ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ТРЕТ’ЯК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF TRETIAK v. UKRAINE)
(Заява № 16215/15)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
17 грудня 2020 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Трет’як проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Арнфінн Бордсен (Arnfinn Bårdsen), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 16215/15), яку 09 березня 2015 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олександр Анатолійович Трет’як (далі –заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про заяву;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2020 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Заявник скаржився, посилаючись на статті 3, 9, 14 та 18 Конвенції, що органи державної влади не провели ефективного розслідування нападу на нього, який, на його думку, був викликаний ворожістю до нього як Свідка Єгови.
ФАКТИ
2. Заявник народився у 1972 році і проживає у м. Каменоломня Автономної Республіки Крим. Заявника представляли
пан К. Черниченко та пан А. Карбонно, юристи, які практикують у м. Львів і Париж відповідно.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
5. На момент подій заявник, який приїхав із Криму, тимчасово проживав у селищі міського типу Стрижавка Вінницького району (тобто в околицях міста Вінниці, адміністративного центру однойменної області) і працював там в організації Свідків Єгови.
6. Увечері 26 листопада 2013 року дорогою додому на заявника було вчинено напад на вулиці, де він проживав. Згідно з твердженнями заявника, коли на нього напали, він повертався додому після обходу селища від імені Свідків Єгови.
7. Згідно з твердженнями заявника в нападі брали участь три особи. З розмови нападників між собою заявник зрозумів, що головного нападника звали Русланом, а другу особу – Євгеном. Інші Свідки Єгови, які знали мешканців вулиці, на якій було вчинено напад на заявника, встановили, що Русланом був Руслан І., а Євгеном – Євген І., вони обидва проживали у будинках поблизу місця нападу (див. пункт 10). Третя особа, яка була присутня на місці інциденту або поблизу нього, була встановлена як А.Д., тесть Євгена І. На той момент Євген І. був інспектором відділу ДАІ міста Вінниці. Згідно з твердженнями заявника раніше Євген І. працював дільничним інспектором міліції у селищі, де стався напад. Згідно з твердженнями заявника А.Д. раніше працював в установах виконання покарань.
8. Заявник вважає, що напад був умотивований релігійною ненавистю. У своїх доводах до Суду він описав послідовність подій так. Руслан І. та А.Д. зупинили заявника. Від них йшов запах алкоголю. Руслан І. бив заявника по голові, а А.Д. спонукав його до цього. Заявник вважав, що вони переплутали його з кимось іншим. Тому він сказав, що був Свідком Єгови, але побиття не припинилося. Руслан І. продовжував бити його, потім повалив на землю і вдарив ногою. Заявник намагався втекти, але Руслан І. штовхнув його до огорожі. А.Д. заблокував йому шлях для втечі. Тоді до нападу приєднався Євген І., крикнувши: «Його треба кінчати!». Потім він схопив заявника та крикнув: «Забирайтеся геть!» (Убирайтесь отсюда, чтобы вас тут больше не было). Заявник інтерпретував посилання на множину у цій заяві як посилання на всіх Свідків Єгови у селищі. Руслан І. пішов за битою, повернувся і почав бити заявника по голові та ногах. Зрештою заявнику вдалося вирватися і втекти.
9. Того ж вечора заявника госпіталізували до лікарні і він проходив там лікування до 10 грудня 2013 року. Йому діагностували перелом носа, струс головного мозку, забійні рани брови, вуха, губ та колін, а також крововилив навколо ока. На рани на носі та голові було накладено шви. 24 січня 2014 року група судово-медичних експертів кваліфікувала ці ушкодження як «легкі тілесні ушкодження». Як визначено у національних нормативних актах, такі тілесні ушкодження на момент заподіяння не загрожували життю, але спричинили неможливість працювати протягом шести – двадцяти одного дня. Експерти дійшли висновку, що тілесні ушкодження могли бути заподіяні або кулаком, або іншим тупим предметом.
10. 26 листопада 2013 року о 22 год. 00 хв. працівники міліції допитали товаришів заявника, Свідків Єгови, які супроводжували його до лікарні. На підставі їхніх знань про осіб, які жили на вулиці, де стався напад, вони встановили, що «Русланом» та «Євгеном» могли бути Руслан І. та Євген І. (див. пункт 7).
11. 27 листопада 2013 року працівники міліції допитали заявника у лікарні. Він сказав, що з розмови, почутої ним між нападниками, він дізнався імена двох з них – Руслана та Євгена. Він сказав, що не знав, чому вони напали на нього, і коли запитав нападників, чому вони б’ють його, вони не відповіли.
12. 28 листопада 2013 року працівники міліції допитали Євгена І. Він зазначив, що в день інциденту бачив, як його сусід, Руслан І., напав на незнайомця. Руслан сказав, що незнайомець був «маніяком», який ходив селом і чіплявся до жінок та дітей, тому хотів провчити його. Євген сказав Руслану припинити бити чоловіка; Руслан І. так і вчинив і повернувся до свого будинку. Тоді Євген І. сам пішов додому. Однак, повертаючись до свого будинку, він помітив, що Руслан І. повернувся та почав бігти за незнайомцем.
13. 03 грудня 2013 року працівники міліції допитали пана Л., товариша заявника, який був Свідком Єгови, та, вочевидь, сусідом заявника та першою особою, яка говорила з ним після нападу. Л. переказав працівникам міліції виклад подій, який розповів йому заявник одразу після інциденту. Заявник сказав Л., що його побив «незнайомий йому чоловік» на ім’я Руслан. Спочатку він бив заявника кулаком, а потім пішов до свого будинку і взяв биту, якою продовжив бити заявника. Ще один незнайомий чоловік тримав заявника, не даючи йому змоги втекти, а інший чоловік стояв поруч. Після того, як перший чоловік пішов до будинку за битою, другий запитав заявника, звідки він був родом і чим займався у селищі. Вислухавши відповідь, другий чоловік сказав заявнику забиратися геть.
14. 06 грудня 2013 року працівники міліції допитали А.Д. і він зазначив, що в ніч інциденту бачив, як Руслан І. бив незнайомця. А.Д. розповів про це своєму зятю Євгену І., і Євген пішов подивитися, що відбувалося. Через дві – три хвилини він повернувся, але нічого не сказав про інцидент.
15. 11 грудня 2013 року працівники міліції допитали заявника. Він надав стислі показання, що 26 листопада приблизно о 19 год. 00 хв. дорогою додому на нього напали жителі селища. Пізніше заявник дізнався, що нападниками були Руслан І., Євген І. та А.Д. Він вважав, що напад був релігійно вмотивований, оскільки коли він сказав їм: «Ви напевне помилилися, я є Свідком Єгови – людиною, яка не спричинила нічого поганого», вони почали говорити «Забирайтеся геть, не проповідуйте тут». Ці особи побили заявника в голову. Заявник зазначив, що мав намір давати показання лише слідчому обласної прокуратури, оскільки до злочину були причетні працівники правоохоронних органів.
16. 05 та 12 грудня 2013 року та 30 січня 2014 року було допитано двох інших сусідів, які зазначили, що бачили, як Руслан І. бився з незнайомцем, а Євген І. намагався зупинити бійку та відтягнути Руслана І.
17. 30 грудня 2013 року прокурор, який здійснював нагляд за слідством, подав рапорт своєму начальнику, прокурору Вінницького району. У рапорті зазначалося, що прокурор вважав твердження заявника від 11 грудня занадто неточними щодо конкретної участі кожного з нападників і запросив його на додатковий допит 12 грудня, але 24 грудня захисник заявника повідомив прокурора, що заявник відмовився давати показання, оскільки не довіряв місцевим правоохоронним органам, адже Євген І. був працівником міліції, а також заявник наполягав на проведенні розслідування прокуратурою області.
18. 24 січня 2014 року працівники міліції пред’явили офіційні обвинувачення Руслану І. in absentia у вчиненні хуліганства за обтяжуючих обставин, злочину, передбаченого частиною четвертою статті 296 Кримінального кодексу України (див. пункт 36).
19. 30 січня 2014 року працівники міліції допитали матір Руслана І., яка сказала, що 27 листопада 2013 року її син поїхав працювати до Росії, та що він говорив їй, що побив чоловіка. Брат Руслана І. зазначив, що нічого не знав ані про цей інцидент, ані про місцезнаходження брата.
20. 10 лютого 2014 року заявник звернувся до Вінницького районного суду із заявою про відвід слідчого міліції С., який проводив розслідування його справи. Він зазначив, що слідчий, як вбачалося, використовував своє службове становище, аби спробувати виправдати одного з нападників, Євгена І., який був працівником міліції.
21. 17 лютого 2014 року Вінницький міський суд постановив затримати Руслана І.
22. 24 лютого 2014 року Руслана І. було оголошено у розшук, а його розшук – доручено Вінницькому районному відділу міліції.
23. У лютому 2014 року слідчий міліції подав своєму керівництву два рапорти, в яких повідомив, що не зміг зв’язатися із заявником за вказаною адресою у смт. Стрижавка, а також що заявник проходив лікування в Криму та відмовлявся співпрацювати, наполягаючи на проведенні розслідування саме прокуратурою області.
24. 28 лютого 2014 року слідчий міліції оглянув місце події та склав відповідний протокол.
25. Того ж дня розслідування було зупинено до розшуку Руслана I.
26. Згідно з двома рапортами працівників міліції, поданими в березні 2014 року, працівники міліції допитали родину Руслана І. щодо його місцезнаходження та намагалися знайти додаткових свідків; обидва заходи не дали жодних результатів.
27. У невстановлену дату Державна прикордонна служба України у відповідь на запит від 12 лютого 2014 року повідомила працівників міліції, що Руслан І. перетинав кордон України з Росією о
23 год. 00 хв. 27 листопада 2013 року та 25 лютого 2014 року.
28. 20 червня 2014 року прокуратура повідомила заявнику, що не вбачала доказів причетності Євгена І. або А.Д. до нападу на нього.
29. 17 березня 2017 року працівники міліції допитали брата
Руслана І. щодо його місцезнаходження. Брат зазначив, що не знав, де перебував Руслан, і не розмовляв з ним упродовж трьох років.
30. 13 квітня 2017 року органи державної влади України оголосили Руслана І. в міжнародний розшук.
31. 07 червня 2017 року Руслан І. був затриманий у м. Москва.
32. 12 червня 2017 року органи державної влади України звернулися із запитом про екстрадицію Руслана І. з Росії.
33. 14 грудня 2017 року розслідування було відновлено. Того ж дня слідчий допитав Руслана І., який тим часом був або екстрадований, або добровільно повернувся в Україну. Суд не повідомили про результати цього допиту.
34. 19 грудня 2017 року до Вінницького районного суду було подано обвинувальний висновок, в якому Руслан І. обвинувачувався у вчиненні хуліганства за обтяжуючих обставин.
35. Як доказ причетності Євгена І. до нападу, заявник надав стенограму розмови між Євгеном І. та Г., Свідком Єгови, який, вочевидь, знав як заявника, так і Євгена І. Походження та точність стенограми перевірити неможливо. Згідно зі стенограмою темою розмови була можливість мирного врегулювання ситуації, яка виникла після нападу на заявника. Під час розмови Євген І. заперечив, що нападав або тримав заявника. Він підтвердив, що Руслан І. перебував у стані алкогольного сп’яніння і стояв біля свого будинку, коли заявник проходив повз; Руслан І., перебуваючи у стані алкогольного сп’яніння, сказав, що заявник був «маніяком», оскільки носив довгий шкіряний плащ і чіплявся до жінок та дітей. Коли Євген І. побачив, що Руслан напав на заявника, він намагався зупинити його та заспокоїти, але безуспішно.
відповідні НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА та практика
36. Стаття 296 Кодексу передбачає кримінальну відповідальність за «хуліганство» (іноді також перекладається англійською мовою як «disorderly acts»), що визначається як «грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом». Частина четверта статті передбачала, що якщо ці діяння були вчинені із застосуванням предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень, хуліганство каралося позбавленням волі на строк від трьох до семи років.
ПРАВОСТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ статті 3 КОНВЕНЦІЇ
37. Заявник скаржився, що органи державної влади не провели ефективного розслідування нападу на нього всупереч їхньому зобов’язанню за статтею 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»Прийнятність
38. Уряд стверджував, що під час визначення рівня суворості, необхідного для застосування статті 3 Конвенції, мало значення, чи було жорстоке поводження заподіяне представником держави чи приватними особами. Необхідно враховувати ступінь тяжкості тілесних ушкоджень потерпілого та їхніх наслідків для нього, і поводження, здійснене приватними особами у таких випадках має бути більш серйозним (тобто рівень суворості має бути вищим), щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Інакше тягар, покладений на державу позитивними зобов’язаннями, передбаченими статтею 3 Конвенції, був би нерозумним. З огляду на такий підхід поводження, про яке йдеться в цій справі, не досягло необхідного рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Тілесні ушкодження, яких зазнав заявник, не спричинили тривалих наслідків для здоров’я.
39. Заявник стверджував, що отримав тяжкі тілесні ушкодження, які загрожували життю та вимагали хірургічного втручання, а також тривалого періоду госпіталізації. Напад мав тривалі фізичні та психологічні наслідки. Отже, стаття 3 Конвенції була застосовною.
40. Суд вказує, що беззаперечним було те, що Руслан І. бив заявника кулаками та битою по обличчю та голові, і це призвело до необхідності проведення серйозної операції та тривалого перебування в лікарні. Напад стався вночі і не був абсолютно нічим спровокований (на відміну, наприклад, від тілесних ушкоджень, заподіяних в результаті обопільної бійки, розпочатої потерпілим). Таке поводження мало викликати у заявника почуття страху, страждання, безпорадності та неповноцінності, таким чином принизивши його гідність, і становити нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження, яке підпадає під дію статті 3 Конвенції (див. для порівняння рішення у справах «Олександр Ніконенко проти України» (Aleksandr Nikonenko v. Ukraine), заява № 54755/08, пункти 7 та 40, від 14 листопада 2013 року та «Чахір проти Республіки Молдова» (Ceachir v. the Republic of Moldova), заява № 50115/06, пункт 47, від 10 грудня 2013 року).
41. Суд також зазначає, що ця частина скарги не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.СутьДоводи сторін
42. Заявник стверджував, що органи державної влади не провели розслідування для з’ясування ролі Євгена І. та А.Д. в інциденті нібито через їхній зв’язок з правоохоронними органами. Замість того, щоб пред’явити обвинувачення усім трьом чоловікам у замаху на вбивство, органи державної влади пред’явили обвинувачення лише Руслану І. у вчиненні хуліганства. Однак причетність Євгена І. до нападу підтверджувалася записом його розмови з другом заявника, Свідком Єгови (див. пункт 35), та визнанням ним того, що він бачив, як Руслан І. напав на заявника (див. пункт 12); проте всупереч своєму службовому обов’язку він, як працівник правоохоронних органів, не захистив заявника та не повідомив про злочин. Заявник заперечив проти тверджень Уряду, що він не співпрацював зі слідством (див. пункт 43), і стверджував, що виклики на допити надсилалися йому із затримкою та під час його перебування на лікуванні в Криму, однак він був готовий співпрацювати зі слідством. Розслідування не було оперативним або ефективним.
43. Уряд стверджував, що правоохоронні органи зробили все можливе, щоб у повному обсязі розслідувати напад. Ніщо не свідчить, що розслідування не було незалежним або що заявнику було відмовлено у можливості взяти в ньому участь. Однак заявник тривалий час не співпрацював зі слідством (див. пункти 17 та 23). До березня 2014 року усі ключові докази були зібрані, а всі основні слідчі дії (судово-медичні експертизи та допити свідків і потенційних свідків) проведені. Органи державної влади оперативно встановили особу нападника. Однак його місцезнаходження довгий час залишалося невідомим, незважаючи на зусилля органів державної влади для його пошуку, у тому числі оголошення його в національний та міжнародний розшук і запит про його екстрадицію з Росії.Оцінка Суду
(a) Відповідні загальні принципи
44. Стаття 3 Конвенції вимагає, щоб органи державної влади проводили ефективне офіційне розслідування стверджуваного жорстокого поводження, здійсненого приватними особами; це розслідування, в принципі, має бути здатним призвести до встановлення фактів справи, а також до встановлення і покарання винних осіб. Таке розслідування має проводитися незалежно, оперативно та з розумною швидкістю. Потерпілий повинен мати можливість ефективно брати участь у розслідуванні (див. рішення у справі «О’Кіффі проти Ірландії» [ВП] (O’Keeffe v. Ireland) [GC],
заява № 35810/09, пункт 172, від 28 січня 2014 року).
(b) Застосування зазначених принципів у цій справі
45. Через три місяці після того, як свідок чітко вказав на Руслана І. як нападника, і через місяць після пред’явлення чоловіку офіційного обвинувачення у зв’язку з нападом, йому дозволили вільно виїхати з України до Росії (див. пункти 12, 18 і 27).
46. Крім того, хоча органи державної влади мали точну інформацію, що нападник перебував у Росії принаймні з січня
2014 року (див. пункти 19 і 27), вони не оголошували його у міжнародний розшук до квітня 2017 року (див. пункт 30). Як вбачається, після вжиття цього заходу, Руслан І. був швидко затриманий у Росії, що дозволило відновити та завершити досудове розслідування до грудня 2017 року (див. пункти 31 та 33).
47. Хоча після оголошення Руслана І. в міжнародний розшук, слідство швидко просунулося, Уряд не надав жодного пояснення цій трирічній затримці (див. для порівняння рішення у справах «Агаче та інші проти Румунії» (Agache and Others v. Romania), заява № 2712/02, пункти 83 та 84, від 20 жовтня 2009 року, «Алієва та Алієв проти Азербайджану» (Aliyeva and Aliyev v. Azerbaijan), заява № 35587/08, пункти 78 та 80, від 31 липня 2014 року та «Наср і Галі проти Італії» (Nasr and Ghali v. Italy), заява № 44883/09, пункти 270 та 274,
від 23 лютого 2016 року).
48. Суд визнає, що органи державної влади зіткнулися з певними труднощами в отриманні практичної співпраці заявника зі слідством. Заявник вказав причини своєї неявки на допит. Суд не вважає за необхідне визначати, яка сторона несла відповідальність за відсутність співпраці. У будь-якому випадку Суд не розуміє, якого суттєвого прогресу можна було досягнути у розслідуванні за відсутності Руслана І., причиною якої була зазначена бездіяльність органів державної влади.
49. Стосовно скарги заявника, що органи державної влади не пред’явили обвинувачення Євгену І. у зв’язку з нападом, Суд вказує на суперечливість доказів щодо цього, оскільки свідки заперечували його причетність до фактичного нападу на заявника та власні показання заявника підтверджували ці показання (див. пункти 16 та 35). Як вбачається, ступінь активної участі Євгена І. у нападі, якщо така взагалі була, можна було ефективно дослідити лише після забезпечення можливості допиту Руслана І. Суд вважав встановленим, що органи державної влади не змогли запобігти його втечі до Росії, а потім неналежним чином відклали вжиття заходів для його затримання та екстрадиції з цієї держави.
50. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що органи державної влади не провели ефективного розслідування жорстокого поводження, якому був підданий заявник.
51. Отже, було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції.СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ статті 14 конвенції у поєднанні зі статтею 3 КОНВЕНЦІЇ
52. Посилаючись на статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції, заявник скаржився, що органи державної влади не вжили всіх розумних заходів для викриття мотиву релігійної ненависті, який, на його думку, став підґрунтям для нападу на нього. Стаття 14 Конвенції передбачає:
«Користування правами та свободами, визнаними в [цій] Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».
53. Уряд заперечив проти цього аргументу.
54. Суд зазначає, що заявник із затримкою повідомив органи державної влади про можливий релігійний мотив нападу на нього і спочатку стверджував, що не знав причини нападу (див. пункт 10). Подальші показання щодо цього також є доволі суперечливими: заявник вважав, що напад був умотивований релігійним упередженням, але водночас зазначив, що саме він першим назвав себе Свідком Єгови уже після того, як напад розпочався (див. пункт 8). Крім того, згідно з первинним викладом подій, наданим заявником своєму другові, Свідку Єгови Л., одразу після нападу, заявник ніколи не говорив Руслану І., єдиній людині, яка дійсно била його, що він був Свідком Єгови та повідомив про це лише Євгену І. після того, як напад вже розпочався і за відсутності головного нападника (див. пункт 13).
55. У будь-якому випадку вжиття основних заходів, необхідних для розслідування підозр заявника щодо стверджуваної релігійної вмотивованості нападу (допит Руслана І. та, можливо, проведення очної ставки між Русланом І. та заявником, Євгеном І. та А.Д.) вимагало присутності Руслана І. Саме у зв’язку із затримкою у вжитті національними органами влади заходів для затримання Руслана І. та забезпечення можливості його допиту Суд встановив порушення статті 3 Конвенції.
56. Отже, скарга заявника за статтею 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції тісно пов’язана з його скаргою за статтею 3 Конвенції і тому має бути визнана прийнятною. Однак вона не порушує жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду.СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ статті 9 конвенції, взятої окремо, та у поєднанні зі статтею 14 КОНВЕНЦІЇ
57. Заявник скаржився на неналежне реагування органів державної влади на напад, якого він зазнав у контексті своєї релігійної діяльності. Він послався на статтю 9 Конвенції, взяту окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Перше положення передбачає:
«1. Кожен має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання під час богослужіння, навчання, виконання та дотримання релігійної практики і ритуальних обрядів як одноособово, так і спільно з іншими, як прилюдно, так і приватно.
2. Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони публічного порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»
58. Уряд заперечив проти цього аргументу.
59. Суд повторює, що відповідальність на державу покладається у тих випадках, коли релігійні переконання є супротивними або заперечуються таким чином, що це заважає тим, хто сповідує такі переконання, реалізовувати свою свободу дотримуватися їх або виражати. У таких випадках держава має забезпечити прихильникам цих переконань мирне користування правами, гарантованими статтею 9 Конвенції. Суд повинен розглядати такі питання з точки зору позитивного зобов’язання органів державної влади (див. рішення у справах «Бегелурі та інші проти Грузії» (Begheluri and Others v. Georgia), заява № 28490/02, пункт 160, від 07 жовтня 2014 року та «Караахмед проти Болгарії» (Karaahmed v. Bulgaria),
заява № 30587/13, пункт 93, від 24 лютого 2015 року).
60. Однак у цій справі виникає питання, чи можна вважати статтю 9 Конвенції застосовною до скарг заявника з огляду на те, чи порушуватиметься за нею питання, відмінне від розглянутого Судом за статтею 3 Конвенції.
61. Заявник стверджував, що на нього напали дорогою додому після обходу селища від імені Свідків Єгови (див. пункт 6). Однак навіть приймаючи його твердження стосовно цього, не існувало жодного підтвердження, що заявник насправді якимось чином сповідував свою релігію, коли на нього напали.
62. Як зазначив Суд у пункті 54, обставини справи не підтверджують підозри заявника, що напад був пов’язаний з його релігією.
63. Суд доходить висновку, що ніщо не свідчить про застосовність статті 9 Конвенції та виникнення у держави-відповідача позитивних зобов’язань за цим положенням.
64. Отже, ця частина заяви є несумісною з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.СТВЕРДЖУВАНе ПОРУШЕННЯ статті 18 конвенції у поєднанні зі статтею 3 КОНВЕНЦІЇ
65. Заявник стверджував, що слідчий орган діяв недобросовісно, оскільки не провів ефективного розслідування інциденту та не долучив певні документи, які заявник хотів би долучити до матеріалів справи на національному рівні. Стаття 18 Конвенції передбачає:
«Обмеження, дозволені згідно з [цією] Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, не застосовуються для інших цілей ніж ті, для яких вони встановлені.»
66. Навіть припустивши необхідність розгляду зазначеного питання в контексті цього провадження та не взявши до уваги, що скарги заявника у зв’язку з цим досі розглядаються національним судом першої інстанції, Суд зазначає, що стаття 18 Конвенції (у поєднанні зі статтею 3 Конвенції) не застосовується до цієї справи, оскільки порушення статті 18 Конвенції може виникнути лише у випадку, коли відповідне право або свобода підлягають обмеженням, дозволеним Конвенцією (див. рішення у справі «Мерабішвілі проти Грузії» [ВП] (Merabishvili v. Georgia) [GC], заява № 72508/13, пункт 290,
від 28 листопада 2017 року).
67. Стаття 3 Конвенції не підлягає таким обмеженням. На відміну від більшості основних положень Конвенції, у статті 3 Конвенції не наводиться жодних винятків і відповідно до пункту 2 статті 15 Конвенції відступ від неї не допускається навіть у випадку суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації (див., наприклад, рішення у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункт 195, від 13 грудня
2012 року).
68. Отже, відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4
статті 35 Конвенції ця скарга має бути відхилена як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
69. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
70. Заявник вимагав 30 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 6 400 євро в якості компенсації судових та інших витрат, що включали витрати на правову допомогу, понесені під час провадження в національних органах влади (1 000 євро) та у Суді (5 400 євро).
71. Уряд вважав, що вимоги заявника були необґрунтованими та надмірними. Крім того, він стверджував, що вимоги стосовно компенсації судових та інших витрат не підтверджувалися жодними відповідними документами.
72. Суд присуджує заявнику 7 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.
73. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Суд зауважує, що для обґрунтування витрат, які вимагалися, заявник надав лише рахунки-фактури від пана Черниченка та пана Карбонно. Жодного документа, який би свідчив, що заявник фактично сплатив зазначені у рахунках-фактурах суми або взяв на себе зобов’язання та мусив сплатити їх, надано не було. З огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії Суд нічого не присуджує за цим пунктом.
74. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції, взятою окремо, та у поєднанні зі статтею 14 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено процесуальний аспект статті 3 Конвенції;Постановляє, що скарги заявника за статтею 14 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції не порушують жодного питання, яке вимагало б окремого розгляду;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 7 500 (сім тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 грудня
2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
{ Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Арнфінн Бордсен
(Arnfinn Bårdsen)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy