ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ТЮРЮКОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF TYURYUKOV v. UKRAINE)
(Заява № 35627/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
18 червня 2020 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Тюрюков проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Йонко Грозєв (Yonko Grozev), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), судді,
та Віктор Соловейчік (Victor Soloveytchik), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву, яку 11 червня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Андрій Олександрович Тюрюков (далі – заявник);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги на умови тримання заявника під вартою, стверджуване жорстоке поводження з ним в установі виконання покарань і розслідування у зв’язку з цим, та на обмеження його права на побачення з родичами в установі виконання покарань, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 21 квітня 2020 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на неналежність умов тримання його під вартою у Вінницькій установі виконання покарань № 1 (далі – Вінницька установа виконання покарань), на неодноразове жорстоке поводження з ним і непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим. Він також скаржився за статтею 8 Конвенції, що до травня 2014 року як засуджений до довічного позбавлення волі не мав права на тривалі побачення з родичами в установі виконання покарань.
ФАКТИ
2. Заявник народився у 1975 році та відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Вінницькій установі виконання покарань. Після надання правової допомоги його представляв пан Р. Кравець, юрист, який практикує у м. Київ.
3. Уряд представляв його Уповноважений, пан І. Ліщина.
4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.Побутові умови тримання під вартою
5. У вересні 2004 року заявника засудили до довічного позбавлення волі та помістили до Вінницької установи виконання покарань.
6. Сторони надали перелік номерів камер (№ 19, № 21, № 22, № 23, № 24, № 25, № 26, № 29, № 117, № 103, № 104, № 111, № 177, № 179, № 180, № 181, № 170, № 194, № 192, № 110, № 246, № 219, № 218,
№ 223, № 227, № 155, № 259 і № 154), не вказавши термін тримання заявника під вартою у кожній з камер, їхній розмір або кількість ув’язнених, які в них трималися.Версія заявника
7. Камери були малими, неопалюваними та вологими з бетонною підлогою, без вентиляції, з поганим освітленням і жахливими санітарними умовами. Часто туалет був усього лише діркою без змивного механізму в безпосередній близькості від житлової зони. Від нього постійно пахло екскрементами. Постійне штучне освітлення у камерах заважало спати, але було занадто слабким для читання. У жодній з камер не було душу чи рукомийника. Заявнику часто доводилося мити посуд і руки над туалетним отвором. Ні мила, ні зубної пасти, ні засобів для гоління не надавалося. За виключенням одногодинної прогулянки у надзвичайно маленькому та брудному подвір’ї заявник жодним іншим чином не проводив дозвілля та не був залучений до діяльності.
8. 26 серпня 2008 року, 23 липня 2009 року та протягом січня і лютого 2010 року на знак протесту проти неналежних умов тримання під вартою заявник оголошував голодування, але це було проігноровано органами державної влади.
9. Заявник надіслав Суду свідчення, надані двома засудженими, П. (від 12 травня та 20 листопада 2010 року) та Н. (від 08 червня
2011 року), які загалом підтвердили його опис умов тримання під вартою у Вінницькій установі виконання покарань.
10. Він також надіслав Суду декілька коротких відеозаписів, знятих у грудні 2012 року та січні 2013 року, на яких він головним чином звертався до Суду. На деяких відеозаписах було показане невелике та напівзруйноване подвір’я для прогулянок. На подвір’ї нікого, окрім заявника, не було. Він також зняв режим надання їжі у певні дні, у тому числі 31 грудня 2012 року та 01 січня 2013 року. На одному з відео він скаржився охоронцю на відсутність м’яса, фруктів чи овочів. Охоронець відповів, що цибулі та моркви залишилося вкрай мало, а інших фруктів чи овочів не було. Щоразу заявнику давали трохи хліба, ложку цукру та трохи каші. Іноді також давали суп.
11. У своїй відповіді на зауваження Уряду (див. пункт 13) від
28 серпня 2019 року заявник визнав, що на той момент умови тримання його під вартою у камері № 219 були дійсно прийнятними.Версія Уряду
12. Згідно з відомостями, наданими Урядом 16 лютого 2012 року Суду у відповідь на запит про інформацію, засуджені до довічного позбавлення волі трималися під вартою у камерах максимального рівня безпеки, призначених для двох – трьох ув’язнених. Камери були обладнані металевими ліжками, однією або двома лавками або стільцями, шафою або тумбочкою, вішаком для одягу та гучномовцем. Інвентар і меблі були прикріплені до підлоги та стіни. У кожній камері був відокремлений від житлової зони туалет і рукомийник. У камерах була водопровідна вода, душ, каналізація, центральне опалення, вентиляція, електричне та природне освітлення. Кожному засудженому надавалося індивідуальне ліжко, постільна білизна та мило. Постіль змінювали чотири рази на місяць. Засуджені регулярно отримували м’ясо та рибу належної якості. Медичні працівники щодня перевіряли якість їжі. Засуджені до довічного позбавлення волі мали право на щоденну одногодинну прогулянку.
13. У своїх зауваженнях від 18 березня 2019 року Уряд зазначив, що на той момент заявник тримався в камері № 219 площею 12 кв. м. Згідно з актом обстеження камери від 07 лютого 2019 року умови тримання під вартою там були задовільними. Зокрема, було електро- та водопостачання, а каналізація функціонувала справно. Крім того, камера була належним чином відремонтована та оснащена батареєю.
14. Установа виконання покарань мала достатні запаси мила та прального порошку. Щодо предметів особистої гігієни, то вони були надані «за рахунок благодійних організацій». Засуджені також могли придбати все необхідне в крамниці установи.
15. Подвір’я були обладнані лавками та перекладинами, і були достатньо захищені від опадів.
16. Засудженим забезпечувалося триразове харчування відповідно до встановлених норм харчування. Ці стандарти не передбачали надання засудженим у секторі максимального рівня безпеки кисломолочних продуктів або фруктів. Здійснювалося централізоване постачання замороженого м’яса птиці та риби.
17. Заявник не оголошував про голодування.
18. Протягом 2018 року він не подавав жодних скарг до адміністрації установи виконання покарань на умови тримання його під вартою чи харчування.Скарги заявника до прокуратури
19. Мати заявника звернулася до прокуратури м. Вінниці (далі – прокуратура) зі скаргою на умови тримання її сина під вартою. Вона звертала увагу на відеозаписи, зроблені ним у грудні 2012 року та січні 2013 року (див. пункт 10).
20. 26 липня 2013 року прокуратура склала у зв’язку з цим довідку, в якій, зокрема, було зазначено, що 27 вересня 2010 року адміністрація установи виконання покарань визнала подвір’я (показані на відеозаписах) непридатними для прогулянок. Тому вони більше не використовувались. У довідці також зазначалося, що у 2012 –
2013 роках було проведено ремонт у дев’яносто семи камерах.
21. 18 липня 2013 року працівник прокуратури відібрав письмові пояснення у чотирьох ув’язнених щодо тверджень заявника в його відеозаписах, зокрема, щодо надання їжі в установі виконання покарань. Усі чотири пояснення були практично однаковими і в них стверджувалося, що 30 та 31 грудня 2012 року і 01 січня 2013 року в установі виконання покарань було «святкове меню», яке включало м’ясо та салат. Ув’язнені стверджували, що їм регулярно надавали м’ясо та рибу, і у них не було жодних скарг на адміністрацію установи виконання покарань. У всіх чотирьох поясненнях зазначалося, що заявник був порушником, чиї твердження були безпідставними.стверджуване жорстоке поводження із заявником та розслідування на національному рівні25 вересня 2007 року
22. У своїй заяві до Суду заявник стверджував, що під час конвоювання його до суду в цю дату невстановлені особи здійснили замах на його життя. Вони втекли, а працівники конвойної служби, щоб приховати свою некомпетентність, склали рапорт, зазначивши, що заявник намагався втекти. Заявник також стверджував, що працівники конвойної служби жорстоко його побили. Згідно з його твердженнями застосування сили до нього було необґрунтованим, оскільки він не вчинив нічого протизаконного і був безпомічним з огляду на те, що у нього були зав’язані очі, а руки та ноги – у кайданках.
23. Згідно з твердженнями Уряду до заявника не застосовувалася сила або інші засоби стримування, окрім наручників.
24. Заявник скаржився на інцидент різним органам державної влади, у тому числі до Замостянського районного суду міста Вінниці, який на той момент розглядав кримінальну справу щодо нього (яка не стосується цієї заяви). Суддя направив запит до міліції для роз’яснення того, що сталося.
25. Начальник відділу міліції написав судді, що 25 вересня
2007 року приблизно о 14 год. 30 хв. під час конвоювання від автомобіля спеціального призначення до суду заявник зробив ривок для подолання лінії охорони конвою. Троє працівників міліції «вжили ефективних заходів для недопущення надзвичайної події та затримали злочинця, який, намагаючись утекти, чинив активний фізичний опір». У результаті до нього застосували гумовий кийок і наручники.
26. У матеріалах справи відсутня інформація та документи щодо реакції судді на згаданий лист.
27. 26 листопада 2007 року начальник управління міліції Вінницької області, відповідальний за конвоювання ув’язнених, написав заявнику, що «застосування обмежувачів зору та кайданок металевих (КМ-4) [було підтверджено], але це не суперечило вимогам чинного законодавства, що регулювало питання охорони і конвоювання затриманих та узятих під варту осіб».
28. 12 лютого 2009 року прокуратура Ленінського району винесла постанову про відмову в порушенні кримінальної справи щодо працівників конвойної служби, які супроводжували заявника
25 вересня 2007 року за відсутністю в їхніх діях складу злочину. Зокрема, у постанові посилалися на надані заявником 27 грудня
2007 року показання про те, що він відчув загрозу своєму життю та спробував втекти. Він також стверджував, що працівники конвойної служби побили його, посадили до автомобіля спеціального призначення і відвезли назад до установи виконання покарань. Прокуратура зауважила, що згодом заявник відмовився давати будь-які пояснення. Причетні працівники стверджували, що у відповідь на спробу втечі застосували до нього лише «захват руки та наручники». Під час проведеного того ж дня медичного огляду жодних тілесних ушкоджень виявлено не було, а стан його здоров’я було визнано задовільним.18 червня 2009 року
29. 18 червня 2009 року відбувся загальний обшук в установі виконання покарань. Згідно з твердженнями заявника група працівників міліції, одягнених у маски та чорну форму без нашивок, здійснила обшук в його камері (№ 241) та завдала йому неодноразових ударів ногами та гумовим кийком. Згідно з твердженнями Уряду жодна сила до заявника чи інших ув’язнених не застосовувалася.
30. 19 червня 2009 року у сюжеті національного телеканалу вказувалось, що біля установи виконання покарань відбулася демонстрація проти прибуття туди підрозділу спеціального призначення. Також 19 червня 2009 року НУО «Вінницька правозахисна група» повідомила громадськість про стверджуване побиття засуджених у Вінницькій установі виконання покарань працівниками підрозділу спеціального призначення у масках.
31. Згідно з твердженнями заявника він скаржився на жорстоке поводження до різних органів державної влади, проте його скарги були залишені без задоволення як необґрунтовані.29 листопада 2012 року
32. На одному з відеозаписів, надісланих Суду 30 квітня 2013 року, заявник стверджував, що це відео було знято 10 грудня 2012 року. Він показав, як ним стверджувалося, тілесні ушкодження, завдані йому адміністрацією установи виконання покарань 29 листопада 2012 року: крововилив на правому плечі біля пахви та крововилив справа на грудях. Заявник також скаржився, що йому не було надано належне лікування незагоєного перелому ребра, отриманого ним у 2007 році, та вивиху плеча, зазнаного у невказану дату, а також що він не отримував належної стоматологічної допомоги.
33. Заявник зняв зазначене відео як публічне звернення до різних органів державної влади, правозахисних організацій та ЗМІ.
34. 25 червня 2013 року мати заявника надіслала його до прокуратури. Зокрема, вона поскаржилася, що в установі виконання покарань її сина систематично піддавали жорстокому поводженню і відеозаписи це підтверджували.
35. 26 липня 2013 року прокуратура відібрала письмові пояснення у шести засуджених до довічного позбавлення волі, які у різні періоди часу трималися в камерах разом із заявником. Вони стверджували, що заявник розповів їм про свій намір отримати мобільний телефон із відеокамерою, щоб заподіяти собі тілесних ушкоджень, зняти їх і звинуватити адміністрацію установи виконання покарань у жорстокому поводженні.
36. 20 вересня 2013 року відомості про справу за підозрою у перевищенні службових повноважень посадовими особами у зв’язку із твердженнями заявника про жорстоке поводження були внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань, що означало початок розслідування.
37. 03 жовтня 2013 року прокуратура склала протокол прийняття заяви про вчинений злочину, в якому задокументувала скаргу заявника. Протокол містив низку питань і порожні місця, заповнені заявником від руки. Питання та відповіді були такими:
«1. Обставини події (дата, час, місце): «З 2007 року до мене працівниками [установи виконання покарань] застосовується періодично фізична сила, наді мною знущаються.»
2. Яку матеріальну шкоду завдано...? – «Жодної.»
3. Чи застосовувалося фізичне насильство або погроза його застосування? У чому це конкретно виявлялося, які предмети (ніж, пістолет, газовий балончик, палиця тощо) використовувалися під час нападу?... – «Застосовувалась фізична сила.»
4. Чи заподіяні кому-небудь тілесні ушкодження? До якого медичного закладу звертався, де він розташований, чи перебував на стаціонарному або амбулаторному лікуванні? – «Заподіювались.»
5. Чи бачив особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, чи може її впізнати...? – «Бачив.»
6. Чи підозрюється хто-небудь у вчиненні кримінального правопорушення? Якщо так, то вказати з якої причини, а також відомості про цю особу. – «Працівники [Вінницької установи виконання покарань].»
7. Чи були очевидці вчинення кримінального правопорушення, що відомо про них? – «Були.»
38. Того ж дня заявника допитали як потерпілого. Він написав, що відмовлявся давати показання і потребував захисника.
39. Пізніше того ж дня прокурор допитав також працівників установи виконання покарань, які заперечили застосування примусу до заявника. Вони стверджували, що його спроби отримати привілейоване ставлення до себе в установі виконання покарань були безуспішними, і тому він намагаючись дискредитувати адміністрацію поводився провокаційно.
40. Також того ж дня заявник пройшов медичне обстеження, під час якого жодних тілесних ушкоджень чи гострих паталогій виявлено не було.
41. Наступного дня слідчий зв’язався з Вінницьким обласним центром безоплатної вторинної допомоги через бажання заявника мати захисника. Відповідь останнього полягала в тому, що надати захисника заявнику було неможливо, оскільки він мав статус потерпілого, але не підозрюваного чи обвинуваченого. Слідчий поінформував про це заявника, а останній відповів, що залучить захисника за власні кошти. Проте він цього не зробив і повідомив слідчому, що відмовлявся надавати показання. У результаті 07 жовтня 2013 року слідчий склав довідку, в якій було зазначено про неможливість допитати заявника за таких обставин.
42. 08 жовтня 2013 року провадження було закрито у зв’язку з відсутністю складу злочину.
43. Заявник оскаржив цю постанову у судах, але безрезультатно. Його аргументи були викладені у загальних формулюваннях і полягали у тому, що він систематично зазнавав жорстокого поводження, а відеозаписи це доводили. Суди двох інстанцій відмовили у задоволенні його скарг у зв’язку з необґрунтованістю. Вони постановили, що під час розслідування було докладено всіх розумних зусиль для встановлення істини, тоді як заявник відмовився надавати будь-яку допомогу.Обмеження на тривалі побачення з родичами
44. На початку 2011 року заявник звернувся до прокуратури зі скаргою на ненадання йому дозволу на тривалі побачення з його матір’ю. 09 лютого 2011 року прокуратура Вінницької області відповіла йому, що в 2010 році він мав п’ять короткострокових побачень з матір’ю, максимально дозволену законом кількість.
45. 07 травня 2014 року засуджені до довічного позбавлення волі отримали право на тривалі побачення з родичами (див. пункт 51).
46. Згідно з наданою Урядом інформацією у 2018 році заявник мав сім короткострокових побачень зі своїми друзями і сестрою та одне тривале побачення з матір’ю. Уряд стверджував, що заявник не просив про більшу кількість побачень.
НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗАКримінальний кодекс України 2001 року
47. Відповідне положення передбачає:
Стаття 64. Довічне позбавлення волі
«Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених цим Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк...»кримінально-виконавчий кодекс україни (2003 року)
48. Стаття 110 Кримінально-виконавчого кодексу України (далі – Кодекс) передбачає, що короткострокові побачення в колонії тривають до чотирьох годин, а тривалі – до трьох діб. Короткострокові побачення надаються з родичами або іншими особами у присутності представника колонії. Тривалі побачення надаються тільки з близькими родичами та відбуваються у спеціально виділеній окремій кімнаті.
49. Згідно зі статтями 138 – 140 Кодексу засуджені на певний строк мали право на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале раз на три місяці. Відповідно до змін від 07 вересня 2016 року зазначене положення стало мінімальним правом на побачення засуджених на певний строк, які трималися у «дільниці посиленого контролю». Засуджені, які трималися «у дільниці ресоціалізації» мали право на одне короткострокове побачення на місяць та одне тривале побачення на два місяці з родичами. Зрештою, засуджені на певний строк, які тримались у «дільниці соціальної реабілітації», мали право на короткострокові побачення без обмежень та тривале побачення щомісяця.
50. Відповідно до статті 151 Кодексу засуджені, як відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, мали право на одне короткострокове побачення кожні шість місяців. Відповідно до змін від 16 лютого 2010 року їм було надано право на одне короткострокове побачення кожні три місяці.
51. Згодом до статті 151 Кодексу було внесено зміни, які набрали чинності 07 травня 2014 року та передбачали право засуджених, які відбували покарання у виді довічного позбавлення волі, на одне короткострокове побачення щомісяця та одне тривале побачення з родичами раз на три місяці.
52. Згідно з подальшими змінами, які набрали чинності з 07 вересня 2016 року, засуджені до довічного позбавлення волі наразі мають право на одне тривале побачення з близькими родичами раз на два місяці.Відповідні документи ради європи
53. Документи Ради Європи щодо побачень ув’язнених з близькими родичами наведені в рішенні у справі «Хорошенко проти Росії» [ВП] (Khoroshenko v. Russia) [GC] (заява № 41418/04, пункти 58 – 67, ЄСПЛ 2015).
54. У відповідних витягах з Доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) Уряду України за результатами візиту до України з 09 до 21 вересня
2009 року (CPT/Inf (2011) 29) зазначено (примітки опущені, оригінальне виділення):
«92. Щодо можливості контактів із зовнішнім світом КЗК вважає, що необхідно докласти особливих зусиль для запобігання розриву сімейних зв’язків засуджених, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі. В українському законодавстві продовжують існувати суворі обмеження щодо права на побачення із засудженими до довічного позбавлення волі. Такий підхід суперечить загальноприйнятому принципу, що правопорушники, незалежно від злочину, за який вони були засуджені, відправляються до установи виконання покарань в якості покарання, а не для отримання покарання.
Побачення із засудженими до довічного позбавлення волі відбувалися у захищених кабінах зі скляною перегородкою, яка не дозволяла жодного фізичного контакту між ув’язненими та його відвідувачами. Крім того, деякі засуджені до довічного позбавлення волі у виправній колонії № 89 вказали, що під час побачень вони залишались у наручниках. Як КЗК зазначав раніше, перебування у наручниках під час побачення беззаперечно могло вважатися поводженням, що принижує гідність як ув’язненого, так і його відвідувачів. Крім того, засуджені до довічного позбавлення волі не мали доступу до телефону.
КЗК закликає органи влади України значно збільшити кількість побачень, на які мають право засуджені до довічного позбавлення волі. Як правило, побачення повинні проходити у відкритих умовах (наприклад, за столом), побачення через перегородку повинні бути винятком. Крім того, тривалі побачення повинні заборонятися засудженим до довічного позбавлення волі лише на підставі індивідуальної оцінки небезпеки. До того ж працівники мають отримати чіткі інструкції, що засуджені до довічного позбавлені волі не повинні перебувати у наручниках під час побачень. Також необхідно вжити заходів для гарантування доступу засуджених до довічного позбавлені волі до телефону.
...
93. Загалом під час візиту 2009 року делегацію поінформували про пропозиції щодо внесення змін до законодавства з метою покращення становища засуджених до довічного позбавлені волі (наприклад, збільшення кількості побачень, на які вони мали право, [...]). Проте повідомлялося, що існував політичний опір цим пропозиціям. КЗК закликає органи влади України негайно втілити зазначені законодавчі пропозиції.»
ПРАВОстверджуване порушення статті 3 конвенції у зв’язку з умовами тримання під вартою у вінницькій установі виконання покарань
55. Заявник скаржився на жахливі умови тримання його під вартою у Вінницькій установі виконання покарань. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»
56. Сторони надали суперечливі версії щодо побутових умов тримання заявника у Вінницькій установі виконання покарань (див. пункти 7 – 18).
57. Суд повторив загальні принципи, які регулюють застосування статті 3 Конвенції до умов тримання під вартою, в рішенні у справі «Муршич проти Хорватії» [ВП] (Muršić v. Croatia) [GC],
заява № 7334/13, пункти 96 – 141, від 20 жовтня 2016 року). Зокрема, він підтвердив, що під час встановлення того, чи є умови тримання такими, «що принижують гідність» у розумінні статті 3 Конвенції, серйозний брак простору у тюремній камері вважається дуже впливовим чинником та може становити порушення як сам сабою, так і в сукупності з іншими недоліками.
58. Крім того, потреба у достатньому особистому просторі, інші аспекти побутових умов тримання під вартою матимуть значення під час оцінки того, чи відповідають вони статті 3 Конвенції. Такі елементи включають доступ до прогулянок, природного освітлення або повітря, наявність системи вентиляції, адекватне опалення, можливість приватного користування туалетом, а також дотримання базових санітарно-гігієнічних вимог (див. рішення у справі «Сторі та інші проти Мальти» (Story and Others v. Malta), заява № 56854/13 та 2 інші, пункти 106 і 112, від 29 жовтня 2015 року та згадане рішення у справі «Муршич проти Хорватії» (Muršić v. Croatia), пункт 140). Крім того, обов’язок органів державної влади забезпечувати охорону здоров’я та загальний добробут ув’язненого включає, серед іншого, зобов’язання надавати належне харчування (див. рішення у справі «Кадікіс проти Латвії (№ 2)» (Kadiķis v. Latvia (no. 2),
заява № 62393/00, пункт 55, від 04 травня 2006 року).
59. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що крім тверджень у загальних формулювання, що його камери були малими (див. пункт 7), заявник не скаржився на тримання його під вартою в умовах переповненості. До того ж ані він, ані Уряд не надали жодних деталей щодо розміру камер або кількості ув’язнених, які в них трималися.
60. Отже, з огляду на доводи сторін Суд вважає, що заявник не висунув небезпідставну скаргу на переповненість.
61. Щодо інших аспектів Суд зазначає, що заявник не підтримав свого твердження про неналежні санітарні умови жодними деталями щодо того, яких камер це стосувалося та як довго він у них тримався. Слід зазначити, що заявник погодився з доводом Уряду, що умови тримання у камері № 219, щонайменше у 2019 році, були задовільними (див. пункти 11 і 13). Крім того, він не оскаржив точність довідки прокурора від 26 липня 2013 року, в якій було зазначено про здійснення ремонту у дев’яноста семи камерах Вінницької установи виконання покарань у 2012 та 2013 роках (див. пункт 20). Він також не надав жодних коментарів щодо того, чи вплинув ремонт на умови тримання його під вартою.
62. Аналогічно, заявник не зміг обґрунтувати своє твердження про ненадання йому мила, зубної пасти або засобів для гоління (див.
пункт 7). Він залишив без коментарів довід Уряду, що в установі виконання покарань було достатньо запасів мила та прального порошку, тоді як інші предмети особистої гігієни були оплачені благодійними організаціями (див. пункт 14). Такі умови самі собою не пошурують питання за статтею 3 Конвенції.
63. Щодо стану подвір’я для прогулянок Суд зауважує, що заявник не прокоментував твердження прокурора, що напівзруйноване подвір’я, показане на відеозаписах заявника, не використовувалося (див. пункт 20). На самих відеозаписах не показано жодних елементів, які б дозволили Суду прояснити це питання, а заявник не надав жодних додаткових деталей щодо часу та обставини їхньої зйомки. З огляду на те, що на відео можна побачили лише заявника без будь-яких інших засуджених чи працівників охорони, а також на відсутність додаткових пояснень Суд не може прийняти ці відеозаписи як доказ умов офіційних щоденних прогулянок заявника.
64. Насамкінець, щодо твердження заявника про неналежне харчування в установі виконання покарань Суд зазначає, що хоча ненадання їжі відповідно до загальних таблиць з нормами харчування та меню в установі виконання покарань може поставити під загрозу здоров’я ув’язненого (див. для порівняння рішення у справі «Ротару проти Молдови» (Rotaru v. Moldova), заява № 51216/06,
пункт 37, від 15 лютого 2011 року) не встановлено, що така ситуація була в цій справі. Суд також зауважує, що заявник отримував триразове харчування (див. в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі «Кадікіс проти Латвії (№ 2)» (Kadiķis v. Latvia (no. 2), пункт 55, в якій ув’язнені мали лише один прийом їжі на день), а ознаки, що їжа була неїстівною або явно недостатньою, відсутні.
65. З огляду на зазначене Суд не може встановити, що загальні умови тримання заявника під вартою у Вінницькій установі виконання покарань досягли рівня суворості, який вимагається для кваліфікації поводження як нелюдського або такого, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.стверджуване порушення статті 3 конвенції у зв’язку зі стверджуваним жорстоким поводженням із заявником та непроведенням ефетивного розслідування на національному рівні
66. Заявник скаржився, що його тричі піддавали жорстокому поводженню, а ефективного розслідування на національному рівні у зв’язку з цим проведено не було. Він посилався на статтю 3 Конвенції (наведену в пункті 55).Доводи сторінЩодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником
25 вересня 2007 року
67. Заявник стверджував, що працівники конвойної служби жорстоко його побили. Він наголосив, що оскільки він був із зав’язаними очима, у кайданках і до нього була застосована сила, він не міг намагатися втекти (див. пункт 22). Якби це було так, у зв’язку з цим мала бути порушена окрема кримінальна справа. Проте заявнику не були пред’явлені обвинувачення у спробі втечі.
68. Заявник також стверджував, що розслідування справи на національному рівні було поверховим. Він зазначив без додаткових деталей, що хоча існували незаперечні докази застосування до нього сили, у відповідних документах було неправильно зазначено про відсутність у нього тілесних ушкоджень. Він вважав, що не було докладено значних зусиль для встановлення того, що насправді сталося.
69. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник стверджував, що «все ще міг показати [шрами], які залишилися на його тілі, незагоєне зламане ребро та вибиті зуби».
70. Уряд стверджував, що заявник не зазнавав жорстокого поводження і до нього були застосовані лише наручники (див.
пункт 23).
71. Він також стверджував, що національні органи влади старанно розглянули скаргу заявника.Щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником
18 червня 2009 року
72. Заявник стверджував, що справжньою метою загального обшуку 18 червня 2009 року було залякати ув’язнених і завадити їм звертатися зі скаргами на адміністрацію установи виконання покарань. Він також скаржився, що національні органи влади не провели розслідування його твердження про жорстоке поводження.
73. Уряд стверджував, що жодної фізичної сили чи засобів стримування до заявника не застосовувалося. Він також вважав, що проведене на національному рівні розслідування було ефективним.Щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником
29 листопада 2012 року
74. Заявник стверджував, що зняте ним відео підтверджувало зазнання ним тілесних ушкоджень. Він також стверджував, що національні органи влади формально відхилили його твердження про жорстоке поводження.
75. Уряд обмежив свої зауваження твердженням, що заявник не звертався з жодними скаргами щодо цього на національному рівні.
76. Заявник стверджував, що довід Уряду був неточним.Оцінка СудуЗагальні принципи
77. Твердження про жорстоке поводження повинні підтверджуватися відповідними доказами (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» [ВП] (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, пункт 121, ЄСПЛ 2000‑IV). Під час оцінки доказів Суд зазвичай керується критерієм доведеності «поза розумним сумнівом» (див. рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom), від 18 січня 1978 року, пункт 161, Серія A № 25). Однак доведеність може випливати зі співіснування достатньо вагомих, чітких та узгоджених між собою висновків або подібних неспростовних презумпцій факту. Якщо відповідні події повністю або значною мірою відомі виключно органам влади, як це має місце у справі щодо ув’язнених осіб, які перебувають під контролем органів державної влади, і коли в таких осіб під час їхнього ув’язнення з’являються тілесні ушкодження, це породжує відповідні обґрунтовані презумпції щодо фактів. Дійсно, тягар доведення щодо надання задовільних і переконливих пояснень можна вважати покладеним на органи державної влади (див. рішення у справі «Рібіч проти Австрії» (Ribitsch v. Austria), від 04 грудня 1995 року, пункт 34, Серія A № 336 та «Салман проти Туреччини» [ВП] (Salman v. Turkey) [GC],
заява № 21986/93, пункт 100, ЄСПЛ 2000‑VII).
78. Так, від заявників очікується щонайменше надання детального викладу оскаржуваних фактів і, наскільки це можливо, певних доказів на підтвердження своїх скарг (див., наприклад, рішення у справі «Кушнір проти України» (Kushnir v. Ukraine), заява № 42184/09,
пункт 102, від 11 грудня 2014 року з подальшими посиланнями).
79. Відповідно до статті 3 Конвенції позитивне зобов’язання провести офіційне розслідування виникає, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження (див. рішення у справі «Ассенов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria),
від 28 жовтня 1998 року, пункт 102, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-VIII).Застосування загальних принципів у цій справі
(a) Щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником 25 вересня 2007 року
80. Суд зазначає, що заявник надав нечітку та непослідовну версію подій 25 вересня 2007 року. Він стверджував, що невідомі особи напали на нього, а працівники конвойної служби довели свою неспроможність захистити його. Водночас він стверджував, що працівники конвойної служби фактично були тими, хто піддав його жорстокому поводженню (див. пункт 22). Окрім звинувачення у загальних формулюваннях про побиття, заявник не пояснив ані національним судам, ані Суду, що насправді сталося.
81. Він також не вказав, яких саме тілесних ушкоджень зазнав під час цього інциденту. Заявник також не прокоментував твердження прокурора у постанові від 12 лютого 2009 року про те, що у день стверджуваного інциденту він пройшов медичний огляд, під час якого жодних тілесних ушкоджень виявлено не було. Його запізнілий аргумент, наданий у відповідь на зауваження Уряду, що «він все ще міг показати [шрами], які залишилися на його тілі, незагоєне зламане ребро та вибиті зуби», ніколи не висувався у національних органах влади, не містив фактичних деталей та не був підтверджений жодними доказами (див. пункт 69).
82. Суд звертає увагу на певні документи у матеріалах справи, з яких можна зробити висновок, що 25 вересня 2007 року між заявником та працівниками конвойної служби дійсно сталася сутичка (див. пункти 24 – 28). Проте за відсутності будь-яких наданих заявником фактичних деталей або доказів на підтвердження його звинувачення Суд не може не відхилити його скаргу на жорстоке поводження як явно необґрунтовану.
(b) Щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником
18 червня 2009 року
83. Крім твердження у загальних формулюваннях, що його побили під час загального обшуку в цю дату, заявник не повідомив жодних фактичних деталей (див. для порівняння рішення у справі «Карабет та інші проти України» (Karabet and Others v. Ukraine), заяви № 38906/07 та № 52025/07, пункт 312, від 17 січня 2013 року).
84. Як і в попередньому епізоді стверджуваного жорстокого поводження з ним, він не вказав, чи зазнав будь-яких тілесних ушкоджень.
85. Отже, цю скаргу слід також відхилити як явно необґрунтовану.
(c) Щодо стверджуваного жорстокого поводження із заявником
29 листопада 2012 року
86. На відеозаписі від 10 грудня 2012 року заявник показав два крововиливи на своєму тілі (див. пункт 32). За конкретних обставин цієї справи Суд не вважає, що заявник висунув небезпідставну скаргу на жорстоке поводження на національному рівні, а тому органи державної влади не можна звинуватити у ненаданні правдоподібного пояснення цим тілесним ушкодженням.
87. Хоча всупереч твердженням Уряду (див. пункт 75) заявник дійсно звертався зі скаргами до національних органів влади, він не надав їм жодної інформації щодо обставин, за яких він зазнав тілесних ушкоджень. У національних прокуратурі та судах, а також у Суді він, посилаючись на відповідне відео, стверджував, що зазнав жорстокого поводження, не вказуючи жодних додаткових деталей (див. пункти 34 – 43). У своїх доводах до Суду він не стверджував, що існували обставини, які заважали йому пояснити, що з ним сталося.
88. З цього випливає, що ця скарга також є явно необґрунтованою.
(d) Ефективність розслідування на національному рівні
89. З огляди на свої висновки (див. пункти 82, 85 і 88) Суд не переконаний, що твердження про жорстоке поводження, висунуті заявником у національних органах влади та згодом під час провадження у Страсбурзі, були «небезпідставними». Отже, Суд вважає, що органи державної влади не були зобов’язані проводити ретельніше розслідування тверджень заявника, аніж проведене ними (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Таніш проти Туреччини» (Tanış v. Turkey), заява № 15442/08, пункт 51,
від 09 лютого 2016 року з численними подальшими посиланнями).
(e) Висновок
90. Отже, Суд відхиляє скаргу заявника на жорстоке поводження як за матеріальним, так і за процесуальним аспектами статті 3 Конвенції як явно необґрунтовану відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.стверджуване порушення статті 8 конвенції
91. Заявник скаржився, що абсолютна заборона тривалих побачень з родичами, яка існувала до травня 2014 року в Україні для засуджених до довічного позбавлення волі, порушила його права за статтею 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»Прийнятність
92. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.СутьДоводи сторін
93. Заявник стверджував, що приблизно протягом десяти років після засудження міг бачитися зі своїми родичами лише під час нечастих короткострокових побачень.
94. Він стверджував, що абсолютна заборона тривалих побачень з родичами, яка існувала до травня 2014 року, не мала законної мети. Тоді як офіційно воно виправдовувалося міркуваннями безпеки, на практиці залишалося незрозуміло, як такий надмірно обмежувальний захід міг посилити безпеку установи виконання покарань. На думку заявника, фактичні обставини, а саме законодавчі зміни, внесені у травні 2014 року та у подальшому, доводили протилежне.
95. Уряд стверджував, що втручання у права заявника за статтею 8 Конвенції було законним, оскільки ґрунтувалося на статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України у редакції, чинній на момент подій. Він також стверджував, що заборона на тривалі побачення з родичами для засуджених до довічного позбавлення волі переслідувала законну мету запобігання заворушенням чи злочинам.
96. Уряд також зазначив, що довічне позбавлення волі, до якого був засуджений заявник, було найсуворішим покаранням, яке застосовувалося у справах про особливо тяжкі злочини. Отже, режим такого ув’язнення за своєю суттю передбачав значні обмеження.Оцінка Суду
97. Суд встановлював у своїй практиці, що тримання під вартою або будь-який інший захід, яким особа позбавляється свободи, призводить до невід’ємних обмежень приватного та сімейного життя ув’язненого. Проте важливим елементом права ув’язненого на повагу до його сімейного життя є надання йому органами державної влади можливості, а за необхідності допомоги, у підтриманні зв’язків зі своїми близькими родичами (див. згадане рішення у справі «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 106).
98. На європейському рівні відправною точкою у регулюванні прав ув’язнених на побачення, у тому числі засуджених до довічного позбавлення волі, є зобов’язання національних органів влади запобігати розриву сімейних зв’язків і забезпечувати засуджених до довічного позбавлення волі достатньо хорошим рівнем контакту з їхніми родинами, та побаченнями, організованими максимально часто та у максимально звичайній обстановці (див. згадане рішення у справі «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 134 з подальшими посиланнями на відповідні документи Ради Європи).
99. Суд зазначає, що у цій справі оскаржуване обмеження застосовувалося до заявника відповідно до статті 151 Кримінально-виконавчого кодексу України, яка на момент подій передбачала лише короткострокові побачення для засуджених до довічного позбавлення волі, тоді як інші категорії засуджених мали право на тривалі побачення (див. пункти 49 і 50). Отже, оскаржуване втручання мало підґрунтя у законодавстві України, а саме законодавство було чітким, доступним і достатньо точним.
100. Навіть припустивши, що це втручання переслідувало законну мету у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції, залишається встановити, чи було воно пропорційним (див. рішення у справі «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункт 40, від 23 лютого 2012 року та згадане рішення у справі «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 139).
101. Суд усвідомлює, що в Україні покарання у виді довічного позбавлення волі може застосовуватися лише щодо обмеженого кола надзвичайно тяжких і небезпечних діянь та що у цій справі органи державної влади мали, серед іншого, встановити делікатний баланс між низкою приватних і суспільних інтересів (див. пункт 47 та для порівняння згадане рішення у справі «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 131).
102. Проте відповідне обмеження було прямо встановлене законодавством і стосувалося заявника виключно через його довічне позбавлення волі та не залежало від інших факторів (див. пункт 50). Суд встановлював, що держава не має повної свободи дій у встановленні загальних обмежень без надання певної гнучкості для визначення того, чи є обмеження у конкретних справах належними та дійсно необхідними, особливо щодо засуджених ув’язнених (див. «Хорошенко проти Росії» (Khoroshenko v. Russia), пункт 126).
103. Слід зазначити, що зрештою до відповідного законодавства було внесено зміни, а оскаржуване обмеження було скасовано. Проте на момент подій заявник страждав через нього протягом значної кількості років. Також слід зазначити, що КЗК рекомендував, щоб заборона на тривалі побачення для засуджених до довічного позбавлення волі ґрунтувалася лише на індивідуальній оцінці небезпеки (див. пункт 54).
104. Отже, Суд доходить висновку, що втручання у сімейне життя заявника внаслідок абсолютної заборони для засуджених до довічного позбавлення волі на тривалі побачення з родичами лише з огляду на тяжкість покарання засудженого без індивідуальної оцінки небезпеки було, як таке, непропорційним цілям, на які посилався Уряд. Ця ситуація ще більше погіршувалася різними правилами щодо умов побачень в установах виконання покарань, таких як заборона на прямий фізичний контакт, відгородження скляною перегородкою або металевими ґратами, постійна присутність працівника охорони установи виконання покарань упродовж побачень та обмеження максимальної кількості дорослих відвідувачів (див. згадане рішення у справі «Тросін проти України» (Trosin v. Ukraine), пункти 43 – 46).
105. Наведених міркувань достатньо для висновку Суду, що було порушено статтю 8 Конвенції.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
106. Стаття 41 Конвенції передбачає:
Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»Шкода
107. Заявник вимагав 50 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
108. Уряд оскаржив зазначену вимогу як необґрунтовану та надмірну.
109. Суд вважає за належне присудити заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.Судові та інші витрати
110. Заявник також вимагав 5 240 євро в якості компенсації витрат у зв’язку з представництвом його інтересів паном Кравцем під час продовження у Суді, які включали: 5 200 євро за правову допомогу та додатково 40 євро витрат на копіювання. Заявник просив перерахувати цю суму на банківський рахунок його захисника. В обґрунтування цієї вимоги заявник надав укладений з паном Кравцем договір про надання правової допомоги від 04 квітня 2019 року, згідно з яким він погодився здійснити останньому оплату з урахуванням погодинної ставки у розмірі 80 євро після закінчення провадження у м. Страсбург і в межах присудженої Судом суми компенсації судових та інших витрат. Заявник також надав акт виконаних робіт від 27 серпня 2019 року, згідно з яким він погодився сплатити пану Кравцю 5 200 євро за шістдесят п’ять годин роботи. Крім того, він надав квитанцію
від 24 червня 2019 року, яка підтверджувала сплату паном Кравцем
40 євро за копіювання.
111. Уряд зауважив, що заявник ще не зазнав жодних судових витрат. Крім того, він зазначив, що у справі не порушувалося жодних складних юридичних питань. Щодо вимоги про відшкодування витрат на копіювання Уряд залишив це питання на розсуд Суду.
112. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, а також факт надання правової допомоги (див. пункт 2), Суд присуджує заявнику 40 євро в якості компенсації витрат на копіювання. Ця сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок його представника, пана Кравця, як вимагалося (див., наприклад, рішення у справі «Хлаіфія та інші проти Італії» [ВП] (Khlaifia and Others v. Italy) [GC], заява № 16483/12, пункт 288,
від 15 грудня 2016 року).Пеня
113. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує прийнятною скаргу заявника за статтею 8 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(ii) 40 (сорок) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат (чиста присуджена сума має бути сплачена на банківський рахунок захисника заявника, пана Кравця);
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 18 червня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Віктор Соловейчік
(Victor Soloveytchik)
Заступник Секретаря
Йонко Грозєв
(Yonko Grozev)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy