ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ЦЕНТР «УКРАСА» ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF TSENTR “UKRASA” v. UKRAINE)
(Заява № 2836/10)
У текст рішення 06 грудня 2021 року було внесено
зміни відповідно до Правила 81 Регламенту Суду
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
25 листопада 2021 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Центр «Украса» проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Стефані Моро-Вікстром (Stéphanie Mourou-Vikström), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 2836/10), яку 30 грудня 2009 року, подало до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) підприємство «Центр «Украса» (далі – підприємство-заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скаргу на порушення принципу юридичної визначеності та визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 04 листопада 2021 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Ця заява стосується питання res judicata. Підприємство-заявник скаржилося за статтею 6 Конвенції, що національні суди двічі розглянули той самий спір між тими ж сторонами.
ФАКТИ
2. Підприємство-заявник «Центр «Украса»» – приватне підприємство, зареєстроване згідно із законодавством України. У Суді його представляв пан Л.С. Волошин, юрист, який практикує у м. Рівне.
3. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.
5. 15 червня 2004 року Державна виконавча служба уклала договір зі спеціалізованим державним підприємством «У.Ю.», яким делегувала продаж на прилюдних торгах об’єкта незавершеного будівництва, розташованого у м. Рівне, Україна (далі – будівля), арешт на який був накладений Державною виконавчою службою. Майно належало дочірньому підприємству «Р.А.С.» відкритого акціонерного товариства (далі – ВАТ). На нього було накладено арешт згідно з постановою Державної виконавчої служби від 16 квітня 2004 року. Продаж майна мав на меті погасити борги підприємства «Р.А.С.».
6. 02 липня 2004 року підприємство «У.Ю.» провело прилюдні торги, і підприємство-заявник придбало будівлю.
7. Того ж дня Державна виконавча служба видала підприємству-заявнику акт про придбання будівлі, а приватний нотаріус – свідоцтво на право власності на будівлю.
8. 23 лютого 2005 року ВАТ продало будівлю приватному підприємству «К.», яке, у свою чергу, 01 березня 2005 року продало її приватному підприємству «Г.», порушивши заборону на відчуження будівлі[1].
Провадження у справі № 12/2549. 16 липня 2004 року ВАТ звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом проти Державної виконавчої служби, підприємства-заявника та підприємства «У.Ю.», вимагаючи визнати недійсними (i) дії Державної виконавчої служби щодо продажу будівлі, (ii) прилюдні торги з продажу будівлі від 02 липня 2004 року, (iii) акт про придбання будівлі з прилюдних торгів від 02 липня
2004 року та (iv) свідоцтво про право власності підприємства-заявника на будівлю; а також витребувати будівлю з володіння підприємства-заявника. ВАТ стверджувало про наявність у нього права власності на будівлю і незаконність передачі будівлі до статутного фонду підприємства «Р.А.С.». Підприємство «Р.А.С.» брало участь у справі як третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог. Під час розгляду справи воно повністю підтримало позицію ВАТ.
10. Після нового розгляду справи 17 серпня 2005 року Господарський суд Рівненської області закрив провадження щодо правомірності дій Державної виконавчої служби у зв’язку з відсутністю компетенції для вирішення спору та відмовив у задоволенні решти позовних вимог як необґрунтованих, встановивши, що підприємство «Р.А.С.» мало право власності на будівлю, оскільки на момент подій ВАТ передало будівлю до статутного фонду підприємства «Р.А.С.», і ця будівля стала власністю останнього до проведення прилюдних торгів. Суд зазначив, inter alia, що підприємство «Р.А.С.» повною мірою використовувало своє право власності та могло володіти, користуватися та розпоряджатися будівлею на власний розсуд. Суд також вказав на відсутність послідовності в позиції ВАТ, оскільки під час розгляду справи воно відмовилося від своєї позовної вимоги про визнання його права власності на будівлю та витребування будівлі. Підприємство «Р.А.С.» підтримало позовні вимоги ВАТ і не заявляло самостійних вимог, оскільки вважало будівлю власністю ВАТ. Однак підприємство «Р.А.С.» було боржником у виконавчому провадженні. Господарський суд також зазначив, що підприємство «Р.А.С.» не оскаржувало дії чи бездіяльність Державної виконавчої служби у встановленому законом порядку.
11. 31 жовтня 2005 року Львівський апеляційний господарський суд залишив це рішення без змін.
12. 02 березня 2006 року Вищий господарський суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій.
13. 28 грудня 2006 року Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного провадження.
провадження у справі № 2a-414/0714. 01 лютого 2007 року підприємство «Р.А.С.» звернулося до Рівненського міського суду з адміністративним позовом проти Державної виконавчої служби та підприємства-заявника, вимагаючи визнання (i) протиправними дії першої у зв’язку з продажем будівлі, (ii) нечинною постанови від 16 квітня 2004 року про арешт будівлі та (iii) акта про придбання будівлі з прилюдних торгів від 02 липня
2004 року.
15. 03 грудня 2007 року Рівненський міський суд частково задовольнив позов, визнавши протиправними дії Державної виконавчої служби щодо вжиття заходів з продажу будівлі та нечинною постанову від 16 квітня 2004 року про арешт будівлі. Суд відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним акта від 02 липня 2004 року як необґрунтованої, посилаючись на існуюче рішення господарських судів щодо цього питання.
16. 18 вересня 2008 року Львівський апеляційний адміністративний суд залишив постанову суду першої інстанції без змін.
17. 09 лютого 2011 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій.
Провадження у справі № 15/14018. У листопаді 2008 року, посилаючись на ухвалу апеляційного суду у справі № 2a-414/07, підприємство «Р.А.С.» звернулося до Господарського суду Рівненської області з позовом проти підприємства «У.Ю.», підприємства-заявника та Державної виконавчої служби, вимагаючи визнати недійсними (i) проведення прилюдних торгів з продажу будівлі від 02 липня 2004 року, (ii) акта про придбання будівлі з прилюдних торгів від 02 липня 2004 року та (iii) свідоцтва про право власності підприємства-заявника на будівлю. Підприємство «Р.А.С.» стверджувало про незаконність прилюдних торгів від 02 липня 2004 року.
19. 12 грудня 2008 року Господарський суд Рівненської області задовольнив позов і визнав недійсними прилюдні торги, акт про придбання будівлі та свідоцтво про право власності підприємства-заявника на будівлю. У відповідь на аргумент підприємства-заявника про силу res judicata рішення у справі № 12/254 суд першої інстанції зазначив, що стаття 80 Господарського процесуального кодексу України не застосовувалася, оскільки в зазначеному провадженні підприємство «Р.А.С.» не висувало власних позовних вимог у зв’язку з предметом спору, оскільки мало процесуальний статус третьої особи, яка не заявляє самостійних позовних вимог. Крім того, підставою для подання позову у справі № 15/140 було рішення в адміністративній справі, яке набрало законної сили. Підприємство-заявник подало апеляційну скаргу, вказавши на силу res judicata рішень, винесених у справі № 12/254. Воно просило апеляційний суд припинити провадження відповідно до частини другої статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
20. 12 березня 2009 року Львівський апеляційний господарський суд залишив рішення суду першої інстанції без змін. Апеляційний суд посилався на висновки в остаточному рішенні у справі № 2а-414/07, яким було визнано протиправними дії Державної виконавчої служби, і яке стало підставою не припиняти провадження у справі відповідно до частини другої статті 80 Господарського процесуального кодексу України.
21. Підприємство-заявник подало касаційну скаргу. Воно посилалося, серед інших аргументів, на те, що провадження мало бути припинено з огляду на силу res judicata рішень, винесених у справі № 12/254, спір, який стосувався того ж предмету між тими ж сторонами і був вирішений ще в 2005 році.
22. 12 серпня 2009 року Вищий господарський суд України залишив постанову апеляційного суду без змін. Суд не прокоментував провадження у справі № 12/254.
23. 01 жовтня 2009 року Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного провадження.
Провадження у справі № 11/7424. У 2009 році підприємство-заявник звернулося до господарського суду із позовом проти підприємства «Р.А.С.», Державної виконавчої служби та підприємства «У.Ю.», вимагаючи відшкодування суми у розмірі 370 000 українських гривень (далі – грн) – суми, сплаченої під час прилюдних торгів для придбання будівлі – та 377 500 грн витрачених на поліпшення будівлі.
25. 07 лютого 2012 року Господарський суд Рівненської області відмовив у задоволенні позову.
26. 15 травня 2012 року Рівненський апеляційний господарський суд частково задовольнив апеляційну скаргу підприємства-заявника, присудивши йому суму у розмірі 370 000 грн, яка мала бути стягнута з Головного управління Державної казначейської служби України у Рівненській області. Ця постанова набрала законної сили.
27. 21 лютого 2019 року Державна казначейська служба України повідомила Міністерство юстиції України, що 27 грудня 2012 року на банківський рахунок підприємства-заявника було перераховано 370 000 грн.
відповідна нормативно-правова база
28. На момент подій у статті 26 Господарського процесуального кодексу України вказувалося, серед інших положень, що треті особи, які заявляли самостійні вимоги, могли вступити у справу до прийняття рішення господарським судом, подавши позов до однієї або двох сторін.
29. На момент подій стаття 80 Господарського процесуального кодексу України передбачала, що господарський суд мав припиняти провадження у справі, якщо попереднє рішення було ухвалено господарським судом або іншим органом, який в межах своєї компетенції вирішив господарський спір між тими ж сторонами, про той же предмет і з тих же підстав.
ПРАВО
межі розгляду справи30 У відповідь на зауваження Уряду 16 травня 2019 року підприємство-заявник додатково поскаржилося за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, по-перше, на ухвалення національними судами суперечливих рішень у справах № 12/254 та № 15/140, що порушило його право власності, а по-друге, на незадоволення у справі № 11/74 національними судами його позовної вимоги про відшкодування витрат на невід’ємне поліпшення будівлі у розмірі 377 500 грн.
31. На думку Суду, нові скарги не є уточненням первинної скарги підприємства-заявника, щодо якої сторони надали зауваження. Отже, Суд не вважає за доцільне розглядати зараз ці питання окремо (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Пиряник проти України» (Piryanik v. Ukraine), заява № 75788/01, пункт 20, від 19 квітня 2005 року).
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ пункту 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ (СКАРГА щодо RES JUDICATA)32. Підприємство-заявник скаржилося, що у справі № 15/140 господарські суди не врахували остаточні рішення, ухвалені у справі № 12/254 щодо дійсності прилюдних торгів та його права власності на будівлю. Воно посилалося на пункт 1 статті 6 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...»
Прийнятність33. Суд зазначає, що ця скарга не є ні явно необґрунтованою, ні неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
Суть34. Підприємство-заявник стверджувало, що провадження в обох справах, тобто у справах № 12/254 і № 15/140, були ідентичними, оскільки стосувалися того ж предмета і тих же сторін, а національні суди порушили його право на юридичну визначеність, повторно розглянувши справу в 2008 – 2009 роках.
35. Уряд стверджував про відсутність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки два судові провадження, а саме: у справах № 12/254 та № 15/140, стосувалися різних сторін, мали різний матеріальний обсяг та різні підстави. Зокрема, у справі № 12/254 національні суди розглянули питання про майнові права ВАТ у зв’язку зі стверджувано незаконною передачею будівлі підприємству «Р.А.С.», тоді як у справі № 15/140 національний суд розглянув наслідки визнання незаконними дій Державної виконавчої служби, що було встановлено в адміністративному провадженні № 2а-414/07.
36. Уряд також стверджував, що підприємство «Р.А.С.» було незалежним від ВАТ, коли діяло з метою набуття та здійснення різних майнових прав, а також брало участь в цивільному провадженні стосовно захисту цих прав, і його позов розглядався лише у справі № 15/140. Насамкінець, підприємство-заявник досягло успіху, звернувшись в межах окремого провадження за стягненням суми, сплаченої за будівлю.
37. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції під час його тлумачення у контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності охоплює вимогу про те, що коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. рішення у справі «Брумареску проти Румунії» [ВП] (Brumărescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999‑VII).
38. Цей принцип не дозволяє стороні вимагати перегляд рішення лише з метою повторного розгляду справи та її нового вирішення. Сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для повторного розгляду. Відступ від цього принципу є виправданим, лише коли він обумовлений особливими та непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пункт 52, ЄСПЛ 2003‑IX).
39. Крім того, Суд зауважує, що в усіх правових системах сила res judicata рішень має обмеження ad personam, а також щодо матеріального обсягу (див., наприклад, рішення у справах «Кехайя та інші проти Болгарії» (Kehaya and Others v. Bulgaria), заяви № 47797/99 та № 68698/01, пункт 66, від 12 січня 2006 року; «Брлетич проти Хорватії» (Brletić v. Croatia), заява № 42009/10, пункт 43, від 16 січня 2014 року; ухвали щодо прийнятності у справах «Михайлова проти Болгарії» (Mihaylova v. Bulgaria), справа № 30942/04, пункт 35, від
13 січня 2015 року та «Шулія проти Литви» [Комітет] (Šulija v. Lithuania) [Committee], заява № 76618/16, пункт 35, від 29 січня
2019 року).
40. Уряд стверджував, що провадження № 15/140 відрізнялося від провадження № 12/254 у трьох аспектах: у справі № 12/254 основне питання полягало у незаконній передачі будівлі ВАТ підприємству «Р.А.С.»; останнє не заявляло самостійних позовних вимог; і у провадженні № 15/140 підставою для подання позову були рішення у провадженні № 2а-414/07.
41. Суд зауважує, що у провадженні № 12/254 національні суди ухвалили свої рішення стосовно питань дійсності (i) прилюдних торгів з продажу будівлі від 02 липня 2004 року, (ii) акта про придбання будівлі з прилюдних торгів від 02 липня 2004 року та (iii) свідоцтва про право власності підприємства-заявника на будівлю, і визнали їх дійсними. У провадженні № 15/140 національні суди визнали недійсними (i) прилюдні торги з продажу будівлі від 02 липня
2004 року, (ii) акт про придбання будівлі з прилюдних торгів від
02 липня 2004 року та (iii) свідоцтво про право власності підприємства-заявника на будівлю. Враховуючи, що позовні вимоги в обох провадженнях були ідентичними, Суд не може погодитися з аргументом Уряду, що головне питання у провадженні № 12/254 полягало у стверджуваній незаконній передачі будівлі підприємству «Р.А.С.» (див. пункт 35).
42. Суд також зауважує, що у провадженні № 12/254 підприємство «Р.А.С.» могло заявити самостійні вимоги, якби вважало, що його права мали бути захищені (див. пункт 28). Проте воно брало участь як третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог. Підприємство «Р.А.С.» повністю підтримало позицію свого підприємства-засновника ВАТ, яке вимагало визнання прилюдних торгів і пов’язаних з ними документів недійсними, стверджуючи, inter alia, що будівля була власністю ВАТ. У провадженні № 15/140 підприємство «Р.А.С.» вимагало визнання недійсними прилюдних торгів і пов’язаних з ними документів, стверджуючи, тим не менш, що будівля належала підприємству «Р.А.С.».
43. Крім того, Суд не може погодитися з твердженням, що рішення у провадженні № 2a-414/07 виправдовували звернення до національних судів з тим же питанням для його повторного розгляду. У зв’язку з цим Суд посилається на твердження Господарського суду Рівненської області в його рішенні від 17 серпня 2005 року, в якому він вказав, що підприємство «Р.А.С.» не оскаржило дії чи бездіяльність Державної виконавчої служби у порядку, встановленому законом (див. пункт 10). Суд також зауважує, що підприємство «Р.А.С.» почало оскаржувати дії Державної виконавчої служби лише після ухвалення остаточного рішення у провадженні № 12/254, під час якого було відмовлено у задоволенні позовних вимог, які воно повністю підтримало. За таких обставин Суд вважає, що дії підприємства «Р.А.С.», вжиті ним під час проваджень № 2а-414/07 та № 15/140, були спрямовані на визнання недійсними наслідків судових рішень у провадженні № 12/254.
44. Насамкінець, провадження № 15/140 нівелювало результати судового провадження № 12/254, позбавивши його остаточне рішення юридичної сили та призвівши до порушення принципу юридичної визначеності.
45. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
інші стверджувані порушення конвенції46. Підприємство-заявник також скаржилося, що у справі № 15/140 господарські суди інакше застосовували ті самі норми законодавства та інші нормативно-правові акти, ніж у рішенні Верховного Суду України від 04 липня 2007 року у справі № 6-4424св05, яка, на його думку, була аналогічною.
47. У контексті всіх наявних у нього документів Суд вважає, що ця скарга не виявляє жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї. Отже, ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована та визнана неприйнятною відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ48. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
49. Підприємство-заявник не подало вимогу щодо справедливої сатисфакції. Тому Суд вважає, що у зв’язку з цим немає підстав присуджувати йому якусь суму.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Оголошує прийнятною скаргу щодо питання res judicata, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 25 листопада
2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Стефані Моро-Вікстром
(Stéphanie Mourou-Vikström)
Голова
[1] Виправлено 06 грудня 2021 року: речення було: «23 лютого та 01 березня 2005 року ВАТ продало будівлю приватному підприємству «Г.», порушивши заборону на відчуження будівлі.»