© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
КОЛИШНЯ П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА “ТРАБЕЛСІ проти БЕЛЬГІЇ”
(Заява № 140/10)
РІШЕННЯ
(Витяги)
СТРАСБУРГ
4 вересня 2014 року
Це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. У його тексті можливі редакційні правки.
У справі “Трабелсі проти Бельгії” [Trabelsi v. Belgium],
Європейський суд з прав людини (колишня П’ята секція), засідаючи Палатою у такому складі:
Марк Вілліґер (Mark Villiger), Голова,
Енн Пауер-Форд (Ann Power-Forde),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Андре Потоцкі (André Potocki),
Пол Лемменс (Paul Lemmens),
Гелена Ядерблом (Helena Jäderblom),
Алеш Пейчал (Aleš Pejchal), судді,
та Клаудіа Вестердік (Claudia Westerdiek), секретар секції,
після обговорення в закритому засіданні 1 липня 2014 року,
виносить таке рішення, яке було прийнято у зазначену дату:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за заявою (№ 140/10) проти Королівства Бельгії, поданою до Суду 23 грудня 2009 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (“Конвенція”) громадянином Тунісу паном Нізаром Трабелсі (Nizar Trabelsi/“заявник”).
2. У день ухвалення рішення, 1 липня 2014 року, заявника представляв пан А. Шато (A. Château), адвокат, що практикує у Брюсселі. Уряд Бельгії (“Уряд”) представляв його Уповноважений, пан М. Тайсберт (M. Tysebaert), старший радник Федерального департаменту юстиції.
3. Заявник стверджував, зокрема, що його екстрадиція до Сполучених Штатів Америки наражала його на ризик поводження, що суперечить статті 3 Конвенції. Він також стверджував, що виконання рішення про його екстрадицію порушувало його право на подання індивідуальної заяви.
4. Двадцять сьомого листопада 2012 року заяву було повідомлено Уряду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився в 1970 році і зараз утримується у в’язниці Раппаханнок (Rappahannock) в Стаффорді (Stafford), штат Вірджинія (Сполучені Штати).
A. Кримінальне провадження та провадження щодо отримання притулку
6. Чотирнадцятого вересня 2001 року слідчий суддя Регіонального суду Брюсселя (Brussels) видав ордер на арешт заявника. Обшук у його помешканні виявив підроблені паспорти, автоматичну зброю та боєприпаси, а також хімічну формулу, яка могла бути використана для виготовлення вибухівки, і детальний план посольства Сполучених Штатів у Парижі.
7. Після одночасного обшуку в кафе у Брюсселі, де заявник був регулярним відвідувачем, на підставі інформації, отриманої від іншого підозрюваного, який також був заарештований, поліція виявила 59 літрів ацетону та 96 кілограмів порошку сірки. Відповідно до виданого після цього ордеру на арешт, заявник обвинувачувався у діяннях злочинної змови, руйнування за допомогою вибухівки, володіння бойовою зброєю та належності до неофіційного збройного формування.
8. Заявник визнав свою вину у вчиненні інкримінованих йому правопорушень і був засуджений до 10 років позбавлення волі Регіональним судом Брюсселя 30 вересня 2003 року за спробу підірвати бельгійську військову базу Клейн-Брогель (Kleine-Brogel), підробку та підбурення до злочинної змови з метою нападу на людей і власність. У вироку суду містився такий висновок:
“[відповідач] зробив замах на вчинення одного з найсерйозніших злочинів з часу незалежності Бельгії; попри час, що минув з моменту його арешту, він не виявив ознак каяття, загроза, яку він становить, не зменшилася і в його справі відсутні пом’якшувальні обставини.”
9. У рішенні від 9 червня 2004 року Апеляційний суд Брюсселя залишив у силі 10-річний строк позбавлення волі, присуджений заявнику, за низку правопорушень, у тому числі:
“ – спроба підірвати бельгійську військову базу Клейн-Брогель з додатковою обставиною того, що порушник повинен був припускати, що під час вибуху буде присутня одна чи більше осіб ...,
- виконання керівної ролі у змові з метою вчинення серйозних злочинів, які караються смертною карою, та, в цій справі, вчинення терористичного нападу ...,
- отримання від іноземної організації коштів, спрямованих на ведення у Бельгії діяльності, яка могла поставити під загрозу національну безпеку ...,
- незаконне володіння бойовою зброєю ...,
- створення та сприяння або участь у діяльності неофіційного збройного формування чи іншої організації приватних осіб з метою застосування сили ...”
10. Двадцять шостого січня 2005 року заявник був засуджений in absentia військовим судом Тунісу до 10 років позбавлення волі за належність до терористичної організації за кордоном у мирний час. 29 червня 2009 року Постійний військовий суд в Тунісі видав ордер на доставлення заявника до суду; про виконання цього ордеру було направлено клопотання до органів влади Бельгії у вигляді дипломатичної ноти від 10 вересня 2009 року.
11. Основний строк ув’язнення, присуджений заявнику у Бельгії, завершився 13 вересня 2011 року. Два наступних додаткових строки ув’язнення у шість років і три місяці відповідно були присуджені в 2007 році та виконані негайно. Заявник завершив відбувати ці вироки 23 червня 2012 року.
12. Тим часом, 25 серпня 2005 року, заявник подав клопотання про отримання притулку у Бельгії, яке Головний комісар з питань біженців та осіб без громадянства відхилив рішенням від 10 квітня 2009 року. У рішенні заявнику було відмовлено в отриманні статусу біженця та додатковому захисті на підставі того, що він вчинив правопорушення, які суперечать цілям та принципам ООН у розумінні підпункту f) c статті 1 Женевської конвенції. Це рішення було залишено в силі Колегією з розгляду скарг іноземців у рішенні від 18 травня 2009 року.
B. Провадження щодо екстрадиції
1. Судова стадія визнання обвинувального висновку США
13. Дипломатичною нотою від 8 квітня 2008 року органи влади США направили владі Бельгії клопотання про екстрадицію заявника відповідно до Угоди про екстрадицію, укладеної між Королівством Бельгії та Сполученими Штатами Америки 27 квітня 1987 року. Підставою для клопотання було обвинувачення, висунуте проти заявника Окружним судом федерального округу Колумбія (Вашингтон) 16 листопада 2007 року, яке складалося з таких пунктів:
“A. Змова з метою вбивства громадян Сполучених Штатів поза межами Сполучених Штатів у порушення таких положень: Розділ 18 Кодексу Сполучених Штатів, параграфи 2332 (b) (2) та 1111 (a)
B. Змова та замах на використання зброї масового знищення у порушення таких положень: Розділ 18 Кодексу Сполучених Штатів, параграфи 2332a та 2
C. Змова з метою надання матеріальної допомоги та ресурсів іноземній терористичній організації у порушення таких положень: Розділ 18 Кодексу Сполучених Штатів, параграф 2339B
D. Надання матеріальної підтримки та ресурсів іноземній терористичній організації у порушення таких положень: Розділ 18 Кодексу Сполучених Штатів, параграфи 2339B та 2.”
14. Далі в запиті на екстрадицію йшлося про таке:
“Ордер на арешт пана Нізара Трабелсі був виданий 16 листопада 2007 року рішенням від ... судді ....
Факти, які лежать в основі обвинувачень, вказують на те, що в середині 2000-х років або раніше, знаходячись у Німеччині та в інших місцях в Європі, а також в Афганістані, Нізар ТРАБЕЛСІ свідомо досяг домовленості з членами Аль-Каїди, у тому числі Осамою бін Ладеном, з метою надання матеріальної допомоги та ресурсів, незаконного вбивства громадян Сполучених Штатів у визначених місцях в Західній Європі та використання вибухового пристрою великого радіусу дії (зброя масового знищення) задля знищення майна в Західній Європі, яке використовується Сполученими Штатами та/або управлінням чи агенцією Сполучених Штатів.”
15. Відповідно до документів, які були надані владою США на підтримку екстрадиційного запиту, а саме відповідних витягів з кримінального законодавства (Розділ 18 Кодексу Сполучених Штатів, КСШ), ці правопорушення тягнули за собою такі покарання:
“A. Розділ 18 КСШ, параграфи 2332 (b) (2) та 1111 (a): максимальний строк довічного позбавлення волі або одночасно штраф та строк ув’язнення.
B. Розділ 18 КСШ, параграфи 2332a та 2: максимальний строк довічного позбавлення волі.
C. Розділ 18 КСШ, параграф 2339B: штраф або максимальний строк у 15 років позбавлення волі, або поєднання обох.
D. Розділ 18 КСШ, параграфи 2339B та 2: штраф або максимальний строк у 15 років позбавлення волі, або поєднання обох.”
16. Четвертого червня 2008 року Федеральний прокурор передав до chambre du conseil Регіонального суду Нівеля (Nivelles) запит на виконання ордеру на арешт, виданого 16 листопада 2007 року, стосовно заявника. У своєму запиті Федеральний прокурор зазначив, що максимальні покарання за правопорушення, які лежали в основі екстрадиційного запиту, становили п’ятнадцять та десять років відповідно.
17. Дипломатичною нотою від 12 листопада 2008 року органи влади США надали такі запевнення стосовно заявника органам влади Бельгії:
“Уряд Сполучених Штатів запевняє Уряд Бельгії, що після своєї екстрадиції Нізар Трабелсі не переслідуватиметься у військовій комісії, передбаченій Актом про військові комісії 2006 року. Уряд Сполучених Штатів також запевняє Уряд Бельгії, що після своєї екстрадиції Трабелсі не буде триматися під вартою або ув’язнений в будь-якому закладі, крім цивільних закладів у Сполучених Штатах.”
18. Рішенням від 19 листопада 2008 року chambre du conseil Регіонального суду Нівеля задовольнила запит Федерального прокурора та визнала ордер на арешт, виданий Окружним судом США, таким, що може бути виконаний. Проте в рішенні містилося таке застереження:
“Як випливає з вивчення документів, що додаються до ордеру на арешт, виданого в цілях екстрадиції ... що “умисні дії”, перелічені органами влади США на підтримку першого пункту обвинувачення, включають кілька діянь, які точно відповідають діянням, вчиненим на території Бельгії, що стало підставою для засудження [заявника] в Бельгії.
...
Таким чином, відповідно до принципу ne bis in idem, ордер на арешт, виданий в цілях екстрадиції 16 листопада 2007 року компетентним судовим органом Сполучених Штатів Америки, не може бути визнаний таким, що може бути виконаний, стосовно “умисних дій” №№ 23, 24, 25, 26, передбачених в параграфі 10 першого пункту обвинувачення, які вважаються повторними для підтримки інших пунктів обвинувачення.”
19. Розглянувши апеляційну скаргу, подану заявником, Палата з питань обвинувачення Апеляційного суду Брюсселя винесла рішення 19 лютого 2009 року та залишила в силі зазначене рішення регіонального суду, визнавши ордер на арешт таким, що може бути виконаний. Зазначивши, що екстрадиція стосувалася діянь (вчинених поза територією Бельгією), за які заявник не переслідувався і не був засуджений у Бельгії, Апеляційний суд зауважив, що:
“Відсутні серйозні підстави вважати, що запит на екстрадицію був поданий в цілях переслідування або покарання Трабелсі Нізара з мотивів раси, релігії, національності чи політичних поглядів, або що ситуація цієї особи погіршиться з будь-якої іншої причини.
...
Так само відсутні серйозні причини вважати, що в разі екстрадиції Трабелсі Нізара йому буде явно відмовлено в правосудді, він зазнає актів катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження; відсутні підстави припускати, що Сполучені Штати Америки не дотримуватимуться ретельно всіх положень, у тому числі статей 7.2 та 7.3, Угоди про екстрадицію, укладеної з Бельгією; натомість є всі підстави вважати, що Трабелсі Нізар утримуватиметься в цивільних закладах і постане перед звичайним судом за звичайною процедурою.
...”
20. Двадцять четвертого квітня 2009 року заявник оскаржив рішення Апеляційного суду з питань права. Він посилався на ризик поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції, та ризик явної відмови в правосудді. Він стверджував, що Апеляційний суд не оцінив наслідки його екстрадиції до Сполучених Штатів у світлі загальної ситуації в цій країні або його конкретних обставин, а також стверджував, що Апеляційний суд повинен був прийняти таку ж лінію доводів, що й Суд у справі Saadi v. Italy [GC] (заява № 37201/06, ECHR 2008). Він також скаржився на те, що Апеляційний суд не розглянув потенційну проблему за статтею 3 стосовно засудження особи до довічного ув’язнення, яке не підлягає скороченню. Нарешті, він скаржився на порушення принципу ne bis in idem.
21. У рішенні від 24 червня 2009 року Касаційний суд відхилив скаргу заявнику з питань права. Він постановив, що Апеляційний суд навів адекватні причини та юридичне обґрунтування свого рішення, вважаючи
“ - що держава-запитувач зараз проводить ретельний перегляд своєї антитерористичної політики, посилюючи заходи проти катування та нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження, а також невдовзі зупинить діяльність спеціальних судів і скасує необмежене тримання під вартою без суду осіб, захоплених в контексті міжнародного конфлікту;
- що відповідно до умов формальних гарантій, наданий на підтримку екстрадиційного запиту, скаржник постане перед звичайним цивільним судом відповідно до звичайної процедури, що є чинною в державі-запитувачі, та матиме всі права і засоби захисту, наявні в національній судовій системі;
- що скаржник не підлягає покаранню у вигляді довічного ув’язнення за правопорушення, за якими запитується його екстрадиція, і що покарання, які передбачені за відповідні правопорушення, можуть бути замінені іншими видами покарання з можливістю умовного звільнення від відбування покарання;
- що, оскільки докази, які наводить скаржник, не містять жодних деталей, які стосувалися б його особистої ситуації, що зробило б згадувані ним ризики вірогіднішими, то вони не є підставою для будь-якого серйозного занепокоєння, що він наражається на ризик того, що йому буде явно відмовлено в правосудді, або на ризик актів катування чи нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження.
...”
22. У листі від 11 листопада 2009 року, надісланого до органів влади Бельгії від імені Федерального прокурора, відповідального за екстрадиційний запит, Департамент юстиції США надав таку додаткову інформацію:
“Передбаченим законом максимальним строком покарання в разі засудження за кожне з перших двох правопорушень є довічне ув’язнення, а передбачений законом максимальний строк покарання за останні два правопорушення становить 15 років. Крім того, Правила щодо застосування покарань США, які є добровільним керівництвом, яке судді можуть використовувати під час визначення міри покарання підсудним, рекомендують присуджувати довічне ув’язнення за кожне з перших двох цих правопорушень.
Довічне ув’язнення не є обов’язковим і суд має дискрецію ухвалити вирок із строком покарання, менше довічного. Виносячи вирок, суд може врахувати тяжкість правопорушення, чи було втрачено чиєсь життя або завдано шкоди майну. У цьому випадку, Трабелсі не був успішний у виконанні свого плану вбивства громадян Сполучених Штатів та використання зброї масового знищення. Тому суд, визначаючи міру покарання на свій розсуд, може вирішити, що Трабелсі не був успішний у виконанні своїх планів. Суд також може врахувати будь-які обставини, що пом’якшують покарання, такі як визнання підсудним відповідальності за свої дії.
Якщо суд, застосовуючи свою дискрецію, присудить Трабелсі покарання менше довічного ув’язнення, тобто певний строк позбавлення волі, покарання Трабелсі може бути зменшено на 15% чи менше за гарну поведінку під час ув’язнення. Цей вид зменшення строку покарання, проте, є можливим лише, якщо первинний вирок передбачає певний строк ув’язнення, незалежно від тривалості, а не довічне покарання. Тому, якщо Трабелсі був би засуджений до 20, 30 чи навіть 50 років позбавлення волі, він мав би право на зменшення цього строк до 15% від первинного вироку на підставі гарної поведінки під час ув’язнення. Проте, якщо Трабелсі буде засуджений до довічного ув’язнення він не матиме права на будь-яке зменшення строку свого покарання.
Нарешті, Трабелсі може звернутися до Президента з клопотанням про помилування або пом’якшення міри покарання. (Помилування погашає судимість; пом’якшення міри покарання є зміною вироку.) Проте, це лише теоретична можливість у випадку Трабелсі. Нам не відомо жодного випадку, коли підсудний у тероризмі успішно звертався до Президента з клопотанням про помилування або пом’якшення міри покарання.”
2. Судова та адміністративна фаза розгляду екстрадиційного запиту
a) Висновок Палати з питань обвинувачення
23. Як тільки обвинувальний висновок США був визнаний виконуваним, було розпочато провадження щодо надання відповіді на екстрадиційний запит.
24. Четвертого лютого 2010 року Федеральний прокурор надіслав свій письмовий висновок Апеляційному суду Брюсселя з проханням, у світлі практики Суду, зокрема рішення у справі Kafkaris v. Cyprus [GC] (заява № 21906/04, ECHR 2008), видати позитивний висновок щодо екстрадиції заявника. Прокурор відзначив, що у випадку перших двох пунктів обвинувачення заявник міг бути засуджений до довічного строку ув’язнення, тоді як стосовно двох інших пунктів обвинувачення – до п’ятнадцяти років позбавлення волі.
25. У листі від 19 березня 2010 року до Федерального департаменту юстиції заявник звернув увагу на той факт, що на засіданні 24 березня 2010 року Федеральний прокурор визнав помилку під час провадження стосовно виконання запиту у його висновках щодо покарання, яке може бути присуджено заявникові після його екстрадиції до Сполучених Штатів (див. параграф 16 вище).
26. Десятого червня 2010 року Палата з питань обвинувачення Апеляційного суду видала позитивний висновок щодо екстрадиції заявника, передбачивши кілька умов:
“ – екстрадиція дозволяється лише:
i. за умови, що до Н. Трабелсі не застосовуватиметься смертна кара або, якщо Сполучені Штати не можуть гарантувати цю умову, за умови, що вирок смертної кари не буде приведено у виконання;
ii. за умови, що будь-який вирок довічного ув’язнення передбачатиме можливість його заміни іншою мірою покарання, навіть якщо вирок ґрунтуватиметься на терористичних актах;
- у випадку запиту ре-екстрадиції Н. Трабелсі до третьої країни, такої як Туніс, Сполучені Штати повинні отримати дозвіл Бельгії, якщо Туніс направить Уряду США в майбутньому будь-який запит на екстрадицію після передачі Н. Трабелсі до США.
Якщо США не приймуть ці умови, в екстрадиції повинно бути відмовлено.”
b) Міністерський наказ про дозвіл екстрадиції
27. Дипломатичною нотою від 10 серпня 2010 року органи влади США підтвердили, що заявник не міг бути засуджений до смертної карти, та запевнили владу Бельгії, що він не буде переданий до будь-якої третьої країни без згоди Уряду Бельгії. Органи влади США повторно зазначили, що максимальний довічний строк не був обов’язковим, і що навіть в разі, якщо всі ознаки складів відповідних правопорушень будуть наявні і доведені, суд матиме дискрецію в призначенні менш сурової міри покарання. У ноті зазначалося, що законодавство США передбачало кілька способів зменшення строку довічного ув’язнення:
“Щодо питання заміни довічного ув’язнення іншим покаранням, Сполучені Штати хотіли б роз’яснити, насамперед, що в разі засудження Трабелсі довічне ув’язнення не є обов’язковим; суд має дискрецію призначити покарання, менш суворе ніж довічне. Відповідач також має законне право оскаржити вирок і міру покарання, у тому числі довічне ув’язнення, як прямо, так і опосередковано за допомогою клопотання habeas corpus. Крім того, існують законні підстави для зменшення вже призначеної міри покарання, у тому числі у випадку, коли відповідач надав значну допомогу в розслідуванні та кримінальному переслідуванні третьої особи (Федеральне правило кримінальної процедури 35(b) та Розділ 18 Кодексу Сполучених Штатів, розділ 3582(c)(1)(B)), або у зв’язку з серйозними гуманітарними причинами, такими як смертельна хвороба ув’язненого (Розділ 18 Кодексу Сполучених Штатів, розділ 3582(c)(lXA)(i)).
Додатково до цих заходів, відповідач може подати клопотання про зменшення міри покарання в результаті здійснення права на помилування Президентом Сполучених Штатів. Повноваження Президента за статтею II, розділ 2, Конституції США “відкладати виконання вироків та здійснювати помилування” включає повноваження заміняти (зменшувати) покарання позбавлення волі, у тому числі довічне ув’язнення. Існують усталені правила та процедури, які регулюють процес подання клопотання про помилування головою виконавчої влади, а в Департаменті юстиції створено Службу прокурора з питань помилування для розгляду всіх клопотань про помилування головою виконавчої влади та підготовки рекомендацій для Президента щодо цих клопотань. Конституція США надає Президентові абсолютну дискрецію у здійсненні помилування відповідача. Ми зазначаємо, що хоча така дискреція застосовувалася нечасто, такий захід пом’якшення інколи застосовувався до серйозних правопорушень, які зачіпали питання національної безпеки. Наприклад, у 1999 році Президент Клінтон замінив покарання 13 членам FALN, збройної пуерторіканської націоналістичної організації, що була відповідальна за численні вибухи в 1970-х - на початку 1980-х років, яких було засуджено за змову з метою вчинення розбою, виготовлення вибухівки, заколоту та інших правопорушень.”
28. Двадцять третього листопада 2011 року Міністр юстиції затвердив міністерський наказ про надання дозволу Уряду США на екстрадицію заявника. Відзначивши, що заявник за жодних обставин не може бути засуджений до смертної карти, у наказі розглядалися всі інші надані гарантії.
29. Щодо питання можливого довічного ув’язнення, міністерський наказ передбачав таке:
“Згідно з федеральним кримінальним законодавством США, максимальне покарання, передбачене стосовно обвинувачень (правопорушення у пунктах А та Б), не допускає дострокове звільнення та умовне звільнення. Довічне ув’язнення, як воно передбачене в цих двох положення Кримінального кодексу США, таким чином, з юридичної та фактичної точки зору, у принципі, повинно відбуватися впродовж всього життя особи.
...
У дипломатичній ноті Посольства США від 10 серпня 2010 року № 21, органи влади США надали гарантію, що (навіть) якщо буде призначено довічне ув’язнення, яке не можна буде зменшити, існуватиме можливість отримати помилування Президента США. Це право передбачено в статті 2, II Конституції США. Крім того, президентські помилування надавалися на практиці в кількох випадках у минулому, у тому числі в недалекому минулому, стосовно осіб, які були засуджені судами США, зокрема на федеральному рівні.
...
Навіть якщо розглядати це в історичному контексті, випадок FALN свідчить, що президентське помилування дійсно може бути надано у справах, на які ймовірно поширюватиметься чинне законодавство про тероризм, прийняте після 11 вересня 2001 року, і які об’єктивно є значно серйознішими, ніж ті, у яких підозрюється особа, якої стосується запит, і тому тягнуть за собою суворіші санкції.
Хоча окремі особи після 2001 року були засуджені до довічного ув’язнення, яке не може бути зменшено, ... за тероризм або діяння, пов’язані з тероризмом, такі справи не можуть порівнюватися із справою Трабелсі з огляду на їхній зміст. Усі ті, хто був засуджений до довічного ув’язнення в США без можливості дострокового звільнення або умовного звільнення, обвинувачувалися, переслідувалися та врешті-решт були засуджені за активну участь в терористичних нападах, які спричинили смерті та/або каліцтво і значну матеріальну шкоду, наприклад, напади на посольства США в Найробі, Кенія, та Дар-ес-Саламі (Танзанія) 7 серпня 1998 року. ...
Ті правопорушення були явно непорівнюванними за масштабом і природою з тими, що інкримінуються особі, екстрадиція якої запитується.
У зазначених справах було завдано фізичну та матеріальну шкоду особам, інколи дуже великій кількості осіб, додатково до громадян США. Особа, екстрадиція якої запитується в цій справі, проте, переслідується за планування та підготовку терористичного нападу, який ніколи не був реалізований. Вона не була успішною, у співпраці з іншими, у завданні ушкоджень чи навіть матеріальної шкоди.
Тому цілком вірогідно, що інкриміновані правопорушення не є такими, що вимагають призначення максимального застосовного покарання, передбаченого в Кримінальному кодексі США, а саме довічне ув’язнення без можливості зменшення строку, чи що таке покарання буде призначено.
Нещодавнє дослідження НДО “Human Rights First” показує, що із 214 осіб, які переслідувалися після 11 вересня 2001 року за терористичні правопорушення, пов’язані з Аль-Каїдою чи іншими ісламістськими групами, або за правопорушення, пов’язані з такими терористичними правопорушеннями, були засуджені 195 осіб. У кожному випадку кримінальне переслідування або винесення покарання ініціювалося чи здійснювалося федеральними прокурорами та судами. 151 особа була засуджена до позбавлення волі, тоді як 20 осіб були звільнені умовно або отримали строки ув’язнення, які відповідали строкам їх попереднього ув’язнення, яке вони вже відбули. Середній строк присудженого покарання у вигляді ув’язнення становив 8,4 роки. Лише 11 осіб з числа засуджених були засуджені до довічного ув’язнення. У звіті також зазначається, що провадження відповідали праву на справедливий суд (“Human Rights First, In pursuit of Justice: Prosecuting Terrorism Cases in the Federal Courts – 2009 Update and Recent Developments”, 2009 рік, сторінка 68).
Ця статистика свідчить, що, об’єктивно, ризик засудження до довічного ув’язнення без права на умовне звільнення у випадку кримінального переслідування терористичних правопорушень є значно меншим, ніж це вважається.”
30. Стосовно можливої ре-екстрадиції заявника до Тунісу, у міністерському наказі далі зазначалося таке:
“У дипломатичній ноті Посольства США від 10 серпня 2010 року № 21 органи влади США чітко зазначили, що в разі, якщо органи влади Тунісу звернуться до США із запитом про екстрадицію, їм буде відмовлено.
...
Враховуючи рішення відмовити в екстрадиції Республіці Туніс, з огляду на те, що ре-екстрадиція вимагає згоди держави, яка надала дозвіл на первинну екстрадицію, ре-екстрадиція до Республіки Туніс є неможливою.
Оскільки органи влади Бельгії відмовили в екстрадиції до Республіки Туніс, якщо Туніс направить до США запит на екстрадицію в майбутньому, США також відмовить в його задоволенні, і екстрадиція із Сполучених Штатів до Республіки Туніс є неможливою.”
31. Наприкінці, в міністерському наказі аналізувалось застосування принципу ne bis in idem таким чином:
“Згідно з Угодою (Угода про екстрадицію від 27 квітня 1987 року), Бельгія та Сполучені Штати Америки ... взяли взаємне зобов’язання відмовляти в екстрадиції, якщо особа, екстрадиція якої запитується, була виправдана в державі, яка отримала запит, або була засуджена в цій державі за таке ж саме правопорушення, щодо якого зроблено запит на екстрадицію. Ратифікація ... інкорпорувала цю угоду в правові системи Бельгії та США.
Іншими словами, ідентичними повинні бути не діяння, але їх юридична кваліфікація, а саме правопорушення.
...
Факти, які лежать в основі відповідних правопорушень, відповідають “умисним діям”, які окремо чи разом виступають в якості фактичних елементів, що підтримують обвинувачення. Принцип заборони подвійного покарання за одне і те ж правопорушення не виключає можливість використання чи не використання цих елементів.
У цій справі правопорушення, за які, особа, екстрадиція якої запитується, була засуджена остаточним рішенням Апеляційного суду Брюсселя 9 червня 2004 року, не відповідають правопорушенням, передбаченим в пунктах обвинувачення A-Г, що містяться в ордері на арешт, який становить основу запиту США на екстрадицію. Складові елементи відповідних правопорушень в США та Бельгії, їх обсяг та місце (місця) і час їх вчинення не збігаються.
...
Згідно з федеральним кримінальним законодавством США, “умисні дії” є (фактичним) елементом, діянням, поведінкою чи транзакцією, яке саме по собі не обов’язково кваліфікується як правопорушення...
“Умисні дії” є лише частиною підтверджуючих доказів, які самі по собі або разом з іншими діями можуть утворювати одне чи кілька правопорушень, за які особа переслідується, наприклад, змова з метою вбивства громадян США (див. пункт обвинувачення А). ...
Хоча кожна з “умисних дій” №№ 24, 25 та 26 може кваліфікуватися як правопорушення, ці дії, тим не менше, не становлять правопорушення, щодо яких запитується екстрадиція.”
32. Стаття 2 наказу передбачала, що “екстрадиція буде здійснена після того, як особа, екстрадиція якої запитується, виконає вимоги бельгійських судів”.
33. Того ж дня, згідно з іншим міністерським наказом, Міністр юстиції відмовив в задоволенні запиту органів влади Тунісу щодо екстрадиції заявника (див. параграф 10 вище).
c) Заява про судовий перегляд в Conseil d’Etat
34. Шостого лютого 2012 року, посилаючись на порушення статті 3 Конвенції та статті 4 Протоколу № 7, заявник подав скаргу до Conseil d’Etat з метою судового перегляду міністерського наказу, яким було задоволено запит на його екстрадицію до Сполучених Штатів Америки.
35. Під час слухання в Conseil d’Etat 19 вересня 2013 року заявник послався на рішення Суду у справі Vinter and Others v. United Kingdom [GC] (заяви №№ 66069/09, 130/10 та 3896/10, 9 липня 2013 р.). З цього рішення він зробив висновок, що Суд тепер зайняв позицію, за якою вимагається попередній розгляд питання того, чи може довічне ув’язнення бути замінено меншим строком покарання чи ні, перед тим як ув’язнений почне відбувати своє покарання, і що, таким чином, розрізнення, зроблене в рішенні у справі Babar Ahmad and Others v. United Kingdom (заяви №№ 24027/07, 11949/08, 36742/08, 66911/09 та 67354/09, 10 квітня 2012 р.), залежно від того, чи була особа, яка підлягає екстрадиції, засуджена чи ні, більше не є доречним.
36. У рішенні від 23 вересня 2013 року Conseil d’Etat відхилила заяву щодо судового перегляду. Стосовно скарги за статтею 3 Конвенції та ризику застосування довічного ув’язнення, яке не може бути замінено меншим строком покарання, Conseil d’Etat навела таке обґрунтування:
“Навіть якщо припустити, що заявник буде засуджений судами США до довічного ув’язнення, слід зазначити, що у своєму рішенні від 9 липня 2013 року у справі Vinter and Others v. United Kingdom [Суд] постановив, що: “довічне ув’язнення не стає таким, що не може бути замінено меншим строком покарання, лише через те, що на практиці особа може відбути його повною мірою”, що “за статтею 3 не виникає питань, якщо довічне ув’язнення де-юре та де-факто може бути замінено меншим строком покарання ...”, і що “якщо національне законодавство дозволяє можливість перегляду довічного ув’язнення з метою його заміни іншою мірою покарання, пом’якшення, припинення або умовного звільнення ув’язненого, цього достатньо для забезпечення дотримання статті 3”.
У цій справі, як і у справі Babar Ahmad and Others v. United Kingdom, яка призвела до [рішення Суду] від 10 квітня 2012 року, заявник не був засуджений судом США до довічного ув’язнення і тим більше ще не почав відбувати таке покарання.
Таким чином, як і у згаданій справі, заявник не довів, що в разі довічного ув’язнення постане питання того, чи існує будь-яке правомірне пенологічне обґрунтування для продовження його ув’язнення.
Більше того, у своїх останніх коментарях заявник визнає, що застосоване до нього можливе довічне ув’язнення буде таким, що де-юре може бути замінено меншим строком покарання. Законодавство США дозволяє йому або оскаржити рішення, або подати клопотання про президентське помилування чи заміну міри покарання, і заявник не стверджує, що це повноваження голови виконавчої владі здійснити помилування або заміну міри покарання супроводжується обмеженнями, порівняними з тими, про які йшлося в згаданому рішенні [Суду] від 9 липня 2013 року.
Хоча заявник не погоджується з твердженням, що таке покарання де-факто може бути замінено на менше, пояснення, яке було надано органами влади США стороні відповідача, насправді свідчать, що Президент США раніше вже застосовував своє повноваження замінити міру покарання. Тому засіб юридичного захисту, доступний заявникові в разі його засудження до довічного ув’язнення, не виключається на практиці.
Крім того, твердження заявника, що після терористичного нападу 11 вересня 2001 року надання Президентом США помилування чи заміни міри покарання особі, яка була засуджена за тероризм, стало неможливим, не було обґрунтовано будь-якою надійною інформацією, якої і не могло існувати з огляду на відносно стислий період часу, порівняно з довічним ув’язненням, який минув з часу згаданого нападу та будь-яких кримінальних покарань, які були після того застосовані.
Таким чином, як і у справі Babar Ahmad ..., не було доведено, що органи влади США відмовляться, у відповідній ситуації, від застосування наявних механізмів зменшення строку покарання, якщо більше не існуватиме правомірного пенологічного обґрунтування для продовження ув’язнення заявника.
Тому будь-який можливий вирок довічного ув’язнення, присуджений заявникові, буде також де-факто таким, що може бути замінений на менший строк покарання.
Відповідно, немає необхідності визначати, чи помилилася сторона відповідача, коли вирішила, що заявник не обов’язково буде засуджений до довічного ув’язнення, оскільки, навіть якщо він буде засуджений до такого строку ув’язнення, це покарання не становитиме порушення статті 3 [Конвенції]”.
37. Щодо скарги за статтею 5 Угоди про екстрадицію між Королівством Бельгія та Сполученими Штатами Америки, статтею 4 Протоколу № 7 до Конвенції та пунктом 7 статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, то Conseil d’Etat постановила, що:
“Влада США просить видати заявника на підставі чотирьох пунктів обвинувачення, а саме:
1) Змова з метою вбивства громадян Сполучених Штатів за межами Сполучених Штатів;
2) Змова та замах на застосування зброї масового знищення;
3) Змова з метою надання матеріальної підтримки та ресурсів іноземній терористичній організації;
4) Надання матеріальної підтримки та ресурсів іноземній терористичній організації в порушення таких положень.
Відповідно до органів влади США, з метою вчинення цих інкримінованих правопорушень заявник та його чотири співучасники вчинили низку “умисних дій”, у тому числі ті, щодо яких було задоволено екстрадиційний запит органів влади США, що включало: [далі наводився перелік із 28 пунктів обвинувачення].
У Бельгії обвинувачення (“у судовому окрузі Брюсселя та, пов’язані обвинувачення, деінде у Королівстві”) проти заявника були такими: [далі наводився перелік із 13 пунктів обвинувачення].
Порівнюючи всі “умисні дії”, щодо яких було задоволено екстрадиційний запит органів влади США, з усіма обвинуваченнями, дійсними “у судовому окрузі Брюсселя та ... деінде у Королівстві”, слід зазначити, що перші не мають територіального зв’язку з Королівством Бельгії і становлять набір дій, які виступають в якості складових елементів чотирьох пунктів обвинувачення, представлених владою США.
З матеріалів справи випливає, що заявник розшукується владою США за низку правопорушень, стосовно яких він не був “визнаний винуватим, засуджений або виправданий у державі, яка отримала запит на екстрадицію”, і що відповідні “умисні дії” становлять ознаки, які будуть використані судовою владою США з тим, що встановити винуватість або невинуватість заявника за чотирма пунктами обвинувачення, пред’явленого йому.”
C. Визначення тимчасового заходу та наступні етапи провадження в Суді
38. Шостого грудня 2011 року, у день повідомлення міністерських наказів стосовно запитів на екстрадицію (див. параграфи 28 та 33), заявник подав до Суду клопотання про визначення тимчасового заходу відповідно до правила 39 Реґламенту Суду з метою зупинення його екстрадиції.
39. Того ж дня Суд задовольнив клопотання заявника та вирішив вказати Уряду, в інтересах сторін та належного здійснення провадження в Суді, що він не повинен видавати заявника до Сполучених Штатів Америки.
40. Двадцятого грудня 2011 року, стверджуючи, що тимчасовий захід був визначений передчасно, оскільки заявник ще не був взятий під варту у зв’язку з наступною екстрадицією, і що такий захід створить ситуацію, яка завдасть шкоди належному відправленню правосуддя, Уряд Бельгії звернувся з проханням скасувати захід.
41. Одинадцятого січня 2012 року Суд, після повторного розгляду клопотання у світлі поданої сторонами інформації, вирішив, на підставі цієї інформації, відмовити в скасуванні тимчасового заходу.
42. Двадцять першого травня 2012 року Уряд подав повторне прохання про скасування тимчасового заходу.
43. У відповідь Суд, у листі від 25 травня 2012 року, зазначив, що прохання скасувати захід та заява будуть повторно розглянуті як тільки рішення, винесене 10 квітня 2012 року Судом у цитованій вище справі Babar Ahmad and Others v. United Kingdom, стане остаточним.
44. У листі від 25 червня 2012 року Суд поінформував сторони про те, що розгляд прохання про скасування тимчасового заходу було відкладено на невизначений строк з огляду на прохання направити до Великої палати справи Vinter and Others v. United Kingdom (заява № 66069/09) та Harkins and Edwards v. United Kingdom (заяви №№ 9146/07 та 32650/07).
45. Третього серпня 2012 року Суд поінформував сторони, що було вирішено направити згадану справу Vinter до Великої палати, і що питання прохання про скасування тимчасового заходу буде розглянуто повторно, коли буде прийнято рішення щодо прохання направити згадану вище справу Babar Ahmad and Others до Великої палати.
46. Заяву було повідомлено Уряду-відповідачу 27 листопада 2012 року.
47. У своїх коментарях щодо прийнятності та суті заяви Уряд попросив, утретє, негайно скасувати тимчасовий захід.
48. У листі від 7 січня 2013 року Суд відповів, що Уряд буде повідомлено в належний час про рішення Суду щодо тимчасового заходу.
49. П’ятнадцятого січня 2013 року було вирішено залишити в силі тимчасовий захід на час провадження в Суді.
50. У листі від 18 червня 2013 року у відповідь на четверте прохання Уряду скасувати тимчасовий захід, Суд зазначив, що тимчасовий захід залишається в силі і буде застосовуватися до завершення провадження в Суді.
51. Десятого липня 2013 року Суд поінформував сторони про те, що розгляд справи було відкладено з огляду на очікуване винесення рішення Conseil d’Etat та рішення Великої палати у справі Vinter and Others [GC] (заяви №№ 66069/09, 130/10 та 3896/10, 9 липня 2013 р.).
52. У відповідь на запитання Уряду щодо кінцевого строку для розгляду справи, Суд поінформував його 25 вересня 2013 року, що розгляд справи розпочнеться наприкінці жовтня або на початку листопада.
53. Вісімнадцятого жовтня 2013 року Суд повідомив сторони про те, що палата, яка була сформована для розгляду справи, мала намір відмовитися від розгляду справи на користь Великої палати відповідно до статті 30 Конвенції.
54. Листом від 31 жовтня 2013 року заявник повідомив про свою згоду на передачу справи до Великої палати. Уряд, з іншого боку, зазначив у листі від 8 листопада 2013 року, що він заперечує проти такої передачі.
D. Тримання під вартою до моменту екстрадиції
55. Двадцять четвертого червня 2012 року, після того, як заявник відбув строк покарання, який був йому присуджений (див. параграф 11 вище), він був взятий під варту до моменту екстрадиції відповідно до розділу 3 Закону про екстрадицію від 15 березня 1874 року.
56. Сьомого червня 2012 року заявник подав першу заяву про своє звільнення до Регіонального суду Нівелля. Рішенням від 12 червня 2012 року chambre du conseil відхилила його клопотання. Це рішення було залишено в силі Палатою з питань обвинувачення Апеляційного суду Брюсселя 28 червня 2012 року.
57. Пізніше, після того як його було переведено спочатку до в’язниці Брюґґе (Bruges), а потім до в’язниці Гасселта (Hasselt), заявник подав другу заяву про звільнення 13 серпня 2012 року до Регіонального суду Гасселта. 24 серпня 2012 року chambre du conseil задовольнила його клопотання. За скаргою державного обвинувача, рішенням від 6 вересня 2012 року Палата з питань обвинувачення Апеляційного суду Антверпена (Antwerp) скасувала це рішення та відхилила клопотання.
58. Третього грудня 2012 року заявник подав третю заяву про звільнення. Рішенням від 14 грудня 2012 року chambre du conseil Регіонального суду Гасселта визнала заяву необґрунтованою. Заявник оскаржив це рішення до Палати з питань обвинувачення Апеляційного суду Антверпена, яка залишила в силі зазначене рішення 10 січня 2013 року.
59. У січні 2013 року, після його переведення до в’язниці Монса (Mons), заявник подав четверту заяву про своє звільнення, яка була визнана необґрунтованою chambre du conseil Регіонального суду Монса 4 лютого 2013 року і потім Палатою з питань обвинувачення Апеляційного суду Монса 21 лютого 2013 року.
60. Двадцять третього серпня 2013 року, після його переведення до в’язниці Ітра (Ittre), заявник подав п’яту заяву про звільнення. Ця заява була відхилена chambre du conseil Регіонального суду Нівелля 28 серпня 2013 року і потім Палатою з питань обвинувачення Апеляційного суду Брюсселя 12 вересня 2013 року.
61. Тим часом, 5 вересня 2013 року, заявник залишив в’язницю Ітра та був переведений до в’язниці Брюґґе після того, як було визначено дату його одруження з громадянкою Бельгії, з якою він мав двох дітей.
E. Екстрадиція заявника
62. Третього жовтня 2013 року заявника повідомили, що його переводять з в’язниці Брюґґе до в’язниці Ітра. Насправді його відвезли до військового аеропорту Мельсбрука (Melsbroek), де його очікували агенти Федерального бюро розслідувань (ФБР). Об 11.30 ранку було здійснено його екстрадицію до Сполучених Штатів.
63. Міністр юстиції зробив о 13.30 публічну заяву, у якій оголосив про видачу заявника.
64. О 15.00 адвокат заявника подав надтермінове ex parte клопотання до голови Регіонального суду Брюсселя. У рішенні, яке було винесено о 18.30, зазначалося, що держава Бельгія була зобов’язана дотримуватися тимчасового заходу, визначеного Судом, і містився наказ про “заборону або зупинення екстрадиції заявника, наскільки це можливо,” під загрозою сплати штрафу в розмірі 5 тисяч євро. Суду не було повідомлено про оскарження цього рішення.
F. Тримання під вартою заявника в Сполучених Штатах
65. У Сполучених Штатах заявник був негайно взятий під варту. 7 жовтня 2013 року, за участі офіційно призначеного адвоката, він постав перед Окружним судом Федерального округу Колумбія для пред’явлення йому обвинувачення.
66. Наразі заявник утримується в регіональній в’язниці Раппаханнок в місті Стаффорд (штат Вірджинія). 1 листопада 2013 року у листі від адміністрації в’язниці до органів влади Бельгії зазначалося, що заявник тримається у таких же умовах, що й інші ув’язнені.
67. Відповідно до повідомлення електронної пошти від 6 листопада 2013 року від адвоката заявника в США до його представника в Суді, заявнику було дозволено листуватися із зовнішнім світом, але будь-яка кореспонденція буде перекладатися та попередньо переглядатися Урядом США. Йому було також дозволено мати телефонний контакт з деякими членами його родини за умови наявності перекладача. Близькі родичі могли відвідати його за умови отримання в’їзної візи до США.
68. Заявника відвідував його адвокат, яка в повідомленні електронної пошти до члена його родини від 7 грудня 2013 року зазначила, що заявник був поміщений до ізольованої камери. Вона висловила занепокоєння щодо його психічного стану.
...
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ЕКСТРАДИЦІЄЮ ЗАЯВНИКА
84. На думку заявника, рішення влади Бельгії видати його Сполученим Штатам було порушенням статті 3 Конвенції, яка передбачає таке:
“Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.”
...
B. Суть
1. Подання сторін
a) Заявник
94. Заявник скаржився на те, що його екстрадиція до Сполучених Штатів Америки наражала його на поводження, несумісне із статтею 3 Конвенції. Він стверджував, що правопорушення А та Б, на підставі яких було задоволено запит на його екстрадицію, передбачали максимальне покарання довічного ув’язнення, яке де-факто не могло бути зменшено, і що в разі його засудження він не матиме можливості бути коли-небудь звільненим.
95. Заявник виводив те, що довічне ув’язнення де-факто не може бути зменшено, з фактичних даних, наведених в дипломатичних нотах від 11 листопада 2009 року та 10 серпня 2010 року. Він зазначив, що органи влади США послалися лише на один випадок заміни покарання не менш суворе у зв’язку із серйозними правопорушеннями, які стосуються національної безпеки, і зауважили, що їм не відомо випадків президентського помилування або заміни міри покарання у випадках засудження за терористичне правопорушення, як ті, у яких обвинувачувався заявник. У цьому зв’язку, приклад помилування Президентом Клінтоном в 1999 року не був доречний. Цей приклад слід розглядати в його контексті, який не мав нічого спільного із ситуацією з початком після 11 вересня 2001 року справжньої війни з так званим “ісламським тероризмом”; це був той контекст, у якому переслідувався заявник.
96. Заявник також вважав, що слід ставитися обережно до джерел, використаних Урядом для доведення протилежного. Уряд не повідомив, що на момент оприлюднення цитованих досліджень, НДО “Human Rights First” очолювала особа, яка після того зайняла посаду у виконавчій владі США. Заявник також ставив під сумнів якість наданої інформації. Він вважав дуже дивним те, що проблема умов тримання під вартою осіб, які переслідуються за тероризм, була повністю не охоплена попри те, що це питання було головним для занепокоєння Суду у згаданій справі Babar Ahmad and Others. Так, НДО “CagePrisoners”, яка підтримувала ув’язнених-мусульман, що утримувалися США за обвинуваченнями в тероризмі, провела розслідування, яке показало, що такі ув’язнені страждали від дуже жорстких умов тримання під вартою та політики дискримінації у в’язниці, зазнавали катування з метою отримання зізнання, засуджувалися до непропорційних та несправедливих умов позбавлення волі тощо.
97. Заявник надав інше тлумачення статистика, цитованої Урядом. Він зауважив, що середній строк позбавлення волі у 8,4 роки не враховував вироки довічного ув’язнення і не брав до уваги період тримання під вартою засуджених осіб, які або звільнялися під час судового розгляду, або звільнялися умовно. Ці дослідження також не охоплювали осіб, які були заарештовані під час досліджуваного періоду, але ще не постали перед судом. Крім того, Департамент юстиції США надав інші дані: з 403 осіб, які вже постали перед судом між 11 вересня 2001 року та 18 березня 2010 року, 31 особа ще не була засуджена, 12 отримали довічне ув’язнення, а п’ять були засуджені до 60 і більше років позбавлення волі. Заявник послався на справу Річарда Рейда (Richard Reid), чиє ім’я кілька разів згадувалося в матеріалах кримінальної справи, яка призвела до засудження заявника в Бельгії, а також під час провадження щодо екстрадиції. Річард Рейд був засуджений в 2003 році до довічного ув’язнення за тим же пунктом обвинувачення Б, як і заявник, за планування знищення літаку під час польоту за допомогою вибухівки, схованої у його взутті.
98. Заявник стверджував, що його справа не могла бути порівняна із справою заявників у згаданій справі Babar Ahmad and Others, оскільки він був вже засуджений судами Бельгії до максимального покарання, яке застосовувалося в Бельгії на час настання фактів, які інкримінувалися, і що він не скористався жодними обставинами, що пом’якшують покарання.
99. Наприкінці заявник стверджував, що його єдина “надія на звільнення” полягала в успішності клопотання про президентське помилування або заміну міри покарання, які де-факто не існували після 9 вересня. Ця можливість, яка знаходилася в руках виконавчої влади без судового нагляду, не лише не мала нічого схожого з гарантією, але й була цілком позасудовою. На неї впливала громадська думка, яка змінювалася, і вона не ґрунтувалася на наперед визначених мінімальних критеріях. Тому вона була діаметрально протилежною до вимог послідовності та передбачуваності, встановлених у згаданому вище рішенні у справі Vinter and Others.
b) Уряд
100. Насамперед, Уряд стверджував, що відповідно до підходу Суду у згаданих вище справах Harkins and Edwards та Babar Ahmad and Others, питання довічного ув’язнення слід аналізувати у світлі екстрадиції, і слід пам’ятати, що екстрадиція заявника запитувалася виключно з метою кримінального переслідування у судах США і що не існувало впевненості, що заявник буде визнаний винуватим у діяннях, які йому інкримінуються.
101. Слід також брати до уваги, що навіть в разі наявності усіх елементів, викладених в пунктах обвинувачення А та Б (див. параграф 13 вище), за якими заявник міг бути засуджений до довічного ув’язнення (див. параграф 15 вище), органи влади США надали запевнення, що таке покарання є дискреційним, і що суд, який розглядатиме справу, не був зобов’язаний застосовувати максимальне покарання, передбачене законом. Крім того, якщо буде застосовано довічне ув’язнення, то існують прямі та непрямі засоби юридичного захисту від засудження та покарання, можливість подати клопотання про перегляд вироку та засоби зменшення покарання. Усе це було додатково до запевнень, наданих владою США, в тому, що справа заявника розглядатиметься звичайними судами, що він триматиметься лише у цивільній в’язниці і що він в жодному разі не наражався на ризик смертної кари.
102. Уряд стверджував, що не існувало підстав сумніватися в наданих запевненнях. Бельгія мала обов’язкову угоду про екстрадицію із США з 1901 року і ніколи не стикалася з випадками невиконання Сполученими Штатами зобов’язань, які випливали з наданих дипломатичних гарантій.
103. У будь-якому випадку, на думку Уряду, будь-який ризик майбутнього засудження заявника до максимального покарання, передбаченого за правопорушення, викладені в пунктах обвинувачення А та Б, був обмеженим, про що свідчили дані у звітах НДО “Human Rights First” та підтверджені статистикою, наданою Департаментом юстиції США щодо вироків у справах про терористичні діяння (параграф 29 вище). Ці звіти чітко показували, що всі випадки довічного ув’язнення стосувалися значно серйозніших правопорушень, ніж ті, у яких обвинувачувався заявник. Приклад Річарда Рейда, згаданий заявником (див. параграф 97 вище), потрапляв до тієї ж категорії, оскільки Рейд був заарештований в той момент, коли він реалізовував свій план. В інших випадках особи, які підозрювалися у правопорушеннях, як ті, що були викладені в пунктах обвинувачення А та/або Б і стосувалися заявника, не були засуджені до максимального покарання, передбаченого законодавством США.
104. Щодо того, чи відповідало довічне ув’язнення, до якого могло бути засуджено заявника за правопорушення, передбачені в пунктах обвинувачення А та Б, “тесту”, встановленому Судом у вищезгаданій справі Kafkaris, та чи могло воно де-юре та де-факто бути зменшеним, Уряд просив Суд використати таку ж лінію доводів, як і у згаданих вище справах Babar Ahmad and Others та Harkins and Edwards.
105. Припускаючи, що питання пропорційності є доречним у цій справі попри те, що екстрадиція заявника запитувалася лише з метою його кримінального переслідування, слід, насамперед, відзначити, що у світлі серйозності обвинувачень проти нього покарання, яке він ризикував отримати, не було явно непропорційним. Єдиним питанням, яке поставало, було те, чи можна було вважати, що заявник мав будь-яку перспективу бути звільненим попри те, що він міг бути засудженим до довічного ув’язнення.
106. Перший факт, який варто відзначити і який був визнаний заявником у Conseil d’Etat, полягає в тому, що з огляду на юридичну можливість отримати заміну міри покарання або президентське помилування в Сполучених Штатах, як це було описано в дипломатичній ноті від 10 серпня 2010 року, покарання довічного ув’язнення могло бути зменшеним де-юре.
107. По-друге, було доведено, що зменшення міри покарання та президентське помилування насправді застосовувалися на практиці в кількох випадках і що довічне ув’язнення могло бути пом’якшено де-факто. Уряд надав на підтвердження статистику щодо помилування та зменшення строку покарання, починаючи з 1990 року, яку можна було отримати на веб-сайті Департаменту юстиції США. Уряд стверджував, що всі Президенти США дотепер застосовували своє повноваження заміни міри покарання та/або помилування. Президент Буш зробив це в 2008 році у справі особи, яка була засуджена до довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення за торгівлю наркотиками. Ці заходи також застосовувалися до осіб, засуджених за правопорушення проти національної безпеки, як у випадку членів FALN, який згадували органи влади США у своїй дипломатичній ноті від 10 серпня 2010 року.
108. Не можна було зробити іншого висновку з того факту, що не було застосовано зменшення міри покарання або президентське помилування до осіб, засуджених до довічного ув’язнення за пов’язані з Аль-Каїдою акти тероризму. Слід використовувати таке ж обґрунтування, що й у рішенні у справі Iorgov v. Bulgaria (no. 2) (заява 36295/02, 2 вересня 2010 р.): оскільки усі вироки, присуджені владою США за такі діяння, були нещодавніми, засуджені таким чином особи ще не могли звернутися з клопотанням про президентське помилування. Вони не мало такого права доти, доки вони не відбули частину свого строку позбавлення волі. Відсутність помилувань за такі правопорушення, таким чином, не могла підтверджувати висновок, що система помилування не працювала. Якщо його буде засуджено, після відбуття частини свого покарання заявник зможе, у належний час та згідно з положеннями законодавства США, подати клопотання про президентське помилування або зменшення строку покарання. Кілька чинників або змін у ситуації можуть виступити на користь чи проти такого заходу; і на цій стадії було неможливо спекулювати, чи буде звільнено заявника і коли.
109. Уряд також стверджував, що система США відповідала вимогам, визначеним Судом у згаданому вище рішенні у справі Vinter and Others, яке, він наголосив, стосувалося автоматичного довічного ув’язнення, а не дискреційного, як у цій справі. Президентське помилування було відомим заходом, яке, таким чином, було передбачуваним за законодавством, та належним заходом, що був достатньо широким, щоб надати певні юридичні перспективи для звільнення ув’язнених, які відбували довічне позбавлення волі. Крім того, було також важливо зазначити, що система США відрізнялася від системи Сполученого Королівства. На відміну від Сполученого Королівства, особа, засуджена в США, могла звернутися з клопотанням про помилування або зменшення міри покарання в будь-який момент. Тривалість чи природа покарання не мали значення. Засуджена особа могла подати будь-яку кількість клопотань. Процедура вимагала попередньої оцінки з боку прокурора з питань помилувань, який діяв в рамках Департаменту юстиції і який надавав рекомендаційний висновок Президенту, враховуючи обставини правопорушення та особу заявника.
2. Оцінка Суду
110. Стверджуване порушення полягало у тому, що екстрадиція заявника до Сполучених Штатів наражала його на ризик довічного ув’язнення без можливості зменшення строку покарання або умовного звільнення, що порушувало статтю 3 Конвенції.
111. Суд розпочне розгляд цього питання з низки загальних міркувань щодо стану своєї практики за статтею 3, насамперед стосовно довічного ув’язнення, а потім – видалення іноземців з національної території. Після цього Суд розгляне питання застосування принципів довічного ув’язнення до конкретної ситуації заявника, екстрадицію якого було здійснено.
a) Принципи, які застосовуються до довічного ув’язнення
112. У практиці Суду чітко встановлено, що застосування покарання у вигляді довічного позбавлення волі до дорослого порушника само по собі не є забороненим або несумісним із статтею 3 або будь-якою іншою статтею Конвенції (див. цитоване вище рішення у справі Kafkaris, параграф 97, та посилання, які в ньому містяться), за умови, що воно не є значно непропорційним (див. цитоване вище рішення у справі Vinter and Others, параграфи 88 та 89). Суд, проте, постановив, що застосування до дорослого довічного ув’язнення, строк якого не може бути зменшено, може викликати питання за статтею 3 (див. цитоване вище рішення у справі Kafkaris, параграф 97).
113. Це останнє положення тягне за собою два інших. По-перше, стаття 3 не забороняє те, щоб особа на практиці повною мірою відбувала покарання довічного ув’язнення. Що стаття 3 забороняє, так це те, щоб довічне ув’язнення не могло бути зменшено де-юре та де-факто. По-друге, при визначенні того, чи може довічне ув’язнення у конкретній справі вважатися таким, що не може бути зменшено, Суд намагається встановити, чи можна вважати, що довічно ув’язнений має якусь перспективу звільнення. Якщо національне законодавство передбачає можливість перегляду покарання довічного ув’язнення з метою його заміни іншим покаранням, пом’якшення, припинення або умовного звільнення ув’язненого, то цього достатньо для додержання статті 3 (див. цитоване вище рішення у справі Kafkaris, параграф 98, та посилання, які в ньому містяться).
114. До недавнього часу Суд вважав, що єдиної можливості зміни довічного ув’язнення було достатньо для виконання вимог статті 3. Тому він постановляв, що можливість дострокового звільнення, навіть якщо така можливість знаходилася в дискреції Глави держави (див. цитоване вище рішення у справі Kafkaris, параграф 103), або надія на президентське помилування чи заміну міри покарання (див. рішення у справі Iorgov v. Bulgaria (no. 2), заява № 36295/02, параграфи від 51 до 60, 2 вересня 2010 р.) були достатніми для доведення такої можливості.
115. У цитованому вище рішенні у справі Vinter and Others Суд переглянув підхід до розгляду того, чи можна вважати довічне ув’язнення в конкретній справі таким, що може бути зменшено. Він розглянув це питання у світлі досягнення таких цілей покарання як запобігання та реабілітація (параграфи від 112 до 118). З посиланням на принцип, уже визначений в рішенні у справі Kafkaris, Суд зазначив, що для того, щоб довічне ув’язнення вважалося таким, що може бути зменшеним, воно повинно допускати перегляд, який дозволяв би національним органам влади розглянути питання того, чи були зміни в житті ув’язненого такими значними і під час відбування покарання був зроблений такий прогрес в напрямку реабілітації, що це означає, що подальше ув’язнення більше не може бути обґрунтованим з правомірних пенологічних підстав (параграф 119). Крім того, Суд вперше пояснив, що довічно ув’язнений мав право знати на початку свого строку ув’язнення, що він повинен робити, щоб претендувати на звільнення, і за яких умов, у тому числі коли матиме місце перегляд його покарання або коли про такий перегляд можна просити. Відповідно, якщо національне законодавство не передбачало жодного механізму чи можливості перегляду довічного ув’язнення, несумісність із статтею 3 на цій підставі виникала вже на момент присудження покарання довічного ув’язнення, а не на пізнішій стадії позбавлення волі (параграф 122).
b) Принципи, які застосовуються до видалення іноземців
116. Згідно з добре усталеною практикою, захист від поводження, яке заборонено за статтею 3, є абсолютним, і внаслідок цього екстрадиція особи Договірною Державою може викликати проблеми за цим положенням і, відповідно, поставити питання відповідальності за Конвенцією відповідної держави, якщо існують серйозні підстави вважати, що в разі екстрадиції особи до держави, що запитує екстрадицію, він наражається на реальний ризик зазнати поводження, яке суперечить статті 3 (див. рішення у справі Soering v. United Kingdom, 7 липня 1989 р., параграф 88, Series A no. 161). Той факт, що жорстоке поводження здійснюється не Договірною Державою не має значення (див. цитоване вище рішення у справі Saadi, параграф 138). У таких випадках стаття 3 передбачає обов’язок не видаляти відповідну особу до зазначеної країни, навіть якщо це країна, яка не є стороною Конвенції. Суд не надає значення юридичним підставам для такого видалення; він застосовує однаковий підхід як до вислання, так і до екстрадиції (див. цитовані вище рішення у справах Harkins and Edwards, параграф 120, та Babar Ahmad and Others, параграф 168).
117. Більше того, Суд наголошує, що він дуже добре усвідомлює складнощі, з якими стикаються держави у захисті свого населення від терористичного насильства, яке становить, саме по собі, серйозну загрозу правам людини. Тому Суд обережно підходить до належної оцінки небезпеки, яку становить тероризм, та загрози, яку він становить для суспільства (див. рішення у справі Othman (Abu Qatada) v. United Kingdom, заява № 8139/09, параграф 183, ECHR 2012, та посилання, які містяться в цьому рішенні). Суд вважає правомірним, у світлі такої загрози, коли Договірні Держави займають тверду позицію проти тих, хто бере участь у терористичних актах (ibid). Нарешті, Суд не втрачає з поля зору ні основоположної мети екстрадиції, яка полягає в тому, щоб запобігти уникненню правосуддя правопорушниками – утікачами, ні її користі для всіх держав, коли злочин має ширший міжнародний вимір (див. цитоване вище рішення у справі Soering v. United, параграф 86).
118. Проте жоден з цих чинників не має впливу на абсолютну природу статті 3. Як Суд неодноразово наголошував, це правило не передбачає жодних винятків. Цей принцип був підтверджений багато разів з часу рішення у справі Chahal v. the United Kingdom (15 листопада 1996 р., параграфи 80 та 81, Reports of Judgments and Decisions 1996-V) таким чином, що неможливо зробити поведінку відповідної особи, якою б небажаною чи небезпечною вона не була, визначальним чинником або порівнювати ризик жорсткого поводження з причинами, наведеними для вислання, для визначення того, чи має місце відповідальність держави за статтею 3 (див. цитоване вище рішення у справі Saadi, параграф 138; див. також рішення у справах Daoudi v. France, заява № 19576/08, параграф 64, 3 грудня 2009 р., та M. S. v. Belgium, заява № 50012/08, параграфи 126 та 127, 31 січня 2012 р.).
119. Для того, щоб підтвердити таку відповідальність, Суд неминуче повинен оцінити ситуацію в країні, яка направляє запит, в частині вимог статті 3. Це, проте, не робить Конвенцію інструментом, що керує діями держав, які не є її сторонами, або вимагає від Договірних Держав нав’язувати стандарти таким країнам (див. цитоване вище рішення у справі Soering, параграф 86, та рішення у справі Al-Skeini and Others v. United Kingdom [GC], заява № 55721/07, параграф 141, ECHR 2011). Що стосується можливої відповідальності за Конвенцією, то вона покладається на Договірну Державу, яка виконує екстрадицію, внаслідок здійснення нею дій, які прямо наражають особу на заборонене поводження (див. цитоване вище рішення у справі Soering, параграф 91; рішення у справі Mamatkulov and Askarov v. Turkey [GC], заяви №№ 46827/99 та 46951/99, параграф 67, ECHR 2005‑I; цитоване вище рішення у справі Saadi, параграф 126).
120. Якщо екстрадиція може призвести до наслідків у країні, яка запитує, що є несумісними із статтею 3 Конвенції, то Договірна Держава повинна не здійснювати екстрадицію. Це питання забезпечення ефективності гарантії, передбаченої статтею 3, з огляду на серйозну та невідновну природу можливого ризику страждання (див. цитоване вище рішення у справі Soering, параграф 90).
c) Застосування згаданих принципів до справи, що розглядається
121. Суд зазначає, що заявник був виданий до Сполучених Штатів, де він переслідується за обвинуваченнями, пов’язаними з актами тероризму, інспірованими Аль-Каїдою, і що в разі визнання його винуватим та засудження за деякі з цих правопорушень він може бути покараний максимальним дискреційним покаранням у вигляді довічного ув’язнення. Це покарання є дискреційним, тому що суддя може застосувати м’якшу міру покарання з можливістю присудження визначеного строку позбавлення волі.
122. Питання, яке повинен розглянути Суд, полягає в тому, чи була екстрадиція заявника здійснена в порушення статті 3 Конвенції з огляду на ризик, на який він наражається. Суд раніше кілька разів вже мав справу з питанням ризику довічного ув’язнення. Щоразу він намагався визначити на підставі дипломатичних запевнень, що надавалися країною-запитувачем, чи дійсно екстрадиція відповідних осіб наражала їх на такий ризик і, якщо так, то чи могло довічне ув’язнення бути зменшеним, щоб в них залишалася надія на звільнення (див., серед інших, рішення у справах: Nivette v. France (рішення щодо прийнятності), заява № 44190/98, ECHR 2001-VII; Einhorn v. France (рішення щодо прийнятності), заява № 71555/01, ECHR 2001-XI; Salem v. Portugal (рішення щодо прийнятності), заява № 26844/04, 9 травня 2006 р.; Olaechea Cahuas v. Spain, заява № 24668/03, ECHR 2006-X; та Schuchter v. Italy (рішення щодо прийнятності), заява № 68476/10, 11 жовтня 2011 р.).
123. Це питання знову постало в згаданих вище справах Harkins and Edwards та Babar Ahmad and Others. Більшості заявників у цих справах загрожувала екстрадиція із Сполученого Королівства до Сполучених Штатів, де вони переслідувалися за правопорушення, пов’язані з актами тероризму, інспірованими Аль-Каїдою, і, у разі засудження, могли бути покараними обов’язковим або дискреційним покаранням довічного ув’язнення.
124. На підставі своєї практики щодо довічного ув’язнення у національних системах, яка описана в рішенні у справі Kafkaris (див. параграфи від 112 до 114), Суд вирішив, що за умови відсутності значної непропорційності дискреційне покарання довічного ув’язнення без права на дострокове звільнення викликатиме питання за статтею 3, лише якщо можна було довести, що подальше ув’язнення заявника більше не було обґрунтованим з будь-якої правомірної пенологічної підстави і що покарання не могло бути зменшеним де-факто та де-юре (див. цитовані вище рішення у справах Harkins and Edwards, параграф 135, та Babar Ahmad and Others, параграфи 241 та 242).
125. Суд далі постановив, що заявники, які ще не були засуджені і тим більше ще не почали відбувати своє покарання внаслідок такого засудження, не довели, що в разі екстрадиції позбавлення їх волі в США не відповідатиме жодній правомірній пенологічній цілі. Суд вважав, що ще менше доказів було стосовно того, що в разі виникнення такої ситуації, органи влади США відмовлять в застосуванні наявних механізмів для зменшення строку їх покарання (див. цитовані вище рішення у справах Harkins and Edwards, параграф 140, та Babar Ahmad and Others, параграфи 130, 131 та 243). Суд дійшов висновку, що ризик застосування довічного ув’язнення не був перешкодою для екстрадиції заявників.
126. У справі, яка розглядається зараз, Суд зазначає, що до своєї екстрадиції заявник був у ситуації, дуже схожій на ситуацію заявників у справі Babar Ahmad and Others.
127. Відповідно до підходу, обраного в тій справі, Суд вважає, що з огляду на тяжкість терористичних правопорушень, у яких заявник обвинувачувався, і те, що покарання може бути застосовано лише після того, як суд візьме до уваги всі відповідні обставини, які пом’якшують або обтяжують покарання, дискреційне покарання довічного позбавлення волі не буде значно непропорційним (див. цитоване вище рішення у справі Babar Ahmad and Others, параграф 243).
128. Доводи Уряду-відповідача зводилися до того, що для того, щоб визначити відповідність покарання статті 3 Конвенції в контексті екстрадиції, застосований Судом “тест” у справах Harkins and Edwards та Babar Ahmad and Others повинен також застосовуватися тут, і що в цій справі не було підстав для відхилення цього “тесту” на підставі пізнішої практики, встановленої у рішенні у справі Vinter and Others.
129. Відповідно до Уряду, слід враховувати те, що заявник був виданий з виключною метою кримінального переслідування, що він ще не був засуджений, і що тому було неможливо визначити, до засудження, чи настане колись момент, коли його ув’язнення більше не відповідатиме жодній пенологічній меті, або спекулювати щодо того, у який спосіб – в цей конкретний момент – влада США застосує наявні механізми. На думку Уряду, те, що Суд визначив у справі Vinter and Others (параграф 122), що початком часу, коли можна визначати відповідність статті 3 Конвенції, була дата застосування покарання довічного ув’язнення, було неважливим для цієї справи, оскільки заявник ще не був засуджений.
130. Суд вважає, що він повинен відхилити цей аргумент, тому що він, по суті, позбавляє статтю 3 Конвенції превентивної функції у питаннях видалення іноземців, яка полягає у запобіганні тому, щоб відповідні особи в реальності зазнавали покарання чи поводження з рівнем жорстокості, який заборонено цим положенням. Суд повторює, що стаття 3 вимагає від Договірних Держав запобігати такому поводженню або застосуванню такого покарання (див. параграф 120 вище). Крім того, Суд вважає, як він це робив в усіх справах щодо екстрадиції з часу рішення у справі Soering, що він повинен оцінювати ризик, на який наражається заявник, ex ante – тобто, у цій справі, до його можливого засудження в Сполучених Штатах, а не ex post facto, як пропонує Уряд.
131. Завдання Суду полягає в забезпеченні того, щоб екстрадиція заявника була сумісною із статтею 3, і, відповідно, в тому, щоб встановити, чи відповідає дискреційне довічне ув’язнення, до якого може бути засуджений заявник, критеріям, які Суд визначив у своїй практиці з цього питання (див. параграфи 112-115 вище).
132. У цьому зв’язку Уряд підтвердив, що система США відповідала як вимогам, визначеним Судом у його рішенні у справі Kafkaris, так і новим критеріям, викладеним Судом у рішенні у справі Vinter and Others. Уряд стверджував, що довічне ув’язнення, яке заявник ризикував отримати, могло де-юре бути зменшеним, оскільки він зможе, згідно з Конституцією США, подати клопотання про президентське помилування або заміну міри покарання. Він зможе подати таке клопотання в будь-який момент після того, як вирок стане остаточним, і стільки разів, скільки він забажає. Його клопотання буде розглянуто прокурором з питань помилування, який надасть необов’язковий висновок Президентові. Підстави, на яких заявник міг отримати помилування, на думку Уряду, були достатньо широкими і в будь-якому разі були ширшими за ті, що застосовувалися в Сполученому Королівстві, як це було оцінено в рішенні у справі Vinter and Others. Дискреційне довічне ув’язнення могло бути зменшеним також де-факто. Уряд послався на дипломатичні запевнення та статистику, надану владою США, які свідчили, що всі Президенти США застосовували свої повноваження з помилування та/або заміни міри покарання і що вони раніше приймали такі рішення стосовно осіб, які були засуджені до довічного ув’язнення або позбавлені волі за правопорушення, які стосувалися національної безпеки.
133. Заявник стверджував, що його єдина “надія на звільнення” полягала в перспективі успіху клопотання про президентське помилування або заміну міри покарання, і що така надія де-факто була відсутня після терористичних нападів 11 вересня 2001 року. Ця можливість, яка знаходилася цілком в дискреції виконавчої влади, не була гарантією і не ґрунтувалася на наперед визначеному критерії. Враховуючи це, дискреційне довічне ув’язнення, яке він міг отримати, не можна було вважати таким, що може бути зменшено де-юре та де-факто у розумінні рішення Суду у справі Vinter and Others.
134. Суд розуміє положення законодавства США, які згадуються в наданій владою США дипломатичній ноті від 10 серпня 2010 року, як такі, що не передбачають можливості умовного звільнення у випадку довічного ув’язнення, обов’язкового або дискреційного, але розуміє, що існує кілька можливостей для скорочення такого покарання. Таке покарання може бути зменшено на підставі суттєвої співпраці з боку ув’язненого в розслідуванні його справи та кримінальному переслідуванні одного чи більше інших осіб. Воно також може бути зменшено через нагальні гуманітарні причини. Крім того, ув’язнені можуть подати клопотання про заміну міри покарання або президентське помилування згідно з Конституцією США (див. параграфи 27 та 79-83 вище).
135. Суд також зазначає, що попри чітку вимогу, передбачену в рішенні від 10 червня 2010 року Палати з питань обвинувачення Апеляційного суду Брюсселя щодо екстрадиції заявника (див. параграф 26 вище), влада США на жодному етапі не надала запевнення, що заявнику не загрожує довічне ув’язнення або що, в разі застосування такого покарання, воно супроводжуватиметься зменшенням або заміною міри покарання (див., для порівняння, цитоване вище рішення у справі Olaechea Cahuas, параграф 43, та рішення у справі Rushing v. Netherlands (рішення щодо прийнятності), заява № 3325/10, параграф 26, 27 листопада 2012 р.). Тому Суд не повинен встановлювати в цій справі, чи достатніми є за своїм змістом запевнення, надані владою країни-запитувача, для гарантування захисту заявника від ризику покарання, несумісного із статтею 3 Конвенції. Суд вважає, що в будь-якому разі пояснення влади США стосовно винесення покарання та посилання на застосовні положення законодавства США щодо зменшення строку покарання та президентського помилування є дуже загальними і нечіткими і не можуть вважатися достатньо визначеними (див. цитоване вище рішення у справі Othman (Abu Qatada), параграф 189).
136. Суд тепер підходить до головного питання в цій справі, а саме до встановлення того, чи відповідають – попри надані запевнення – положення законодавства США, що регулюють можливості для зменшення строку довічного ув’язнення та президентське помилування, критеріям, які Суд визначив для оцінки можливого зменшення покарання довічного ув’язнення, та їх відповідності статті 3 Конвенції.
137. Для відповіді на це запитання не потрібне довге дослідження: Суд повинен лише відзначити, що хоча зазначені положення вказують на існування “перспективи звільнення” у розумінні рішення у справі Kafkaris - навіть якщо можна висловити сумніви щодо реальності такої перспективи на практиці – жодна із передбачених процедур не становить собою механізм перегляду, який вимагає від національних органів встановлення на підставі об’єктивних, наперед визначених критеріїв, які добре відомі ув’язненому на момент застосування довічного ув’язнення, того, чи під час відбування покарання ув’язнений змінився і досяг прогресу такою мірою, що подальше ув’язнення більше не є обґрунтованим з правомірних пенологічних підстав (див. параграф 115 вище).
138. За цих умов Суд вважає, що довічне ув’язнення, яке може бути застосоване до заявника, не може бути визнано як таке, що може бути зменшено, в цілях статті 3 Конвенції у розумінні рішення у справі Vinter and Others. Наразивши заявника на ризик поводження всупереч цьому положенню, Уряд спричинив відповідальність держави згідно з Конвенцією.
139. Суд, відповідно, доходить висновку, що екстрадиція заявника до Сполучених Штатів Америки становила порушення статті 3 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 34 КОНВЕНЦІЇ
140. Заявник скаржився на те, що його екстрадиція до Сполучених Штатів була здійснена з порушенням тимчасового заходу, визначеного Судом згідно з правилом 39 Реґламенту Суду, і що тому екстрадиція становила порушення його права на індивідуальну заяву. Він посилався на статтю 34 Конвенції, яка передбачає таке:
“Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.”
Правило 39 Реґламенту Суду передбачає таке:
“1. Палата або, коли це доцільно, голова секції або черговий суддя, призначений відповідно до параграфу 4 цього правила, може - на прохання сторони чи будь-якої іншої заінтересованої особи або з власної ініціативи - вказати сторонам, який тимчасовий захід, на їх думку, слід вжити в інтересах сторін або в інтересах належного провадження у справі.
2. Якщо це вважається доречним, повідомлення про заходи, ухвалені в конкретній справі, може бути негайно передано до Комітету Міністрів.
3. Палата або, коли це доцільно, голова секції або черговий суддя, призначений відповідно до параграфу 4 цього правила, може просити сторони надати інформацію стосовно будь-якого питання, пов’язаного із здійсненням будь-якого визначеного тимчасового заходу.”
A. Доводи сторін
141. Заявник стверджував, що його екстрадиція всупереч тимчасовому заходу, визначеному Судом, була вирішена без жодного врахування юридичних мотивів та ґрунтувалася на свідомому політичному рішенні на підставі помилкових причин. Уряд не надав жодних доказів для обґрунтування так званої небезпечності заявника; більше того, щодо заявника не проводилося жодне розслідування у зв’язку із спробою втечі або прозелітизмом; навпаки, у всіх висновках начальників в’язниць, у яких він утримувався, відзначалася його бездоганна поведінка. Єдиною причиною для такої дії Уряду Бельгії була політична рішучість передати заявника владі США якнайшвидше та уникнути рішення Суду, де буде визнано порушення статті 3 в разі екстрадиції. Ця рішучість, насправді, була давно очевидною, як можна побачити з повторних клопотань про скасування тимчасового заходу, тоді як скарга, що знаходилася на розгляді Conseil d’Etat, не мала відкладального ефекту щодо рішення про екстрадицію. Роблячи це, Уряд необоротно порушив право заявника на індивідуальну заяву, оскільки тепер він знаходив юридично неможливим, через свою екстрадицію, та практично неможливим, оскільки його утримання в одиночній камері у в’язниці майже відрізало його від зовнішнього світу, далі підтримувати свою заяву в Суді.
142. Уряд, насамперед, зауважив, що відповідно до практики Суду, особливо рішення у справі Mamatkulov and Askarov (цитовано вище, параграф 108), метою тимчасового заходу є сприяння реалізації права на індивідуальну заяву, гарантованого статтею 34 Конвенції, і таким чином захист предмету заяви, коли Суд вважає, що існує ризик завдання заявникові непоправної шкоди. У цій справі, проте, Суд повинен був би зрозуміти з неприйнятної природи клопотання (див. параграф 39 вище), що для тимчасового заходу було відсутнє будь-яке реальне обґрунтування.
143. По-друге, Уряд виклав причини, з яких він здійснив екстрадицію заявника 3 жовтня 2013 року. Рішення про екстрадицію було прийнято одразу після рішення, винесеного Conseil d’Etat 23 вересня 2013 року, де детально пояснювалося, і з повним розумінням практики Суду, чому скарги заявника на порушення Конвенції були безпідставними. Як міністр, так і Conseil d’Etat були запевнені, на підставі наданих владою США гарантій, що заявник не наражатиметься на поводження, що суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, заявник становив загрозу для правопорядку в Бельгії через його прозелітизм у в’язниці, його контакти з екстремістськими колами джихадистів та його спроби втекти; і чим довше він залишався у в’язниці, тим вірогіднішим ставало те, що судові органи видадуть наказ про його звільнення. Уряд не хотів наражатися на ризик того, що він не зможе виконати свій обов’язок передачі заявника до Сполучених Штатів через його втечу або звільнення.
B. Оцінка Суду
144. Суд нещодавно наголосив, у справі Savriddin Dzhurayev v. Russia, заява № 71386/10, параграфи від 211 до 213, ECHR 2013 (витяги), на надзвичайній важливості і критичній ролі, яку відіграють тимчасові заході в конвенційній системі. Суд тепер переходить до цього рішення.
145. Розглядаючи цю справу у світлі наведених принципів, Суд нагадує, що 6 грудня 2011 він погодився з проханням заявника застосувати правило 39 Реґламенту Суду і визначив, що, в інтересах сторін та безперешкодного провадження в Суді, Уряд Бельгії не повинен видавати заявника до Сполучених Штатів. Він також нагадує, що він тричі відмовляв Уряду в його клопотанні про скасування тимчасового заходу та пояснював кілька разів – востаннє 18 червня 2013 року – що зазначений захід був визначений до завершення провадження в Суді. Тому Уряд повністю усвідомлював зміст цього заходу.
146. Третього жовтня 2013 року Бельгія, тим не менше, здійснила екстрадицію заявника до Сполучених Штатів (див. параграф 62 вище).
147. Уряд зазначив, що тимчасовий захід був необґрунтованим, оскільки він був “передчасним”, і що Суд повинен був переглянути своє обґрунтування після оцінки прийнятності.
148. Суд зауважує, що він визначив Уряду Бельгії, що той повинен зупинити екстрадицію у день повідомлення міністерського наказу, яким дозволялася екстрадиція заявника (див. параграф 39 вище). Хоча на той час заявник міг подати клопотання про судовий перегляд цього наказу в Conseil d’Etat, такий позов не мав відкладального ефекту по відношенню до екстрадиції і тому не відповідав вимогам Суду щодо ефективності за статтею 13 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах: Čonka v. Belgium, заява № 51564/99, параграф 83, ECHR 2002‑I; Hirsi Jamaa and Others v. Italy [GC], заява № 27765/09, параграф 200, ECHR 2012; та De Souza Ribeiro v. France [GC], заява № 22689/07, параграф 82, ECHR 2012). Отже, відповідно до практики Суду, факт того, що цей засіб юридичного захисту не був вичерпаний, не мав значення.
149. Уряд визнав, що влада Бельгії вчинила в порушення тимчасового заходу, визначеного Судом. Уряд вважав, проте, що таке ставлення було виправданим тим, що було встановлено, що заявник не наражатиметься на поводження всупереч Конвенції, і тому що слід було зробити все можливе для забезпечення його передачі владі США через ризик його втечі або судового рішення про його звільнення. Провадження у Суді поставило під загрозу обов’язки Бельгії перед Сполученими Штатами, і його продовження збільшувало ризик втечі заявника від влади Бельгії.
150. Суд відзначає, що держава-відповідач умисно та необоротно знизила рівень захисту прав, передбачених у статті 3 Конвенції, які заявник намагався захистити, подавши свою заяву до Суду. Екстрадиція, щонайменше, зробила будь-який висновок про порушення Конвенції марним, оскільки заявник був видалений до країни, яка не є стороною цього інструмента, і де, за твердженням заявника, він наражався на поводження всупереч Конвенції.
151. Суд вважає, що жоден з доводів, наведених Урядом Бельгії, не виправдовував невиконання ним тимчасового заходу. Хоча Уряд ніколи не приховував своє незручне становище по відношенню до влади США і своє бажання скасувати тимчасовий захід, він жодного разу не згадував будь-яких можливих спроб пояснити ситуацію владі США або знайти альтернативу триманню заявника під вартою, за якої влада Бельгії могла б все одно тримати його під спостереженням. Крім того, знаючи, що Суд розглянув усі доводи, подані Урядом з метою переконання Суду скасувати тимчасовий захід, у тому числі надані владою США дипломатичні запевнення, і відхилив їх, держава Бельгія не мала права одразу після рішення Conseil d’Etat замінити своєю оцінкою думку Суду щодо цих запевнень та суті заяви і вирішити про відхилення тимчасового заходу, визначеного Судом.
152. Суд також нагадує, що ефективна реалізація права на заяву вимагає те, щоб Суд мав можливість, упродовж всього часу провадження, розглянути заяву відповідно до своєї звичайної процедури.
153. Фактом є те, що в цій справі заявник зараз утримується в одиночній камері у в’язниці в Сполучених Штатах і, як підтверджено його адвокатом, він має дуже незначні контакти із зовнішнім світом (див. параграфи 64-67 вище). Видається, що він не мав можливості мати прямий контакт із своїм представником в Суді. Ці чинники є достатніми для того, щоб Суд дійшов висновку, що дії Уряду зробили складнішим для заявника здійснення свого права на індивідуальну заяву і що тому мало місце перешкоджання реалізації прав, передбачених статтею 34 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справах Shtukaturov v. Russia, заява 44009/05, параграф 147, 27 березня 2008 р., and Toumi v. Italy, no. 25716/09, § 76, 5 April 2011).
154. У світлі наявної в нього інформації, Суд доходить висновку, що не виконавши свідомо тимчасовий захід, визначений в правилі 39 Реґламенту Суду, держава-відповідач не виконала свої обов’язки, які на неї покладаються за статтею 34 Конвенції.
...
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО:
...
2. Постановляє, що екстрадиція заявника до Сполучених Штатів порушила статтю 3 Конвенції;
3. Постановляє, що держава-відповідач не виконала свої обов’язки за статтею 34 Конвенції;
...
Учинено французькою мовою і повідомлено письмово 4 вересня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.
Клаудіа ВестердікМарк Вілліґер
СекретарГолова
Згідно з пунктом 2 статті 45 Конвенції та пунктом 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додається окрема думка пані Юдківської.
M.V.
C.W.
Окремі думки не перекладались, однак їх викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2015.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2015.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2015.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy