ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ВАГАПОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF VAGAPOV v. UKRAINE)
(Заява № 35888/11)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
19 березня 2020 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Вагапов проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Габріеле Куцско-Штадльмайер (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), Голова,
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits),
Аня Сайбер-Фор (Anja Seibert-Fohr), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву, яку 14 червня 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин Російської Федерації, пан Ахмед Хан Епсієвич Вагапов (далі – заявник);
рішення повідомити Уряду України (далі – Уряд) про скарги на побутові умови тримання заявника під вартою, надання медичної допомоги, а також законність та обґрунтованість тримання заявника під вартою, а решту скарг визнати у заяві неприйнятними;
повідомлення від Уряду Російської Федерації, що він не бажав використовувати своє право брати участь у справі відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції та пункту 1 Правила 44 Регламенту Суду;
доводи сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 25 лютого 2020 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
Заявник скаржився за статтею 3 Конвенції на неналежні умови тримання його під вартою та ненадання йому належної медичної допомоги в Сімферопольському СІЗО та за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції на свавільність і необґрунтованість тримання його під вартою під час досудового слідства.
ФАКТИ
1. Заявник народився у 1966 році та проживає у с. Михайлівка. Заявника представляв пан А.Р. Ісмаілов, юрист, який практикує у м. Сімферополь.
2. Уряд представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина з Міністерства юстиції.
3. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.кримінальне провадження щодо заявника та тримання його під вартою
4. У 2010 році щодо заявника було порушено кримінальну справу за підозрою у: 1) заподіянні фізичній особі легких тілесних ушкоджень та 2) погрозі працівнику правоохоронного органу під час виконання ним службових обов’язків. Під час досудового слідства заявник тримався під вартою.
5. 29 листопада 2010 року Залізничний районний суд
міста Сімферополя (далі – районний суд) визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та звільнив його від відбування покарання у виді позбавлення волі на строк три роки з іспитовим строком два роки. Суд звільнив заявника з-під варти під підписку про невиїзд.
6. 25 січня 2011 року Апеляційний суд Автономної Республіки Крим (далі – Апеляційний суд АР Крим) скасував вирок
від 29 листопада 2010 року та направив справу на додаткове розслідування. Він також обрав заявнику запобіжний захід у вигляді взяття під варту, посилаючись на «тяжкість і характер вчинених злочинів». Заявник був взятий під варту після засідання суду.
7. 12 березня 2011 року розслідування було закінчено, і справу направили до районного суду для розгляду по суті.
8. 23 червня 2011 року районний суд визнав заявника винним за всіма пунктами обвинувачення та обрав йому покарання у виді позбавлення волі на строк три роки без іспитового строку. Суд також вирішив обрати заявнику запобіжний захід у вигляді тримання під вартою до набрання вироком законної сили.
9. 09 серпня 2011 року та 19 січня 2012 року Апеляційний суд АР Крим і Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишили без змін вирок районного суду від
23 червня 2011 року.
10. 17 вересня 2013 року, відбувши покарання у повному обсязі, заявник був звільнений з виправної колонії.умови тримання заявника під вартою, стан його здоров’я та надана йому медична допомога під час тримання під вартоюІсторія хвороби заявника
11. Заявник офіційно визнаний особою з інвалідністю І групи (найважчий ступінь інвалідності) через параплегію нижніх кінцівок внаслідок отримання вогнепального поранення спинного мозку у
1996 році. Оскільки він прикутий до інвалідного візка, у нього виникло шкірне захворювання, відоме як пролежні (decubitus ulcers).
12. Протягом періоду з 21 липня до 29 листопада 2010 року заявника тримали під вартою в Сімферопольському слідчому ізоляторі (далі – СІЗО) у рамках того ж кримінального провадження. Згодом він перебував на волі з 29 листопада 2010 року до 25 січня 2011 року.
13. Під час тримання під вартою у 2010 році заявник пройшов стаціонарне лікування загострення хронічного пієлонефриту та йому було проведено операцію у зв’язку з його пролежнями.Період, який розглядається
14. 26 січня 2011 року відповідно до постанови апеляційного суду від 25 січня 2011 року, якою було санкціоновано тримання заявника під вартою (див. пункт 6), заявника знову помістили до Сімферопольського СІЗО. З огляду на стан здоров’я заявника було переведено до медичної частини СІЗО.
15. 12 квітня 2011 року він пройшов флюорографічне обстеження грудної клітки. Йому діагностували загострення хронічного бронхіту, але він відмовився від рекомендованого лікування.
16. 18 квітня 2011 року заявника оглянув нейрохірург центральної районної лікарні міста Саки, який задокументував наявність чорних слідів опіку на трьох пальцях на лівій нозі заявника та пухирю від опіку на правій нозі. Лікар рекомендував лікування. Заявнику також діагностували погіршення стану пролежнів на сідницях, яке досягнуло стадії гнійних ран з утворенням свищів. Лікар рекомендував заявнику лежати на животі, повертатися кожні дві години і щодня митися, залишаючись у горизонтальному положенні. Сидіти було заборонено взагалі. Насамкінець, лікар встановив, що заявнику потрібне було негайне стаціонарне лікування його пролежнів в умовах спеціалізованого медичного закладу.
17. 19 квітня 2011 року заявника оглянув комбустіолог міської лікарні Сімферополя, який діагностував опіки окропом другого та третього ступеня (за чотириступеневою шкалою) на обох ногах. Він дійшов висновку, що заявник не потребував госпіталізації, а його опіки вважалися поверхневими, і могли загоїтися самостійно протягом двох – трьох тижнів. Було виписано мазь для щоденного застосування. Заявник відмовився від цього лікування.
18. 04 травня 2011 року захисник заявника звернувся з клопотанням, щоб адміністрація СІЗО призначила огляд заявника медичною комісією для визначення стану його здоров’я та медичних потреб, а також можливості їхнього задоволення в СІЗО.
19. 05 травня 2011 року заявника оглянув нейрохірург Кримської республіканської установи «Клінічна лікарня імені М.О. Семашка» (далі – лікарня Семашко), який загалом підтвердив діагнози, поставлені 18 та 19 квітня, але вважав, що заявник не потребував госпіталізації. Заявнику призначили певне лікування, характер якого сторонами уточнений не був.
20. Того ж дня заявника також оглянув нефролог із лікарні Семашко, який діагностував йому атонію сечовивідної системи (нетримання сечі) та хронічний пієлонефрит. Лікар дійшов висновку, що заявник не потребував госпіталізації, і виписав рецепт для його амбулаторного лікування. Заявник відмовився дотримуватися цього лікування.
21. 06 травня 2011 року заявника оглянув хірург лікарні Семашко, який зазначив, що опіки другого та третього ступенів не загоїлися. Лікар призначив лікування. Госпіталізація не вважалася необхідною.
22. Того ж дня заявника також оглянув офтальмолог лікарні Семашко, який діагностував йому гострий кон’юнктивіт обох очей та призначив лікування.
23. 16 травня 2011 року після його скарг на біль в області грудей було зроблено рентгенограму відповідної області, яка виявила у нього перелом ребра.
24. 19 травня 2011 року заявника оглянув травматолог міської лікарні Сімферополя № 6 (далі – лікарня № 6). У медичному висновку було зазначено, що заявник поводився агресивно та не зміг пояснити, за яких обставин зламав ребро. Було надано нечіткі рекомендації щодо лікування заявника.
25. 03 червня 2011 року адміністрація СІЗО написала захиснику заявника, що не було жодних підстав для обстеження заявника медичною комісією, оскільки його вже багато разів обстежували різні лікарі.
26. 14 липня 2011 року заявника оглянув хірург лікарні № 6, який діагностував парапроктит (гнійне запалення клітковини, що оточує пряму кишку) та рекомендував проведення операції з розтину абсцесу в умовах спеціалізованого медичного закладу. Лікар зробив письмову заяву, що операція була «протипоказана в ... умовах, притаманних СІЗО».
27. 15 липня 2011 року заявника доставили до лікарні № 6. Завідувач хірургічного відділення оглянув його та дійшов висновку, що госпіталізація не вимагалася. У результаті того ж дня заявника було повернуто до СІЗО.
28. 20 липня 2011 року у відповідь на клопотання захисника заявника дозволити лікарю системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України оглянути заявника Кримський апеляційний суд написав, що це питання належало до компетенції адміністрації СІЗО.
29. 10 серпня 2011 року адміністрація СІЗО повідомила представника заявника, що під час тримання під вартою в СІЗО заявника сім разів оглядав хірург; двічі – нейрохірург; двічі – гастроентеролог; один раз – травматолог; один раз – нефролог; двічі – уролог; один раз – офтальмолог; один раз – терапевт; та; двічі – комбустіологом. Заявник відмовився від лікування, рекомендованого всіма цими лікарями, і у зв’язку з цим було складено сорок п’ять актів про відмову.
30. 20 вересня 2011 року заявника було переведено із СІЗО для відбування покарання.
31. Згідно з його твердженнями під час перебування у СІЗО він тримався у камері площею приблизно 11 кв. м разом з трьома ув’язненими, в якій не було місця для пересування на інвалідному візку. Він не вказав дати тримання його під вартою у зазначеній камері. Заявник також стверджував, що йому допомагали співкамерники, які перевозили його під час перебування в СІЗО.
ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ
32. У відповідній частині доповіді Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі – КЗК) для Уряду України за результатами візиту до України з 09 до 21 грудня 2013 року
(CPT/Inf (2014) 15) зазначено:
«120. ... Ситуація у Сімферопольському СІЗО була некращою. Умови в камерах були такими самими жахливими, як і тринадцять років тому, коли Комітет уперше відвідав цю установу. Умови в напівпідвальних камерах, розташованих у І-му блоці установи, безсумнівно є неналежними з огляду на стан ремонту, вологість, освітлення в приміщеннях і вентиляцію.»
ПРАВОСТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
33. Заявник скаржився, що медична допомога, а також умови тримання його під вартою в СІЗО, зважаючи на встановлену йому інвалідність, були неналежними. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»ПрийнятністьЩодо наданої заявнику медичної допомоги
34. Уряд стверджував, що під час перебування у СІЗО заявник знаходився під постійним медичним наглядом і доглядом. Йому пропонувалося необхідне лікування, але він неодноразово відмовлявся від нього.
35. Заявник скаржився на ненадання йому належної медичної допомоги в СІЗО. Зокрема, він стверджував, що поганий стан його здоров’я був недооцінений. Він також посилався на постійне погіршення стану здоров’я та відмову в доступі до обраного ним лікаря, який лікував його до затримання. Заявник не прокоментував конкретні аргументи Уряду щодо його відмов від запропонованої медичної допомоги, стверджуючи загалом, що він потребував стаціонарного лікування, але не отримав його.
36. Не оскаржується, що у заявника була низка захворювань
(див. пункти 17, 19 – 23), одне з яких було пов’язане з встановленою йому інвалідністю та вимагало спеціального догляду та лікування
(див. пункт 16). Проте, як вбачається з наявних документів у матеріалах справи, стан здоров’я заявника регулярно контролювався як лікарями СІЗО, так і лікарями системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, та йому призначалося відповідне лікування.
37. Суд посилається на численні відмови заявника від запропонованого лікування (див. пункт 29) і зазначає, що вони, вочевидь, були безпідставними.
38. Щодо аргументу заявника про необхідність стаціонарного лікування під час перебування у СІЗО Суд зазначає, що така рекомендація дійсно давалася в квітні 2011 року у зв’язку з його пролежнями (див. пункт 16) та в липні 2011 року у зв’язку з парапроктитом (див. пункт 26). Проте під час низки наступних консультацій як з лікарями системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України, так і лікарями СІЗО, рекомендація про стаціонарне лікування більше не повторювалася.
39. З огляду на зазначене Суд вважає, що держава не може нести відповідальність за негативні наслідки, спричинені відмовою самого заявника від запропонованого йому лікування. Отже, Суд доходить висновку, що за цих обставин доступна заявнику медична допомога була належною.
40. З цього випливає, що ця частина заяви є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту «а» пункту 3 та
пункту 4 статті 35 Конвенції.Інше щодо прийнятності
41. Суд зазначає, що, на противагу, скарга на умови тримання заявника під вартою у Сімферопольському СІЗО не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Зазначивши також, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, Суд визнає її прийнятною.Суть
42. Основна скарга заявника полягає в тому, що з огляду на встановлену йому інвалідність конкретні умови тримання його під вартою суперечили статті 3 Конвенції. Він стверджував, що оскільки Сімферопольське СІЗО не було пристосоване для пересування затриманих в інвалідних візках, він залежав від інших ув’язнених для задоволення своїх базових потреб (наприклад, використання туалету, душу або прийом їжі). Він був позбавлений щоденних прогулянок і йому надавалося менше побачень з його захисником, ніж він хотів, оскільки на кожне таке побачення його повинні були привозити його співкамерники. За відсутності належних умов і догляду у зв’язку з його особливими потребами у СІЗО з ним трапилось декілька нещасних випадків, таких як опік ніг гарячою водою та перелом ребра. Насамкінець, він стверджував, що побутові умови тримання його під вартою були поганими.
43. Уряд заперечив порушення конвенційних прав заявника. Він стверджував, що хоча СІЗО не було пристосоване для пересування затриманих в інвалідних візках, для надання допомоги заявнику у зв’язку з його фізичним станом йому було призначено двоє працівників.
44. Відповідні загальні принципи практики Суду щодо статті 3 Конвенції та зобов’язань держави, які випливають із цього положення, наведені, зокрема, в рішенні у справі «Хелхал проти Франції» (Helhal v. France, заява № 10401/12, пункт 49 – 52, від 19 лютого 2015 року).
45. Суд звертає увагу на визнання Урядом відсутності технічних умов у СІЗО, які могли б полегшити перебування під вартою осіб з інвалідністю (див. пункт 43). Він повторює, що у випадку рішення органів державної влади на тривалий час помістити та тримати під вартою особу з інвалідністю, вони повинні продемонструвати наявність спеціального догляду для забезпечення таких умов, які б відповідали особливим потребам, пов’язаним з його інвалідністю (див. рішення у справах «Фарбтух проти Латвії» (Farbtuhs v. Latvia),
заява № 4672/02, пункт 56, від 02 грудня 2004 року; «Ясінскіс проти Латвії» (Jasinskis v. Latvia), заява № 45744/08, пункт 59, від 21 грудня 2010 року та «З.Х. проти Угорщини» (Z.H. v. Hungary),
заява № 28937/11, пункт 29, від 08 листопада 2012 року).
46. Сторони не дійшли згоди щодо того, чи допомагали заявнику співкамерники чи працівники СІЗО під час тримання його під вартою. Проте Уряд не надав жодних деталей у зв’язку з цим, у тому числі, чи були працівники СІЗО підготовленими або мали необхідну кваліфікацію для надання такої допомоги.
47. У зв’язку з цим Суд зауважує, що Уряд не прокоментував нещасні випадки, які призвели до отримання заявником опіків окропом під час прийняття душу (див. пункт 17) та перелому ребра (див.
пункт 23). Тому Суд вважає правдоподібними твердження заявника, що зазначені тілесні ушкодження утворилися внаслідок неспроможності задовольнити його базові потреби в умовах, які б поважали його людську гідність. Цей елемент вказує, що допомога працівників СІЗО, якщо така була, не могла забезпечити самостійність заявника або гарантувати його фізичну та моральну недоторканність.
48. Хоча заявник проводив багато часу в медичній частині СІЗО, ніщо в доводах Уряду та наявних матеріалах не свідчить, що умови тримання під вартою осіб з інвалідністю в медичній частині СІЗО відрізнялися від умов тримання у звичайних відділеннях установи.
49. У зв’язку з цим Суд посилається на висновки КЗК у 2013 році, в яких було зазначено, що умови в камерах Сімферопольського СІЗО були такими ж жахливими, як і тринадцять років тому, коли Комітет уперше відвідав цю установу (див. пункт 32). Хоча КЗК не вивчав конкретні умови тримання під вартою осіб з інвалідністю, Суд вважає нереалістичним припускати, що з огляду на побачене КЗК ці конкретні умови значно відрізнялися.
50. У світлі наведених міркувань та їхнього сукупного впливу Суд вважає, що конкретні умови тримання заявника під вартою з огляду на встановлену йому інвалідність і, зокрема неспроможність самостійно отримувати доступ до різних частин СІЗО, у тому числі їдальні та санітарних об’єктів, і в ситуації відсутності будь-якої організованої допомоги для забезпечення його пересування установою чи дотримання ним його розпорядку дня, мали заподіяти йому надмірні та неминучі моральні і фізичні страждання, які принизили його людську гідність. Це становило нелюдське та таке, що принижує людську гідність, поводження. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.
51. З огляди на свої висновки Суд вважає, що немає необхідності окремо розглядати скаргу заявника на інші побутові умови тримання його під вартою в Сімферопольському СІЗО.стверджуване порушення статті 5 конвенції
52. Заявник скаржився за пунктами 1 та 3 статті 5 Конвенції на свавільність тримання його під вартою 25 січня 2011 року та після цього під час досудового слідства. Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи (див. рішення у справі «Радомілья та інші проти Хорватії» [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 114 і 126,
від 20 березня 2018 року), та з огляду на суть скарг заявника вирішує розглянути їх за пунктом 1 статті 5 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
...»Прийнятність
53. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.Суть
54. Заявник стверджував, що постанова Апеляційного суду АР Крим від 25 січня 2011 року була свавільним і непотрібним заходом. Ця постанова не ґрунтувалася на відповідних і достатніх підставах, а національний суд не врахував стан здоров’я заявника; він ніколи не розглядав жодних альтернативних, менш суворих запобіжних заходів, таких як підписка про невиїзд або застава.
55. Уряд стверджував про законність і необхідність позбавлення заявника свободи 25 січня 2011 року.
56. Застосовна практика узагальнена, наприклад, у рішеннях у справах «Ассанідзе проти Грузії» [ВП] (Assanidze v. Georgia) [GC], заява № 71503/01, пункт 171, ЄСПЛ 2004‑II), «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands) (рішення від 24 жовтня 1979 року, Серія А № 33, с. 19 – 20, пункт 45), «Нештяк проти Словаччини» (Nešťák v. Slovakia), заява № 65559/01, пункт 74,
від 27 лютого 2007 року) та «Хайредінов проти України» (Khayredinov v. Ukraine), заява № 38717/04, пункти 27 і 28, від 14 жовтня 2010 року).
57. У цій справі 25 січня 2011 року Апеляційний суд АР Крим вирішив змінити обраний заявнику запобіжний захід з підписки про невиїзд на взяття під варту з огляду на серйозність і характер відповідних злочинних дій. Ніщо у доводах Уряду та наявних матеріалах не свідчать, що Апеляційний суд АР Крим здійснив належну оцінку фактів щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу за цих обставин, зокрема з огляду на встановлену заявнику інвалідність. Апеляційний суд АР Крим також не вказав, який ризик виправдовував тримання заявника під вартою, наприклад, ризик його втечі, впливу на свідків або перешкоджання розслідуванню. Крім того, за цих обставин не вбачається, що Апеляційний суд АР Крим здійснив належну оцінку відповідних фактів щодо необхідності застосування такого запобіжного заходу.
58. У контексті зазначеного Суд вважає, що постанова Апеляційного суду АР Крим від 25 січня 2011 року не забезпечила заявнику належного захисту від свавілля, що є невід’ємним елементом «законності» тримання під вартою у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, було порушено це положення.ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
59. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»Шкода
60. Заявник вимагав 47 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди та 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
61. Уряд вважав цю вимогу необґрунтованою та надмірною.
62. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням і стверджуваною матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує заявнику 3 000 євро, повний розмір суми, яка вимагалася в якості відшкодування моральної шкоди, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись.Судові та інші витрати
63. Заявник також вимагав відшкодування судових та інших витрат у розмірі, визначеному Судом. Уряд не прокоментував цю вимогу.
64. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі заявник не довів, що дійсно зазнав будь-яких витрат під час провадження, пов’язаного з його справою. Тому Суд нічого не присуджує за цим пунктом.Пеня
65. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНООголошує прийнятними скарги за статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою в Сімферопольському СІЗО та за пунктом 1 статті 5 Конвенції на свавільність тримання його під вартою, а решту скарг у заяві – неприйнятними;Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з конкретними умовами тримання заявника під вартою у Сімферопольському СІЗО з огляду на його інвалідність;Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції;Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за
статтею 3 Конвенції на інші побутові умови тримання його під вартою у Сімферопольському СІЗО;Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 000 (три тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 19 березня 2020 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Габріеле Куцско-Штадльмайер
(Gabriele Kucsko-Stadlmayer)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy