CASE OF V.C. v. SLOVAKIA - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

КОЛИШНЯ IV СЕКЦІЯ

СПРАВА «V.C. ПРОТИ СЛОВАЧЧИНИ»

(Заява № 18968/07)

РІШЕННЯ

[Витяги]

СТРАСБУРГ

8 листопада 2011 року

ОСТАТОЧНЕ

08/02/2012

Це рішення набуло статусу остаточного згідно статті 44 § 2 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «V.C. проти Словаччини»,

Європейський суд з прав людини (колишня IV Секція), засідаючи Палатою, до складу якої увійшли:

Ніколас Братца (Nicolas Bratza), Голова,
Лєх Гарлицький (Lech Garlicki),
Лільяна Мійовіч (Ljiljana Mijović),
Девід Тор Бйоргвінссон (David Thór Björgvinsson),
Ян Шикута (Ján Šikuta),
Пяіві Хірвель (Päivi Hirvelä),
Міхай Поалелунжь (Mihai Poalelungi), судді,
та Фатош Арачі (Fatoş Aracı), Заступник Секретаря Секції,

Після наради за зачиненими дверима 22 березня 2011 року, 6 червня 2011 року, 24 серпня 2011 року та 17 жовтня 2011 року,

Постановляє таке рішення, прийняте в останню зазначену дату:

ПРОЦЕДУРА1.        Справу розпочато за заявою (№ 18968/07) проти Словацької Республіки, поданою до Суду 23 квітня 2007 року згідно статті 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод («Конвенція») громадянкою Словаччини, пані В.Ц. (V.C.) («заявниця»). Голова Палати задовольнив клопотання заявниці про те, щоб її ім’я не зазначалось у рішенні (правило 47 § 3 Регламенту Суду).2.        Заявниця була представлена пані Б. Буковською (B. Bukovská) та пані В. Дурбаковою (V. Durbáková), юристами, які разом працюють у Центрі цивільних прав та прав людини в м. Кошице (Košice). Уряд Словацької Республіки («уряд») був представлений його уповноваженою, пані М. Пірошиковою (M. Pirošíková).3.        Заявниця стверджувала про порушення статей 3, 8, 12, 13 та 14 Конвенції у зв’язку з її стерилізацією в державній лікарні.4.        Рішенням від 16 червня 2009 року Суд визнав заяву прийнятною.5.        Заявниця та уряд надали письмові зауваження по суті (правило 59 § 1). Крім того, були отримані коментарі третьої сторони - Міжнародної федерації гінекології та акушерства (МФГА), якій Голова надав дозвіл взяти участь у письмовій процедурі (стаття 36 § 2 Конвенції та правило 44 § 3).6.        На 7 вересня 2010 року було призначене слухання. На прохання уряду, який зазначив, що хотів би вивчити можливість досягнення дружнього врегулювання справи, воно було перенесене на 24 серпня 2010 року. Сторони не досягли дружнього врегулювання.7.        22 березня 2011 року в Палаці прав людини у Страсбурзі відбулось відкрите слухання (правило 59 § 3).

У Суді були присутні:

(a)  від уряду
ПаніM.Пірошикова, Уповноважена,

ПаніK. Чахойова (К. Čahojová), Заступниця Уповноваженої,

ПанM. Бузга (M. Buzga),

ПанВ. Цупанік (V. Cupaník),

ПанЙ. Палковіч (J. Palkovič), Радники;

(b)  від заявниці
ПаніБ. Буковська, Адвокат,
ПаніВ. Дурбакова, Адвокат.

Суд заслухав виступи пані Буковської, пані Дурбакової, пані Пірошикової, пана Бузги та пана Цупаніка.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ8.        Заявниця, яка має ромське етнічне походження, народилася в 1980 році і проживає в Яровніце (Jarovnice). Вона отримала обов’язкову освіту до шостого класу і є безробітною. Її рідною мовою є ромська мова, яку разом з місцевим діалектом вона використовує в повсякденному спілкуванні.

A.  Стерилізація заявниці в лікарні Пряшева9.        23 серпня 2000 року під час госпіталізації заявниці в лікарні та центрі охорони здоров’я м. Пряшів (Prešov) (відома зараз як університетська учбова лікарня та центр охорони здоров’я Й.А. Реймана (J.A. Reiman) в м. Пряшів– «лікарня Пряшева»), що підпорядковується Міністерству охорони здоров’я, заявницю було стерилізовано.10.   Процедуру було проведено під час народження заявницею другої дитини шляхом кесаревого розтину. Перші пологи заявниці також відбулись шляхом кесаревого розтину. Стерилізація заявниці полягала в перев’язці маткових труб за методом Помероя, який представляє собою перерізування та перев’язку фаллопієвих труб з метою запобігання заплідненню.11.   Під час вагітності заявниця не проходила регулярних оглядів. Вона відвідала свого терапевта лише один раз.12.   Заявниця поступила до акушерсько-гінекологічного відділення лікарні Пряшева 23 серпня 2000 року близько 8 ранку. Вона прибула до лікарні, скаржачись на прогресуючу біль, пов’язану з родовою діяльністю. Після прибуття заявницю було проінформовано про те, що пологи будуть здійснені шляхом кесаревого розтину.13.   Процес пологів було письмово задокументовано в реєстрі, до якого через регулярні проміжки часу вносились подробиці родової діяльності та пологів. Перший запис у реєстрі був зафіксований о 7:52 ранку. Згодом заявниця контролювалась ЕКГ (електрокардіографом); останній запис ЕКГ був зафіксований о 10:35 ранку.14.   Згідно реєстру пологів, після 10:30, коли родова діяльність перебувала на завершальному етапі, заявниця попросила, щоб її стерилізували. Це прохання було відразу внесено до реєстру пологів друкованими словами «пацієнтка просить здійснити стерилізацію». Нижче нього міститься тремтячий підпис заявниці. Підпис був зроблений незафіксованою рукою заявниці і представляв собою дівоче прізвище заявниці, яким вона користувалась на той час, і яке складалося з двох слів.15.   Заявниця стверджувала, що після кількох годин родової діяльності та болю медичні працівники лікарні Пряшева запитали її, чи хоче вона ще мати дітей. Заявниця відповіла, що так, але медичні працівники повідомили її, що якщо вона народить ще одну дитину, то або дитина, або вона загинуть. Заявниця почала плакати та оскільки вона була переконана, що її наступна вагітність матиме летальний результат, вона сказала медичним працівникам: «Робіть, що хочете». Потім її попросили підписати реєстр пологів із позначкою, що вона попросила здійснити стерилізацію. Заявниця не розуміла терміну «стерилізація» і підписала реєстр з остраху, що інакше будуть летальні наслідки. Коли пологи перебували на завершальному етапі, її сприйняття та пізнавальні здібності знаходились під впливом родової діяльності та болю.16.   Об 11:30 заявниці підключили анестезію, після чого пологи було завершено за допомогою кесаревого розтину. У зв’язку зі станом репродуктивних органів заявниці двоє лікарів, які брали участь у здійсненні пологів, запитали головного лікаря, що на його думку слід робити - гістеректомію чи стерилізацію. Згодом вони здійснили перев’язку маткових труб заявниці. Процедура закінчилася о 12:10 по полудню, а ще через десять хвилин заявниця прийшла до тями після анестезії.17.   У реєстрі вагітності та пологів заявниці міститься позначка «пацієнтка ромського походження» (розділ «історія хвороби», підрозділ «соціальні умови та режим праці, особливо під час вагітності» відповідного друкованого бланку).18.   Під час госпіталізації в акушерсько-гінекологічному відділенні лікарні Пряшева заявницю було поміщено до палати, в якій знаходились виключно жінки ромського етнічного походження. Її було позбавлено ​​можливості користатись тими ж самими ванними кімнатами та туалетами, якими користувались жінки неромського походження.19.   Проведення процедури стерилізації мало серйозні медичні та психологічні наслідки для заявниці. Так, в кінці 2007 року та на початку 2008 року в заявниці були симптоми помилкової вагітності. Вона вважала, що була вагітною і проявляла всі ознаки вагітності. Тим не менш, ультразвукове діагностування показало, що вона не була вагітною. Згодом, у липні 2008 року вона перебувала на лікуванні у психіатра в м. Сабинів (Sabinov). За словами останнього, заявниця продовжує страждати у зв’язку з безпліддям.20.   Крім того, заявниця була піддана остракізму з боку ромської громади. Її чоловік, батько її дітей, кілька разів залишав її з причини її безпліддя. У 2009 році заявниця та її чоловік розлучилися. Заявниця стверджувала, що її безпліддя було однією з причин їхнього розлучення.

B.  Позиція лікарні Пряшева21.   Письмове пояснення директора лікарні Пряшева від 3 липня 2008 року зазначає, що перші пологи заявниці в 1998 році закінчилися кесаревим розтином, оскільки розмір тазу заявниці виключав можливість пологів природнім шляхом. До пологів заявниця відвідала центр пренатального догляду усього двічі, на початку вагітності. Після пологів її помістили до післяпологової палати з санітарним обладнанням, в якій вона отримувала медичну допомогу. На третій день вона залишила лікарню без згоди лікарів та повернулася за 24 години із сепсисом, викликаним запаленням матки. Після дев’яти днів госпіталізації та інтенсивного лікування антибіотиками заявниця та її дитина були виписані з лікарні. Заявниці було рекомендовано регулярно відвідувати гінеколога, але вона цього не робила.22.   Під час другої вагітності заявниця відвідала центр пренатального догляду лише один раз, на початку вагітності. Під час других пологів через біль, яку заявниця відчувала у нижній частині матки (на якій була проведена операція під час перших пологів), та з огляду на розмір її тазу, лікарі вказали про необхідність кесаревого розтину. Вони висловили думку про небезпеку розриву матки. Після того, як лікарі пояснили заявниці ситуацію та ризики, пов’язані з можливою третьою вагітністю, вона, цілком усвідомлюючи все, що відбувалось, підписала прохання про проведення стерилізації.23.   У іншому поясненні від 27 липня 2009 року директор лікарні Пряшева заперечив навмисне та організоване розділення ромських жінок і існування так званих «циганських палат». На практиці ромські жінки часто розміщувались разом за їхнім власним проханням.

C.  Кримінальне провадження24.   23 січня 2003 року у відповідь на публікацію Центру репродуктивних прав та Центру цивільних прав та прав людини «Тіло і душа: примусова стерилізація та інші порушення репродуктивної свободи ромів у Словаччині» (доповідь «Тіло і душа»), відділ прав людини та меншин апарату уряду ініціював кримінальне розслідування стверджуваної незаконної стерилізації кількох різних ромських жінок.25.   Кримінальне розслідування проводилось у рамках регіональної дирекції поліції в м. Жиліна (Žilina) управлінням судової та кримінальної поліції. Слідчий, прокурори кількох рівнів та Конституційний суд прийняли кілька рішень. Зрештою провадження було закрите на тій підставі, що під час проведення стерилізації жінок ромського етнічного походження не було вчинено жодного злочину (подальші деталі викладені в рішенні у справі «I.G., M.K. та R.H. проти Словаччини» (рішення про прийнятність) від 22 вересня 2009 року, № 15966/04).26.   Сама заявниця не ініціювала будь-якого кримінального провадження.

D.  Цивільне провадження27.   У січні 2003 року після публікації доповіді «Тіло і душа» заявниця дізналася, що перев’язка маткових труб не була операцією з врятування життя, як це стверджували медичні працівники лікарні Пряшева, і що для здійснення такої процедури вимагалась повна та інформована згода пацієнта. З цієї причини вона безуспішно намагалася отримати свою медичну картку. Після відповідного судового рішення у травні 2004 року їй та її юристу надали медичну картку.28.   9 вересня 2004 року заявниця подала позов до районного суду Пряшева згідно зі статтями 11 і далі Цивільного кодексу, вимагаючи захисту своїх особистих прав. Вона стверджувала, що її стерилізація була здійснена в порушення словацького законодавства та міжнародних стандартів прав людини, включаючи статті 3, 8, 12 та 14 Конвенції. Заявниця стверджувала, що вона не була належним чином проінформована про саму процедуру, про її наслідки та про альтернативні методи. Вона вимагала вибачення за процедуру та компенсацію за моральну шкоду.29.   У ході судового провадження районний суд розглянув документальні докази та отримав низку свідчень від заявниці, а також від медичних працівників лікарні Пряшева.30.   Зокрема, заявниця описала обставини, за яких вона народила в лікарні Пряшева, і як їй було запропоновано підписати відповідний запис у реєстрі. Вона також зазначила, що батько її дітей покинув її на два роки з причини її безпліддя, і що з цієї ж причини вони мали проблеми у стосунках. Вона також зазначила про існуючі проблеми зі здоров’ям.31.   Лікар Ч. (Č.) з лікарні Пряшева, який здійснював процедуру заявниці, зазначив, що точно не пам’ятав заявницю та обставини її госпіталізації. Його свідчення базувались на інформації, яка містилась у медичній картці заявниці. Він стверджував, що заявницю було повністю проінформовано про її стан здоров’я та про хід родової діяльності приблизно за дев’яносто хвилин до пологів. Інформацію про необхідність стерилізації надав їй головний лікар акушерсько-гінекологічного відділення, а також другий лікар, який брав участь в операції, та анестезіолог. Стерилізацію було здійснено на прохання заявниці в якості медичної необхідності. Будь-яка можлива третя вагітність могла бути небезпечною для заявниці, якщо б вона регулярно не проходила огляди під час вагітності. Лікар Ч. зазначив, що стерилізація заявниці не була операцією з врятування життя.32.   Лікар К. (К.), головний лікар акушерсько-гінекологічного відділення лікарні Пряшева, зазначив, що він повністю погоджувався зі свідченнями лікаря Ч. Лікар К. також точно не пам’ятав пологів заявниці. Він припустив, що її пологи були подібні до інших пологів. Він не був присутнім під час пологів та стерилізації заявниці, але йому розповіли про її пологи інші лікарі. Він описав стерилізацію як процедуру, що регулюється відповідним законодавством. У випадку заявниці, часу скликати комітет не було, оскільки вона поступила до лікарні за дуже короткий час до пологів.33.   Лікар К. також зазначив, що після того, як він призначив своїх колег Ш. та Ч. для проведення операції, він також попросив їх з’ясувати, чи погодиться пацієнтка на стерилізацію, та підтвердити її згоду підписом. Навіть якщо пацієнтка відмовилася б надати письмову згоду на стерилізацію, вона могла бути здійснена на підставі розділу 2 Положення про стерилізацію 1972 року, який дозволяв цю дію у разі виникнення небезпеки для життя людини.34.   У цивільному провадженні заявниця також надала висновок психолога від 17 лютого 2006 року про її розумові здібності. Він зазначав, що її інтелектуальний рівень був дуже низьким, на межі розумової відсталості, але її розумові здібності на рівні практичних питань були добре розвинуті. Психолог зазначив про необхідність адаптації спілкування із заявницею з її психічними та мовними навичками. Жодного психічного захворювання, яке заважало б заявниці приймати рішення стосовно її життя та нести відповідальність за пов’язані з її життям питання, виявлено не було.35.   28 лютого 2006 року районний суд Пряшева відхилив позов. Він постановив, що процедуру було проведено тільки після того, як медичні працівники отримали підпис заявниці. Він визнав, що підпис заявниці у реєстрі пологів був отриманий незадовго до здійснення кесаревого розтину, коли заявниця знаходилась у «лежачому положенні». Процедуру було проведено за медичними показаннями. Вона була необхідною з огляду на поганий стан здоров’я заявниці. Медичні працівники діяли у відповідності до закону.36.   Той факт, що процедура не була попередньо затверджена комітетом з питань стерилізації, був лише невиконанням формальних вимог; вона не була втручанням в особисту цілісність заявниці, що охороняється статтями 11 і далі Цивільного кодексу. Не було встановлено і порушень прав заявниці за Конвенцією.37.   Нарешті, районний суд постановив, що стан заявниці не був незворотнім, оскільки існувала можливість екстракорпорального запліднення.38.   12 травня 2006 року заявниця подала апеляцію. Вона стверджувала, що її стерилізували без її повної та інформованої згоди в умовах, в яких вона не могла повністю усвідомлювати суть та наслідки процедури. У свідченнях медичних працівників існували прогалини та розбіжності, а медична картка не містила запису про те, що її було належним чином проінформовано про процедуру, її незворотній характер та про альтернативні методи. У порушення чинного законодавства, стерилізація не була погоджена комітетом з питань стерилізації. Перев’язка маткових труб не могла вважатись операцією з врятування життя. Заявниця посилалася на документи, опубліковані міжнародними медичними організаціями.39.   25 жовтня 2006 року регіональний суд Пряшева залишив у силі рішення суду першої інстанції. Він дійшов висновку, що стерилізація заявниці була проведена у відповідності з чинним законодавством і що вона вимагалась медичним станом заявниці.40.   Апеляційний суд послався на свідчення лікарів, які брали участь у проведенні операції, та зазначив, що існувала небезпека розриву матки заявниці. Заявниця попросила здійснити стерилізацію після того, як її належним чином було поінформовано про стан її здоров’я. Процедуру було проведено згідно з відповідними нормами Положення про стерилізацію 1972 року. Рішення про необхідність стерилізації мав, за таких обставин, приймати головний лікар. Попередня згода комітету з питань стерилізації була необхідна, лише коли стерилізацію мали проводити на здорових репродуктивних органах. Однак заявниці це не стосувалось.

E.  Конституційне провадження41.   17 січня 2007 року заявниця звернулася зі скаргою до Конституційного суду. З посиланням на свою стерилізацію та висновки судів загальної юрисдикції у вищезгаданому цивільному провадженні, вона стверджувала, що в лікарні Пряшева її було стерилізовано без її інформованої згоди, і що вона не змогла отримати компенсацію в результаті позиції та рішення регіонального суду Пряшева. Вона стверджувала, що останній своїм рішенням порушив її конституційні права та свободи, що забороняють дискримінацію, а також жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання, її право на захист від невиправданого втручання в її особисте та сімейне життя та її право на захист своєї родини, а також її права за статтями 3, 8, 12, 13 та 14 Європейської конвенції про права людини та статті 5 Конвенції про права людини та біомедицину. Заявниця клопотала про те, щоб Конституційний суд скасував рішення регіонального суду.42.   14 лютого 2008 року Конституційний суд відхилив скаргу як явно необґрунтовану (див. докладніше рішення про прийнятність цієї заяви від 16 червня 2009 року).

F.  Звіти про практику стерилізації в Словаччині

1.  Інформація, надана заявницею43.   Заявниця посилалась на низку публікацій про історію примусової стерилізації ромських жінок, яка виникла за комуністичного режиму в Чехословаччині на початку 1970-х років і яка, на її думку, була причиною її власної стерилізації.44.   Зокрема, заявниця стверджувала, що Положення про стерилізацію 1972 року, прийняте Міністерством охорони здоров’я, використовувалось для заохочення стерилізації ромських жінок. Згідно з документом 1979 року, виданим Хартією 77, чехословацькою дисидентською групою, в Чехословаччині була започаткована програма, яка надавала ромським жінкам, які підлягали стерилізації, фінансові стимули, з огляду на попередні невдалі спроби уряду «контролювати вкрай нездорове ромське населення шляхом планування сім’ї та контрацепції».45.   Заявниця також стверджувала, що з 1986 по 1987 рік 60% операцій по стерилізації в окрузі Пряшів були проведені на ромських жінках, які становили лише 7% населення округу. Інше дослідження свідчило, що в 1983 році близько 26% стерилізованих жінок у східній Словаччині (регіон, в якому проживає заявниця) були ромами; до 1987 року ця цифра зросла до 36,6%.46.   У 1992 році звіт Г’юман Райтс Вотч (Human Rights Watch) зазначив, що багато ромських жінок погано усвідомлювали незворотний характер процедури і були змушені погоджуватись на неї через своє погане економічне становище або тиск з боку органів влади.47.   За іншими даними, в 1999 медсестри, які працювали у фінських центрах прийому біженців, проінформували дослідників з Міжнародної амністії, що серед ромських жінок-шукачів притулку зі східної Словаччини вони помітили незвично високу кількість таких гінекологічних процедур, як стерилізація та видалення яєчників. Усі згадані звіти зазначали, що лікарня Пряшева була однією з лікарень, в яких здійснювались стерилізації[1].

2.  Інформація, надана урядом-відповідачем48.   Уряд зазначив, що медична допомога в Словаччині надається всім жінкам в однаковій мірі. Як правило, статистичні дані, засновані на етнічному походженні пацієнтів, не збирались, оскільки це вважалось порушенням прав цих осіб.49.   Після публікації доповіді «Тіло і душа» Міністерство охорони здоров’я створило групу експертів з метою розслідування стверджуваної незаконної стерилізації та сегрегації ромських жінок.50.   Доповідь Міністерства від 28 травня 2003 року, подана до парламентського комітету з прав людини, національності та статусу жінок, зазначала, що були розглянуті медичні записи 3500 жінок, яких було стерилізовано, та 18000 жінок, які народили шляхом кесаревого розтину за останні десять років.51.   Частка стерилізації жінок у Словаччині склала лише 0,1% жінок репродуктивного віку. У європейських країнах ця частка становила від 20 до 40%. Низький рівень стерилізації в Словаччині в основному був пов’язаний з тим, що ця процедура широко не застосовувалась у якості методу контрацепції.52.   У відсутність офіційних статистичних даних про етнічне походження жителів, експертна група змогла лише побічно оцінити ситуацію щодо жінок ромського етнічного походження. У тих регіонах, де можна було побічно визначити частку жінок ромського етнічного походження, частота стерилізації та кесаревих розтинів серед ромського населення була значно нижчою, ніж та, що існувала для решти населення. У регіонах Пряшева та Кошице частота стерилізації була статистично незначно вищою, ніж в інших регіонах Словаччини.53.   Група дійшла висновку, що в лікарнях, досліджених її членами, не було встановлено фактів геноциду чи сегрегації ромів. Усі випадки стерилізації базувались на медичних показаннях. У кількох випадках були встановлені певні недоліки у сфері охорони здоров’я та невиконання положень про стерилізацію (наприклад, недотримання адміністративної процедури). Однак вони однаково стосувались усього населення, незалежно від етнічного походження пацієнтів. Лікарні, в яких були виявлені адміністративні недоліки, вжили заходів щодо їх усунення.54.   У жодній з лікарень, які відвідала група експертів, насправді не існувало окремих палат для ромських жінок; всі пацієнти отримували лікування в тих самих лікарняних умовах. У зв’язку з ситуацією, що існувала протягом попередніх десятиліть, медичні працівники та пацієнти не перебували у рівних умовах у питанні відповідальності за підтримання та поліпшення стану здоров’я пацієнтів. Зокрема, це знаходило свій прояв в обмежених правах та обов’язках пацієнтів у сфері охорони здоров’я. Були рекомендовані заходи щодо забезпечення отримання пацієнтами необхідної інформації, аби вони могли надати інформовану згоду на лікування або відмовитися від нього. Індивідуальні прохання про медичне втручання повинні були робитись у законних рамках, які б дозволяли відповідним особам висловити свою власну волю після отримання необхідної інформації.55.   Заходи, рекомендовані у доповіді, полягали у зміні правових норм стосовно стерилізації, зокрема з метою забезпечення дотримання Конвенції про права людини та біомедицину, яку Словаччина ратифікувала. У доповіді також містилася низка рекомендацій у сфері проведення навчання серед медичних працівників з акцентуванням на «культурних відмінностях у регіонах з підвищеною концентрацією ромських громад». З метою інформування ромського населення в питаннях охорони здоров’я Словацький університет здоров’я в Братиславі у співпраці з Міністерством охорони здоров’я повинен був запровадити мережу медичних помічників, які отримають спеціальне навчання та працюватимуть у ромських поселеннях.56.   На слуханні уряд зазначав, що жінки, які стверджують, що постраждали від незаконних дій лікарів по стерилізації, мали можливість вимагати компенсацію в цивільних судах. Згідно з інформацією, яку уряд мав у розпорядженні, на розгляді словацьких судів перебувало п’ять таких справ. Розгляд шести інших справ закінчився винесенням остаточних рішень. У трьох з них заявники виграли.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

A.  Цивільний кодекс57.   Згідно статті 11, фізичні особи мають право на захист своїх особистих прав (особистої цілісності), зокрема, свого життя та здоров’я, цивільної та людської гідності, недоторканності приватного життя, імені та індивідуальних особливостей.58.   Згідно статті 13 § 1, фізичні особи мають право вимагати припинення невиправданих порушень своїх особистих прав, а також усунення наслідків таких порушень. Вони також мають право на відповідну справедливу компенсацію.59.   Стаття 13 § 2 передбачає, що в разі, коли компенсація, отримана згідно статті 13 § 1, не є достатньою, зокрема, тому що гідність потерпілої особи або її соціальне становище значно знизились, вона також має право на грошову компенсацію за моральну шкоду.

B.  Положення про стерилізацію 1972 року60.   Положення № Z-4 582/1972-B/1 Міністерства охорони здоров’я Словацької Соціалістичної Республіки, опубліковане в офіційному віснику Міністерства охорони здоров’я № 8-9/1972 («Положення про стерилізацію 1972 року») та застосоване у відповідний час, містило інструкції, що регулювали стерилізацію в медичній практиці.61.   Стаття 2 дозволяла проводити стерилізацію в медичних установах на прохання відповідної особи або за згодою цієї особи, коли, зокрема, за правилами медичної науки така процедура була необхідною для лікування репродуктивних органів особи, уражених хворобою (стаття 2(а)), або коли вагітність чи народження дитини серйозно загрожували життю або здоров’ю жінки, чиї репродуктивні органи не були уражені хворобою (стаття 2(б)).62.   Стаття 5(1)(а) надавала головному лікарю відділення, в якому відповідна ​​особа проходила лікування, право вирішувати питання про необхідність стерилізації особи у розумінні статті 2(а) Положення про стерилізацію 1972 року. Стерилізація з будь-яких інших підстав вимагала попереднього затвердження медичним комітетом («комітетом з питань стерилізації»).63.   Пункт XIV Додатку до Положення про стерилізацію 1972 року зазначав наступні акушерсько-гінекологічні підстави, що виправдовували стерилізацію жінки: (a) під час та після повторного кесаревого розтину, якщо цей метод прийняття пологів був необхідним з причин, які швидше за все залишатимуться і під час нової вагітності, та якщо відповідна жінка не захотіла більше народжувати дітей шляхом кесаревого розтину; (b) у разі повторних ускладнень під час вагітності, під час пологів та в наступні шість тижнів, якщо нова вагітність серйозно загрожуватиме життю або здоров’ю жінки; (c) коли жінка народила декількох дітей (четверо дітей для жінок у віці до 35 років і троє дітей для жінок старше цього віку).64.   Положення було скасоване Законом про охорону здоров’я 2004 року, який набрав чинності 1 січня 2005 року (див. нижче).

C.  Закон про охорону здоров’я 1994 року65.   У відповідний час чинними були наступні положення Закону № 277/1994 про охорону здоров’я (Zákon o zdravotnej starostlivosti – «Закон про охорону здоров’я 1994 року»).66.   Стаття 13(1) передбачала, що лікування мало проводитись за згодою пацієнта. Згода пацієнта на медичні процедури особливо серйозного характеру або такі, що суттєво впливали на майбутнє життя особи, повинна була надаватись у письмовій формі або іншим шляхом, яким можна було її довести (стаття 13(2)).67.   Згідно статті 15(1), лікар був зобов’язаний повідомити пацієнта належним чином, який можна було довести, про характер його хвороби та про необхідні медичні процедури для того, щоб лікар та пацієнт могли активно співпрацювати в лікуванні пацієнта. Обсяг інформації, яку слід було надати пацієнту, повинен був визначатися лікарем у світлі конкретних обставин справи. Така інформація повинна була надаватись так, щоб поважати пацієнта етично та щоб не вплинути негативно на лікування пацієнта.

D.  Закон про охорону здоров’я 2004 року68.   Закон № 576/2004 про охорону здоров’я, медичні послуги та про внесення змін і доповнень до деяких законів (Zákon o zdravotnej starostlivosti, službách súvisiacich s poskytovaním zdravotnej starostlivosti a o zmene a doplnení niektorých zákonov – «Закон про охорону здоров’я 2004 року») набув чинності 1 листопада 2004 року та почав діяти з 1 січня 2005 року.69.   Стаття 6 регулює питання надання пацієнтам інформації та отримання від них інформованої згоди. Згідно з пунктом 1, медичні працівники зобов’язані, якщо законом не передбачено інше, інформувати осіб, перерахованих нижче, про мету, характер, наслідки та ризики лікування, можливості вибору запропонованих процедур та ризики, пов’язані з відмовою від лікування. Це зобов’язання інформувати поширюється, зокрема, на особу, яка підлягає лікуванню, або на іншу особу, обрану першою, або на законного представника або опікуна, якщо медичні послуги надаватимуться неповнолітньому, недієздатній або обмежено дієздатній особі та, відповідним шляхом, на осіб, не здатних надавати інформовану згоду.70.   Стаття 6(2) зобов’язує лікарів надавати інформацію зрозуміло, делікатно та без тиску, надаючи пацієнтові можливість та достатній час для того, щоб він вільно надав чи відкликав свою інформовану згоду, а також у формі, що відповідає зрілості розуму та волі і стану здоров’я відповідної особи.71.   Стаття 6(3) передбачає, що будь-яка особа, яка має право на таку інформацію, також має право відмовитися від неї. Така відмова має бути зафіксована в письмовій формі.72.   Згідно статті 6(4), інформована згода - це згода на лікування, яку можна довести та якій передувала інформація, передбачена Законом про охорону здоров’я 2004 року. Серед іншого, письмова інформована згода вимагається у разі проведення стерилізації. Кожен, хто має право надавати інформовану згоду, також має право в будь-який час відкликати таку згоду.73.   Стаття 40 передбачає:

«Стерилізація

(1) Для цілей цього закону стерилізація - це запобігання заплідненню без видалення або пошкодження репродуктивних органів особи.

(2) Стерилізацію може бути здійснено лише на підставі письмового прохання та письмової інформованої згоди після надання інформації повністю дієздатній особі або законному представнику особи, яка не здатна надати інформовану згоду, або на підставі рішення суду, прийнятого за заявою законного представника.

(3) Інформація, що передує інформованій згоді особи, повинна бути надана так, як це зазначено в статті 6(2), та повинна містити відомості про:

(a) альтернативні методи контрацепції та планування сім’ї;

(b) можливі зміни в життєвих обставинах, які призвели до прохання про стерилізацію;

(c) медичні наслідки стерилізації як методу, спрямованого на незворотне припинення репродуктивної здатності;

(d) можливу невдачу у здійсненні стерилізації.

(4) Прохання про здійснення стерилізації повинне бути подано надавачу [медичних послуг], який здійснює стерилізацію. Прохання про жіночу стерилізацію розглядаються, а стерилізація проводиться лікарем, який спеціалізується у сфері гінекології та акушерства; прохання про чоловічу стерилізацію розглядаються, а стерилізація проводиться лікарем, який спеціалізується у сфері урології.

(5) Стерилізацію не може бути проведено раніше, ніж через тридцять днів після отримання інформованої згоди».74.   Стаття 50 скасовує Положення про стерилізацію 1972 року.75.   Стаття IV Закону про охорону здоров’я 2004 року передбачає злочин «незаконної стерилізації», включений до статті 246b Кримінального кодексу. Підпункт 1 статті 246b передбачає, що кожен, хто стерилізує особу всупереч закону, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років, забороною на здійснення практики або грошовим штрафом. Якщо злочин вчинено за обтяжуючих обставин, тюремне ув’язнення може коливатись від п’яти до дванадцяти років (підпункт 2).

...

ПРАВО

I.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ87.   Заявниця скаржилась про те, що у зв’язку з її стерилізацією її піддали нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню, і що органи влади не забезпечили всебічного, справедливого та ефективного розслідування обставин її проведення. Вона посилалась на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

A.  Стверджуване жорстоке поводження із заявницею

1. Доводи сторін

(a)  Заявниця88.   Заявниця стверджувала, що вона не надала своєї вільної, повної та інформованої згоди на стерилізацію, як це вимагається міжнародними стандартами. Також її стерилізація не відповідала вимогам Положення про стерилізацію 1972 року, що діяло у відповідний час. Її підпис на бланку про проведення стерилізації був отриманий під час прогресуючої родової діяльності та незадовго до самих пологів. За таких обставин, її стерилізація мала примусовий характер.89.   В її випадку стерилізація не була процедурою з врятування життя та була здійснена без розгляду таких альтернативних засобів її захисту від стверджуваних ризиків, пов’язаних з можливою новою вагітністю, як різні методи контрацепції, якими вона та її чоловік мали можливість користуватись та які б не зробили її безплідною назавжди.90.   Процедуру слід було розглядати в контексті широко поширеної практики стерилізації ромських жінок, яка має свої корені в комуністичному режимі, та стійкого ворожого ставлення до осіб ромського етнічного походження.91.   Характер процедури як такої, а також обставини, за яких вона була проведена, рівносильні нелюдському і такому, що принижує гідність, поводженню, забороненому статтею 3 Конвенції.

 (b)  Уряд92.   Уряд заперечував існування політики або практики, спрямованої на стерилізацію жінок ромського етнічного походження. Зокрема, він посилався на документи, видані Комісаром Ради Європи з прав людини, а також на кримінальні провадження, порушені апаратом уряду, та на розслідування групи вітчизняних експертів.93.   Стерилізацію заявниці слід було розглядати в більш широкому контексті, зокрема з урахуванням її стану здоров’я та того факту, що вона не зверталась за відповідною пренатальною медичною допомогою. Другі пологи заявниці шляхом кесаревого розтину були проведені за медичними показаннями. Чергові лікарі діагностували небезпеку розриву матки у разі нової вагітності, що становило б реальну загрозу для життя заявниці та/або її дитини. Після консультації з головним лікарем було вирішено провести стерилізацію з метою захисту здоров’я заявниці.94.   Заявницю було усно проінформовано зрозумілою для неї мовою про цю ситуацію, а також про медичні показання до процедури. Вона підтвердила своїм підписом, що просила провести стерилізацію. У той момент вона не була під дією будь-яких ліків.95.   З посиланням на висновки, отримані цивільними судами, уряд також стверджував, що стерилізацію було проведено у відповідності до чинного на той момент законодавства і що вона не мала ознак медичної халатності. Таким чином, заявницю не піддавали поводженню, забороненому статтею 3 Конвенції.

(c)  МФГА96.   Метою МФГА є зміцнення здоров’я та благополуччя жінок по всьому світові та поліпшення акушерсько-гінекологічної практики. До її складу входять товариства або федерації акушерів та гінекологів з 124 країн та територій.97.   У своїх коментарях третьої сторони, наданих Х. Рашвеном (H. Rushwan), виконавчим директором, МФГА зазначила, що схвалювала, згідно з відповідними міжнародними документами, інформовану та вільну згоду інтелектуально здатних до репродуктивного самовизначення пацієнтів, надану до їхнього лікування, як таку, що є дуже важливою для їхнього лікування у відповідності з етичними вимогами. Наслідки пропонованого лікування повинні бути чітко зазначені пацієнтам до початку його проведення, особливо коли пропоноване лікування має постійний вплив на майбутню здатність до дітонародження та створення сім’ї.98.   Процес інформованого вибору має передувати інформованій згоді на хірургічну стерилізацію. Належну увагу слід приділяти визнаним існуючим альтернативам, зокрема, зворотнім формам планування сім’ї, які можуть бути такими ж ефективними. Лікар, який проводить стерилізацію, несе відповідальність за забезпечення належного інформування особи про ризики та переваги процедури, а також про її альтернативи.99.   Необхідно докладати зусиль, спрямованих на збереження репродуктивної здатності кожного пацієнта. Проведення у разі необхідності кесаревого розтину не повинно саме по собі бути підставою для висновку про необхідність стерилізації, в результаті чого пацієнтка не матиме можливості вирішити завагітніти знову. Будь-яка така пропозиція повинна надати пацієнтці достатнього часу для інформованого обмірковування, а стерилізація не може бути проведена в якості доповнення до кесаревого розтину, який мають зробити пацієнтці.

2.  Оцінка Суду

(a)  Загальні засади100.                       Суд повторює, що стаття 3 Конвенції закріплює одну з найбільш фундаментальних цінностей демократичного суспільства. Вона забороняє за будь-яких обставин катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин та поведінки жертви (див. рішення у справі «Labita проти Італії», № 26772/95, § 119, ECHR 2000-IV).101.                       Щоб підпасти під сферу застосування статті 3, жорстоке поводження повинне досягти мінімального рівня жорстокості. Оцінка такого мінімуму є відносною і залежить від усіх обставин справи, зокрема тривалості поводження, його фізичних та психічних наслідків та, в деяких випадках, статі, віку і стану здоров’я жертви. Хоча мета такого поводження - фактор, який слід брати до уваги, зокрема, чи мало воно на меті принизити або образити жертву, відсутність такої мети не призводить автоматично до висновку, що порушення статті 3 не було (див. рішення у справах «Peers проти Греції», № 28524/95, §§ 68 та 74, ECHR 2001-III, та «Grori проти Албанії», № 25336/04, § 125, з подальшими посиланнями).102.                       Поводження представників держави з особою вважалось таким, що порушує питання за статтею 3, коли воно призвело до тілесних ушкоджень певного ступеня тяжкості, зокрема травми ноги особи, яка викликала некроз та згодом призвела до ампутації ноги, вогнепальний постріл у коліно особи, подвійний перелом щелепи та забій або травмування обличчя людини, які вимагали накладання швів та були поєднанні з вибиттям трьох зубів особи (див. рішення у справах «Sambor проти Польщі» від 1 лютого 2011 року, № 15579/05, § 36; «Necdet Bulut проти Туреччини» від 20 листопада 2007 року, № 77092/01, § 24; «Rehbock проти Словенії», № 29462/95, §§ 76-77, ECHR 2000-XII; та «Mrozowski проти Польщі» від 12 травня 2009 року, № 9258/04, § 28). Суд також постановив, що поводження з особою могло порушити питання за статтею 3, якщо, наприклад, воно довело жертву до того, що вона почала діяти проти своєї волі або свідомості (див., наприклад, рішення у справі «Keenan проти Сполученого Королівства», № 27229/95, § 110, ECHR 2001-III).103.                       У низці справ Суд розглянув скарги про стверджуване жорстоке поводження в контексті медичного втручання, якому піддали затриманих осіб проти їхньої волі. Зокрема, Суд зазначив, що захід, який має терапевтичну необхідність з точки зору встановлених принципів медицини, в принципі не може вважатись нелюдським і таким, що принижує гідність. Тим не менш, Суд дотримується тієї точки зору, що він сам повинен переконатися, що існування медичної необхідності, а також існування та дотримання процесуальних гарантій для рішення, були достеменно продемонстровані (див. резюмування відповідної практики Суду у справі «Яллох проти Німеччини» [ВП], № 54810/00, § 69, ECHR 2006 -IX, з подальшими посиланнями).104.                       Для того, щоб поводження вважалось «нелюдським» або «таким, що принижує гідність», страждання або приниження повинні у будь-якому разі виходити за межі неминучого елементу страждання або приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження (див. згадане вище рішення у справі «Labita», § 120).105.                       Нарешті, Суд повторює, що сама суть Конвенції полягає у повазі до людської гідності та свободи. Він зазначав, що в сфері медичної допомоги навіть коли відмова від отримання конкретного лікування може призвести до летального результату, примусове лікування без згоди психічно здорового повнолітнього пацієнта становитиме втручання в його право на фізичну цілісність (див. рішення у справах «Pretty проти Сполученого Королівства», № 2346/02, §§ 63 та 65, ECHR 2002-III; «Glass проти Сполученого Королівства», № 61827/00, §§ 82-83, ECHR 2004-II; та «Jehovah’s Witnesses of Moscow (Свідки Ієгови Москви) проти Росії», № 302/02, § 135, ECHR 2010-...).

(b)  Оцінка фактів справи106.                       Суд зазначає, що стерилізація є серйозним втручанням у стан репродуктивного здоров’я людини. Оскільки вона стосується однієї з основних функцій організму людини, вона впливає на різноманітні аспекти особистої цілісності особи, включаючи її фізичне та психічне благополуччя і емоційне, духовне та сімейне життя. Вона може бути законно проведена на прохання відповідної особи, наприклад, у якості методу контрацепції, або ж з терапевтичною метою у випадках, в яких було переконливо доведено медичну необхідність.107.                       Тим не менш, у відповідності із зазначеною вище практикою Суду, позиція відрізняється у випадку проведення такого лікування без згоди психічно здорового повнолітнього пацієнта. Такі дії слід розглядати як несумісні з вимогою поваги до людської свободи і гідності, яка є однією з основоположних засад, на яких заснована Конвенція.108.                       Так само, з таких загальновизнаних стандартів, як Конвенція про права людини та біомедицину, яка набула чинності для Словаччини у відповідний час, Декларація ВООЗ про розвиток прав пацієнтів в Європі або Загальна рекомендація № 24 Комітету з ліквідації усіх форм дискримінації щодо жінок («КЛДЖ»), видно, що медичні процедури (...), одною з яких є стерилізація, можуть здійснюватися лише за умови отримання попередньої інформованої згоди відповідної особи. Такий самий підхід був підтриманий МФГА (див. вище, пункти 97-98). Єдиний виняток стосується невідкладних ситуацій, в яких медичну допомогу не можна відкласти, а відповідну згоду не можна отримати.109.                       У даній справі заявницю було стерилізовано в державній лікарні відразу після того, як вона народила свою другу дитину за допомогою кесаревого розтину. Лікарі вважали за необхідне проведення процедури, оскільки можлива третя вагітність могла складати серйозну небезпеку для її життя та життя її дитини, зокрема, небезпеку розриву матки.110.                       Перегляд оцінки стану здоров’я репродуктивних органів заявниці, проведеної лікарями, не є завданням Суду. Тим не менш, слід зазначити, що стерилізація, як правило, не вважається операцією з урятування життя. Ознак, що ситуація у даній справі була іншою, немає; це було підтверджено одним з лікарів у національних судах (див. вище, пункт 31). Оскільки невідкладної ситуації, пов’язаної з неминучим ризиком непоправної шкоди життю або здоров’ю заявниці не було, і оскільки заявниця була психічно здоровою повнолітньою пацієнткою, її інформована згода була необхідною передумовою для проведення процедури, навіть якщо припустити, що існувала «необхідність» з точки зору медицини.111.                       Наявні документи свідчать про те, що заявницю попросили надати свою згоду у письмовій формі через дві з половиною години після того, як вона прибула до лікарні, і коли вона перебувала у процесі родової діяльності та знаходилась у лежачому положенні. Відповідний друкований запис у реєстрі пологів просто зазначав: «пацієнтка просить проведення стерилізації».112.                       На думку Суду, такий підхід несумісний з принципами поваги до людської гідності та свободи, закріпленими в Конвенції, а також з вимогою отримання інформованої згоди, передбаченої у згаданих вище міжнародних документах. Зокрема, із наданих документів не вбачається, що заявницю було повністю проінформовано про її стан здоров’я, пропоновану процедуру та її альтернативи. Крім того, той факт, що заявницю попросили надати згоду на таке втручання тоді, коли в неї відбувалась родова діяльність і незадовго до проведення кесаревого розтину, вочевидь не дозволяв їй прийняти своє власне добровільне рішення після обмірковування всіх відповідних питань та, як вона могла цього бажати, після обміркування наслідків та обговорення цього питання зі своїм партнером.113.                       У цьому зв’язку аргументам уряду про історію вагітностей заявниці та тому факту, що вона не проходила регулярних оглядів, не можна надати вирішального значення. На думку уряду, стерилізація заявниці була направлена на запобігання можливого погіршення її здоров’я, що загрожувало б її життю. Така загроза не була неминучою, оскільки вона могла матеріалізуватись лише в разі нової вагітності. Її можна було попередити і за допомогою альтернативних, менш інвазивних методів. За таких обставин, обійтися без інформованої згоди заявниці на підставі припущення з боку персоналу лікарні, що у майбутньому вона поводитиметься безвідповідально по відношенню до свого здоров’я, було неможливо.114.                       Спосіб, у який діяв персонал лікарні, був патерналістським, оскільки заявниці фактично не було запропоновано ніяких опцій, окрім як погодитися на процедуру, яку лікарі вважали необхідною з огляду на її ситуацію. Тим не менш, у подібних ситуаціях існувала необхідність інформованої згоди, що захищала б самостійність морального вибору пацієнтів.115.                       Принцип самостійності пацієнтів в їхніх відносинах з медичними працівниками розглядається в Пояснювальній записці до Конвенції про права людини та біомедицину. Зокрема, вимога щодо поваги до права жінок на самостійність та вибір у сфері охорони здоров’я викладена в пункті 31(е) Загальної рекомендації № 24, прийнятої КЛДЖ у 1999 році. Хоча Загальна декларація про біоетику та права людини була прийнята після того, як мали місце обставини даної справи, вона підтверджує наведені вище міркування. Зокрема, стаття 5 закликає до поваги до самостійності осіб у прийнятті рішень при належній відповідальності за ці рішення. Недоліки національного законодавства та практика в цьому відношенні були визнані в експертній доповіді Міністерства охорони здоров’я від 28 травня 2003 року, в якій було зазначено, що медичні працівники та пацієнти не були рівними у відносинах і що права та обов’язки пацієнтів у питаннях медичної допомоги були обмеженими. У цьому зв’язку стерилізацію заявниці слід розглядати також у світлі вимоги поважати гідність та цілісність особи, викладеної у статті 1 Конвенції про права людини та біомедицину, яка набула чинності для Словаччини 1 грудня 1999 року і яка була опублікована в Збірнику законів 10 лютого 2000 року.116.                       Суд зазначає, що процедура стерилізації грубо втрутилась у фізичну цілісність заявниці, оскільки її тим самим було позбавлено репродуктивної функції. На момент проведення стерилізації заявниці було двадцять років, тобто, вона перебувала на ранній стадії репродуктивного життя.117.                       Процедура з точки зору медицини не була неминуче необхідною. Заявниця не надала на неї своєї інформованої згоди. Замість цього їй було запропоновано підписати друковані слова «пацієнтка просить проведення стерилізації», коли вона перебувала у лежачому положенні та потерпала від болі, пов’язаної із кількагодинною родовою діяльністю. Її підштовхнуло підписати документ те, що медичні працівники сказали їй, що вона або її дитина помруть у разі наступної вагітності.118.                       Таким чином, процедура стерилізації, а також спосіб, в який заявниці було запропоновано погодитися на неї, могли пробудити в ній відчуття страху, страждання та неповноцінності, а також тягти за собою сильні страждання. Що стосується, зокрема, останнього зазначеного фактору, то через своє безпліддя заявниця зазнала труднощів у стосунках зі своїм партнером, а потім і чоловіком. Вона зазначила, що її безпліддя стало однією з причин розлучення у 2009 році. Процедура стерилізації мала серйозні медичні та психологічні наслідки для заявниці, які включали симптоми помилкової вагітності та вимагали лікування у психіатра. З причини нездатності більше мати дітей, ромська громада піддала заявницю остракізму.119.                       Хоча свідчень про те, що медичні працівники діяли з наміром жорстокого поводження із заявницею немає, вони, тим не менш, грубо знехтували її правом як пацієнта на самостійність та вибір. Суд вважає, що описане вище поводження, якому її піддали, досягло порогу жорстокості, необхідного для того, щоб підпасти під сферу застосування статті 3.120.                       Таким чином, мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв’язку зі стерилізацією заявниці.

B.  Нездатність провести ефективне розслідування

1.  Доводи сторін

(a)  Заявниця121.                       Заявниця стверджувала, що держава-відповідач не виконала свого зобов’язання за процесуальним аспектом статті 3 щодо проведення ефективного розслідування її стерилізації. Кримінальне провадження мало бути розпочате за ініціативою органів влади після того, як вони були проінформовані про втручання. Загальне розслідування стерилізації ромських жінок, яке ініціював уряд, не може вважатися ефективним щодо власної справи заявниці. Так само, цивільне провадження, яке розпочала заявниця, не відповідало вимогам статті 3. Зокрема, заявницю було поміщено у важке становище, оскільки суди були зобов’язані розглядати справу лише у світлі доводів сторін, а тягар доведення лежав на ній. Це провадження не призвело до встановлення та покарання винних осіб.

 (b)  Уряд122.                       Уряд не погодився з доводами заявниці. На його думку, порушення процесуального аспекту статті 3 не було, враховуючи, що стверджувану практику примусової стерилізації ромських жінок було ретельно вивчено в рамках кримінальних проваджень, порушених апаратом уряду та групою експертів, заснованою Міністерством охорони здоров’я. Будь-які конкретні зобов’язання, покладені на державу по відношенню до справи заявниці, були виконані в рамках ініційованого нею цивільного провадження.

2.  Оцінка Суду

(a)  Загальні засади123.                       Статті 1 і 3 Конвенції накладають на держав-учасниць позитивні зобов’язання, спрямовані на запобігання та забезпечення відшкодування за різні форми жорстокого поводження. Зокрема, подібно до справ за статтею 2 Конвенції, існує вимога проведення ефективного офіційного розслідування (див., наприклад, рішення у справах «Assenov та інші проти Болгарії» від 28 жовтня 1998 року, § 102, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII, та «Biçici проти Туреччини» від 27 травня 2010 року, № 30357/05, § 39, з подальшими посиланнями).124.                       Розслідування у таких справах повинно бути всебічним та оперативним. Тим не менш, нездатність будь-якого конкретного розслідування дійти певних результатів саме по собі не означає, що воно було неефективним: зобов’язання розслідувати - «це зобов’язання не результату, а засобів» (див. рішення у справі «Mikheyev проти Росії» від 26 січня 2006 року, № 77617/01, §§ 107-109, з подальшими посиланнями).125.                       У справах по статті 2 Конвенції стосовно стверджуваної медичної недбалості Суд зазначав, що у разі ненавмисного порушення права на життя або особисту цілісність передбачене статтею 2 позитивне зобов’язання впровадження ефективної судової системи не обов’язково вимагає впровадження в кожному конкретному випадку і кримінально-правових засобів правового захисту. У специфічній сфері медичної недбалості зобов’язання може бути виконане, наприклад, якщо правова система надає жертвам засіб правового захисту в цивільних судах - або самостійно, або у поєднанні із засобом правового захисту в кримінальних судах, надаючи можливість встановлення відповідальності відповідних лікарів та отримання належного відшкодування цивільно-правового характеру, наприклад, присудження компенсації за шкоду та публікації рішення (див. рішення у справах «Calvelli та Ciglio проти Італії» [ВП], № 32967/96, § 51, ECHR 2002-I; «Vo проти Франції» [ВП], № 53924/00, §§ 90, ECHR  2004-VIII; та «Byrzykowski проти Польщі» від 27 червня 2006 року, № 11562/05, § 105).

(b)  Оцінка фактів даної справи126.                       Суд встановив, що спосіб, у який діяли працівники лікарні, був відкритий для критики, враховуючи, що заявниця не надала своєї інформованої згоди на стерилізацію. Тим не менш, наявна інформація не вказує на те, що лікарі діяли недобросовісно та з метою жорстокого поводження із заявницею (див. також вище, пункт 119). У зв’язку з цим, дана справа відрізняється від інших справ, в яких Суд зазначив, що національні органи влади повинні за своєю власною ініціативою розпочати кримінальне розслідування справи, про яку їм стало відомо (див., наприклад, рішення у справі «Muradova проти Азербайджану» від 2 ​​квітня 2009 року, № 22684/05, § 123).127.                       Заявниця мала можливість клопотати про порушення кримінальної справи, але не скористалася нею. Вона намагалась отримати відшкодування шляхом подачі позову про захист її особистої цілісності згідно зі статтею 11 і далі Цивільного кодексу. У рамках цивільного судочинства вона мала можливість надати свої аргументи за допомогою адвоката, зазначити докази, які вона вважала доречними та доцільними, та отримати змагальний розгляд своєї справи по суті. Цивільне провадження тривало два роки і один місяць у судах двох рівнів юрисдикції, а Конституційний суд згодом розглянув скаргу заявниці про її відповідні права в рамках Конвенції протягом тринадцяти місяців. Відтак, у заявниці була можливість отримати розгляд національними органами влади дій працівників лікарні, які вона вважала незаконними. Національні суди розглянули її справу протягом строку, який не можна особливо ​​критикувати.128.                       У зв’язку з вищевикладеним, з доводом заявниці про те, що держава-відповідач не провела ефективного розслідування її стерилізації в порушення своїх зобов’язань за статтею 3, погодитись не можна.129.                       Таким чином, процесуального порушення статті 3 Конвенції не було.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ130.                       Заявниця скаржилась про порушення її права на повагу до приватного і сімейного життя з огляду на її стерилізацію без її повної та інформованої згоди. Вона посилалась на статтю 8 Конвенції, відповідні положення якої передбачають:

«1.  Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

A.  Доводи сторін

1.  Заявниця131.                       Заявниця стверджувала, що втручання не відповідало вимогам пункту 2 статті 8, і що словацькі органи влади не виконали свого позитивного зобов’язання за статтею 8, оскільки вони не надали їй інформації про способи захисту її репродуктивного здоров’я, включаючи інформацію про характеристики та наслідки стерилізації, а також альтернативні засоби контрацепції.132.                       Норми Положення про стерилізацію 1972 року не були дотримані, оскільки не було справжньої заяви, підписаної заявницею, а процедуру не було попередньо погоджено комітетом з питань стерилізації. Крім того, це Положення не передбачало належної основи для забезпечення можливості надання пацієнтами вільної та інформованої згоди в подібних обставинах, як це вимагається відповідними міжнародними документами.133.                       Стерилізація шляхом перев’язування маткових труб не була операцією з урятування життя. Якби вона була такою, тоді не було б необхідності отримання підпису заявниці у реєстрі пологів. Обставини, за яких вона підписала відповідний документ, виключали можливості надання нею повної та інформованої згоди на процедуру, яка грубо втрутилася в її особисте і сімейне життя.134.                       Заявниця вважала, що її безпліддя було незворотнім, оскільки вона не могла здійснити майбутнє екстракорпоральне запліднення як з релігійних, так і з фінансових причин. Її стерилізація призвела до погіршення стосунків з батьком її дітей, погіршила її положення в ромській громаді, до якої вона належала, і була однією з причин її розлучення у 2009 році.

2.  Уряд135.                       Уряд стверджував, що існували акушерсько-гінекологічні показання для стерилізації заявниці, оскільки у разі нової вагітності мала б місце серйозна небезпека шкоди здоров’ю та життю як її, так і її дитини. Стерилізацію було проведено на прохання заявниці. Оскільки вона була проведена на нездорових репродуктивних органах, то згідно статті 2(а) Положення про стерилізацію 1972 року головний лікар відділення лікарні мав право вирішити, чи існували показання для проведення стерилізації.136.                       Заявниця попросила провести стерилізацію близько двох з половиною годин після її прибуття до лікарні, а ще через годину до неї підключили анестезію. До цього моменту їй не вводили жодних речовин, які могли б вплинути на її когнітивні функції. Уряд стверджував, що заявниця сама попросила здійснити процедуру після того, як її належним чином повідомили про ризики, пов’язані з можливою третьою вагітністю, та про наслідки стерилізації. Як було встановлено національними судами, втручання відповідало застосовному законодавству і було необхідним для захисту власного життя та здоров’я заявниці. Уряд залишив Судові можливість самому оцінити, якою мірою процедура відповідала застосовним міжнародним стандартам.137.                       Заявниця все ще могла завагітніти, наприклад, за допомогою екстракорпорального запліднення. На слуханнях уряд повідомив про свою готовність покрити вартість такої процедури. Однак через серйозні ризики, пов’язані з новою вагітністю, заявниця повинна буде погодитись проходити часті медичні огляди протягом такої вагітності.

B.  Оцінка Суду

1.  Загальні засади138.                       «Приватне життя» - це широкий термін, який охоплює, зокрема, такі аспекти фізичної, психологічної та соціальної ідентичності особи, як право на особисту самостійність та розвиток, право встановлювати і розвивати відносини з іншими людьми та право на повагу до рішення народжувати чи не народжувати дитину (див. рішення у справах «Evans проти Сполученого Королівства» [ВП], № 6339/05, § 71, ECHR 2007-IV; або «E.B. проти Франції» [ВП] від 22 січня 2008 року, № 43546/02, § 43).139.                       Основна мета статті 8 полягає у захисті особистості від свавільного втручання з боку державних органів. Будь-яке втручання згідно першого пункту статті 8 повинно бути виправдане другим пунктом, а саме, воно повинне бути здійснене «згідно з законом», бути «необхідним у демократичному суспільстві» та мати одну або більше законних цілей, перерахованих у ньому. Поняття необхідності означає, що втручання має відповідати нагальній суспільній необхідності та, зокрема, що воно повинне бути пропорційним до однієї із законних цілей, що переслідують державні органи (див., наприклад, рішення у справі «A, B і C проти Ірландії» [ВП] від 16 грудня 2010 року, № 25579/05, §§ 218-241).140.                       Крім того, держави-учасниці також несуть позитивне зобов’язання забезпечення особам, що знаходяться під їхньою юрисдикцією, права на ефективну повагу до їхніх прав за статтею 8. Для оцінки таких позитивних зобов’язань слід пам’ятати, що верховенство права, одне з основоположних принципів демократичного суспільства, присутнє у всіх статтях Конвенції. Дотримання вимог, пред’явлених верховенством права, передбачає, що норми національного законодавства повинні забезпечити міру правового захисту від свавільного втручання з боку державних органів влади в права, гарантовані Конвенцією.141.                       Хоча стаття 8 не містить чітких процесуальних вимог, для ефективного користування правами, гарантованими цим положенням, важливо, щоб відповідний процес прийняття рішень був справедливим та таким, що належним чином поважає гарантовані ним інтереси. Те, що необхідно встановити, це чи була в цілому особа з урахуванням конкретних обставин справи та, зокрема, характеру рішень, які будуть прийняті, залучена до процесу прийняття рішень у мірі, достатній для забезпечення необхідного захисту її інтересів (див. резюмування відповідних принципів, зокрема, у рішеннях у справах «Airey проти Ірландії» від 9 жовтня 1979 року, § 32, Series A no. 32; «Tysiąc проти Польщі», № 5410/03, §§ 107-113, ECHR 2007-IV; або зазначене вище «A, B і C проти Ірландії» [ВП], §§ 247-249).142.                       Зазначені вище засади стосуються також і права особи на повагу до її сімейного життя. Це поняття за статтею 8 Конвенції передбачає існування сім’ї, проте воно не обмежується стосунками, заснованими на шлюбі, і насправді може в себе включати й інші «сімейні» зв’язки, в яких сторони перебувають поза шлюбом (див., наприклад, рішення у справах «E.B.», згадане вище, § 41; «Anayo проти Німеччини» від 21 грудня 2010 року, № 20578/07, §§ 55, 58 та 63; «Keegan проти Ірландії» від 26 травня 1994 року, §§ 49-55, Series A no. 290; та «Nolan та K. проти Росії» від 12 лютого 2009 року, № 2512/04, §§ 84-88; усі з додатковими посиланнями).

2.  Дотримання статті 8143.                       Стерилізація заявниці вплинула на стан її репродуктивного здоров’я та відобразилася на різних аспектах її особистого та сімейного життя. Тому вона була втручанням в її права, передбачені статтею 8. Це не оскаржувалось сторонами.144.                       Оскільки заявниця скаржиться, що стерилізація без її повної та інформованої згоди порушила її право на повагу до її приватного і сімейного життя, у світлі своїх висновків про те, що стерилізація становила порушення права заявниці за статтею 3 Конвенції, Суд не вважає за необхідне розглядати цю скаргу окремо за статтею 8 Конвенції.145.                       Тим не менш, Суд вважає важливим вивчити питання про те, чи виконала держава-відповідач своє позитивне зобов’язання за статтею 8 щодо забезпечення у своїй правовій системі прав, гарантованих цією статтею, шляхом створення ефективних правових гарантій захисту репродуктивного здоров’я, зокрема жінок ромського походження.146.                       Суд зазначає, що наявні в нього документи свідчать про те, що питання стерилізації та її неправильного використання мало вплив на вразливих осіб, що належать до різних етнічних груп. Водночас, Комісар Ради Європи з прав людини був переконаний, що ромське населення східної Словаччини перебувало в особливій небезпеці. Це, зокрема, було пов’язано із широким негативним ставленням до відносно високої народжуваності серед ромів у порівнянні з іншими верствами населення, часто вираженим в занепокоєності про збільшення частки населення, яка живе за рахунок соціальної допомоги. На думку Комісара, в цьому питанні словацький уряд ніс об’єктивну відповідальність з огляду на системні недоліки в дозволених процедурах та, зокрема, за незапровадження відповідного законодавства та нездійснення належного контролю за практикою стерилізації (...).147.                       Подібно цьому, у своєму третьому звіті по Словаччині Європейська комісія проти расизму та нетерпимості («ЄКРН») зазначила, що громадська думка про ромських меншин Словаччини залишалася в цілому негативною. Ці меншини перебували у вельми невигідному положенні у більшості сфер життя. Була висловлена думка про необхідність встановлення більш належних гарантій (...).148.                       У заключних зауваженнях до свого періодичного звіту по Словаччині за 2008 рік КЛДЖ висловив занепокоєність з приводу інформації, отриманої про ромських жінок, яких, за повідомленнями, було стерилізовано без їхньої попередньої та інформованої згоди. Він рекомендував урядові вжити заходів щодо забезпечення пацієнтам можливості надання інформованої згоди перед будь-якою процедурою стерилізації (...).149.                       У доповіді від 28 травня 2003 року група експертів, створена Міністерством охорони здоров’я, дійшла висновку, що певні недоліки, виявлені у сфері охорони здоров’я, та недотримання положень про стерилізацію однаково стосувались усього населення, незалежно від етнічного походження пацієнтів. Тим не менш, доповідь містила низку рекомендацій щодо проведення навчання серед медичних працівників з акцентуванням на «культурних відмінностях в регіонах з підвищеною концентрацією ромських громад» (див. вище, пункти 54-55).150.                       Суд у цьому зв’язку зазначив, що запис у розділі «історія хвороби» реєстру вагітності та пологів заявниці зазначав у підрозділі «соціальні умови та режим праці, особливо під час вагітності» тільки те, що «пацієнтка має ромське походження». Крім того, в ході розгляду справи словацькими цивільними судами один із лікарів лікарні Пряшева висловив думку, що ситуація заявниці була «такою ж самою, що і в інших подібних випадках» (див. вище, пункт 32).151.                       Уряд пояснив, що необхідність посилання на ромське походження заявниці пояснювалась тим, що пацієнти ромського походження часто нехтують соціальним захистом та охороною здоров’я, а отже потребують особливої ​​уваги. Навіть якщо й визнати це причиною запису, одне лише посилання в записі на етнічне походження заявниці, на думку Суду, вказує на певний тип мислення з боку медичного персоналу щодо способу, в який необхідно контролювати медичну ситуацію ромських жінок. Звичайно, воно не говорить про те, що слід було приділяти особливої уваги, або що така увага фактично приділялась для забезпечення отримання повної та інформованої згоди такої пацієнтки до того, як призначити стерилізацію, або що пацієнтку долучили до процесу прийняття рішень до такої міри, яка дозволяла ефективно захистити її інтереси.152.                       Як Положення про стерилізацію 1972 року, так і Закон про охорону здоров’я 1994 року вимагали згоди пацієнтів на медичне втручання. Однак ці норми, також з урахуванням їхнього тлумачення та застосування у справі заявниці, не забезпечували належних гарантій. Зокрема, вони дозволяли створення ситуації, в якій особливо серйозне втручання здійснювалось без інформованої згоди заявниці, як її визначено в Конвенції про права людини та біомедицину, яку Словаччина була зобов’язана дотримуватись у відповідний час.153.                       Конкретні заходи, спрямовані на усунення таких недоліків та забезпечення дотримання міжнародних стандартів, були запроваджені з прийняттям Закону про охорону здоров’я 2004 року, який почав діяти з 1 січня 2005 року. На відміну від Положення про стерилізацію 1972 року та Закону про охорону здоров’я 1994 року, нове законодавство детально регулює забезпечення пацієнтів інформацією та отримання їхньої інформованої згоди. Так, стаття 40 встановлює умови для проведення стерилізації особи. Вони включають письмову заяву та письмову згоду після попереднього забезпечення інформацією про, зокрема, альтернативні методи контрацепції, планування сім’ї та медичні наслідки. Стерилізацію не можна проводити раніше, ніж за тридцять днів після отримання інформованої згоди. Суд схвалює такий розвиток подій, але зазначає, що вони не можуть вплинути на ситуацію заявниці, оскільки вони мали місце після того, як відбулись відповідні факти даної справи.154.                       Таким чином, відсутність у відповідний період часу гарантій, які б приділили особливої уваги репродуктивному здоров’ю заявниці як ромської жінки, призвела до невиконання державою-відповідачем свого позитивного зобов’язання щодо забезпечення її достатньою мірою захисту для того, щоб вона змогла ефективно скористатись своїм правом на повагу до свого приватного і сімейного життя.155.                       Таким чином, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

...

V.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ169.                       Заявниця скаржилась, що у зв’язку зі стерилізацією її було дискриміновано за ознакою її етнічного походження та статі у користуванні своїми правами за статтями 3, 8 та 12 Конвенції. Вона стверджувала про порушення статті 14 Конвенції, яка передбачає:

«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».

A.  Доводи сторін

1.  Заявниця170.                       Заявниця вважала, що її етнічне походження відіграло вирішальну роль у рішенні медичних працівників лікарні Пряшева про її стерилізацію. Її скарга про дискримінаційне поводження має бути розглянута у світлі політики та практики стерилізації, які існували за часів комуністичного режиму, а також у контексті широкої нетерпимості до ромів у Словаччині. Такий клімат вплинув на ставлення медичних працівників. Запис у її медичній карті про те, що вона мала ромське етнічне походження та її лікування як пацієнта в лікарні Пряшева свідчили про ставлення у цій лікарні до пацієнтів-ромів та загальні умови, за яких було здійснено її стерилізацію. Після проведення слухання заявниця зазначила, що вона не хотіла скаржитися окремо на сегрегацію ромських пацієнтів у лікарні Пряшева.171.                       Крім твердження про расову дискримінацію, заявниця також стверджувала, що її дискримінували за ознакою статі, оскільки її піддали відмінності у поводженні у зв’язку з її вагітністю. Посилаючись на документи КЛДЖ, заявниця стверджувала, що неприйняття до уваги медичними службами фундаментальних біологічних відмінностей між чоловіками та жінками в репродуктивній сфері порушило заборону дискримінації за ознакою статі. Стерилізація, здійснена по відношенню до неї без її повної та інформованої згоди, складала одну з форм насильства проти жінок. Як таке, воно суперечило статті 14.

2.  Уряд172.                       Уряд заперечував будь-яку практику цілеспрямованої дискримінації ромських пацієнтів в медичних установах Словаччини, в тому числі і в лікарні Пряшева, і оскаржував твердження заявниці в цьому зв’язку.173.                       Стерилізація заявниці була показана по медичним підставам і була проведена на її прохання. В інших подібних випадках лікарі діяли таким самим чином, незалежно від раси чи кольору шкіри пацієнтів.174.                       Хоча це правда, що медичні документи містили запис про те, що заявниця мала ромське етнічне походження, цей запис було зроблено в реєстрі пологів у розділі, що описував історію хвороби заявниці. Медичний персонал лікарні Пряшева спеціально вказував у документах на ромське походження пацієнтів по причині частого нехтування соціальною та медичною допомогою таких пацієнтів, у зв’язку з чим вони потребували особливої ​​уваги.

3.  МФГА175.                       МФГА вважала неетичним проведення лікарем процедури стерилізації у якості доповнення до кесаревого розтину, тому що він вважав її бажаною в інтересах пацієнтки, якщо лікар докладно не обговорив це питання з пацієнткою до пологів та не отримав її добровільної згоди. Враховуючи незворотній характер багатьох процедур зі стерилізації, лікарі не повинні допускати будь-яких мовних, культурних та інших розбіжностей між собою та своїми пацієнтами, які б перешкоджали останнім в ознайомленні з характером запропонованої їм процедури стерилізації, на яку від них вимагається попередня згода.

B.  Оцінка Суду176.                       Заявниця стверджувала про порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтями 3, 8 та 12 Конвенції. В обставинах даної справи Суд вважає, що найбільш логічним буде розглянути скаргу про дискримінацію в поєднанні зі статтею 8, оскільки втручання вплинуло на одну з її найважливіших функцій тіла та призвело до численних негативних наслідків, зокрема для її приватного і сімейного життя.177.                       Наявні в Суду матеріали свідчать про те, що практика стерилізації жінок без їхньої попередньої інформованої згоди мала вплив на вразливих осіб з різних етнічних груп. Суд постановив, що наявна в нього інформація не є достатньою для того, щоб продемонструвати у переконливий спосіб, що лікарі діяли недобросовісно та ​​з метою жорстокого поводження із заявницею (див. пункт 119). Так само, і незважаючи на те, що стерилізація заявниці без її інформованої згоди викликає серйозну критику, об’єктивні докази самі по собі не є достатньо сильними, щоб переконати Суд, що вона була частиною організованої політики, або що працівники лікарні навмисно керувалися у своїх діях расовими міркуваннями (див., з відповідними змінами, рішення у справі «Mižigárová проти Словаччини» від 14 грудня 2010 року, № 74832/01, §§ 117 та 122).178.                       Водночас, з точки зору статті 14 слід зазначити, що у своїх матеріалах і Комісар з прав людини, і ЕКРН виявили серйозні недоліки в законодавстві та практиці, що стосуються стерилізації. Вони висловили думку, що ці недоліки могли мати особливий вплив на членів ромської громади, які перебували у вельми невигідному положенні у більшості сфер життя. Те ж саме було побічно визнано і групою експертів, заснованою Міністерством охорони здоров’я, яка рекомендувала вжити спеціальних заходів по відношенню до ромського населення.179.                       У зв’язку з цим Суд встановив, що держава-відповідач не виконала свого позитивного зобов’язання за статтею 8 Конвенції щодо забезпечення заявниці достатнім ступенем захисту, який дозволив би їй як члену вразливі ромської громади ефективно користуватися своїм правом на повагу до свого приватного і сімейного життя у контексті її стерилізації.180.                       За таких обставин Суд не вважає за необхідне окремо встановлювати, чи призвели обставини справи також і до порушення статті 14 Конвенції.

VI.  ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ181.                       Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

A.  Шкода182.                       Заявниця стверджувала, що втручання в її права мало особливо серйозний характер та тривалі наслідки. Вона вимагала 50000 євро у якості відшкодування моральної шкоди.183.                       Уряд вважав цю вимогу завищеною. Він стверджував, що заявниця надала свою згоду на проведення процедури стерилізації і що вона могла б пройти екстракорпоральне запліднення, якщо бажала мати ще дітей. Уряд нагадав, що під час слухання у Суді він запропонував покрити витрати на таку процедуру.184.                       Беручи до уваги встановлені порушення Конвенції та фактичні обставини, за яких вони стались, Суд присуджує заявниці 31000 євро в якості компенсації моральної шкоди, плюс будь-який податок, який може бути нарахований.

...

НА ПІДСТАВІ ВИКЛАДЕНОГО СУД:

1.  Постановляє одностайно, що мало місце порушення матеріального аспекту статті 3 Конвенції;

2.  Постановляє одностайно, що порушення процесуального аспекту статті 3 Конвенції не було;

3.  Постановляє одностайно, що мало місце порушення статті 8 Конвенції;

...

6.  Постановляє шістьма голосами проти одного, що необхідності в окремому розгляді скарги за статтею 14 Конвенції немає;

7.  Постановляє одностайно:

(a)  що держава-відповідач повинна виплатити заявниці протягом трьох місяців з моменту набуття рішенням статусу остаточного згідно статті 44 § 2 Конвенції наступні суми:

(i)  31000 (тридцять одну тисячу євро), плюс будь-який податок, який може бути нарахований, у якості компенсації за моральну шкоду;

...

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 8 листопада 2011 року згідно з правилом 77 §§ 2 та 3 Регламенту Суду.

Фатош Арачі Ніколас Братца
              Заступник Секретаря   Голова

У відповідності до статті 45 § 2 Конвенції та правила 74 § 2 Регламенту Суду, до рішення була надана окрема думка судді Мійовіч.

Н.Б.
Ф.A.

 Окрема думка не перекладалась, однак її викладено англійською та французькою мовами в офіційних мовних версіях рішення, яке можна знайти в базі рішень Суду HUDOC.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@

[1]1.  Заявниця посилалася на наступні документи:

Комісія Європейських Співтовариств, Періодичний звіт щодо прогресу Словаччини на шляху до вступу до ЄС (2002 р.), стор. 31.

Європейський центр з прав ромів, «Стигмати: роздільне шкільне навчання ромів у центральній та східній Європі, огляд прикладів роздільного навчання ромів у Болгарії, Чеській Республіці, Угорщині, Румунії та Словаччині», 2004 р., доступно на .

Звіт Міжнародної амністії 2003 р., розділ про Словаччину.

Європейський центр з прав ромів, «Дискримінація в словацькій судовій системі», Права ромів, 1/2002, стор. 106-108.

Бюро з демократії, прав людини та праці Державного департаменту США, «Права людини: Словацька Республіка - 2001», 2002 рік, § 5.

Інститут Відкритого Суспільства, «Контроль за процесом вступу до ЄС: захист меншин у Словаччині», 2001 р.

П. Трітт, Дж. Лейбер, Луїс Уітмен (R. Tritt, J. Laber, Lois Whitman), «Боротьба за етнічну приналежність: цигани Чехословаччини перебувають під загрозою», Г’юман Райтс Вотч, Нью-Йорк, серпень 1992 р., стор. 19, 22 та 139-144.

Девід М. Кроу (David M. Crow), «Історія циган зі східної Європи та Росії», Гриффон Святого Мартіна, Нью-Йорк, 1995 р., стор. 60.

Рубен Пеллар та  Збинек Андрш (Ruben Pellar, Zbyněk Andrš), «Статистична оцінка випадків статевої стерилізації ромських жінок в східній Словаччині», Додаток до Звіту про розгляд проблем статевої стерилізації ромів у Чехословаччині, 1990 р.

Д-р мед. Послух та д-р мед. Послухова (Posluch,  Posluchová), «Проблеми планування сім'ї серед ромських співгромадян в регіоні східної Словаччини», опубліковано в Zdravotnícka pracovníčka № 39/1989, стор. 220-223.

Full & Egal Universal Law Academy