ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ТРАЧУК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF TRACHUK v. UKRAINE)
(Заява № 24413/13)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
02 березня 2023 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Трачук проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ладо Чантурія (Lado Chanturia),
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 24413/13), яку 29 березня 2013 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Зінаїда Вікторівна Трачук (далі – заявниця), 1951 року народження, яка проживає у с. Іванівка, яку після надання правової допомоги представляла у Суді пані Н.Г. Охотнікова, юрист, яка практикує у м. Київ;
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження
пані М. Сокоренко, про скарги, зазначені далі (див. пункт 1), а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 02 лютого 2023 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
предмет справи
1. Справа стосується тверджень за статтею 3 та пунктом 1 статті 6 Конвенції, що заявниця зазнала жорстокого поводження працівників Краматорського відділу міліції, її відповідна скарга не була належним чином розслідувана, а її показання, надані в результаті жорстокого поводження, були використані для обґрунтування її засудження.
2. У жовтні 2010 року працівники міліції поінформували А.Т., колишнього чоловіка заявниці, що А.Ш. повідомив їм, що заявниця просила його організувати вбивство А.Т. Згодом А.Т. погодився на пропозицію працівників міліції сфотографуватися з гримом, який імітував його насильницьку смерть, аби А.Ш. міг надати фотографії заявниці та отримати оплату, і, таким чином, допомогти міліції зібрати докази її злочинного наміру.
3. Близько полудня 29 жовтня 2010 року заявницю затримали та помістили під варту після того, як вона передала суму грошей А.Ш. Пом’яту фотографію інсценованої смерті А.Т. виявили неподалік на траві.
4. Того ж вечора з 20 год 50 хв до 21 год 40 хв заявниця, яку допитували в присутності обраного нею захисника В.П., зазначила, зокрема, що її колишній чоловік намагався продати їхнє спільне майно, аби мати кошти на вживання спиртних напоїв. З метою захисту власних інтересів та інтересів дітей вона звернулася до А.Ш., аби він поговорив з ним «по-чоловічому», щоб «привести його до тями». А. Ш. сказав їй, що це коштуватиме 10 000 українських гривень (далі – грн), які вона погодилася заплатити. Вона також зазначила, що у середині жовтня 2010 року А.Ш. підійшов до неї, заявивши, що її колишнього чоловіка вбили і вона була винна йому 20 000 грн за організацію його вбивства. Коли вона відмовилася платити, він почав переслідувати її та її доньку й погрожувати їм. Побоюючись за своє благополуччя та благополуччя своїх дітей, заявниця погодилася дати йому 20 000 грн в обмін на те, що він залишить її сім’ю у спокої.
5. Того ж вечора о 22 год 50 хв заявницю доставили до Краматорської міської лікарні, де їй діагностували забої м’яких тканин обличчя[1], які згідно з її твердженнями вона отримала раніше того дня у результаті падіння на вулиці. Пізніше того ж дня заявниця, після того як її доставили до Краматорського ізолятора тимчасового тримання (далі – ІТТ), змінила свій виклад подій і пояснила медпрацівникам ІТТ, що її побили під час затримання. Працівники ІТТ передали це пояснення до Краматорського відділу міліції для перевірки. У певний момент справу передали до прокуратури Донецької області і заявниця, допитана в межах відповідної перевірки, змінила свій виклад подій, вказавши, що її били ногами та кулаками під час затримання, а потім неодноразово били в голову та давали ляпаси у відділі міліції, а працівники міліції вимагали від неї зізнатися у вчиненні вбивства.
6. 18 грудня 2010 року прокуратура Донецької області вирішила, що не було необхідності у порушенні кримінальної справи у зв’язку з тілесними ушкодженнями заявниці, оскільки з тверджень працівників міліції, які працювали над її справою, та понятих під час проведення затримання вбачалося, що під час затримання не застосовувалася фізична сила чи психологічний тиск. Зокрема, у цій постанові вказувалися твердження двох працівників міліції, які здійснювали затримання та які припустили, що коли вони взяли заявницю під руки, у неї почалася істерика й вона могла вдаритися головою об стіну. Ці працівники міліції також повідомили, що вони бачили певне «незначне почервоніння» на обличчі заявниці незабаром після затримання, але не звернули на нього особливої уваги. Стосовно двох понятих під час проведення затримання, то вони заперечили, що бачили будь-які ушкодження на обличчі заявниці.
7. 20 грудня 2010 року та в багатьох інших випадках заявниця, справу якої за обвинуваченням у замаху на вбивство було передано до суду, скаржилася до Краматорського міського суду на те, що її підставили, а 29 жовтня 2010 року вона зазнала фізичного та психологічного жорстокого поводження працівників міліції, які хотіли, щоб вона визнала себе винною у замаху на вбивство або заплатила їм за закриття справи. Ці скарги суд направив до прокуратури Донецької області. 01 листопада 2012 року остання винесла нову постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, посилаючись, по суті, на нові показання працівників міліції, в яких вони повторили свої попередні фактологічні твердження та заперечували жорстоке поводження чи вимагання.
8. 09 листопада 2012 року суд визнав заявницю винною у замаху на вбивство А.Т. і обрав їй покарання у виді позбавлення волі на строк десять років. Суд посилався на велику кількість доказів, у тому числі, зокрема, показання А.Ш.; записи негласної відео- та аудіозйомки зустрічей із заявницею; і висновок судово-медичної експертизи, який вказував, що зім’ята фотографія, вилучена з трави, містила епітеліальні клітини, які, ймовірно, належали заявниці. Суд також послався на показання заявниці від 29 жовтня 2010 року, в яких вона визнала, що попросила А.Ш. вчинити тиск на А.Т. і погодилася заплатити йому за цю послугу. Він зазначив, що згодом вона змінила свої показання під час судового розгляду і стверджувала, що гроші, передані нею А.Ш., не були пов’язані з її проханням «поговорити з її колишнім чоловіком», і ці показання не узгоджувалися з іншими доказами. Суд також відхилив твердження заявниці про жорстоке поводження з нею як необґрунтовані, посилаючись на те, що прокуратура провела перевірку у зв’язку з цим.
9. 22 лютого 2013 року Апеляційний суд Донецької області залишив без задоволення апеляційну скаргу заявниці на цей вирок, в якій вона стверджувала, що справа була сфабрикована працівниками міліції, заперечувала достовірність записів та доказову силу інших доказів, й вирішила, що не було причин підтримувати її скарги на жорстоке поводження. Подальша касаційна скарга, подана заявницею, була також залишена без задоволення Вищим спеціалізованим судом України (26 серпня 2014 року), який, однак, перекваліфікував її дії на «готування» до злочину та зменшив обране їй покарання до позбавлення волі на строк сім з половиною років.
10. Тим часом заявниця також оскаржила постанову прокуратури від 01 листопада 2012 року про відмову в порушенні кримінальної справи у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням з нею та вимаганням. 19 лютого 2013 року Ворошиловський районний суд відмовив у задоволенні її скарги. Цю постанову скасував апеляційний суд, який зазначив, що так і не було встановлено, як заявниця отримала задокументовані тілесні ушкодження, й повернув справу на новий розгляд до Ворошиловського районного суду. Цей суд знову відмовив у задоволенні скарги заявниці 13 червня 2013 року.
оцінка суду
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ11. Заявниця скаржилася за статтею 3 Конвенції, що 29 жовтня 2010 року працівники міліції піддали її жорстокому поводженню під час її затримання та під час її перебування під вартою, а її відповідні твердження не були належним чином розслідувані.
12. Уряд не висунув жодних заперечень щодо прийнятності скарги та стверджував, що не було порушено статтю 3 Конвенції, оскільки проведені на національному рівні перевірки, які були оперативними та ефективними, не виявили доказів, що тілесні ушкодження заявниці могли бути завдані працівниками міліції.
13. Суд вважає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «a» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
14. Розглядаючи справу з урахуванням загальних принципів, встановлених у його практиці (див. рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81 – 90 і 114 – 123, ЄСПЛ 2015), Суд зазначає, що хоча, як зазначив Уряд, з часом власний виклад подій заявниці про стверджуване жорстоке поводження змінювався, залишається фактом, що вперше їй поставили діагноз «забої м’яких тканин обличчя» через приблизно дванадцять годин після затримання та поміщення під варту (див. пункт 5). Хоча, як наголосив Уряд, спочатку заявниця не висунула жодних офіційних скарг, адміністрація ITT негайно повідомила компетентні органи державної влади про ці тілесні ушкодження, і тому вони були зобов’язані провести ефективне розслідування з метою встановлення їхнього походження.
15. Це зобов’язання виконано не було. Зокрема, первинній перевірці бракувало ретельності, оскільки твердження про жорстоке поводження працівників міліції були відхилені, по суті, з огляду на показання працівників міліції та понятих під час проведення затримання, без будь-яких спроб узгодити їх між собою та з показаннями заявниці, а також не звертаючись за отриманням висновку судово-медичного експерта щодо характеру та часу заподіяння тілесних ушкоджень або можливого способу їхнього нанесення (див. пункт 6). Під час подальшої перевірки, яка також довго тривала, жодних дій для усунення цих недоліків проведено не було. Цих висновків достатньо для встановлення Судом, що не було докладено жодних справжніх зусиль для перевірки достовірності тверджень заявниці.
16. Стосовно твердження Уряду, що задокументовані тілесні ушкодження заявниці могли виникнути перед затриманням або були завдані нею собі самостійно під час затримання, Суд не може взяти ці твердження до уваги, оскільки немає експертного висновку чи інших об’єктивних підтверджуючих доказів, отриманих в результаті проведеної на національному рівні перевірки. У зв’язку з цим Суд повторює, що коли відповідні події повністю або значною мірою відомі виключно органам державної влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів державної влади, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Тягар доведення при цьому покладається на Уряд, який має надати задовільні та переконливі пояснення, представивши докази, якими встановлені факти, що ставлять під сумнів наведений потерпілим виклад подій (див. згадане рішення у справі «Буїд проти Бельгії» [ВП] (Bouyid v. Belgium), пункт 83 з подальшими посиланнями).
17. Таким чином, на підставі своєї численної практики Суд доходить висновку, що відповідальність держави-відповідача виникла як за матеріальним, так і процесуальним аспектами статті 3 Конвенції і твердження заявниці, що вона зазнала психологічного та фізичного жорсткого поводження під час затримання та перебування під вартою у відділі міліції, не були переконливо спростовані. Тому вона була піддана нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню (див. рішення у справах «Тесленко проти України» (Teslenko v. Ukraine), заява № 55528/08, пункти 87 – 90, від 20 грудня 2011 року; «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 173 – 180, від 15 травень 2012 року та «Садков проти України» (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05, пункт 101, від 06 липня 2017 року).
18. Отже, було порушено матеріальний і процесуальний аспекти статті 3 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пункту 1 статті 6 конвенції за УСТАНОВЛЕНОЮ ПРАКТИКОЮ19. Заявниця також скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що її показання, надані 29 жовтня 2010 року невдовзі після фізичного та психологічного жорстокого поводження працівників міліції, були використані для обґрунтування її засудження.
20. Уряд стверджував, що ця скарга була явно необґрунтованою.
21. Суд бере до уваги аргумент Уряду, що оскаржувані показання були надані в присутності обраного заявницею захисника і вона насправді не визнала себе винною у вчиненні стверджуваного вбивства. Водночас Суд зауважує, що показання містили численні фактологічні деталі, які могли вплинути на спосіб проведення подальшого розслідування, а також на спосіб отримання та тлумачення інших доказів (див. пункт 4). Хоча, як зазначив Уряд, національні суди посилалися на велику кількість інших доказів для засудження заявниці, в їхній аргументації також робилося посилання на її показання, надані того ж дня, як її було взято під варту та встановлено, що вона мала отримані за нез’ясованих обставин тілесні ушкодження обличчя. Відхиляючи як необґрунтовані твердження заявниці про чинення тиску, суди посилалися виключно на висновки проведеного на національному рівні розслідування, яке, як було встановлено, було поверховим (див. для порівняння та в якості протилежного прикладу рішення у справах «Утвенко та Борисов проти Росії» (Utvenko and Borisov v. Russia), заяви № 45767/09 та № 40452/10, пункти 172 і 173, від 05 лютого 2019 року та «Антонюк проти України» [Комітет] (Antonyuk v. Ukraine) [Committee], заява № 48040/09, пункти 67 і 68, від 07 травня 2020 року).
22. Розглянувши всі надані йому матеріали, Суд доходить висновку, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, а тому вона має бути визнана прийнятною. Він також повторює, що визнання допустимими доказами показань, отриманих в результаті жорстокого поводження, забороненого статтею 3 Конвенції, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні, призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили показань, а також від того, чи було їхнє використання вирішальним для засудження обвинуваченого (див. рішення у справах «Гефген проти Німеччини» [ВП] (Gäfgen v. Germany) [GC], заява № 22978/05, пункт 166, ЄСПЛ 2010 та «Замфереско проти України» (Zamferesko v. Ukraine), заява № 30075/06, пункти 70 – 72, від
15 листопада 2012 року).
23. З огляду на свою усталену практику Суд вважає, що ця скарга свідчить про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
24. Заявниця вимагала 100 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 850 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді.
25. Уряд стверджував, що вимога заявниці про відшкодування моральної шкоди була надмірною та необґрунтованою, а питання компенсації витрат на правову допомогу Уряд залишив на розсуд Суду.
26. Суд вважає за розумне присудити заявниці 15 000 євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.
27. Суд також зазначає, що заявниці була надана правова допомога в розмірі суми витрат на послуги захисника, яка вимагалася. Тому він нічого не присуджує за цим пунктом.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено як матеріальний, так і процесуальний аспекти статті 3 Конвенції.Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.Постановляє, що:(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці 15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 02 березня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова
[1] Згідно з відповідною випискою з медичної карти тілесні ушкодження клінічно проявлялися як «незначний набряк, гіперемія та крововиливи в області правої щоки та лівої вилиці».