ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ВАЩЕНКО ТА ТРЕТЯК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF VASHCHENKO AND TRETYAK v. UKRAINE)
(Заяви № 42489/16 та № 74213/17)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
12 березня 2026 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Ващенко та Третяк проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Андреас Зюнд (Andreas Zünd), Голова,
Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),
Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
з огляду на:
заяви (№ 42489/16 та № 74213/17), які 05 травня 2016 року та 11 жовтня 2017 року відповідно подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) двоє громадян України, пан Сергій Євгенійович Ващенко та пан Юрій Іванович Третяк (далі – заявники);
рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд) про скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними або вилучити їх із реєстру справ Суду;
зауваження сторін;
рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяв комітетом.
Після обговорення за зачиненими дверима 12 лютого 2026 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ВСТУП
1. Ця справа стосується скасування остаточних та обов’язкових судових рішень внаслідок перегляду Верховним Судом України на підставі практики, яка сформувалася після постановлення цих остаточних судових рішень. Заявники доводили, що це призвело до порушення принципу юридичної визначеності усупереч пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
ФАКТИ2. Заявник у заяві № 42489/16 народився в 1961 році та проживає в м. Хмельницький. Його представляла пані К. Банашко, юрист, яка практикує в тому самому місті.
3. Заявник у заяві № 74213/17 народився в 1961 році та проживає в м. Дніпро. Його представляла пані А. Зарубіна, юрист, яка практикує в м. Страсбург.
4. Уряд представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції.
5. Факти справи можуть бути узагальнені таким чином.
ЗАЯВА № 42489/166. У листопаді 2008 року заявник подав адміністративний позов проти Апеляційного суду Хмельницької області, в якому він обіймав посаду судді, а також проти Міністерства фінансів України, Державного казначейства України та Державної судової адміністрації України, вимагаючи стягнення накопиченої у 2005 – 2006 роках заборгованості із виплати заробітної плати, а також відшкодування за недораховану суму доходу. Заявник стверджував, що згідно зі спеціальним законом щодо суддів, розмір заробітної плати судді мав розраховуватися у відсотковому співвідношення від заробітної плати Голови Верховного Суду України, яка була збільшена протягом зазначеного періоду.
7. 11 червня 2015 року Вищий адміністративний суд України залишив без змін рішення судів нижчих інстанцій, задовольнивши позов заявника у частині щодо виплати заборгованості із заробітної плати (у розмірі 70 247,73 українських гривень (далі – грн), що еквівалентно приблизно 6 540 євро на момент подій) та відмовив у задоволенні у частині щодо присудження йому відшкодування. Ці рішення набрали законної сили та були виконані 02 вересня 2015 року.
8. 19 січня 2016 року Державна судова адміністрація України звернулася до Верховного Суду України із заявою про перегляд судових рішень у справі з урахуванням іншого застосування матеріального права Вищим адміністративним судом України у його рішенні від 20 жовтня 2015 року в іншій справі.
9. 30 березня 2016 року Верховний Суд України задовольнив зазначену заяву про перегляд, скасував рішення судів нижчих інстанцій та відмовив у задоволенні позову заявника у повному обсязі. Верховний Суд України зазначив, що розмір посадового окладу судді та його виплата регулювалися двома різними законодавчими актами (спеціальним законом про статус суддів та загальним законом про оплату праці), і тоді як спеціальний закон встановлював розмір посадового окладу судді, яка підлягала оплаті, загальний закон залежав від державного бюджету, який на той момент не передбачав жодних додаткових виплат. Верховний Суд України також зауважив, що він уже займав аналогічну правову позицію у своїй постанові від 04 листопада 2015 року.
10. Ніщо не свідчить, що заявник повернув суму грошових коштів, присуджених йому за скасованими судовими рішеннями, або що він досі зобов’язаний повернути їх. Заявник стверджував, що скасування виконання у його справі було виключено згідно з національним законодавством.
ЗАЯВА № 74213/1711. З 31 травня 2013 року заявник працював на державному енергетичному підприємстві (далі – підприємство), розташованому у Криму.
12. 19 березня 2014 року, після того, як Росія почала здійснювати свою юрисдикцію над Кримом (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Україна проти Росії (щодо Криму)» [ВП] (Ukraine v. Russia (re Crimea)) [GC], заяви № 20958/14 і № 38334/18, від 16 грудня 2020 року), заявник був звільнений з посади новим проросійським керівництвом підприємства.
13. У квітні 2014 року заявник подав цивільний позов проти головного офісу підприємства в м. Київ, вимагаючи поновлення на посаді, виплати заборгованості із заробітної плати, відшкодування за період вимушеного прогулу та присудження відшкодування у зв’язку з моральною шкодою.
14. 28 жовтня 2015 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ залишив без змін ухвалені на користь заявника рішення судів нижчих інстанцій. Суди обґрунтували це тим, що нове керівництво підприємства в Криму не мало повноважень згідно з українським законодавством звільняти заявника, тому цей захід, разом із невиплатою заборгованості із заробітної плати (у сумі 10 897,83 грн, що еквівалентно приблизно 432 євро на момент подій) та невиплатою відшкодування (у сумі 394 128,91 грн, що еквівалентно приблизно 14 500 євро на момент подій), був незаконним. Ці рішення набрали законної сили та підлягали виконанню.
15. 13 травня 2016 року головний офіс підприємства в м. Київ звернувся до Верховного Суду України із заявою про перегляд зазначених рішень на підставі іншого застосування матеріального права в інших справах, зокрема, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 березня 2016 року та постанові Верховного Суду України від 23 березня 2016 року.
16. 12 квітня 2017 року Верховний Суд України задовольнив згадану заяву про перегляд, скасував рішення судів нижчих інстанцій у частині щодо поновлення на посаді та відшкодування шкоди, а також залишив рішення у частині щодо виплати заборгованості із заробітної плати без змін. Посилаючись на спеціальне законодавство щодо тимчасово окупованих територій України, Верховний Суд України зазначив, що звільнення не мало жодних юридичних наслідків для заявника, тому його досі слід вважати працівником підприємства. Стосовно вимоги заявника про відшкодування шкоди Верховний Суд України послався на сертифікат від 03 грудня 2014 року Торгово-промислової палати України, який підтверджував існування форс-мажорних обставин, пов’язаних зі здійсненням підприємством комерційної діяльності в Криму. На цій підставі та посилаючись на статтю 617 Цивільного кодексу України (звільнення від відповідальності у разі існування непереборної сили), Верховний Суд України постановив, що підстави для притягнення роботодавця заявника до відповідальності були відсутні.
ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА17. Відповідні положення Кодексу адміністративного судочинства України (№ 2747-IV від 06 липня 2005 року, зі змінами, внесеними Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» № 192-VIII від 12 лютого 2015 року) наведені в ухвалі щодо прийнятності у справі «ПП «Вестра» та інші проти України» (Vestra, PP and Others v. Ukraine), заява № 60680/16 та 6 інших заяв, пункт 20, від 02 вересня 2025 року).
18. Відповідні положення Цивільного процесуального кодексу України (№ 1618-IV від 18 березня 2004 року) зі змінами, внесеними Законом України «Про забезпечення права на справедливий суд» (№ 192-VIII від 12 лютого 2015 року), були сформульовані аналогічно і на момент подій передбачали:
Стаття 353. Перегляд судових рішень Верховним Судом України
«1. Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.»
Стаття 354. Право на звернення про перегляд судових рішень
«1. Сторони та інші особи, які брали участь у справі, мають право подати заяву про перегляд судових рішень у цивільних справах після їх перегляду в касаційному порядку.
...
Стаття 355. Підстави для подання заяви про перегляд судових рішень
«1. Заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана виключно з підстав:
(1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах;
...
(4) невідповідності судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права.»
Стаття 356. Строк подання заяви про перегляд судових рішень
«1. Заява про перегляд судових рішень подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подано заяву про перегляд, або з дня ухвалення судового рішення, на яке здійснюється посилання на підтвердження підстав, передбачених пунктами 1 і 2 частини першої статті 355 цього Кодексу, якщо воно ухвалено пізніше, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.
...
3. Заява про перегляд судових рішень з підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, подається протягом трьох місяців з дня ухвалення судового рішення, щодо якого подається заява про перегляд, або з дня прийняття постанови Верховного Суду України, на яку здійснюється посилання на підтвердження підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, але не пізніше одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява.
4. У разі пропущення строку, встановленого частинами першою – третьою цієї статті, з причин, визнаних поважними, суд за клопотанням особи, яка подала заяву про перегляд судового рішення, може поновити цей строк у межах одного року з дня ухвалення судового рішення, про перегляд якого подається заява. Питання про поновлення строку вирішується колегією суддів під час вирішення питання допуску справи до провадження.»
Стаття 358. Порядок подання заяви про перегляд судових рішень
«1. Заява про перегляд судових рішень подається безпосередньо до Верховного Суду України.
...
Стаття 360-3. Повноваження Верховного Суду України
«1. За наслідками розгляду справи більшістю голосів від складу суду приймається одна з таких постанов:
(1) про повне або часткове задоволення заяви; або
(2) про відмову у задоволенні заяви.
...
Стаття 360-4. Постанова Верховного Суду України про задоволення заяви
«1. Суд задовольняє заяву за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.
2. За наявності підстав, передбачених пунктами 1, 2, 4 частини першої статті 355 цього Кодексу, суд має право:
...
(2) у разі неправильного застосування судом (судами) норми матеріального права, що призвело до неправильного вирішення спору:
(a) скасувати судове рішення (судові рішення) та ухвалити нове судове рішення чи змінити судове рішення;
(b) скасувати судове рішення (судові рішення) та залишити в силі судове рішення (судові рішення), що було помилково скасовано судом апеляційної та/або касаційної інстанції.
...
ПРАВО
ОБ’ЄДНАННЯ ЗАЯВ19. Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ20. Заявники скаржилися за пунктом 1 статті 6 Конвенції, що скасування ухвалених на їхню користь обов’язкових судових рішень внаслідок перегляду Верховним Судом України на підставі подальшого різного застосування матеріального права в аналогічних справах касаційними судами та самим Верховним Судом України порушило принцип юридичної визначеності.
Прийнятність21. Суд вважає, що скарги заявників не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
Суть Доводи сторін22. Заявники підтримали скарги за пунктом 1 статті 6 Конвенції на стверджуване порушення принципу юридичної визначеності.
23. Уряд стверджував, що на момент подій Верховний Суд України відігравав вагому роль у забезпеченні уніфікації судової практики. Він також стверджував, що Верховний Суд України надав чіткі та точні пояснення на підтвердження існування розбіжностей у національній практиці та забезпечив правильне застосування відповідного матеріального права, що призвело до скасування рішень судів нижчих інстанцій, у тому числі рішень касаційних судів, ухвалених на користь заявників. Уряд стверджував, що не було порушено права заявників, гарантовані пунктом 1 статті 6 Конвенції.
Аналіз Суду Загальні принципи24. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції під час його тлумачення у контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності охоплює вимогу про те, що коли суди остаточно вирішили спір між відповідними сторонами, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. рішення у справах «Брумареску проти Румунії» [ВП] (Brumărescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999‑VII та «Гражулевічюте проти Литви» (Gražulevičiūtė v. Lithuania), заява № 53176/17, пункт 72, від 14 грудня 2021 року).
25. Суд також нагадує, що юридична визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішень, згідно з яким жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов’язкового рішення лише з метою повторного розгляду справи і її нового вирішення. Повноваження судів вищих інстанцій щодо перегляду мають здійснюватися для виправлення судових помилок і недоліків правосуддя, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен розглядатись як прихований засіб оскарження, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для повторного розгляду. Відступ від цього принципу може бути виправданим лише коли він обумовлений особливими та непереборними обставинами (див. рішення у справі «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), заява № 52854/99, пункт 52, ЄСПЛ 2003-X). Відповідне рішення може бути скасовано виключно для виправлення помилки, яка має дійсно основоположне значення для судової системи (див. рішення у справі «Щуров проти Росії» (Shchurov v Russia), заява № 40713/04, пункт 21, від 29 березня 2011 року).
Застосування зазначених принципів у цій справі26. Суд зазначає, що роль Верховного Суду України на момент подій полягала, головним чином, у розв’язанні невідповідностей у національній практиці шляхом скерування судів нижчих інстанцій, особливо касаційних судів, щодо застосування законодавства та виправлення їхніх помилок у питаннях права у разі виникнення будь-яких суперечностей (див. пункти 17 і 18).
Чинне на момент подій процесуальне законодавство гарантувало сторонам провадження, яке вже завершилося ухваленням остаточного рішення касаційною інстанцією, право звернутися до Верховного Суду України із заявою про перегляд рішень судів нижчих інстанцій в адміністративних і цивільних справах на тій підставі, зокрема, що після ухвалення остаточного рішення в подальших рішеннях мало місце інше застосування матеріального права (там само).
Строк подання заяв про перегляд у зв’язку зі зазначеною підставою становив три місяці з дати ухвалення подальшого рішення касаційним судом або Верховним Судом України, на яке було зроблено посилання для демонстрації іншого застосування матеріального права, але не пізніше одного року з моменту ухвалення оскаржуваного рішення касаційним судом (там само).
27. Суд вже оцінював згаданий порядок перегляду у Верховному Суді України, постановивши, що він не був ефективним національним засобом юридичного захисту, яким могли скористатися сторони, оскільки сам характер підстав, на яких він міг бути застосований, породжував невизначеність: вони повністю залежали від фактора, що перебував поза контролем сторін, а саме, від майбутніх гіпотетичних подій у практиці, які могли виникнути в будь-який момент протягом одного року з дати ухвалення оскаржуваного рішення касаційного суду (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «ПП «Вестра та інші проти України» (Vestra, PP and Others v. Ukraine), заява № 60680/16 та 6 інших заяв, пункти 51 – 56, від 02 вересня 2025 року). З огляду на наведене Суд дійшов висновку, що остаточними рішеннями на національному рівні у справах підприємств-заявників були ті, які стали остаточними до подання заяви про перегляд (там само, пункти 57 і 58).
28. Повертаючись до обставин справ заявників, враховуючи свої висновки в згаданій ухвалі щодо прийнятності у справі «ПП «Вестра» та інші проти України» (Vestra, PP and Others v. Ukraine), пункти 51 – 58), Суд зазначає, що остаточні рішення національних судів у справах заявників були скасовані в межах порядку перегляду у Верховному Суді України. Зокрема, після того, як касаційні суди постановили остаточні ухвали (див. пункти 7 і 14), відповідачі звернулися до Верховного Суду України про перегляд цих ухвал у зв’язку з іншою практикою вищих судів, яка була постановлена на чотири та п’ять місяців пізніше (див. пункти 8 і 15). Таким чином, подальша практика була застосована ретроактивно до справ заявників, що було для них непередбачуваним і призвело до юридичної невизначеності.
29. Насамкінець Суд зазначає, що ніщо не свідчить, що скасування остаточних судових рішень у справах заявників було зумовлене необхідністю виправлення помилки, яка мала дійсно основоположне значення для судової системи, або обставинами суттєвого та переконливого характеру. Це було результатом звичайного застосування положень законодавства, які дозволяли на момент подій поставити під сумнів остаточні та такі, що підлягали виконанню, рішення лише з тієї причини, що подальша практика вказувала на інше вирішення питання.
30. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що скасування постановлених на користь заявників остаточних та обов’язкових рішень у результаті перегляду Верховним Судом України на підставі відмінностей у практиці, ухваленій після постановлення цих рішень, не відповідало принципу res judicata, одному з елементів принципу юридичної визначеності.
31. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ32. Заявники скаржилися за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що скасування Верховним Судом України остаточних та обов’язкових рішень, постановлених на їхню користь, позбавило їх їхнього майна.
33. Уряд стверджував, що заявники не могли стверджувати про існування законного очікування отримати в повному обсязі грошові кошти, присуджені їм судами трьох інстанцій, оскільки їхні відповідні рішення згодом були скасовані Верховним Судом України як помилкові у зв’язку з неправильним застосуванням матеріального права.
34. Суд вважає, що скарги заявників не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції чи неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
35. Суд повторює, що борг, достатньо встановлений остаточним судовим рішенням, яке підлягало виконанню, становить «майно» для цілей статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. серед інших джерел, рішення у справі «Грецькі нафтопереробні заводи «Стрен» та Стратіс Андреадіс проти Греції» (Stran Greek Refineries and Stratis Andreadis v. Greece), від 09 грудня 1994 року, пункт 59, Серія А № 301-В). Скасування такого рішення після набрання ним законної сили становитиме втручання у право власника на мирне володіння цією власністю (див. серед інших джерел, згадані рішення у справах «Брумареску проти Румунії» (Brumărescu v. Romania), пункт 74 та «Рябих проти Росії» (Ryabykh v. Russia), пункт 61).
36. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що внаслідок скасування Верховним Судом України остаточних та обов’язкових рішень, постановлених на користь заявників, вони втратили або ризикували втратити у повному обсязі або частково первинно присуджене їм у грошовій формі відшкодування (див. пункти 7, 9, 14 і 16). Беручи до уваги свої висновки щодо скарг заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд вважає, що скасування остаточних та обов’язкових судових рішень було несумісним з принципом юридичної визначеності (див. рішення у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), заява № 3236/03, пункти 46 і 47, від 03 квітня 2008 року). Тому цей захід не був «законним» згідно з Конвенцією.
37. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.
ІНШІ СКАРГИ38. Заявники також скаржилися за статтею 13 Конвенції на стверджувану відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту.
39. Беручи до уваги свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції Суд вважає, що він вже розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і що немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті решти скарги (див. рішення у справі «Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії» [ВП] (Centre for Legal Resources on behalf of Valentin Câmpeanu v. Romania) [GC], пункт 156, ЄСПЛ 2014).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ40. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
Шкода41. У заяві № 42489/16 заявник вимагав 10 644,47 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди (яка, як він стверджував, включала еквівалент суми, присудженої йому згідно з остаточним та обов’язковим до виконання рішенням суду, яке було скасоване, та додатково «збитки внаслідок інфляції»), а також відшкодування моральної шкоди, покладаючись на розсуд Суду у визначенні суми.
У заяві № 74213/17 заявник вимагав 14 500 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди (яка, як він стверджував, була еквівалентна сумі, присудженій йому згідно з остаточним та обов’язковим до виконання рішенням суду, яке було скасоване) та 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
42. Уряд стверджував, що вимоги заявників щодо відшкодування матеріальної та моральної шкоди були необґрунтованими та надмірними.
43. Стосовно матеріальної шкоди, яка вимагалася, враховуючи свій підхід, прийнятий в згаданому рішенні у справі «Пономарьов проти України» (Ponomaryov v. Ukraine), пункт 60), Суд вважає за доцільне присудити заявнику у заяві № 74213/17 14 500 євро, що еквівалентно в євро сумі, присудженій йому національними судами за скасованими рішеннями. Водночас Суд не вбачає потреби присуджувати будь-яку суму заявнику у заяві № 42489/16, оскільки він не зазнав жодної матеріальної шкоди за цих обставин (див. пункт 10).
44. Суд також вважає, що заявники мали зазнати моральної шкоди, для відшкодування якої недостатньо усього лише встановлення порушення Конвенції. Беручи до уваги обставини цієї справи та постановляючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає за доцільне присудити заявникам по 4 700 євро кожному в якості відшкодування моральної шкоди.
Судові та інші витрати45. У заяві № 42489/16 заявник вимагав 10 000 українських гривень (що еквівалентно приблизно 226 євро) в якості компенсації витрат на правову допомогу за представництво його інтересів у Суді (він надав договір про надання правничої допомоги, квитанцію про оплату та акт про виконання договору про надання правничої допомоги).
Заявник у заяві № 74213/17 вимагав 2 500 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу за представництво його інтересів в Суді (він надав договір про надання правової допомоги).
46. Уряд стверджував, що суми, які вимагалися, були необґрунтованими та надмірними.
47. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, Суд вважає за доцільне присудити заявникам по 200 євро кожному в якості компенсації судових та інших витрат.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Вирішує об’єднати заяви; Оголошує прийнятними скарги заявників за пунктом 1 статті 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції; Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції; Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції; Постановляє, що немає потреби розглядати прийнятність та суть скарги заявників за статтею 13 Конвенції; Постановляє, що: упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу: 14 500 (чотирнадцять тисяч п’ятсот) євро заявнику у заяві № 74213/17 та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди; 4 700 (чотири тисячі сімсот) євро кожному із заявників та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; 200 (двісті) євро кожному із заявників та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватися, в якості компенсації судових та інших витрат; із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти; Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 12 березня 2026 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Андреас Зюнд
(Andreas Zünd)
Голова