© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
СПРАВА TARAKHEL ПРОТИ ШВЕЙЦАРІЇ
(Заява № 29217/12)
РІШЕННЯ
[ВИТЯГИ]
СТРАСБУРГ
4 лиcтопада 2014 року
Це рішення є остаточним, але до нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі Tarakhel проти Швейцарії,
Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:
Дін Шпільман (Dean Spielmann), Голова,
Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall),
Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Марк Вілігер (Mark Villiger),
Ізабель Беро-Лафевр (Isabelle Berro-Lefèvre),
Андраш Сайо (András Sajó),
Леді Біанку (Ledi Bianku),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Ишил Каракаш (Işıl Karakaş),
Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić),
Юлія Лафранк (Julia Laffranque),
Лінос-Александре Сіціліанос (Linos-Alexandre Sicilianos),
Гелен Келер (Helen Keller),
Андре Потоцкі (André Potocki),
Поль Леман (Paul Lemmens),
Гелена Єдерблом (Helena Jäderblom),
Пол Махоні (Paul Mahoney), судді,
і Лоренс Ерлі (Lawrence Early), юрисконсульт,
Розглянувши справу на засіданнях 12 лютого і 10 вересня 2014 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене на останньому засіданні:
ПРОЦЕДУРА
1. Справа була відкрита за заявою № 29217/12, поданою до Суду проти Швейцарської Конфедерації 10 травня 2012 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) вісьмома громадянами Афганістану (далі - заявники): паном Голаджаном Тарахел («перший заявник»), народженим 1971 року, його дружиною, пані Марйам Хабібі («друга заявниця»), народженою 1981 року, і їхніми шістьма неповнолітніми дітьми, Арезоо, народженою у 1999 році, Мохаммадом, народженим у 2001 році, Назанін, народженою у 2003 році, Схіба, народженою у 2005 році, Зейнаб, народженою у 2008 році, і Амір Хасаном, народженим у 2012 році; усі вони мешкають у Лозані.
2. Заявники були представлені Службою правової допомоги для біженців (SAJE), від імені якої діяла пані Клое Бреняр Екофрей (Chloé Bregnard Ecoffey). Уряд Швейцарії (далі – Уряд) представляла уповноважена особа, пан Франк Шюрман (Frank Schürmann), керівник відділу міжнародного захисту прав людини Федерального бюро правосуддя.
3. Спираючись на статті 3 і 8 Конвенції, заявники переважно стверджували, що вислання до Італії створювало для них загрозу нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження через ризик опинитись без притулку або отримати притулок у нелюдських і таких, що принижують гідність, умовах. Цей ризик випливав із відсутності гарантій індивідуальної опіки з огляду на системні проблеми, які має мережа надання притулку біженцям, які тікають до Італії.
На підставі статей 13 і 3 Конвенції заявники також стверджували, що державні органи Швейцарії не вивчили з належною увагою їхнє особисте становище і не врахували їхнє сімейне становище.
4. 25 червня 2012 року Уряду було повідомлено про заяву.
5. 24 вересня 2013 року Палата, якій було передано заяву, у складі: Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi), Дануте Йочєнє (Danutė Jočienė), Пер Лоренцен (Peer Lorenzen), Андраш Сайо (András Sajó), Ишил Каракаш (Işıl Karakaş), Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić) і Гелен Келер (Helen Keller), а також Стенлі Нейсміт (Stanley Naismith), секретар секції, - передала справу на розгляд Великої Палати, проти чого сторони провадження не заперечували (стаття 30 Конвенції і стаття 72 регламенту). Склад Великої Палати було сформовано на підставі статей 26 §§ 4 і 5 Конвенції і статті 24 Регламенту Суду («Регламент»). Під час останнього розгляду судді-замісники Поль Леман і Нона Цоцорія замістили Інету Зімєлє і Пера Лоренцена, які не могли продовжувати розгляд (стаття 24 § 3 Регламенту).
6. Заявники і Уряд надали письмові зауваження щодо прийнятності і суті заяви (стаття 59 § 1 Регламенту). Зауваження були надані урядами Італії, Нідерландів, Швеції, Норвегії і Сполученого Королівства, а також організацією «Defence for Children», Консультаційним центром з прав особи у Європі (Центр AIRE), Європейською радою біженців і шукачів притулку (CERE) і Amnesty International; усім їм Голова дозволив виступити у письмовому провадженні (стаття 36 § 2 Конвенції і правило 44 § 3). Італійський уряд був також запрошений до участі у судовому засіданні.
7. Слухання відбулось в Палаці прав людини у Страсбурзі 12 лютого 2014 року (правило 59 § 3 Регламенту).
Тоді перед Судом з’явились:
(a) від Уряду-відповідача
Пан Ф. Шюрман (f. schürmann), керівник відділу міжнародного захисту прав людини Федерального бюро правосуддя, Федеральний департамент правосуддя і поліції
уповноважена особа,
пан Б. Дюбі (b.dubey), заступник керівника відділу європейського права і координації Шенген/Дублін Федерального бюро правосуддя, Федеральний департамент правосуддя і поліції, радник,
пані Д. Штайґер Леба (d. steiger leuba), наукова співробітниця, відділ міжнародного захисту прав людини Федерального бюро правосуддя, Федеральний департамент правосуддя і поліції, радник,
пан Ж. Орні (j. horni), керівник відділу співпраці за Дублінською угодою Федерального бюро правосуддя, Федеральний департамент правосуддя і поліції, радник,
пані В. Гофер (v. hofer), відповідальна за співпрацю за Дублінською угодою при Міністерстві внутрішніх справ Італії Федерального бюро правосуддя, Федеральний департамент правосуддя і поліції, радник.
– від заявників
пані К. Бреняр Екофрей (c. bregnard ecoffey), уповноважена особа від SAJE, юрист,
пані К. Повлакіч (k. Povlakic), радниця.
– від італійського уряду (третя особа)
пані П. Акардо (p. accardo), заступник уповноваженої особи,
пан Ґ. Мауро Пелеґріні (g. mauro pellegrini), заступник уповноваженої особи.
Суд заслухав звернення пана Шюрмана і пана Орні, а також пані Бреняр Екофрей, пані Повлакіч і пані Акардо і їхні відповіді на питання суддів.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
8. Обставини справи можуть бути підсумовані наступним чином.
9. У невстановлений день перший заявник виїхав із Афганістану до Пакістану. Там він зустрів другу заявницю і одружився з нею. Разом вони переїхали до Ірану, де мешкали протягом п’ятнадцяти років.
10. У невстановлений день подружжя разом з дітьми переїхало з Ірану до Туреччини, звідки вони поїхали кораблем до Італії. Відповідно до повідомлень італійської поліції і протоколів, долучених до зауважень італійського уряду, заявники (подружжя і п’ять старших дітей) висадились на узбережжі Калабрії 16 липня 2011 року і після того, як надали неправдиву інформацію про себе, одразу ж були піддані процедурі ідентифікації EURODAC (знімки фотографій і відбитків пальців). Того ж дня подружжя і п’ять старших дітей були розміщені у приміщенні притулку, наданого комуною Стіньяно (провінція Регіон Калабрія), де вони жили до 26 липня 2011 року, після чого, коли було встановлено їхні справжні особи, були переведені до Центру розміщення для прохачів притулку (Centro di Accoglienza per Richiedenti Asilo, «CARA») у Барі, регіон Пуя.
11. Як стверджують заявники, умови проживання у цьому центрі були поганими через, зокрема, відсутність належних санітарних засобів, перенаселеність і атмосферу насилля, яка панувала поміж мешканцями.
12. 28 липня 2011 року заявники без дозволу залишили CARA у Барі. Після цього вони переїхали до Австрії, де 30 липня 2011 року знову були зареєстровані у системі EURODAC. Там вони подали клопотання про притулок, яке було залишене без задоволення. 1 серпня 2011 року Австрія звернулась до італійської влади з проханням про прийом заявників, це прохання було офіційно задоволене 17 серпня 2011 року. У невстановлений день заявники переїхали до Швейцарії. 14 листопада 2011 року австрійські служби повідомили італійських колег про анулювання передачі через зникнення заявників.
13. 3 листопада 2011 року заявники подали клопотання про притулок у Швейцарії.
14. 15 листопада 2011 року перший заявник і друга заявниця пройшли співбесіду у Федеральному бюро міграції (ODM), під час якої повідомили, що умови життя в Італії були тяжкими, і що в цій країні перший заявник не зможе знайти роботу.
15. 22 листопада 2011 року ODM звернулось до італійської влади із проханням про прийняття заявників. У відповідних зауваженнях швейцарська і італійська влада погодились, що Італія погодилася задовольнити це прохання.
16. Рішенням від 24 січня 2012 року ODM залишило без задоволення клопотання заявників про притулок і наказало вислати їх до Італії. Адміністративна влада вирішила, що «тяжкі умови життя в Італії не можуть бути підставою для неможливості вислання», що «Італія мала підтримати заявників» і що «швейцарська влада не може ухвалювати рішення замість італійської.» Ці міркування підсумовувались тим, що «із матеріалів справи не вбачається жодних обставин, які могли б становити загрозу для життя заявників у випадку повернення до Італії.»
17. 2 лютого 2012 року заявники звернулись зі скаргою до Федерального адміністративного суду. На підтвердження своєї скарги вони стверджували, що умови утримання прохачів притулку в Італії порушували статтю 3 Конвенції, і що федеральна влада не вивчила їхню заяву із належною увагою.
18. Рішенням від 9 лютого 2012 року Федеральний адміністративний суд залишив скаргу без задоволення, повністю схваливши рішення ODM. Суд вирішив, що «навіть попри те, що система розміщення і соціальної допомоги мала недоліки, і прохачі притулку не могли бути взяті під опіку владою або приватними благодійними інституціями», із матеріалів справи не вбачається «порушення Італією своїх зобов’язань за міжнародним публічним правом». Звертаючись до поведінки заявників, суд постановив, «що вирішивши переїхати до Швейцарії, вони не дали італійській владі можливості виконати свої зобов’язання стосовно їхнього становища».
19. 13 березня 2012 року заявники просили ODM поновити провадження і надати їм притулок у Швейцарії. Вони вважали, що їхнє особисте становище не було предметом уважного розгляду. ODM передало це прохання до Федерального адміністративного суду, який перекваліфікував його у «прохання про перегляд» рішення від 9 лютого 2012 року і залишив його без задоволення 21 березня 2012 року на тій підставі, що заявники не навели жодного нового мотивування, яке могли б навести під час звичайного провадження. Заявники обґрунтовували своє прохання переважно детальнішим описом свого перебування у Італії і тим фактом, що їхні діти вже почали ходити до школи у Швейцарії.
20. Листом від 10 травня 2012 року, який був отриманий секретаріатом 15 травня, заявники звернулись до Суду і просили у якості тимчасового заходу звернутись до швейцарського уряду із клопотанням про призупинення вислання до Італії на час провадження.
21. Факсом від 18 травня 2012 року секретаріат повідомив уповноважену особу швейцарського уряду, що суддя, котрий виконує обов’язки головуючого у секції, до якої було передано справу, вирішив просити швейцарський уряд на підставі статті 39 Регламенту Суду не висилати заявників до Італії на час провадження у Суді.
(...)
III. ЧИННЕ ПРАВО ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ
(...)
35. Регламент Дублін II було нещодавно замінено регламентом 604/2013 Європейського парламенту і Ради від 26 червня 2013 року («Регламент Дублін III»), який має збільшити ефективність «дублінської системи» і посилити правові гарантії для осіб, які підпадають під «дублінську процедуру». Він спрямований, зокрема, на те, щоб забезпечити збереження сімейної єдності, і приділяє особливу увагу потребам неповнолітніх, які подорожують без дорослих, і інших осіб, які потребують особливого захисту. (...)
Стаття 6
Гарантії на користь неповнолітніх
« 1. Вищий інтерес дитини є головною турботою для Держав-учасниць під час будь-яких проваджень, передбачених даним регламентом.
(...)
3. Оцінюючи вищий інтерес дитини, Держави-учасниці тісно співпрацюють між собою і належно беруть до уваги, зокрема, наступні чинники:
a) можливість возз’єднання сім’ї;
b) добробут і соціальний розвиток неповнолітньої особи;
c) міркування щодо певності і безпеки, зокрема, якщо неповнолітня особа може бути жертвою торгівлі людьми;
d) думку неповнолітньої особи, залежно від її віку і розвитку.»
(...)
ПРАВО
(...)
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
A. Аргументи сторін
1. Заявники
57. Заявники стверджують, що умови утримання прохачів притулку в Італії мають системні недоліки, які, на їхню думку, спричинені, з одного боку, труднощами доступу до місць розміщення, пов’язаними з повільністю процедур ідентифікації, і, з іншого боку, в кожному разі недостатніми потужностями для розміщення у таких установах, і, зрештою, неналежними умовами життя, які панують у наявних закладах. На підтримку цього аргументу заявники наводять звіти наступних організацій: Швейцарська організація допомоги біженцям (OSAR), «Італія: умови утримання, поточне становище прохачів притулку і тих, хто користується захистом, зокрема тих, хто повертається до Італії у рамках Дублінського регламенту», Берн, жовтень 2013 року («звіт OSAR»); Maria Bethke і Dominik Bender, Proasyl, «Становище біженців у Італії», 28 лютого 2011 року, («звіт Proasyl»); Європейська єзуїтська служба біженців (JRS), «Дані за країнами щодо регламенту Дублін II. Країна: Італія», листопад 2011 року («звіт JRS»); Верховний комісар ООН у справах біженців, Рекомендації UNHCR щодо важливих аспектів захисту біженців у Італії, липень 2012 року («рекомендації 2012 року HCR»); звіт, оприлюднений 18 вересня 2012 року Комісаром Ради Європи з прав людини, Нілсом Муйжнієксом, за результатами візиту до Італії 3-6 липня 2012 року («звіт 2012 року Комісара з прав людини»); Європейська мережа технічної співпраці із дотримання регламенту Дублін II, «Національний звіт щодо Італії стосовно регламенту Дублін II», 19 грудня 2012 року («звіт 2012 року Європейської мережі Дублін II»).
a) Повільність процедури ідентифікації
58. Заявники стверджують, що право прохачів притулку на проживання у CARA або установах мережі SPRAR (Sistema di protezione per richiedenti asilo e rifugiati) «можливе лише починаючи з» офіційної реєстрації поліцією їхнього клопотання про притулок (verbalizzazione). Як вони стверджують, на практиці між моментом, коли відповідні особи повідомляють про себе до міграційної служби уповноваженої префектури поліції, і моментом реєстрації минає іноді кілька тижнів, навіть місяців, протягом яких ці особи залишаються без даху над головою. На думку заявників, про це було офіційно стверджено адміністративним судом Франкфурта у рішенні від 9 липня 2013 року (...), яке спиралось на інформацію, надану OSAR і організацією borderline-europe. Тож у застосуванні передбаченої законом процедури існують недоліки. Заявники визнають, що ситуація є дещо відмінною щодо прохачів притулку, яких переслали до Італії в рамках дублінського нормативу, які теоретично повинні мати негайний доступ не лише до CARA і установ, які належать до SPRAR, але й до закладів, наданих місцевим самоврядуванням, і до закладів, заснованих у рамках проектів, фінансованих Європейською фундацією для біженців (FER) протягом 2008-2013 років.
b) Можливості поселення у закладах для прохачів притулку
59. Заявники визнають, що заклади, фінансовані FER, призначені для осіб, переміщених на підставі Дублінського регламенту, але вважають, що кількість наявних місць є недостатньою, порівняно з кількістю переміщених осіб. Посилаючись на звіт OSAR, вони стверджують, що у 2012 році було тільки 220 вільних місць на 3551 переміщених осіб загалом, в тому числі 2981 зі Швейцарії.
60. Щодо вільних місць у CARA і установах, які належать SPRAR, заявники стверджують, що особи, яких вислано за Дублінським регламентом, мають складнощі з доступом до них.
61. Що стосується установ мережі SPRAR, заявники, знову цитуючи звіт OSAR, стверджують, що тільки 5 % осіб, які були в них поселені у 2012 році, були переміщені на підставі дублінського регламенту, і що з цих 5 % поселених осіб лише 6,5 % були переміщені зі Швейцарії, в той час як вислання зі Швейцарії становить 85 % загального переміщення до Італії на підставі Дублінського регламенту. Заявники з цього роблять висновок, що багато осіб, переміщених на підставі Дублінського регламенту, не мали можливості отримати помешкання. Вони додають, що відповідно до OSAR, у багатьох випадках члени родин, переміщених до Італії, були поселені окремо.
62. Заявники надають також дані щодо поселення прохачів притулку загалом, незалежно від того, чи були вони переміщені на підставі Дублінського регламенту. У зв’язку з цим вони стверджують, що кількість клопотань про притулок у Італії становила 34115 у 2011 році і 15715 у 2012 році, у 2013 році цей показник зріс. Відповідно до звіту OSAR, кількість біженців, які жили у Італії у 2012 році, досягла 64000. Також відповідно до звіту OSAR, у 2012 році у CARA було лише 8000 місць, а черги були такими довгими, що більшість прохачів не мали жодної перспективи скористатись цією можливістю.
63. Щодо установ SPRAR, звіт OSAR вказує, що кількість місць становила 4800, а у черзі перебували 5000 осіб. У тому ж звіті зазначається, що за повідомленнями інших організацій, Caritas і JRS, тільки 6 % осіб, прийнятих до установ SPRAR, перебування у яких, проте, обмежується шістьма місяцями, можуть знайти роботу і професійно інтегруватись до італійського суспільства.
64. Щодо комунальних центрів поселення, доступних не лише для прохачів притулку, але й для усіх малозабезпечених осіб, то кількість місць у них теж значно нижча за потребу. Відповідно до звіту OSAR, місто Рим має 1300 місць, 1000 осіб перебувають на черзі, і середній строк очікування становить три місяці. У Мілані є лише 400 місць, і тому родини систематично роз’єднують. Заявники додають, що хоча певна кількість комун надають соціальне житло для сімей, кількість його вочевидь недостатня, і перебування у черзі може сягати десяти років. Водночас заявники підкреслюють, що можливості поселення, пропоновані релігійними інституціями і громадськими організаціями, також не відповідають кількості прохань. Зрештою, вільний ринок житла недоступний для прохачів притулку, оскільки економічне становище Італії, зі зростом рівня безробіття, не дозволяє їм знайти роботу.
65. У підсумку заявники стверджують, що через брак місць у різних установах, що надають помешкання, велика кількість прохачів притулку, включно із родинами, в яких є маленькі діти, мають жити у неприйнятних халупах, іншому випадковому житлі або ж узагалі на вулиці. Наприклад, відповідно до звіту OSAR, у місті Римі від 1200 до 1700 осіб живуть у тяжких умовах, а в Італії загалом від 2300 до 2800 осіб сплять на вулицях.
c) Умови проживання у наявних установах
66. Заявники стверджують, що розселення, особливо у CARA, здійснюється з порушенням положення директиви про розселення. Вони посилаються на повідомлення організації borderline-europe, відповідно до якої в CARA у Трапані (Сицилія) у приміщеннях на 15м2 розміщували від п’яти до шести осіб, які змушені були спати на матрацах, покладених просто на підлогу. Ці центри мають також проблеми із санітарними умовами і перенаселеністю. Перенаселеність є навіть постійною проблемою мережі CARA і має особливо згубні наслідки для дітей, особливо якщо єдність родини не збережено, що систематично трапляється, наприклад, у Мілані. У CARA у Мінео (Сицилія) мешканці не отримують субсидії, санітарні умови погані, доступ до лікування недостатній, а злочинність, так само, як і проституція, процвітають.
67. У своїх зауваженнях заявники посилаються, зокрема, на рекомендації 2012 року HCR і на звіт 2012 року Комісара з прав людини. Вони особливо привертають увагу до того факту, що адміністративний трибунал Франкфурта у рішенні від 9 липня 2013 року (...) вирішив, що у випадку переселення до Італії ризик зазнати жорстокого поводження через відсутність умов розселення, відповідних до європейських директив, стосується 50 % прохачів притулку.
68. Зрештою заявники стверджують, що швейцарський уряд не навів жодного документу, який засвідчив би пошук конкретного вирішення для їх розміщення. На їхню думку, не було зроблено ніяких прохань до італійської влади про забезпечення мінімальних гарантій, і не було наведено жодних гарантій того, що заявники будуть поселені у належних умовах і не будуть роз’єднані. Водночас вони вважають, що умови життя у CARA у Барі, де вони провели два дні під час перебування у Італії, були неприйнятними через, зокрема, перенаселеність і спричинену нею жорстокість.
2. Уряд
a) Повільність процедури ідентифікації
69. Уряд не висловився щодо труднощів, на які посилались заявники стосовно повільності процедури ідентифікації.
b) Можливості поселення у закладах для прохачів притулку
70. Стосовно можливостей поселення у закладах для прохачів притулку, існує, як твердить Уряд, у фінансованих FER установах 235 місць, зарезервованих для прохачів притулку, які переслані у рамках «дублінської» процедури. Водночас Уряд стверджує, що можливості мережі SPRAR будуть розширені до 16000 місць протягом 2014‑2016 років. Він посилається переважно на рекомендації 2012 року HCR і на звіт 2012 року Комісара Ради Європи з прав людини, а також на висновки Суду у цитованому рішенні Mohammed Hussein і у подібних наступних справах (Daytbegova і Magomedova проти Австрії (déc.), 4 червня 2013 року, № 6198/12; Abubeker проти Австрії і Італії (déc.), 18 червня 2013 року, № 73874/11; Halimi проти Австрії і Італії (déc.), 18 червня 2013 року, № 53852/11; Miruts Hagos проти Нідерландів і Італії (déc.), 27 серпня 2013 року, № 9053/10; Mohammed Hassan і Інші проти Нідерландів і Італії (déc.), 27 серпня 2013 року, № 40524/10; Hussein Diirshi проти Нідерландів і Італії (déc.), 10 вересня 2013 року, № 2314/10).
c) Умови проживання у наявних установах
71. Стосовно умов проживання у наявних установах, Уряд, знову посилаючись на рекомендації 2012 року HCR і на звіт 2012 року Комісара з прав людини, вважає, що не можна робити висновок про існування в Італії доведеної практики систематичного порушення директиви про розселення. Він додає, що йому не відомі «дублінські» держави, які цілковито відмовилися б від переслання до Італії, і що ні HCR, ні Комісар з прав людини не висловили бажання вступити у дане провадження, на противагу справі M.S.S.
72. Що стосується саме випадку заявників, Уряд зазначає, що 22 листопада 2011 року ODM надіслало італійській владі заяву щодо прийняття заявників, відповідно до статті 17 дублінського регламенту. Протягом двох місяців, передбачених статтею 18 § 1 дублінського регламенту, не надійшло жодної відповіді на цю заяву, що, на думку Уряду, дорівнює мовчазній згоді і на той час було звичним між Швейцарією і Італією.
73. Але практика змінилась, і тепер Італія однозначно відповідає на надіслані Швейцарією прохання щодо прийняття.
74. Загалом пересилання у рамках «дублінської» процедури є заходом, який готується заздалегідь і не передбачений для надзвичайних ситуацій, і тому є можливість взяти до уваги становище осіб, які потребують особливого захисту, таких як родини з маленькими дітьми, до їхнього прибуття на італійську територію. Співпраця з італійською владою у цій галузі добре налагоджена, завдяки, зокрема, присутності особи, відповідальної за співпрацю за Дублінською угодою при Міністерстві внутрішніх справ Італії. Від початку 2013 року італійська влада застосовує нову практику, яка полягає у тому, що тепер водночас із рішенням про згоду прийняти прохача притулку вказуються аеропорт і установа призначення.
75. У кожному випадку, під час судового засідання 12 лютого 2014 року Уряд заявив, що італійська влада повідомила його про те, що у випадку переслання до Італії заявники будуть поселені в Болоньї у центрі, який належить до мережі, фінансованої FER. Уряд не навів детальнішої інформації щодо умов переміщення і матеріальних умов поселення, передбачених італійською владою.
3. Зауваження урядів Італії, Нідерландів, Швеції, Норвегії і Сполученого Королівства, а також організацій Defence for Children, Центру AIRE, CERE і Amnesty International, третіх осіб
a) Повільність процедури ідентифікації
76. Відповідно до зауважень, наданих італійським урядом, стаття 20 законодавчого декрету від 28 січня 2008 року (№ 25/2008) передбачає, що прохачі міжнародного захисту можуть отримати помешкання у CARA протягом строку, необхідного для їхньої ідентифікації, тобто до реєстрації їхнього клопотання про притулок, на максимальний строк у двадцять днів і протягом строку, необхідного для вивчення їхнього клопотання про притулок місцевою комісією, на максимальний строк у тридцять п’ять днів. У випадку задоволення їхнього клопотання вони мають доступ до SPRAR. Відповідно до статті 6 законодавчого декрету від 30 травня 2005 року (№ 140/2005), у випадку очевидної відсутності вільних місць у SPRAR прохачі притулку повинні довести відсутність засобів існування, щоб отримати право залишатись у CARA. Проте італійський уряд не наводить даних щодо випадків, коли прохачі притулку повинні були чекати протягом багатьох тижнів або навіть місяців перед тим, як отримати доступ до CARA, до або після ідентифікації. Натомість уряд зазначає, що середня тривалість розгляду клопотання про притулок становила сімдесят два дні у 2012 році і дев’яносто два дні у 2013 році. Ці строки спричинені тим, що співбесіда місцевого комісара із кожним прохачем притулку має тривати не менше години, і жодна із десяти місцевих комісій матеріально неспроможна розглянути більше десяти клопотань на день. Закон, який набув чинності 4 вересня 2013 року (№ 97/2013), дозволить створити певну кількість додаткових відділів у рамках територіальних комісій, щоб прискорити розгляд клопотань про притулок.
77. Інші треті особи не додали нової інформації, порівняно зі швейцарським урядом, щодо практичних аспектів цього питання.
b) Можливості поселення у закладах для прохачів притулку
78. У своїх зауваженнях італійський уряд пояснює, що декретом від 17 вересня 2013 року Міністерство внутрішніх справ вирішило подвоїти загальні ресурси мережі SPRAR, щоб досягти кількості 16000 місць після завершення 2014-2016 років. Зараз ця мережа має 9630 місць, 1230 з яких були створені після ухвалення цього декрету. Водночас циркуляр від 7 жовтня 2013 року пропонує префектам регіону Сицилія встановити додаткові заклади, у яких можливо було б поселити біженців, зокрема, звернувшись до приватного сектору. На цей час встановлено близько сорока таких установ із загальною кількістю у 1834 місць. Шість інших установ готові розпочати діяльність у випадку збільшення напливу біженців. Водночас, як повідомляє італійський уряд, кількість клопотань про притулок, поданих протягом перших шести місяців 2013 року, становила 14184 (на 15 червня 2013 року). Зрештою під час судового засідання 12 лютого 2014 року представник італійського уряду визначив як «драматичне становище» збільшення напливу біженців, зареєстрованих протягом двох останніх років.
79. Уряди Нідерландів, Швеції, Норвегії і Сполученого Королівства підтримали за суттю позицію швейцарського уряду. Вони також заявили, що, на противагу Греції, HCR не закликав припинити передавати до Італії певні групи уразливих біженців.
80. Уряд Швеції зазначив, що Італія і Європейське бюро з підтримки біженців (EASO) 4 червня 2013 року підписали спеціальний план підтримки (Special Support Plan), покликаний поліпшити облаштування прохачів притулку. Водночас, пересилання у рамках «дублінської» процедури до Італії є предметом систематичного обміну інформацією між владою обох країн, особливо поглибленого у випадку уразливих осіб, зокрема дітей, які мандрують самі.
81. Уряд Сполученого Королівства стверджує, що звіти, на які посилаються заявники, оцінюючи становище на місцях, особливо звіт Proasyl, часто не роблять відмінності між «прохачами притулку», «визнаними біженцями» і «прохачами притулку, яким відмовлено у клопотанні». А саме ця відмінність є вирішальною, оскільки директива про розселення застосовується лише до прохачів притулку, чий статус за визначенням є тимчасовим, тоді як директива про кваліфікацію, яка застосовується до біженців, ставить їх на рівну ногу із громадянами у питаннях доступу до праці, освіти або ж соціального захисту. Через це дані таких звітів є хибними; наприклад, британський уряд стверджує, що звіт OSAR критикує умови життя в установі Tor Marancia у Римі, визнаючи, що у ній розміщуються афганські чоловіки, які мають статус біженців.
82. Організація Defence for Children приєднується до аргументів заявників, відповідно до яких можливості розселення прохачів притулку у Італії є вочевидь недостатніми, і стверджує, що наслідки є особливо тяжкими для дітей, а деякі з них змушені жити у халупах або іншому непристосованому житлі. НУО посилається на інформацію, оприлюднену у звіті OSAR.
c) Умови проживання у наявних установах
83. Підтримуючи заявників, організація Defence for Children, цитуючи звіт OSAR, стверджує, що багато родин, висланих до Італії у рамках дублінського регламенту, після прибуття були роз’єднані під час розміщення, зокрема у CARA. У місті Мілані ця практика є навіть систематичною. У своїх зауваженнях Defence for Children наголошує на понятті «вищого інтересу дитини», визначеного Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, і вважає, що у справах, які стосуються «дублінського» переслання, соціальний і емоційний розвиток дитини має бути визначальним у вивченні її «вищого інтересу». НУО посилається, зокрема, на статтю регламенту Дублін III, який набув чинності 1 січня 2014 року (параграф 35 вище).
84. Defence for Children посилається, зокрема, на вагу, якої надає Комітет ООН з прав дитини збереженню сімейного середовища, і посилається на юриспруденцію Суду у справах про позбавлення дітей волі, особливо мігрантів, відносно питання про умови поселення. У підсумку НУО просить Суд заборонити вислання дітей до Італії через тяжкі умови проживання прохачів притулку у цій країні.
85. Також посилаючись на поняття «вищого інтересу дитини», Центр AIRE, CERE і Amnesty International вважають, що діти не повинні пересилатись до інших країн-членів Європейського Союзу, якщо тільки цей захід не відповідає їхньому вищому інтересу.
86. Зі свого боку, під час судового засідання 12 лютого 2014 року італійський уряд підтвердив, що у CARA у Барі траплялись випадки насилля незадовго до приїзду заявників, але водночас заперечив систематичне роз’єднання сімей прохачів притулку, хіба в окремих випадках і на дуже короткий строк під час перших днів поселення й ідентифікації. У своїх зауваженнях він стверджує, що прохачі притулку, які належать до категорії, котру італійська влада вважає уразливою (що і було у випадку заявників як родини з дітьми), розміщуються у мережі SPRAR, яка гарантує їм помешкання, харчування, санітарну допомогу, курси італійської мови, направлення до органів соціального захисту, юридичну допомогу, курси професійної підготовки, професійне стажування і допомогу у пошуку окремого житла.
B. Оцінка Суду
87. По-перше, Суд відзначає, що, як повідомив швейцарський уряд, у випадку переслання до Італії заявники були б поселені у Болоньї в установі, яка належить до мережі, фінансованої FER (параграф 75 вище). Навіть припускаючи, що ця обставина порушує питання з точки зору статті 37 § 1 b) або c) Конвенції, Суд вважає, що слід включити її до розгляду заяви за суттю (параграф 121 нижче).
1. Щодо відповідальності Швейцарії з точки зору Конвенції
88. Суд зазначає, що у даній справі відповідальність Швейцарії з точки зору статті 3 Конвенції не оспорюється.
В кожному випадку, Суд вважає за доцільне нагадати, що у справі Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi проти Ірландії ([ВП], № 45036/98, § 152, CEDH 2005‑VI) він дійшов висновку, що Конвенція не забороняє Державам-учасницям передавати свою суверенну владу міжнародній організації з метою співпраці у певних галузях діяльності. Проте держави залишаються відповідальними за Конвенцією за всі дії або бездіяльність своїх органів, які випливають із внутрішнього права або необхідності дотриматись міжнародно-правових зобов’язань (ibidem, § 153). Захід, застосований державою на здійснення подібних правових зобов’язань, має бути виправданим постільки, поскільки дана організація надає основоположним правам захист, принаймні рівноцінний тому, який гарантує Конвенція. У кожному випадку, держава залишається повністю відповідальною з точки зору Конвенції за всі свої дії, які не витікають безпосередньо з її міжнародно-правових зобов’язань, зокрема коли вона здійснює повноваження щодо правового розсуду (ibidem, §§ 155-157; див. також Michaud проти Франції, № 12323/11, §§ 102-104, CEDH 2012).
Дійсно, на противагу Ірландії у справі Bosphorus, Швейцарія не є країною-членом Європейського Союзу. Проте, на підставі договору про асоціацію від 26 жовтня 2004 року між Швейцарською Конфедерацією і Європейським Союзом, Швейцарія є зобов’язаною за дублінським регламентом (...) і бере участь у системі, запровадженій цим документом.
89. Суд відзначає, що стаття 3 § 2 дублінського регламенту передбачає, що, за винятком до загального правила, передбаченого статтею 3 § 1, кожна держава-учасниця може вивчати клопотання про притулок, подане до неї громадянином третьої країни, навіть якщо такий розгляд не належить їй на підставі критеріїв, зафіксованих у регламенті. Йдеться про положення щодо «суверенітету» (...). У такому випадку держава стає, у розумінні регламенту, державою-учасницею, відповідальною за розгляд клопотання про притулок і бере на себе зобов’язання, пов’язані з цією відповідальністю (M.S.S., цитовано, § 339). Внаслідок угоди про асоціацію цей механізм застосовується також і до Швейцарії.
90. Суд робить висновок, що швейцарська влада може на підставі дублінського регламенту утриматись від пересилання заявників до Італії, якщо вважає, що ця держава не виконує свої зобов’язання за Конвенцією. Тому Суд вважає, що рішення переслати заявників до Італії прямо не пов’язане з міжнародно-правовими зобов’язаннями, накладеними на Швейцарію у рамках системи, запровадженої дублінським регламентом, і що через це презумпція рівноцінного захисту у даній справі не має застосовуватись (див., mutatis mutandis, M.S.S., цитовано, § 340).
91. Тому у даній справі Швейцарія має вважатись відповідальною за статтею 3 Конвенції.
(...)
3. Щодо суті
a) Загальні принципи
93. Відповідно до усталеної юриспруденції Суду, вислання прохача притулку Державою-учасницею може становити проблему за статтею 3, і, отже, вимагати відповідальності держави за Конвенцією, якщо було доведено вагомі підстави для переконання у тому, що відповідна особа у випадку депортації зіткнеться з реальним ризиком зазнати катування або покарання або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження. У такому випадку стаття 3 включає зобов’язання не висилати особу до цієї країни (див. Saadi проти Італії [ВП], № 37201/06, § 125, ECHR 2008; M.S.S., цитовано, § 365; Soering проти Сполученого Королівства, 7 липня 1989 року, § 91, Series A № 161; Vilvarajah і Інші проти Сполученого Королівства, 30 жовтня 1991 року, § 103, série A № 125; H.L.R. проти Франції, 29 квітня 1997 року, § 34, Recueil 1997-III; Jabari проти Туреччини, № 40035/98, § 38, CEDH 2000‑VIII; Salah Sheekh проти Нідерландів, № 1948/04, § 135, CEDH 2007‑I).
94. Суд неодноразово вирішував, що жорстоке поводження має досягти мінімального рівня тяжкості, аби підпадати під дію заборони, що міститься у статті 3. Оцінка цього є відносною і залежить від усіх обставин справи, зокрема від тривалості поводження і його фізичних і психічних наслідків, а також іноді від статі, віку і стану здоров’я потерпілого (див., зокрема, Kudła проти Польщі [ВП], № 30210/96, § 91, CEDH 2000-XI; M.S.S., цитовано, § 219).
95. Суд також вирішував, що стаття 3 не може тлумачитись як така, що зобов’язує Державу-учасницю гарантувати право на житло кожній особі, яка перебуває під її юрисдикцією (Chapman проти Сполученого Королівства [ВП], № 27238/95, § 99, CEDH 2001‑I). Зі статті 3 не може також витікати загальний обов’язок надавати біженцям фінансову допомогу, аби вони могли підтримувати певний рівень життя (Müslim проти Туреччини, № 53566/99, § 85, 26 квітня 2005 року; M.S.S., цитовано, § 249).
96. Проте в рішенні у справі M.S.S. (§ 250) Суд постановив, що питання, яке вивчається у цій справі, не можна розглядати з цієї точки зору. На відміну від становища у справі Müslim (цитовано, §§ 83 і 84), зобов’язання надати прохачам притулку житло і прийнятні матеріальні умови було частиною позитивного права і обов’язком грецької влади на підставі самого національного права, яке інкорпорувало право Європейського Союзу – директиву про розселення. У даній справі заявник звинувачував грецьку владу у тому, що він був неспроможний, через її дії або умисну бездіяльність, скористатись на практиці цими правами, щоб забезпечити свої життєві потреби.
97. У тому ж рішенні (§ 251) Суд надав особливої ваги статусу заявника, який був прохачем притулку і через це належав до особливо малозабезпеченої і уразливої групи населення, яка потребує особливого захисту, і відзначив, що ця потреба особливого захисту була предметом загального консенсусу на міжнародному і європейському рівні, як свідчить про те Женевська конвенція, мандат і діяльність HCR, а також положення директиви про розселення Європейського Союзу.
98. У тій же справі M.S.S. (§§ 252 і 253), щоб встановити, чи стан крайньої матеріальної скрути може породжувати проблему за статтею 3, Суд нагадав, що він не виключає «можливості того, що відповідальність держави може бути спричинена [з точки зору статті 3] поводженням, через яке заявник, цілковито залежний від державної допомоги, зіткнеться з байдужістю влади, у той час як він перебуває у становищі настільки скрутному, що воно є несумісним з людською гідністю» (Budina проти Росії, (déc.), № 45603/05, 18 червня 2009 року).
99. Стосовно саме неповнолітніх Суд встановив, що необхідно не залишати поза увагою особливо уразливе становище дитини, яке є визначальним і домінантним, порівняно зі статусом нелегального іноземця (Mubilanzila Mayeka і Kaniki Mitunga проти Бельгії, № 13178/03, § 55, CEDH 2006‑XI; Popov проти Франції, №№ 39472/07 і 39474/07, § 91, 19 січня 2012 року). Дійсно, діти мають особливі потреби, спричинені, зокрема, їхнім віком і залежністю, як і статусом прохача притулку. Суд, до речі, нагадував, що Конвенція про права дитини заохочує держави вживати належних заходів для того, щоб дитина, яка бажає отримати статус біженця, скористалась захистом і гуманітарною допомогою, незалежно від того, чи подорожує вона сама, чи у супроводі батьків (див. щодо цього Popov, цитовано, § 91).
b) Застосування цих принципів у даній справі
100. Заявники по суті вважають, що у випадку переслання до Італії «без індивідуальної гарантії розміщення» вони стануть жертвами нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, пов’язаного з існуванням «системних проблем» щодо можливостей розселення прохачів притулку.
101. Для вивчення цієї скарги Суд вважає за необхідне застосувати підхід, подібний до того, який був застосований у цитованому рішенні M.S.S., де було вивчено особисте становище заявника у світлі загальної ситуації, яка існувала у Греції на момент подій.
102. Суд по-перше нагадує свою послідовну юриспруденцію, відповідно до якої вислання прохача притулку державою-учасницею може становити проблему за статтею 3, якщо було доведено «вагомі підстави для переконання» у тому, що відповідна особа у випадку депортації зіткнеться з «реальним ризиком» зазнати катування або покарання або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження (параграф 93 вище).
103. Із рішення у справі M.S.S. витікає, що презумпція, відповідно до якої держава-учасниця «дублінської» системи поважає передбачені Конвенцією основоположні права, не є безспірною. Зі свого боку Суд Європейського Союзу вирішив, що презумпція, відповідно до якої держава-учасниця «дублінської» системи поважає зобов’язання, передбачені статтею 4 Хартії основоположних прав Європейського Союзу, є спростованою у випадку «системних недоліків процедури надання притулку у відповідальній державі-учасниці, що спричиняє нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження, у розумінні статті 4 Хартії, стосовно прохачів притулку, пересланих на територію цієї держави-учасниці» (...)
104. У випадку вислання за «дублінською» процедурою презумпція, відповідно до якої держава-учасниця «призначення» дотримається статті 3 Конвенції, може бути обґрунтовано спростована з огляду на «доведені вагомі підстави для переконання», що особа, яка є об’єктом заходу вислання, зіткнеться у державі призначення з «реальним ризиком» зазнати поводження, що суперечить цьому положенню.
Походження можливого ризику зовсім не змінює рівень гарантованого Конвенцією захисту і зобов’язань, які вона накладає на державу, котра ініціювала процедуру переслання. Це не знімає з держави обов’язок поглиблено й індивідуально вивчити становище особи, яка є об’єктом такого заходу, і відкласти переслання у випадку, коли буде доведено існування ризику нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження.
Суд, до речі, зазначає, що цей підхід було застосовано Верховним судом Сполученого Королівства у рішенні від 19 лютого 2014 року (...)
105. Тому у даній справі Суд має встановити, чи з огляду на загальне становище можливостей розселення прохачів притулку в Італії і на особливе становище заявників існують доведені і вагомі підстави для переконання, що у випадку переслання до Італії заявники ризикують зазнати поводження всупереч статті 3.
i. Загальне становище можливостей розселення прохачів притулку в Італії
106. Стосовно загального становища у рішенні у справі Mohammed Hussein (цитовано, § 78) Суд встановив, що рекомендації HCR і звіт Комісара з прав людини, оприлюднені у 2012 році, зафіксували певну кількість недоліків. Як стверджують заявники, ці недоліки є «системними» і зумовлені повільністю процедури ідентифікації, обмеженими можливостями поселення у закладах для прохачів притулку і умовами проживання у наявних установах (...)
α) Повільність процедури ідентифікації
107. Що стосується труднощів, пов’язаних з повільністю процедури ідентифікації, Суд зазначає, що заявників уже було ідентифіковано, і що італійська і швейцарська влада вже мають всю необхідну інформацію щодо них. Суд окрім того відмічає, що після їх прибуття до Стіньяно італійським державним органам було потрібно лише десять днів для ідентифікації, попри те, що заявники надали поліції неправдиві відомості щодо особи (параграф 10 вище). Тому цей аспект скарги заявників вже не є безпосередньо визначальним для розгляду справи, і Суд не вважає за необхідне довше зупинятись на ньому.
β) Можливості поселення у закладах для прохачів притулку
108. Щодо можливостей поселення у закладах для прохачів притулку, заявники спираються на детальні дослідження, здійснені громадськими організаціями, відповідно до яких кількість клопотань про притулок у Італії становила 34115 у 2011 році і 15715 у 2012 році, і протягом 2013 року цей показник зріс. Відповідно до звіту OSAR, кількість біженців, які проживали у Італії на 2012 рік, становила 64000. Тоді як у 2012 році було тільки 8000 місць в межах CARA, а черги були такими довгими, що для більшості прохачів не існувало жодної реальної перспективи отримати до неї доступ. Що стосується установ мережі SPRAR, то звіт OSAR зазначає, що кількість місць становила 4800, і що 5000 осіб стояли на черзі. Той же звіт повідомляє, що за повідомленнями двох інших організацій, Caritas і JRS, тільки 6 % осіб, прийнятих до установ SPRAR, перебування у яких, проте, обмежується шістьма місяцями, можуть знайти роботу і професійно інтегруватись до італійського суспільства. Щодо комунальних центрів поселення, доступних не лише для прохачів притулку, але й для усіх малозабезпечених осіб, то кількість місць у них теж значно нижча за потребу. Відповідно до звіту OSAR, місто Рим має 1300 місць, 1000 осіб перебувають на черзі, і середній строк очікування становить три місяці. У Мілані є лише 400 місць, і тому родини систематично роз’єднують.
109. Суд відзначає, що швейцарський уряд не оспорював ці показники, а обмежився тим, що наголосив на зроблених італійською владою зусиллях, спрямованих на подолання проблем, спричинених постійним збільшенням кількості прохачів притулку, з яким держава стикається протягом багатьох років. У своїх зауваженнях італійський уряд відзначає заходи, вжиті італійською владою для розширення можливостей поселення прохачів притулку. Зокрема, у вересні 2013 року було вирішено у мережі SPRAR досягти загальної кількості 16000 місць після завершення 2014-2016 років; 1230 з них були вже створені, що збільшило загальну кількість наявних місць до 9630 (параграф 78 вище).
110. Суд відмічає, що методики, застосовані для підрахунку в Італії кількості прохачів притулку, позбавлених житла, є спірними. Не вдаючись до суперечки щодо точності наявних цифрових даних, Суд може констатувати очевидну непропорційність між кількістю клопотань про притулок, поданих у 2013 році, яка, відповідно до уряду, становила 14184 на 15 червня 2013 року (параграф 78 вище), і кількістю наявних місць в установах мережі SPRAR (9630 місць), котра, як стверджує італійський уряд, мала б прийняти заявників (параграф 76 вище). Отже, беручи до уваги, що наведена кількість клопотань стосується тільки перших шести місяців 2013 року, ймовірно, що загальний річний показник буде значно вищим, що зробить ще меншими можливості поселення в межах мережі SPRAR.
Водночас Суд зазначає, що ні швейцарський, ні італійський уряд не стверджували, що загальна спроможність систем SPRAR і CARA буде здатна задовольнити якщо не загальну, то хоча б переважну кількість прохань про надання житла.
γ) Умови проживання у наявних установах
111. Щодо умов проживання у наявних установах, то цитовані заявниками дослідження повідомляють, що у певних центрах розміщення наявні переповненість, бруд і загальне насилля (параграфи 66-67 вище). До речі, заявники повідомляють, що самі були свідками випадків насилля під час короткого перебування в установі CARA у Барі. Вони також стверджують, що у деяких центрах родини прохачів притулку систематично роз’єднуються.
112. Суд зазначає, що у рекомендаціях на 2013 рік HCR відмічає певну кількість труднощів, спричинених, зокрема, невідповідністю наявних послуг, відповідно до розміру установ, і браку координації на національному рівні. Водночас, викриваючи певне погіршення умов розміщення, зокрема у 2011 році, як і проблему перенаселення в межах CARA, HCR не стверджує про всезагальну атмосферу насилля або бруду, а навіть вітає зусилля, здійснені італійською владою для поліпшення якості розселення прохачів притулку. Щодо Комісара з прав людини, то він у своєму звіті за 2012 рік (...) також викриває існування певних проблем у «певних центрах розміщення» і висловлює особливе занепокоєння стосовно юридичної допомоги, лікування і психологічної допомоги у деяких центрах невідкладного розміщення, тривалості ідентифікації уразливих осіб і необхідності зберігати сімейну єдність під час пересилання.
113. Зрештою Суд відмічає, що під час засідання 12 лютого 2014 року італійський уряд, з одного боку, підтвердив, що у CARA у Барі траплялись випадки насилля незадовго до прибуття заявників, а з іншого боку заперечив, що родини прохачів притулку систематично роз’єднуються, окрім виняткових випадків протягом дуже короткого строку, зокрема під час процедури ідентифікації.
114. З огляду на наведене, наявну в Італії ситуацію не можна жодним чином порівняти з ситуацією у Греції на момент ухвалення рішення у цитованій справі M.S.S., у якій Суд, зокрема, встановив, що у центрах розміщення було менше 1000 місць, у той час як кількість прохачів притулку становила десятки тисяч, і що умови панівної крайньої убогості, зображені заявником, були всезагальним явищем. Тому належить констатувати, що у даній справі підхід не може бути таким же, як у справі M.S.S.
115. Тож хоча структура і загальне становище можливостей розміщення в Італії не можуть самі собою становити перешкоду для вислання прохачів притулку до цієї країни, проте наведені вище дані й інформація все ж породжують серйозні сумніви щодо дійсної спроможності системи. Тому, на думку Суду, не можна відхиляти як необґрунтоване припущення про значну кількість прохачів притулку, позбавлених житла або поселених до переповнених установ в умовах перенаселення, навіть бруду або насилля.
ii. Особисте становище заявників
116. Щодо особистого становища заявників Суд відмічає, що відповідно до повідомлень італійської поліції і протоколів, долучених до зауважень італійського уряду, подружжя з п’ятьма старшими дітьми висадились на узбережжі Калабрії 16 липня 2011 року і одразу ж були піддані процедурі ідентифікації, після того, як надали неправдиві відомості про себе. Того ж дня подружжя і п’ять старших дітей були розміщені у приміщенні притулку, наданого комуною Стіньяно, де вони жили до 26 липня 2011 року, після чого, коли було встановлено їхні справжні особи, були переведені до CARA у Барі. 28 липня 2011 року вони без дозволу залишили цей центр і поїхали у невідомому напрямку.
117. Так, як загальне становище прохачів притулку в Італії не можна порівняти зі становищем у Греції, проаналізованим у рішенні у справі M.S.S. (параграф 114 вище), так і особисте становище заявників у даній справі відрізняється від становища заявника у справі M.S.S.: у той час як перші були негайно взяті під опіку італійською владою, другий спочатку був взятий під варту, а потім залишений напризволяще без жодних засобів існування.
118. Суд нагадує, що жорстоке поводження має досягти мінімального рівня тяжкості, аби підпадати під дію заборони, що міститься у статті 3. Оцінка цього є відносною і залежить від усіх обставин справи, зокрема від тривалості поводження і його фізичних і психічних наслідків, а також іноді від статі, віку і стану здоров’я потерпілого (параграф 94 вище). Він далі нагадує, що як «особливо незабезпечена і уразлива» категорія населення, прохачі притулку потребують «особливого захисту» з огляду на це положення (M.S.S., цитовано, § 251).
119. Ця вимога «особливого захисту» для прохачів притулку є ще важливішою, якщо такі особи мають дітей, з огляду на їхні особливі потреби і крайню уразливість. Це стосується і випадків, коли, як у даній справі, діти-прохачі притулку прибули у супроводі батьків (Popov, цитовано, § 91). Тому умови розміщення дітей-прохачів притулку повинні бути пристосовані до їхнього віку, аби не спричиняти «у них стан стресу і неспокою, а також особливо травмуючі наслідки для їхньої психіки» (див., mutatis mutandis, Popov, цитовано, § 102), без дотримання чого ці умови досягнуть рівня тяжкості, необхідного для того, щоб підпадати під заборону, передбачену статтею 3 Конвенції.
120. У даній справі, як Суд вже зазначав вище (параграф 115 вище), беручи до уваги загальне становище можливостей розміщення в Італії, це становище не можна порівняти зі становищем прохачів притулку у Греції, проаналізованим Судом у рішенні у справі M.S.S., проте й не можна відхиляти як необґрунтоване припущення про значну кількість прохачів притулку, позбавлених житла або поселених до переповнених установ в умовах перенаселення, навіть бруду або насилля. Тому швейцарська влада має запросити у італійських колег гарантії того, що після прибуття до Італії заявники будуть поселені в установах і в умовах, пристосованих до віку їхніх дітей, і що єдність родини буде збережено.
121. Суд зазначає, що, як повідомив італійський уряд, родини з дітьми вважаються особливо уразливою категорією і зазвичай розміщуються у рамках мережі SPRAR. Ця система гарантує їм помешкання, харчування, санітарну допомогу, курси італійської мови, направлення до органів соціального захисту, юридичну допомогу, курси професійної підготовки, професійне стажування і допомогу у пошуку окремого житла (параграф 86 вище). Проте в письмових і усних зауваженнях італійський уряд не навів точної інформації щодо особливих умов розміщення заявників.
Дійсно, під час судового засідання 12 лютого 2014 року Уряд заявив, що італійська влада повідомила ODM про те, що у випадку переслання до Італії заявники будуть поселені в Болоньї у центрі, який належить до мережі, фінансованої FER (параграф 75 вище). Водночас, за відсутності детальнішої і достовірної інформації щодо точної установи, де мали бути розміщені заявники, матеріальних умов поселення і збереження сімейної єдності, Суд вважає, що швейцарська влада не має даних, достатніх щоб переконатись у тому, що у випадку вислання до Італії заявники будуть прийняті у спосіб, пристосований до віку дітей.
122. Тому якщо заявники мали бути вислані до Італії без попереднього отримання швейцарською владою особистої гарантії від італійської влади стосовно, з одного боку, прийому пристосованого до віку дітей, а з іншого боку - збереження сімейної єдності, то має існувати порушення статті 3 Конвенції.
(...)
З ЦИХ ПРИЧИН СУД
(...)
2. Постановляє, чотирнадцятьма голосами проти трьох, що має існувати порушення статті 3 Конвенції, якщо заявники мали бути вислані до Італії без попереднього отримання швейцарською владою особистої гарантії від італійської влади стосовно, з одного боку, прийому пристосованого до віку дітей, а з іншого боку - збереження сімейної єдності;
(...)
Складено англійською і французькою мовою і постановлено на відкритому слуханні у Палаці Прав Людини у Страсбурзі 4 листопада 2014 року на підставі статті 77 §§ 2 і 3 регламенту Суду.
Лоренс ЕрліДін Шпільман
ЮрисконсультГолова
Відповідно до статті 45 § 2 Конвенції і Правила 74 § 2 Регламенту Суду, до цього рішення додано окремі думки суддів Касадеваль, Беро-Лефевр і Єдерблом.
Окремі думки не перекладались, однак їх викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy