ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ТИМЧЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF TYMCHENKO v. UKRAINE)
(Заява № 47351/06)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
13 жовтня 2016 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Тимченко проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ханлар Гаджиєв (Khanlar Hajiyev), Голова
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 20 вересня 2016 року,
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 47351/06), яку 03 листопада 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Євген Олександрович Тимченко (далі – заявник). Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв пан М. Тарахкало, адвокат, який практикує у м. Харків.
2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан Іван Ліщина з Міністерства юстиції.
3. Заявник стверджував, зокрема, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції, та що на національному рівні не було проведено належного розслідування у зв’язку з цим. Крім того, він скаржився, що розгляд його справи судом був несправедливим, а умови його тримання у Ладижинській виправній колонії № 39 були неналежними. Насамкінець, заявник скаржився на порушення його права на індивідуальну заяву.
4. 09 жовтня 2013 року про вищезазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 Правила 54 Регламенту Суду.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1977 році і наразі відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Ладижинській виправній колонії № 39.
А. Кримінальне провадження щодо заявника та стверджуване жорстоке із ним поводження
6. Увечері 17 серпня 2005 року заявник прибув із м. Суми, де він проживав, до м. Київ. Невдовзі після цього, о 21 год. 20 хв., ще під час перебування на залізничному вокзалі, його було затримано за підозрою у вчиненні того ж місяця у м. Суми двох вбивств та грабежу. У його багажі були знайдені деякі речі, що належали потерпілим.
7. У своїй заяві заявник стверджував, що під час та після його затримання 17 серпня 2005 року засоби фізичного впливу до нього не застосовувалися. Також він зазначив, що одразу після затримання його було доставлено до відділу міліції, де черговим відділу його було оглянуто та складено акт тілесних ушкоджень у присутності двох понятих. У акті зазначалося, що у заявника були виявлені садна на спині та животі.
8. Заявник провів ніч у відділі міліції, ніякі слідчі дії у цей час не проводилися.
9. 18 серпня 2005 року троє працівників міліції, які прибули з м. Суми, доставили заявника до цього міста (340 км від м. Київ) на службовому автомобілі.
10. Заявник виклав подальші події наступним чином. До нього були застосовані наручники, ще одна пара наручників була вдягнута на щиколотку та туго затягнута. Коли заявник поскаржився з цього приводу, один з працівників міліції вдарів його кілька разів у живіт. Працівники міліції зупинили автомобіль біля лісосмуги, витягли його з машини та піддали його жорсткому поводженню з метою отримання зізнання у вчиненні розслідуваних злочинів. Заявник стверджував, що він був лише свідком зазначених злочинів, тоді як скоїли їх його знайомі О. та С. Працівники міліції нанесли йому сильні удари по всьому тілу. Після цього вони роздягли заявника, запхали йому до рота землю з травою та зґвалтували дерев’яною палицею. У заявника сталося неконтрольоване сечовиділення. Він погодився на всі їхні вимоги. Після перерви, протягом якої працівники міліції розпивали спиртні напої, а заявник перебував в автомобілі з водієм, вони змусили його «тренуватися» у дачі показань. Вони наполягали, щоб він визнав себе винним, не згадуючи при цьому причетності інших осіб.
11. Службовий автомобіль прибув до Ковпаківського районного відділу м. Суми 18 серпня 2005 року приблизно о 18 год. 00 хв.
12. Згідно з матеріалами справи 18 серпня 2005 року о 18 год. 20 хв. було складено протокол про затримання заявника та йому були роз’яснені його права як підозрюваного.
13. Того ж дня, о 19 год. 00 хв., заявника, який був оголений, було оглянуто судово-медичним експертом (жінкою), яка діяла за розпорядженням слідчого. 16 вересня 2005 року вона завершила складання акту судово-медичного дослідження, в якому зафіксувала наступні тілесні ушкодження: крововилив розміром 2 x 1 см на лівій скроневій ділянці заявника, ще один крововилив приблизно того ж розміру на правій тім’яно-скроневій ділянці, у внутрішньому куті правого ока садно під коричневою корочкою розміром 6 x 0,2 см, у ділянці правого краю реберної дуги горизонтально розташоване садно розміром 3 x 0,6 см, крововилив розміром 2 х 1 см та вертикально розташоване садно розміром 18 x 3 см у ділянці лівого стегна. Також на зап’ястях заявника були кругові смуги до 1 см завширшки. Заявник пояснив походження тілесних ушкоджень наступним чином: по прибутті до м. Київ, близько 21 год. 00 хв., на залізничному вокзалі його було побито невідомими особами. Експерт зазначила, що зазначені тілесні ушкодження утворились від дії «твердих тупих предметів», і що заявник міг отримати їх у зазначений ним час.
14. Заявник стверджував, що експерт зазначила в акті не всі його тілесні ушкодження, і що він не наважився поскаржитися їй на жорстоке із ним поводження, по-перше, через присутність під час огляду працівників міліції, які з ним жорстоко поводились, та по-друге, через те, що йому було соромно перед жінкою.
15. Як зазначено заявником у його заяві та підтверджено матеріалами справи, 18 серпня 2005 року з 19 год. 20 хв. до 22 год.
50 хв. у присутності захисника, пана М., призначеного заявнику слідчим, його було допитано щодо одного вбивства (пані Ч.) у вчиненні якого він зазнався. Зокрема, від зазначив, що пані Ч. була його знайомою, він випадково зустрів її біля лісу, між ними відбулась сварка, і він убив її ножем, який випав з її сумки. Заявник також зізнався, що забрав ювелірні прикраси і мобільний телефон потерпілої та продав їх.
16. Крім того, згідно викладу подій заявником у його заяві, його допит розпочався до і продовжувався під час проведення судово-медичного обстеження, у присутності великої кількості працівників міліції, у тому числі тих, з боку яких він зазнав жорстокого поводження. Він також стверджував, що у нього не було можливості поспілкуватись наодинці з захисником, який, в будь-якому випадку, не виявляв жодної зацікавленості справою та залишався пасивним.
17. У своїй відповіді на зауваження Уряду щодо прийнятності та суті заяви заявник виклав іншу версію подій, згідно з якою вперше його фактично було допитано 19 серпня 2005 року, а протокол допиту був помилково датований 18 серпня 2005 року.
18. Заявника було поміщено до Ізолятора тимчасового тримання в Сумській області (далі – Сумський ІТТ, частина, що підпорядковується Міністерству внутрішніх справ), де він тримався до його переведення до Сумського слідчого ізолятору (далі – Сумське СІЗО) 07 жовтня 2005 року.
19. У невстановлену дату адміністрація Сумського ІТТ видала довідку щодо відвідування заявника працівниками міліції. З неї вбачається, що двоє працівників міліції, які конвоювали його з м. Київ до м. Суми, і яких заявник звинувачував у жорстокому із ним поводженні, сім разів відвідували його в ІТТ у період з 18 серпня до 07 жовтня 2005 року.
20. 19 серпня 2005 року під час відтворення обстановки та обставин події заявник підтвердив свої зізнавальні показання щодо вчинення вбивства пані Ч. та крадіжки її особистих речей.
21. У той самий день заявника у присутності його захисника, пана М., було допитано щодо вбивства пані С. (деякі побутові прилади з її квартири та військовий квиток її чоловіка були знайдені серед речей заявника після його затримання 17 серпня 2005 року – див. п. 6).
22. 27 та 30 серпня 2005 року заявник підтвердив свої зізнавальні показання. Проте, під час його допиту в останню з зазначених дат він змінив виклад подій щодо вбивства пані Ч. Він стверджував, що насправді він використав власний ніж типу «метелик», який він придбав на ринку у липні того року.
23. 01 вересня 2005 року було проведено відтворення обстановки та обставин події, під час якої заявник підтвердив свої зізнавальні показання у присутності свого захисника.
24. Згідно тверджень заявника, 28 вересня 2005 року його захисник та слідчий провели з ним неофіційну розмову. Вони попросили його розказати правду щодо його участі у розслідуваних злочинах. На той час заявник написав сім «явок з повинною», але, як нібито заявили його співрозмовники, жодна з них не була підтверджена. Заявник поскаржився на жорстоке поводження та повідомив про постійний тиск на нього з боку працівників міліції. Слідчий пообіцяв заявнику вжити заходів для його захисту.
25. Під час допиту 30 вересня 2005 року заявник відмовився від своїх попередніх зізнавальних показань як від таких, що були отримані під тиском. Він стверджував, що був лише свідком злочинів, і що вбивство скоїли інші особи, О. та С., які потім змусили його продати речі потерпілих. Заявник повідомив імена цих осіб та описав їх зовнішність.
26. Двоє працівників міліції, причетних до стверджуваного жорстокого поводження із заявником, відвідували його у СІЗО (куди його було переведено з ІТТ 07 жовтня 2005 року) 18, 22 та 30 листопада 2005 року. Вони, як стверджувалося, продовжували чинити тиск на нього, на що слідчий не реагував.
27. 31 січня 2006 року кримінальну справу заявника було передано у провадження іншому слідчому.
28. У невстановлену дату в січні 2006 року пан М. у розмові з матір’ю заявника нібито зізнався, що на нього чинився тиск, і, отже, він не міг належним чином здійснювати захист заявника.
29. 06 лютого 2006 року заявника почала представляти пані С., адвокат, яку найняла його матір замість призначеного захисника
пана М.
30. 13 лютого 2006 року заявнику було пред’явлено обвинувачення у вчиненні двох умисних убивств і розбійному нападі. Того ж дня під час допиту заявник вкотре повідомив, що його первинні зізнавальні показання були отримані внаслідок жорстокого поводження працівників міліції, які конвоювали його з м. Київ до м. Суми 18 серпня 2005 року (див. пп. 9 та 10).
31. 15 лютого 2006 року начальником слідчого відділу прокуратури Сумської області було винесено постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за скаргою заявника на жорстоке поводження працівників міліції у зв’язку з відсутністю в їх діях складу злочину. У постанові зазначалося, що вперше заявник подав таку скаргу під час його допиту 13 лютого 2006 року. Зазначені працівники міліції заперечували правдивість його тверджень. Один із них повідомив, що заявник добровільно вирішив зізнатися у скоєнні зазначених злочинів під час його конвоювання з м. Київ до м. Суми. Хоча у заявника були тілесні ушкодження, він сам пояснив, що отримав їх під час бійки з невідомими особами до його затримання.
32. 21 березня 2006 року зазначену постанову було надіслано заявнику з повідомленням, що він може оскаржити її в суді протягом семи днів з дня її отримання. Проте, заявник не оскаржив цю постанову. Згідно тверджень заявника, він збирався подати скаргу на жорстоке із ним поводження в судовому засіданні, як йому порадив його захисник.
33. 12 травня 2006 року апеляційний суд Сумської області (далі – Сумський суд), діючи в якості суду першої інстанції, визнав заявника винним у вчиненні інкримінованих йому злочинів і обрав йому покарання у виді довічного позбавлення волі з конфіскацією всього належного йому майна. Суд послався на зізнавальні показання заявника, надані ним під час досудового слідства і у подальшому змінені ним (див. п. 22). Суд звернув увагу на певні фактичні протиріччя у показаннях заявника, але вважав їх незначними. Суд також взяв до уваги результати медично-судових експертиз та речові докази у справі. Зокрема, не можна було виключати той факт, що залишки крові, знайдені під нігтями пані Ч., могли належати заявнику. Також не можна було не звернути увагу на те, що заявник курив цигарки, знайдені на місці вчинення злочину у квартирі пані С. Крім того, деякі речі, що належали потерпілим, були одягнуті на заявника або були продані ним іншим особам, чого він не заперечував.
34. Заявник звертався до суду з клопотанням про виклик декількох свідків, які могли бачити його у місцевому барі разом із О. та С. або які могли ідентифікувати цих осіб. Суд викликав кількох свідків, зазначених заявником, але не всіх. Свідки, заслухані судом, не змогли ідентифікувати осіб, описаних заявником.
35. Суд першої інстанції розглянув і відхилив твердження заявника щодо жорстокого поводження працівників міліції. Суд зазначив, що, хоча після затримання у заявника були виявлені певні тілесні ушкодження, він сам пояснив, що вони виникли внаслідок побиття його невідомими особами. Крім того, він у письмовій формі підтвердив, що претензій до працівників міліції не має. Насамкінець, суд зауважив, що вперше заявник поскаржився на жорстоке із ним поводження лише 13 лютого 2006 року. Суд послався на постанову прокурора від 15 листопада 2006 року про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників міліції, яку заявник міг оскаржити, але не скористався цим правом.
36. Того ж дня Сумський суд постановив окрему ухвалу, в якій критикувалось невчасне переведення заявника з Сумського ІТТ до СІЗО (див. п. 18). Суд зазначив, що замість встановленого законом трьохденного строку, заявник утримувався в ІТТ протягом трьох тижнів.
37. Заявник і захисник, яка діяла від його імені, оскаржили вирок, стверджуючи, головним чином, що вина заявника не була доведена (не було достатньо речових доказів, а показання заявника та свідків були непослідовними), та що вирок ґрунтувався на показаннях заявника, отриманих під тиском. Вони також стверджували, що суд не задовольнив клопотань заявника про виклик свідка, який був знайомий з імовірними вбивцями, та що суд не приділив достатньої уваги показанням декількох свідків, які, як стверджується, бачили зазначених осіб.
38. 17 серпня 2006 року Верховний Суд України частково змінив мотивувальну частину вироку, залишивши без змін, в цілому, висновки суду першої інстанції та вирок щодо заявника. Верховний Суд зазначив, що скарги заявника на жорстоке поводження були безпідставними, та що вони були відхилені постановою прокурора, яку заявник не оскаржив. Верховний Суд також зауважив, що твердження заявника щодо відповідальності інших осіб у злочинах були належним чином розглянуті на стадії досудового слідства та під час судового розгляду, та що вони були безпідставними.
39. 09 квітня 2007 року заявника було переведено з СІЗО до Ладижинської виправної колонії № 39 для відбування покарання.
В. Інші факти, що стосуються справи
40. 31 січня 2007 року Секретаріат Суду підтвердив отримання належним чином оформленої заяви заявника. У тому ж листі Суд попросив заявника повідомити, чи оскаржував він постанову прокурора від 15 лютого 2006 року, а також надати копію його касаційної скарги та будь-яких інших документів на підтвердження його скарг за підпунктами «с» та «d» пункту 3 статті 6 Конвенції.
41. 31 травня 2007 року заявник повідомив Суд, що він не оскаржував зазначену постанову. Він також надіслав копії касаційних скарг на вирок щодо нього, поданих ним та його захисником.
42. 06 липня 2007 року Секретаріат повідомив заявника, що його справа була готова до розгляду Судом, і що у належний час він буде поінформований про подальший перебіг провадження.
43. Заявник додав до своєї заяви численні додатки. Зокрема, він надав докладний опис умов його тримання в установах попереднього ув’язнення у м. Суми (ІТТ та СІЗО). Згодом Суд визнав ці скарги неприйнятними (див. п. 4). Щодо умов тримання заявника у Ладижинській виправній колонії № 39, то зауваження до Суду обмежуються лише наступними двома листами його матері.
44. 24 листопада 2009 року до Секретаріату надійшов лист матері заявника (яка представляла його на той час), написаний у невстановлену дату, в якому вона скаржилася на те, що її син знаходився у безвихідному становищі у виправній колонії, зазнаючи постійних побоїв та знущань. Вона зазначила, що його «посадили в кімнату без світла й тримали 7 діб», а також, що «він у тридцятиградусну спеку сидів у зимовій шапці».
45. 10 жовтня 2011 року надійшов ще один лист матері заявника, в якому вона стверджувала, що його тримання під вартою становить «постійні тортури». У підтвердження вона додала неповну фотокопію листа заявника від 09 серпня 2011 року. Заявник скаржився матері на погані умови тримання у виправній колонії, на його приниження з боку працівників установи та на необхідність перебувати в одній камері з ув’язненим, з яким у нього був конфлікт. Він також писав, що на знак протесту перерізав зап’ястя лівої руки, та що йому не було надано належної медичної допомоги у зв’язку з цим.
ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
46. Відповідні положення Конституції України, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України наведені, зокрема, у рішенні Суду у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, пп. 121-123, 131, 134 та 138, з подальшими посиланнями, від 21 квітня 2011 року).
ПРАВО
І. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
47. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції, що він зазнавав фізичного жорстокого поводження та психологічного тиску з боку працівників міліції 18 серпня 2005 року і в подальшому, а також, що органи державної влади не провели ефективне розслідування у зв’язку з цим. Він також скаржився за цим же положенням на умови його тримання у Ладижинській виправній колонії № 39. Стаття 3 Конвенції, на яку посилався заявник, передбачає таке:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
А. Прийнятність
1. Стверджуване жорстоке поводження із заявником та ефективність розслідування
48. Уряд стверджував, що заявник на вичерпав доступних національних засобів юридичного захисту, оскільки він не оскаржив постанову прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи від 15 лютого 2006 року до вищестоящої прокуратури або до суду.
49. Уряд стверджував, що ця справа відрізняється від справи «Каверзін проти України» ((Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03,
пп. 173-180, від 15 травня 2012 року), в якій Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити проведення оперативного та ретельного розслідування скарг підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів на жорстоке поводження становить системну проблему в України. На думку Уряду той факт, що прокурор виніс постанову через два дні після подання заявником скарги свідчить про готовність органів влади розслідувати це питання, на відміну від вищезгаданої справи «Каверзін проти України» (Kaverzin v. Ukraine).
50. Заявник не погодився. Посилаючись на різноманітну практику Суду, він стверджував, що засоби юридичного захисту, на які посилався Уряд, не можуть вважатися ефективними у його випадку. Він також стверджував, що сам факт відхилення його скарги протягом двох днів не свідчив про ефективність розслідування на національному рівні, а демонстрував поспішну спробу органів влади закрити це питання.
51. Суд зазначає, що він вже відхиляв подібні заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту в контексті тверджень про жорстоке поводження, наприклад у вищезгаданій справі «Каверзін проти України» ((Kaverzin v. Ukraine), пп. 84-89). Суд не погоджується з аргументом Уряду, що згадана справа відрізняється від даної. У згаданій справі за схожих фактичних обставин справи Суд дійшов висновку, що заявник вжив достатніх заходів на національному рівні для того, щоб довести свої скарги на жорстоке поводження працівників міліції до відома національних органів влади, зазначивши, що той факт, що скарги були відхилені прокуратурою не завадив їхньому розгляду по суті національними судами під час судового провадження у справі заявника.
52. Таким чином, Суд вважає, що ця скарга не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
53. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав Отже, вона має бути визнана прийнятною.
2. Умови тримання заявника у Ладижинській виправній колонії № 39
54. Уряд надав докладну інформацію про умови тримання заявника у виправній колонії та стверджував про відсутність порушень прав заявника за статтею 3 Конвенції.
55. Заявник у відповідь стверджував, що ці умови були неприйнятними.
56. Суд не вважає за потрібне аналізувати обмін зауваженнями сторін по суті цієї скарги, оскільки у будь-якому випадку вважає її неприйнятною.
57. Суд зазначає, що заявник належним чином не подав цю скаргу до Суду. На відміну від його інших численних скарг, лише ця скарга не була подана ним особисто, а його матір’ю в якості його представника (див пп. 43-45). З матеріалів справи чітко вбачається, що заявник скаржився на умови тримання під вартою у виправній колонії своїй матері. При цьому, не є очевидним те, що він мав на меті подати цю скаргу до Суду.
58. Проте, навіть якщо припустити, що цю скаргу подав заявник, а не його мати, Суд зазначає, що твердження щодо побутових умов його тримання у Ладижинській виправній колонії № 39 обмежувалися короткими, загальними та фрагментарними заявами, на відміну від його докладних і конкретних скарг щодо Сумського ІТТ й СІЗО (які, тим не менше, були визнані неприйнятними з інших підстав – див. п. 4).
59. Суд визнає, що у справах щодо скарг на умови тримання під вартою він не завжди вимагає від заявника підтвердження всіх та кожного твердження конкретними документами, погоджуючись, що відповідна інформація і можливості перевірки фактів у таких випадках перш за все знаходяться в руках органів влади. При цьому, суд зазначає, що заявник повинен надати детальний і послідовний опис умов його або її тримання під вартою, навівши конкретні факти, які дали б Суду змогу визнати, що скарга не є явно необґрунтованою або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Лише правдоподібний та детальний опис стверджуваних нелюдських або таких, що принижують гідність, умов тримання під вартою є достатнім доказом жорстокого поводження та достатньою підставою для повідомлення про скаргу Уряду держави-відповідача (див. рішення у справах «Ананьєв та інші проти Росії» (Ananyev and Others v. Russia), заяви №№ 42525/07 і 60800/08, п. 122, від 10 січня 2012 року, та «Ухань проти України» (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, п. 64, від 18 грудня 2008 року).
60. На думку Суду, у цій справі вказаної вимоги дотримано не було. Заявник не надав достатньо узгодженого, докладного, повного та розумною мірою підтвердженого доказами опису подій, щоб викликати обґрунтовану підозру, що ступінь його страждань внаслідок побутових умов тримання під вартою у Ладижинській виправній колонії № 39 досягнув рівня, який підпадав під дію статті 3 Конвенції, або що він будь-яким іншим чином зазнав жорстокого поводження з боку працівників виправної колонії у розумінні зазначеного положення (див., для порівняння, рішення у справі «Родзевілло проти України» (Rodzevillo v. Ukraine), заява № 38771/05, пп. 45‑47, від 14 січня
2016 року).
61. Отже, Суд відхиляє цю частину заяви як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції.
В. Суть
1. Стверджуване жорстоке поводження з заявником
(а) Доводи сторін
62. Заявник наполягав на своєму описі подій (див. п. 10). Він зауважив, що, як встановлено медичними документами, зазнав ряд тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем працівників міліції з 17 по 18 серпня 2005 року. Органи влади, однак, не пояснили походження цих тілесних ушкоджень. Заявник також стверджував, що зазначені працівники міліції продовжували чинити на нього психологічний тиск під час його попереднього ув’язнення.
63. Уряд доводив, що твердження заявника не підтверджувались переконливими доказами. Уряд зазначив, що перший допит заявника відбувався у присутності його захисника, і що заявник за власним рішенням зізнався у скоєнні інкримінованих йому злочинів. Уряд також зазначив, що заявник подав свою скаргу на жорстоке поводження з незрозумілою затримкою, яка підриває її правдоподібність.
(b) Оцінка Суду
64. Як неодноразово зазначав Суд, стаття 3 Конвенції є втіленням однієї з основоположних цінностей демократичних суспільств (див., серед багатьох інших посилань, рішення у справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France), [ВП], заява № 25803/94, п. 95, ЄСПЛ 1999‑V). У разі подання скарг за цією статтею Суд повинен провести особливо ретельний аналіз, і він робитиме це з урахуванням усієї доказової бази, наданої сторонами (див. рішення у справах «Матьяр проти Туреччини» (Matyar v. Turkey), заява № 23423/94, п. 109,
від 21 лютого 2002 року, та «Ульку Екінджі проти Туреччини» (Ülkü Ekinci v. Turkey), заява № 27602/95, п. 136, від 16 липня 2002 року).
65. При оцінці доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом». Відповідно до усталеної практики Суду, така доведеність може випливати із сукупності достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою ознак чи схожих неспростовних презумпцій. Більше того, слід нагадати, що під час провадження на підставі Конвенції не у всіх справах неухильно застосовується принцип affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, повинен довести це твердження). У випадках, коли інформація щодо подій, про які йдеться, відома виключно органам влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів влади, – і коли у таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. При цьому тягар доведення можна вважати покладеним на органи влади, адже саме вони мають надати задовільні та переконливі пояснення (див. рішення у справі «Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія» (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), [ВП],
заява № 39630/09, пп. 151 і 152, ЄСПЛ 2012, з подальшими посиланнями на практику Суду).
66. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що згідно медичної документації, що міститься у матеріалах справи, на момент затримання 17 серпня 2005 року заявник мав певні тілесні ушкодження. А саме, у нього було декілька саден на спині та животі (див. п. 7). Незважаючи на те, що у своїх скаргах заявник не пояснив походження цих тілесних ушкоджень, він ніколи не звинувачував у них органи влади. Крім того, Суд звертає увагу на те, що наступного дня заявник пройшов судово-медичну експертизу, за результатами якої було задокументовано значно більше тілесних ушкоджень. Так, під час судово-медичної експертизи він мав численні крововиливи та садна на голові, грудній клітині та лівому стегні. Крім того, у нього були горизонтально розташовані садна на обох зап’ястях. Походженнях цих додаткових тілесних ушкоджень, отриманих заявником під час перебування під контролем органів влади, ніколи не пояснювалось.
67. Враховуючи це, Суд вважає достатньо встановленим факт, що заявник зазнав тілесних ушкоджень внаслідок жорстокого поводження, за яке Уряд має нести відповідальність відповідно до Конвенції, та яке слід кваліфікувати як нелюдське та таке, що принижує гідність.
68. Суд бере до уваги особливу жорстокість поводження, якого зазнав заявник відповідно до його версії подій (див. п. 10). Безсумнівно, якщо б це було достатньо встановлено, то воно кваліфікувалося б як тортури. Проте, в розпорядженні Суду немає доказів, які б дозволили йому встановити згідно з критерієм «поза розумним сумнівом», що поводження, якого зазнав заявник, досягло рівня «катування».
69. Відповідно, було порушення статті 3 Конвенції.
2. Ефективність розслідування на національному рівні
70. Заявник стверджував, що не було докладено справжніх зусиль щодо розслідування його скарги на жорстоке поводження. Заявник стверджував, що намагався подати цю скаргу якомога раніше, але він боявся, оскільки зазначені працівники міліції мали безперешкодний доступ до нього під час його тримання в ІТТ та навіть пізніше. Крім того, він зазначив, що не довіряв призначеному йому захиснику та не зміг покластися на нього. У будь-якому випадку заявник зазначив, що 30 вересня 2005 року він повідомив органам влади про цю скаргу, але безрезультатно. Щодо його скарги, поданої 13 лютого 2006 року, заявник визнав, що органи влади оперативно на неї відреагували. Проте, на думку заявника, постанова прокурора про відмову в порушенні кримінальної справи з цього приводу, винесена всього лише через два дні, свідчить скоріше про неефективність розслідування.
71. Уряд зазначив, що заявник вперше подав скаргу лише
13 лютого 2006 року, тобто із затримкою близько шести місяців. Уряд зазначив, що розслідування було невідкладно розпочате, і що для перевірки тверджень заявника були вжиті всі необхідні слідчі дії. Той факт, що зазначені твердження виявилися необґрунтованими, не можна трактувати проти органів влади. Уряд також зазначив, що заявник не оскаржив винесену за результатами розслідування постанову.
72. Проте, Суд звертає увагу, що у своїх зауваженнях щодо скарги заявника про порушення його права на правову допомогу (див. п. 82) Уряд визнав, що заявник скаржився слідчому на жорстоке поводження та подальший психологічний тиск з боку працівників міліції ще 30 вересня 2005 року
73. Суд нагадує, що будь-яке розслідування серйозних тверджень про жорстоке поводження має бути як оперативним, так і ретельним. Це означає, що органи влади завжди повинні добросовісно намагатись з’ясувати, що трапилось, та не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи або використовувати їх як підставу для своїх рішень. Вони повинні вживати всіх розумних і доступних їм заходів для забезпечення збирання доказів, що стосуються події. Будь-який недолік розслідування, що стає на заваді з’ясуванню причин тілесних ушкоджень або встановленню винних осіб, ставитиме під загрозу дотримання цього стандарту (див., наприклад, рішення у справі «Серіков проти України» (Serikov v. Ukraine), заява № 42164/09, п. 78, від 23 липня 2015 року)
74. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд вважає достатньо встановленим той факт, що вперше заявник поскаржився органам влади на стверджуване жорстоке поводження 30 вересня 2005 року Жодного розслідування у зв’язку з цим проведено не було. Більше того, вбачається, що заявник не був належним чином захищений від подальшого психологічного тиску з боку працівників міліції, яких він звинувачував у жорстокому поводженні. Так, згідно матеріалів справи, вони продовжували відвідувати його в ІТТ, а потім – у СІЗО, незважаючи на протилежні твердження слідчого (див. пп. 19, 24 і 26).
75. Відповідно, Суд вважає, що відповідальність за затримку у початку розслідування мають нести органи влади, а не заявник, в чому Уряд намагався переконати Суд.
76. Далі Суд зазначає, що, коли зрештою було розпочато розслідування, воно переважно обмежувалося допитами працівників міліції, які заперечували достовірність тверджень заявника. Крім того, хоча існував беззаперечний медичний доказ того, що заявник отримав деякі з його тілесних ушкоджень, перебуваючи під контролем працівників міліції, прокурор вирішив не аналізувати це питання та обмежився загальним зауваженням, що на момент затримання заявник вже мав тілесні ушкодження.
77. Загалом, із матеріалів справи не вбачається жодних вагомих зусиль, спрямованих на підтвердження або спростування версії подій заявника, в тому числі шляхом його ретельного допиту, проведення очної ставки або постановки конкретних запитань працівнику лінійного відділу станції Київ-Пасажирський і судово-медичному експерту, які проводили огляд заявника 17 та 18 серпня 2005 року відповідно (див. рішення у справі «Данілов проти України» (Danilov v. Ukraine), заява № 2585/06, п. 70, від 13 березня 2014 року).
78. Суд зазначає, що у низці інших справ проти України він вже засуджував методи розслідування, схожі на методи, що застосовувались у цій справі (див., серед інших, рішення у справі «Дрозд проти України» (Drozd v. Ukraine), заява № 12174/03, пп. 68-71, від 30 липня 2009 року; «Савицький проти України» (Savitskyy v. Ukraine), заява № 38773/05, пп. 121-122, від 26 липня 2012 року; та «Гриненко проти України» (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06,
п. 62, від 15 листопада 2012 року). У рішенні у справі «Каверзін проти України» ((Kaverzin v. Ukraine), пп. 173-180) Суд встановив, що небажання органів влади забезпечити проведення оперативного та ретельного розслідування скарг підозрюваних у вчиненні кримінальних злочинів на жорстоке поводження становить системну проблему у розумінні статті 46 Конвенції. З огляду на обставини цієї справи та свою попередню практику, Суд доходить висновку, що у цій справі також не було здійснено серйозної спроби розслідування тверджень заявника щодо жорстокого поводження.
79. Відповідно було порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції.
ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ
80. Заявник скаржився за пунктом 1 статті 6 Конвенції на порушення його права не свідчити проти себе. Він також скаржився за підпунктом «с» пункту 3 статті 6, що його було позбавлено доступу до захисника протягом двох днів після його затримання, та що його захисник не захищав його права належним чином. Зрештою, він скаржився за підпунктом «d» пункту 3 статті 6, що він не мав можливості вимагати виклику та допитувати всіх важливих свідків захисту. Відповідні положення статті 6 Конвенції передбачають таке:
«1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
... (с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;
(d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення; ...»
А. ПрийнятністьСвідчення проти себе під тиском
81. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути оголошена прийнятною.
Право на захист правову допомогу
82. Уряд зауважив, що заявник не висував цієї скарги у своїй касаційній скарзі. Тому Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національних засобів юридичного захисту, як того вимагає пункт 1 статті 35 Конвенції. В якості альтернативи Уряд стверджував, що ця скарга є явно необґрунтованою, зокрема, тому, що з моменту першого допиту заявника в якості підозрюваного його представляв захисник. З цього приводу Уряд зауважив, що 30 серпня 2005 року, якого все ще представляв призначений йому захисник, відмовився від своїх попередніх зізнавальних показань як від таких, що були отримані під тиском. На думку Уряду цей факт можна було розглядати як доказ довіри заявника до цього захисника, а також належного виконання останнім своїх обов’язків.
83. Заявник стверджував, що скаржився до Верховного Суду, серед іншого, «на несправедливість судового розгляду». Відповідно, він закликав Суд відхилити аргумент Уряду.
84. Суд нагадує, що згідно з пунктом 1 статті 35 Конвенції він може розглядати заяву лише після того, як було вичерпано всі національні засоби юридичного захисту. Мета статті 35 полягає у наданні Договірним Сторонам можливості запобігти порушенню, у зв’язку з яким проти них подано скарги, чи виправити такі порушення ще до того, як скарги буде подано до Суду (див., наприклад, рішення у справі «Сіве проти Франції» (Civet v. France) [ВП], заява № 29340/95, п. 41, ЄСПЛ 1999‑VI). Отже, скарги подані до Суду, мають спочатку подаватися до національних судів, принаймні по суті та відповідно до формальних вимог і строків, встановлених національним законодавством (див., серед інших джерел, рішення у справах «Кардо проти Франції» (Cardot v. France), від 19 березня 1991 року, п. 34, Серія А, № 200 та «Ельчі та інші проти Туреччини» (Elçi and Others v. Turkey), заяви №№ 23145/93 і 25091/94, пп. 604 та 605, від 13 листопада 2003 року). Проте обов’язок вичерпання національних засобів юридичного захисту вимагає, щоб у зв’язку зі своїми конвенційними скаргами заявник належним чином користувався засобами юридичного захисту, які є ефективними, достатніми та доступними (див. рішення у справі «Балог проти Угорщини» (Balogh v. Hungary), заява № 47940/99, п. 30, від 20 липня 2004 року).
85. Суд вже констатував, що касаційна скарга до Верховного Суду України вважається ефективним засобом юридичного захисту щодо скарг, пов’язаних з різними аспектами справедливого судового розгляду кримінальної справи, гарантованого пунктами 1 і 3 статті 6 Конвенції (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі «Архіпов проти України» (Arkhipov v. Ukraine), заява № 25660/02, від 18 травня 2004 року; рішення у справах «Олег Колесник проти України» (Oleg Kolesnik v. Ukraine), заява № 17551/02, п. 28, від
19 листопада 2009 року та «Жизіцький проти України» (Zhyzitskyy v. Ukraine), заява № 57980/11, пп. 58-60, від 19 лютого 2015 року).
86. Суд також зазначає, що у своєму рішенні у справі «Буглов проти України» (Buglov v. Ukraine) він встановив, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту щодо своєї скарги на обмеження його права на доступ до захисника на початковому етапі провадження, оскільки його скарги до національних судів щодо порушення його права на захист ґрунтувалися на доводах, відмінних від доводів, наведених у його заяві до Суду (заява № 28825/02, п. 110, від 10 липня 2014 року).
87. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що у свої касаційній скарзі заявник не підіймав питання щодо стверджуваного обмеження на початковому етапі провадження його права на правову допомогу або щодо виконання призначеного йому слідчим захисником своїх обов’язків. Таким чином, Суд вважає, що ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням заявником національних засобів юридичного захисту.
Право на виклик свідків
88. Згідно з доводами заявника, при визнанні його винним та призначенні йому покарання у вигляді позбавлення волі національні суди відмовилися заслухати свідків, які могли б довести його невинуватість. Під час провадження у національних судах заявник стверджував, що інкриміновані йому злочини були насправді вчинені А. та С. та клопотав до суду першої інстанції про виклик свідків, які могли знати тих осіб або які могли бачити заявника разом із ними у місцевому барі. Крім того, заявник стверджував, що суд першої інстанції не викликав всіх свідків, допитаних під час досудового слідства.
89. Уряд стверджував, що заявник не довів, що показання свідків, яких суд першої інстанції відмовився викликати, були необхідні для доведення його невинуватості або для встановлення істини у справі. Уряд також повідомив, що заявник, якого представляв захисник, обраний на його власний розсуд, міг брати участь у змагальному процесі, в ході якого він міг висунути всі свої аргументи та мав можливість спростувати докази проти нього.
90. Суд нагадує, що право на виклик свідків не є абсолютним і може бути обмежене в інтересах належного відправлення правосуддя. Підпункт «d» пункту 3 статті 6 не вимагає участі у процесі та розгляду кожного свідчення на користь обвинуваченого; його основною метою, як це зазначається у словосполученні «на тих самих умовах», є повна рівність сторін відповідного провадження. Завдання Суду полягає у тому, щоб упевнитися, що зазначене провадження в цілому було справедливим (див. рішення у справі «Відаль проти Бельгії» (Vidal v. Belgium), від 22 квітня 1992 року, п. 33, Серія А, № 235‑B). Заявник, який скаржиться на порушення свого права вимагати присутності та допиту свідка захисту, має довести, що допит цієї особи є необхідним для встановлення істини, а відмова у виклику цього свідка порушувала його право на захист (див. рішення у справі «Гійюрі проти Франції» (Guilloury v. France), заява № 62236/00, п. 55, від 22 червня 2006 року). Хоча для національних судів є звичайною практика щодо оцінки отриманих ними доказів у тій самі мірі, що й доказів, які підсудні прагнуть долучити до справи, у будь-якому випадку мають існувати виключні обставини, які б могли переконати Суд, що відмова заслухати особу як свідка не відповідає статті 6 (див. рішення у справах «Брікмон проти Бельгії» (Bricmont v. Belgium), від 7 липня 1989 року, п. 89, Серія А № 158 та «Дестрем проти Франції» (Destrehem v. France), заява № 56651/00, п. 41, від 18 травня 2004 року).
91. Суд також зазначає, що використання в якості доказів свідчень, на стадіях розслідування правоохоронними органами та судового слідства саме по собі не є несумісним з підпунктом «d» пункту 3 та пункту 1 статті 6 за умови, що дотримано право на захист. Як правило, ці права передбачають надання обвинуваченому належної та відповідної можливості поставити під сумнів показання свідка та допитати його, як під час надання свідчень, так і на більш пізній стадії провадження (див. рішення у справі «Люді проти Швейцарії» (Lüdi v. Switzerland), від 15 червня 1992 року, п. 49, Серія А № 238 та вищезгадане рішення у справі «Буглов проти України» (Buglov v. Ukraine), п. 115).
92. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що суд першої інстанції заслухав показання багатьох свідків які, за твердженням заявника, могли б встановити особу О. та С. (див. п. 34). У той же час, деякі свідки не були заслухані судом, і заявник не мав можливості очної ставки з ними. Проте, так чи інакше, з обставин справи не вбачається, що зазначені свідки могли б довести невинуватість заявника: він очікував від них лише підтвердження факту існування О. та С., та, що заявника бачили з ними у місцях і в час, що не мають ніякого відношення до інкримінованих йому злочинів. Отже Суд не переконаний, що факт відмови національних судів заслухати свідків, на яких посилався заявник, був достатньо істотним для того, щоб поставити під сумнів результат кримінального провадження (див. для порівняння рішення у справі «Балицький проти України» (Balitskiy v. Ukraine), заява № 12793/03, п. 45, від 3 листопада 2011 року). Заявник також не довів, що він не мав змоги належним чином поставити під сумнів показання деяких свідків, дані в ході досудового слідства, або, що цей доказ був єдиним або вирішальним для йому засудження.
93. Отже, ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
В. Суть
94. Заявник стверджував, що його зізнання, отримані під примусом, зіграли вирішальну роль у його засуджені. Він зазначив, що, хоча на початку першого допиту в якості підозрюваного його не було піддано фізичному жорстокому поводженню, його психологічні та фізіологічні наслідки тривали довго після цього, особливо з урахуванням того, що він перебував під постійною загрозою знову зазнати жорстокого поводження, якщо він діятиме всупереч інтересам працівників міліції. Він вважав, що наслідки жорстокого поводження та погрози подальшого жорстокого поводження повинні були бути прийняті до уваги при оцінці характеру та ступеня насилля, застосованого з метою отримання зізнань. Заявник також зазначив, що у нього не було належної можливості оскаржити допустимість доказів, отриманих під примусом, а його скарги на жорстоке поводження та отримання від нього зізнань під примусом не розглядались належним чином.
95. Уряд зауважив, що кримінальне провадження щодо заявника було справедливим. Він зазначив, що заявника допитували тільки у присутності адвоката, і що йому було роз’яснено його право не свідчити проти себе. Щодо тверджень заявника про жорстоке поводження, то вони були необґрунтованими.
96. Уряд також зазначив, що зізнання заявника не було єдиним доказом, який став підставою для його засудження.
97. Щодо використання доказів, отриманих із порушенням права зберігати мовчання та права не свідчити проти себе, Суд нагадує, що вони є загальновизнаними міжнародними стандартами, що лежать в основі поняття справедливого судового розгляду за статтею 6. Встановлення таких стандартів пояснюється, зокрема, необхідністю захисту особи, яка переслідується за кримінальним законом, від неналежного тиску з боку органів влади, щоб завдяки цьому уникнути помилок правосуддя та сприяти реалізації цілей статті 6 Конвенції. Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що у кримінальній справі сторона обвинувачення, намагаючись довести вину обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті всупереч волі обвинуваченого за допомогою методів примусу чи тиску (див. рішення у справі «Шабельник проти України» (Shabelnik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 55, від 19 лютого 2009 року, з подальшими посиланнями).
98. Більше того, допустимість свідчень, отриманих за допомогою катування або жорсткого поводження з порушенням статті 3 Конвенції, як доказів з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні призводить до несправедливості провадження в цілому. Цей висновок застосовується незалежно від доказової сили показань, а також від того, чи було їх використання вирішальним для засудження обвинуваченого судом (див. рішення у справах «Гефген проти Німеччини» (Gäfgen v. Germany) [ВП],
заява № 22978/05, п. 166, ЄСПЛ 2010, з подальшими посиланнями та «Зякун проти України» (Zyakun v. Ukraine), заява № 34006/06, пп. 62-64, від 25 лютого 2016 року).
99. У цій справі Суд встановив, що органи влади несуть відповідальність за тілесні ушкодження, яких заявник зазнав за невстановлених обставин під час його перебування під контролем працівників міліції незадовго до його першого допиту (див. пп. 66-69). Заявник порушив це питання у суді першої інстанції та просив не враховувати ці зізнання. У судовому засіданні він також скаржився на постійний психологічний тиск на нього з боку зазначених працівників міліції. Проте, суд першої інстанції не здійснив жодної спроби перевірити твердження заявника та відхилив його скаргу лише на тій підставі, що розслідування цього питання вже проводилося органами прокуратури. Такий формальний підхід видається ще більш дивним з огляду на те, що суд першої інстанції все-таки встановив порушення у зв’язку з надмірною тривалістю тримання заявника в ІТТ (місце тримання під вартою при органах внутрішніх справ), де він зазнавав різного виду тиску з боку працівників міліції, причетних до стверджуваного жорстокого поводження із заявником.
100. Крім того, за обставин цієї справи Суд вважає, що свідчення заявника проти себе зіграли важливу роль у його засудженні, незважаючи на те, що в подальшому відмовився від них як від таких, що були отримані під тиском.
101. Вищенаведених міркувань достатньо для Суду, щоб дійти висновку, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника не свідчити проти себе.
ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПРАВА НА ІНДИВІДУАЛЬНУ ЗАЯВУ
102. Заявник скаржився, що національні органи влади перешкоджали ефективному здійсненню права на звернення до Суду, оскільки вони відмовляли йому в доступі до документів, необхідних йому для підтвердження його скарг у Суді. Він посилався на статтю 34 Конвенції, відповідні положення якої передбачають таке:
«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, ... які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»
103. Уряд заперечував цей аргумент і стверджував, що Україна дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
104. Суд вже встановлював, що стаття 34 Конвенції може покладати на державні органи обов’язок надавати копії документів заявникам, які перебувають в особливо вразливому становищі та є залежними і не можуть отримати необхідні документи на підтримку своїх заяв без допомоги держави (див. в якості нещодавнього прикладу рішення у справі «Найдьон проти України» (Naydyon v. Ukraine),
заява № 16474/03, п. 63, від 14 жовтня 2010 року). При цьому, обов’язок держави не перешкоджати здійсненню права на індивідуальну заяву не означає автоматично, що вона зобов’язана надавати заявникам копії всіх чи будь-яких запитуваних документів або забезпечувати їм технічні можливості на їхній вибір для того, аби вони виготовили копії самостійно (див. рішення у справі «Корнаковс проти Латвії» (Kornakovs v. Latvia), заява № 61005/00, пп. 171-174,
від 15 червня 2006 року).
105. Повертаючись до цієї справи, Суд зауважує, що у заявника не виникало жодних складнощів у підготовці копій запитуваних у нього Судом документів (див. пп. 40 і 41). Навіть припускаючи, що деякі з його клопотань про надання копій невизначених документів, які він вважав необхідними для обґрунтування своєї заяви, не були задоволені, з огляду на всю інформацію, наявну в Суду, сам цей факт не порушує жодного питання за статтею 34 Конвенції.
106. В цілому, Суд вважає, що в цій справі держава дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
107. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
А. Шкода
108. Заявник вимагав перегляду справи та 100 000 євро відшкодування моральної шкоди.
109. Уряд заперечив проти цієї вимоги як необґрунтованої та у будь-якому випадку надмірної.
110. Розглянувши всі обставини цієї справи, Суд визнає, що заявник зазнав моральної шкоди, яку не можна компенсувати лише шляхом встановлення порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд вважає за належне присудити заявнику 9 000 євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може йому нараховуватись.
111. Суд увагу також зазначає, що у випадку, коли особу, як це мало місце у цій справі, було засуджено судом за результатами провадження у справі, що не відповідало вимогам Конвенції щодо справедливості, належним способом виправлення такого порушення за загальним принципом є новий розгляд, перегляд або відновлення провадження за вимогою заявника (див., наприклад, рішення у справі «Леонід Лазаренко проти України» (Leonid Lazarenko v. Ukraine),
заява № 22313/04, п. 65, від 28 жовтня 2010 року).
В. Судові та інші витрати
112. Заявник також вимагав відшкодування 2 975 євро судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, які слід перерахувати безпосередньо на рахунок його захисника. В обґрунтування своєї вимоги заявник надав договір про надання правової допомоги, укладений між ним і паном Тарахкалом 22 жовтня 2013 року. Цим контрактом встановлювалась погодинна ставка у розмірі 95 євро. Згідно з цим договором розрахунок мав здійснюватися після закінчення провадження у Страсбурзі та в межах присудженої Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав акт виконаних робіт від 18 червня 2014 року за зазначеним договором. У ньому вказувалось, що пан Тарахкало працював над справою двадцять вісім годин (2 660 євро) та поніс адміністративні та поштові витрати у розмірі 213 євро та 106 євро відповідно.
113. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної та необґрунтованої.
114. Відповідно до практики Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Суд зазначає, що лише заявник зобов’язаний за договором сплатити гонорар пану Тарахкалу. Беручи до уваги надані документи, Суд приходить до висновку, що ці витрати були «фактичними» (див. рішення у справі «Теб’єті Мюхафізе Джем’єті та Ісрафілов проти Азербайджану» (Tebieti Mühafize Cemiyyeti and Israfilov v. Azerbaijan), заява № 37083/03, п. 106, ЄСПЛ 2009).
115. Проте, Суд зазначає, що заявник не надав жодних документів на підтвердження адміністративних та поштових витрат. Відповідно, з огляду на всі наявні в нього матеріали, Суд присуджує заявнику
1 810 євро (що дорівнює 2 660 євро за вирахуванням 850 євро, – суми, отриманої в порядку надання правової допомоги) та додатково будь-який податок на додану вартість, що може нараховуватись заявнику. Належна до сплати сума компенсації має бути перерахована на банківський рахунок захисника заявника, пана Тарахкала, як було вказано заявником (див, наприклад, рішення у справі «Білоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пп. 116-117, від
07 листопада 2013 року).
С. Пеня
116. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції (щодо стверджуваного жорстокого поводження з заявником та ефективності відповідного розслідування на національному рівні) та за пунктом 1 статті 6 Конвенції (щодо права не свідчити проти себе), а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з жорстоким поводженням із заявником з боку працівників міліції;
3. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неефективністю розслідування на національному рівні за скаргою заявника на жорстоке поводження;
4. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з порушенням права заявника не свідчити проти себе.
5. Постановляє, що держава-відповідач дотрималась своїх зобов’язань за статтею 34 Конвенції.
6. Постановляє, що
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 9 000 (дев’ять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;
(ii) 1 810 (одна тисяча вісімсот десять) євро компенсації судових та інших витрат та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово
13 жовтня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Ханлар Гаджиєв
(Khanlar Hajiyev)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy