CASE OF TARANTINO AND OTHERS v. ITALY - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи / Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад здійснено за дорученням та за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для більш докладної інформації дивіться повне позначення авторського права у кінці цього документу.

© Council of Europe / European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe / Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ДРУГА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ТАРАНТІНО ТА ІНШІ проти ІТАЛІЇ»

(Заяви №№ 25851/09, 29284/09 та 64090/09)

РІШЕННЯ

[Витяги]

СТРАСБУРГ

2 квітня 2013 року

ОСТАТОЧНЕ

09/09/2013

Дане рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. До його тексту можуть бути внесені редакційні зміни.

У справі «Тарантіно та інші проти Італії»,

Європейський суд з прав людини [надалі також – “Європейський суд”, “Суд”] (Друга Секція), засідаючи Палатою у такому складі:

Дануте Йочіене (Danutė Jočienė), Голова,
Гвідо Раймонді (Guido Raimondi),
Пер Лоренсен (Peer Lorenzen),
Драголюб Поповіч (Dragoljub Popović),
Ішил Каракас (Işıl Karakaş),
Небойса Вучініч (Nebojša Vučinić),

Пауло Пінто де Альбукерке (Paulo Pinto de Albuquerque), судді,
та Франсуаза Еленс-Пассос (Françoise Elens-Passos), заступник Секретаря Секції,

після проведення 5 березня 2013 року наради за зачиненими дверима, постановляє наступне рішення, винесене цього ж дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було розпочато за трьома заявами (№№25851/09, 29284/09 та 64090/09) проти Італійської Республіки, поданими до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (надалі – «Конвенція») пані Клавдією Тарантіно, паном Джузеппе Рейтано, пані Лаурою Азіз, паном Мауріціо Бранкадорі, паном Массімо Кросіа, паном Массімо Філетті, паном Паскваліно Ла Мела і паном Кармело Маркуззо (надалі – «заявники») 18 травня і 2 та 16 листопада 2009 року.

2. Заявників представляв пан Г. Ліпарі, юрист, що практикує у місті Місілмері. Уряд Італії (надалі - «Уряд») був представлений одним із Уповноважених, паном П. Аккардо.

3. Заявники скаржились на порушення свого права на освіту, передбаченого статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Зокрема, вони стверджували, що мета, переслідувана Законом №127/1997, який регулював кількість кандидатів на вступ до університету (обмеження numerus clausus), не була законною, а цей захід не був пропорційним.

4. 21 червня 2011 року заяви були об’єднані та комуніковані Уряду. Було також вирішено розглядати питання про прийнятність і суть заяв одночасно (пункт 1 статті 29 Конвенції).

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Всі заявники є громадянами Італії. Відповідні дані містяться у таблиці в додатку.

A. Передісторія справ

1. Перший заявник, пані Тарантіно

6. 4 вересня 2007 року пані Тарантіно не склала вступні іспити до медичного факультету міста Палермо. У 2007 році дві тисячі студентів брало участь у складанні цього іспиту, а у наявності було двісті десять місць. Вона знову не склала іспити у 2008 і 2009 роках.

7. 14 грудня 2007 року перша заявниця та інші студенти подали скаргу Президенту Республіки, стверджуючи, що Закон № 264/1999, зокрема два обов’язкових критерії, що застосовувались Міністерством з метою встановлення кількості студентів для вступу до відповідного факультету кожного університету (дивись пункт 17 нижче), був несумісним зі статтею 3(2)(с) і (g) Договору про заснування Європейського економічного співтовариства, Директивою 2005/36/CE про визнання професійних кваліфікацій, статтею 15 Хартії фундаментальних прав Європейського союзу (надалі – «ЄС»), пунктом 2 статті 6 Договору про Європейський союз (у контексті принципу рівності) і статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції. Далі вона оскаржувала як рішення держави накласти аналогічні обмеження на приватні університети, так і адекватність вступних іспитів. Перша заявниця також просила, щоб її тимчасово зарахували до університету в якості заходу забезпечення.

8. Рішенням від 2 липня 2008 року Вищий адміністративний суд (Consiglio di Stato) відхилив її клопотання щодо заходу забезпечення.

9. 23 вересня 2008 року перша заявниця зробила наступні кроки в судовій процедурі і повторила свою вимогу з тим, щоби питання було передано на розгляд Європейського суду справедливості (надалі – «ЄСС») для винесення попереднього рішення. Її вимоги були передані до Вищого адміністративного суду у жовтні 2008 року.

10. Президент Республіки відхилив скарги [першої заявниці] рішенням від 28 квітня 2009 року, прийнятим на підставі ухваленого Вищим адміністративним судом консультативного висновку від 12 листопада 2008 року №2256, і доведеним до відома першої заявниці 14 травня 2009 року. Рішення передбачало, що з огляду на наявні людські та матеріальні ресурси університетів, оскаржувані обмеження у вступі, які дозволяли відбирати лише найбільш гідних студентів, були цілком обґрунтованими і тому сумісними з нормами ЄС, на які було здійснено посилання. Більше того, відповідаючи на зростання суспільної потреби у кваліфікованих лікарях, норми зарахування до медичних факультетів у 2008-2009 роках були збільшені на 10-20%. У рішенні зазначалося, що професійний іспит після отримання ступеню не надавав вченого звання як такого, а був лише державним іспитом, подібним до тих, які проводяться у більшості держав. І насамкінець у ньому відкидалося твердження про те, що зміст вступного іспиту був неадекватним.

2. Решта сім заявників

11. Інші сім заявників працювали або працюють зубними техніками чи гігієністами на протязі багатьох років.

12. 4 вересня 2009 року ці сім заявників, незважаючи на відповідний професійний досвід, не склали вступні іспити на факультет стоматології. Всі попередні та наступні спроби також були невдалими.

13. Втім пан Маркуззо (надалі – «восьмий заявник») склав вступний іспит у 1999/2000 академічному році. Однак, через те, що він не зміг здати іспити за вісім наступних років через серйозні проблеми в сім`ї (як передбачалося відповідним Правилом університету, стаття 149 Королівського указу №1592/1933), він втратив статус студента у липні 2009 року.

14. Вказані заявники визнавали, що вони не вдавалися до існуючих національних засобів правового захисту, оскільки, на їхню думку, вони були б неефективними. У відповідності до добре усталеної практики Вищого адміністративного суду, обмежений доступ до університетів є сумісним з Конституцією і правом ЄС (дивись, серед іншого, згаданий вище консультативний висновок від 12 листопада 2008 року). Восьмий заявник також стверджував, що Вищий адміністративний суд постійно приймав рішення, що суб’єктивні причини, такі як сімейні проблеми (як у його ситуації), не могли розглядатися як винятки з правила, яке забезпечувало безперервність навчання. Як наслідок, його позов не мав би перспектив успіху.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО І ПРАКТИКА

A. Закон № 127/1997

15. Закон № 127/1997, який доповнював розділ 9(4) Закону № 341/ 1990, вперше запроваджував обмежений доступ (numerus clausus) як до державних, так і до приватних університетів в Італії. Розділ 17(116) цього Закону передбачав, що визначення таких обмежень відносилось до компетенції Міністерства університетів, наукових і технологічних досліджень. Однак Закон не встановлював чітких критеріїв визначення факультетів, на які поширювались обмеження, кількості наявних місць чи процедур відбору.

16. За зверненням з приводу перевірки розділу 17(116) Закону № 127/1997 на відповідність Конституції [Італії], Конституційний суд 27 листопада 1998 року виніс рішення, яким підтвердив конституційність цього Закону (рішення №383/1998). Він вирішив, що здійснювані Міністерством університетів і досліджень дискреційні повноваження не були необмеженими, оскільки воно повинно діяти у визначених правових рамках. За відсутності національного законодавства з цього приводу Конституційний суд послався у цьому зв’язку на відповідні директиви ЄС, спрямовані на забезпечення належного стандарту освіти. Суд далі зазначив, що з цього приводу рішення мав прийняти Парламент.

17. Після цього рішення Конституційного суду було прийнято Закон № 264/1999. Цей Закон передбачав, що Міністерство університетів і досліджень встановлюватиме квоту на вступ до факультетів медицини, ветеринарної медицини, стоматології, архітектури і медсестринської справи на базі двох обов’язкових критеріїв: можливостей і ресурсного потенціалу університетів та потреб суспільства у конкретній професії (fabbisogno di professionalità del sistema sociale e produttivo). На підставі такої оцінки Міністерство визначатиме кількість студентів, які можуть бути зараховані за наслідками вступних іспитів до відповідного факультету кожного університету.

18. 21 квітня 2009 року Антимонопольний орган (надалі – «АО») видав рекомендацію про критерії прийняття на факультет стоматології. АО зазначив, що (а) на практиці два встановлених Законом критерії застосовувались на підставі даних Міністерства університетів і досліджень та Міністерства охорони здоров’я, і (b) будь-які зібрані дані обговорювались спеціальною групою експертів, яка складалася, зокрема, з представників Національної федерації лікарів та Палати лікарів і дантистів.

19. На думку АО, Уряд Італії діяв всупереч вищезгаданому рішенню Конституційного суду №383/1998 і законодавству ЄС у тій мірі, в якій Закон враховував не лише освітні стандарти, але й дані щодо потреби у професії. Зауваживши, що оцінки робилися виключно виходячи з потреб у професії в національній системі охорони здоров’я, АО дійшов висновку, що таке обмеження прийняття [студентів] на факультет стоматології дорівнювало необґрунтованому обмеженню конкуренції у сфері надання професійних послуг. Фактично ж, виходячи виключно з публічної потреби і виключаючи будь-яку приватну потребу, кількість дантистів була штучно зменшена і тарифи на стоматологічні послуги необґрунтовано зросли. Більше того, АО несхвально поставився до участі професійних асоціацій у вищезгаданій спеціальній групі через те, що її рішення могли би у значній мірі залежати від їхніх власних інтересів.

20. Для того, щоби пройти відбір, кандидати повинні були скласти іспит у вигляді тесту з варіантами відповідей, який складався з питань із загальної культури (включаючи міжнародну географію та історію), біології, хімії, математики та фізики. Іспит ґрунтувався на програмі середньої школи та мав на меті перевірити здібності кандидатів щодо предметів, які стосувались обраного ними факультету.

B. Судова практика

21. Відповідні національні суди неодноразово приймали рішення з приводу того, що обмежений доступ (numerus clausus) та спосіб, у який його було застосовано в італійській правовій системі, були сумісними як з Конституцією, так і з законодавством Європейського союзу. До рішень з такими висновками відносяться, зокрема: рішення Вищого адміністративного суду №1931 від 29 квітня 2008 року, №5418 від 24 червня 2008 року та №5542 від 6 червня 2008 року; рішення №197 Адміністративного суду Флоренції Тоскани від 12 лютого 2007 року; рішення №4559 Адміністративного суду Неаполя 2008 року; рішення №1931 Адміністративного суду Флоренції Тоскани від 17 квітня 2008 року; рішення №145 Адміністративного суду Трента від 11 червня 2008 року; рішення Вищого адміністративного суду №1631 від 15 квітня 2010 року.

Зокрема, з приводу вимоги скаржників про те, що критерій потреби суспільства у певній професії не повинен обмежуватись національною територією - з виключенням поточних і неминучих майбутніх потреб цілого Європейського союзу, - Вищий адміністративний суд вирішив у своєму рішенні №1931 від 29 квітня 2008 року, що визначальним вочевидь був критерій, який ґрунтувався на можливостях і ресурсному потенціалі університетів, що передбачає належну наукову підготовку, як цього вимагає законодавство ЄС. Як попередньо вже було ухвалено Конституційним судом (рішення 1998 року №393), право на вищі рівні освіти навіть для найбільш гідних студентів залежало від наявності технічних можливостей і людських ресурсів, особливо у навчанні тим наукам, які були і теоретичними, і практичними. Законодавство ЄС насправді не забороняло обмежений доступ (numerus clausus). Європейські директиви передбачали визнання титулів і ступенів, які ґрунтувалися на стандартах мінімального навчання, і гарантій дійсного оволодіння необхідними знаннями для виконання професії. Водночас, вони залишали за самими Державами право обирати інструменти, засоби і методи виконання визначених цими директивами зобов’язань. Критерій щодо потреби суспільства у конкретній професії мав меншу вагу, аніж критерій можливостей і ресурсів, і насправді був похідним. Він вступав би у дію у вкрай малоймовірному випадку, коли наявність [фахівців] була б настільки великою, що виникла би потреба обмежити доступ до професії для уникнення перенасичення ринку. З посиланням на рекомендацію Міністерства охорони здоров’я обмежити кількість прийнятих студентів (яка становила основу для рішення про кількість доступних місць на 2006-07 рік), суд зазначив, що це має розглядатися як кількісне обмеження не з огляду на потреби суспільства, а у світлі потреби забезпечити, щоби спеціалізована освіта досягла європейських стандартів. Беручи до уваги, що зв’язок цього критерію з рішенням про кількість кандидатів, зареєстрованих кожного року, не був доведений, і з огляду на те, що законодавство ЄС не передбачало необмеженого та беззастережного доступу до освіти для студентів, не було потреби це питання передавати на розгляд ЄСС.

22. За змістом рішення Вищого адміністративного суду №1855 від 2005 року, восьмирічний термін, передбачений указом №1592 від 1933 року, не є заснованим на давності періодом, який може призупинятися, а є максимальним часом, за спливом якого право на відвідання занять припиняється.

C. Відповідне право Європейського союзу

23. Стаття 39 (колишня стаття 48) Розділу III Договору про заснування Європейської Спільноти стосується вільного пересування людей, послуг та капіталу. Вона звучить наступним чином:

“1. У межах Спільноти належить забезпечувати свободу пересування працівників.

2. Свобода пересування веде до скасування будь-якої дискримінації на підставі державної належності працівників держав-членів у питаннях зайнятості, оплати праці та інших умов праці й зайнятості.

3. З урахуванням обмежень на ґрунті суспільного порядку, суспільної безпеки та суспільного здоров’я із свободи пересування випливає право:

(a) зголошуватися на наявні пропозиції щодо працевлаштування;

(b) з цією метою вільно пересуватися в межах території держав-членів;

(c) перебувати в державі-члені з метою працевлаштування згідно з положеннями, що регулюють працевлаштування громадян цієї держави, закладеними в законах, підзаконних та адміністративних актах;

(d) після завершення праці в державі-члені залишатися на її території згідно з умовами, визначеними у виконавчих регламентах, що їх належить розробити Комісії.

4. Цю статтю не належить застосовувати до працевлаштування на державній службі.”

24. Інші релевантні положення Європейського союзу включають: Директиву Ради 86/457/EEC від 15 вересня 1986 року про спеціальну підготовку у загальній медичній практиці, Директиву Ради 93/16/EEC від 5 квітня 1993 року про сприяння вільному пересуванню лікарів та взаємне визнання їхніх дипломів, сертифікатів та інших підтверджень належно оформленої кваліфікації і Директиву Ради 2005/36/EC від 7 вересня 2005 року про визнання професійних кваліфікацій.

ПРАВО

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 ПРОТОКОЛУ № 1 ДО КОНВЕНЦІЇ

25. Заявники скаржились на порушення їхнього права на освіту за статтею 2 Протоколу № 1 до Конвенції, яка передбачає:

“Нікому не може бути відмовлено у праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до їхніх релігійних і світоглядних переконань.”

26. Уряд заперечував цей аргумент.

...

B. Суть

1. Аргументи сторін

(a) Заявники

35. Заявники наполягали, що обмеження, застосовні до вступу на курси за їхнім вибором, а саме підстава для застосування обмеженого доступу (numerus clausus), не відповідала Конституції і законодавству ЄС.

36. Вони далі стверджували, що переслідувані законом цілі не були законними чи пропорційними. Зокрема, визнаючи потребу забезпечити належний рівень здібностей майбутніх фахівців, вони заперечували проти тих двох критеріїв, які були встановлені Законом №264/1999 і застосовувались як до державних, так і до приватних університетів. Більше того, вони вважали, що потреби суспільства не можуть бути оцінені виключно на основі даних публічного сектора, зокрема беручи до уваги, що більшість фахівців, особливо у сфері стоматології, працювали у приватному секторі. Окрім того, оцінка була виключно внутрішньою та зовсім не враховувала ймовірність того, що особи, які навчалися в Італії, могли мати намір практикувати в іншій країні.

37. Заявники пояснювали, що Міністерство університетів визначало кількість місць в окремих університетах суто на регіональній основі, виходячи з потреб певного регіону. Проте останнім часом італійські установи зрозуміли, що обмежений доступ призвів до браку фахівців в такій мірі, що певні регіони заявили, що їхнім лікарням скоро бракуватиме лікарів і дантистів. Вони наводили в якості прикладу (як повідомляла преса) регіон Ломбардії, який оцінив, що до 2015 року він втратить 40% поточної робочої сили (лікарів та дантистів) через вихід їх на пенсію. Регіон просив Уряд скасувати існуючу систему обмеженого доступу, проте Міністерство охорони здоров’я Італії вважало, що в Італії вже було набагато більше лікарів, ніж потрібно. Заявники вважали, що ступінь насичення сектору не був правовою підставою для того, щоб перешкоджати доступу працівників до ринку. Заявники висловили думку про те, що справжньою метою обмеження був захист інтересів лікарів і дантистів шляхом обмеження конкуренції у цій сфері, що суперечило законодавству ЄС. Зокрема, вони заперечували проти застосування цих обмежувальних заходів до приватних університетів, які могли би в іншому разі збільшити свої квоти прийняття і це не покладало би додаткового фінансового тягаря на Державу. Отже, існуюча система позбавляла заявників доступу до освіти на власний вибір, навіть за умови оплати приватному чи, за необхідності, державному університету. Це дорівнювало обмеженню права на освіту за відсутності вагомих на те підстав. У цьому зв’язку заявники зауважили, що у Бельгійській мовній справі Суд визнав оскаржуваний захід пропорційним з огляду на той факт, що він не перешкоджав заявникам поступати за власний кошт до приватних шкіл у регіоні з французькою мовою викладання.

38. Заявники зазначили, що Європейський суд з прав людини був покликаний визначити відповідність Конвенції оскаржуваного заходу, а не факти у справі, розглянуті національними судами. Вони вважали, що відповідний захід, а саме поєднання вступного іспиту і обмеження, яке ґрунтувалося на “потребі суспільства у певній професії” (а не сам по собі обмежений доступ (numerus clausus)), не був пропорційним з огляду на переслідувані цілі.

39. Вони далі наполягали, що існування професійного іспиту, який мав на меті оцінити належну підготовку лікарів і дантистів після їхнього навчання третього ступеню позбавляло сенсу обмеження попереднього доступу до університету. Більше того, вступний іспит складався із запитальника з варіантами відповідей і тому мав сенс лише для оцінки елементарних понять, а не природних схильностей особи. Вони наполягали, що це був жереб, неадекватний і з домішками різних елементів корупції та помилок у формулюванні питань. Вони наполягали, що більшість заявників одержали ступені в інших сферах з відзнаками і що непроходження ними вступного іспиту ніяк не було пов’язане з недостатньою підготовленістю, а лише з встановленою низькою квотою. Вони наводили в якості прикладу іспит на факультет стоматології у 2010 року, де було 26 кандидатів на одне місце.

(b) Уряд

40. Уряд стверджував, що обмеження доступу до університетського навчання як таке не було несумісним зі статтею 2 Протоколу № 1, зважаючи на наявні ресурси і мету досягнення вищих рівнів фаховості, особливо щодо ризикованих професій, якими є професії у медичній сфері. Отже, застосування обмеженого доступу (numerus clausus) не могло порушувати назване положення, якщо воно було обґрунтованим і у загальних інтересах суспільства. Вказане питання знаходиться в межах широкої свободи розсуду Держави.

41. У даній справі Держава зупинила вибір на процесі відбору, який базувався на перевірці придатності, що передбачала об’єктивну оцінку та дозволяла обирати на обмежену кількість наявних місць найкращих кандидатів. Він також зазначив, що рекомендація АО не стосувалась загальних аспектів, які виправдовували відповідний захід. Більше того, Уряд стверджував, що завданням Суду не було оцінювати факти, котрі призвели до прийняття національними судами одного конкретного рішення на противагу іншому.

42. Уряд далі зазначив, що ситуація восьмого заявника відповідала заздалегідь встановленим правилам.

2. Оцінка Суду

(a) Загальні принципи

43. Суд повторює, що гарантії статті 2 Протоколу № 1 застосовні до існуючих інститутів вищої освіти в межах Держав-членів Ради Європи і що доступ до будь-якого інституту вищої освіти, який існує у даний час, є невід’ємною частиною права, передбаченого у першому реченні статті 2 Протоколу № 1 (дивись рішення у справі «Лейла Шахін проти Туреччини» [Leyla Şahin v. Turkey] [Велика Палата], заява №44774/98, пункти 134-42, ECHR 2005-XI, та рішення у справі «Мюрсель Ерен проти Туреччини» [Mürsel Eren v. Turkey], заява №60856/00, пункт 41, ECHR 2006‑II).

44. Проте, незважаючи на свою важливість, зазначене право не є абсолютним і може піддаватися обмеженням, які імпліцитно дозволені, бо право на доступ “за самою своєю природою вимагає регулювання з боку Держави” (дивись «Справу щодо певних аспектів законодавства про використання мов в системі освіти Бельгії» (Суть), рішення від 23 липня 1968 року, Серії А № 6). Слід визнати, що регулювання освітніх інституцій може різнитися за часом та місцем, зокрема, відповідно до потреб та ресурсів громади та характерних рис різних рівнів освіти. Як наслідок, Договірні Держави мають певну свободу розсуду у цій сфері, хоча остаточне рішення щодо дотримання вимог Конвенції лежить на Суді (дивись згадане вище рішення у справі «Лейла Шахін» [Leyla Şahin v. Turkey] [Велика Палата], пункт 154, і рішення у справі «Алі проти Сполученого Королівства» [Ali v. the United Kingdom] від 11 січня 2011 року, заява № 40385/06, пункт 53).

45. Для того, щоби накладені обмеження не пригнічували зазначене право до тієї міри, що ушкоджує саму його сутність та позбавляє його дієвості, Суд має переконатися, що вони є передбачуваними для тих, на кого поширюються, і переслідують законну мету. Однак на відміну від положень статей з 8 до 11 Конвенції, він не зв’язаний вичерпним переліком “законних цілей” за статтею 2 Протоколу № 1. Крім того, обмеження лише тоді буде сумісним зі статтею 2 Протоколу № 1, коли існує розумне співвідношення пропорційності між тими засобами, які застосовуються, та метою, яка поставлена для їх досягнення (дивись згадане вище рішення у справі «Лейла Шахін» [Leyla Şahin v. Turkey] [Велика Палата], пункт 154).

46. Суд зауважує, що стаття 2 Протоколу № 1 у будь-якому разі дозволяє обмежувати доступ до університетів лише тим колом осіб, які належним чином подали заяву на вступ і склали вступні іспити (дивись ухвалу у справі «Лукач проти Росії» [Lukach v. Russia] (dec.) від 16 листопада 1999 року, заява №48041/99).

(b) Застосування до цієї справи щодо всіх заявників

47. У даній справі Суд визнає, що обрані італійською державою обмеження, а саме вступний іспит і сам по собі обмежений доступ (numerus clausus) були передбачуваними на підставі Закону №127/1997 і прийнятого пізніше Закону №264/1999, котрий містив дальші деталі застосування обмеженого доступу (numerus clausus).

48. Суд також вважає, що дані обмеження відповідали законній меті досягнення високого рівня фаховості за допомогою забезпечення мінімального і адекватного рівня освіти в університетах у належних умовах, що відповідає загальному інтересу.

49. Що стосується пропорційності обмежень, по-перше, з приводу вступного іспиту Суд зауважує, що оцінка кандидатів за допомогою відповідних тестів з метою визначення найбільш гідних студентів є пропорційним заходом, спрямованим на забезпечення мінімального та адекватного рівня освіти в університетах. Що стосується змісту тестів, то хоч і в іншому контексті, Суд ухвалював у справі «К`єлдсен, Буск Мадсен і Педерсен проти Данії» [Kjeldsen, Busk Madsen and Pedersen v. Denmark] (рішення від 7 грудня 1976 року, пункт 53, Серії А №23), що створення і планування навчальної програми у принципі входить до компетенції Договірних Держав і прийняття рішень з цього приводу не є завданням Суду. Подібним чином Суд не має компетенції приймати рішення щодо змісту чи доречності тестів, про які йдеться.

50. Стосовно обмеженого доступу (numerus clausus) Суд зауважує, що заявники скаржились, зокрема, на підстави його застосування, а саме на два критерії, до яких він відсилав: а) можливості і ресурсний потенціал університетів та б) потребу суспільства у певній професії. Суд вважає, що має бути забезпечений баланс між індивідуальними інтересами заявників та інтересом суспільства в цілому, включаючи інших студентів, як відвідують університетські заняття. Суд зауважує, що обидва критерії є сумісними з практикою Суду, відповідно до якої регулювання права на освіту може різнитися з огляду на потреби та ресурси громади та індивідів (дивись згадану вище «Бельгійську мовну справу»). Він також зауважує, що у справі заявників такі обмеження мають розглядатися у контексті вищого рівня освіти, а саме освіти третього ступеню.

51. З приводу першого критерію, то міркування ресурсу є вочевидь доречними і безперечно прийнятними, поняття, яке логічно випливає з тлумачення даного положення, а саме, що право на освіту означає доступ до будь-якої інституції вищої освіти, “яка існує” у відповідний час (там же). Суд повторює, що Конвенція не передбачає жодних специфічних зобов’язань щодо обсягу засобів навчання і способу їх організації чи субсидування (дивись справу «Х. проти Сполученого Королівства» [X v. the United Kingdom], заява № 8844/80, рішення Комісії від 9 грудня 1980 року, DR 23, пункт 228, та ухвалу у справі «Георгіу проти Греції» [Georgiou v. Greece] (dec.) від 13 січня 2000 року, заява № 45138/98). Вона передбачає право на доступ до освіти лише в міру наявності та в межах, що мають відношення до неї. Суд зауважує, що такі межі часто залежать від засобів, які необхідні для утримання таких інституцій, включаючи, зокрема, людські, майнові та фінансові ресурси, і відповідних міркувань щодо якості таких ресурсів. Особливо це доречно, коли університети є державними.

52. У тій мірі, в якій заявники скаржились, що такі самі обмеження застосовувались до приватних університетів і в силу цього також до навчання, за яке вони прагнули платити, безперечним є те, що ресурси з теоретичного і практичного навчання переважно залежали би від людських, майнових і фінансових ресурсів приватних університетів і тому на цій основі було б можливим забезпечити прийняття більшої кількості [студентів] без покладення надмірного тягаря на Державу та її структури. Однак слід згадати, що приватний сектор в Італії частково покладається на державні субсидії. Більш важливо те, що за нинішніх умов Суд також не вважає непропорційним чи свавільним державне регулювання приватних інституцій у тій мірі, в якій це може вважатися необхідним для попередження свавільного прийняття і відрахування та забезпечення рівного поводження з особами. Він ще раз повторює, що фундаментальне право кожного на освіту є правом, що гарантується у рівній мірі учням державних та незалежних шкіл, без жодної різниці (дивись згадане вище рішення у справі «Лейла Шахін» [Leyla Şahin v. Turkey] [Велика Палата], пункт 153). Відповідно, Держава зобов’язана здійснювати регулювання у цій сфері, щоб забезпечити дотримання Конвенції. Зокрема, Суд вважає, що ретельне регулювання Держави у цьому секторі є виправданим, особливо у галузях навчання, про які йде мова, де мінімальний і адекватний рівень освіти є вкрай важливим, для того, щоб гарантувати, що доступ до приватних інституцій не надано виключно через фінансові можливості кандидатів, незалежно від їх придатності та схильності до професії.

53. До того ж Суд визнає, що переповнені аудиторії можуть згубно впливати на ефективність системи освіти та перешкоджати отриманню конкретного навчального досвіду.

54. Отже, враховуючи конкуруючі між собою інтереси, Суд вважає, що перший запроваджений критерій є і законним, і пропорційним.

55. Що стосується другого критерію, а саме потреби суспільства у певній професії, Суд вважає його тлумачення дійсно обмежувальним. Воно обмежено суто національною перспективою, котра, більше того, стосується державного сектора, ігноруючи тим самим будь-які доречні потреби, які випливають з більш широкого приватного контексту чи контексту ЄС. До того ж, воно може вважатися недалекоглядним в тій мірі, в якій не враховує в достатній мірі майбутні внутрішні потреби.

56. Однак, на думку Суду, такий захід є тим не менш збалансованим у тій мірі, в якій Уряд вправі вживати заходів з метою уникнення надмірних публічних витрат. Суд зауважує, що підготовка певних специфічних категорій фахівців потребує величезних інвестицій. Тому резонним з боку Держави є прагнення до поглинання ринком праці кожного успішного кандидата. Дійсно, брак робочих місць для таких категорій фахівців через перенасичення означає подальші витрати, бо безробіття є безперечно соціальним тягарем для суспільства в цілому. Беручи до уваги, що Держава не може точно з’ясувати, скільки осіб з числа випускників можуть мати намір вийти за межі місцевого ринку і шукати роботу за кордоном, Суд не може визнати необґрунтованим прояв Державою обачності і в силу цього здійснення нею політики на підставі припущення, що великий відсоток з них може залишитись у країні для пошуку роботи тут. Тому, на думку Суду, другий критерій також є пропорційним.

57. Насамкінець, Суд зауважує, що заявників не було позбавлено права подавати документи на будь-який інший курс навчання, до якого вони могли проявляти свій інтерес (дивись, з урахуванням відповідних відмінностей, згадану вище ухвалу у справі «Лукач» [Lukach] (dec.)), та у відношенні якого вони мали необхідні здібності. Також вони не були позбавлені можливості здобувати свою освіту за кордоном згідно з їх можливим бажанням продовжувати кар’єру за кордоном. З огляду на те, що, як видається, немає обмеження кількості разів для складання тесту кандидатом, заявники все ще мали можливість скласти його та одержати доступ до навчального курсу свого початкового вибору.

58. Роблячи висновок, Суд вважає, що запроваджені заходи не були непропорційними і при застосуванні цих заходів Держава не вийшла за межі своєї свободи розсуду.

59. Звідси випливає, що не було допущено порушення статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції.

(c) Застосування до цієї справи щодо пана Маркуззо, восьмого заявника

60. У тій мірі, до якої можна сказати, що вимога восьмого заявника виходить далі вище наведених аргументів, оскільки він був змушений заново складати вступний іспит після відрахування з університету через восьмирічну відсутність, Суд зауважує, що ніхто не стверджував, що цей захід був непередбачуваним. Він далі зазначає, що важко назвати необґрунтованим рішення про відрахування з курсу навчання студента, який не спромігся скласти іспити за вісім послідовних років, особливо з огляду на той факт, що обмежений доступ (numerus clausus) застосовується до університетського курсу, про який йдеться. Як наслідок, Суд вважає, що відповідний захід переслідував законну мету і у світлі повноважень Держави регулювати право на освіту був пропорційним. По суті він забезпечив баланс між інтересами заявника, з одного боку, і тих інших осіб, які бажали бути зарахованими на цей курс, та потребами громади у цілому, з другого боку.

61. Звідси випливає, що не було порушення у цій частині скарги, яка стосувалася восьмого заявника.

...

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД

...

2. Постановляє шістьма голосами проти одного, що не було допущено порушення статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції;

3. Постановляє одностайно, що не було допущено порушення статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції у частині додаткової скарги восьмого заявника.

Складено англійською мовою та повідомлено в письмовій формі 2 квітня 2013 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

              Франсуаза Еленс-ПассосДануте Йочіене
заступник СекретаряГолова

У відповідності до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка судді Пінто де Альбукерке, яка частково не збігається з позицією більшості.

Окрема думка не перекладалась, однак її викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька. Цей переклад здійснено за дорученням та за підтримки Трастового фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є для Суду обов’язковим і Суд не несе відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази даних HUDOC, де розміщена практика Європейського суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази даних, у якій він розміщений зі згоди Суду. Він може бути відтворений з некомерційною метою за умови зазначення повної назви справи разом із вищенаведеним позначенням авторського права та посиланням на Трастовий фонд з прав людини. При потребі використати будь-яку частину цього перекладу з комерційною метою, будь-ласка, зверніться за електронною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@

 

Full & Egal Universal Law Academy