ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ТАЛАЛІХІНА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF TALALIKHINA v. UKRAINE)
(Заява № 13919/12)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
22 жовтня 2020 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Талаліхіна проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), Голова,,
Лятіф Гусейнов (Latif Hüseynov),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в.о. заступника Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 13919/12), яку 20 лютого 2012 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України,
пані Ольга Василівна Талаліхіна (далі –заявниця);
рішення від 02 травня 2019 року повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд);
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 29 вересня 2020 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
Справа стосується законності та тривалості тримання заявниці під вартою під час досудового слідства, тривалості кримінального провадження щодо неї та відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим.
ФАКТИ
1. Заявниця народилася у 1954 році і проживає у м. Севастополь. Її представляв пан Р. Мартиновський, юрист, що практикує у м. Київ.
2. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
4. 05 вересня 2007 року щодо заявниці було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у вчиненні крадіжки. Того ж дня її допитали як підозрювану. Їй було обрано запобіжний захід у вигляді підписки про невиїзд. 30 жовтня 2007 року кримінальну справу було передано до суду для розгляду по суті.
5. 13 квітня 2009 року заявниця, перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, посварилася вдома зі своїм співмешканцем. Під час сварки заявниця, як стверджувалося, вдарила чоловіка молотком. Чоловіка доставили до лікарні, де він помер через декілька днів після інциденту.
6. 17 квітня 2009 року заявницю було затримано та допитано у зв’язку з інцидентом з її співмешканцем.
7. 20 квітня 2009 року Ленінський районний суд міста Севастополя обрав заявниці запобіжний захід у вигляді тримання під вартою під час досудового слідства.
8. 15 червня 2009 року прокуратура міста Севастополя схвалила обвинувальний висновок, в якому заявницю обвинувачували в умисному заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, що спричинили смерть потерпілого, та передала справу до районного суду для подальшого розгляду. Заявниця залишилася під вартою.
9. 06 липня 2009 року Нахімовський районний суд
міста Севастополя (далі – районний суд) провів підготовче засідання у справі заявниці та постановив залишити без змін обраний їй запобіжний захід.
10. 05 серпня 2011 року та 10 травня 2012 року районний суд відмовляв у задоволенні клопотань заявниці про звільнення з-під варти під час провадження як необґрунтованих, вважаючи, що підстави для зміни запобіжного заходу були відсутні.
11. 20 червня 2012 року районний суд вирішив змінити запобіжний захід заявниці у вигляді тримання під вартою на особисту поруку, погодившись, щоб її поручителями були її родичі. Заявницю звільнили з-під варти.
12. 19 вересня 2012 року прокурор зняв пред’явлене заявниці обвинувачення у вчиненні крадіжки у зв’язку з відсутністю складу злочину.
13. 06 лютого 2013 року районний суд визнав заявницю винною у вчиненні неумисного вбивства її співмешканця та обрав їй покарання у виді позбавлення волі на строк два роки.
відповіднЕ національне законодавство
14. Стаття 156 Кримінально-процесуального кодексу України
1960 року (чинного на момент подій) передбачала, що тримання під вартою під час досудового слідства не мало тривати більше двох місяців. Однак суддя був уповноважений продовжити строк дії запобіжного заходу у вигляду тримання під вартою за відповідним поданням.
ПРАВОПопередні зауваження
15. Уряд стверджував, що не міг належним чином прокоментувати заяву, оскільки матеріали справи на національному рівні знаходилися в Нахімовському районному суді міста Севастополя, і на момент повідомлення його про заяву Україна не контролювала Крим та
м. Севастополь.
16. Заявниця стверджувала, що надала Суду всі необхідні документи на підтвердження своїх скарг. Вона наполягала, що електронні копії відповідних судових рішень були також доступні Уряду в Єдиному державному реєстрі судових рішень. Вона зазначила, що Уряд мав повний доступ до цієї офіційної електронної бази даних.
17. З огляду на характер скарг, які є предметом усталеної практики, та твердження заявниці Суд вважає можливим продовжити розгляд з наявними у нього матеріалами справи (див. подібний підхід у рішенні у справі «Літвінюк проти України» [Комітет] (Litvinyuk v. Ukraine) [Committee], заява № 55109/08, пункт 16 та далі, від 01 березня
2018 року).СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ пункту 1 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
18. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 5 Конвенції, що
(a) після закінчення розслідування в червні 2009 року тримання її під вартою не ґрунтувалося на жодному судовому рішенні до 06 липня 2009 року; та (b) що ухвала суду від 06 липня 2009 року, якою було санкціоновано її подальше тримання під вартою під час досудового слідства, була свавільною.
19. Відповідна частина пункту 1 статті 5 Конвенції передбачає:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;»Прийнятність
20. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, оскільки вона могла звернутися зі скаргою на первинну постанову про обрання їй запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою від 20 квітня 2009 року.
21. Заявниця стверджувала, що її скарга за пунктом 1 статті 5 Конвенції стосувалася інших періодів тримання її під вартою, які не охоплювалися постановою суду від 20 квітня 2009 року.
22. Суд повторює, що вичерпанню заявником підлягають лише ті засоби юридичного захисту, які пов’язані зі стверджуваними порушеннями та при цьому є доступними і достатніми (див. рішення у справі «Акіліна проти Мальти» [ВП] (Aquilina v. Malta) [GC],
заява № 25642/94, ЄСПЛ 1999-III). Уряд не довів, що відповідний засіб юридичного захисту дав би можливість розглянути суть скарги заявниці, яка стосувалася іншого періоду тримання під вартою під час досудового слідства. Тому заперечення відхиляється.
23. Суд зазначає, що ця скарга є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.Суть
24. Заявниця підтримала свою скаргу.
25. Уряд не надав жодних коментарів щодо суті справи.
26. Суд зазначає, що після закінчення строку у постанові про обрання запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою
від 20 квітня 2009 року, тривалість якого не могла перевищувати двох місяців (див. пункт 14), подальше тримання заявниці під вартою ґрунтувалося на тому, що обвинувальний висновок було передано до районного суду (див. пункт 8). Національні суди не повертались до розгляду питання про тримання заявниці під вартою до 06 липня
2009 року, коли районний суд продовжив строк тримання заявниці під вартою без наведення будь-якого обґрунтування (див. пункт 9). У зв’язку з цим Суд зазначає, що раніше розглядав подібні справи проти України і визнавав їх несумісними з принципами юридичної визначеності та захисту від свавілля відповідно до пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, пункти 71, 73 – 75 та 98, від 10 лютого 2011 року).
27. Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від своїх попередніх висновків. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ пункту 3 СТАТТІ 5 КОНВЕНЦІЇ
28. Заявниця скаржилася на надмірну загальну тривалість тримання її під вартою. Вона посилалася на пункт 3 статті 5 Конвенції, який передбачає:
«Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту «c» пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання..»
29. Суд зазначає, що загальні принципи щодо права на судовий розгляд упродовж розумного строку або звільнення під час провадження, гарантованого пунктом 3 статті 5 Конвенції, наведені в низці попередніх рішень (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справах Кудла проти Польщі» [ВП] (Kudła v. Poland) [GC],
заява № 30210/96, пункт 110, ЄСПЛ 2000–XI та «Маккей проти Сполученого Королівства» [ВП] (McKay v. the United Kingdom) [GC], заява № 543/03, пункти 41 – 44, ЄСПЛ 2006–X з подальшими посиланнями).
30. Суд зазначає, що безперервне тримання заявниці під вартою тривало більше трьох років і двох місяців (див. пункти 6 та 11), і ніщо у матеріалах справи не виправдовувало такий тривалий період тримання під вартою. У згаданому рішенні у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), пункти 79 – 81 та 99) Суд встановив порушення у зв’язку з питаннями, подібними до питань у цій справі, та вказав на існування в Україні системної проблеми, пов’язаної з надмірною тривалістю тримання під вартою під час досудового слідства. Суд не вбачає жодних підстав відходити у цій справі від своїх попередніх висновків.
31. Отже, ця скарга є прийнятною та свідчить про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції.СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ пункту 1 СТАТТІ 6 та статті 13 КОНВЕНЦІЇ
32. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на нерозумну тривалість кримінального провадження щодо неї. Вона скаржилася за статтею 13 Конвенції на відсутність у її розпорядженні ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з надмірними затримками у провадженні на національному рівні.
33. Пункт 1 статті 6 Конвенції та стаття 13 Конвенції передбачають:
Пункт 1 статті 6 Конвенції
«Кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, ... який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...»
Стаття 13 Конвенції
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»
34. Суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна оцінюватися у контексті обставин справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника і відповідних органів державної влади, а також важливість предмету спору для заявника (див. рішенні у справі «Фрідлендер проти Франції» [ВП] (Frydlender v. France) [GC], заява № 30979/96, пункт 43, ЄСПЛ 2000-VII).
35. У керівній справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), заява № 66561/01, пункти 72 – 76 та 78 – 79, від 30 березня 2004 року) Суд вже встановлював порушення щодо питань, аналогічних тим, що розглядаються у цій справі.
36. Суд зазначає, що у цій справі тривалість кримінального провадження перевищила п’ять років (див. пункти 4 та 13) лише в одній інстанції. Суд не вбачає жодного виправдання надмірній тривалості кримінального провадження щодо заявниці, яка мусила провести більшу частину цього періоду під вартою. Розглянувши наявні матеріали, Суд дійшов висновку про недотримання у цій справі вимоги «розумного строку».
37. Суд також вважає, що заявниця не мала у своєму розпорядженні ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з її скаргою на надмірну тривалість провадження на національному рівні (див. згадане рішення у справі «Меріт проти України» (Merit v. Ukraine), пункт 79).
38. Отже, скарги є прийнятними та свідчать про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
39. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
40. Заявниця вимагала 6 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
41. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.
42. Суд присуджує заявниці 2 400 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
43. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 3 статті 5 Конвенції;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 та статтю 13 Конвенції;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 2 400 (дві тисячі чотириста) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 жовтня
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря
Габріеле Куцско-Штадльмайер
(Gabriele Kucsko-Stadlmayer)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy