ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «СІЗАРЄВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF SIZAREV v. UKRAINE)
(Заява № 17116/04)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
17 січня 2013 року
ОСТАТОЧНЕ
17/04/2013
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2
статті 44 Конвенції. Його текст може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Сізарєв проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),
Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),
Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Хелена Єдерблом (Helena Jäderblom),
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,
а також Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,,
після обговорення за зачиненими дверима 11 грудня 2009 року,
постановляє наступне рішення, що було ухвалено в той же день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 17116/04), яку 14 травня 2004 року подав до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянин України, пан Костянтин Костянтинович Сізарєв (далі — заявник).
2. Уряд України (далі — Уряд) представляв його Уповноважений, пан Назар Кульчицький.
3. Заявник скаржився, зокрема, на незаконність та тривалість досудового тримання його під вартою, умови, в яких він тримався під вартою, на те, що державні органи не забезпечили йому фізичну безпеку під час тримання його під вартою та не розслідували належним чином побиття, на яке він скаржився, а також застосування до нього наручників під час перебування в лікарні.
4. 21 березня 2011 року Уряд було повідомлено про заяву.
ФАКТИ ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1958 році та проживає у м. Євпаторії.
6. В минулому він працював помічником в місцевому суді. До подій, які є предметом розгляду, судимостей не мав.
A. Кримінальне провадження щодо заявника та тримання його під вартою
7. 3 жовтня 2003 року пан К. подав заяву до міліції про те, що він був побитий заявником.
8. Хоча спочатку не було виявлено підстав для кримінального переслідування, 24 лютого 2004 року прокуратурою м. Євпаторії щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою в умисному заподіянні тілесних ушкоджень середньої тяжкості (злочин, що карається обмеженням волі на строк до трьох років – див. п. 82).
9. 18 березня 2004 року заявнику було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд.
10. 25 березня 2004 року він призначив свою дружину, пані Д., своїм представником.
11. З 8 по 29 квітня 2004 року заявник перебував на лікарняному через травму ноги. У зв’язку з цим він не з’являвся за викликами слідчого.
12. 19 квітня 2004 року слідчий звернувся до Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим (далі – Сакський міськрайонний суд) з клопотанням про обрання заявнику запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою під час досудового розслідування, як найбільш відповідного, посилаючись на його неявки за викликами слідчого, а також на той факт, що його фактичне місце проживання було невідомо.
13 22 квітня 2004 року Сакський міськрайонний суд зобов’язав правоохоронні органи забезпечити явку заявника.
14. Вранці 27 квітня 2004 року заявника було заарештовано.
15. Того ж дня Сакський міськрайонний суд під час слухання, на якому були присутні заявник та прокурор задовольнив клопотання слідчого. Проте, клопотання заявника про присутність його дружини було відхилене.
16. Сакський міськрайонний Суд зазначив, що в той час як досудове тримання під вартою зазвичай призначається в тих випадках, коли ймовірне позбавлення волі перевищує три роки, можливо було зробити виняток. Суд зазначив, що заявник неодноразово не з’являвся за викликами слідчого, що він насправді не проживав за адресою, яку повідомив слідчим органам як його місце проживання, і що він неодноразово залишав м. Євпаторію, не повідомляючи про це слідчого, в недотримання вимог підписки про невиїзд. Крім того, потерпілий, пан К., скаржився, що заявник погрожував йому. Суд зазначив, що цих факторів достатньо для того, щоб вважати справу заявника винятковою у розумінні частини першої статті 155 Кримінально-процесуального кодексу, та для застосування до заявника запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою до початку судового розгляду (див. п. 84).
17. Також 27 квітня 2004 року, пані Д., від імені заявника, оскаржила цю постанову в апеляційному порядку. Вона стверджувала, що тримання заявника під вартою під час досудового розслідування суперечить кримінально-процесуальному законодавству, враховуючи незначну природу злочину, про який йдеться. Вона також стверджувала, що Сакський міськрайонний суд не прийняв до уваги той факт, що з 8 квітня 2004 року заявник проходив лікування, що підтверджено медичними довідками, і, отже, мав вагомі підстави для неявки до слідчих органів. Крім того, вона зазначила, що суд не прийняв до уваги той факт, що заявник має двох неповнолітніх дітей, і що вона сама (як його дружина) була обмежена у дієздатності. На останок, пані Д. скаржилася, що слухання Сакського міськрайонного суду 27 квітня 2004 року відбулось за її відсутність.
18. 28 квітня 2004 року працівники міліції допитали пані Д. в якості свідка по кримінальній справі щодо заявника і, відповідно, повідомили їй, що вона більше не може виступати в якості його представника.
19. Після цього, у невстановлену дату, заявник призначив пана Н. своїм адвокатом.
20. 3, 4 і 11 травня 2004 року заявник клопотав про допущення пані Д. до слухань в якості його представника, але його клопотання були відхилені.
21. 7 травня 2004 року інший адвокат, пан Л., приєднався до провадження в якості представника заявника.
22. 19 травня 2004 року до обвинувачення щодо заявника було додано намір психічного примусу на постраждалого (що призводить до позбавлення волі на максимальний строк 5 років – див. п. 82).
23. У той же день дружина заявника, пані Д., була знов допущена до провадження в якості представника заявника, на додаток до двох адвокатів, пана Н. і пана Л., які були його представниками на той час.
24. 1 червня 2004 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі – Апеляційний суд АРК), у присутності адвокатів заявника, за винятком пані Д., розглянув скаргу заявника щодо його попереднього ув’язнення. Апеляційний суд АРК залишив у силі як мотивувальну, так і резолютивну частини постанови Сакського міськрайонного суду від 27 квітня 2004 року.
25. 22 червня 2004 року Залізничний районний суд м. Сімферополя (далі – Залізничний районний суд) розпочав розгляд кримінальної справи. У постанові, винесеній за результатами попереднього засідання, суд зазначив, що «запобіжний захід [було] обрано правильно і підстав для його скасування або зміни [не було]».
26. 5 і 7 липня 2004 року Залізничний районний суд відхилив два клопотання заявника про звільнення (копії цих постанов в матеріалах справи відсутні).
27. 7 липня 2004 року Залізничний районний суд, за клопотанням слідчого, постановив провести психіатричну експертизу заявника з метою встановлення його здатності постати перед судом. Причини, наведені слідчим були наступні: по-перше, існувала невідповідність між різними характеристиками заявника; по-друге, його агресивна і невмотивована поведінка на момент вчинення злочину або його постійні неявки під час досудового розслідування до його арешту не були ніяким чином розслідувані; і, нарешті, він отримав травму голови, яка могла вплинути на його психічний стан. Адвокат заявника, пан Л., підтримав клопотання слідчого, у той час як заявник і його дружина заперечували. Суд встановив, що психіатрична експертиза є дійсно необхідною для того, щоб отримати повне уявлення про особу заявника.
28. 1 жовтня 2004 року Залізничний районний суд визнав заявника винним у заподіянні тілесних ушкоджень середнього ступеня тяжкості пану К. з необережності та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі, строком на один рок. Суд звільнив заявника під підписку про невиїзд.
29. 14 грудня 2004 року Апеляційний суд АРК скасував вищезазначене рішення та повернув справу до суду першої інстанції на новий розгляд.
30. 25 листопада 2005 року Залізничний районний суд визнав заявника винним в умисному заподіянні пану К. тілесних ушкоджень середньої тяжкості з наміром залякування та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі, строком на два роки. Суд також змінив запобіжний захід щодо заявника з підписки про невиїзд на взяття під варту, без додаткових пояснень. Заявника було заарештовано у залі суду.
31. Заявник і його представники оскаржили рішення, стверджуючи, що воно ґрунтувалося на спотвореній оцінці обставин справи та ненадійних показаннях свідків.
32. 24 січня 2006 року Апеляційний суд АРК відхилив ці скаргу. Однак, суд звільнив заявника від відбування покарання та випустив його на підставі того, що він мав двох неповнолітніх дітей.
33. Заявник подав касаційну скаргу з вимогою винесення виправдувального вироку.
34. 25 січня 2007 року Верховний Суд виніс рішення не на користь заявника.
B. Інцидент у ізоляторі тимчасового тримання Євпаторійського міського відділу за участю заявника та подальше розслідування.
35. 27 квітня 2004 року, о 19.00, заявника було поміщено у камеру № 10 ізоляторі тимчасового тримання Євпаторійського міського відділу ГУ МВС України в Автономній Республіці Крим (далі – Євпаторійське ІТТ), в якій перебували близько десяти затриманих. Приблизно через годину, адміністрація ІТТ виявила, що під час перебування у цій камері, заявник зазнав численних тілесних ушкоджень.
36. У період з 29 квітня по 14 травня 2004 року було проведено судово-медичну експертизу. За висновками експертизи, тілесні ушкодження заявника (див. п. 54) були легкими та могли бути завдані йому 27 квітня 2004 року.
37. 7 травня 2004 року прокуратура м. Євпаторія винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом інциденту. Прокуратура заявила, що, за твердженням самого заявника, він випадково впав з верхнього ярусу ліжка в камері та завдав собі тілесних ушкоджень. Таким чином, підстави для порушення справи були відсутні.
38. 11 травня 2004 року адвокат заявника звернувся до прокуратури м. Євпаторії та прокуратури АРК зі скаргою, що 27 квітня 2004 року заявника було побито в ІТТ. Він стверджував, що адміністрація ІТТ помилково помістила його клієнта в загальну камеру разом з іншими ув’язненими, у тому числі, можливо, зі злочинцями, що мали попередні судимості, в той час як законодавство вимагало, щоб заявник тримався окремо, оскільки йому вперше було пред’явлено кримінальне обвинувачення, і раніше він працював в апараті суду.
39. 12 травня 2004 року прокуратура АРК скасувала постанову від
7 травня 2004 року як передчасну та направила справу на додаткове розслідування. Зазначалось, що заявник, колишній працівник суду, був поміщений у камеру з засудженими злочинцями. Тому це питання вимагало подальшого вивчення.
40. 24 травня 2004 року прокуратура м. Євпаторії винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо посадових осіб ITT з приводу інциденту, що стався 27 квітня 2004 року (копія цієї постанови в матеріалах справи відсутня).
41. 31 травня 2004 року Євпаторійським МВ ГУМВС України в АРК адвокату заявника було направлено лист з викладенням своєї версії подій 27 квітня 2004 року. У листі зазначалося, що на момент арешту заявника, ІТТ був переповнений, в цілому в ізоляторі трималось вісімдесят шість затриманих. Ситуація була ускладнена тим, що одна з камер знаходилась на реконструкції. Заявник був поміщений до камери, яка була у найменшій мірі заповнена. Згідно інформації, наведеній у листі, заявник повідомив, що раніше працював в апараті суду і черговий не міг цього знати.
42. 22 червня 2004 року керівник Євпаторійського МВ ГУМВС України в АРК оголосив догану працівникам ІТТ у зв’язку з поміщенням заявника до камери з засудженими злочинцями, у порушення статті 8 Закону України «Про попереднє ув’язнення» (див. п. 78).
43. 30 липня 2004 року прокуратура м. Євпаторія винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників ITT, у зв’язку з тим, що не можливо було встановити докази вчинення злочину. Як видається, постанова про відмову у порушенні кримінальної справи від 24 травня 2004 року була скасована у той же проміжок часу.
44. 4 серпня 2004 року прокуратура АРК скасувала цю постанову та порушила кримінальну справу за частиною другою статті 125 Кримінального кодексу (умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень – див. п. 83) у зв’язку з твердженнями заявника про його побиття. Розслідування, на даному етапі, стосувалось факту побиття та не було направлене на будь-яких конкретних осіби.
45. 10 березня 2005 року Головне управління Міністерства внутрішніх справ України в АРК завершило власне внутрішнє розслідування з цього приводу. Висновки за результатами розслідування були наступні: інформація щодо причетності працівників міліції до стверджуваного побиття заявника була відсутня; однак, було встановлено, що заявника було поміщено до загальної камери в порушення положень законодавства, а посадових осіб, відповідальних за це рішення було притягнуто до дисциплінарної відповідальності. За цих обставин такий захід дисциплінарного стягнення вважався адекватним.
46. Розслідування було продовжене з метою встановлення причетності до цього інциденту інших затриманих. Зокрема, розслідування включало в себе допит осіб, які на момент інциденту знаходились у камері з заявником.
47. 20 грудня 2005 року пан Ю., один із затриманих, який тримався у камері № 10 ІТТ 27 квітня 2004 року, зізнався у побиті заявника.
48. 19 березня 2007 Сакський міськрайонний суд визнав пана Ю. винним в умисному заподіянні заявникові легких тілесних ушкоджень і призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на два роки. За інформацією, наведеною у рішенні, станом на квітень
2004 року пан Ю. вже мав чотири судимості.
49. Суд відхилив доводи заявника про те, що працівники ITT навмисно помістили його до камери з засудженими злочинцями для того, щоб «провчити його», у зв’язку з необґрунтованістю. Жодних доказів на підтримку тверджень заявника, що двоє інших ув’язнених, пан Д. та невстановлена особа, разом з паном Ю. приймали участь у побитті заявника не було. Заявник також стверджував, що начальник ІТТ, пан Ф., наказав витерти плями крові та інші сліди нападу відразу після інциденту, а також, що він надав усім вказівку говорити, що заявник випадково впав з верхнього ярусу ліжка. Крім того, заявник стверджував, що ввечері 27 квітня 2004 року він був поміщений назад у камеру № 10, в очікуванні переведення до лікарні, та що пан Ю. залякував його з метою змусити заявити, що він травмувався випадково. Заявник також стверджував, що пізніше пан Д. був поміщений до тієї ж лікарняної палати, де він продовжував погрожувати заявнику, та був присутній під час всіх допитів заявника. Більшість ув’язнених стверджували, що заявник спровокував пана Ю. до бійки голосною і агресивною поведінкою. Один із працівників ITT підтвердив історію заявника про те, що начальник ІТТ наказав витерти плями крові в камері № 10, і що перед переведенням до лікарні заявник був поміщений до тієї ж камери. Цьому працівнику було оголошено догану у зв’язку з поміщенням заявника до однієї камери з засудженими злочинцями. Однак, за його твердженнями, неможливо було забезпечити дотримання правових вимог щодо ізоляції ув’язнених, оскільки в ITT на той час перебувала подвійна кількість ув’язнених. Жінка, яка трималась в ІТТ в той же час, що і заявник, підтвердила, що вона витерла плями кров у камері, в коридорі та в слідчій кімнаті, за наказом керівництва. У своїх показах пан Д. заперечував побиття ним заявника, але підтвердив, що був госпіталізований до однієї палати з заявником. Двоє ув’язнених стверджували, що коли заявника вивели з камери після інциденту, двері камери були відкритими протягом декількох хвилин, і вони побачили як начальник ITT і деякі інші працівники декілька разів вдарили заявника. Проте суд не прийняв до уваги ці твердження, оскільки вони не були підтверджені іншими доказами.
50. Заявник оскаржив вирок суду від 19 березня 2007 року.
51. 15 травня 2007 року апеляційний суд АРК відхилив його апеляційну скаргу у зв’язку з необґрунтованістю. Суд вважав, що суд першої інстанції розглянув справу з належною сумлінністю та у відповідності до кримінально-процесуального законодавства.
52. Заявник подав касаційну скаргу на підтвердження своїх скарг.
53. 11 жовтня 2007 року Верховний суд відхилив касаційну скаргу у зв’язку з необґрунтованістю.
C. Стан здоров’я заявника та його лікування
54. 27 квітня 2004 року, о 10 год 50 хв адміністрацією ІТТ заявника було переведено до міської лікарні м. Євпаторії, де йому був поставлений діагноз і надане лікування у зв’язку з такими травмами: струс головного мозку, гематоми під повіками, синці на лівій надбрівній дузі, забиття м`яких тканин обличчя, забиття язика, баротравма обох вух, перелом та забиття носа та м’яких тканин в області грудної клітини та попереку. Були зазначені й інші медичні показники, а саме два хронічні запальні захворювання (мезотимпаніт і епітимпаніт) вуха, викривлення перегородки носу, варикозне розширення вен нижніх кінцівок, сольовий діатез, та хронічний гепатит в стадії ремісії.
55. Як вбачається з листа адміністрації лікарні від 17 травня
2004 року, адресованого адвокату заявника, у лікарні заявник проходив лікування під наглядом нейрохірурга, керівника відділення отоларингології, хірурга-стоматолога та хірурга-офтальмолога. Крім того, були проведені зустрічі з фахівцями, у тому числі з керівниками відділів кардіології, урології та травматології.
56. 13 травня 2004 року заявника було виписано з лікарні у «задовільному стані здоров’я». В медичному висновку було зазначено, що заявник може триматися під вартою за умови, що він буде приймати прописані йому лікарські препарати, та що за його станом здоров’я будуть наглядати отоларинголог, невропатолог та хірург. Було також рекомендовано обстеження заявника отоларингологом, враховуючи, що він скаржився на проблеми зі слухом.
57. 13 травня 2004 року дружина заявника звернулася до Суду з проханням надати Уряду вказівку, як тимчасовий захід відповідно до правила 39 Регламенту Суду, щодо переведення заявника з СІЗО до лікарні у зв’язку з погіршенням його стану здоров’я.
58. 14 травня 2004 року її прохання було задоволено. Уряду було надано вказівку забезпечити негайне переведення заявника до лікарні або іншого медичного закладу, де він міг би отримати відповідне лікування з огляду на його стан здоров’я. Уряду було запропоновано до 31 травня 2004 року проінформувати Суд про вжиті заходи.
59. 14 травня 2004 року заявника було доставлено до Республіканської клінічної лікарні ім. М.О. Семашко, де його було оглянуто отоларингологом, щелепно-лицьовим хірургом та онкологом. У висновку отоларингологу зазначалось, що заявник не потребував ніякого лікування та міг утримуватись у попередньому ув’язненні. Щелепно-лицьовим хірургом було рекомендоване подальше обстеження у невропатолога. Онкологом було діагностовано хронічну виразку язика та рекомендовано гістологічне дослідження.
60. Заявника було переведено до міської лікарні м. Євпаторії, де, протягом періоду до 27 травня 2004 року, його було додатково оглянуто лікарями, що спеціалізуються в різних галузях медицини, у тому числі онкологом, нейрохірургом, окулістом, отоларингологом і лікарем загального профілю, а також заступником головного лікаря, завідуючим хірургічним відділом. Крім того, 18 травня 2004 року було проведене гістологічне дослідження (рекомендоване 14 травня – див. вище), за результатами якого злоякісної пухлини виявлено не було. Відповідно до медичних записів, в період з 24 по 27 травня 2004 року заявник не скаржився на жодні больові синдроми. Беручи до уваги результати досліджень та проведених експертиз, лікарі дійшли висновку, що заявник не потребував стаціонарного лікування та міг триматися під вартою.
61. 28 травня 2004 року Уряд повідомив Суд про вищезазначене, а
1 червня 2004 року надав відповідні медичні довідки.
62. 5 липня 2004 року Голова палати, яка розглядала дану справу, скасував тимчасовий захід.
D.Застосування до заявника наручників під час перебування у лікарні.
63. Під час перебування в міській лікарні м. Євпаторії, з 27 квітня по 13 травня 2004 року, заявник був прикутий наручниками до ліжка. На вікнах палати, де він тримався, були решітки, а на дверях – замок. Заявника постійно охороняли три співробітника міліції.
64. 11 травня 2004 року адвокат заявника подав скаргу до прокуратури м. Євпаторії та прокуратури АРК щодо постійного застосування до заявника наручників, що, за його словами, було непотрібною та принизливою мірою, не підкріпленою жодними законними підставами.
65. 22 травня 2004 року Євпаторійським МВ ГУМВС України в АРК, до якого були перенаправлені вищезазначені скарги, було завершено «внутрішнє розслідування» з цього приводу. За результатами розслідування було зроблено висновок, що застосування до заявника наручників під час його перебування в лікарні не суперечило статті 18 Закону України «Про попереднє ув’язнення», якою забороняється застосування такого засобу лише до певних категорій затриманих (вагітні жінки, літні люди, інваліди та неповнолітні), до жодної з яких заявник не відносився (див. п. 81). Більше того, заявник залишався під постійним медичним наглядом. Крім того, наручники знімалися під час прийому їжі, коли заявник приймав свої ліки, під час гігієнічних процедур, і додатково протягом ще тридцяти - сорока хвилин на день.
G. Умови тримання заявника під вартою в ІТТ м. Євпаторії
66. За словами заявника, після його виписки з лікарні, 13 травня 2004 року його було поміщено до камери № 12 ІТТ, розмірами 1,7 на 2,1 метрів. У камері вже перебували двоє затриманих. Один з них був хворий на туберкульоз, інший на коросту. У камері не було вікон та вона освітлювалася електричною лампочкою низької потужності. Камера була заражена вошами. Меблі у камері були відсутні. Троє затриманих спали по черзі на двох матрацах, розстелених на бетонній підлозі, через нестачу місця їхні ноги лежали у невідокремленій від туалету зоні. Умивальник був відсутній, і ув’язненим доводилося митися водою з туалетного бачка, який також був єдиним джерелом питної води. Камера погано вентилювалась. Ув’язненим не могли виходити на прогулянки та приймати душ. Крім того, заявник потребував спеціальної дієти через його травму язика. Через відсутність такої дієти та відмову адміністрації ІТТ приймати для нього їжу від родичів, заявник голодував.
67. 19 травня 2004 року заявника було переведено до камери № 6, побутові умови у якій були кращими. Він стверджував, що переведення відбулося виключно через візит Омбудсмена до ІТТ.
68. 21 травня 2004 року заявника було переведено назад у камеру № 12, у якій він знов перебував з двома іншими ув’язненими.
69. 27 травня 2004 року був заявника було переведено до Сімферопольського СІЗО № 15 (далі – СІЗО), де він тримався у медичній частині.
70. 3 червня 2004 заявника було доставлено назад до ІТТ і знов поміщено до камери № 12.
71. 10 червня 2004 року заявника знов було переведено до СІЗО.
F.Цивільне провадження щодо відшкодування шкоди, порушене заявником
72. 14 жовтня 2004 року заявник подав цивільний позов до Євпаторійського суду з вимогою відшкодування моральної шкоди, у розмірі 3 млн. українських гривень (UAH), від Державного казначейства України та Євпаторійського МВ ГУМВС України в АР Крим у зв’язку з умовами його тримання під вартою в ІТТ, неспроможністю адміністрації ITT забезпечити його безпеку, тим фактом, що під час його перебування у лікарні він тримався в наручниках, стверджуваним ненадання будь-якої їжі або води між
27 квітня та 5 травня 2004 року, ненаданням йому необхідних ліків та у зв’язку з відмовою у наданні дозволу на побачення з його дружиною та священиком.
73. 7 квітня 2005 року Євпаторійський міський суд АРК частково задовольнив позов. Суд дійшов висновку, що, помістивши заявника до камери з іншими ув’язненими, у тому числі з засудженими злочинцями, адміністрація ІТТ не забезпечила його безпеку, і що в результаті цієї помилки, його було побито. Суд також встановив, що, в порушення статті 9 Закону України «Про попереднє ув’язнення», заявникові не надавалася щоденна прогулянка тривалістю одна година. Крім того, умови його тримання під вартою в камері № 12 не відповідали вимогам статті 11 Закону України «Про попереднє ув’язнення». Суд присудив заявникові 6 000 грн. (на той час еквівалент 880 євро) відшкодування моральної шкоди та відхилив інші його скарги за відсутності підстав.
74. Вищезгаданий вирок був наданий Суду Урядом разом зі своїми зауваженнями щодо прийнятності заяви та суті справи. Заявник, у свою чергу, не посилався на це рішення у своїх зауваженнях.
75. У травні 2012 року заявник направив до Суду копію постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року (див. нижче), не коментуючи його по суті. Як вбачається з даної постанови, рішення від 7 квітня 2005 року було скасовано за апеляційною скаргою та справу було направлено на новий розгляд до того ж суду першої інстанції. 18 листопада 2008 Євпаторійський міський суд АРК знову частково задовольнив позов заявника та присудив йому 6 000 грн. Аргументація цього рішення була аналогічна рішенню від 7 квітня 2005 року. 8 квітня 2009 року Апеляційний суд АРК збільшив розмір суми компенсації до 25 000 грн. (на той час еквівалент 2 230 євро).
76. Постановою від 14 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив у силі рішення суду нижчої інстанції. Суд зазначив, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність поводження через умови в яких він тримався під вартою та неспроможність органів влади забезпечити його фізичну безпеку під час ув’язнення. Суд дійшов висновку, що компенсація, присуджена в якості відшкодування моральної шкоди, була справедливою.
77. Листом від 18 червня 2012 року, Секретаріат Суду направив Уряду для ознайомлення копію вищезазначеної постанови від 14 березня 2012 року. Уряд ніяк не відреагував на вищезазначений документ.
ii. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА
A. Закон України «Про попереднє ув’язнення» 1993 року (у редакції на час подій)
78. Статтею 8 передбачено, що:
«... Осіб, взятих під варту, розміщують у камерах з додержанням таких вимог ізоляції:
... осіб,яких вперше притягнуто до кримінальної відповідальності, – окремо від осіб, які раніше притягалися до кримінальної відповідальності;
осіб, які раніше відбували покарання в місцях позбавлення волі, – окремо від осіб, які не перебували в місцях позбавлення волі;
осіб, обвинувачених або підозрюваних у вчиненні тяжких та особливо тяжких злочинів, – окремо від інших осіб, які перебувають під вартою;
осіб,які раніше працювали в органах юстиції та в суді, – окремо від інших осіб, які перебувають під вартою ...;
79. Відповідно до статті 9, затримані мають право, зокрема, на щоденну прогулянку тривалістю одна година та на восьмигодинний сон.
80. Відповідно до статті 11, особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма площі в камері для однієї взятої під варту особи не може бути менше 2,5 квадратних метра.
81. Стаття 18, яка встановлює правила щодо застосування наручників, узагальнена в рішенні Суду у справі «Охріменко проти України» (Okhrimenko v. Ukraine) (заява № 53896/07, п. 61, від
15 жовтня 2009 року).
B. Кримінальний кодекс України 2001 року (у редакції на час подій)
82. Статтею 122 передбачались виправні роботи на строк до двох років, або обмеження волі на строк до трьох років, або позбавлення волі на строк до трьох років, як покарання за заподіяння умисних середньої тяжкості ушкоджень (частина перша). Ті самі дії, вчинені з метою залякування потерпілого, каралися позбавленням волі від трьох до п’яти років (частина друга).
83. Частиною другою статті 125 передбачалось покарання за заподіяння умисного легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я, у вигляді громадських робіт на строк від ста п’ятдесяти до двохсот сорока годин або виправних робіт на строк до одного року, або арешту на строк до шести місяців, або обмеження волі на строк до двох років.
С. Кримінально-процесуальний кодекс України 1960 року (у редакції на час подій)
84. Частиною першою статті 155 передбачено:
«Взяття під варту як запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад три роки. В окремих випадках цей запобіжний захід може бути застосовано у справах про злочини, за які законом передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше трьох років.»
ПРАВО
I.СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ Й ЗВ’ЯЗКУ З ПОБИТТЯМ ЗАЯВНИКА ТА УМОВАМИ ЙОГО ТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ В ІТТ м. ЄВПАТОРІЇ
85. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що державні органи влади були відповідальним за його побиття співкамерником в ITT м. Євпаторії та, що інцидент не був належним чином розслідуваний.
Він також скаржився, що тримався там в нелюдських умовах у камері
№ 12. Статтею 3 Конвенції, на яку посилається заявник, передбачене наступне:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».Прийнятність
86. Уряд зазначив, що заявник більше не може стверджувати, що він є жертвою вищезазначених порушень. Уряд стверджував, що державні органи влади належним чином розслідували його скаргу на жорстоке поводження та покарали злочинця, пана Ю. Уряд також відзначив, що до працівників ITT, відповідальних за поміщення заявника до камери з засудженими злочинцями, і, таким чином, піддавання його ризику жорстокого поводження, були застосовані заходи дисциплінарного впливу. Крім того, Уряд зазначив, що заявникові була присуджена розумна компенсація відношенні за вищезазначеними скаргами на жорстоке поводження співкамерника та на умови його тримання під вартою. При цьому Уряд посилався на рішення Євпаторійського міського суду АРК від 7 квітня 2005 року (див. п. 73).
87. Заявник не погодився в цілому. Він продовжував відстоювати свою позицію, у світлі постанови Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня
2012 року, яку він направив до Суду в травні 2012 року (див. п. 75-76).
88. Суд повторно зазначив, що заявник позбавляється свого статусу жертви, якщо національні органи влади визнали, прямо або по суті, порушення Конвенції та надали відповідне й достатнє відшкодування (див., наприклад, рішення у справі «Скордіно проти Італії» (Scordino v. Italy ) (№ 1) [ВП], № 36813/97, пп. 178-193, ЄСПЛ 2006‑V).
89. Звертаючись до даної справі, Суд зазначає, що скарги заявника стосуються наступних двох питань: по-перше, матеріальних умов його тримання під вартою і, по-друге, зазнаного ним жорстокого поводження співкамерника під час тримання під вартою. Суд розгляне, чи може заявник вважатися таким, що втратив свій статус жертви, щодо кожної з цих двох скарг.
1.Статус жертви щодо умов тримання під вартою
90. Суд зазначає, що остаточним судовим рішенням від 14 березня 2012 року органи національної влади визнали, що заявник зазнав нелюдського та такого, що принижує гідність поводження, зокрема з огляду на погані умови тримання під вартою в камері №12 Євпаторійського ITT, що також є предметом його заяви до Суду. Національні суди оцінили різні аспекти умов, в яких тримався заявник та їх кумулятивний вплив на нього (див. пункти 73 і 75-76, а також див. рішення у справі «Дугоз проти Греції» (Dougoz v. Greece),
№ 40907/98, п. 46, ЄСПЛ 2001-II). Таким чином, Суд задоволений тим, що органи влади визнали порушення статті 3 Конвенції з цього приводу.
91. Належить з’ясувати, чи було забезпечене заявнику належне та відповідне відшкодування на національному рівні. При оцінці цього, Суд буде враховувати всі обставини справи, беручи до уваги, зокрема, характер порушення Конвенції, що розглядається (див. рішення у справі «Гефген проти Германії» (Gäfgenv. Germany) [ВП], № 22978/05, п. 116, ЄСПЛ 2010).
92. Суд зазначає, що в даному справі національні суди присудили заявнику компенсацію, еквівалентну приблизно 2, 230 євро в якості компенсації моральної шкоди, якої зазнав заявник через його тримання під вартою в незадовільних умовах протягом близько двох тижнів. Ця компенсація також покривала протиправне тримання заявника в одній камері з засудженими злочинцями, що призвело до його побиття співкамерником (див. пп. 73 і 75-76).
93. Суд повторює, що питання, чи отримав заявник компенсацію, порівнянну зі справедливою компенсацією, передбаченою статтею 41 Конвенції, за шкоду, заподіяну жорстоким поводженням в порушення статті 3 Конвенції, є важливим показником для оцінки того, чи було відшкодовано порушення Конвенції (див. рішення у справі «Шильбергс проти Росії» (Shilbergs v. Russia), № 20075/03, п. 72, від
17 грудня 2009 року, та, mutatis mutandis, згадане рішення у справі Гефгена (Gäfgen), пп. 126-127).
94. У той же час, Суд зазначає, що компенсація, яка є нижчою, ніж сума, яку присудив би сам Суд, може вважатися розумною, за умови, що відповідне рішення національних судів відповідає правовим традиціям та рівню життя в конкретній країні, та є невідкладним, обґрунтованим та швидко приводиться у виконання (див. згадане рішення у справі Скордіно (Scordino), пп. 189 і 206, рішення у справі «Дубайкова проти Словакії» (Dubjakova v. Slovakia) (ріш.), № 67299/01, від 19 жовтня 2004 року).
95. Що стосується даної справи, Суд вважає, що сума компенсації, присуджена заявнику може вважатися розумною, якщо вона покриває лише умови тримання під вартою. Однак, відповідно рішенню від
18 листопада 2008 року, ця компенсація також охоплює й жорстоке поводження, якого зазнав заявник.
96 .Крім того, Суд зазначає певні затримки у розгляді справи, викликані, зокрема, поверненням справи до суду першої інстанції та тривалим розглядом касаційної скарги. Залишається невідомим, чи було виконане рішення, яким заявнику була присуджена компенсація.
97. Отже, з урахуванням, зокрема, значної затримки у розгляді скарги заявника щодо неналежних умов його тримання під вартою, Суд доходить висновку, що він не може вважатися таким, що отримав відповідне й достатнє відшкодування з цього приводу (див., для порівняння, рішення у справі «Ил’єв та інші проти Болгарії» (Iliev and Others v. Bulgaria), №№ 4473/02 та 34138/04, п. 43, від 10 лютого
2011 року).
98. З огляду на вищезазначене, Суд відхиляє заперечення Уряду про те, що заявник втратив свій статус жертви шодо його скарги про умови тримання під вартою.
2. Статус жертви щодо неспроможності органів влади забезпечити фізичну безпеку заявника
99. Суд зазначає, що питання про те, чи може заявник у даній справі все ще вважатися жертвою в світлі його скарги на жорстоке поводження з ним у слідчому ізоляторі, яке мало місце 27 квітня 2004 року, тісно пов’язане з суттю його скарги щодо ефективності подальшого розслідування справи. У зв’язку з цим Суд вирішив розглянуте це питання при розгляді цієї скарги по суті (див. рішення у справі «Володимир Романов проти Росії» (Vladimir Romanov v. Russia), заява № 41461/02, п. 53, від 24 липня 2008 року). Адекватність подальшої компенсації також буде оцінюватися на цій стадії (див. рішення у справі «Алексахін проти України» (Aleksakhin v. Ukraine), заява № 31939/06, п. 60, від 19 липня 2012 року).
3. Інші питання щодо прийнятності
100. Суд також зазначає, що ці скарги не є явно неприйнятними у розумінні підпункту «а» пункту 3 Статті 35 Конвенції. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Щодо умов тримання заявника під вартою
101. Заявник у загальному підтримав свою скаргу.
102. Посилаючись на свої заперечення щодо статусу жертви заявника, Уряд не надав жодних зауважень щодо суті цієї скарги.
103. Суд з самого початку зазначає, що в цілому заявник перебував у незадовільних умовах не більше двох тижнів (див. пп. 66-71). Таким чином, може виникнути питання, чи досягнули обмеження і труднощі, яких зазнав заявник, мінімального рівня жорстокості у розумінні статті 3 Конвенції.
104. Суд зазначає, що умови утримання під вартою для порівнянного і навіть набагато коротшого періоду були раніше визнані несумісними з вимогами статті 3 (див., наприклад, рішення у справі «Федотов проти Росіїи» (Fedotovv. Russia), заява № 5140/02, п.п. 66-70, від 25 жовтня 2005 року, де заявник тримався під вартою двадцять дві години без їжі, води та доступу до туалету; рішення у справі «Ріад та Індіаб проти Бельгії» (RiadandIdiab v. Belgium), заяви № 29787/03 і 29810/03, п.п. 100-111, від 24 січня 2008 року, де заявники трималися під вартою у незадовільних умовах протягом п’ятнадцяти та одинадцяти днів; і рішення у справі «Мхітарян проти Вірменії» (Mkhitaryan v. Armenia), № 22390/05, п. 55, від 2 грудня 2008 року, де строк оскаржуваного тримання під вартою становив десять днів). Таким чином, Суд приходить до висновку, що, в той час як тривалість періоду утримання під вартоюможе бути важливим чинником в оцінці тяжкості страждання або приниження, яких зазнав затриманий через незадовільні умови утримання під вартою (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Дугоза (Dougoz), п. 48, та рішення у справі «Калашніков проти Росії» (Kalashnikovv. Russia), заява № 47095/99,
п. 102, ЄСПЛ 2002‑VI)
105. Зважаючи на характер труднощів, які зазнав заявник у даному випадку, зокрема, переповненість камери, відсутність у ній природного світла, жахливі санітарні умови, відсутність індивідуального місця для сну та відсутність прогулянок на відкритому повітрі або інших видів діяльності, та зазначаючи, що він його було піддано цим умовам одразу після того, як він був виписаний з лікарні, Суд вважає, що було досягнуто мінімального поріг рівня жорстокості у розумінні статті 3 Конвенції.
106. Суд також зазначає, що ним вже встановлювалося порушення даного положення Конвенції стосовно умов, в яких тримався інший затриманий у тому ж слідчому ізоляторі протягом приблизно того самого періоду часу (див. рішення у справі «Цигоній проти України» (Tsygoniy v. Ukraine), заява № 19213/04, п.п. 45-47, від 24 листопада 2011 року).
107.У світлі вищевикладеного, Суд робить висновок, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою в камері № 12 Євпаторійського ІТТ.
2.Щодо побиття заявника в Євпаторійському ITT
(a) Обов’язок органів влади щодо забезпечення безпеки заявника під час тримання вартою
108. Заявник стверджував, що органи влади свідомо поставили його під загрозу фізичного насильства з боку його співкамерників, помістивши його, в порушення національного законодавства, до однієї камери з засудженими злочинцями.
109. Уряд не надав зауважень щодо суті цієї скарги.
110. Суд зазначає, що основні факти справи не були оскаржені сторонами. Зокрема, було встановлено, що заявник був побитий співкамерником невдовзі після його поміщення до камері № 10 Євпаторійського ІТТ. В результаті, він зазнав наступних ушкоджень: струс головного мозку, гематоми під повіками, синці на лівій надбрівній дузі, забиття м`яких тканин обличчя, забиття язика, баротравма обох вух, перелом та забиття носа та м’яких тканин в області грудної клітини та попереку (див., зокрема, пп. 48 і 54).
111. Ці ушкодження є достатнім для Суду свідченням того, що заявник зазнав жорстокого поводження, яке досягає мінімального рівня жорстокості у розумінні статті 3 Конвенції.
112. Суд повторює, що Стаття 3 Конвенції покладає на Договірні Сторони не тільки зобов’язання утримуватися від заподіяння жорстокого поводження, але і приймати необхідні запобіжні заходи, для захисту фізичної безпеки та благополуччя осіб, позбавлених волі, які знаходяться в уразливому становищі в силу того, що перебувають під контролем органів влади (див. рішення у справі «Кінан проти Великобританії» (Keenan v. The United Kingdom), заява № 27229/95,
п. 111, ECHR 2001-III, рішення у справі «Муізель проти Франції» (Mouisel v. France), заява № 67263/01, п. 40, ЄСПЛ 2002-IX, та рішення у справі «Премініни проти Росії» (Premininy v. Russia), заява
№ 44973/04, п. 73, від 10 лютого 2011 року).
113. У той же час, Суд послідовно тлумачить цей обов’язок таким чином, щоб не накласти непосильний або непропорціний тягар на органи влади (див. рішення у справі «Пантея проти Румунії» (Pantea v. Romania), заява №33343/96, п. 189, ЄСПЛ 2003-VI).
114. Повертаючись до даної справи, Суд зазначає, що українське законодавство щодо попереднього ув’язнення передбачає певні вимоги стосовно тримання в ізоляції, спрямовані на захист безпеки затриманих. Зокрема, особи, яких вперше притягнуто до кримінальної відповідальності, тримаються окремо від осіб, які раніше вже притягалися до кримінальної відповідальності. Крім того, особи, які раніше працювали в сфері судочинства (такі, як заявник в даній справі), повинні бути ізольовані від інших ув’язнених (див. п. 78).
115. Як встановлено національними судами, у випадку з заявником жодна з цих вимог безпеки дотримана не була. Органи влади не змогли забезпечити безпеку заявника і тому несуть відповідальність за жорстоке поводження з ним співкамерником (див. пп 73-76).
116. Відповідно, у зв’язку з цим мало місце порушення статті 3 Конвенції.
(b) Ефективність розслідування на національному рівні
117. Заявник у загальному підтримав свою скаргу.
118. Уряд стверджував, що органи влади провели ретельне розслідування інциденту за участі заявника, визнали свою нездатність щодо вжиття заходів і притягнули до відповідальності всіх винних осіб.
119. Суд нагадує, що коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею представників держави, яке було таким, що порушує статтю 3 Конвенції, обов’язком органів державної влади є проведення «ефективного офіційного розслідування», здатного встановити факти та виявити і покарати винних осіб. Такого роду позитивне зобов’язання не може, в принципі, обмежуватися лише випадками жорстокого поводження представників держави (див. рішення у справі «М.С. проти Болгарії » (M.C. v. Bulgaria), заява
№ 39272/98, п. 151, ЄСПЛ 2003-XII).
120. У той же час, це зобов’язання не обов’язково вимагає забезпечення кримінально-правового засобу захисту в кожному конкретному випадку (див. рішення у справі «Цєхоньська проти Польщі» (Ciechońska v. Poland), заява № 19776/04, п. 66, від 14 червня 2011 року). Таким чином, відшкодування моральної шкоди повинно, в принципі, бути частиною ряду доступних засобів правового захисту, якщо право на особисту безпеку не було порушене навмисно або у випадках, які стосуються не фактів жорстокого поводження, в порушення статті 3 Конвенції, а, швидше, нездатності влади щодо захисту осіб від порушення їх прав відповідно до цього положення. Проте, ці міркування, у жодному випадку не зменшують обов’язок щодо проведення розслідування, зокрема, коли заявник перебуває під вартою та під опікою і відповідальністю влади (див. рішення у справі «Горгієв проти "колишньої Республіки Македонія"» (Gorgiev v. “the former Yugoslav Republic of Macedonia”, № 26984/05, пп. 62 і 64, від
19 квітня 2012 року).
121. Розслідування серйозних обвинувачень у жорстокому поводженні повинно бути ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні докладати максимальних зусиль, щоб дізнатися що столось, і не повинні покладатись на поспішні чи необґрунтовані висновки для закриття розслідування або в якості підстави для винесення рішень (див. рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії»(Assenov and Others v. Bulgaria), від 28 жовтня 1998 року,
пп. 103 та далі, Збірник судових рішень та ухвал 1998‑VIII). Вони повинні вжити всі доступні їм розумні заходи для збирання доказів щодо інциденту, у тому числі, interalia, покази очевидців та речові докази (див. рішення у справі «Танрікулу проти Турції»(Tanrıkulu v. Turkey) [ВП], № 23763/94, пп. 104 та далі, ЄСПЛ 1999‑IV, і «Гюль проти Турції» (Gül v. Turkey), № 22676/93, п. 89, від 14 грудня
2000 року). Будь-який недолік в розслідуванні, що підриває його здатність встановити причину ушкоджень або винних відповідальних осіб, може призвести до порушення цього стандарту.
122. В даній справі, Суд вбачає ряд недоліків, що підривають ефективність розслідування на національному рівні. Наприклад, Суд відмічає заходи, вжиті адміністрацією ITT відразу після інциденту. У той час як прибирання пролитої крові в камері було зрозумілим заходом для підтримки санітарних умов, здається, що не було вжито жодних заходів для збереження будь-яких речових доказів. Найменше, чого можна було б розумно очікувати від адміністрації, це проведення огляду місця події та складання протоколу. Інформація щодо такого протоколу Суду невідома.
123. Крім того, з огляду на закрите приміщення камери, в якій стався інцидент, також важливо було негайно допитати його очевидців, забезпечивши при цьому їм захист від стороннього впливу або залякувань. Однак, такий допит, вочевидь, було проведено майже через рік після інциденту (див. п. 46).
124. Суд також здивований рішенням адміністрації відразу помістити заявника назад до камери, де він зазнав жорстокого поводження, на час організації переведення заявника до лікарні (див.
п. 49). Він був підданий загрозі повторного жорстокого поводження та залякування у зв’язку з результату його можливими скаргами.
125. Ризик залякування заявника його співкамерниками існував також під час його перебування у лікарні, коли йому довелося знаходитись в одній палаті разом із одним з цих співкамерників, паном Д. (див. там само).
126. Хоча заявник вказав на ці недоліки національним органам прокуратури та судовим органам, вочевидь, його скарги залишились невирішеними.
127. Суд також зазначає, що той факт, що розслідування припинялось, а потім відновлялось три рази (див. пп. 37, 39-40 та 43-44), сам по собі свідчить про серйозні недоліки в національній системі кримінального переслідування (див. рішення у справі «Олександр Смірнов проти України» (Aleksandr Smirnov v. Ukraine),
заява № 38683/06, п. 61, від 15 липня 2010 року).
128. Суд зазначає, що ув’язнений, який побив заявника був засудженою особою (див. п. 48). Що стосується посадових осіб ITT, вони врешті були притягнуті до відповідальності у зв’язку з поміщенням заявника до камери з іншими затриманими, в тому числі засудженими злочинцями. Суд має сумнів, що ця догана, винесена працівникам, які, вочевидь не могли діяти інакше, насправді була ефективним заходом. Було вже відомо, що приміщення ІТТ було переповнене, та що дотримання вимог щодо ізоляції деяких затриманих відповідно до чинного законодавства було неможливим (див. пп. 41 і 49).
129. У світлі всіх цих обставин, Суд не переконаний в тому, що національні органи влади діяли оперативно і сумлінно, або що вони доклали всіх розумних зусиль, щоб встановити, що саме сталося з заявником в стінах установи виконання покарань і чому, а також, щоб притягнути винних до відповідальності.
(с)Адекватність відшкодування жорстокого поводження, якого зазнав заявник
130. Щодо відшкодування, що врешті було присуджено заявнику, Суд зазначає, що розмір відшкодування був еквівалентним приблизно 2 200 євро, та воно було призначено для відшкодування шкоди, яку зазнав заявника як внаслідок незадовільних умов утримання під вартою, так і піддавання його ризику жорстокого поводження (див.
пп. 75 і 95 вище). Хоча ця сума може розглядатися як достатнє відшкодування незадовільних умов утримання заявника під вартою, Суд не вважає, що це було адекватне відшкодування жорстокого поводження, якого заявник зазнав в результаті загальних умов утримання під вартою та внаслідок конкретного інциденту фізичного насильства, перебуваючи під контролем органів влади.
(d) Висновки
131. Вищенаведені міркування є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що заявник може продовжувати стверджувати, що він є жертвою порушення статті 3 Конвенції щодо побиття, якого він зазнав з боку свого співкамерника 27 квітня 2004 року. У зв’язку з цим Суд відхиляє заперечення Уряду які попередньо були долучені до суті цієї скарги в цьому відношенні (див. п. 99 вище).
132. У світлі вищевикладеного, Суд доходить висновку, що мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами утримання заявника під вартою в камері №12 ІТТ м. Євпаторія.
ІІ.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ НАРУЧНИКІВ ДО ЗАЯВНИКА ПІД ЧАС ЙОГО ПЕРЕБУВАННЯ В ЛІКАРНІ
133. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції, що під час перебування у міській лікарні його тримали прикутим наручниками до ліжка з 27 квітня по 13 травня 2004 року.Прийнятність
134. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Таким чином, вона повинна бути визнана прийнятною.Суть
135. Заявник стверджував, що застосування до нього наручників під час його перебування у лікарні було незаконним, необґрунтованим і принизливим.
136. Уряд стверджував, що наручники застосовувались до заявника відповідно до національного законодавства, і що це було необхідним заходом, враховуючи спроби заявника втекти з лікарняної палати, а також спроби його прихильників увійти до палати.
137. Суд нагадує, що застосування наручників, як правило, не порушує питання за статтею 3 Конвенції, якщо такий захід вживається у зв’язку із законним позбавленням свободи і не має на меті застосування сили або публічну демонстрацію, які б перевищували межі, що обґрунтовано вважаються необхідними. У зв’язку з цим, важливо розглянути, наприклад, ризик втечі особи або заподіяння тілесних ушкоджень чи матеріальної шкоди (див. рішення у справах «Ранінен проти Фінляндії» (Raninen v. Finland), від 16 грудня
1997 року, п. 56, Reports 1997‑VIII, та «Енаф проти Франції» (Hénaf v. France), заява № 65436/01, пп. 50-53, ECHR 2003‑XI).
138. Повертаючись до обставин даної справи, Суд зазначає, що до заявника безперервно застосовувались наручники протягом всіх шістнадцяти днів його перебування в лікарні, з декількома короткими перервами. Згідно з твердженнями Уряду це було необхідним, зокрема, через його нібито численні спроби втекти з лікарняної палати, а також через спроби його прихильників увійти до палати (див. п. 136). Суд не переконаний таким поясненням. Як вбачається з матеріалів справи (а саме госпіталізація заявника пізнім вечором 27 квітня 2004 року і той факт, що до нього було застосовано наручники у той самий день), заявник був обмежений у пересуванні з самого початку свого перебування там, а не після будь-якої спроби втечі. З огляду на обставини справи, Суд вважає, що важко уявити, як заявник міг здійснювати «численні спроби» втечі, будучи прикутим до ліжка. В зауваженнях Уряду з цього питання не вистачає підтверджуючих доказів.
139. Суд також зазначає, що заявник весь час перебував під охороною трьох працівників міліції, на вікнах його палати були решітки, а двері оснащені замком. Ці заходи здаються в значній мірі достатніми, щоб запобігти втечі заявника, а також будь-яким несанкціонованим візитам до нього. Суд також зазначає, що не має жодних доказів того, що заявник поводився агресивно по відношенню до персоналу лікарні та працівників міліції, становив загрозу для своєї власної безпеки або, що він був схильний до самогубства.
140. За цих обставин, Суд вважає, що застосування наручників до заявника під час перебування у лікарні було непропорційним вимогам безпеки та невиправданим приниженням, навмисним або ні. Таким чином, воно становило нелюдське та таке, що принижує гідність поводження.
141. Відповідно, у зв’язку з цим також мало місце порушення
статті 3 Конвенції;
iii.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З МЕДИЧНИ ЛІКУВАННЯМ ЗАЯВНИКУ.
142. Заявник також скаржився на порушення статті 3 Конвенції у зв’язку зі стверджуваною неадекватністю медичної допомоги, яку він отримав після інциденту 27 квітня 2004 року. Він стверджував, що його госпіталізація не було достатньо швидкою та, що його лікування не було достатньо ретельним.
143. Суд зазначає, що заявника було доправлено з ІТТ до лікарні приблизно через три години після інциденту, про який йдеться (див. пп. 35 і 54). Немає ознак того, що ця затримка була настільки значною, що зашкодила його лікуванню.
144. Суд також зазначає, що заявник протягом шістнадцяти днів пройшов курс стаціонарного лікування в лікарні Євпаторійської міської лікарні у зв’язку з його станом, зокрема це були забої, струс мозку і запалення вуха. До складу лікарів, що брали участь у його лікуванні, входили нейрохірург, керівник відділу отоларингології, хірург-стоматолог, хірург-офтальмолог, а також керівники кардіологічного, урологічного та травматологічного відділень (див. п. 55 вище).
145. У день виписки заявника з лікарні, 13 травня 2004 року, його дружина написала до Суду, що його стан здоров’я погіршувався, та наполягала на необхідності його лікування в умовах стаціонару, в якості тимчасового заходу відповідно до Правила 39 Регламенту Суду. Наступного дня її прохання було задоволено. Суд зазначає, що українські органи влади забезпечили проведення медичного обстеження заявника в умовах стаціонару в той самий день, коли була надана вказівка про застосування тимчасового заходу (див. пп. 57-60 вище). З огляду на те, що лікарі, які спеціалізуються в різних областях медицини, дійшли до висновку, що не було жодної необхідності в його стаціонарного лікуванні, Суд скасував тимчасову міру 5 липня
2004 року (див. п. 62 вище).
146. Суд повторює, що він не в змозі робити припущення щодо належного лікування, що призначалось заявнику в цивільних медичних закладах (див. рішення у справі «Охріменко проти України» (Okhrimenko v. Ukraine), № 53896/07, п. 71, рішення від 15 жовтня
2009 року).
147. В даному випадку вбачається, що заявника було забезпечено оперативним та комплексним медичним наглядом та лікуванням.
148. Таким чином, Суд відхиляє цю скаргу як явно необґрунтовану, відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
IV.СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
149. Посилаючись на пункт 1 статті 5 Конвенції, заявник скаржився, що його попереднє ув’язнення, а також подальше його тримання під вартою не мало законних підстав або обґрунтування. Він також скаржився, посилаючись на підпункти «с» і «b» пункту 3 та пункту 1 статті 6 Конвенції, що суд обрав заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час слухання, на якому був присутній прокурор, але був відсутній представник заявника. Він також скаржився, відповідно до пунктів 3 і 4 статті 5 Конвенції, що його апеляційну скаргу на постанову про взяття під варту було розглянуту тільки після необґрунтованих затримок.
150. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справі, з огляду на суть скарг заявника, вирішує розглянути їх наступним чином:
- скарги щодо відсутності відповідних і достатніх причин, наведених національними судами, для взяття заявника під варту та продовжуваного тримання його під вартою за пунктами 1 і 3 статті 5 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Харейдинов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), №. 38717/04, пп. 29-31 та 41-43, від 14 жовтня 2010 року).
- скарга щодо стверджуваної несправедливості судового засідання 27 квітня 2007 року щодо обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, яке також не було розглянуто в світлі цього положення, як таке, що стосується процедури, за допомогою якої заявник «постав перед суддею» (див., наприклад, рішення у справі «Лебедєв проти Росії» (Lebedev v. Russia), № 4493/04,
пп. 74-77, від 25 жовтня 2007 року); і, врешті,
- скарга щодо недостатньої швидкості перегляду справи в апеляційному суді повинна бути розглянута за пунктом 4 статті 5 Конвенції.
151. Стаття 5 Конвенції у відповідній частині передбачає наступне:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(с) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою до провадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «с» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання."
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікань встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.»
A.Прийнятність
1.Справедливість процедури, за допомогою якої заявник «постав перед суддею»
152. Уряд стверджував, що заявник брав участь у судовому засіданні 27 квітня 2004 року, за результатами якого йому було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою. Уряд підкреслив, що заявник сам був адвокатом і, отже, присутність його представника не була важливою для принципу рівності між стороною обвинувачення та стороною захисту.
153. Заявник стверджував, що відсутність його представника призвела до того, що процедура, за допомогою якої він «постав перед суддею», була несправедливою.
154. Суд вважає, що заявник мав необхідну юридичну кваліфікацію, щоб справу представляти свої інтереси на слуханні, у той час як залишалось невідомим, чи мала його дружина, про призначення якої захисником він безуспішно клопотав, будь яку юридичну базу.
155. З огляду на всі наявні у нього матеріали,Суд не вбачає жодної несправедливості в судовому засіданні, про яке йдеться, через відсутність представника заявника.
156. Таким чином, ця частина скарги повинна бути відхилена як явно необґрунтована, відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
2.Інші скарги
157. Суд зазначає, що решта скарг, за пунктами 1,3 та 4 статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Таким чином, вони мають бути визнані прийнятними.
B. Суть справи
1. Скарги за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції
158. Заявник стверджував, що не було жодних причин для взяття і тримання його під вартою.
159. Уряд стверджував, що тримання заявника під вартою ґрунтувалося на судових рішеннях, прийнятих відповідно до національного законодавства. Уряд відзначив, що заявник порушив запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд, обраний йому раніше, і, що він погрожував жертві, пану К. Таким чином, його тримання під вартою було виправданим.
160. Відповідно до практики Суду, обґрунтування будь-якого періоду тримання під вартою, незалежно від того, наскільки він є короткотривалим, має бути переконливо продемонстровано органами влади (див. рішення у справі «Белчев проти Болгарії» (Belchev v. Bulgaria), № 39270/98, п. 82, від 8 квітня 2004 року, та рішення у справі «Кастравец проти Молдовії» (Castravet v. Moldova), № 23393/05, п. 33, від 13 березня 2007 року). Суд вже встановлював, що ще однією функцією вмотивованого рішення є демонстрація сторонам провадження, що вони були почуті. Хоча стаття 5 Конвенції не накладає на суддю, який розглядає скаргу щодо взяття під варту, обов’язку розглядати кожен зазначений у скарзі аргумент, її гарантії були б позбавлені свого змісту, якби суддя, посилаючись на національне законодавство та практику, вважав би неважливими або ігнорував конкретні факти, вказані ув’язненим, які б могли поставити під сумнів «законність» позбавлення свободи (див. рішення у справі «Ігнатенко проти Молдови» (Ignatenco v. Moldova), № 36988/07, пп. 77-78, від 8 лютого 2011 року, з подальшими посиланнями).
161. Повертаючись до обставин даної справі, Суд зазначає, що Сакський Суд вирішив помістити заявника під варту, хоча такий суворий захід зазвичай не застосовується в аналогічних випадках (див. п. 16). Обґрунтуванням, наведеним прокурором і прийнятим судом, була стверджувана неналежна поведінка заявника в ході досудового слідства, а саме: його неявка за повісткою, проживання за адресою, що відрізняється від заявленої, виїзди з міста без дозволу, і його погрози жертві, пану К. Суд зазначає, що лікарняний лист заявника свідчив про його непрацездатність, відповідно, його нездатність брати участь у розслідуванні не розглядалась. Щодо стверджуваних погроз на адресу жертви, їх існування, як видається, базувалося виключно на основі заяви останнього, рішення суду не підтверджувалось жодними доказами цих тверджень. Те ж саме справедливо і для висновків суду, що стосуються деяких несанкціонованих поїздок заявника; в постанові не було вказано жодних подробиць, навіть сумарно.
162. Таким чином, Суд вважає, що доводи національних судів, якими вони обґрунтували постанову щодо обрання заявнику зпобіжного західу у вигляді тримання під вартою від 27 квітня 2004 року, були сформульовані в загальних термінах і не мали відношення до його конкретних та відповідних заперечень проти виключно суворого, в його обставинах, запобіжного заходу.
163. Крім того, в матеріалах справи ніщо не вказує на те, що ці обґрунтування змінювались з часом і, що продовження тримання заявника під вартою після цього, до його звільнення 1 жовтня
2004 року, було належним чином обґрунтоване (див. пп. 24-26).
164. Таким чином, Суд вважає, що мало місце порушення пунктів 1 та 3 статті 5 Конвенції.
2. Скарга за пунктом 4 статті 5 Конвенції
165. Суд зазначає, що апеляційна скарга представника заявника щодо взяття заявника під варту була подана до Апеляційного суду АРК 27 квітня 2004 року і розглянута 1 червня 2004 року, тобто, один місяць і п’ять днів потому.
166. На думку Суду, питання, поставлені перед апеляційним судом не були надто складними. А матеріали, надані Суду, не містять жодних ознак того, що заявник або його представник сприяли затягуванню апеляційного провадження. Насправді, тривалість апеляційного провадження була пов’язана з діями органів влади. Суд повторює, що, коли предметом розгляду є особиста свобода особи, він притримується дуже суворих стандартів, що стосуються дотримання державою вимог якнайшвидшого розгляду законності тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Кадем проти Мальти» (Kadem v. Malta), № 55263/00, пп. 44-45, від 9 січня 2003 року, де Суд визнав надмірним сімнадцятиденний період вирішення законності тримання заявника під вартою і рішення у справі «Мамедова проти Росії» (Mamedova v. Russia), № 7064/05, п. 96, від 1 червня 2006 року, де тривалість апеляційного провадження двадцять шість днів була визнана такою, що порушила вимоги пункту 4 статті 5 Конвенції щодо судового розгляду «без зволікань»).
167. Таким чином, Суд доходить висновку, що тривалість апеляційного провадження щодо законності досудового тримання заявника під вартою суперечить вимозі пункту 4 статті 5 Конвенції щодо судового розгляду «без зволікань». Таким чином, мало місце порушення цього положення.
V.ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
168. Заявник також скаржився за статтею 3 Конвенції, а також із посиланням на статтю 13 Конвенції, що національні органи влади не приділяли належної уваги його попереднім скаргам. Також він скаржився, що постанови суду від 27 квітня і 7 липня 2004 року суперечили вимогам пункту 2 статті 6 Конвенції. Він також скаржився за підпунктом «с» частини 3 статті 6 Конвенції, що його дружині було відмовлено у його представництві в суді з 27 квітня по 19 травня
2004 року. Крім того, заявник скаржився, що 1 червня 2004 року Апеляційний суд АРК не допитав всіх свідків захисту. І врешті, він скаржився, що його засудження було несправедливим.
169. З огляду на всі наявні матеріали, що були в його розпорядженні, та тією мірою, якою оскаржуване питання належить до його компетенції, Суд вважає, що вони не містять ознак порушення прав і свобод, викладених у Конвенції та Протоколах до неї. Таким чином, ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована, відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
VI.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
170. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».Шкода
171. Заявник вимагав 50 000 євро відшкодування моральної шкоди.
172. Уряд вважає цю вимогу надмірною та необґрунтованою.
173. Суд вважає, що заявник зазнав моральної шкоди, яку не може бути компенсовано самою лише констатацією порушення його конвенційних прав. Зважаючи на обставини справи, в тому числі присудження компенсації заявнику національними судами, та постановляю рішення на засадах справедливості, як це вимагається статтею 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 9 000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-яких податків, що можуть нараховуватись на цю суму.Судові та інші витрати
174. Заявник не подав жодних вимог за цим пунктом. Тому Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
175. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО
1. Постановляє приєднати до розгляду заяви по суті заперечення Уряду щодо наявності у заявника статусу потерпілого у зв’язку з його скарги за статтею 3 Конвенції стосовно незабезпечення державними органами його безпеки під час тримання його під вартою, та відхиляє їх після розгляду цієї скарги по суті.
2. Оголошує прийнятними скарги щодо умов утримання заявника під вартою, незабезпечення державними органами його захисту від насильства з боку інших затриманих осіб, неефективності національного розслідування інциденту, застосування наручників до заявника в лікарні, а також скарги щодо стверджуваної незаконності та тривалість досудового тримання його під вартою та відсутність його судового перегляду в розумний строк, а решту скарг неприйнятними;
3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно умов тримання заявника в камері № 12 Євпаторійського ІТТ.
4. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно незабезпечення державними органами безпеки заявника під час тримання його під вартою.
5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно неефективності національного розслідування жорсткого поводження із заявником в Євпаторійському ІТТ.
6. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно застосування до заявника наручників в лікарні.
7. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції стосовно тримання заявника під вартою 27 квітня 2004 року.
8. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвенції стосовно тривалого досудового тримання заявника під вартою.
9. Постановляє, що було порушення пункту 4 статті 5 Конвенції стосовно відсутності судового перегляду законності тримання заявника під вартою в розумний строк.
10. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава має сплатити заявнику 9 000 (дев’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
11. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.»
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 січня 2013 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Клаудія ВестердікМаркВіллігер
(ClaudiaWesterdiek)(MarkVilliger)
СекретарГолова
Full & Egal Universal Law Academy