росії», № 55565/00, ECHR 2006‑XV), ухилення від проходження військової служби (див. справи «Peltonen проти Фінляндії», № 19583/92, рішення Комісії від 20 лютого 1995 року, DR 80‑a, с. 38, та «Marangos проти Кіпру», № 31106/96, рішення Комісії від 20 травня 1997 року, неопубліковане), психічних хвороб та відсутності домовленостей щодо належного медичного обслуговування в країні призначення (див. справу «Nordblad проти Швеції», № 19076/91, рішення Комісії від 13 жовтня 1993 року, неопубліковане), а також судових рішень, за якими заборонялося вивезення неповнолітніх дітей до іноземної держави (див. справи «Roldan Texeira та інші проти Італії», № 40655/98, ухвала щодо прийнятності від 26 жовтня 2000 року, та «Diamante та Pelliccioni проти Сан-Марино», № 32250/08, рішення від 27 вересня 2011 року). Суд вважає, що не дивлячись на відмінності між цими справами, принципи, застосовні до даної справи, є такими ж самими. Стаття 2 § 2 Протоколу № 4 гарантує будь-якій особі право поїхати з будь-якої країни до будь-якої іншої на свій вибір, до якої вона впускається. Заборона виїзду заявника із Болгарії безсумнівно становила втручання в це право. Вилучення його паспорта, яким супроводжувалася заборона, також складало таке втручання (див. згадані вище справи «Peltonen», с. 43; «Baumann», §§ 62-63; «Napijalo», §§ 69-73, та «Nalbantski», § 61). Тому слід визначити, чи було це втручання «передбачене законом», чи переслідувало воно одну або більше законних цілей, викладених у статті 2 § 3 Протоколу № 4, та чи було воно «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення таких цілей. Втручання базувалося на статті 76(6) Закону «Про документи, що засвідчують особу» 1998 року (див. вище, пункти 10 та 17), а тому мало чітку правову базу в національному законодавстві. Заявник не стверджував, що воно якимось іншим чином не було «передбачене законом», і Суд не бачить жодних підстав вважати, що воно не відповідало цій вимозі. З контексту, в якому статутні положення, що послужили основою для міри проти заявника, були прийняті, а згодом посилені (див. вище, пункти 21-23), тим більше є очевидним те, що втручання було розроблено для того, щоб відбити охоту та запобігти порушенню імміграційного законодавства інших держав, і тим самим зменшити ймовірність відмови цих держав іншим громадянам Болгарії на в’їзд до своєї території, або зменшити ймовірність посилення або небажання послабити візовий режим щодо громадян Болгарії. Навіть якщо Суд був би готовий визнати, що втручання мало законну мету підтримки громадського порядку або захисту прав інших осіб, у даній справі немає необхідності розвивати цю думку далі, оскільки в будь-якому разі, як це буде пояснено нижче, обмеження у виїзді не відповідало перевірці на «необхідність у демократичному суспільстві» та її непрямій вимозі щодо пропорційності. Суд зазначає, що заборона на виїзд, накладена на заявника, не тривала дуже довго - за законом її тривалість становила рівно два роки (див. вище, пункт 17). Тим не менш, це не є головним питанням (див., для порівняння, згадану вище справу «Nalbantski», § 56): визначальним питанням є те, чи було взагалі пропорційним автоматично заборонити заявнику їздити до будь-якої чи всіх іноземних держав у зв’язку з вчиненням ним порушення імміграційного законодавства в одній конкретній державі. Суд не може вважати таку всеохоплюючу та беззастережну міру пропорційною. Як правило, наслідками серйозного порушення імміграційного законодавства країни було б вислання відповідної особи з цієї країни та заборона (згідно із законодавством цієї країни) на повторний в’їзд до її території протягом певного періоду. І дійсно, заявник відчув на собі такі наслідки в результаті порушення умов своєї студентської візи – його було депортовано зі Сполучених Штатів Америки (див. вище, пункт 8). Не дозволяти йому виїжджати до будь-якої іншої іноземної держави вбачається досить суворою мірою з боку Болгарії, яку не можна вважати такою, яку безпосередньо зачепило порушення заявника. Більше того, органи влади не надали жодних пояснень свого рішення та, як вбачається, не вважали за необхідне розглянути особисту ситуацію заявника, а суди згодом постановили, що вони не вправі переглядати здійснення органами влади дискреційних повноважень з цього питання (див., для порівняння, з відповідними змінами, згадані вище справи «Riener», § 126; «Gochev», § 54; та «Nalbantski», § 66). Таким чином, хоча відповідні положення надавали їм дискреційні повноваження щодо того, чи застосовувати оскаржувану міру, жодних ознак того, що при здійсненні цих повноважень органи влади взяли до уваги будь-які фактори, що стосуються особисто заявника, зокрема, тяжкість порушення, яке призвело до його депортації зі Сполучених Штатів Америки, ризик того, що він може вчинити нові порушення імміграційного законодавства іншої держави, його сімейний стан, фінансову та особисту ситуацію, а також наявність чи відсутність судимості, немає. Суд раніше зазначав, хоча й в інших контекстах, що такі загальні та фактично автоматичні обмеження не можуть вважатися виправданими статтею 2 Протоколу № 4 (див. згадані вище справи «Riener», §§ 127-128; «Bartik», § 48; «Gochev», §§ 53 та 57; та «Nalbantski», §§ 66-67). Це правда, що протягом періоду, який передував ухваленню законодавчого положення, на якому базувався наказ, Болгарія стала джерелом мігрантів (див. вище, пункт 20), і що за таких умов принаймні можна стверджувати, що Болгарія могла вважати за необхідне з міркувань міжнародної ввічливості та з практичних міркувань допомогти іншим державам в імплементації своїх імміграційних законів та політик (див. вище, пункт 32). Також вбачається, що дані законодавчі положення були прийняті, а згодом посилені (див. вище, пункт 17) в якості частини пакету заходів, спрямованих на те, щоб розвіяти побоювання, зокрема, тодішніх держав-членів Європейського союзу відносно нелегальної еміграції з Болгарії, і що це зіграло роль у рішенні союзу, ухваленому в березні 2001 року, стосовно скасування візових вимог щодо громадян Болгарії для короткострокових поїздок (див. вище, пункти 21-23). Вісім років після цього, в 2009 році, коли потреба в законодавчому положенні очевидно відпала, воно було скасоване (див. вище, пункт 19). Разом з тим, той факт, що законодавство, яке передбачало оскаржувану міру, було ухвалене в цьому контексті, не звільняє його від перевірки на відповідність Конвенції (див., з відповідними змінами, справу «Capital Bank AD проти Болгарії», № 49429/99, §§ 110-111, рішення від 24 листопада 2005 року). Не може й сама міра, як її було застосовано до заявника, бути виправданою лише тим, що вона могла були викликана таким тиском (див. вище, пункт 10), а держава-відповідач не може законно обмежитися посиланням на такі пояснення для того, щоб її виправдати (див., з відповідними змінами, справу «Nada проти Швейцарії» [ВП], № 10593/08, § 196, ECHR 2012). Хоча Суд, можливо, й був би готовий визнати, що заборона на виїзд зі своєї країни, накладена у зв’язку з порушенням імміграційного законодавства іншої держави, може в деяких переконливих ситуаціях вважатися виправданою, він не вважає, що автоматичне застосування такої міри, без урахування особистих обставин відповідної особи, може вважатися необхідним у демократичному суспільстві. Таким чином, мало місце порушення статті 2 Протоколу № 4.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ Заявник скаржився за статтею 8 Конвенції на те, що заборона здійснення поїздок, яка не дала йому можливості поїхати до США, де жили його мати та брат, становила невиправдане втручання в його сімейне життя. Відповідні частини статті 8 Конвенції передбачають:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя...
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб». Уряд стверджував, що заборона поїздок була накладена згідно із законом і на дорослу особу, якій було тридцять років. Крім того, можливість возз’єднання заявника з матір’ю та братом у Сполучених Штатах Америки залежала не від органів влади Болгарії, а радше від імміграційної політики цієї країни. Нарешті, жодних перешкод у відвідуванні заявника його родичами в Болгарії не було. Заявник не надав зауважень. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні статті 35 § 3 (а) Конвенції і не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною. Однак у зв’язку з його висновками про порушення статті 2 Протоколу № 4 Суд не вважає за необхідне розглядати заборону поїздок, накладену на заявника, також із посиланням на статтю 8 Конвенції (див. згадані вище справи «Riener», § 134; «A.E. проти Польщі», §§ 53-54; та «Pfeifer», § 62; див. також, для порівняння, справи «İletmiş проти Туреччини», № 29871/96, §§ 42-50, ECHR 2005-XII, та «Pasaoglu проти Туреччини», № 8932/03, §§ 41-48, рішення від 8 липня 2008 року, в яких Суд розглянув заборону на виїзд за кордон за статтею 8 Конвенції, а не за статтею 2 Протоколу № 4, тому що останній був підписаний, але не ратифікований Туреччиною).
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ Заявник скаржився, що при розгляді його скарги про заборону на виїзд суди не розглянули пропорційності даної міри. Суд вважає, що ця скарга має бути розглянута за статтею 13 Конвенції, яка передбачає наступне:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження». Уряд не прокоментував цю скаргу у своїх зауваженнях. Заявник не надав зауважень. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою в розумінні статті 35 § 3 (а) Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому її слід визнати прийнятною. У разі існування небезпідставного твердження про те, що дія органів влади може призвести до порушення прав особи за статтею 2 § 2 Протоколу № 4, стаття 13 Конвенції вимагає від національних правових систем забезпечення ефективної можливості оскарження нею такої дії та перегляду відповідних питань з достатніми процесуальними гарантіями та всебічністю, тим самим надаючи даній особі можливість висунути всі аргументи, що впливають на пропорційність - в передбаченому Конвенцією сенсі цього слова - дії (див. згадані вище справи «Riener», §§ 138 і 142, та «Pfeifer», § 67). Беручи до уваги свої висновки щодо заборони поїздок, накладеної на заявника, Суд вважає, що його скарга за статтею 2 § 2 Протоколу № 4 була небезпідставною. Тому необхідно визначити, чи мав він у своєму розпорядженні засіб правового захисту, який би відповідав зазначеним вище вимогам. Як вбачається, головне питання полягає в тому, чи розглянули суди скаргу заявника та подальші апеляції з достатньою всебічністю та з посиланням на фактори, що мають відношення до виправдання заборони за Конвенцією (див. згадану вище справу «Pfeifer», § 71). Як видно з їхніх рішень (див. вище, пункти 12 та 14), вони дійшли висновку, що аргументи заявника, які оскаржували виправдання такої міри, були недоречними, розглянувши виключно формальну дійсність заборони та зазначивши, зокрема, що вони не могли переглядати дискреційне рішення органів влади щодо необхідності заборони - головне питання, порушене заявником (див. вище, пункти 11 та 13), та ключова частина балансу, якого необхідно дотриматись за статтею 2 § 3 Протоколу № 4. Провадження, яке з причини обмежених рамок перегляду не передбачає можливості розгляду суті небезпідставної скарги за Конвенцією, не може задовольнити вимоги статті 13 (див. справи «Riener», згадана вище, §§ 142-143 та, з відповідними змінами, «Glas Nadezhda EOOD та Anatoliy Elenkov проти Болгарії», № 14134/02, §§ 69-70, рішення від 11 жовтня 2007 року, і «C.G. та інші проти Болгарії», № 1365/07, § 62, рішення від 24 квітня 2008 року, з подальшими посиланнями). Таким чином, мало місце порушення статті 13 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію». Заявник не надав вимоги про справедливу сатисфакцію.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО:
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що мало місце порушення статті 2 Протоколу № 4 до Конвенції;
3. Постановляє, що необхідності в розгляді скарги за статтею 8 Конвенції немає;
4. Постановляє, що мало місце порушення статті 13 Конвенції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 27 листопада 2012 року у відповідності до правила 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.
Лоуренс ЕрліІнета Зіємеле
СекретарГолова
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy