ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ІВАШКІВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF IVASHKIV v. UKRAINE)
(Заява № 59670/14)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
22 вересня 2022 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Івашків проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ладо Чантурія (Lado Chanturia), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar), судді,
та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,
З огляду на:
заяву (№ 59670/14), яку 22 серпня 2014 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Іванна Іванівна Івашків, 1963 року народження, яка проживає у м. Львів (далі – заявниця), у Суді її представляла пані Х.І. Кіт, юрист, яка практикує у м. Львів;
рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла виконувач обов’язків Уповноваженого, пані О. Давидчук з Міністерства юстиції;
зауваження сторін;
після обговорення за зачиненими дверима 28 квітня 2022 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРЕДМЕТ СПРАВИ
1. Заява стосується питання домашнього насильства, порушеного за статтями 3 і 13 Конвенції, а також за статтею 14 Конвенції та Протоколом № 12 до Конвенції у поєднанні зі статтями 3 і 8 Конвенції.
2. У період з 2007 року до 2013 року колишній чоловік заявниці, І.В., п’ять разів наносив заявниці тілесні ушкодження. Такі тілесні ушкодження були задокументовані та кваліфіковані як легкі у відповідних актах судово-медичних досліджень. Працівники міліції та прокуратура неодноразово відмовляли у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti. Два з п’яти випадків розглянули національні суди. Перелік дат випадків, актів судово-медичних досліджень і постав про відмову в порушенні кримінальної справи наведені в таблиці у додатку.
ВИРОК І.В.3. За другою скаргою, поданою заявницею 02 лютого 2011 року до Шевченківського районного суду міста Львова (далі – районний суд), 11 травня 2011 року суд порушив кримінальну справу у зв’язку з випадками, які сталися 14 січня та 15 серпня 2010 року. У своїй заяві заявниця зазначила, що вона подала таку ж скаргу до суду у травні 2010 року, але суд направив справу до прокуратури, оскільки вона містила ознаки іншого кримінального правопорушення, а саме – погрози вбивством. Прокуратура направила її справу до міліції, яка, у свою чергу, відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti. Заявниця наголошувала, що протягом багатьох років її колишній чоловік вчиняв щодо неї протиправні дії, наприклад, наносив їй тілесні ушкодження, знущався над нею та висловлювався нецензурною лайкою щодо неї, а її численні скарги до міліції були безрезультатними, хоча згідно зі статтями 3 і 8 Конвенції держава мала позитивне зобов’язання захищати її від нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження приватної особи.
4. І.В. зазначив у районному суді, що 14 січня 2010 року він один раз вдарив заявницю по обличчю у зв’язку з тим, що вона пробила колеса його автомобіля. До того ж вона постійно робила умови їхнього спільного проживання нестерпними, наприклад, крала його документи та особисті речі, псувала його їжу або безпідставно скаржилася у міліцію.
5. 27 червня 2012 року районний суд визнав І.В. винним у нанесенні заявниці легких тілесних ушкоджень у зв’язку з випадком 14 січня 2010 року та обрав йому покарання у виді громадських робіт на строк сто годин, проте згідно із Законом України «Про амністію в 2011 році» звільнив його від відбування покарання з огляду на похилий вік його матері, яка перебувала на його утриманні. Цей вирок не був оскаржений.
ЦИВІЛЬНЕ ПРОВАДЖЕННЯ ЩОДО і.в.6. Після ухвалення зазначеного вироку заявниця подала цивільний позов проти І.В. про відшкодування моральної шкоди.
7. 08 серпня 2013 року районний суд присудив заявниці 5 000 українських гривень (далі – грн) в якості відшкодування моральної шкоди.
8. 17 грудня 2013 року Апеляційний суд Львівської області зменшив суму відшкодування до 2 000 грн (на той момент близько 180 євро), оскільки І.В. був визнаний винним лише у зв’язку з випадком від 14 січня 2010 року, а заявниця не надала доказів проходження нею лікування, а лише акт судово-медичного дослідження. Апеляційний суд «врахував причину конфлікту між сторонами по справі, яка була спровокована самою потерпілою [заявницею] та її діями, порушення нормального ритму життя відповідачки, дискомфорт, терпіння болі та страждання».
9. 05 лютого 2014 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відмовив у відкритті касаційного провадження.
ОЦІНКА СУДУ
СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 І 13 КОНВЕНЦІЇ10. Заявниця скаржилася, що розслідування тривалого жорстокого поводження з нею було неефективним і вирок від 27 червня 2012 року не міг вважатися належним реагуванням, оскільки не зміг запобігти вчиненню І.В. подальших порушень.
11. Суд відхиляє заперечення Уряду, що скарга заявниці стосовно випадків від 17 квітня 2007 року, 09 серпня 2010 року та 28 травня 2011 року була подана поза межами встановленого шестимісячного строку. Акти насильства слід розглядати у сукупності як послідовність пов’язаних подій (див. рішення у справі «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey), заява № 33401/02, пункт 111, ЄСПЛ 2009).
12. Суд долучає до розгляду по суті заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку з трьома зазначеними випадками (там само, пункт 116).
13. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
14. Загальні принципи стосовно позитивного обов’язку держави забезпечити захист від домашнього насильства наведені в рішенні у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), заява № 41261/17, пункт 77, від 09 липня 2019 року).
15. У зв’язку з обов’язком створити законодавчу базу Суд зазначає, що у 2017 році в Україні було прийнято спеціальний закон щодо протидії домашньому насильству (див. рішення у справі «Левчук проти України» (Levchuk v. Ukraine), заява № 17496/19, пункти 50 і 51, від 03 вересня 2020 року). До того часу притягнення до відповідальності за фактом стверджуваного вчинення злочину – нанесення приватними особами «легких тілесних ушкоджень» – здійснювалося за ініціативою потерпілого (див. рішення у справі «Загубна та Табачкова проти України» [Комітет] (Zagubnaya and Tabachkova v. Ukraine) [Committee], заява № 60977/14, пункти 35 і 37, від 12 листопада 2020 року). Суд уже встановлював, що цей правовий інструмент був недостатнім у контексті домашнього насильства (див. згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 82). Немає підстав відходити від зазначеного висновку у цій справі.
16. Суд зазначає стосовно обов’язку держави запобігати відомому їй ризику жорстокого поводження, що заявниця повідомляла про жорстоке поводження працівникам міліції, які відмовляли у порушенні кримінальної справи за більшістю її скарг (див. таблицю у додатку). У травні 2010 року заявниця звернулася зі скаргою до суду на випадок 14 січня 2010 року, але її скаргу направили до прокуратури. За її другою скаргою від 02 лютого 2011 року національний суд порушив кримінальну справу лише 11 травня 2011 року. Порушення кримінальної справи судом не мало превентивного ефекту, оскільки заявницю знову побили 28 травня 2011 року (див. таблицю у додатку). Так само визнання І.В. винним не мало превентивного ефекту, оскільки заявницю знову побили 02 вересня 2013 року (див. таблицю у додатку). Таким чином, вбачається, що заявниця повідомляла органи державної влади про жорстоке поводження з нею її колишнього чоловіка, використовуючи різні канали, однак безуспішно. У зв’язку з цим Суд повертається до заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів юридичного захисту, тобто факту, що заявниця не звернулася із заявами до національного суду про порушення кримінальної справи у зв’язку з випадками 17 квітня і 09 серпня 2010 року та 28 травня 2011 року, і відхиляє це заперечення на підставі неефективності запропонованого засобу юридичного захисту (див. рішення у справі «Беваква та С. проти Болгарії» (Bevacqua and S. v. Bulgaria), заява № 71127/01, пункт 83, від 12 червня 2008 року та згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 82). Крім того, Суд доходить висновку, що бездіяльність працівників міліції разом з неналежним реагуванням суду, дозволили І.В. продовжувати жорстоко поводитися із заявницею. Отже, держава не запобігла відомому їй ризику жорстокого поводження із заявницею.
17. Стосовно зобов’язання провести ефективне розслідування тверджень заявниці про жорстоке поводження Суд зазначає, що працівники міліції допитали І.В. стосовно його версії подій, і він послідовно заперечував побиття заявниці, та/або пояснював, що у неї була дуже чутлива шкіра і будь-який дотик залишав по собі слід; вони також допитали сусідів, які зазначили, що не чули жодного шуму. Ці показання стали підставою для відмови у порушенні справи або постанови про закриття кримінальної справи, незважаючи на акти судово-медичних досліджень з описом тілесних ушкоджень заявниці, серед яких були перелом кісток носа; струс головного мозку; розтягнення зв’язок шиї; синці на обличчі, руках, ногах і тулубі; садна; сліди подряпин; і вирване волосся (див. таблицю у додатку). Суд вже встановлював, що у контексті домашнього насильства органи державної влади завжди повинні докладати значних зусиль для з’ясування того, що трапилося, і не покладатися на поспішні або необґрунтовані висновки для закриття кримінальної справи (див. згадане рішення у справі «Володіна проти Росії» (Volodina v. Russia), пункт 98). Вбачається, що працівники міліції не провели серйозного та ретельного розслідування скарг заявниці на жорстоке поводження, і тому Суд доходить висновку, що держава не виконала свого обов’язку стосовно проведення ефективного розслідування жорстокого поводження, якого зазнала заявниця.
181. Суд вважає, що було порушено статтю 3 Конвенції, та з огляду на цей висновок вирішує, що немає необхідності розглядати ту саму скаргу за статтею 13 Конвенції (див. згадане рішення у справі «Опуз проти Туреччини» (Opuz v. Turkey), пункти 203 – 205).
СТВЕРДЖУВАНі ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ ТА ПРОТОКОЛУ № 12 ДО КОНВЕНЦІЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЯМИ 3 І 8 КОНВЕНЦІЇ19. Заявниця скаржилася, що сума відшкодування у її цивільній справі була неналежною, а національні суди дискримінували її за ознакою статі, обвинувативши її в провокації І.В.
20. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
21. Загальні принципи стосовно питань за статтею 14 Конвенції наведені в рішенні у справі «Карвальо Пінто де Суза Мораіс проти Португалії» (Carvalho Pinto de Sousa Morais v. Portugal), заява № 17484/15, пункти 44 – 47, від 25 липня 2017 року).
22. У цій справі Суд зазначає, що районний суд присудив заявниці суму у розмірі 5 000 грн в якості відшкодування моральної шкоди. Апеляційний суд Львівської області зменшив зазначену суму до 2 000 грн, встановивши, що заявниця спровокувала І.В. своїми діями. Апеляційний суд de facto обвинуватив заявницю, у тому, що чоловік побив її, і це відображало дискримінаційне ставлення до неї як до жінки, та вказувало на існуюче в судовій системі упередження.
23. У зв’язку з цим Суд звертає увагу на статистичні дані, наведені в Публікації Міністерства внутрішніх справ Великої Британії «Інформаційна записка щодо державної політики та ситуації з насильством за гендерною ознакою в Україні (травень 2018 року)», у якій зазначалося, що «10% прокурорів, 11% суддів, 12% працівників поліції виправдовують певні випадки насильства у сім’ї» (див. згадане рішення у справі «Левчук проти України» (Levchuk v. Ukraine), пункт 61). Підстави, які апеляційний суд навів у своєму рішенні, щоб зменшити суму відшкодування моральної шкоди, лише посилюють враження, що органи державної влади не сприймають серйозно проблему домашнього насильства.
24. Отже, Суд вважає, що було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.
25. Суд вважає, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 8 Конвенції у поєднанні зі статтею 14 Конвенції та статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції (див., mutatis mutadis, рішення у справі «Єремія проти Республіки Молдова» (Eremia v. the Republic of Moldova), заява № 3564/11, пункт 91, від 28 травня 2013 року) або скаргу за статтею 3 Конвенції у поєднанні зі статтею 1 Протоколу № 12 до Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Юрчич проти Хорватії» (Jurčić v. Croatia), заява № 54711/15, пункт 88, від 04 лютого 2021 року).
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
26. Заявниця не подала вимогу щодо справедливої сатисфакції. Отже, Суд вважає, що немає підстав присуджувати їй якусь суму у зв’язку з цим.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
Відхиляє попереднє заперечення Уряду щодо стверджуваного недотримання шестимісячного строку;Долучає до розгляду по суті скарги за статтею 3 Конвенції попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту та відхиляє його;Оголошує заяву прийнятною;Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції;Постановляє, що було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції.Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мартіна Келлер
(Martina Keller)
Заступник Секретаря
Ладо Чантурія
(Lado Chanturia)
Голова
ДОДАТОК
Перелік дат випадків, дат актів судово-медичних досліджень, дат постанов про відмову у порушенні кримінальної справи,
органів, які відмовили, та підстав відмов
№
Дата випадку
Дата акту судово-медичного дослідження/висновку експерта щодо легких тілесних ушкоджень
Дата постанови про відмову в порушенні/закриття кримінальної справи
Орган, який виніс документ/підстави
17 квітня
2007 року
19 квітня 2007 року
(рани на голові; синці на голові, на спині та на руках; садна на руках)
19 квітня 2007 року
Працівник міліції відмовив у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti.
14 січня
2010 року
15 січня 2010 року
(синці в поперековій ділянці зліва та справа, на лівій руці та на обличчі; садно на ділянці носа)
09 лютого 2010 року
(перелом кісток носа; струс головного мозку; розтяг зв’язок шиї; садно на ділянці носа; синці в поперековій ділянці зліва і справа, на лівій руці і на обличчі)
29 березня 2010 року
(перелом кісток носа; струс головного мозку; розтяг зв’язок шиї; садно на ділянці носа; синці в поперековій ділянці зліва і справа, на лівій руці і на обличчі)
06 березня 2012 року
(перелом кісток носа; струс головного мозку; розтяг зв’язок шиї; садно на ділянці носа; синці в поперековій ділянці зліва і справа, на лівій руці і на обличчі)
23 січня 2010 року
Працівник міліції відмовив у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti.
17 лютого 2010 року
Працівник міліції відмовив у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti.
04 червня 2010 року
Районний суд скерував справу до прокуратури, оскільки необхідно було змінити кваліфікацію злочину на злочин за статтю 129 Кримінального кодексу України.
Незазначена дата
Прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti. Відповідний документ сторони не надали.
15 серпня
2010 року
18 серпня 2010 року
(синці на руках та правій нозі; подряпина на лівій нозі)
06 березня 2012 року
(синці на руках та правій нозі; подряпина на лівій нозі)
18 серпня 2010 року
Працівник міліції відмовив у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti.
28 травня
2011 року
01 червня 2011 року (синці на руках, тулубі, ногах; садна на лівій кисті; ділянка з відсутнім і обламаним волоссям на тім’яній ділянці голови розміром 1,5x2 см)
11 серпня 2011 року
Працівник міліції відмовив у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю corpus delicti.
02 вересня
2013 року
04 вересня 2013 року (синці на обличчі, руках, ногах)
26 вересня 2013 року
Працівник міліції закрив кримінальну справу у зв’язку з відсутністю corpus delicti.