© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Див. додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА ЗАЛІЗНИЧНИХ, МОРСЬКИХ І ТРАНСПОРТНИХ ПРАЦІВНИКІВ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»
(Заява № 31045/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
8 квітня 2014 року
ОСТАТОЧНЕ
08/09/2014
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.
У справі «Національна спілка залізничних, морських і транспортних працівників проти Сполученого Королівства»
Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:
Ineta Ziemele, голова,
Päivi Hirvelä,
George Nicolaou,
Ledi Bianku,
Paul Mahoney,
Krzysztof Wojtyczek,
Faris Vehabović, судді,
та Fatoş Aracı, заступник секретаря секції,
після наради за зачиненими дверима 4 березня 2014 року
виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за заявою (№ 31045/10) проти Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії, поданою до Суду 1 червня 2010 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) Національною спілкою залізничних, морських і транспортних працівників (National Union of Rail, Maritime and Transport Workers; далі – профспілка «RMT»).
2. У Суді профспілку-заявника представляв її генеральний секретар, пан B. Crow. Її юридичним представником був пан N. Todd з юридичної компанії «Thompsons Solicitors» (Манчестер). Консультаційне супроводження профспілки-заявника забезпечували баристери з Лондону – пан J. Hendy (королівський адвокат) і пан M. Ford (королівський адвокат). Уряд Сполученого Королівства (далі – Уряд) представляли його Уповноважений, пані R. Tomlinson, з Міністерства закордонних справ та у справах Співдружності.
3. Спільне подання надійшло від Європейської конфедерації профспілок (ETUC) та Конгресу профспілок (TUC). Було також одержано подання від організації «Liberty». Цим трьом організаціям Голова Суду дозволив взяти участь у письмовому провадженні на правах третьої сторони (пункт 2 статті 36 Конвенції і пункт 2 правила 44 Регламенту Суду). Уряд надав відповідь на подання організації «Liberty».
4. Профспілка-заявник стверджувала, що встановлені законом надмірні обмеження позначаються на її спроможності захищати інтереси своїх членів, на порушення її права на свободу об’єднання.
5. 27 серпня 2012 року про цю заяву було повідомлено Уряд. Також було вирішено розглядати питання щодо прийнятності і суті заяви одночасно (пункт 1 статті 29 Конвенції).
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. Заявником є профспілка, з головним офісом у Лондоні, яка налічує понад 80 000 членів – працівників різних сфер транспортної галузі Сполученого Королівства.
7. Зазначивши, що на національному рівні трудові спори регулюються занадто деталізованими законодавчими положеннями, профспілка-заявник порушила питання щодо двох конкретних обмежень передбаченої законом гарантії захисту права на страйк, які, за її твердженням, несумісні з положеннями статті 11 Конвенції, і свою позицію стосовно кожного з цих обмежень вона обґрунтувала окремим набором фактів.
A. Повідомлення про голосування щодо страйку: ситуація в компанії «EDF»
8. Наведений у цій частині ряд відповідних фактів стосується компанії «EDF Energy Powerlink Ltd.» (далі – компанія «EDF»), яка мала відповідно до контракту здійснювати управління, експлуатацію та технічне обслуговування мережі електропостачання підземної транспортної системи Лондона. Профспілка «RMT» є однією з кількох професійних спілок, які компанія визнає такими, що мають право на ведення з нею колективних переговорів. Загалом штат компанії налічує близько 270 працівників на трьох різних об’єктах, на найбільшому з яких, розташованому в районі Tufnell Park, працює 155 працівників. За інформацією профспілки-заявника на час подій, які розглядаються у справі, серед працівників компанії на цьому об’єкті 52 працівника були членами профспілки «RMT». Компанії не було відомо, хто саме з її штатних працівників був членом профспілки, оскільки в компанії не проводилися відрахування профспілкових внесків з їхньої заробітної плати.
9. У період з червня до вересня 2009 року між профспілкою-заявником і компанією відбулося кілька раундів переговорів щодо заробітної плати та умов праці. Незадоволена пропозиціями компанії, профспілка-заявник вирішила вдатися до страйку і 24 вересня надіслала компанії відповідне повідомлення, в якому попереджувала її про голосування щодо страйку (див. нижче відповідні положення національного законодавства). У повідомленні зазначалося, що участь у голосуванні щодо страйку братимуть працівники, які належать до категорії «інженерно-технічних» фахівців, і вказувалося, скільки таких працівників налічується на кожному з об’єктів. Наступного дня компанія повідомила профспілку-заявника листом про те, що не визнає терміну «технічний» фахівець (вона вимагала уточнення категорій її працівників з використанням таких термінів як монтери, кабельники, фахівці з технічного обслуговування пунктів управління, інженери-тестувальники електрообладнання, що працюють у денний час, позмінні тестувальники електрообладнання, фахівці з акумуляторного обладнання OLBI). Тому компанія вважала, що надіслане їй повідомлення про голосування щодо страйку не відповідає чинним нормам законодавства. Профспілка-заявник надіслала свою відповідь наступного тижня; вона наполягала на тому, що вжиті нею терміни достатньою мірою дозволяють компанії зрозуміти, про яких працівників йдеться, і що, таким чином, відповідні положення законодавства дотримані.
10. Далі між цими двома сторонами відбувся обмін листами, після чого компанія звернулася до Високого суду із заявою про заборону профспілці-заявнику закликати до страйку за результатами такого голосування. 23 жовтня 2009 року суддя Blake J видав відповідну судову заборону.
11. Суддя не погодився з доводом профспілки-заявника, що передбачені законодавством вимоги неправомірно обмежують її можливості здійснювати своє право на заклик до страйку, оскільки такий самий аргумент був відхилений Апеляційним судом у справі «Metrobus Ltd. v. Unite the Union ([2009] EWCA Civ 829). Він також відхилив аргумент про те, що, оскільки на той час захід ще перебував на початковій стадії, його припинення буде передчасним. Натомість суддя вирішив, що існує достатньо серйозна ймовірність проведення незаконного страйку, яка дає підстави для винесення судової постанови про його заборону. Враховуючи галузь, про яку йшлося, наслідки зупинення її роботи були б істотними і призвели б до численних ускладнень в інших галузях. Розглядаючи питання про те, чи справді профспілка-заявник достатньою мірою дала зрозуміти, яка категорія працівників братиме участь у голосуванні, суддя встановив, що ця вимога не дотримана, оскільки членами профспілки на об’єкті в районі Tufnell Park є працівники різних спеціальностей. Профспілка-заявник була зобов’язана докласти всіх необхідних зусиль для надання компанії достатньої інформації, хоча цей обов’язок не є абсолютним. Той факт, що вона скористалася своєю власною класифікацією категорій працівників, є значущим, але не вирішальним. Так само не обов’язково є вирішальним і те, що профспілка могла не мати відповідних матеріалів чи інформації, хоча таку обставину можна було б врахувати як досить вагому. Профспілка-заявник погодилася, що будь-яка профспілка має практичні можливості надати необхідні відомості стосовно невеликого об’єкта, на якому працюють її члени – отже, вимога, щоб вона надала такі відомості, не була ані обтяжливою, ані безпідставною. Нарешті, суддя зауважив, що, хоча на той момент профспілка-заявник ще не оголосила свого наміру провести страйк (адже ще не відбулося відповідного голосування), вже простежувався чіткий зв’язок між ненаданням відповідного повідомлення і здатністю роботодавця прореагувати на ситуацію шляхом підготовки до зупинення робіт або докладання зусиль для переконання працівників не голосувати за страйк. Тому невиконання профспілкою-заявником вимог, встановлених законом, було порушенням, яке мало не лише технічний чи несуттєвий характер.
12. 24 листопада 2009 року за результатами заочного розгляду заяви про надання дозволу на апеляцію було відмовлено в її задоволенні. Заяву про перегляд відмови надати дозвіл на апеляцію було відхилено 26 січня 2010 року; на той час трудовий спір між профспілкою-заявником і компанією «EDF» вже було вирішено.
13. Після винесення судової заборони на проведення страйку профспілка-заявник зібрала точні відомості про характер трудових функцій відповідних працівників і зазначила їх у новому повідомленні про голосування щодо страйку, результати якого свідчили на користь проведення такої акції. Відповідні заходи були проведені у грудні 2009 року та на початку січня 2010 року. 7 січня 2010 року компанія «EDF» висунула покращену пропозицію умов колективного договору, яка була прийнята членами профспілки-заявника і згодом, 1 квітня, на її підставі було укладено такий договір.
B. Вторинні страйки [страйки солідарності]: ситуація в компанії «Hydrex»
14. Ряд фактів, наведений у цій частині, стосується деяких членів профспілки «RMT», які були працівниками з технічного обслуговування залізничного обладнання в компанії «Fastline Limited», що належала до групи компаній, відомої як «Jarvis Plc». До цієї групи також належала компанія «Jarvis Rail Limited», яка здійснювала інженерно-технічні роботи на залізничних шляхах. На той час у компаніях «Fastline» і «Jarvis Rail» (далі – компанія «Jarvis») загалом налічувалося приблизно 1200 працівників, 569 з яких були членами профспілки «RMT». У серпні 2007 року компанія «Fastline» передала частину своїх господарських об’єктів, на яких працювали 20 працівників, у власність іншій компанії – «Hydrex Equipment (UK) Limited» (далі – компанія «Hydrex»). Компанія «Hydrex» зберегла існуючі умови трудових договорів з цими працівниками, як цього вимагав закон (Положення 2006 року про передачу підприємств (захист трудових прав)). За твердженням профспілки-заявника, працівники, про яких йдеться, все-таки були занепокоєні своїм становищем, оскільки працівникам компанії «Hydrex» платили значно менше. Крім того, як виявилося, вплив профспілок у цій компанії також був меншим.
15. У березні 2009 року керівництво компанії «Hydrex» поінформувало колишніх працівників компанії «Jarvis», що з огляду на складні ринкові умови воно має намір знизити рівень умов праці за їхніми трудовими договорами до рівня працівників «Hydrex». За твердженням профспілки-заявника, це означало скорочення заробітної плати приблизно на 36-40%. Протягом наступних місяців профспілка-заявник зверталася до компанії «Hydrex» зі скаргами від імені зазначених працівників, але будь-якої угоди досягнуто не було. Коли компанія дала зрозуміти, що має намір розпочати реалізацію свого плану, профспілка-заявник організувала серед працівників, про яких йдеться (на той час їх було сімнадцять), голосування щодо страйку. Вони проголосували за проведення страйку, і його було проведено в період з 6 листопада до 9 листопада 2009 року. Під час страйку учасники організовували пікети на ряді об’єктів, де вони зазвичай виконували свою роботу. У зв’язку з цим компанія «Hydrex» надіслала профспілці-заявнику листа, в якому нагадала їй, що згідно із законом пікетування може здійснюватися лише біля або поблизу приміщень роботодавця і попередила, що профспілка наражає себе на ризик бути притягнутою до відповідальності за матеріальні збитки, понесені компанією внаслідок цього незаконного заходу (див. нижче відповідні положення національного законодавства).
16. Проведення другого страйку було оголошено на 18-20 листопада 2009 року, але, коли компанія «Hydrex» повідомила про свою готовність відновити переговори з профспілкою-заявником, страйк відклали. У результаті було підготовлено переглянуту пропозицію, яку профспілка-заявник подала до своїх членів у компанії «Hydrex», порекомендувавши їм прийняти її. 21 грудня 2009 року стало відомо про результати голосування. Було подано дев’ять голосів, і всі – за відхилення пропозиції компанії «Hydrex». За твердженням профспілки-заявника, позиція профспілки була надзвичайно слабкою з огляду на досить незначну кількість її членів серед працівників компанії «Hydrex». Їх було занадто мало для того, щоб їхній страйк міг справити відчутний вплив на компанію, і на її діяльності він, по суті, жодним чином не позначився. Профспілка-заявник вважала, що могла б ефективніше захистити інтереси своїх членів, якби мала можливість мобілізувати для цього також своїх членів у компанії «Jarvis». Лише одна загроза страйку такого масштабу і, тим паче, фактичне зупинення робіт дозволили б вчинити набагато сильніший тиск на компанію «Hydrex», щоб домогтися збереження існуючих умов праці за трудовими договорами. Профспілка-заявник стверджувала, що працівники компанії «Jarvis» були б готові провести страйк на підтримку своїх колег у компанії «Hydrex». Натомість члени профспілки в компанії «Hydrex» були змушені залишитися наодинці і, врешті-решт, вони не мали іншого вибору, окрім як прийняти нові умови трудових договорів. Вони пішли на це вимушено.
17. За інформацією профспілки-заявника обидві ці компанії («Jarvis» і «Hydrex») вже припинили своє існування, після того, як у березні 2010 року і листопаді 2011 року, відповідно, були передані в управління арбітражним керуючим. Підприємство «Hydrex» було придбано іншою компанією, яка, у свою чергу, також продала його в листопаді 2012 року.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
18. Розглядаючи справу компанії «EDF», суддя Blake J послався на наведені нижче положення (консолідованого) закону 1992 року про профспілкові і трудові відносини:
«Стаття 226(1): Дії, вчинювані профспілкою з метою спонукати особу взяти участь або продовжувати брати участь у страйку,
a) не підлягають захисту законом, якщо результати голосування не свідчать на користь проведення страйку, і
b) у випадках, коли мають бути виконані вимоги статті 226A стосовно роботодавця відповідної особи, такі дії не захищені законом, якщо профспілка не виконала вимоги статті 226A стосовно нього».
«Стаття 226A (1): Профспілка повинна вжити розумно необхідних заходів, щоб забезпечити одержання повідомлення, зазначеного в підпункті 2),
a) не пізніше ніж за сім днів до дати початку голосування (...)
кожною особою, яку профспілка має підстави вважати (щонайпізніше – коли можуть бути вжиті заходи з виконання вимог пункту «а») роботодавцем осіб, які матимуть право брати участь у голосуванні.
2) Повідомлення, про яке йдеться в пункті «а» підпункту 1), надсилається листом,
a) в якому повідомляється про намір профспілки провести голосування,
b) в якому зазначається дата, яку профспілка обґрунтовано вважає датою початку голосування, і
c) який містить:
i) списки, згадані в підпункті 2A), та кількісні дані, згадані в підпункті 2B), а також пояснення, яким чином отримані ці дані, або
(...)
2A) Такими списками є:
a) список категорій працівників, до яких належать відповідні працівники, і
b) список робочих місць, на яких працевлаштовані відповідні працівники.
2B) Такими кількісними даними є:
a) загальна кількість працівників, про яких йдеться,
b) кількість відповідних працівників кожної з категорій у списку, згаданому в пункті «а» підпункту 2A, і
c) кількість відповідних працівників на кожному робочому місці, зазначеному в списку, який згадується в пункті «b» підпункту 2A.
(...)
2D) Списки і кількісні дані, які подаються відповідно до цієї статті, або подана таким чином інформація, згадана в підпункті 2C), мають бути точними, наскільки це є практично можливим з урахуванням відомостей, наявних у розпорядженні профспілки на момент виконання нею вимог пункту «а» підпункту 1)».
19. Щодо ситуації у компанії «Hydrex», то передбачений законом імунітет від притягнення до цивільно-правової відповідальності за шкоду, заподіяну діями, вчиненими «в контексті існування трудового спору або підтримки висунутих у ньому вимог» (in contemplation or furtherance of a trade dispute) (стаття 219 закону від 1992 року) поширюється з огляду на положення статті 244 цього самого закону лише на дії, пов’язані зі «спором між працівниками та їхнім роботодавцем». Стаття 224 закону прямо передбачає, що захисту законом не підлягають дії, пов’язані з проведенням вторинного страйку, які вона визначає так:
«2) Вторинний страйк у зв’язку з трудовим спором означає дії, коли і тільки коли особа
a) спонукає іншу особу до розірвання трудового договору або перешкоджає виконанню його умов чи спонукає іншу особу перешкоджати його виконанню або
b) погрожує тим, що трудовий договір, за яким працює вона чи інша особа, буде розірваний або чинитимуться перешкоди виконанню його умов, або що вона спонукає іншу особу до розірвання трудового договору чи до перешкоджання виконанню його умов,
тимчасом як роботодавець, зазначений у трудовому договорі, не є стороною відповідного трудового спору».
Положення про мирне пікетування містяться у статті 220 закону, яка передбачає:
«1) У контексті існування трудового спору або підтримки висунутих у ньому вимог особа може на законних підставах бути присутньою:
a) біля чи поблизу свого місця роботи або
b) якщо вона є посадовою особою профспілки – біля чи поблизу місця роботи члена профспілки, якого вона супроводжує і інтереси якого вона представляє,
маючи при цьому на меті тільки мирне отримання або передачу інформації, або спонукання особи мирними засобами до виконання роботи чи до утримання від її виконання.
2) Якщо особа має або, як правило, має
a) не одне місце роботи або
b) місце роботи, розташування якого унеможливлює її присутність на ньому з метою, зазначеною в підпункті 1),
тоді, для цілей цього підпункту, її місцем роботи вважатиметься будь-яке місце на підприємстві її роботодавця, на якому вона працює або з якого здійснюється керівництво її роботою».
20. Обидві сторони послалися на попереднє законодавче регулювання, згідно з яким дії, пов’язані з проведенням вторинних страйків підлягали захисту законом. Уряд пояснив, що спочатку вторинні страйки були заборонені законом про трудові спори і професійні спілки від 1927 року, який було прийнято після загального страйку 1926 року. Ситуація змінилася з ухваленням закону про трудові спори і професійні спілки від 1947 року, яким цю заборону було скасовано.
21. Подальші реформи відбулися в 1970-х роках. Закон про профспілкові і трудові відносини від 1974 року передбачав значно ширший захист щодо страйків, ніж той, що існує на сьогодні. Стаття 13(1) цього закону (з внесеними до нього змінами у 1976 році) передбачала:
«Дії, вчинені особою в контексті існування трудового спору або підтримки висунутих у ньому вимог, не дають підстав для цивільного позову про відшкодування шкоди лише з огляду на те, що:
a) вони спонукають іншу особу до розірвання договору або перешкоджають чи спонукають іншу особу до перешкоджання виконанню його умов; або
b) вони полягають у тому, що ця особа погрожує розірванням договору (незалежно від того, чи є вона його стороною, чи ні) або чиненням перешкод виконанню його умов, або погрожує тим, що вона спонукає іншу особу до розірвання договору чи до перешкоджання виконанню його умов».
22. Це положення стало предметом розгляду Палатою лордів у справі «Express Newspapers Ltd. v. MacShane and another» ([1980] AC 672). Справа стосувалася вторинного страйку на підприємствах газетної індустрії, який проводився Національною спілкою журналістів. Палата лордів більшістю голосів постановила, що критерій, застосовний для визначення, чи поширюються гарантії статті 13(1) на відповідні дії, є суб’єктивним, тобто, що достатнім був той факт, що особа щиро вважала, що такі дії можуть сприяти досягненню учасниками спору своїх цілей. Щирість такої позиції могла бути перевірена судами, але особі, яка закликає до страйку, не потрібно було доводити, що такий захід достатньою мірою спроможний забезпечити досягнення відповідної мети. Лорд-суддя Wilberforce висловив іншу думку стосовно характеру цього критерію, але підтримав висновок більшості про те, що судова постанова, яка забороняє профспілці проводити страйк, має бути скасована.
23. Хоча профспілка-заявник стверджувала, що рішення у справі MacShane не є значним прогресом у розвитку права, оскільки в ньому лише підтверджується тлумачення чітких законодавчих положень, під час парламентських дебатів, за результатами яких було ухвалено закон 1980 року про працевлаштування, цю справу було згадано як одну з підстав для запровадження обмежень щодо вторинних страйків (стаття 17 зазначеного закону). Закон 1980 року передбачав збереження імунітету від відповідальності за вторинний страйк, якщо дотримано трьох умов: i) якщо такий страйк спрямований проти головних постачальників чи замовників роботодавця, який є стороною у спорі, або проти пов’язаних з ним роботодавців, які заміщають його під час відповідного спору; ii) якщо основною метою страйку є безпосереднє перешкоджання або порушення постачання товарів чи послуг між роботодавцем, який є стороною у спорі, та його постачальником чи замовником під час спору; і iii) якщо такий захід спроможний забезпечити досягнення відповідної мети.
24. Правову норму, яка є чинною на сьогодні, вперше було запроваджено законом про працевлаштування від 1990 року і потім знову прийнято законом від 1992 року, до якого її було включено в зазначеній вище редакції.
25. Сторони надали статистичну інформацію про кількість робочих днів, втрачених унаслідок страйків у Сполученому Королівстві за певні періоди, починаючи з 1970-х років. Уряд зазначив, що протягом зазначеного десятиріччя щороку втрачалося в середньому 12,9 мільйонів робочих днів. Протягом 1980-х років відбулося зниження середньої кількості таких днів до 7,2 мільйонів. За період з початку 1990-х років до сьогодні цей показник є значно нижчим і щорічно становить у середньому 700 000 втрачених робочих днів. На думку Уряду, певною мірою це зниження пояснюється принаймні забороною вторинних страйків. Профспілка-заявник не погодилася з такою трактовкою. Вона зазначила, що наявні статистичні дані не роблять розрізнення між первинними страйками і вторинними страйками. Отже, визначити справжні показники поширення вторинних страйків до 1980 року було неможливо і, відповідно, неможливо було встановити наслідки обмежень, запроваджених у 1980-му та 1990-му роках. На думку профспілки-заявника, на той час вторинні страйки були відносно менш поширеним явищем, тоді як переважна більшість страйків були первинними [тобто, відбувалися безпосередньо на підприємствах роботодавців-сторін у спорі – прим. перекл.]. Профспілка-заявник послалася на офіційні дані (оприлюднені в урядовому виданні «Вісник працевлаштування» (Employment Gazette)), згідно з якими, починаючи з 1960-х років, середні показники кількості втрачених робочих днів через страйки у Сполученому Королівстві постійно перебувають на рівні, близькому до відповідних європейських показників. Як видно з цього джерела, починаючи з кінця 1970-х років, за відповідними показниками країна посідає середні місця порівняно з іншими країнами. Єдиним винятком був 1984 рік, оскільки тоді відбувся тривалий і масштабний страйк на підприємствах гірничодобувної промисловості. Уряд зауважив, що до даних порівняльної статистики слід ставитися з певною осторогою, враховуючи глибокі перетворення, які відбулися в Європі протягом останніх двадцяти років. Той факт, що відповідні показники Сполученого Королівства залишилися на рівні, близькому до середньоєвропейських, свідчить, всупереч думці профспілки-заявника, про те, що правові норми щодо страйків не є настільки обмежувальними, щоб надзвичайно ускладнювати організацію страйків.
ІІІ. ВІДПОВІДНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
26. Обґрунтовуючи свою позицію, профспілка-заявник також послалася на інші міжнародно-правові акти та тлумачення, яке дають їм компетентні органи. Нижче наведено ті з цих матеріалів, які з цього приводу є найбільш актуальними і докладними.
A. Конвенції Міжнародної організації праці
27. Хоча конвенції, прийняті Міжнародною організацією праці, не містять жодних положень, які б прямо передбачали право на страйк, Комітет зі свободи об’єднання та Комітет експертів із застосування конвенцій та рекомендацій (далі – Комітет експертів) поступово розробили ряд принципів стосовно права на страйк, поклавши в основу положення статей 3 і 10 Конвенції 1948 року (№ 87) про свободу асоціації та захист права на організацію (ці принципи стисло викладені у пункті 117 доповіді «Надання глобалізації людського обличчя» (Giving globalisation a human face), Міжнародне бюро праці, 2012 р.). Зазначена конвенція була ратифікована Сполученим Королівством 27 червня 1949 року.
1. Щодо вимог про повідомлення
28. Комітет експертів неодноразово давав коментарі стосовно регулювання питань про повідомлення про страйк у Сполученому Королівстві. Профспілка-заявник послалася на нижченаведений документ, прийнятий у 2008 році:
«У своїх попередніх коментарях Комітет узяв до уваги зауваження Конгресу профспілок про те, що вимоги про повідомлення про страйк, виконання яких забезпечує імунітет від відповідальності за таку акцію, є невиправдано обтяжливими. Комітет зазначає, що за даними Уряду вже вжито низку заходів для спрощення нормативно-правового регулювання, яке забезпечується статтями 226–235 (консолідованого) закону про профспілкові і трудові відносини (TULRA) та статтями 104–109 указу 1995 року; крім того, у рамках плану, оприлюдненого у грудні 2006 року, що передбачає спрощення деяких аспектів трудового законодавства, Уряд конкретно запропонував профспілкам надати свої ідеї щодо подальшого спрощення нормативно-правового регулювання діяльності профспілок. Відтоді Уряд провів ряд переговорів з Конгресом профспілок з метою вивчення їхніх ідей щодо спрощення деяких норм законодавства, які регулюють питання голосувань та повідомлень про страйки. Такі переговори тривають. Комітет зауважує, що у своїх останніх коментарях Конгрес профспілок зазначив відсутність прогресу в цій реформі. Комітет просить Уряд повідомити у своєму наступному звіті про досягнутий у цьому відношенні прогрес».[1]
29. Пізніше Комітет експертів надіслав до Уряду Сполученого Королівства прямий запит, в якому зазначено:
«У своїх попередніх коментарях Комітет узяв до уваги зауваження Конгресу профспілок (TUC) про те, що вимоги про повідомлення, виконання яких забезпечує імунітет від відповідальності за страйк, є невиправдано обтяжливими. Комітет просив Уряд продовжувати надавати інформацію про будь-які напрацювання, а також відповідні статистичні дані чи матеріали щодо практичного застосування і наслідків цих вимог. Комітет бере до уваги повідомлення Уряду про те, що рішенням апеляційного суду у справі «RMT v. Serco; ASLEF v. London Midland» ((2011) EWCA 226) були скасовані судові заборони на проведення страйку, яких домоглися компанії «Serco» і «London Midland Railway» стосовно двох провідних транспортних профспілок країни – «RMT» і «ASLEF». В обох випадках ці заборони були встановлені з огляду на порушення профспілками передбачених законом процедур голосування і повідомлення про страйк. Ця справа була останньою у низці справ, в яких було визначено межі технічних зобов’язань профспілок із забезпечення справедливого процесу голосування. У рішенні, ухваленому апеляційним судом у справі «RMT v. Serco», суд дав кілька принципових роз’яснень, через які роботодавцям надалі буде складніше домогтися судових заборон на проведення страйків, посилаючись на порушення вимог щодо голосування і повідомлення про страйк. Рішення апеляційного суду є обов’язковим для виконання всіма судами нижчого рівня. Згодом у справі «Balfour Beatty v. Unite» ((2012) EWHC 267 (QB)) Суд ухвалив рішення не на користь компанії «Balfour Beatty», урахувавши рішення у справі Serco та необхідність забезпечення відповідного балансу між прагненням до демократичної легітимності та покладанням нереалістичного тягаря на профспілки та їхніх представників. Комітет бере до уваги зауваження Конгресу профспілок про те, що той, щиро вітаючи обидва рішення, все-таки вважає, що вони не вирішують повною мірою визначені ним проблеми, пов’язані з нормативно-правовим регулюванням, і що вимоги законодавства й далі залишаються непосильними для профспілок. Комітет з інтересом зазначає ці зрушення і просить Уряд подати свої зауваження стосовно стурбованості, яку висловив Конгрес профспілок».[2]
2. Щодо вторинних страйків [страйків солідарності]
30. Комітет експертів висловив таку думку:
«Що стосується так званих “страйків солідарності”, то Комітет вважає, що загальна заборона такої форми страйку може призвести до зловживань, особливо в контексті глобалізації, яка характеризується зростаючою взаємозалежністю та інтернаціоналізацією виробництва, і що працівники повинні мати можливість проводити такі акції, але за умови, що первинний страйк, який вони підтримують, є законним».
(Див. згадану вище доповідь «Надання глобалізації людського обличчя» (Giving globalisation a human face), пункт 125).
31. Комітет зі свободи об’єднання також вважає, що право на такий страйк захищене міжнародним трудовим правом:
«Загальна заборона страйків солідарності може призвести до зловживань, і працівники повинні мати можливість проводити такі акції, але за умови, що первинний страйк, який вони підтримують, є законним».
«Заборона страйків, не пов’язаних з колективним спором, стороною в якому є наймані працівники або профспілка, суперечить принципам свободи об’єднання».
(Див. «Свобода об’єднання» (Freedom of Association) у збірнику рішень і принципів Комітету зі свободи об’єднання Адміністративної ради МОП, п’яте (виправлене) видання, Міжнародне бюро праці, 2006 р., пункти 534 і 538).
32. При розгляді питання про дотримання Сполученим Королівством Конвенції № 87 Комітет експертів неодноразово висловлював критику стосовно того, що вторинні страйки заборонені законом. Вперше таку критику він висловив у своїх зауваженнях 1989 року[3] стосовно Сполученого Королівства:
«Комітет зазначає, що за звичаєвим правом практично всі форми страйків або інших виробничих конфліктів є незаконними з точки зору цивільного права. Це означає, що працівники і профспілки, які беруть участь у таких акціях, можуть зазнати судового переслідування з боку роботодавців (або інших сторін) у зв’язку зі шкодою, завданою їм унаслідок цього, і (що дуже важливо з практичного погляду) потрапити під дію винесених стосовно них (як на тимчасовій, так і на постійній основі) судових постанов про заборону вчинення протиправних дій. На думку Комітету, необмежений доступ до таких засобів захисту призведе до позбавлення працівників права проводити страйки або інші акції у зв’язку з трудовими конфліктами з метою захисту і відстоювання своїх економічних та соціальних інтересів.
Отже, важливішим завданням є забезпечення працівників і профспілок гарантіями від притягнення до цивільно-правової відповідальності. Починаючи з 1906 року важливість такого завдання визнається на законодавчому рівні, про що свідчить низка запроваджених «імунітетів» (або, точніше, «гарантій»), які захищають профспілки та їхніх членів і посадових осіб від притягнення до цивільно-правової відповідальності за заподіяну шкоду. Чинні на сьогодні положення, які передбачають такі «імунітети», містяться в законі 1974 року про профспілкові і трудові відносини.
За час, що минув з 1980 року, обсяг цих гарантій було зменшено в ряді аспектів. Комітет зазначає, наприклад, що до статті 15 закону від 1974 року було внесено зміни, які обмежили право на пікет місцем роботи відповідних працівників, а у випадку профспілкових діячів – місцем роботи відповідних членів, тимчасом як стаття 17 закону від 1980 року виключає застосування гарантій щодо «вторинних страйків», тобто, якщо йдеться про акцію, спрямовану проти роботодавця, який безпосередньо не є стороною у даному трудовому спорі. Крім того, визначення «трудового спору» у статті 29 закону 1974 року було звужено: тепер воно охоплює лише спори між працівниками та їхнім роботодавцем і не включає, як це було раніше, спори між «роботодавцями і працівниками» або між «самими працівниками».
У своїй сукупності ці зміни видаються такими, що практично унеможливлюють проведення на законних підставах працівниками і профспілками будь-яких акцій бойкоту або акцій «співчуття», спрямованих проти сторін, які безпосередньо не є сторонами відповідного спору. Комітет ніколи не висловлював остаточної думки щодо застосування бойкотів як форми реалізації права на страйк. Водночас Комітет вважає, що у випадках, коли бойкот має безпосередній стосунок до соціально-економічних інтересів працівників, які беруть участь у первинному спорі чи вторинному страйку або є учасниками як такого спору, так і такого страйку, і коли первинний спір і вторинний страйк самі по собі не є незаконними, тоді такий бойкот слід вважати законним здійсненням права на страйк. Це явно відповідає позиції Комітету стосовно «страйків солідарності».
Той факт, що до такого виду страйку (тобто, до страйків солідарності) сьогодні вдаються частіше, пояснюється, вочевидь, структурою чи концентрацією промисловості або розміщенням виробничих центрів у різних регіонах світу. Комітет вважає, що загальна заборона страйків солідарності може призвести до зловживань і що працівники повинні мати можливість проводити такі акції, але за умови, що первинний страйк, який вони підтримують, є законним».
33. Видається, що Комітет експертів не висловлював чіткої позиції щодо заборони страйків, допоки в 1995 році не визначив її у своїх зауваженнях стосовно Сполученого Королівства, в яких зазначив таке:
«Комітет звертає увагу Уряду на пункт 168 підготовленого Комітетом у 1994 році документу під назвою «Загальний огляд прав на свободу об’єднання і на ведення колективних переговорів» (General Survey on Freedom of Association and Collective Bargaining), в якому зазначено, що загальна заборона страйків солідарності може призвести до зловживань і що працівники повинні мати можливість проводити такі акції, але за умови, що первинний страйк, який вони підтримують, є законним. Скасування імунітету відкриває можливість вчинення у зв’язку з такими страйками цивільних позовів про відшкодування заподіяної шкоди і, отже, створює серйозні перешкоди для здійснення працівниками свого права на страйк солідарності».
Відтоді Комітет дотримується такої думки, про що свідчить його останній огляд ситуації, викладений у зауваженнях 2012 року, в яких зазначено:
«Імунітети від притягнення до цивільно-правової відповідальності за страйки та інші колективні акції протесту (статті 223 і 224 (консолідованого) закону про профспілкові і трудові відносини (TULRA)): У своїх попередніх коментарях Комітет зазначав позицію Конгресу профспілок, згідно з якою з огляду на децентралізований характер системи трудових відносин надзвичайно важливою умовою є забезпечення працівникам можливості проводити заходи, спрямовані проти роботодавців, яким не важко зривати профспілкові акції, використовуючи для цього складні корпоративні структури, можливість передачі бізнесу відокремленим суб’єктам або розукрупнення компаній. Комітет в основному вказував на необхідність захисту права працівників на проведення страйків у зв’язку з трудовими конфліктами навколо питань, які зачіпають їхні права (хоча в деяких випадках може бути так, що прямий роботодавець не є стороною спору), а також захисту їхнього права на участь у страйках солідарності за умови, що первинний страйк, який вони підтримують, є законним. Комітет бере до відома повідомлення Уряду про те, що: 1) він і далі дотримується позиції, викладеної ним у своєму звіті за 2006-2008 роки, а саме – що відповідне обґрунтування не було змінено і що, отже, він не має планів змінювати закон, який регулює ці питання; і 2) що зазначену проблему частково порушено в заяві, яку подала на розгляд Європейського суду з прав людини Національна профспілка залізничних, морських і транспортних працівників (RMT), і що Суду ще належить розглянути цю справу. Комітет нагадує про висловлену ним раніше стурбованість з приводу того, що глобалізація економіки і розміщення виробничих центрів у різних регіонах світу можуть мати серйозні наслідки для права організацій працівників вдаватися до відповідних заходів, щоб ефективно захищати інтереси своїх членів у випадку, коли застосовується занадто обмежувальне визначення законного страйку. За цих обставин Комітет знову просить Уряд переглянути статті 223 і 224 (консолідованого) закону про профспілкові і трудові відносини (TULRA) на підставі всебічних консультацій із соціальними партнерами і надати додаткову інформацію у своєму наступному звіті про результати цих консультацій».[4]
(Див. доповідь Комітету експертів на 102-й сесії Міжнародної конференції праці у 2013 році (ILC.102/III(1A)), с. 195-196).
B. Європейська соціальна хартія
34. Право на страйк захищене пунктом 4 статті 6 Європейської соціальної хартії, яку Сполучене Королівство ратифікувало 11 липня 1962 року. Стаття містить таке положення:
«З метою забезпечення ефективного здійснення права на укладання колективних договорів Договірні Сторони зобов’язуються:
(...)
[визнавати]:
4. право працівників і роботодавців на колективні дії у випадках конфліктів інтересів, включаючи право на страйк, з урахуванням зобов’язань, які можуть випливати з раніше укладених колективних договорів».
1. Щодо вимог про повідомлення
35. Європейський комітет із соціальних прав (ЄКСП) дослідив правові норми, які регулюють у Сполученому Королівстві питання, що стосуються голосування щодо страйку, і визнав їх несумісними з належним здійсненням права на страйк. У своєму останньому висновку з цього питання (див. Висновки XIX-3, 2010 р.) він зазначив:
«У своїх попередніх висновках Комітет висловив думку (...), що вимога повідомляти роботодавця про голосування щодо оголошення страйку, на додаток до повідомлення про страйк, яке має бути подане до початку акції, є надмірною (це стосується навіть спрощених вимог, запроваджених законом про трудові відносини 2004 року). Оскільки будь-яких зрушень у цій ситуації не відбулося, Комітет повторює свій висновок про те, що таке становище суперечить відповідним гарантіям пункту 4 статті 6 Хартії».
2. Щодо вторинних страйків [страйків солідарності]
36. Як і Комітет експертів МОП, ЄКСП послідовно критикував ситуацію, що склалася в Сполученому Королівстві. У своєму першому висновку з цього питання (див. Висновки XIII-1, 1993 р.) він зазначив:
«Що стосується звіту Уряду, то Комітет бере до відома зауваження Уряду про обмеження щодо права на страйк, запроваджені законом 1990 року про працевлаштування стосовно Великої Британії. Зокрема, він зауважив, що Уряд, наголосивши на важливості захисту права роботодавців звільняти з роботи тих, хто бере участь у страйку, все ж також наголосив, що й далі залишаються чинними норми законодавства, які:
i) передбачають особливі гарантії щодо мирних пікетів на місцях роботи працівників;
ii) наділяють правовим імунітетом мирні і законні пікети;
iii) наділяють правовим імунітетом законні трудові спори.
Комітет також бере до відома нещодавні зауваження Комітету експертів МОП, в яких той рекомендує внести зміни до законодавства для приведення його у відповідність до принципу свободи об’єднання, як вимагає Конвенція 1948 року (№ 87) про свободу асоціації та захист права на організацію.
Беручи до уваги цю інформацію, а також відсутність положень, які б передбачали імунітет для фізичних осіб у випадках, коли йдеться:
- про вторинні страйки, за винятком випадків, коли йдеться про спонукання до страйку під час мирного пікетування;
- про страйк, організований на підтримку працівників, звільнених з роботи під час їхньої участі в акціях, які проводилися без дозволу;
Комітет повторює свій попередній негативний висновок, сформульований на підставах, викладених у дванадцятому наглядовому циклі». (Див. Висновки XIII-I, звітний період – 1990-1991 роки)».
37. В останньому висновку ЄКСП з цього питання (див. Висновки XIX-3, 2010 р.) зазначено:
«У своїх попередніх висновках (...) Комітет встановив, що законними вважаються лише ті колективні дії, які пов’язані зі спором між працівниками та їхнім роботодавцем, і це, таким чином, позбавляє профспілку можливості проводити акції, спрямовані проти фактичного роботодавця, якщо він не є безпосереднім роботодавцем. Він також зазначив, що згідно з рішеннями судів Сполученого Королівства колективні акції не можуть проводитися стосовно майбутнього роботодавця та умов майбутніх трудових договорів у зв’язку з переходом права власності на частину підприємства (див. рішення у справі «University College London NHS Trust v UNISON»). Тому Комітет вирішив, що в Сполученому Королівстві можливості відстоювання працівниками своїх інтересів шляхом законних колективних дій надмірно обмежені. Враховуючи відсутність будь-яких зрушень у цій ситуації, Комітет повторює свій висновок про те, що таке становище суперечить відповідним гарантіям пункту 4 статті 6 Хартії».
C. Хартія основних прав Європейського Союзу
Відповідні положення Хартії передбачають:
«Стаття 12
Свобода зібрань та об’єднання
1. «Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими на всіх рівнях і, зокрема, в політичному, профспілковому та громадському житті, що означає право кожного на створення профспілок і вступ до них для захисту своїх інтересів.
(...)
Стаття 28
Право на колективні переговори і дії
Згідно з правом Співтовариства та національним законодавством і практикою працівники та роботодавці або їхні відповідні організації мають право вести переговори щодо колективних договорів та укладати такі договори на відповідному рівні, а у випадку конфлікту інтересів удаватися до колективних дій, у тому числі до страйків, для захисту своїх інтересів».
Стаття 28 міститься в главі IV Хартії. Що стосується Сполученого Королівства, то слід узяти до уваги й протокол (№ 30) до Договору про функціонування Європейського Союзу. Відповідні положення протоколу передбачають:
«Стаття 1
(...)
2. Зокрема, і щоб уникнути сумнівів, слід розуміти, що ніщо в главі IV Хартії не створює прав, які можуть захищатися в судовому порядку в Польщі або Сполученому Королівстві, за винятком випадків, коли такі права передбачені законодавствами Польщі або Сполученого Королівства».
IV. МАТЕРІАЛИ ПОРІВНЯЛЬНО-ПРАВОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
38. Сторони надали деякі матеріали порівняльно-правових досліджень щодо вторинних страйків. Обидві сторони послалися на результати порівняльного аналізу правового регулювання страйків в Європі (див. «Правове регулювання страйків у 27 державах-членах ЄС та інших державах: порівняльно-правовий огляд» (Strike rules in the EU 27 and beyond, A comparative overview)[5], W. Warneck, Європейський інститут профспілок з питань досліджень, освіти, охорони здоров’я та безпеки, 2007 р.). Згідно з цим джерелом у переважній більшості держав-членів Європейського Союзу закон захищає право на вторинний страйк або дозволяє проведення таких акцій, але й передбачає необхідність дотримання при цьому різних обмежень і умов. Зазначається, що в Австрії, Люксембурзі і Нідерландах, як і в Сполученому Королівстві, вторинні страйки не дозволені.
39. У своїх перших зауваженнях Уряд намагався виправдати ситуацію у Сполученому Королівстві, посилаючись на ситуацію в таких державах, як Іспанія, Нідерланди, Італія, Австрія, Норвегія, Данія і Німеччина. Він стверджував, що ці дані свідчать про поширення в Європі тенденції до застосування набагато більш обмежувальних умов до вторинних страйків, ніж до первинних. У відповідь на це зауваження профспілка-заявник надала Суду інформацію, підготовлену експертами з трудового права в ряді європейських країн, яка не відповідає тому, що стверджує Уряд. Профспілка-заявник дійшла висновку, що нормативно-правове регулювання цих питань у Сполученому Королівстві є найбільш обмежувальним у порівнянні з іншими державами-учасницями Конвенції. Уряд, зі свого боку, вважає, що зазначені матеріали показують, що, незважаючи на існування великої різноманітності систем трудових відносин і традицій в Європі, для більшості держав характерною є відмінність у регулюванні первинних страйків і вторинних страйків – до вторинних застосовується більш обмежувальний підхід. Існування широкого права, про що стверджували заявники, не підтверджується будь-яким реальним європейським консенсусом.
40. Суд зазначає, що порівняльна інформація доступна завдяки механізму моніторингу, передбаченого Європейською соціальною хартією.[6] Як зазначено вище, цей орган [ЄКСП] неодноразово критикував ситуацію, що склалася в Сполученому Королівстві, яке, як видно з матеріалів, є єдиною державою, що зазнає критики з приводу цього конкретного питання. Протягом останніх років ЄКСП висловлював свої міркування щодо законності вторинних страйків (іноді використовуючи термін «акції співчуття» чи «страйки солідарності») у таких державах, як Болгарія, Хорватія, Чеська Республіка, Данія, Естонія, Фінляндія, Німеччина, Мальта, Норвегія, Португалія, Румунія, Словацька Республіка, Іспанія та Швеція. Що стосується трьох інших держав, які в дослідженні експерта Warneck зазначені як такі, що не дозволяють вторинні страйки, то Суд зауважує, що ЄКСП не висловлював критики з цього приводу стосовно ситуації у Нідерландах. Так само ЄКСП взагалі не надавав жодних коментарів щодо ситуації в Австрії чи Люксембурзі, адже жодна з цих держав не ратифікувала пункт 4 статті 6 Соціальної хартії.
41. Деякі додаткові порівняльні дані можна отримати з публікацій і правових баз даних МОП. Наприклад, у матеріалах Комітету експертів згадується видалення з Конституції Туреччини положення про заборону страйків солідарності (див. згадану вище доповідь «Надання глобалізації людського обличчя» (Giving globalisation a human face), пункт 125). У своєму огляді стану імплементації державами Конвенції № 87 Комітет також зазначив, що закони в Албанії, Грузії і Латвії дозволяють страйки солідарності. У матеріалах Комітету зі свободи об’єднання згадуються страйки солідарності в Угорщині (скарга № 2775) і зазначається, що законодавство Росії прямо не передбачає права на такий страйк або, по суті, забороняє такі страйки (скарга № 2251).
Крім того, Суд зазначає, що законодавство Швейцарії дозволяє проведення страйків у випадках, якщо вони «стосуються трудових відносин» (пункт 4 статті 28 Конституції). В одному з конституційних коментарів зазначено, що страйк має спрямовуватися безпосередньо на вирішення питань умов праці, а не на досягнення корпоративістських або політичних цілей за межами підприємства чи галузі (див. Droit constitutionnel suisse, том II, Auer, Malinverni and Hottelier, с. 723).
ЩОДО ПРАВА
I. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ
42. Профспілка-заявник стверджувала, що наведені вище дві ситуації, які стосуються вимог, встановлених законом стосовно повідомлення про голосування щодо страйку і стосовно проведення вторинних страйків, свідчать про надмірність обмежень права профспілки на свободу об’єднання, передбачене статтею 11 Конвенції, яка проголошує:
«1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави.
43. Уряд не погодився з цим аргументом.
44. Суд послідовно розгляне надані профспілкою-заявником фактичні дані щодо кожної з цих двох ситуацій та окремі питання за Конвенцією, які постають у зв’язку з кожною з них.
А. Щодо прийнятності
1. Повідомлення про голосування щодо страйку
45. Що стосується першої скарги, яка не надсилалася на комунікацію до Уряду, то Суд вважає, що вона є неприйнятною з причини, викладеної нижче. Як видно з фактичних даних, наведених профспілкою-заявником в якості практичного прикладу, хоча і відбулася певна затримка з проведенням страйку профспілкою з метою захисту інтересів її членів, вона все-таки спромоглася провести таку акцію два місяці по тому. Сама профспілка-заявник визнає той факт, що ця акція спонукала компанію «EDF» покращити свою пропозицію членам профспілки, які прийняли її, і невдовзі після цього на її підставі було укладено відповідний колективний договір. Цей успішний результат не можна не враховувати. Було б неприродно, якби Суд розглядав судову заборону стосовно профспілки «RMT» без урахування подій, що відбулися після її винесення. Тому Суд не вбачає тут підстав для висновку, що мало місце перешкоджання профспілці-заявнику в реалізації нею своїх прав за статтею 11 Конвенції, яке б виходило за межі необхідного для забезпечення дотримання нею вимог передбаченої законом процедури, адже вона досягла своєї мети. Хоча ці вимоги вже зазнали критики з боку інших міжнародних органів (див. частину ІІІ викладу обставин вище), Суд може розглядати ці скарги лише з урахуванням відповідних конкретних фактів. Він вважає, що насправді із ситуації у компанії «EDF» видно, що профспілка-заявник, діючи від імені своїх членів, зрештою успішно здійснила відповідну колективну акцію. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і тому відхиляється як неприйнятна відповідно до підпункту «а» пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції.
2. Вторинні страйки [страйки солідарності]
46. Що стосується другої частини заяви, то питання прийнятності виникає передусім з того факту, що профспілка-заявник вже звернулася з такою самою скаргою до Комітету зі свободи об’єднання МОП. Це відбулося після того, як заяву вже було подано до Суду, тимчасом як у формулярі своєї заяви профспілка «RMT» зазначила свій намір звернутися до Комітету зі свободи об’єднання. Листом від 6 червня 2013 року профспілка-заявник повідомила Суд, що вона вже «остаточно відкликала» ту скаргу. Уряд вказав на те, що підтримання двох міжнародних скарг одночасно протягом кількох років і відкликання згодом однієї з них для отримання тактичної переваги в Суді слід розглядати як зловживання правом на індивідуальну заяву. Уряд додав, що підпункт «b» пункту 2 статті 35 Конвенції (текст підпункту наведено в пункті 48 нижче) не слід трактувати як такий, що обмежує сферу застосування статті тільки випадками, коли профспілка-заявник вже подала скаргу до іншого міжнародного органу. На думку Уряду, таке буквальне тлумачення цього положення суперечить його меті, оскільки дозволяє профспілці-заявнику звернутися зі скаргою на підставі Конвенції до Суду, а потім, вже наступного дня, звернутися з такою самою скаргою до іншого міжнародного органу.
47. Профспілка-заявник, зі свого боку, повідомила, що Уряду було відомо із самого початку про існування скарги до Комітету зі свободи об’єднання, оскільки в липні 2011 року було подано її офіційну відповідь до МОП. У тому листі насправді згадувалося існування цієї заяви до Суду і, якщо точніше, зазначалося, що профспілка «RMT» вже віддала безперечну перевагу конвенційному провадженню. Так сталося, оскільки Сполучене Королівство просто проігнорувало критику з боку відповідних органів МОП, але воно буде зобов’язано виконати будь-яке рішення Суду, ухвалене на користь профспілки-заявника. Відкликання скарги, поданої до МОП, ще до прийняття рішення за нею Комітетом зі свободи об’єднання означало, що перспективу вирішення однієї і тієї самої справи в кількох міжнародних органах відкинуто.
48. Підпункт «b» пункту 2 статті 35 Конвенції передбачає:
«Суд не розглядає жодної індивідуальної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:
b) за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом чи була подана на розгляд до іншого міжнародного органу розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить нових фактів у справі».
Як Суд встановив у своїй прецедентній практиці, це положення стосується не лише випадків, коли йдеться про те, що заявник вже звернувся з такою самою скаргою до іншого міжнародного органу. Суд раніше вже визнав, що вирішальною обставиною при цьому є не дата здійснення такого кроку, але те, чи вже існує на момент розгляду Судом справи якесь рішення, прийняте по суті даної заяви (див. ухвалу у справі «Peraldi проти Франції», № 2096/05, від 7 квітня 2009 року. У справі, що розглядається, такого рішення немає (див. для порівняння ухвалу у справі «POA та інші проти Сполученого Королівства», № 59253/11, від 21 травня 2013 року, в якій йшлося про те, що профспілка-заявник вже подала таку саму скаргу до Комітету зі свободи об’єднання і він вже виніс рішення по її суті). Крім того, Суд не вважає, що профспілка-заявник зловживає правом на індивідуальну заяву. Адже із самого початку вона не приховувала від Суду свій намір використати можливість звернення до іншого міжнародного органу (див., a contrario, рішення у справі «Cereceda Martin та інші проти Іспанії», № 16358/90, від 12 жовтня 1992 року, Decisions and Reports 73, с. 133). Її рішення про остаточне відкликання тієї скарги, розглядаючи його як запобіжний захід, не можна вважати таким, що має ознаки зловживання за змістом підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Тому Суд відхиляє попереднє заперечення, висунуте Урядом з цього приводу.
49. Уряд також наполягав на тому, що скарга стосовно вторинних страйків має бути відхилена як явно необґрунтована. Він вважає, що не було жодного порушення або навіть втручання у право профспілки-заявника на свободу об’єднання, оскільки стаття 11 не передбачає права на вторинний страйк. Натомість, як чітко видно із самого тексту цієї статті, вона передбачає можливість здійснення працівниками колективних дій для відстоювання своїх власних інтересів. Тоді як страйк солідарності, який є не більше ніж демонстрацією солідарності з іншою групою працівників, не відображає існування відповідного зв’язку між колективними діями і безпосередніми інтересами осіб, які беруть у них участь. Наведені фактичні дані не свідчили про те, що ситуація членів профспілки «RMT», які працювали в компанії «Hydrex», мала якийсь реальний вплив на ситуацію їхніх профспілкових колег, працюючих у компанії «Jarvis». Якби будь-яка аналогічна загроза інтересам останніх матеріалізувалася, вони могли оголосити страйк так само, як це зробили працівники компанії «Hydrex».
50. Профспілка-заявник не погодилася з тлумаченням, яке дав Уряд пункту 1 статті 11, вважаючи, що воно є надто вузьким.
51. Суд вважає, що у зв’язку з попереднім запереченням Уряду щодо цієї другої частини постає питання про тлумачення Конвенції, яке неможливо належним чином вирішити на етапі розгляду прийнятності заяви. Отже, він розгляне це заперечення нижче – при розгляді справи по суті.
52. Оскільки частина заяви, яка стосується вторинних страйків, не є неприйнятною за якихось інших підстав, Суд оголошує цю частину прийнятною.
В. Щодо суті
1. Аргументи сторін
a) Профспілка-заявник
53. Профспілка-заявник стверджувала, що заборона вторинних страйків серйозно обмежила її можливості ефективно захищати інтереси своїх членів, працюючих у компанії «Hydrex», у контексті суттєвого зниження рівня умов праці за їхніми трудовими договорами. Якби була можливість організувати страйк солідарності в компанії «Jarvis», тоді, найімовірніше, компанія «Hydrex» відмовилася б від наміру змінити становище на гірше. З огляду на таку малу кількість членів профспілки, працюючих у компанії «Hydrex», проведення ними страйку не дало б значущого ефекту. Нічого не змінювало й законне пікетування, можливості проведення якого були дуже обмежені. Переглянуту пропозицію, підготовлену керівництвом компанії, було одноголосно відхилено працівниками як цілком неадекватну, незважаючи на те, що керівники профспілки презентували її у позитивному світлі. Профспілка-заявник повідомила, що страйк її членів, працюючих у компанії «Jarvis», мотивувався б не лише почуттями солідарності зі своїми товаришами по профспілці, їхніми колишніми колегами, але також їхньою зацікавленістю зберегти рівень умов праці за своїми власними трудовими договорами. З огляду на надзвичайно конкурентне середовище, в якому вони працювали, рішення однієї з компаній про скорочення витрат на персонал, цілком імовірно, могло спонукати конкуруючі компанії до проведення аналогічних скорочень. Як показала ситуація в компанії «Hydrex», їй було нескладно розірвати трудові договори з працівниками і потім повторно прийняти їх на роботу, але вже на менш сприятливих умовах. Заборона вторинних страйків має руйнівний ефект для проведення профспілками акцій від імені всіх її членів у тій чи інший галузі, що завдає шкоди правам усіх таких працівників. Починаючи з 1980 року спостерігається значне і постійне зниження ролі колективних договорів в економіці Сполученого Королівства, що дає ще більше підстав вважати вкрай необхідним надання профспілкам можливості здійснювати ефективні дії від імені своїх членів, захищаючи інтереси тих, хто перебуває у більш уразливому становищі. На думку профспілки-заявника, право на вторинний страйк було адекватно захищеним національним законом лише в період до 1980 року. Тодішній Уряд не вважав за необхідне обмежувати це право. Мета законів від 1980-го і 1992-го років, очевидно, полягала в підриві ролі і впливу профспілок і послаблення таким чином позицій працівників. Твердження Уряду про те, що страйки завдавали збитків економіці у 1970-х і 1980-х роках, є безпідставними і, до того ж, містять перебільшення і неточності. Незважаючи на відсутність будь-яких реальних доказів, на адресу профспілок лунають несправедливі звинувачення в економічних негараздах Сполученого Королівства протягом понад тридцяти років, і з цієї причини були встановлені дуже жорсткі законодавчі обмеження стосовно їхньої діяльності.
54. У відповідь на аргумент Уряду про те, що вторинні страйки за своїм характером є такими, що призводять до втягування інших роботодавців у трудові спори, в яких вони не є сторонами і які перебувають поза їхнім контролем, профспілка-заявник зауважила, що такий аргумент є недоречним з огляду на обставини цієї справи. Вона закликала би до страйку лише працівників компанії «Jarvis», і цього було б достатньо для того, щоб спонукати компанію «Hydrex» залишити умови трудових договорів без змін. Так чи інакше, профспілка-заявник не погодилася з аргументами Уряду, вважаючи, що Уряд вдається до узагальнень, коли стверджує про руйнівні наслідки вторинних страйків і небезпеку, яку становлять такі страйки для передбачених Конвенцією прав третіх осіб (втручання у діяльність підприємств, загроза засобам існування, і – у надзвичайних ситуаціях – навіть життю і здоров’ю). Інші закони, у тому числі кримінальне законодавство, містять норми, які забезпечують достатні запобіжні гарантії. Тому не було жодних підстав для запровадження повної заборони вторинних страйків. Немає сумнівів, що можна було розробити менш обмежувальний правовий режим, який би відповідав принципу пропорційності. Можливість проведення мирних пікетів нічого по суті не змінює, про що свідчать самі обставини цієї справи; це не пом’якшує непропорційні наслідки заборони вторинних страйків.
55. Посилаючись на ряд рішень і ухвал Суду у профспілкових справах, профспілка-заявник стверджувала, що право на страйк є само по собі невід’ємною складовою свободи об’єднання, яку держави повинні поважати. Крім того, оскільки Суд визначив право на колективні переговори як невід’ємну складову профспілкових прав, з цього має логічно випливати, що право на страйк є так само надзвичайно важливим, оскільки без можливості застосування страйку забезпечити ефективність колективних переговорів було б неможливо і такі переговори були б не більше ніж «колективним випрошуванням». Таким чином, заборона вторинних страйків порушує саму суть права на свободу об’єднання. З такою забороною можна погодитися лише за умови наявності відповідних по-справжньому переконливих підстав. Держава має дбати про відповідність її заходів суворому критерію їхньої необхідності, користуючись при цьому лише обмеженим полем розсуду за умови дуже суворого контролю з боку Суду.
56. Профспілка-заявник наполягала, щоб Суд відкинув вузьке тлумачення профспілкової свободи, яке б обмежувалося захистом суто особистих інтересів окремих працівників. Таке тлумачення збіднює зміст статті 11. При розгляді багатьох справ, які стосувалися страйків, Суд ніколи не надавав значення тому, які саме інтереси відстоювали працівники у спорі. Зусилля профспілок домогтися більш широких, спільних цілей є цілком законними. В основі профспілкового руху лежить ідея солідарності між членами профспілки та між працівниками взагалі, і текст статті 11 Конвенції слід тлумачити в такому контексті. Працівники повинні мати можливість проводити страйки для захисту тих, хто може виявитися не в змозі вдатися до такої акції або не має достатніх власних сил для здійснення колективних дій із захисту своїх трудових інтересів. Цю широку концепцію свободи об’єднання підтримують дві найбільш провідні міжнародні організації у сфері профспілкових прав – Комітет експертів МОП і Комітет із соціальних прав. Обидва органи неодноразово критикували Сполучене Королівство за заборону вторинних страйків, яку вони вважають несумісною з відповідними міжнародно-правовими стандартами. Згідно з трактуванням цих стандартів єдиною прийнятною умовою, якою може обумовлюватися проведення вторинного страйку, є умова про те, що сам первинний страйк має бути законним. Профспілка-заявник закликала Суд прийняти таку саму позицію. Якщо таке трактування є надмірно широким, можна передбачити критерій близькості, тобто вимогу існування певного зв’язку між працівниками, залученими в первинний страйк, і тими, хто страйкує на знак солідарності з ними. У ситуації, що розглядається, такий зв’язок присутній, адже група працівників, про яких йдеться, раніше працювала в компанії «Jarvis», а потім продовжила виконувати таку саму роботу на тих самих об’єктах після їх передачі у власність іншій компанії. Погіршення умов їхніх трудових договорів могло мати негативні наслідки для всіх працівників даної галузі. У сучасній економіці посилюється фрагментація робочої сили, причиною чого є передача підприємств чи їхньої частини у власність іншим компаніям, створення складних корпоративних структур, посередницька діяльність, приватизація, укладання контрактів на виконання деяких видів робіт із зовнішніми організаціями і подальша передача їх на субпідряд, фіктивна самозайнятість і т.д. Це призводить до того, що працівники, які виконують одну й ту саму роботу на одному й тому ж самому місці роботи можуть мати різних роботодавців, унаслідок чого вони не можуть на законних підставах підтримувати один одного під час трудових конфліктів.
57. Такої крайньої позиції (на користь повної заборони вторинних страйків), яку демонструє Сполучене Королівство, дотримуються лише дуже небагато європейських держав. Підходи, що застосовуються в переважній більшості держав Європи – незважаючи на існуючі між ними загальні розбіжності у сфері трудових відносин – не мають обмежувального характеру. На думку профспілки-заявника, це свідчить про існування в Європі консенсусу з цього питання.
b) Уряд
58. Уряд не погодився з версією профспілки-заявника про ситуацію, яка мала місце в компанії «Hydrex». Він зазначив, що після передачі відповідних об’єктів іншому власникові група колишніх працівників компанії «Jarvis» продовжувала працювати за попередніми умовами своїх трудових договорів протягом ще двох років. Але подальші фінансові труднощі, з якими зіткнулася компанія і про які свідчать документи, подані профспілкою-заявником, спонукали компанію запропонувати цим працівникам укласти нові трудові договори, вже на менш вигідних умовах. Щоб захистити їхні інтереси, профспілка-заявник подавала скарги і, зрештою, вдалася до страйку, і в результаті їм запропонували покращені умови договорів. Хоча цю пропозицію було відхилено і зараз профспілка-заявник називає її неадекватною, фактом є те, що на той час вона була схвалена генеральним секретарем профспілки «RMT», який вважав страйк успішним і закликав членів профспілки проголосувати за прийняття пропозиції.
59. Що стосується членів профспілки «RMT», які працювали в компанії «Jarvis», то Уряд зазначив, що, всупереч припущенням профспілки-заявника, не існує жодних свідчень того, що роботодавець робив якісь кроки в напрямку погіршення умов їхніх трудових договорів, як це зробила компанія «Hydrex». Ці дві компанії не були пов’язані одна з одною. Якби справді такі кроки були зроблені, тоді ніщо б не заважало профспілці-заявнику організувати страйк працівників компанії «Jarvis» на захист їхніх інтересів.
60. Уряд стверджував, що право на страйк належним чином захищене національним законом. За умови, якщо страйк проводиться відповідно до чинних положень законодавства, конкретні працівники захищені від звільнення, а профспілка користуються імунітетом від притягнення до цивільно-правової відповідальності за спричинену шкоду. Національні суди встановили, що цей правовий режим відповідає положенням статті 11 з урахуванням її тлумачення Судом (див. рішення у справі Metrobus, згадане в пункті 11 вище). Уряд пояснив, що Парламент подбав про те, щоб загальна заборона вторинних страйків не обмежувала права на первинний страйк – вторинний страйк буде законним, якщо у зв’язку з іншим спором він також є первинним страйком (стаття 224(5) закону 1992 року). Крім того, особи, які беруть участь у страйку, мають право на мирне пікетування біля або поблизу свого місця роботи з метою спонукання інших осіб мирними засобами до зупинення робіт.
61. За твердженням Уряду існуюче нормативно-правове регулювання з’явилося як реакція на масштабну дестабілізацію економіки Сполученого Королівства внаслідок численних вторинних страйків у 1970-х і 1980-х роках. До набрання чинності законом 1980 року про працевлаштування профспілки користувалися дуже широкими повноваженнями з організації вторинних страйків, що мало вкрай негативні наслідки для підприємств та їхніх трудових колективів, а також для широкого кола громадян. Суперечка в одному секторі економіки могла швидко поширитися на інші сектори, втягуючи треті сторони, тимчасом як ті не зацікавлені в конфлікті і не мають реальних засобів для його вирішення. Наскільки ліберальним був закон, чинний на той час, з усією очевидністю продемонструвала справа MacShane. Тодішній Уряд вирішив за доцільне запровадити відповідні обмеження, і під час парламентських дебатів розглядалося чимало фактичних прикладів шкоди і дестабілізації, спричинених необмеженими вторинними страйками. Десять років по тому Уряд вирішив, що навіть у своїй більш обмеженій формі вторинні страйки спроможні завдати шкоди економіці, оскільки, зокрема, вони знеохочують багатонаціональні компанії до розвитку свого бізнесу у Сполученому Королівстві. Тому Парламент запровадив заборону на такі страйки, яка є чинною на сьогодні. Хоча Лейбористська партія, що була в опозиції на той час, заперечувала проти її запровадження, за 13 років свого перебування в Уряді вона ніколи не робила спроб скасувати її. Нинішній коаліційний Уряд так само не має наміру повертатися до розгляду цього питання. Це свідчить про широке політичне визнання у Сполученому Королівстві того балансу інтересів, який забезпечується на сьогодні стосовно захисту права на страйк.
62. Уряд погодився з тим, що – з урахуванням нещодавніх рішень Суду – з передбаченого статтею 11 права вступати до профспілок зазвичай випливає і право на страйк. Але це право аж ніяк не є абсолютним – відповідно до пункту 2 статті 11 стосовно його здійснення держава може встановлювати певні умови й обмеження, діючи в межах свого поля розсуду. Так само Уряд не вважає, що право на вторинні страйки є невід’ємною складовою свободи об’єднання, не знаходячи підтвердження такої думки у відповідній прецедентній практиці Суду, яка не містить жодних висновків стосовно вторинних страйків.
63. Натомість, на думку Уряду, згідно з цією прецедентною практикою має існувати зв’язок між інтересами працівників і заходами, здійснюваними їхньою профспілкою від їхнього імені, незалежно від того, чи йдеться про колективні переговори, чи про страйк. Такий зв’язок був відсутній у ситуації, що мала місце в компанії «Hydrex». Вторинний страйк працівників компанії «Jarvis» на підтримку ними своїх колишніх колег ґрунтувався б лише на засадах солідарності – така акція не мала б жодного реального зв’язку з їхніми власними інтересами стосовно компанії «Jarvis», адже між ними і нею не було ніякого спору. Таким чином, обмеження права на вторинні страйки не є посяганням на невід’ємні складові свободи об’єднання. Отже, жодного втручання у право, закріплене в пункті 1 статті 11, не було.
64. На думку Уряду, питання про спосіб правового регулювання вторинних страйків перебувають виключно в межах поля розсуду Сполученого Королівства. Суд вже визнав у своїй прецедентній практиці, що з огляду на делікатність соціально-політичних факторів, які підлягають урахуванню в цій сфері, та на дуже великі розбіжності між підходами європейських держав до регулювання трудових відносин поле розсуду держави при вирішенні таких питань має бути широким. У будь-якому разі відповідну ситуацію слід розглядати з точки зору статті 11 в цілому, яка вимагає забезпечення балансу між відповідними інтересами через зважування наслідків обмеження прав заявника, з одного боку, і потенційних наслідків вторинних страйків для третіх сторін, з другого. Що стосується першого елементу, то Уряд зазначив, що заборона вторинних страйків не позначається на здатності профспілки проводити первинні страйки для захисту інтересів її членів. З іншого боку, слід ураховувати далекосяжні і неконтрольовані наслідки, які вторинні страйки можуть мати для прав і свобод інших осіб, у тому числі для їхніх прав, гарантованих Конвенцією, зокрема статтею 1 Першого протоколу, а також (що не можна виключати) статтею 2. Якщо йдеться про забезпечення балансу між конкуруючими конвенційними правами, то згідно з прецедентною практикою Суду національні органи можуть користуватися в таких випадках широким полем розсуду. На думку Уряду, у Сполученому Королівстві такий баланс є обґрунтованим.
65. Ще одним фактором, який слід ураховувати, є те, що в Сполученому Королівстві, на відміну від багатьох інших європейських держав, існує дуже децентралізована структура трудових відносин. Уряд вважає, що це посилило руйнівні наслідки вторинних страйків у 1970-х роках і така проблема з’явиться знову, якщо Суд вирішить, що існуюча ситуація не відповідає вимогам Конвенції. Слід також ураховувати, що в Сполученому Королівстві – знов-таки на відміну від держав Європи – профспілки вже користуються широким правом на страйк. У правовій системі Сполученого Королівства не існує поняття так званого «мирного застереження» в колективному договорі, тобто зобов’язання не вдаватися до страйків протягом строку дії колективного договору. Не передбачено й норми пропорційності, яка б вимагала обмеження інтенсивності або масштабу страйків, і такі питання профспілки вирішують виключно на свій розсуд. У відповідь на зауваження профспілки-заявника про те, що протягом останніх 30 років спостерігається тенденція до зниження ролі колективних договорів, Уряд дав зрозуміти, що в цьому питанні дотримується нейтралітету: чи регулювати працівникам та роботодавцям свої відносини колективними чи якимись іншими договорами – це мають вирішувати вони самі. Уряд заперечив той факт, що зазначена тенденція обумовлена забороною вторинних страйків чи іншими обмеженнями, на які послалася профспілка-заявник. Слід ураховувати й інші фактори – зокрема те, що чимало колишніх державних підприємств, значна частина працівників яких традиційно є членами профспілок, приватизовані, а також значну еволюцію норм трудового права, згідно з якими працівники тепер мають набагато більше прав, які можна відстоювати в судовому порядку, а не за допомогою втручання з боку профспілок.
66. З моменту запровадження зазначеної заборони минуло достатньо багато часу, і тому, на думку Уряду, керівництво підприємств і їхні трудові колективи вже встигли адаптуватися до неї, хоча справді з’являються ознаки посилення конфронтаційного ставлення профспілок до економічної стратегії Уряду в нинішніх складних економічних умовах. Оздоровлення країни опиниться під питанням, якщо Суд винесе рішення на користь профспілки-заявника і зобов’яже Уряд скасувати заборону на вторинні страйки.
67. На додаток до права на страйк, профспілки й далі мають можливість привертати увагу суспільства до своїх вимог шляхом здійснення широкого права на свободу зібрань. Як приклад Уряд навів демонстрації, які проводилися електриками в ряді громадських місць з метою інформування громадськості про триваючий трудовий спір.
68. Уряд відхилив пропозицію профспілки-заявника про те, що повну заборону вторинних страйків можна замінити обмеженням, яке ґрунтується на якомусь критерії близькості чи віддаленості. Ці поняття є за своєю суттю розпливчастими, і будь-яка норма, сформульована з їх використанням, неминуче породжуватиме юридичну невизначеність і, відповідно, може призводити до виникнення судових спорів. Справжньою метою профспілки-заявника є відстоювання права на проведення страйків суто на засадах солідарності між працівниками різних компаній, з єдиною умовою, що первинний страйк є законним. Тобто, це означає заклик до скасування взагалі всіх обмежень щодо вторинних страйків, з ігноруванням при цьому необхідності забезпечення відповідного балансу інтересів. Але таке беззастережне право не може випливати зі статті 11. Хоча профспілка-заявник стверджувала, що конфлікт у компанії «Hydrex» не несе у собі небезпеки масштабного поширення нестабільності на інші галузі, це твердження недоречне – Парламент вже вирішив за доцільне не передбачати можливість прийняття рішень залежно від кожної окремої ситуації, а запровадити чітку і загальну для всіх випадків норму. Отже, можна говорити лише про те, що заборона або відповідає Конвенції, або не відповідає. У разі встановлення її невідповідності Конвенції відкриється можливість користуватися дуже широким правом на вторинний страйк, з усіма наслідками, які це може мати для суспільства.
69. На думку Уряду, на наведений вище аналіз не впливають положення інших міжнародно-правових актів, на які послалася профспілка-заявник. Стосовно пункту 4 статті 6 Європейської соціальної хартії Уряд зауважив, що ЄКСП вважає право на страйк невід’ємною умовою проведення колективних переговорів між профспілками і роботодавцями у випадках виникнення між ними конфлікту інтересів. Тут маються на увазі не вторинні, а первинні страйки, коли безпосередньо зачеплені інтереси відповідних працівників. Уряд також зауважив, що ЄКСП не є судовим або квазісудовим органом, а лише незалежним органом, який щорічно подає свої висновки до Комітету міністрів. І саме Комітет міністрів є органом, уповноваженим приймати рекомендації для держав у зв’язку з випадками недотримання Хартії. Що стосується заборони вторинних страйків, то Комітет міністрів ще ніколи не висловлював своєї позиції з цього питання. Так чи інакше, критикуючи Сполучене Королівство з приводу зазначеної заборони, ЄКСП виходив з того, що внаслідок такого заходу працівники можуть виявитися позбавленими можливості проводити страйки, спрямовані проти «реального» чи фактичного роботодавця, якщо вони працюють у відокремленій від прямого роботодавця організації. Це також стало підставою для критики з боку Комітету експертів МОП, але це не має стосунку до обставин, що мали місце в компанії «Hydrex», які становлять фактичне підґрунтя для дослідження Судом цього питання. У будь-якому разі цей Комітет так само не є судовим або квазісудовим органом, і його тлумачення положень конвенцій МОП не є авторитетним. Адже його роль полягає в наданні безсторонньої і технічної оцінки стану застосування міжнародно-правових стандартів у сфері трудових відносин. Насправді всередині Міжнародної організації праці наразі тривають гострі суперечки навколо питання про право на страйк, і в рамках цього процесу вже піддано сумніву статус тлумачних висновків Комітету експертів. Крім того, Уряд зазначає, що між позиціями Комітету експертів і Комітету зі свободи об’єднання існують розбіжності, оскільки останній вважає право на страйк застосовним лише у випадках, коли йдеться про захист чиїхось економічних інтересів. Слід зауважити, що Адміністративна рада МОП утрималася від висловлення позиції стосовно цієї ситуації. Таким чином, Уряд не погодився з тим, що Сполучене Королівство порушує свої зобов’язання за Конвенцією № 87.
70. Коментуючи порівняльно-правову інформацію, подану до Суду, Уряд зазначив, що окрім Сполученого Королівства є й інші держави, які забороняють вторинні страйки або значно обмежують право на такий страйк. Враховуючи великі відмінності між існуючими в Європі різними системами трудових відносин, посилання на будь-яке поверхневе порівняння тільки за цим окремим параметром буде недостатньо вагомим аргументом. Всупереч тому, що стверджують заявники, ці відмінності свідчать на користь наділення держав широким полем розсуду.
с) Треті сторони
i) Європейська конфедерація профспілок (ETUC)/Конгрес профспілок (TUC)
71. Ці дві організації висловили думку, що забезпечення права на страйк є вкрай важливою умовою функціонування профспілкового руху у вільних суспільствах і що не можна допускати повної заборони вторинних страйків. Вони послалися на низку міжнародних договорів, в яких прямо визнається право на страйк або положення яких, згідно з відповідним авторитетним тлумаченням, захищають таке право. У своїй правовій практиці контрольні органи МОП визначають право на страйк як таке, що має бути широко застосовуваним і надійно захищеним. Право на страйк може обмежуватися певними нормами, але вони повинні бути такими, щоб на практиці не призводити до надмірного обмеження цього права. Необхідно, щоб страйки солідарності були дозволені. На це також чітко вказує правова практика ЄКСП. Повна заборона вторинних страйків означає, що при виникненні трудового спору працівники не можуть за будь-яких обставин звернутися із закликом про підтримку до членів їхньої профспілки або членів іншого профспілкового об’єднання на більш високому рівні (тобто федерації чи конфедерації), до якого входить їхня профспілка. Це підриває сам сенс вступу до профспілки, і суперечить меті відповідного положення статті 11, яке принципово вимагає забезпечення працівникам можливості вільно об’єднуватися для взаємної підтримки в часи кризи. Зазначена заборона є відносно нещодавнім нововведенням, яке з’явилося через вісім десятків років після прийняття основоположного закону у сфері трудових відносин Сполученого Королівства – закону 1906 року про трудові спори. Уряд не зміг довести Комітету експертів МОТ доцільність її запровадження. Зокрема, Комітет не погодився з аргументом Уряду про те, що необхідність заборони була продиктована децентралізованим характером системи трудових відносин у Сполученому Королівстві. На думку Комітету, навпаки, з огляду на такий характер цих відносин, ще більшої ваги набуває необхідність забезпечення працівникам можливості проведення акцій, спрямованих проти роботодавців, яким нескладно зривати профспілкові акції, використовуючи для цього складні корпоративні структури, можливість передачі бізнесу у власність відокремленим суб’єктам або розукрупнення компаній. Працівникам у Сполученому Королівстві заборонено проводити акції на підтримку колег, які працюють у іншого роботодавця, підприємство якого є частиною однієї і тієї самої групи компаній, незважаючи на те, що результати вирішення спору можуть мати наслідки й для них. Це не можна вважати справедливим. Обидві організації висловили своє занепокоєння з приводу ігнорування Урядом необхідності внесення до закону відповідних змін і його відмови привести закон у відповідність до мінімальних міжнародних стандартів. Оптимальний варіант для європейських держав, напевно, має бути десь посередині між повною забороною таких страйків і відсутністю будь-яких обмежень взагалі. Запроваджена у Сполученому Королівстві повна заборона є неправомірним обмеженням права на свободу об’єднання, яке за будь-яких обставин неможливо виправдати захистом прав і свобод інших осіб.
ii) Організація «Liberty»
72. Організація «Liberty» вважає, що заборона вторинних страйків є безпідставним втручанням у права працівників та їхніх профспілок. У багатьох випадках працівники насправді позбавлені можливості здійснювати своє право на страйк, гарантоване статтею 11: йдеться, наприклад, про тих, хто працює на дуже малих підприємствах чи в організаціях, де умови трудових договорів визначає, по суті, третя сторона (приміром, клієнт), або про осіб, працевлаштування яких є нестабільним. Традиційна модель трудових відносин, згідно з якою всі члени одного й того самого трудового колективу мають одного й того самого роботодавця, вже не відповідає реальним умовам працевлаштування великої і зростаючої категорії працівників. За деякими оцінками в економіці Сполученого Королівства на сьогодні існує понад 3 мільйонів робочих місць, на яких зайняті працівники, що виконують роботи на умовах аутсорсингу, чимало з яких замовляються державним сектором, де рівень профспілкового членства традиційно є найбільшим. Така фрагментація традиційного ринку праці має наслідки для трудового права взагалі і дедалі ускладнює можливості профспілок продовжувати діяльність із захисту інтересів своїх членів, які все більше виявляються розосередженими серед різних суб’єктів господарювання. У цьому контексті заборона вторинних страйків призводить до значного зниження значущості членства у профспілці, оскільки перешкоджає профспілці проводити широку мобілізацію своїх сил для підтримки своїх членів на знак солідарності з ними та для захисту їхніх інтересів у разі виникнення трудового спору між ними та їхнім прямим роботодавцем. Ця заборона дозволяє компаніям без особливих зусиль послаблювати вплив профспілок, змінюючи конфігурацію своїх організацій. У прецедентній практиці національних судів чітко встановлено, що за таких обставин підняти «корпоративну завісу» (corporate veil) неможливо. Це позбавляє профспілки можливості ефективно проводити акції, спрямовані проти тих, хто має реальні повноваження з прийняття рішень чи здійснення контролю. До 1980 року існували широкі можливості проведення вторинних страйків, про що свідчить рішення Палати лордів у справі «N.W.L. Ltd. v. Woods» ([1979] 1 WLR 1294), в якій Палата лордів визнала законність страйку, проведеного докерами на знак солідарності з іноземними моряками суден, що ходять «під зручним прапором». Заборона вторинних страйків позбавляє деяких працівників єдиного джерела ефективної профспілкової підтримки у формі фінансового тиску на комерційні відносини роботодавця. Вона також перешкоджає свободі об’єднання в невеликих фірмах (в яких менше ніж 21 працівник), які виключені з передбаченої законом процедури визнання профспілок. Якщо такий роботодавець відмовляється визнати профспілку працівників у добровільному порядку, їхні товариші на інших підприємствах не можуть – з огляду на заборону вторинних страйків – провести такий страйк, щоб спонукати роботодавця погодитися на представництво інтересів його працівників профспілкою.
73. Організація «Liberty» стверджувала, що цей Суд послідовно захищав свободу об’єднання працівників як таку і ніколи не надавав значення тому, чи страйк є первинним, чи якимсь іншим. Хоча право на вторинний страйк може обмежуватися відповідно до положень пункту 2 статті 11 і врівноважуватися з іншими конкуруючими правами і свободами, при цьому не можна допускати, щоб порушувалася сама суть права на свободу об’єднання.
74. У відповідь на зауваження організації «Liberty» Уряд зазначив, що вона порушила більш широкі, контекстуальні питання, які не мають стосунку до обставин цієї справи. Хоча Уряд погодився з тим, що за останні два десятиріччя відбулася еволюція структури ринку праці, він заперечив, що це загалом завадило працівникам, про яких йдеться, користуватися перевагами, які дають їм профспілкові права. Практика все-таки свідчить про те, що профспілки спроможні ефективно діяти за таких умов – три приклади, наведені організацією «Liberty», є насправді випадками успішного вирішення трудового конфлікту за допомогою втручання профспілки (ці приклади стосуються трьох трудових конфліктів: в одному з них брали участь працівники цеху бортового харчування; в другому – водії автобусів у Лондоні під час Олімпійських ігор 2012 року; і в третьому – водії автоцистерн). Посилання на те, що працівники позбавлені можливості проводити акції, спрямовані проти сторони, яка фактично визначає умови їхніх трудових договорів, є не більше ніж припущенням, оскільки не підкріплено жодними фактичними прикладами. Так само протягом останніх 20 років не спостерігається будь-якого зниження кількості робочих днів, втрачених внаслідок страйків, і це може служити спростуванням думки організації «Liberty» про те, що національний закон дедалі все більше обмежує свободу профспілок. У цьому відношенні показники Сполученого Королівства близькі до середніх по ЄС і ОЕСР. Що стосується твердження про те, що встановлений кількісний поріг на рівні 21 працівника створює лазівку, якою можуть легко скористатися роботодавці з метою уникнення необхідності визнавати профспілку, то Уряд не вважає, що це має стосунок до обставин справи. Навіть якби так було, існують певні запобіжні механізми, які не дозволяють роботодавцям ухилятися від виконання свого обов’язку, передбаченого законом. Тільки по-справжньому маленькі фірми виключені із зазначеної вище процедури, і це зроблено з вагомих принципових причин. Нарешті, Уряд доводив, що в прецедентній практиці Суду немає прямого підтвердження думки про те, що право на вторинний страйк є невід’ємною складовою свободи об’єднання або що заборону таких страйків не можна вважати правомірною з точки зору пункту 2 статті 11.
d) Оцінка Суду
i) Застосовність статті 11
75. Насамперед Суд повинен встановити, чи справді, як стверджувала профспілка-заявник, вторинні страйки підпадають під дію статті 11 Конвенції, або, як стверджував Уряд, не підпадають під її дію. Це питання є новим, оскільки ніколи не було предметом безпосереднього розгляду в попередніх справах.
76. Те, що пропонує Уряд, є буквальним тлумаченням другої частини першого пункту статті 11. Хоча можливо дійти висновку про такий зміст тексту цього положення, взятого окремо, Суд нагадує, що згідно з пунктом 1 статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, положення міжнародного договору слід тлумачити відповідно до їхнього звичайного значення, в їхньому контексті та з врахуванням предмета і мети відповідного положення. Крім того, Суд вже неодноразово зазначав, що Конвенцію не можна тлумачити у вакуумі і що її тлумачення має узгоджуватися із загальними принципами міжнародного права. При цьому мають ураховуватися, як зазначено в підпункті «с» пункту 3 статті 31 Віденської конвенції, «відповідні норми міжнародного права, які застосовуються у відносинах між учасниками» та, зокрема, норми, що стосуються міжнародного захисту прав людини (див. рішення у справі «X. проти Латвії» [ВП], № 27853/09, § 92, ECHR 2013, та згадані в ньому рішення). У зв’язку з цим з викладеного вище (у пунктах 26-37) чітко випливає, що право на вторинний страйк визнане і захищене як складова частина свободи профспілок відповідно до положень Конвенції МОП № 87 і Європейської соціальної хартії. Хоча Уряд дав вужче трактування позиції контрольних органів МОП, діючих відповідно до цих двох міжнародно-правових актів, ці органи піддали критиці запроваджену в Сполученому Королівстві заборону на вторинні страйки, пославшись на наявний ризик зловживань з боку роботодавців і навівши на підтвердження цього деякі приклади. Уряд, зі свого боку, піддав сумніву авторитетність трактувань, наданих зазначеними експертними органами, на які покладено завдання здійснювати нагляд за дотриманням цих спеціальних міжнародних стандартів. Це питання досліджуватиметься Судом нижче при проведенні відповідного аналізу. На цей момент достатньо послатися на такий уривок з рішення у справі Demir та Baykara (§ 85):
«При визначенні значення термінів і понять, що містяться в тексті Конвенції, Суд може і повинен враховувати, окрім положень Конвенції, складові міжнародного права, тлумачення таких складових компетентними органами, а також практику європейських держав, що відображає їхні спільні цінності».
Цей підхід не буде дотримано, якщо тлумачення, яке Суд дасть змісту свободи об’єднання профспілок за статтею 11, буде значно вужчим, ніж те, що існує в міжнародному праві. Крім того, таке розуміння свободи профспілок знаходить подальше підтвердження у практиці багатьох європейських держав, в яких вторинний страйк вже давно визнають законною формою профспілкової діяльності.
77. Цілком можливо, що, за своїм характером, вторинний страйк становить не основний, а додатковий аспект свободи профспілок, і Суд повернеться до цього питання на наступному етапі свого аналізу. Як би там не було, оголошення профспілкою вторинного страйку, як і проведення нею такого страйку, спрямованого проти того чи іншого роботодавця з метою підтримки вимог, висунутих членами профспілки у спорі, що виник між ними та іншим роботодавцем, слід розглядати як частину профспілкової діяльності, яка охоплюється статтею 11.
78. Отже, Суд доходить висновку, що намір профспілки-заявника провести страйк солідарності, щоб підтримати працівників компанії «Hydrex», слід розглядати як її намір реалізувати, не зазнаючи при цьому будь-яких обмежень, встановлених національним законодавством, своє право на свободу об’єднання за змістом пункту 1 статті 11 Конвенції. З цього випливає, що законодавча заборона вторинних страйків, про дію якої можна судити з прикладу, наведеного профспілкою-заявником, становить втручання в її права, передбачені цим положенням. Таке втручання не становитиме порушення пункту 2 статті 11, якщо доведено, що воно «встановлене законом», має легітимну мету і є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої мети.
ii) Законність і правомірність втручання
79. Обидві сторони не заперечують, що зазначене втручання встановлене законом. Суд погоджується з цим.
80. Що стосується мети втручання, то профспілка-заявник стверджувала, що не бачить підстав вважати, що втручання має легітимні цілі з точки зору пункту 2 статті 11. Воно явно не пов’язано з інтересами національної чи громадської безпеки, із запобіганням заворушенням чи злочинам або із захистом здоров’я чи моралі. Стосовно цілі, що залишилася, яка визнається легітимною, а саме стосовно «захисту прав і свобод інших осіб», профспілка-заявник навела аргумент про те, що було б нелогічно обмежувати право на страйк з огляду на вплив такої акції для роботодавця. Адже мета страйку полягає як раз у тому, щоб справити сильний вплив на позицію роботодавця, спонукати роботодавця задовольнити вимоги трудового колективу. Було б помилкою вважати, що це може служити підставою для обмеження права на страйк. Тому профспілка-заявник просила, щоб Суд переглянув свої висновки з цього приводу у справі UNISON (див. ухвалу у справі «UNISON проти Сполученого Королівства», № 53574/99, ECHR 2002‑I), в якій Суд погодився з тим, що обмеження стосовно страйків стосувалося «прав інших», маючи на увазі роботодавця. Економічні інтереси роботодавця не повинні мати пріоритет над правами людини, які гарантуються працівникам. Такий висновок суперечить підходу, якого дотримується ЄКСП: наприклад, ЄКСП не визнає будь-якого принципу пропорційності між проведенням страйку і наслідками такої акції для інтересів роботодавця. Профспілка-заявник також стверджувала, що ухвала у справі UNISON не зовсім узгоджується з раніше ухваленим рішенням Суду у справі «Gustafsson проти Швеції» (від 25 квітня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996‑II). У тій справі Суд не взяв до уваги скаргу заявника про те, що профспілковий бойкот його підприємства був втручанням в його права, гарантовані статтею 1 Першого протоколу. Так само Суд не погодився з тим, що відповідні наслідки для підприємства заявника – хоча йшлося про значні економічні збитки – породжували позитивне зобов’язання держави прийти йому на допомогу. Натомість Суд має застосувати жорсткий підхід, як це він зробив у двох справах, в яких йшлося про санкції проти службовців державного сектора, які брали участь в одноденному страйку (див. рішення у справі «Karaçay проти Туреччини», № 6615/03, від 27 березня 2007 року, та рішення у справі «Kaya та Seyhan проти Туреччини», № 30946/04, від 15 вересня 2009 року). У кожній з цих справ Суд не визнав, що втручання, про які йшлося, служили досягненню легітимних цілей, хоча зрештою він залишив це питання відкритим з огляду на свій висновок про те, що ці втручання не були «необхідними у демократичному суспільстві».
81. Уряд стверджував, що мета зазначеної заборони полягає в захисті прав і свобод інших осіб, передусім тих, хто не має стосунку до трудового спору. З огляду на потенційно далекосяжні і неконтрольовані наслідки, які вторинні страйки можуть мати для третіх сторін, захист останніх є вочевидь легітимною метою, яку мав на меті Парламент, коли запроваджував цю заборону. Уряд додав, що легко можна уявити собі, як вторинні страйки можуть поставити під загрозу здійснення закріплених у Конвенції прав, таких як право заробляти собі на життя.
82. Суд вважає, що справа, яка розглядається, відрізняється від справи UNISON. Остання стосувалася первинного страйку, адже скарга полягала в тому, що профспілку-заявника позбавили можливості проводити в майбутньому страйки на захист інтересів її членів у контексті очікуваної приватизації частини медичного закладу. Коли справа розглядалася на національному рівні, апеляційний суд визнав, що наслідки такого страйку для громадян не мають стосунку до юридичних питань, які поставали у справі. Цей Суд дійшов такого самого висновку і тому вирішив, що під метою «захисту прав і свобод інших осіб» малася на увазі лише мета захисту прав роботодавця. Відмінність справи, що розглядається, полягає в тому, що вона стосується вторинних страйків. Як доводив Уряд, з огляду на характер вторинних страйків їхні наслідки цілком можуть бути набагато ширшими, ніж наслідки первинних страйків. Вони спроможні зачіпати права осіб, які не є стороною трудового спору, спричиняти масштабну дестабілізацію економіки і позначатися на забезпеченні населення послугами. Отже, Суд визнає, що заборона Парламентом вторинних страйків мала легітимну мету – захист прав і свобод інших осіб, не тільки роботодавця-сторони у трудовому спорі.
іii) Необхідність у демократичному суспільстві
83. Залишається визначити, чи можна встановлену законом заборону вторинних страйків (яка позначилася на здатності профспілки-заявника захищати інтереси своїх членів, працюючих у компанії «Hydrex») вважати заходом, «необхідним у демократичному суспільстві». Щоб оскаржуване втручання можна було вважати таким, має бути доведено, що воно відповідає «нагальній суспільній потребі», що підстави, якими його обґрунтовують національні органи, є «відповідними і достатніми», і що воно є пропорційним до поставленої легітимної мети.
84. Суд розгляне передусім аргумент профспілки-заявника про те, що право на страйк слід розглядати як невід’ємну складову свободи профспілок, передбаченої статтею 11, і що, отже, його обмеження суперечило б самій суті права на свободу об’єднання. Суд нагадує, що у ряді справ, які вже були розглянуті ним раніше, він встановив, що обмеження, запроваджені стосовно страйків, призвели до порушення статті 11 (див., наприклад, рішення у справах: «Karaçay проти Туреччини», № 6615/03, від 27 березня 2007 року; «Dilek та інші проти Туреччини», №№ 74611/01, 26876/02 і 27628/02, від 17 липня 2007 року; «Urcan та інші проти Туреччини», №№ 23018/04, 23034/04, 23042/04, 23071/04, 23073/04, 23081/04, 23086/04, 23091/04, 23094/04, 23444/04 і 23676/04, від 17 липня 2008 року; «Enerji Yapı-Yol Sen проти Туреччини», № 68959/01, від 21 квітня 2009 року). Особливу увагу профспілка-заявник звернула на останнє з цих рішень, в якому право на страйк визначено як «неодмінний наслідок» (indispensable corollary) права на організацію (див. рішення у справі Enerji, § 24). Однак слід зазначити, що в даному випадку йдеться про посилання у згаданому рішенні на позицію контрольних органів МОП, а не про еволюцію тлумачення статті 11 через надання праву на страйк привілейованого статусу. Загалом, згадані вище справи демонструють, що право на страйк однозначно визнається захищеним статтею 11. Отже, Суд не вважає за необхідне у справі, що розглядається, визначати, чи слід тепер надати праву на страйк статус невід’ємної складової гарантії, передбаченої статтею 11.
85. Обставини цієї справи як раз демонструють, що профспілка-заявник насправді здійснила два права, які визначені як невід’ємні складові свободи об’єднання, а саме – право профспілки домагатися, щоб роботодавець вислухав те, що вона має сказати від імені своїх членів, та право вести колективні переговори. Про це, зокрема, свідчить страйк, проведений членами профспілки, працюючими у компанії «Hydrex», і хоча він не досяг своєї мети, він все-таки не був марним, оскільки спонукав компанію переглянути свою пропозицію, прийняти яку профспілка-заявник порекомендувала потім своїм членам. Хоча Уряд критикував профспілку-заявника за те, що вона, підтримавши тоді переглянуту пропозицію, потім, під час провадження у цій справі, повністю змінила свою позицію, Суд визнає, що профспілка-заявник зобов’язана поважати результат голосування своїх членів, який був негативним. І все ж той факт, що процес колективних переговорів і проведення страйків (у тому числі страйків, спрямованих проти роботодавця членів профспілки, вимоги яких були предметом спору) не призвели до результату, якого хотіли домогтися профспілка-заявник та її члени, не означає, що здійснення ними своїх прав за статтею 11 було ілюзорним. Право на ведення колективних переговорів не тлумачиться як таке, що включає «право» на колективний договір (див. у цьому зв’язку рішення у справі Demir and Baykara (§ 158), в якому Суд зазначив, що відсутність у законодавстві норм, котрі б зобов’язували органи влади укладати колективні договори, не належить до предмету розгляду у справі). Так само і право на страйк не означає права на перевагу. Суд вже чимало разів повторював, що вимоги Конвенції полягають саме в тому, щоб законодавство держави передбачало для профспілок такі умови діяльності, які без протиріччя зі статтею 11, дозволяли б їм відстоювати й захищати інтереси своїх членів (див. рішення у справі Demir та Baykara, § 141; нещодавнє рішення у справі «Профспілка “Păstorul cel Bun” проти Румунії» [ВП], № 2330/09, § 34, від 9 липня 2013 року). У справі, що розглядається, профспілка-заявник та її члени як учасники трудового конфлікту все ж мали значні можливості здійснювати такі дії.
86. У попередніх справах, які стосувалися профспілок, Суд зазначив, що слід ураховувати необхідність забезпечення справедливого балансу між конкуруючими інтересами окремої людини і суспільства в цілому. Оскільки забезпечення належного балансу між інтересами трудових колективів та керівниками підприємств потребує вирішення делікатних соціально-політичних питань, Договірні держави повинні бути наділені широким полем розсуду при визначенні того, яким чином має забезпечуватися профспілкова свобода та захист професійних інтересів членів профспілок. Знову підтверджуючи цей висновок у своєму нещодавньому рішенні, Велика палата, пославшись на значну розбіжність, яку вона спостерігає між підходами в різних національних системах до вирішення таких питань, зазначила, що поле розсуду держав у цій сфері має бути широким (див. згадане вище рішення у справі «Профспілка “Păstorul cel Bun” проти Румунії», § 133). Профспілка-заявник значною мірою спиралася на рішення у справі Demir та Baykara, в якому Суд вирішив, що держава-відповідач має лише обмежене поле розсуду (див. § 119 рішення). Проте Суд має вказати на те, що формулювання, на яке вона послалася, міститься в тій частині зазначеного рішення, в якій досліджується дуже серйозне втручання у право на свободу об’єднання – втручання, яке зазіхає на саму суть цього права, оскільки йшлося про розпуск профспілки. Це формулювання не слід розуміти як таке, що беззастережно й остаточно звужує поле розсуду національних органів влади у сфері регулювання (за допомогою звичайних демократичних процесів) питань здійснення профспілкової свободи в умовах соціально-економічної системи відповідної держави. Широта меж розсуду держави все-таки залежатиме від факторів, які у прецедентній практиці Суду визначаються як відповідні – зокрема, від характеру і ступеня обмеження профспілкового права, про яке йдеться, від мети, якій служить таке обмеження, і від наявних конкуруючих прав та інтересів інших членів суспільства, які можуть постраждати внаслідок необмеженої реалізації цього права. Вирішення питання, що постає у справі, може також потребувати врахування того, наскільки спільними є відповідні позиції держав-членів Ради Європи, а також наявності міжнародного консенсусу, відображеного у відповідних міжнародно-правових актах (див. рішення у справі Demir та Baykara, § 85).
87. Якщо законодавче обмеження підриває самі підвалини профспілкового руху, тоді слід виходити з того, що поле розсуду національного законодавчого органу є вужчим і потребується більше зусиль для обґрунтування (з точки зору загальних інтересів) пропорційності відповідного втручання у здійснення профспілкової свободи. І навпаки, якщо обмеження зачіпає не підвалини профспілкового руху, а його другорядні чи допоміжні аспекти, тоді поле розсуду є ширшим і існує більша ймовірність того, що втручання, з врахуванням його наслідків для здійснення профспілкової свободи, є за своїм характером пропорційним.
88. Що стосується характеру і ступеня втручання, якого зазнала профспілка-заявник при здійсненні своєї профспілкової свободи у справі, що розглядається, то Суд вважає, що воно не було таким радикальним, як це стверджувала профспілка-заявник. Адже обставини справи як раз свідчать про те, що страйк вона все ж провела, хоча і в обмеженому масштабі та з обмеженими результатами. А що не вдалося їй, так це здійснити свій намір загострити конфлікт шляхом потенційного або фактичного залучення до страйку сотень членів профспілки, працюючих у компанії «Jarvis», тобто ще однієї, окремої компанії, яка взагалі не була стороною в даному трудовому спорі. Суд узяв до уваги переконаність профспілки-заявника в тому, що страйк солідарності був би успішним. Зрозуміло, що це можна вважати лише припущенням – у тому числі й те, якими могли б бути результати відповідного голосування – оскільки можливість такого перебігу подій однозначно виключалася. Не можна говорити про те, що заборона вторинних страйків порушила саму суть права профспілки-заявника на свободу об’єднання. З огляду на зазначене цю справу слід відрізняти від справ, згаданих у пункті 84 вище, адже всі вони стосуються обмежень щодо «первинних» страйків чи акцій, здійснюваних працівниками підприємств державного сектора економіки у зв’язку з трудовим конфліктом безпосередньо між ними та їхнім роботодавцем; і, отже, поле розсуду, яке слід визнати за національними органами в цій справі, є ширшим, таким, що охоплює регулювання в суспільних інтересах другорядних аспектів профспілкової діяльності.
89. Що стосується мети втручання, про яке йдеться в цій справі, то слід зазначити, що витяги з парламентських дебатів, за результатами яких було ухвалено закон 1980 року про працевлаштування, однозначно свідчать про намір законодавця забезпечити новий баланс у сфері трудових відносин в інтересах економіки в цілому, шляхом обмеження дуже широкого, на його думку, права на вторинний страйк. Десять років по тому тодішній Уряд вирішив, що навіть у своїй більш обмеженій формі вторинні страйки спроможні підривати економіку і стримувати приплив іноземних інвестицій у країну. Виходячи з принципових міркувань, він визнав, що обмеження права на страйк лише можливістю проведення первинних страйків допоможе забезпечити більш прийнятний баланс інтересів у сфері економіки Сполученого Королівства. Уряд повторив зазначену позицію під час провадження у цій справі. Така оцінка становища зазнала на той час гострої критики з боку опозиції в Парламенті і була відкинута профспілкою-заявником як заснована на ворожості до профспілок, а не на чітких доказах існування прямої шкоди для економіки. І все ж предмет розгляду в цій справі, безперечно, пов’язаний із соціально-економічною стратегією держави-відповідача. У таких випадках Суд, як правило, визнає за національними органами та, зокрема, за демократично обраними парламентами широке поле розсуду, оскільки вони, будучи безпосередньо обізнаними з існуючим становищем і потребами свого суспільства, мають, у принципі, кращі можливості, ніж міжнародний суддя, визначати, що відповідає суспільним інтересам, виходячи з соціально-економічних міркувань, і які законодавчі заходи є найбільш прийнятними в умовах їхньої країни для реалізації обраної соціальної, економічної чи промислової політики (див., серед багатьох інших рішень, рішення у справі «Stummer проти Австрії» [ВП], № 37452/02, § 89, ECHR 2011).
90. Слід визнати, що існують фактори, які вказують на інший напрямок підходу до діапазону допустимих варіантів вирішення проблеми, які міг вибрати законодавчий орган Сполученого Королівства.
91. Перший з них – це те, якою мірою можна стверджувати про існування спільної позиції європейських держав стосовно страйків солідарності. Подана до Суду порівняльно-правова інформація свідчить про різноманіття національних підходів: з одного боку цього спектра – такі країни, як Греція, Фінляндія, Норвегія і Швеція, підходи яких здебільшого не мають обмежувального характеру, а з іншого – країни, які не визнають або не дозволяють такі страйки. Підходи інших держав, згаданих у пунктах 38-41 вище, перебувають десь між цими двома крайніми позиціями. Уряд применшив значущість порівняльного аналізу, акцентувавши увагу на існуванні глибоких структурних і культурних відмінностей між європейськими державами у сфері трудових відносин. Суд визнає існування такого різноманіття підходів, про що свідчать його рішення в інших справах стосовно прав профспілок (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Профспілка “Păstorul cel Bun” проти Румунії», § 133, і рішення у справі «Sørensen та Rasmussen проти Данії» [ВП], №№ 52562/99 і 52620/99, § 58, ECHR 2006‑I). Однак очевидним є те, що, запровадивши повну заборону страйків солідарності, держава-відповідач опинилася на тому кінці порівняльного спектра, де знаходиться невелика група європейських держав, які займають таку радикальну позицію з цього питання. Строката порівняльна картина і місце Сполученого Королівства в ній все-таки не означають самі по собі, що національні органи влади вийшли за межі свого легітимного поля розсуду при регулюванні цього аспекту профспілкової діяльності.
92. По-друге, примітною особливістю цієї справи є наявність великої кількості відповідних міжнародно-правових матеріалів. З часу заборони вторинних страйків Сполученим Королівством минуло понад двадцять років, протягом яких цей захід зазнавав критики з боку Комітету експертів МОП і Комітету із соціальних прав. Матеріали з цими критичними зауваженнями профспілка-заявник використала для підкріплення своєї позиції. На думку Уряду, конкретні критичні зауваження цих органів є недоречними з огляду на фактичну ситуацію, яка викривається в цій справі, або незначущими з інших міркувань. Далі Суд розгляне це питання.
93. Уряд заперечив значущість цих критичних зауважень для цієї справи, аргументуючи свою позицію посиланням на те, що за характером їхніх формулювань вони є припущеннями про можливість виникнення ситуацій, які зовсім не схожі на ту, яку оскаржує профспілка-заявник (див. пункти 33 і 37 вище).
94. Уряд не вважає висновок ЄКСП авторитетним джерелом права, оскільки, незважаючи на незалежність і експертний досвід своїх членів, ЄКСП не має судового або квазісудового статусу. Його роль полягає в поданні своїх висновків до Комітету міністрів. Суд зауважує, що компетенція ЄКСП визначена Протоколом про внесення змін до Європейської соціальної хартії (також відомим як «Туринський протокол», Збірник міжнародних договорів Ради Європи (Council of Europe Treaty Series), № 142), який уповноважує цей комітет «оцінювати з юридичної точки зору відповідність національних законодавств і практики до зобов’язань, що випливають з Хартії». Як відомо, цей протокол не набув чинності, оскільки ряд держав-учасниць Хартії, включаючи Сполучене Королівство, не ратифікували його. І все ж, судячи з усього, значущість трактувань ЄКСП у цілому визнається державами та Комітетом міністрів. Її, безперечно, визнає і Суд, адже він неодноразово брав до уваги тлумачення Хартії Комітетом із соціальних прав та його оцінку дотримання державами її різних положень (див., наприклад, рішення у справі Demir та Baykara; а також рішення у справі «Tüm Haber Sen та Çınar проти Туреччини», № 28602/95, § 39, ECHR 2006‑II – у цій справі, що стосувалася профспілки, Суд охарактеризував ЄКСП як «надзвичайно кваліфікований» орган у цій сфері).
95. Що стосується відсутності з боку Комітету міністрів будь-яких рекомендацій з цього приводу, то Суд передусім зазначає, що роль Комітету міністрів згідно з Туринським протоколом полягає в тому, щоб давати державам рекомендації на вибірковій основі, виходячи з соціально-економічних чи інших принципових міркувань. Схвалення висновків ЄКСП не належить до його функцій. По-друге, Суд зазначає, що Урядовий комітет Європейської соціальної хартії зробив перший крок у напрямку підготовки рекомендації Комітету міністрів стосовно страйків солідарності, видавши попереджувальний документ, в якому «закликав Уряд [Сполученого Королівства] вжити всіх належних заходів для приведення існуючого становища у відповідність до Хартії» (див. доповідь Урядового комітету щодо висновків XIX-3 (2010), T-SG (2012) 1 final, с. 59).
96. Стосовно Комітету експертів МОП Уряд висловив аналогічне зауваження – тобто, що цей орган не має офіційної компетенції давати авторитетні тлумачення положень Конвенцій МОП. Він звернув увагу Суду на те, що всередині Міжнародної організації праці наразі тривають суперечки саме навколо правового статусу права на страйк або навіть існування такого права. Комітет експертів нещодавно визнав обмеженість своєї ролі, зазначивши, що «[його] думки й рекомендації не є обов’язковими для виконання в рамках наглядового процесу МОП і не є обов’язковими для виконання поза МОП, якщо вони прямо не визначаються як такі міжнародно-правовим актом або рішенням, прийнятим верховним судом держави з власної ініціативи». (з передмови до доповіді Комітету експертів МОП на 102-й сесії Міжнародної конференції праці у 2013 році під назвою «Колективні переговори в державному секторі: крок уперед» (Collective Bargaining in the Public Service: A Way Forward). Далі в передмові зазначено, що трактування, які дає Комітет експертів, мають характер «м’якого права» (soft law). Передмова закінчується таким текстом (§ 8):
«Що стосується тлумачення положень конвенцій МОП та ролі Міжнародного Суду в цій сфері, то починаючи з 1990 року Комітет звертає увагу на те, що до кола його повноважень не входить надання авторитетних тлумачень конвенцій і що згідно зі статтею 37 Статуту МОП відповідну компетенцію має Міжнародний суд. Разом з тим він зазначає, що для виконання своєї функції із з’ясування, чи дотримано вимоги конвенцій, Комітет має дослідити зміст і значення положень конвенцій, визначити правові рамки їхнього застосування і за необхідності, висловити свою думку щодо цих питань. У зв’язку з цим Комітет визнав, що його висновки, в частині, що не суперечить позиції Міжнародного суду, мають розглядатися як такі, що мають силу і загалом визнаються. На думку Комітету, врахування цих аспектів є неодмінною умовою дотримання принципу законності і, отже, забезпечення визначеності правових норм, що необхідно для належного функціонування Міжнародної організації праці».
97. Суд не вважає, що це роз’яснення вимагає від нього переглянути роль цього Комітету як органу, який визначає орієнтири і дає рекомендації щодо тлумачення певних положень Конвенції (див., в загальному сенсі, згадане вище рішення у справі Demir та Baykara, §§ 65-86). Хоча Уряд послався на суперечки, про які свідчать промови на 101-й сесії Міжнародної конференції праці у 2012 році, з протоколів сесії видно, що джерелом цих суперечок була лише позиція групи представників роботодавців (див. попередній протокол 101-ї сесії Міжнародної конференції праці (Provisional Record 19 (Rev.), §§ 82-90). Як відомо, представники Урядів, які виступили з промовами під час цієї дискусії, зазначили, що право на страйк є «усталеним і загальновизнаним основним правом». Представник Уряду Норвегії додала, що її країна повністю визнає тлумачний висновок Комітету експертів про те, що право на страйк захищене Конвенцією № 87. Так чи інакше, держава-відповідач погодилася під час провадження в цій справі, що гарантоване статтею 11 право вступити до профспілки зазвичай означає й можливість проводити страйки (див. пункт 62 вище).
98. Наведений вище аналіз тлумачних висновків, що готуються компетентними органами, створеними відповідно до міжнародно-правових актів, найбільш значущих для справи, відображає висновок, досягнутий стосовно наявних у Суду порівняльно-правових матеріалів, а саме висновок про те, що, запровадивши повну заборону вторинних страйків і продемонструвавши таким чином найбільш обмежувальний підхід до нормативно-правового регулювання таких питань, держава-відповідач опинилася на крайньому кінці спектра існуючих у державах різних підходів у цій сфері, тоді як на міжнародній арені спостерігається помітна тенденція до застосування менш обмежувальних підходів. Значущість, яку такий висновок може мати для оцінки Судом цієї справи, підтверджується висновком Суду у справі Demir та Baykara (§ 85), в якому Суд пояснив:
«Консенсус, наявність якого з’ясовується на підставі спеціальних міжнародно-правових актів та практики Договірних держав, може становити значущий фактор, що потребує врахування Судом при тлумаченні ним положень Конвенції у цілях вирішення конкретних справ».
Висновок Великої палати показує, що характер здійснюваного Судом контролю, відмінний від характеру наглядових процедур МОП та Європейської соціальної хартії. Спеціальні міжнародні контрольні органи, які здійснюють такі процедури, аналізують заборону на страйки солідарності виходячи з іншої точки зору, сформульованої у більш загальних термінах. Завдання ж Суду, навпаки, полягає не в абстрактному аналізі відповідних правових норм держави, а у визначенні, чи порушує права профспілки-заявника за статтею 11 Конвенції те, в який спосіб ці норми застосовано до неї на практиці (див. рішення у справі «Von Hannover проти Німеччини (№ 2)» [ВП], №3 40660/08 і 60641/08, § 116, ECHR 2012; а також рішення у справі «Kart проти Туреччини» [ВП], № 8917/05, §§ 85-87, ECHR 2009 (витяги)). Профспілка-заявник, так само як і треті сторони, зосередили увагу на можливих наслідках зазначеної заборони в різних гіпотетичних сценаріях, вказуючи навіть на ймовірність виключення будь-якої форми страйків взагалі у разі відсутності у відповідних працівників можливості провести первинний страйк, що, таким чином – але на відміну від ситуації у справі, що розглядається – суперечить самій суті профспілкової свободи. Вони також вважають, що завдяки такій забороні роботодавці можуть з легкістю використовувати закон заради своєї вигоди, вдаючись до різних юридичних хитрощів, таких як розміщення виробничих центрів у різних регіонах світу, передача окремих робіт іншим компаніям для виконання на умовах аутсорсингу та використання складних корпоративних структур для передачі бізнесу відокремленим юридичним особам або розукрупнення компаній (див. пункти 33 і 37 вище). Тобто, профспілки можуть зіткнутися із серйозними перешкодами при здійсненні ними своєї законної, звичайної діяльності із захисту інтересів своїх членів. Однак у ситуації, що мала місце в компанії «Hydrex», не виникло таких далекосяжних негативних наслідків, про які стверджували зазначені сторони. Здійснюваний Судом контроль має ґрунтуватися лише на фактах, які подано йому на розгляд у цій справі. Отже, Суд вважає, що негативні висновки відповідних контрольних органів МОП та Європейської соціальної хартії не набувають такої переконливої ваги, щоб мати вирішальне значення при визначенні того, чи перебувала встановлена законом заборона вторинних страйків за обставин, оскаржуваних у цій справі, у межах діапазону допустимих альтернативних заходів, застосування яких національними органами відповідало б статті 11 Конвенції.
99. Повноваження національних органів діяти на свій розсуд все ж таки не є безмежними – їх здійснення невід’ємне від європейського контролю, оскільки саме Суд має остаточно визначити, чи сумісний той чи інший обмежувальний захід з правом на свободу об’єднання, гарантованим статтею 11 (див. рішення у справі «Vörður Ólafsson проти Ісландії», № 20161/06, § 76, ECHR 2010). Уряд стверджує, що запровадження законодавчої заборони на проведення вторинних страйків продиктоване «нагальною суспільною потребою» забезпечити захист національної економіки від руйнівних наслідків таких страйків, оскільки, якщо їх дозволити, вони спроможні перешкоджати оздоровленню економіки. Коли йдеться про питання соціально-економічної політики, які слід вважати такими, що включають питання політики держави у сфері трудових відносин, Суд, як правило, поважає вибране законодавцем політичне рішення, якщо явно не «позбавлене належного обґрунтування» (рішення у справі «Carson та інші проти Сполученого Королівства» [ВП], № 42184/05, § 61, ECHR 2010). Крім того, Суд вже визнав, що «особливе значення» має надаватися ролі національного органу, котрий приймає рішення з питань загальної політики, щодо яких у демократичному суспільстві може обґрунтовано існувати широкий спектр різних думок (див. у контексті статті 10 Конвенції рішення у справі «MGN Limited проти Сполученого Королівства», № 39401/04, § 200, від 18 січня 2011 року, яке, у свою чергу, містить посилання на рішення у справі «Hatton та інші проти Сполученого Королівства» [ВП], № 36022/97, § 97, ECHR 2003‑VIII, в якому Суд звернув увагу на те, що законодавчий орган володіє «прямою демократичною легітимністю»). Заборона вторинних страйків залишається без змін вже протягом понад двадцяти років, незважаючи на те, що за цей час відбулися дві зміни уряду. Це вказує на існування демократичного консенсусу на її підтримку і визнання відповідних підстав для її запровадження, які відображають широкий спектр політичних думок у Сполученому Королівстві. Ці міркування спонукають Суд до висновку, що при визначенні найбільш оптимального варіанту забезпечення більш широких суспільних інтересів у своїй державі у часто напруженому політичному, соціальному та економічному контексті трудових відносин законодавчий орган держави виходив з підстав, які є як відповідними, так і достатніми для цілей статті 11.
100. Суд має також з’ясувати, чи призвів обмежувальний захід, про який йдеться, до порушення принципу пропорційності. Профспілка-заявник стверджувала, що таке порушення мало місце з огляду на абсолютний характер заборони і, відповідно, повністю виключену можливість забезпечення балансу між конкуруючими правами та інтересами, які зачіпає такий захід, як і з огляду на виключення можливості застосування диференційованого підходу залежно від конкретної ситуації. Уряд захищав рішення законодавчого органу не застосовувати такий підхід і натомість запровадити загальну для всіх випадків норму, стверджуючи, що будь-який менш обмежувальний підхід був би нездійсненним і неефективним. Згідно з доводами Уряду неминучі відмінності між потенційно численними конкретними ситуаціями, аналогічними тій, що розглядається в цій справі, не є такими, щоб призводити до порушення загального балансу інтересів, забезпеченого Парламентом.
101. Суд зазначає, що загальний характер закону, на підставі якого здійснюється втручання, не є за своєю суттю порушенням принципу пропорційності. Як Суд нещодавно нагадав, держава може без порушення положень Конвенції запровадити загальні законодавчі заходи, застосовні до заздалегідь визначених ситуацій, не передбачаючи можливість оцінки ситуації кожної окремої особи в індивідуальному порядку, оскільки регулювання неминуче різних і іноді складних обставин у кожному окремому випадку забезпечує відповідний закон (див. рішення у справі «Animal Defenders International проти Сполученого Королівства» [ВП], № 48876/08, § 107, від 22 квітня 2013 року, та численні рішення, посилання на які містяться в зазначеному пункті і які стосуються різних положень Конвенції і Першого протоколу). Це не означає, що конкретні факти тієї чи іншої справи не є значущими для оцінки Судом дотримання принципу пропорційності. Вони, безперечно, показують, якими на практиці є наслідки загального заходу, і тому мають суттєве значення для визначення його пропорційності (див. там само, § 108). Як вже зазначено вище, втручання у право профспілки-заявника на свободу об’єднання, про яке вона стверджує з посиланням на ряд фактів стосовно компанії «Hydrex», не можна об’єктивно вважати таким, що має особливо далекосяжні наслідки.
102. Ризики, пов’язані з будь-яким пом’якшенням зазначеної заборони, є значущим фактором, який потребує врахування, і оцінювати такі ризики має передусім сама держава (див. там само, § 108). З цього приводу профспілка-заявник стверджувала, що обмежилася б лише вторинним страйком у компанії «Jarvis», який не призвів би до будь-яких подальших наслідків для інших галузей. Однак це можна вважати лише припущенням. З матеріалів справи видно, що причиною, яка спонукала Парламент обмежити широкі можливості проведення страйків солідарності, стала як раз спроможність таких страйків (згідно з даними за період до 1980 року) швидко поширюватися далеко за межі первинного трудового конфлікту. Саме до того становища, яке існувало тоді, має, на думку профспілки-заявника, повернутися Сполучене Королівство, щоб забезпечити відповідність до вимог статті 11.
103. Як Суд вже визнав у своїй прецедентній практиці, органи влади мають законні підстави керуватися міркуваннями практичної доцільності, а також враховувати можливість виникнення практичних проблем (які цілком можуть набути широкого масштабу в разі впровадження деяких законодавчих програм) із застосуванням індивідуального підходу – тобто, враховувати, наприклад, ризик виникнення юридичної невизначеності, нескінчених судових процесів, неспівмірних державних витрат на шкоду інтересам платників податків, а іноді й ризик свавілля (див. там само). У зв’язку з цим доречно нагадати, що протягом десяти років, з 1980-го до 1990-го року, у Сполученому Королівстві визнавали можливим застосовувати менш обмежувальне законодавче регулювання вторинних страйків (див. пункти 23-24 вище). Уряд не стверджував, що таке законодавче регулювання супроводжувалося згаданими вище проблемами або що саме з огляду на такі проблеми було запроваджено зазначену заборону. Профспілка-заявник не дала докладних коментарів щодо правового становища, яке існувало протягом згаданого вище періоду. Вона висловила думку, що питання про його відповідність до Конвенції має «суто науковий інтерес», хоча додала при цьому, що, якби це мало стосунок до справи, то вона б доводила, що таке обмеження не було прийнятним. Суд зазначає, що, хоча еволюція законодавства Сполученого Королівства свідчить про те, що замість заборони можна було використати інші альтернативні заходи, це міркування не має вирішального значення для вирішення справи. Бо питання полягає не в тому, чи слід було державі запровадити менш обмежувальні правові норми або чи може вона довести, що без запровадження цієї заборони було б неможливо досягти відповідної легітимної мети. Натомість воно полягає в тому, чи діяв законодавчий орган, запроваджуючи цей загальний захід, у межах наданого йому поля розсуду (див. згадане вище рішення у справі Animal Defenders, § 110) – яке Суд визнав широким з огляду на наведені вище міркування – і чи було взагалі забезпечено при цьому справедливий баланс інтересів. Хоча профспілка-заявник подала вагомі аргументи з посиланням на профспілкову солідарність та ефективність, вони не переконали Суд у тому, що Сполучене Королівство не мало достатніх принципових і фактичних підстав вважати оскаржувану заборону вторинних страйків «необхідною в демократичному суспільстві».
104. На підставі викладених вище міркувань Суд доходить висновку, що обставини конкретної ситуації, які розглядаються в цій справі, не свідчать про безпідставне втручання у право профспілки-заявника на свободу об’єднання, адже вона все ж могла користуватися невід’ємними складовими цього права, представляючи своїх членів, здійснюючи переговори з роботодавцем від імені своїх членів під час трудового спору між ними і роботодавцем та проводячи страйк своїх членів за місцем їхньої роботи (див. пункти 15-16 вище). У цій сфері законодавчої політики, делікатність якої загальновизнана, держава-відповідач користується достатньо широким полем розсуду, яке охоплює питання існуючої законодавчої заборони вторинних страйків, і обставини цієї справи не дають підстав вважати, що дія зазначеної заборони, що позначилася на оскаржуваній ситуації у компанії «Hydrex», призвела до непропорційного обмеження права профспілки-заявника, гарантоване статтею 11.
105. Отже, обставини цієї справи не дають підстав для висновку про те, що мало місце порушення статті 11 Конвенції.
106. На закінчення Суд наголошує, що його компетенція обмежується розглядом питань за Конвенцією. Він не має компетенції оцінювати дотримання державою-відповідачем відповідних стандартів МОП або Європейської соціальної хартії, яка, до того ж, містить більш конкретні і суворі норми стосовно страйків. Сформульований у цій справі висновок так само не слід сприймати як такий, що піддає сумніву аналіз, проведений на підставі таких стандартів та їхніх цілей Комітетом експертів МОП і Комітетом із соціальних прав.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Долучає до суті справи попереднє заперечення Уряду і оголошує скаргу стосовно заборони страйків солідарності прийнятною, а решту скарг у заяві неприйнятними;
2. Постановляє, що немає порушення статті 11 Конвенції.
Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 8 квітня 2014 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Fatoş AracıIneta Ziemele
Заступник секретаряГолова
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додано такі окремі думки:
a) спільна окрема думка суддів Ziemele, Hirvelä і Bianku, яка збігається з позицією більшості;
b) окрема думка судді Wojtyczek, яка збігається з позицією більшості.
I.Z.
F.A.
Окремі думки не перекладались, однак їх викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
[1]. В оригіналі виділено жирним шрифтом.
[2]. В оригіналі виділено жирним шрифтом.
[3]. Тобто, у часи, коли щодо вторинних страйків діяли лише обмеження і вони ще не були заборонені.
[4]. В оригіналі виділено жирним шрифтом.
[5]. Огляд охоплює правове регулювання в 27 державах-членах ЄС, а також Хорватії та Ісландії. Опублікований в електронній формі за адресою: .
[6]. Див. електронну базу матеріалів ЄКСП за адресою: .
Full & Egal Universal Law Academy