CASE OF SVINARENKO AND SLYADNEV v. RUSSIA - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА “СВІНАРЄНКО ТА СЛЯДНЄВ проти РОСІЇ”

(Заяви №№ 32541/08 та 43441/08)

РІШЕННЯ

[Витяги]

СТРАСБУРГ

17 липня 2014 року

Це рішення є остаточним, але в його тексті можливі редакційні правки.

У справі “Свінарєнко та Сляднєв проти Росії” [Svinarenko and Slyadnev v. Russia],

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, у такому складі:

Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова,
Джосеп Касадевалл (Josep Casadevall),
Ґідо Раймонді (Guido Raimondi),
Інета Зім’єле (Ineta Ziemele),
Марк Вілліґер (Mark Villiger),
Пеер Лорензен (Peer Lorenzen),
Боштіян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),
Дануте Йочене (Danutė Jočienė),
Ян Шікута (Ján Šikuta),
Ґеорг Ніколау (George Nicolaou),
Луіс Лопез Герра (Luis López Guerra),
Вінсент А. де Ґаетано (Vincent A. de Gaetano),
Лінос-Александр Сіціліанос (Linos-Alexandre Sicilianos),
Гелен Келлер (Helen Keller),
Гелена Ядерблом (Helena Jäderblom),
Йоганес Сілвіс (Johannes Silvis),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
та Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), заступник секретаря,

після обговорення у закритому засіданні 18 вересня 2013 року та 11 червня 2014 року,

виносить таке рішення, яке було прийнято в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за двома заявами (№№ 32541/08 та 43441/08) проти Російської Федерації, поданими до Суду відповідно 5 травня 2008 року та 2 липня 2008 року згідно із статтею 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”) двома громадянами Росії - паном Алєксандром Сєргєєвічем Свінарєнком та паном Валєнтіном Алєксєєвічем Сляднєвим (“заявники”).

2. Заявники стверджували, зокрема, що тримання їх у “металевій клітці” у залі суду становило поводження, що принижує гідність та яке заборонено статтею 3 Конвенції, і що тривалість кримінального провадження у їхній справі була надмірною у порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

3. Заяви було розподілено до Першої секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). 11 грудня 2012 року Палата цієї секції винесла своє рішення. Палата вирішили об’єднати заяви (пункт 1 правила 42), визнала прийнятними скарги щодо розміщення заявників в “металевій клітці” та тривалості провадження проти них, визнала решту скарг неприйнятними, а також одноголосно постановила, що мали місце порушення статті 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції. Палата складалася з таких суддів: Ізабелла Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre), Голова, Елізабет Штейнер (Elisabeth Steiner), Ніна Важіч (Nina Vajić), Анатолій Ковлєр (Anatoly Kovler), Ханлар Гаджієв (Khanlar Hajiyev), Мір’яна Лазарова Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska) та Джулія Лаффранж (Julia Laffranque), а також Андре Вампача (André Wampach), заступника секретаря секції. 7 березня 2013 року Уряд Російської Федерації (“Уряд”) попросив направити справу до Великої палати відповідно до статті 43 Конвенції; колегія Великої палати схвалила це прохання 29 квітня 2013 року.

4. Склад Великої палати було визначено відповідно до положень пунктів 4 та 5 статті 26 Конвенції та правила 24.

5. Заявники та Уряд кожен подали додаткові письмові коментарі щодо суті справи (пункт 1 правила 59).

6. Було проведено публічні слухання в Будинку прав людини в Страсбурзі 18 вересня 2013 року (пункт 3 правила 59).

До Суду з’явилися:

(a) від Уряду
ПанҐ. Матюшкін (G. Matyushkin), Представник Російської Федерації у Європейському суді з прав людини, Урядовий уповноважений,
Пан Н. Міхайлов (N. Mikhaylov),
Пан П. Смірнов (P. Smirnov),
Пані О. Очєрєтяная (O. Ocheretyanaya), радники;

(b) від заявників
ПанВ. Пальчінській (V. Palchinskii), представник пана Свінарєнко,               адвокат,
Пан Є. Плотніков (E. Plotnikov),
Пані В. Тайсаєва (V. Taysaeva), представники пана Сляднєва, адвокати.

Суд заслухав виступи пана Пальчінського, пана Плотнікова, пані Тайсаєвої та пана Матюшкіна.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

7. Заявники народилися у 1968 та 1970 роках відповідно. Перший заявник, пан Свінарєнко, зараз відбуває покарання у вигляді позбавлення волі в Мурманській області. Другий заявник, пан Сляднєв, проживає в селище Сінєгор’є Ягоднінського району Магаданської області.

A. Досудове розслідування

8. У 2002 році Слідче управління по Далекосхідному федеральному округу Слідчого комітету при Міністерстві внутрішніх справ розпочало кілька кримінальних проваджень проти пана Грішина.

9. Двадцять четвертого вересня 2002 року перший заявник був допитаний як один із підозрюваних у межах цих проваджень. 9 жовтня 2002 року його було заарештовано. У рішенні від 12 листопада 2002 року щодо його взяття під варту Магаданський міський суд зазначив, що злочини, у вчинені яких він обвинувачувався, були вчинені під час трирічного випробувального строку згідно з рішенням Ягоднінського районного суду Магаданської області від 12 квітня 2001 року про засудження його за крадіжку та присудження п’яти років позбавлення волі з умовним звільненням від відбування покарання. Суд також зауважив, що він мав негативні відгуки з місця його проживання і що він порушив зобов’язання з’явитися перед слідчим органом. Відповідно до остаточного обвинувачення проти першого заявника, він обвинувачувався у розбої стосовно пана А.С. та пані Т.С. у вересні 2002 року як член банди, лідером якої був пан Грішин, а також у незаконному придбанні, зберігання, перевезенні та носінні зброї.

10. Двадцятого січня 2003 року другий заявник, який відбував покарання у вигляді позбавлення волі після свого засудження Ягоднінським районним судом Магаданської області 26 липня 2002 року за заподіяння смерті з необережності за частиною першою статті 109 Кримінального кодексу Російської Федерації (“КК”), був допитаний як один із підозрюваних у провадженнях, розпочатих проти пана Грішина. 22 січня 2003 року йому було пред’явлено обвинувачення у таких злочинах:

(i) створення озброєної групи (банди) під керівництвом пана Грішина та участь у нападах банди на громадян у період з жовтня 2001 року до вересня 2002 року – за частиною першою статті 209 КК;

(ii) розбійний напад у жовтні 2001 року на пана В.Б., директора приватної золотозбагачувальної компанії, з використанням зброї та із застосуванням насильства, небезпечного для життя та здоров’я, та з погрозою застосування такого насильства, вчинений організованою групою з метою заволодіння чужим майном у значному розмірі, – за частиною третьою статті 162 КК;

(iii) незаконне зберігання та перевезення дорогоцінних металів (промислового золота, нібито незаконно вилученого в пана В.Б.) у значному розмірі організованою групою у жовтні 2001 року – за частиною другою статті 191 КК;

(iv) вимагання (у пана В.Б.) у жовтні 2001 року з метою отримання права на майно під загрозою застосування насильства, вчинене організованою групою, – за частиною третьою статті 163 КК;

(v) розбійний напад на пана Я.Б. в жовтні 2001 року з використанням зброї та із застосуванням насильства, небезпечного для життя та здоров’я, та з погрозою застосування такого насильства, вчинений організованою групою за попередньою змовою шляхом незаконного проникнення у помешкання з метою заволодіння чужим майном в значному розмірі, – за частиною третьою статті 162 КК; та

(vi) незаконне придбання, зберігання, передача, перевезення та носіння вогнепальної зброї, вчинене організованою групою в жовтні 2001 року, – за частиною третьою статті 222 КК.

...

B. Судове провадження

...

3. Третій судовий процес

35. Четвертого вересня 2007 року Магаданський обласний суд отримав матеріали кримінальної справи та відкрив провадження. ...

38. Суд присяжних у складі дванадцяти присяжних та двох заступників присяжних був утворений 5 лютого 2008 року з тридцяти чотирьох кандидатів у присяжні, які з’явилися перед судом, і судовий процес розпочався. Суд проводив п’ять або шість засідань щомісяця з лютого до червня 2008 року, два засідання у липні, чотири – у серпні (після перерви для відпустки присяжних з 1 липня до 18 серпня), одинадцять - у вересні, шість - у жовтні, десять - у листопаді та чотири - у грудні 2008 року. Деякі засідання проводилися без присяжних, оскільки вони стосувалися різних процесуальних питань, у тому числі прийнятності доказів та клопотань про дослідження доказів перед судом присяжних. Суд розглянув великий обсяг доказів, у тому числі покази більше сімдесяти потерпілих та свідків, численні висновки експертів.

...

40. Тринадцятого лютого 2009 року обласний суд розпочав слухання усних доводів сторін.

41. Сьомого березня 2009 року суд присяжних виніс вердикт “невинуватості” стосовно першого заявника. Він визнав другого заявника винуватим у “самоуправних незаконних діях” та невинуватим за іншими пунктами обвинувачення.

42. Дванадцятого березня 2009 року обласний суд виніс рішення про звільнення другого заявника під підписку про невиїзд з міста свого проживання та законослухняну поведінку.

43. Дев’ятнадцятого березня 2009 року суд постановив своє рішення, виправдавши першого заявника, а стосовно другого заявника визнавши, що 11 жовтня 2001 року він, пан Грішин та пан Н.Г. (проти якого кримінальне провадження було припинено через його смерть) попросили пана Я.Б. повернути борг у сумі 100 000 рублів; після відмови пана Я.Б. це зробити пан Грішин та пан Н.Г. побили його; другий заявник побив пана С.К., який був свідком побиття пана Я.Б.; після цього вони відвели пана Я.Б. до його будинку та пан Грішин забрав в нього гроші в розмірі 247 000 рублів.

44. Обласний суд зауважив, що в матеріалах справи були суперечливі покази щодо другого заявника, який характеризувався негативно місцевою владою та дільничним уповноваженим міліції за місцем його проживання та позитивно – адміністрацією слідчого ізолятору, де він тримався під вартою, а також адміністрацією в’язниці, у якій він відбував своє покарання після попереднього засудження.

45. Обласний суд засудив другого заявника згідно з частиною другою статті 330 КК за “самоуправство” із застосуванням насильства до двох років та десяти місяців позбавлення волі, скасував умовне звільнення від відбування покарання відповідно до вироку 2001 року, оскільки новий злочин був вчинений під час умовного строку, та, після додавання скасованого умовного вироку, присудив йому загалом чотири роки та п’ять місяців позбавлення волі; суд звільнив його від відбування покарання в частині, яка стосувалася засудження за частиною другою статті 330 КК, оскільки строк давності притягнення до відповідальності за відповідним злочином вже збіг, і визнав, що він вже відбув решту свого строку позбавлення волі з огляду на його тримання під вартою з 24 квітня 2003 року до 22 червня 2004 року та з 6 грудня 2005 року до 12 березня 2009 року, що становило чотири роки, п’ять місяців та шість днів загалом. Суд виправдав його за іншими пунктами обвинувачення.

...

C. Умови в судовій залі

48. Під час тримання заявників під вартою вони перевозилися міліцією до Магаданського обласного суду із слідчого ізолятора. Під час судових засідань вони сиділи на лавці, оточеній з чотирьох сторін металевими дротами 10 міліметрів у діаметрі. Площа оточення становила 255 сантиметрів у довжину, 150 сантиметрів у ширину та 225 сантиметрів у висоту із сіткою Рабиця на стелі та дверима, які також були виготовлені з металевих дротів. Відстань між металевими дротами була 19 сантиметрів.

49. Озброєна міліцейська охорона знаходилася поруч з металевим огородженням. Завжди були присутні два охоронці на одного взятого під варту: вісім міліціонерів загалом під час першого та другого судового процесу та шість міліціонерів для заявників і ще одного підсудного під час третього процесу.

D. Провадження щодо відшкодування

50. Після того як виправдувальний вирок першого заявника набрав законної сили, він подав позов проти держави щодо завданої шкоди внаслідок кримінального провадження проти нього.

51. Двадцять третього жовтня 2009 року Магаданський обласний суд присудив йому 18 569 рублів у якості компенсації матеріальної шкоди у розмірі допомоги з безробіття, яка не була йому виплачена внаслідок його тримання під вартою. 17 грудня 2009 року Верховний Суд Російської Федерації підтвердив рішення обласного суду.

52. Першого березня 2010 року Магаданський міський суд присудив першому заявнику 50 000 рублів у якості компенсації моральної шкоди, завданої йому внаслідок його кримінального переслідування, взяття з нього підписки про невиїзд та його тримання під вартою з 9 жовтня 2002 року до моменту звільнення після першого вердикту присяжних щодо його невинуватості від 22 червня 2004 та з 6 грудня 2005 року до 17 листопада 2006 року. Заявник оскаржив це рішення, стверджуючи, зокрема, що присуджена йому сума була несправедливою та необґрунтованою. 30 березня 2010 року Магаданський обласний суд відхилив скаргу заявника та залишив у силі рішення міського суду.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА

A. Заборона поводження, що принижує гідність

53. Стаття 21 Конституції Російської Федерації передбачає у відповідній частині таке:

“1. Гідність особистості охороняється державою. Ніщо не може бути підставою для її приниження.

2. Ніхто не повинен зазнавати катування, насильства, іншого жорсткого або такого, що принижує людську гідність, поводження чи покарання ....”

54. Стаття 9 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації забороняє, серед іншого, таке, що принижує, поводження з учасниками кримінального судочинства.

B. Металеві клітки в судових залах

1. Інформаційний лист Міністерства юстиції, Верховного Суду та Міністерства внутрішніх справ

55. Неопублікований спільний інформаційний лист Міністерства юстиції Російської Федерації (№ 5-63-96), Верховного Суду Російської Федерації (№ 11-нк/7) та Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації (№ 1/483) від 3 лютого 1993 року містив “пропозиції щодо створення належних умов для розгляду судами кримінальних справ, безпеки учасників судового процесу та здійснення служби особовим складом караулів внутрішніх військ і конвоїв міліції”. Інформаційний лист наказував головам судів загальної юрисдикції “забезпечити до 1 січня 1994 року обладнання усіх судових зал спеціальними стаціонарними металевими огорожами, які відділяють підсудних у кримінальних справах від складу суду та відвідувачів засідання”. Лист також наказував співробітникам, що здійснюють конвоювання, поміщати підсудних, які були під вартою, за цю огорожу.

2. Накази Міністерства внутрішніх справ

(a) Наказ 1996 року

56. Настановою щодо утримання, охорони та конвоювання підозрюваних і обвинувачених, погодженою Верховним Судом Російської Федерації, Міністерством юстиції та Генеральною прокуратурою і затвердженою Наказом Міністра внутрішніх справ Російської Федерації від 26 січня 1996 року № 41 (дсп) “лише для службового користування”, передбачалось поміщення підсудних у залі суду за металеву “огорожу”.

(b) Наказ 2006 року

57. Аналогічне положення було включено до Настанови щодо службової діяльності ізоляторів тимчасового тримання підозрюваних і обвинувачених органів внутрішніх справ, підрозділів охорони та конвоювання підозрюваних і обвинувачених, погодженої Судовим департаментом при Верховному Суді Російської Федерації 8 лютого 2006 року № СД-АГ/269 та Генеральною прокуратурою Російської Федерації 16 лютого 2006 року (№16‑13‑06) і затвердженої 7 березня 2006 року Наказом Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації № 140 (дсп) “лише для службового користування”. Згідно з цією Настановою, заборонялося конвоювання підозрюваних і обвинувачених до зал судового засідання, які не було обладнано “захисним огородженням, бар’єром”.

(c) Перегляд зазначених наказів Верховним Судом РФ

58. Наказ № 41 був оскаржений у Верховному Суді Російської Федерації паном Ш. на тій підставі, що його положення про тримання підсудних за металевою “огорожею” під час судового процесу порушувало національне законодавство та Конвенцію, оскільки останні забороняли таке, що принижує гідність, поводження і гарантували право на справедливий суд. Він скаржився на те, що під час судового розгляду він тримався у металевій клітці, і що це не дозволило йому спілкуватися із своїм адвокатом.

59. У своєму рішенні від 19 жовтня 2004 року Верховний Суд у складі одного судді відзначив, що оскаржуване положення стосувалося осіб, які трималися під вартою за рішенням суду відповідно до вимог Кримінально-процесуального кодексу, і що їх охорона та конвоювання до зали суду із слідчого ізолятора було обов’язком міліції (частина шістнадцята статті 10 Закону про міліцію). Суд нагадав, що тримання під вартою повинно здійснюватися відповідно до принципів законності, справедливості, презумпції невинуватості, рівності перед законом, гуманізму, поваги до людської гідності та згідно з Конституцією, принципами і нормами міжнародного права, міжнародними угодами Російської Федерації і не повинно супроводжуватися катуванням або іншими діями, спрямованими на завдання фізичного або морального страждання (Федеральний закон “Про тримання під вартою підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочинів”). З огляду на зазначене, Верховний Суд був переконаний, що вказане положення наказу щодо тримання підсудних за металевим “бар’єром” не могло вважатися зазіханням на людську честь і гідність або порушенням права на справедливий суд.

60. Пан Ш. оскаржив рішення Верховного Суду, посилаючись, зокрема, на те, що в рішенні була відсутня його мотивація. 23 грудня 2004 року апеляційна колегія Верховного Суду у складі трьох суддів відмовила в задоволенні скарги та повністю підтримала рішення першої інстанції. Колегія зазначила, що оскаржуваний наказ не визначав характеристики металевої “огорожі”.

61. Заяви про оскарження законності обох наказів (від 1996 та 2006 років, див. параграфи 56 та 57 вище) з огляду на відсутність їх офіційного опублікування були відхилені Верховним Судом Російської Федерації, який вказав, що накази не повинні були опубліковуватися, оскільки вони містили конфіденційну інформацію та були зареєстровані в Міністерстві юстиції (рішення від 2 грудня 2002 року, яке було залишено без змін апеляційною колегією Верховного Суду 24 квітня 2003 року, стосовно наказу № 41 та рішення від 7 грудня 2011 року стосовно наказу № 140).

3. Будівельні норми

(a) Правила, що діяли на момент судового розгляду у справі заявників

62. Другого грудня 1999 року Судовий департамент при Верховному Суді Російської Федерації затвердив наказом № 154 “Звід правил щодо проектування та будівництва будівель судів загальної юрисдикції” (СП 31‑104‑2000). Цей звід правил також був затверджений Федеральним агентством з будівництва та житлово-комунального господарства і набрав чинності 1 серпня 2000 року. Звід правил був підготовлений групою спеціалістів, у тому числі Головою Верховного Суду Російської Федерації, Генеральним директором Судового департаменту при Верховному Суді Російської Федерації та членами Ради суддів Російської Федерації. У зводі правил були враховані пропозиції, що містилися у спільному інформаційному листі Міністерства юстиції, Верховного Суду та Міністерства внутрішніх справ від 3 лютого 1993 року (див. параграф 55 вище).

63. Звід правил передбачав спеціальну зону для підсудних у залі суду для слухання кримінальних справ, оточену з чотирьох сторін металевими дротами (“металева загороджувальна решітка”) діаметром не менше 14 міліметрів та 220 сантиметрів у висоту із стелею із сітки Рабиця або висотою до стелі судової зали, а також з дверима (пункти 5.4, 5.9 та 8.3 зводу правил).

64. Серед інших заходів із забезпечення безпеки Звід правил передбачав ізольований доступ із камер для підсудних у будівлі суду до судової зали через окремі коридори та сходи з окремим входом у судову залу. Загальний вхід до будівлі суду та судової зали для слухання кримінальних справ повинен передбачати місце для встановлення металошукачів. На вікнах в залі судових засідань повинні бути встановлені металеві решітки (пункти 5.11, 5.35, 8.1 та 8.2 Зводу правил).

(b) Нові правила

65. З 1 липня 2013 року проектування та планування будівель судів загальної юрисдикції регулювалося Зводом правил, підготовленим групою спеціалістів Судового департаменту Верховного Суду Російської Федерації та архітектурно-будівельними організаціями та затвердженим Федеральним агентством з будівництва та житлово-комунального господарства 25 грудня 2012 року.

66. Новий Звід правил передбачав два види “захисних кабін” у судових залах для осіб під вартою, а саме “захисну кабіну”, вироблену з металевої решітки з тими ж характеристиками, що були вказані у старих правилах (див. параграф 63 вище), та “ізолюючу світлопрозору захисну кабіну”, виготовлену із стального каркасу та куленепробивних скляних стінок. Обидві кабіни повинні бути обладнані дверима, які зачиняються ззовні.

C. Попереднє ув’язнення

67. Згідно із загальним положенням у статті 108 Кримінально-процесуального кодексу Російської Федерації, взяття під варту могло застосовуватися судом стосовно осіб, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення, яке карається більше ніж двома роками позбавлення волі (три роки позбавлення волі з грудня 2012 року) за умови, що м’якіший запобіжний захід, такий як, наприклад, підписка про невиїзд, особиста порука або застава, не може бути застосований. Особи, які підозрюються або обвинувачуються у вчиненні кримінального правопорушення, що карається меншим строком позбавлення волі, у виняткових випадках також можуть бути взяті під варту, зокрема, якщо вони не мають постійного місця проживання, їх особа не була встановлена, вони порушили попередній запобіжний захід або якщо вони втекли.

68. Суд повинен був розглянути питання наявності достатніх підстав вважати, що обвинувачений міг втекти, продовжити злочинну діяльність або перешкодити кримінальному провадженню (там само, стаття 97). Також повинні були враховуватися інші обставини, такі як тяжкість злочину, відомості про особу обвинуваченого, його вік, стан здоров’я, сімейний статус та рід заняття (там само, стаття 99).

69. Внаслідок внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу у період з грудня 2009 року до листопада 2012 року особи, які підозрювалися або обвинувачувалися у вчиненні деяких злочинів проти власності та у сфері економічної діяльності без застосування насильства, більше не могли братися під варту.

III. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ ТА ПРАКТИКА

A. Комітет ООН з прав людини

70. На своєму засіданні 20 березня 2014 року, після розгляду повідомлення № 1405/2005, поданого Міхаілом Пустовойтом проти України, Комітет ООН з прав людини схвалив Висновки про те, що поміщення пана Пустовойта у металеву клітку під час відкритого судового розгляду його справи, тоді як його руки були закуті в наручники в нього за спиною, становило порушення статті 7 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, взятої окремо, з огляду на таке, що принижує гідність, поводження з ним, та в сукупності з пунктом 1 статті 14 Пакту з огляду на таке, що принижує гідність, поводження, що вплинуло на справедливість судового розгляду його справи (параграфи 9.3 та 10 Висновків).

B. Мінімальні стандартні правила ООН щодо поводження з ув’язненими

71. Мінімальні стандартні правила щодо поводження з ув’язненими, які були прийняті на Першому Конгресі ООН з питань запобігання злочинності та поводження з правопорушниками в 1955 році та схвалені Економічною та Соціальною Радою її резолюціями № 663 C (XXIV) від 31 липня 1957 року та № 2076 (LXII) від 13 травня 1977 року, включають такий основоположний принцип стосовно запобіжних заходів:

“33. Такі запобіжні засоби, як наручники, кайдани, гамівні сорочки або ланцюги, ніколи не повинні використовуватися для покарання. Крім того, кайданами і ланцюгами взагалі не можна користуватися як засобами втихомирення. Іншими названими засобами можна користуватися тільки в таких випадках:

а) для запобігання втечі під час транспортування, при умові, що в’язні звільняються від пут, як тільки вони постануть перед судом або адміністративними органами;

...”

C. Міжнародні кримінальні трибунали

72. Правила процедури та доказування Міжнародного кримінального трибуналу щодо колишньої Югославії (Правило 83) та Міжнародного кримінального трибуналу щодо Руанди (Правило 83) передбачають, що засоби обмеження, такі як наручники, можуть використовуватися лише для запобігання втечі під час перевезення або з міркувань безпеки. Проте засоби обмеження повинні бути зняті одразу після того, як обвинувачений постане перед судом.

73. Стаття 63 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду передбачає таке:

“1. Обвинувачений повинен бути присутній під час судового розгляду.

2. Якщо обвинувачений, який присутній в Суді, продовжує порушувати хід судового розгляду, Судова палата може видалити обвинуваченого та надає йому або їй можливість стежити за ходом процесу і давати вказівки захиснику, знаходячись за межами зали суду, з використанням, якщо це необхідно, засобів комунікацій. Такі заходи вживаються лише за виняткових обставин, якщо всі інші розумні альтернативи виявилися непридатними, і лише впродовж такого періоду часу, який є суворо необхідним.”

D. Організація “Amnesty International”

74. Керівництво щодо справедливого судового процесу міжнародної організації “Amnesty International” зазначає таке:

“15.3 Процедури, які порушують презумпцію невинуватості

...

Особливу увагу слід приділяти тому, щоб під час судового розгляду обвинуваченому не надавалися ознаки вини, які можуть вплинути на презумпцію його невинуватості. Такі ознаки можуть включати тримання обвинуваченого у клітці всередині зали суду ...”

E. Використання “металевої клітки” у залах судових засідань в державах-членах Ради Європи

75. “Металеві клітки” використовуються як стандартний захід безпеки стосовно підозрюваних або обвинувачених, які постають перед судом під час знаходження під вартою, у деяких державах-членах Ради Європи, таких як Вірменія, Азербайджан, Грузія, Молдова та Україна. Вірменія та Грузія припинили їх використання (див. рішення у справі Ashot Harutyunyan v. Armenia, заява № 34334/04, параграф 118, 15 червня 2010 року, та Резолюцію Комітету Міністрів Ради Європи № CM/ResDH(2011)105). Молдова та Україна знаходяться в процесі відмови від такої практики (стосовно України дивіться Перехідні положення Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, а саме пункт 21 Розділу XI, який доручає Кабінету Міністрів подати до парламенту пропозиції щодо забезпечення фінансування з метою заміни у судах загальної юрисдикції “металевих загороджень”, які відокремлюють підсудних від складу суду і присутніх громадян, на “загородження із скла чи органічного скла”). В Азербайджані, хоча в деяких судах “металеві клітки” були замінені “скляними бар’єрами” (див., наприклад, розділ 3 “Досягнення у сфері правосуддя” Звіту Організації з безпеки та співробітництва в Європі 2011 року про моніторинг судових процесів в Азербайджані), Інструкція Міністерства юстиції Азербайджану від 29 грудня 2012 року “Про порядок конвоювання затриманих та засуджених осіб” та Інструкція Міністерства внутрішніх справ Азербайджану від 14 січня 2013 року “Про порядок охорони та конвоювання поліцією осіб, які тримаються в ізоляторах тимчасового тримання” передбачають їх подальше використання.

76. Деякі інші держави використовують “клітки” у цілях безпеки за певних обставин або в спеціальних судах. Наприклад, у Суді з тяжких злочинів в Албанії обвинувачений може бути поміщений на лаву, що оточена металевими дротами. У Сербії є одна зала судових засідань – у районній (центральній) в’язниці м. Белград – що є додатковою залою Верховного Суду в Белграді, де лава підсудних оточена металевими дротами та куленепробивним склом. У Франції деякі суди використовують скляні “огородження”, які в поодиноких випадках зміцнюються металевими тросами та використовуються відповідно до рішення головуючого судді суду. У Латвії, хоча невелика кількість судів все ще мають металеві клітки, ця практика зникає. В Італії металеві клітки, які були встановлені в 1980-х роках для судових процесів над обвинуваченими у членстві в мафії чи терористичних групах, більше не використовуються.

ПРАВО

...

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

84. Заявники скаржилися на своє знаходження в металевій клітці в залі судових засідань під час судового розгляду в першій інстанції. Вони стверджували, що таке розміщення становило таке, що принижує гідність, поводження, заборонене статтею 3 Конвенції, яка передбачає таке:

“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”

...

B. Коментарі сторін, подані до Великої палати

1. Уряд

88. Уряд стверджував, що в Радянському Союзі лава для обвинувачених у кримінальних справах в залі засідань суду нагадувала трибуну. Металева “решітка” була вперше використана під час судового процесу у справі відомого серійного вбивці А.Чікатіло в 1992 році з метою захисту підсудного від родичів його численних жертв.

89. “Металеві огорожі” були запроваджені в Росії в 1994 році відповідно до спільного інформаційного листа від 3 лютого 1993 року, виданого Міністерством юстиції Російської Федерації, Верховним Судом Російської Федерації та Міністерством внутрішніх справ Російської Федерації (див. параграф 55 вище), як відповідь на зростання злочинності після розпаду Радянського Союзу та в період реорганізації державної системи. Цей захід був спрямований на те, щоб запобігти втечі обвинувачених у кримінальних справах або їх нападу на конвой, суддів, свідків та потерпілих, оскільки кількість таких інцидентів зросла, а також щоб забезпечити безпеку присутніх у залі судових засідань.

90. Відповідно до офіційної статистики Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації, Міністерства юстиції Російської Федерації та Статистичного комітету СНД (Співдружності незалежних держав), рівень злочинності у Росії та в країнах СНД у 1992 році, порівняно з попереднім роком, зріс на 27% і 24% відповідно. У той же період в Росії кількість тяжких злочинів зросла більше ніж на 30%, злочинів, вчинених групою осіб, - на 30%, пограбувань – на 66%. У 1994 році загальна кількість осіб, засуджених за судовими вироками, що вступили в законну силу, зросла на 16,7% порівняно з попереднім роком та становила 924 574.

91. Уряд стверджував, що хоча з того часу ситуація покращилася, використання “захисних бар’єрів” надалі залишалося виправданим як засіб для запобігання втечам, для того, щоб судді та прокурори не відволікалися від своїх первинних обов’язків, щоб потерпілі, свідки та інші учасники процесу почувалися більш захищеними та з тим, щоб захистити обвинувачених від гніву їхніх жертв. Крім того, обвинувачені не обмежуються в рухах кайданами на зап’ястях чи кісточках і можуть вільно обирати зручніші пози. Уряд зауважив, що запобігання будь-якій спробі втечі обвинуваченого, що знаходиться під вартою, було безпечнішим ніж його арешт після втечі. Уряд зазначив, що не існувало міжнародних документів, які б забороняли поміщення обвинувачених за “захисні огорожі” у залах судових засідань або які б встановлювали вимоги щодо використання таких “бар’єрів”.

92. Згідно із статистичними даними Міністерства внутрішніх справ Російської Федерації, у період з 2009 року до 2013 року загальна кількість втеч із зал судових засідань в Росії була, відповідно, 0, 4, 5, 2 та 3 випадки на рік; загальна кількість нападів підозрюваних та обвинувачених, що знаходяться під вартою, на представників держави у залах судових засідань дорівнювала 1, 1, 7, 0 та 7 випадкам на рік, відповідно; а загальна кількість випадків самоскалічення осіб під вартою у залах судових засідань становила 4, 14, 20, 16 та 18 на рік, відповідно. Уряд стверджував, що ці цифри були б вищими, якби підозрювані та обвинувачені, що знаходяться під вартою, не трималися за “захисними бар’єрами”.

93. Уряд зазначив, що поміщення за “захисний бар’єр” використовувалося стосовно всіх підозрюваних та обвинувачених, взятих під варту. Проте порядок застосування та продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою служив гарантією проти свавілля та невибіркового застосування цього запобіжного заходу. Уряд посилався на національне законодавство щодо тримання під вартою, яке повинно бути винятковим запобіжним заходом, що призначається внаслідок оцінки судовим органом індивідуальних обставин, що свідчать про наявність ризику втечі, продовження злочинної діяльності або перешкоджання відправленню правосуддя, і лише стосовно осіб, які підозрюються або обвинувачують у вчиненні найтяжчих злочинів та які становлять значну суспільну небезпеку (див. параграфи 67-69 вище).

94. Відповідно до щорічних статистичних звітів Судового департаменту при Верховному Суді Російської Федерації, відсоток обвинувачених, які були взяті під варту, із загальної кількості обвинувачених, що постали перед судом першої інстанції, впав з 17,7% або 241 111 осіб у 2007 році (без врахування військових судів) до 12,8% або 134 937 осіб в 2012 році.

95. Уряд стверджував, що заявники в цій справі трималися в клітці у залі судових засідань в інтересах громадської безпеки та в суворій відповідності з національним законодавством. Були відсутні докази того, що в них був поганий стан здоров’я або що вони потребували постійної медичної допомоги під час судових засідань. Заявники не були добре відомими публічними діячами, чия поява в залі суду за “захисним бар’єром” могла серйозним чином вплинути на їхню репутацію. Процес щодо їхньої справи не був “гучним” і були відсутні докази того, що, крім деяких місцевих ЗМІ, процес широко висвітлювався у ЗМІ або відвідувався громадськістю. Більше того, свідки та потерпілі відмовилися від участі в засіданнях, побоюючись помсти з боку заявників. Уряд висловив сумнів в тому, що родичі або знайомі заявників були присутніми на будь-яких судових засіданнях, особливо тому що судовий розгляд відбувався в Магадані, тоді як заявники були із селища Сінєгор’є, розташованого 500 км звідти, і регулярного транспортного сполучення між цими населеними пунктами не було.

96. Уряд стверджував, що Палата явно недооцінила факт наявності попередніх судимостей у заявників (...) В минулому вони вчиняли насильницькі злочини у складі організованих груп; на думку Уряду, цього єдиного факту було достатньо, щоб підтвердити схильність заявників до насильства та наявність реальних ризиків безпеки. Крім судимості першого заявника за крадіжку, Уряд послався на його судимість за замах на зґвалтування неповнолітньої особи в 1990 році, розбій в 2001 році та його засудження Магаданським обласним судом в 2011 році за членство в стійкій та великій організованій злочинній групі з 1990 року. Обидва заявники також мали негативні характеристики від голови місцевого органу влади та дільничного уповноваженого міліції за місцем їхнього проживання, що описували їх як осіб, які вели антисоціальний спосіб життя, що виявлялося у зловживанні алкоголем, відсутності роботи, зв’язках з особами, які мали кримінальне минуле, та виявом неповаги до інших. До того ж, заявники обвинувачувалися у вчиненні насильницьких злочинів.

97. Уряд далі стверджував, що посилання у постановах про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на побоювання свідків підтримувалися вичерпними доказами, а саме показами свідків під час досудового слідства в 2002-2003 роках та під час другого судового процесу в 2005-2006 роках. На думку Уряду, побоювання свідків та потерпілих стосувалися всіх чотирьох обвинувачених, які постали перед судом, оскільки вони діяли в складі організованої групи.

98. Уряд зауважив, що заявники вільно та активно брали участь у судовому розгляді без жодних ознак страху чи збентеження.

99. На підставі зазначеного, Уряд вирізняв цю справу від інших, у яких йшлося про використання металевої клітки в залі судових засідань, що було визнано Судом порушенням статті 3 (він посилався на рішення у справах: Sarban v. Moldova, заява № 3456/05, 4 жовтня 2005 р.; Ramishvili and Kokhreidze v. Georgia, заява № 1704/06, 27 січня 2009 р.; [Ashot Harutyunyan v. Armenia, заява № 34334/04], 15 червня 2010 р.; Khodorkovskiy v. Russia, заява № 5829/04, 31 травня 2011 р.; та Piruzyan v. Armenia, заява № 33376/07, 26 червня 2012 р.), а також звернув увагу на схожість із справою, де не було знайдено порушення у зв’язку з використанням клітки, а саме рішення у справі Titarenko v. Ukraine, заява № 31720/02, параграфи 58‑64, 20 вересня 2012 р.

100. Уряд дійшов висновку, що поміщення заявників за “захисний бар’єр” було виправданим з міркувань безпеки. Таке поводження явно не досягнуло мінімального рівня жорстокості, необхідного для того, щоб таке поводження було порушенням статті 3, а його вплив на заявників не виходив за межі того, що було неминучим елементом страждання чи приниження, пов’язаного з обґрунтованим застосуванням законного запобіжного заходу.

101. Уряд зазначив, що новий Звід правил щодо проектування будівель судів, який діяв з 1 липня 2013 року, передбачав, крім уже існуючих “металевих загороджувальних решіток”, також куленепробивні “скляні кабіни” (див. параграф 66 вище). Заміна “металевих загороджувальних решіток” “скляними кабінами” не була обов’язковою і для цього процесу не було визначено строків. Водночас деякі суди вже замінили, за власною ініціативою, “металеві загороджувальні решітки” “скляними кабінами” і цей процес розпочався в 2004 році. Уряд стверджував, що суди мали право визначити детальніші вимоги щодо проектування “захисних кабін”.

102. Уряд стверджував, що, будучи звичайним заходом, запровадженим близько двадцяти років тому, який застосовувався до всіх обвинувачених, взятих під варту, “захисний бар’єр”, що використовувався у справі заявників, не міг вплинути на присяжних під час судового процесу або порушити презумпцію невинуватості. Крім того, головуючий суддя звернув увагу присяжних на те, що тримання заявників під вартою не свідчило про їхню вину. До того ж, перший заявник був виправданий за усіма пунктами обвинувачення, а другий заявник – за більшістю пунктів обвинувачення проти нього.

2. Заявники

103. Заявники стверджували, що тримання підозрюваних та обвинувачених, взятих під варту, у металевих клітках в залі судових засідань було загальною практикою, що застосовувалася у провадженні перед судами загальної юрисдикції або мировими суддями безвідносно до індивідуальних обставин або природи відповідного правопорушення, чи-то економічний злочин, вбивство, крадіжка або дрібний злочин, незалежно від того, чи мала особа судимість.

104. На думку заявників, ця практика була незаконною. Вони пояснили, що накази Міністерства внутрішніх справ, які передбачали використання клітки в залі судових засідань (див. параграфи 56-57 вище), ніколи не оприлюднювалися. Відповідно до статті 15 Конституції Російської Федерації, яка забороняла застосування будь-яких нормативно-правових актів, що стосуються прав і свобод людини, якщо вони не були опубліковані, ці накази не повинні були застосовуватися, і Уряд не міг посилатися на них у Суді. Будівельні норми 2000 та 2013 років (див. параграфи 62-66 вище) не були законами, ухваленими законодавчим органом, і тому не могли покладати обмеження на здійснення прав людини. Відповідне національне законодавство для оцінки законності використання клітки під час судового розгляду складалося з Конституції та Кримінально-процесуального кодексу. Жоден з цих актів не передбачав можливості тримання осіб у клітці в залі судових засідань.

105. Заявники наголосили, що людська гідність була абсолютною цінністю, що не могла обмежуватися з будь-якої причини і повинна захищатися державою незалежно від особистої ситуації людини, її судимості чи будь-яких інших характеристик. Тому, на їхню думку, Уряд помилився, стверджуючи, що поміщення заявників у клітку не становило таке, що принижує гідність, поводження, оскільки вони не були публічними діячами або добре відомими особами, або тому що процес у їхній справі не викликав значної суспільної уваги чи широкого висвітлення в ЗМІ.

106. Заявники зазначили, що Уряд також помилився, вказуючи на відсутність будь-яких міжнародних документів, які б забороняли поміщення підсудних у клітки. Така заборона передбачена в Загальному коментарі № 32 Комітету ООН з прав людини щодо статті 14 Міжнародного пакту громадянських та політичних прав, який було оприлюднено 23 серпня 2007 року.

107. Поміщення заявників у клітку, нібито як небезпечних злочинців, які вже були визнані винуватими, слугувало інструментом незаконного впливу на присяжних у порушення правил щодо суду присяжних, які забороняли будь-які дії, що можуть порушити презумпцію невинуватості, та, зокрема, будь-які згадки, які можуть налаштувати присяжних проти обвинувачених, посилаючись, наприклад, на попередні судимості обвинувачених або той факт, що вони є хронічними алкоголіками чи наркозалежними, якщо тільки ця інформація не є необхідною для встановлення ознак злочину, у вчиненні яких вони обвинувачуються. З огляду на зазначене, заявникам не було забезпечено справедливий суд з додержанням принципу презумпції невинуватості. Вони ніколи не визнавали свою вину і вони були змушені долати упередження присяжних для доведення своєї невинуватості. Оскільки вони постали перед суддями, які вирішували їхню долю, знаходячись у клітці, упродовж всього судового розгляду заявники відчували свою беззахисність, неповноцінність та тривогу. Таке жорстоке поводження вплинуло на їхню здатність зосередитися та на їхню розумову активність під час судового провадження щодо такого важливого питання, як їхня свобода.

108. Заявники, як “мавпи у зоопарку”, були виставлені в клітці на загальний огляд публіки, у тому числі великої кількості кандидатів у присяжні та свідків, що походили з того ж селища, а також членів сім’ї і знайомих заявників, які були присутніми на засіданнях. Всупереч твердженням Уряду, існувало регулярне автобусне сполучення між селищем заявників та Магаданом, де проходив судовий процес. Судовий процес у справі заявників висвітлювався місцевим телебаченням у 2002-2004 роках.

109. Щодо доводів Уряду про те, що обвинувачення у вчиненні насильницьких злочинів було підставою поміщення заявників у клітку, то виправдувальний вирок по трьох пунктах обвинувачення стосовно першого заявника підтверджував, що пред’явлене йому обвинувачення було безпідставним. Другий заявник був виправданий за більшістю пунктів обвинувачення, у тому числі в бандитизмі та розбої. У будь-якому випадку, це не могло вважатися прийнятним доводом з огляду на принцип презумпції невинуватості.

110. Стосовно судимостей заявників, призначивши першому заявнику умовне покарання у рішенні від 15 червня 2001 року і таким чином не позбавивши його волі, суд визнав, що він не становив загрози для суспільства. Щодо засудження першого заявника в 2011 році, то не було зрозуміло, яким чином це могло виправдати його поміщення в клітку кілька років до того.

111. Стосовно побоювань свідків, на які посилався Уряд, то підстави для таких побоювань, які нібито існували, та обставини, за яких були отримані подані Урядом покази, не були предметом жодного розгляду. Крім того, до свого повторного арешту 6 грудня 2005 року пан Сляднєв був на свободі упродовж одного року і п’яти місяців після його виправдання 22 червня 2004 року. Під час цього періоду не існувало підстав, щоб виправдати ці побоювання, тобто не існувало нічого, що підтверджувало б, що він погрожував потерпілим та свідкам або вчинив будь-які інші незаконні дії щодо них. У рішенні від 8 лютого 2005 року Магаданський обласний суд застосував до заявників підписку про невиїзд в якості запобіжного заходу, дія якого тривала десять місяців. Суд та прокуратура, яка не оскаржила це рішення, не вважали, що заявники становили загрозу для суспільства. Були відсутні підстави для зміни цього запобіжного заходу на взяття під варту 6 грудня 2005 року. Пан Сляднєв був взятий під варту з тих же підстав, що й інший обвинувачений пан Грішин. Висновок Суду щодо порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у справі, поданій паном Грішиним, та, зокрема, висновок про відсутність підстав для побоювань свідків, був застосовний і до цієї справи (див. рішення у справі Mikhail Grishin v. Russia, заява № 14807/08, параграфи 147-156, 24 липня 2012 р.). Якщо взяття під варту було здійснено без “доречних та достатніх підстав” і, як наслідок, не могло вважатися законним, то поміщення у клітку так само не могло вважатися законним, якщо слідувати логіці Уряду. Ніщо не вказувало на неналежну поведінку з боку заявників під час відповідного судового процесу.

112. Заявники підсумували, що Уряд не зміг подати докази того, що безпекові ризики, на які він посилався, дійсно існували, і що заявники могли втекти або вдатися до насильства. Не було серйозних підстав побоюватися незаконної поведінки з боку заявників у залі судових засідань. Тому їх поміщення у металеву клітку під час судового розгляду в Магаданському обласному суді не було обґрунтовано міркуваннями безпеки і становило собою таке, що принижує гідність, поводження в порушення статті 3. Таке поводження, яке було схоже на поводження з дикими тваринами, які тримаються у металевих клітках у цирку або зоопарку, залякувало заявників та принижувало їх у власних очах і в очах громадськості, викликало у них почуття страху, стурбованості та неповноцінності. Нещодавно розпочатий процес заміни металевих кліток у залах судових засідань на скляні кабіни сам по собі свідчив про визнання Росією того, що використання металевих кліток становило порушення прав людини.

C. Оцінка Суду

1. Відповідні принципи

113. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції втілює одну з найосновоположніших цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє в абсолютній формі катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин та поведінки потерпілого (див., серед багатьох інших, рішення у справі Labita v. Italy [GC], заява № 26772/95, параграф 119, ECHR 2000-IV).

114. Неналежне поводження повинно досягнути мінімального рівня жорстокості для того, щоб потрапити під дію статті 3. Оцінка цього мінімуму є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких як тривалість поводження, його фізичні та психічні наслідки та, у деяких випадках, стать, вік та стан здоров’я потерпілого (див., наприклад, Jalloh v. Germany [GC], заява № 54810/00, параграф 67, ECHR 2006‑IX). Хоча питання того, чи було метою поводження принизити чи образити потерпілого, є чинником, який слід враховувати, відсутність такої мети не може повністю виключати можливість встановлення порушення статті 3 (див., серед інших, рішення у справі V. v. the United Kingdom [GC], заява № 24888/94, параграф 71, ECHR 1999-IX).

115. Поводження вважається таким, що принижує гідність, у розумінні статті 3, якщо воно принижує або ображає людину, виявляючи неповагу до людської гідності або принижуючи її, або коли воно викликає почуття страху, занепокоєння або неповноцінності, що можуть зламати психічний та фізичний спротив людини (див. рішення у справах M.S.S. v. Belgium and Greece [GC], заява № 30696/09, параграф 220, ECHR 2011, та El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia [GC], заява № 39630/09, параграф 202, ECHR 2012). Публічний характер поводження може бути доречним або обтяжуючим чинником при оцінці того, чи було воно “таким, що принижує гідність,” у розумінні статті 3 (див., серед іншого, рішення у справах Tyrer v. the United Kingdom, 25 квітня 1978 р., параграф 32, Series A no. 26; Erdoğan Yağız v. Turkey, заява № 27473/02, параграф 37, 6 березня 2007 р.; та Kummer v. the Czech Republic, заява № 32133/11, параграф 64, 25 липня 2013 р.).

116. Для того, щоб поводження вважалося “таким, що принижує гідність”, відповідне страждання або приниження повинно в будь-якому разі виходити за межі неминучого елементу страждання або приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження (див. цитоване вище рішення у справі V. v. the United Kingdom, параграф 71). Заходи позбавлення особи її волі можуть часто передбачати такий елемент. Проте не можна сказати, що виконання заходу тримання під вартою само по собі викликає питання за статтею 3. Водночас, згідно з цим положенням, держава повинна забезпечити те, щоб особа утримувалася в таких умовах, які сумісні з повагою до її людської гідності, і щоб спосіб та метод виконання цього заходу не завдавали їй страждань чи утиску на такому рівні, що перевищує неминучий рівень страждання, що властивий триманню під вартою (див. рішення у справі Kudła v. Poland [GC], заява № 30210/96, параграфи 92-94, ECHR 2000‑XI).

117. Стосовно заходів обмеження, таких як використання наручників, то вони, як правило, не викликають проблем за статтею 3 Конвенції, якщо вони були застосовані у зв’язку із законним арештом або взяттям під варту та не передбачають застосування сили чи публічності, які виходять за межі того, що вважається розумно необхідним за конкретних обставин. У цьому відношенні, наприклад, важливо, чи існують підстави вважати, що відповідна особа чинитиме спротив при арешті або намагатиметься втекти, завдати травми або шкоди чи приховати докази (див. рішення у справах: Raninen v. Finland, 16 грудня 1997 р., параграф 56, Reports of Judgments and Decisions 1997‑VIII; Öcalan v. Turkey [GC], заява № 46221/99, параграф 182, ECHR 2005‑IV; та Gorodnitchev v. Russia, заява № 52058/99, параграфи 101, 102, 105 та 108, 24 травня 2007 р.; див. також рішення у справі Mirosław Garlicki v. Poland, заява № 36921/07, параграфи 73-75, 14 червня 2011 р.).

118. Повага до людської гідності становить частину самої сутності Конвенції (див. рішення у справі Pretty v. the United Kingdom, заява № 2346/02, параграф 65, ECHR 2002‑III). Предмет і мета Конвенції як інструмента захисту окремої людини вимагають, щоб її положення тлумачилися та застосовувалися таким чином, щоб зробити її гарантії реальними та дієвими. Будь-яке тлумачення гарантованих прав і свобод повинно узгоджуватися із загальним духом Конвенції – інструмента, покликаного підтримувати та сприяти ідеалам і цінностям демократичного суспільства (див. рішення у справі Soering v. the United Kingdom, 7 липня 1989 р., параграф 87, Series A no. 161).

2. Підхід у попередніх схожих справах

119. В останні роки Суд розглянув кілька справ стосовно використання металевих кліток у залі судового засідання з точки зору статті 3. Суд розглядав таке поводження як “жорстке” та “принизливе” (див. цитовані вище рішення у справах Ramishvili and Kokhreidze, параграф 102; Ashot Harutyunyan, параграфи 128‑129; та Piruzyan, параграфи 73‑74). Суд оцінював, чи могло таке поводження бути виправданим з міркувань безпеки за обставин конкретної справи, таких як особа заявника (див. цитоване вище рішення у справі Ramishvili and Kokhreidze, параграф 101), природа правопорушень, у яких він обвинувачувався, хоча цей чинник сам собі не вважався достатнім обґрунтуванням (див. цитоване вище рішення у справі Piruzyan, параграф 71), наявність у нього судимостей (див. цитоване вище рішення у справі Khodorkovskiy, параграф 125, та рішення у справі Khodorkovskiy and Lebedev v. Russia, заяви №№ 11082/06 та 13772/05, параграфи 485-486, 25 липня 2013 р.), його поведінка (див. цитоване вище рішення у справі Ashot Harutyunyan, параграф 127) чи інші докази ризику для безпеки у залі судових засідань або ризику втечі заявника (там само). Суд також враховував такі додаткові чинники як наявність публіки та висвітлення у ЗМІ судового процесу (див. цитовані вище рішення у справах Sarban, параграф 89, та Khodorkovskiy, параграф 125).

120. У згаданих вище справах Суд доходив висновку, що поміщення у металеву клітку в залі судових засідань становило таке, що принижує гідність, поводження, оскільки йшлося про необґрунтоване або “надмірне” використання такого заходу обмеження за конкретних обставин. Проте в одній справі Суд вирішив більшістю голосів, що порушення статті 3 не мало місце (див. цитоване вище рішення у справі Titarenko, параграфи 58-64).

3. Рішення Палати

121. Палата слідувала підходу, ухваленому в цитованих вище справах (див. параграф 119 вище). Не встановивши доказів, здатних дати серйозні підстави для побоювання, що заявники становитимуть загрозу порядку та безпеці в залі судових засідань, або що вони могли вдатися до насильства або втекти, або що існував ризик для їхньої власної безпеки, Палата вирішила, що їх поміщення у металеву клітку в залі судових засідань не було обґрунтованим і тому становило таке, що принижує гідність, поводження (див. параграф 70 рішення Палати).

4. Оцінка Великої палати

122. У цій справі Суд стикається з практикою поміщення заявників у металеві клітки, коли вони постають перед судом у кримінальному провадженні під час їх тримання під вартою. Ця практика була стандартною після розпаду Радянського Союзу у деяких Договірних Державах, які раніше були республіками останнього, але з того часу вона переважно зникла. Навіть ті кілька Договірних Держав, які зберігають цю практику, у тому числі держава-відповідач, почали відмовлятися від металевих кліток у залах судових засідань (див. параграфи 75 та 101 вище).

123. Металеві клітки у залах судових засідань використовувалися для абсолютно всіх підозрюваних і обвинувачених, які тримаються під вартою в Росії (див. параграфи 57 та 93 вище). Це залишається дозволеною практикою в сьогоднішній Росії без жодного зобов’язання з боку держави відмовитися від металевих кліток (див. параграфи 65-66 та 101 вище). Підстави для обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою (див. параграфи 67-69 вище) та офіційна статистика – 17,7% або 241 111 обвинувачених під вартою у 2007 році та 12,8% або 134 937 обвинувачених під вартою у 2012 році (див. параграф 94 вище) – ілюструють масштаби цієї практики.

124. Суд відзначає, зокрема, що така практика регулювалася неопублікованим наказом міністерства (див. параграфи 57 та 61 вище). Це є вкрай проблематичним саме по собі з огляду на основоположну важливість верховенства права в демократичному суспільстві, що передбачає доступність правових норм (див., наприклад, рішення у справі Silver and Others v. the United Kingdom, 25 березня 1983 р., параграфи 86-87, Series A no. 61).

125. Суд зауважує, на підставі фотографій зали судових засідань Магаданського обласного суду, що заявники були поміщені в місце, оточене металевими дротами з чотирьох сторін та на стелі (див. параграф 48 вище), що можна описати як клітку. Заявників охороняли озброєні міліціонери, що знаходилися поряд із кліткою (див. параграф 49 вище).

126. Заявники трималися у клітці під час судового розгляду за участі суду присяжних в Магаданському обласному суді в 2008-2009 роках по обвинуваченню у розбої із застосуванням насильства у складі злочинної групи та інших злочинах, нібито вчинених ними у 2001-2002 роках (...) Уряд стверджував, що насильницький характер злочинів, у вчиненні яких обвинувачувалися заявники, а також їхні попередні судимості, негативні характеристики з місць їхнього проживання та побоювання свідків щодо незаконної поведінки заявників були достатніми для того, щоб підтвердити їхню схильність до насильства та існування реальних загроз безпеці у залі судових засідань, і тим самим обґрунтувати використання клітки для забезпечення належних умов проведення судового розгляду. Заявники не погоджувалися з такою оцінкою, стверджуючи, зокрема, що виправдання по всіх пунктах обвинувачення першого заявника та виправдання другого заявника по більшості пунктів обвинувачення, у тому числі у бандитизмі та розбої, підтверджувало те, що обвинувачення проти них було безпідставним, і що в будь-якому разі це не могло бути доречним доводом з огляду на принцип презумпції невинуватості.

127. Суд погоджується з Урядом, що порядок і безпека в залі судових засідань мають велике значення і можуть розглядатися як необхідна умова для належного відправлення правосуддя. Завдання Суду не полягає в обговоренні питань архітектурного планування судової зали або у визначенні конкретних заходів фізичного обмеження, які можуть бути необхідними. Проте заходи, які обрані для забезпечення такого порядку та безпеки, не повинні включати заходи обмеження, які в силу свого рівня жорстокості (див. параграф 114 вище) або внаслідок самої своєї природи потрапляють у сферу дії статті 3. Оскільки, як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 забороняє в абсолютній формі катування та нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання, і тому не може існувати виправдання для будь-якого такого поводження.

128. Тому Суд спочатку розгляне те, чи було досягнено мінімального рівня жорстокості, про який йдеться у пункті 127 вище, за обставин цієї справи. Роблячи це, Суд врахує вплив, який оскаржуваний захід обмеження мав на заявників.

129. У цьому відношенні Суд відзначає, що справа заявників розглядалася судом у складі дванадцяти присяжних, за присутності двох інших присяжних на заміну, та головуючого судді. Він також відзначає присутність у залі суду інших учасників процесу, у тому числі великої кількості свідків (більше сімдесяти свідків дали свідчення під час судового розгляду в першій інстанції) та кандидатів у присяжні, які постали перед судом для процесу формування складу суду присяжних (див. параграф 38 вище), а також те, що судові слухання були відкритими для широкої громадськості. Суд вважає, що виставлення заявників на публічний огляд у клітці повинно було підірвати їхню репутацію і повинно було викликати в них почуття приниження, безпорадності, страху, занепокоєння та неповноцінності.

130. Суд далі зауважує, що заявники зазнали оскаржуваної форми поводження упродовж всього судового процесу за участі присяжних в суді першої інстанції у Магаданському обласному суді, що тривав більше року з кількома засіданнями щомісяця.

131. Крім того, той факт, що оскаржуване поводження мало місце в залі судових засідань під час розгляду справи заявників в суді, зачіпає принцип презумпції невинуватості у кримінальному провадженні, як один з елементів справедливого суду (див., mutatis mutandis, рішення у справі Allen v. the United Kingdom [GC], заява 25424/09, параграф 94, ECHR 2013), та важливість забезпечення зовнішньої видимості справедливого відправлення правосуддя (див. рішення у справах: Borgers v. Belgium, 30 жовтня 1991 р., параграф 24, Series A no. 214‑B; Zhuk v. Ukraine, заява № 45783/05, параграф 27, 21 жовтня 2010 р.; та Atanasov v. the former Yugoslav Republic of Macedonia, заява № 22745/06, параграф 31, 17 лютого 2011 р.). У цьому випадку на кону стоїть довіра, яку суди повинні викликати в громадськості в демократичному суспільстві, та, насамперед, якщо мова йде про кримінальне провадження, в обвинуваченого (див., mutatis mutandis, рішення у справі De Cubber v. Belgium, 26 жовтня 1984 р., параграф 26, Series A no. 86).

132. Суд відзначає, що Комітет ООН з прав людини нещодавно визнав, що тримання обвинуваченого у наручниках у металевій клітці під час публічного процесу в його справі становило таке, що принижує гідність, поводження, що також негативно вплинуло на справедливість судового розгляду його справи (див. параграф 70 вище). Мінімальні стандартні правила ООН щодо поводження з ув’язненими та реґламенти міжнародних кримінальних трибуналів передбачають стосовно деяких інструментів обмеження, за якими вони можуть використовуватися лише як запобіжний захід проти втечі під час конвоювання за умови, що вони знімаються як тільки обвинувачений постає перед судом (див. параграфи 71 та 72 вище). Керівництво щодо справедливого судового процесу міжнародної організації “Amnesty International” передбачає, що тримання обвинуваченого “в клітці у залі судових засідань” може вплинути на презумпцію невинуватості (див. параграф 74 вище).

133. Суд вважає, що заявники повинні були мати об’єктивно обґрунтовані побоювання, що виставлення їх на огляд у клітці під час судових засідань в їхній справі сформує у суддів, які повинні були прийняти рішення з питань їхньої кримінальної відповідальності та свободи, негативну думку про заявників як про настільки небезпечних осіб, що це вимагає таких крайніх фізичних обмежень, що підривало презумпцію невинуватості. Це повинно було викликати в них стурбованість і пригнічення, враховуючи серйозність судового провадження для заявників.

134. Суд зауважує, що інші міркування справедливого суду також можуть бути важливими в контексті заходів обмеження в залі судового засідання (хоча про них і не йдеться в цій справі), а саме право обвинуваченого брати ефективну участь в судовому розгляді (див. рішення у справі Stanford v. the United Kingdom, 23 лютого 1994 р., параграфи 27‑32, Series A no. 282‑A) та отримувати реальну і дієву правову допомогу (див. рішення у справі Insanov v. Azerbaijan, заява № 16133/08, параграфи 168-170, 14 березня 2013 р., та цитоване вище рішення у справі Khodorkovskiy and Lebedev, параграфи 642-648).

135. Нарешті, Суд не вважає переконливими доводи про те, що на сьогоднішній день тримання підсудного у клітці (як це описано в параграфі 125 вище) під час судового розгляду є необхідним засобом його фізичного обмеження, запобігання його втечі, боротьби з неправомірною або агресивною поведінкою чи його захисту від агресії ззовні. Відповідно, його подальше використання навряд чи можна розуміти інакше, ніж як засіб для приниження та образи особи, яка помішена в клітку. Тому очевидним є намір принизити та образити особу, поміщену в клітку, під час судового провадження.

136. На цьому тлі Суд вважає, що поміщення заявників у клітку в залі судових засідань під час судового процесу в їхній справі повинно було обов’язково завдати їм страждання такої міри, що виходить за межі неминучого рівня страждання, властивого триманню під вартою під час судового розгляду, і що оскаржене поводження досягнуло мінімального рівня жорстокості для того, щоб воно підпадало під сферу дії статті 3.

137. Суд не вважає, що використання кліток (як було описано вище) у цьому контексті може коли-небудь бути виправданим за статтею 3 (див. параграф 138 нижче), як Уряд намагався довести це у своїх коментарях з посиланням на нібито наявний ризик для безпеки (див. параграф 126 вище). Щодо останнього аргументу, Суд не погоджується з тим, що така загроза була обґрунтованою. Він зауважує, що Магаданський обласний суд ніколи не проводив оцінку того, чи дійсно фізичне обмеження заявників було необхідним під час судового розгляду. Більше того, не було наведено причин для тримання заявників у клітці. Цих причин не можна побачити і в судових рішеннях щодо взяття під варту, всупереч твердженню Уряду про те, що заявники становили загрозу свідкам, і що саме ця загроза обґрунтовувала їх тримання під вартою. Перший заявник не тримався під вартою під час третього судового процесу. Він був взятий під варту у межах іншого провадження з невідомих причин (...) Взяття під варту другого заявника було здійснено згідно з тими ж рішенням суду, які Суд розглянув у справі співобвинуваченого заявників і визнав такими, що не містили “доречних та достатніх” причин для взяття під варту, які були б сумісними з пунктом 3 статті 5 Конвенції, та, зокрема, встановив, що були відсутні підстави, які б доводили наявність ризику помсти стосовно свідків чи тиску на них, на які зараз посилався Уряд (див. цитоване вище рішення у справі Mikhail Grishin, параграфи 149-150). Цей висновок цілком застосовний до цієї справи і Уряд не подав жодних доказів до Великої палати, які б дозволяли зробити інший висновок. Так само не можна вважати такими, що підтверджують доводи Уряду в цьому відношенні, те, що заявники обвинувачувалися у вчиненні насильницьких злочинів, їхні попередні судимості (деякі з них з умовним покаранням) шість або більше років до початку відповідного судового провадження або наступне засудження першого заявника. Стосовно негативних характеристик, на які посилався Уряд (див. параграф 96 вище), то вони не вказують на те, що особистості заявників вимагали їх фізичного обмеження під час судового процесу в їхній справі; а другий заявник також мав позитивні характеристики від адміністрації слідчого ізолятора, де він утримувався, та в’язниці (див. параграф 44 вище).

138. Незалежно від конкретних обставин цієї справи, Суд наголошує, що самою суттю Конвенції є повага до людської гідності, і що предмет і мета Конвенції, як інструменту захисту окремих людей, вимагають, щоб її положення тлумачилися та застосовувалися таким чином, щоб зробити її гарантії реальними та дієвими. Тому Суд вважає, що тримання людини в металевій клітці під час судового процесу само по собі є образою людської гідності в порушення статті 3, враховуючи об’єктивно принизливу природу такого поводження, яка є несумісною із стандартами цивілізованої поведінки, що є провідною ознакою демократичного суспільства.

139. Відповідно, тримання заявників у металевій клітці в залі судових засідань становило таке, що принижує гідність, поводження, яке є забороненим статтею 3. Отже, мало місце порушення цього положення.

...

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО:

...

3. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції;

...

Учинено англійською і французькою мовами та оголошено на відкритому засіданні у Будинку прав людини у Страсбурзі 17 липня 2014 року.

Майкл О’БойлДін Шпільманн
              Заступник секретаряГолова

Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додаються такі окремі думки:

...

(b) спільна окрема думка, що збігається з думкою більшості, суддів Ніколау та Келлер;

(c) окрема думка, що збігається з думкою більшості, судді Сілвіса.

D.S.
M.O’B.

Окремі думки не перекладались, однак їх викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.

 

Full & Egal Universal Law Academy