ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ТУЧІН ТА ТУЧІНА ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF TUCHIN AND TUCHINA v. UKRAINE)
(Заява № 40458/08)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
26 травня 2016 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Тучін та Тучіна проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи Комітетом, до складу якого увійшли:
Ханлар Гаджиєв (Khanlar Hajiyev), Голова,
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 3 травня 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 40458/08), яку 29 липня 2008 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадяни України, пан Анатолій Андрійович Тучін та пані Світлана Олександрівна Тучіна (далі – заявники).
2. Заявників представляв пан В.В. Судаков, юрист, який практикує у м. Одеса. Уряд України (далі – Уряд) представляла виконувач обов’язків Уповноваженого, на останніх етапах провадження – пані Ольга Давидчук.
3. Заявники стверджували, що не було проведено ефективного розслідування обставин смерті їхньої доньки.
4. 3 червня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявники народилися у 1943 та у 1942 роках відповідно та проживають у м. Одеса.
6. 30 квітня 2002 року донька заявників при перетині вулиці була збита автомобілем, яким керував П. Після дорожньо-транспортної пригоди вона померла у лікарні.
7. У період з квітня 2002 до жовтня 2010 року органами прокуратури було винесено щонайменше десять постанов про відмову в порушенні кримінальної справи щодо П. або про її закриття на підставі відсутності в його діях складу злочину. Усі ці постанови скасовувалися вищестоящими органами як необґрунтовані, а матеріали справи поверталися на додаткове розслідування.
8. 9 липня 2009 року заявник в рамках кримінального провадження подав до П. цивільний позов. 15 липня 2009 року його було визнано потерпілим у зазначеній кримінальній справі.
9. 26 жовтня 2010 року Суворовський районний суд м. Одеси закрив кримінальну справу щодо П. у зв’язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. 21 грудня 2010 року та 20 листопада 2012 року апеляційний суд Одеської області (далі – апеляційний суд) та Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ (далі – Вищий спеціалізований суд) відповідно залишили зазначене рішення без змін.
10. 20 листопада 2012 року Вищий спеціалізований суд постановив окрему ухвалу, якою вказав апеляційному суду та прокуратурі Одеської області на низку недоліків у провадженні. Суд зазначив, зокрема, що досудове розслідування було поверховим та затягнутим. З 2002 року слідчі дії практично не проводилися. Численні постанови слідчих органів про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом ДТП були необґрунтованими та згодом скасовувалися. Вказівки щодо усунення недоліків розслідування ігнорувались. Загальна тривалість слідства, яка становила більше десяти років, була невиправданою. У підсумку Вищий спеціалізований суд постановив, що зазначене розслідування не відповідало вимогам ані національного законодавства, ані Конвенції. Тому суд надав зазначеним органам влади вказівки вжити заходів для запобігання виникненню схожих ситуацій у майбутньому.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
11. Заявники скаржились, що не було проведено ефективного розслідування за фактом смерті їхньої доньки, що означало, що водій, якого вони звинувачували у ДТП, уникнув як кримінальної, так і цивільної відповідальності. Вони посилались на статтю 6 Конвенції.
12. Суд нагадує, що йому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи. У цій справі Суд вважає, що скарга заявників стосується виключно непроведення державними органами влади ефективного розслідування обставин смерті їхньої доньки. Відповідно, навіть якщо про цю скаргу було повідомлено Уряд як за статтею 2, так і за статтею 6 Конвенції, Суд вважає, що її слід розглядати лише за процесуальним аспектом статті 2 Конвенції (див. рішення у справах «Ігор Шевченко проти України» (Igor Shevchenko v. Ukraine), заява № 22737/04, п. 38, від 12 січня 2012 року, та «Холодков та Холодкова проти України» (Kholodkov and Kholodkova v. Ukraine) [Комітет], заява № 29697/08, пп. 26 та 27, від 7 травня 2015 року). Відповідні частини цього положення передбачають таке:
«1. Право кожного на життя охороняється законом...»
A. Прийнятність
13. Уряд доводив, що заявники не вичерпали національних засобів юридичного захисту, оскільки вони не подали цивільний позов до слідчих органів. Згідно з твердженнями Уряду, окремою ухвалою Вищого спеціалізованого суду від 20 листопада 2012 року було встановлено, що розслідування було неповноцінним та тривалим, та на цій підставі заявники могли вимагати відшкодування шкоди.
14. Заявники не погодилися. Вони зауважили, що зазначену ухвалу було постановлено більше ніж через десять років після смерті їхньої доньки. Тому, заявники стверджували, що їм не можна дорікати за те, що вони не ініціювали подальше провадження невизначної тривалості та з нечіткою перспективою на успіх.
15. Суд зазначає, що Уряд просто посилався на теоретичну можливість подання позову про відшкодування шкоди за стверджувану неефективність розслідування, але не довів, що зазначений засіб юридичного захисту був доступний на практиці. Зокрема, Уряд не послався на жодну справу, в якій суди винесли рішення за подібним позовом. Хоча винесення рішень з питань національного законодавства, яке на даний час ще не є сталим, і не належить до компетенції Суду, відсутність будь-якої судової практики вказує на невизначеність зазначеного засобу юридичного захисту на практиці. Отже, залишаючи осторонь питання щодо того, чи міг запропонований засіб юридичного захисту забезпечити належне відшкодування у зв’язку зі скаргами заявників, Суд вважає, що від заявників не вимагалось скористатися зазначеним засобом юридичного захисту (див. рішення у справі «Реус та інші проти України» (Reus and Others v. Ukraine) [Комітет], заява № 40587/07, п. 22, від 16 жовтня 2014 року). Заперечення Уряду з приводу цього пункту відхиляється.
16. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції та не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
17. Заявники стверджували, що розслідування за фактом смерті їхньої доньки було неефективним, оскільки характеризувалося надмірними затримками та відсутністю сумлінності з боку органів влади.
18. Уряд заперечив це твердження, зокрема, зазначивши, що було проведено численні слідчі дії для встановлення обставин ДТП, що спричинило смерть потерпілої.
19. Суд зауважує, що кримінальне провадження за фактом ДТП, що призвела до смерті доньки заявників, тривало більше десяти років та згодом було закрите у зв’язку із закінченням строку давності притягнення до кримінальної відповідальності. Національні органи визнали наявність серйозних недоліків у цьому провадженні, а також, що його тривалість була невиправданою (див. пункт 10). Проте у той час, коли Вищий спеціалізований суд постановив у зв’язку з цим окрему ухвалу, вже було неможливо встановити факти смерті доньки заявників та притягнути до кримінальної відповідальності водія у випадку, якщо було б встановлено його вину.
20. Суд вже встановлював порушення статті 2 Конвенції в інших справах, в яких провадження, спрямовані на встановлення обставини ДТП, що спричинило смерть потерпілого, та надання відшкодування родичам потерпілого, необґрунтовано затягувалися (див., наприклад, рішення у справах «Антонов проти України» (Antonov v. Ukraine), заява № 28096/04, пп. 50-52, від 3 листопада 2011 року; згадане рішення у справі «Ігор Шевченко проти України» (Igor Shevchenko v. Ukraine), пп. 57-62; рішення у справах «Принда проти України» (Prynda v. Ukraine), заява № 10904/05, пп. 55-57, від 31 липня 2012 року; та «Барсукови проти України» (Barsukovy v. Ukraine) [Комітет], заява № 23081/07, пп. 22-27, від 26 лютого 2015 року).
21. Вивчивши усі надані йому матеріали, Суд вважає, що Уряд не навів жодного факту або аргументу, здатного переконати його дійти іншого висновку у цій справі.
22. Отже, Суд доходить висновку, що було порушення процесуального аспекту статті 2 Конвенції.
ІI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
23. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
24. Адвокат заявника не подав жодних вимог щодо справедливої сатисфакції або компенсації судових та інших витрат. Відповідно, Суд вважає, що потреба присуджувати заявнику будь-яку суму у цьому зв’язку відсутня.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушення статті 2 Конвенції;
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 26 травня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
заступник Секретаря
Ханлар Гаджиєв
(Khanlar Hajiyev)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy