Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
СПРАВА V.M. І ІНШІ ПРОТИ БЕЛЬГІЇ
(Заява № 60125/11)
РІШЕННЯ
(вилучення з переліку)
СТРАСБУРГ
17 листопада 2016 року
Це рішення є остаточним. До нього можуть бути внесені редакційні зміни.
У справі V.M. і Інші проти Бельгії,
Європейський суд з прав людини на засіданні Великої Палати у складі:
Ґвідо Раймонді (Guido Raimondi), Голова,
Луіс Лопез Герра (Luis López Guerra),
Мір’яна Лазарова Трайковска (Mirjana Lazarova Trajkovska),
Ангеліка Нусбергер (Angelika Nußberger),
Ханлар Хаджієв (Khanlar Hajiyev),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Лінос-Александре Сіцільянос (Linos-Alexandre Sicilianos),
Андре Потоцкі (André Potocki),
Поль Леман (Paul Lemmens),
Гелена Єдерблом (Helena Jäderblom),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Ксенья Турковіч (Ksenija Turković),
Йонко Грозев (Yonko Grozev),
Карло Ранзоні (Carlo Ranzoni),
Мартінш Міч (Mārtiņš Mits),
Стефані Муру-Вікстрьом (Stéphanie Mourou-Vikström),
Пауліне Коскело (Pauliine Koskelo), судді,
і Йоган Калеверт (Johan Callewaert), заступник секретаря Великої Палати,
Розглянувши справу на закритому засіданні 28 вересня 2016 року,
Проголошує наступне рішення, ухвалене у вказаний день:
процедура
1. Справа була відкрита за заявою (№ 60125/11), поданою до Суду проти Королівства Бельгія сімома громадянами Сербії, паном V.M., пані S.G.M. і п’ятьма їхніми дітьми, S.M., E.M., S.M., E.M. і E.M.M. («заявники»), які звернулись до Суду 27 вересня 2011 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод («Конвенція»). Голова секції, до якої була розподілена справа, задовольнив клопотання заявників не розголошувати їхню особу (правило 47 § 4 Регламенту).
2. Заявників представляла пані E. Неродо (Néraudau), адвокат, яка практикує у Нанті. Уряд Бельгії («Уряд») представляла уповноважена особа, пан M. Тізберт (Tysebaert), а також його заступниця, пані I. Нідліспахер (Niedlispacher) із Федеральної служби юстиції.
3. Заявники стверджували, що у Бельгії для них було створено умови життя, які суперечать статті 3 Конвенції, що спричинило, на їхню думку, загибель їхньої старшої дочки. Вони стверджували водночас, що застосований до них захід передання створив ризик для їхнього життя і фізичної недоторканності, і що вони у зв’язку з цим не могли скористатись ефективним засобом внутрішньо-правового захисту.
4. Заява була розподілена до другої секції Суду (правило 52 § 1 Регламенту Суду). Рішенням від 7 липня 2015 року палата цієї секції у складі: Ишил Каракаш (Işıl Karakaş), Голова, Андраш Сайо (András Sajó), Небойша Вучініч (Nebojša Vučinić), Гелен Келер (Helen Keller), Поль Леман (Paul Lemmens), Егідіюс Кюріс (Egidijus Kūris) і Йон Фрідрік Кйольбро (Jon Fridrik Kjølbro), судді, і Абель Кампос (Abel Campos), заступник секретаря секції, проголосила заяву прийнятною і дійшла висновку про порушення статті 3 через умови утримання заявників (п’ять голосів проти двох), про відсутність порушення статті 2 стосовно смерті дочки заявників (одноголосно) і про порушення статті 13 в сукупності зі статтями 2 і 3 стосовно ефективності судового позову, поданого проти заходу передання (чотири голоси проти трьох). До рішення палати було додано окремі думки, що висловлюють незгоду, суддів Сайо, Келлер і Кйольбро.
5. 7 жовтня 2015 року Уряд подав клопотання про передання справи до Великої Палати на підставі статті 43 Конвенції. 14 грудня 2015 року колегія Великої Палати задовольнила це клопотання.
6. Склад Великої Палати було встановлено відповідно до статтей 26 §§ 4 і 5 Конвенції і правила 24 Регламенту.
7. Заявники і Уряд подали додаткові письмові зауваження (правило 59 § 1 Регламенту).
8. Також надійшли зауваження від уряду Франції, Федерального центру міграції і від громадських організацій «Координація та ініціативи для біженців та іноземців» (Ciré), Міжнародний захист дітей (DEI) і Групи з інформування і підтримки іммігрантів (GISTI), яким голова дозволив вступити у письмове провадження (стаття 36 § 2 Конвенції і правило 44 § 3 Регламенту).
9. Уряд Сербії, повідомлений про право вступити у провадження (стаття 36 § 1 Конвенції і 44 §§ 1 і 4 Регламенту), не висловив бажання скористатись ним.
10. Відкрите слухання справи відбулось у Палаці Прав Людини у Страсбурзі 25 травня 2016 року (стаття 59 § 3 Регламенту).
Тоді перед Судом з’явились:
– від Уряду-відповідача
паніI. Нідліспахер, заступниця уповноваженої особи,
пан Н. Якобс, заступник директора, Федеральна агенція з прийому шукачів притулку (Fedasil),
Д. Коотц, старший юрист, Fedasil,радники;
– від заявників
паніE. Неродо, адвокат,радниця,
пан Л. Лебьоф, адвокат, дослідник EDEM-UCL,
І. Паскуо, директор Європейського центру політики,
паніA. Перо,радники.
Суд заслухав пані Нерадо і пані Нідліспахер, їхні заяви і відповіді на питання суддів.
ФАКТИ
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
11. Заявники народились, відповідно, у 1981, 1977, 1999, 2001, 2004, 2007 і 2011 роках. Старша дочка заявників, S.M., померла після подання заяви 18 грудня 2011 року.
12. Заявники прожили переважну частину життя у Сербії. Вони переїхали з цієї держави до Косово у 2010 році, а після цього, у лютому 2010 року, переїхали до Франції, де подали клопотання про отримання притулку. Французьке Бюро захисту біженців і апатридів (OFPRA) зареєструвало їхні заяви 10 травня 2010 року стосовно заявниці і 18 травня 2010 року стосовно заявника. 4 червня 2010 року їхні заяви були залишені без задоволення на тій підставі, що вони не зреагували на виклик з’явитись у OFPRA 31 травня 2010 року, і їхні неточні письмові декларації не давали підстав для висновку про обґрунтованість їхніх заяв.
13. Із наданої заявниками інформації виглядає, що вони протягом двох місяців мешкали у Франції, ймовірно, у Мюлюз. Вони мали притулок тільки на ніч і зранку повинні були залишати це приміщення. Їхню дочку S.M., яка мала опорно-рухову і церебральну інвалідність, треба було возити у колясці. Заявники залишили Францію до того, як OFPRA постановило рішення, і повернулись до Сербії, а потім до Косово у травні 2010 року.
14. У березні 2011 року вони приїхали до Бельгії, де 1 квітня 2011 року подали клопотання про отримання притулку. Того ж дня Федеральна агенція з прийому шукачів притулку (Fedasil) надала їм місце у притулку для прохачів у місті Морланвез.
15. 4 квітня 2011 року заявники пройшли співбесіду у «дублінському» відділенні Бюро у справах іноземців, під час якої вони розповіли про свій життєвий шлях і про мотиви клопотання про притулок.
16. 12 квітня 2011 року влада Бельгії надіслала до Франції клопотання про передання їй заявників на підставі регламенту (CE) № 343/2003 Європейської Ради від 18 лютого 2003 року, яким було встановлено критерії та механізми визначення держави-учасниці, відповідальної за розгляд клопотання про надання притулку, поданого у одній з держав-учасниць громадянином третьої країни («регламент Дублін II»).
17. Спочатку Франція відмовилась перебирати на себе справу заявників на тій підставі, що вони ймовірно були відсутні на території держав-учасниць протягом більш ніж трьох місяців, що є підставою для відмови у перебранні на себе їх справи відповідно до статті 16 § 3 регламенту Дублін II. Оскільки влада Бельгії надіслала повторне клопотання, 6 травня 2011 року французька влада погодилась перебрати на себе справу цієї сім’ї. Французька влада зазначила, що передання має відбуватись під конвоєм на прикордонному пункті Реккем, і просила попередити про передання за три дні наперед.
18. 17 травня 2011 року Бюро у справах іноземців ухвалило щодо заявників рішення про відмову у наданні дозволу на проживання і наказ залишити національну територію протягом семи днів і переїхати до Франції (т.зв. рішення «додаток 26quate » за назвою відповідного формуляру) на тій підставі, що Бельгія не є відповідальною за розгляд клопотання про надання притулку відповідно до статті 16 § 1 e) регламенту Дублін II, і що Франція погодилась перебрати на себе їхню справу. У рішенні зазначалось, що з огляду на те, що заявники не висловлювали побоювань щодо французької влади, не зазнали травматичного досвіду у Франції, і що Франція є державою, яка поважає права людини, є учасницею численних конвенцій і має незалежну судову систему, до якої заявники зможуть звернутись, немає підстав для того, щоб Бельгія визнавала себе відповідальною за розгляд клопотання про отримання притулку, відповідно до статті 3 § 2 регламенту Дублін II. Заявники отримали перепустки для переїзду до Франції.
19. 26 травня 2011 року строк виконання наказу залишити національну територію було продовжено до 25 вересня 2011 року через вагітність заявниці.
20. У травні 2011 року заявники звернулись до адвоката, щоб оскаржити рішення про їх передання на підставі дублінського регламенту. 16 червня 2011 року вони за допомогою адвоката подали до Ради у справах іноземців (CCE) позов про скасування і клопотання про звичайне призупинення виконання рішення. Вони навели у позовній заяві численні підстави для скасування цього рішення, зокрема, відсутність згадування нормативно-правової бази передання їх до Франції, а також їхні побоювання щодо поганих умов прийому під час їх першого перебування у Франції і щодо ймовірного вислання до Сербії, а також надали докази їх відсутності на території Європейського Союзу протягом більш ніж трьох місяців.
21. Після пологів заявниці наприкінці липня, 5 серпня 2011 року цій сім’ї було надане місце у новому притулку у місті Сен-Трон за 66 км від Брюсселя.
22. Заявники з’явились у судовому засіданні, яке відбулось 26 серпня 2011 року у CCE стосовно позову про скасування наказу про залишення національної території.
23. 22 вересня 2011 року, з огляду на стан здоров’я їхньої дочки S.M., вони подали клопотання про отримання дозволу на проживання з медичних підстав, відповідно до статті 9ter закону про іноземців. Бюро у справах іноземців проголосило це клопотання прийнятним 30 вересня 2011 року на тій підставі, що надана медична довідка підтверджувала існування патології і лікування, котре вважалось необхідним, але, незважаючи на вимоги закону, він не містив жодної інформації щодо ступеню тяжкості захворювання неповнолітньої S.M. Заявники ознайомились з цим рішенням значно пізніше, під час провадження у Суді.
24. Після спливу строку, передбаченого у наказі про залишення національної території, заявників позбавили права на проживання у притулку у місті Сен-Трон, який вони залишили 27 вересня 2011 року. Вони переїхали до Брюсселя і прийшли на площу Гошере, де перебували інші ромські родини. Вони провели на цій площі багато днів.
25. 29 вересня 2011 року адвокат заявників звернулась до Генерального уповноваженого Французької громади з прав дитини і просила його допомогти знайти можливість надання цій родині житла. 5 жовтня, після звернення Генерального уповноваженого до державних установ, заявників розмістили у транзитному центрі Волюве-Сен-П’єр у Брюсселі.
26. 7 жовтня 2011 року Fedasil призначила їм для проживання притулок у Бовіньї, за 160 км від Брюсселя. Заявникам, аби вони могли туди доїхати, були надані квитки на транспорт і відповідні пояснення.
27. У Суді заявники стверджували, що вони приїхали до центру у Бовіньї, але їм було відмовлено у наданні притулку у ньому на тій підставі, що їхні документи (їхні «додатки») не були в порядку. Уряд, в свою чергу, заявив, що заявників очікували у центрі притулку у Бовіньї, але вони туди не з’явились. У рамках провадження у Великій Палаті Уряд надав листування між Fedasil і працівниками того притулку, у якому зазначалось, що для заявників була готова кімната з дитячим ліжечком, що було організовано їх перевезення мікроавтобусом з вокзалу до притулку, і що їхнє місце протягом багатьох днів зберігалось вільним, перш ніж його було віддано іншим людям.
28. Після цього родина переїхала на Північний вокзал Брюсселя, де мешкала протягом більш ніж двох тижнів, перш ніж погодилась на участь у програмі добровільного повернення і повернулась до Сербії 25 жовтня 2011 року.
29. Старша дочка заявників померла там від легеневої інфекції 18 грудня 2011 року.
30. Рішенням від 29 листопада 2011 року CCE скасувала наказ про залишення національної території (параграф 18 вище) на тій підставі, що у цьому рішенні не було правильно встановлено на підставі правової бази, що Франція мала бути визнана відповідальною державою. Стосовно ризику поводження, що суперечить статті 3, на яку посилались заявники, CCE визнала, що існування цього ризику не було доведено. Вона підкреслила, що у адміністративних інстанціях заявники не повідомляли про конкретні труднощі стосовно прийому, організованого французькими державними органами, зокрема, стосовно доступу до лікування для їхніх дітей, і що вони не надали жодних доказів на підтвердження своїх тверджень стосовно житлових умов. Стосовно загального становища із умовами прийому у Франції, CCE констатувала, що зацікавлені особи не перерахували обставини, про які відповідач знав чи повинен був знати, а надані докази були визнані неточними і неповними.
31. Бельгійська влада оскаржила це рішення у касаційному порядку до Державної Ради. Спочатку касаційна скарга була визнана неприйнятною. Зрештою вона була визнана неприйнятною 28 лютого 2013 року на підставі відсутності інтересу з боку держави, оскільки заявники залишили територію Бельгії більш ніж три місяці тому, і оскільки Бельгія не була відповідальною за визначення відповідальної держави відповідно до регламенту Дублін II.
ПРАВО
32. У своїх зауваженнях, наданих Великій Палаті, представниця заявників повідомила Суду, що вона підтримувала спілкування із заявниками майже до завершення провадження у палаті, але відтоді не мала звісток від них. Під час засідання, яке відбулось 25 травня 2016 року, вона підтвердила, що незважаючи на численні спроби з її боку, вона не змогла відновити спілкування із заявниками і не знає про теперішнє місце їхнього проживання. Вона стверджувала, що Суд тим не менш має продовжувати розгляд заяви, і підкреслювала, що має дозвіл на представлення заявників протягом усього провадження. Заявниця підкреслила, що спілкування із особами, які перебувають у злиденному становищі, як заявники, завжди складне, і що було б несправедливо, якби передання справи до Великої Палати з ініціативи Уряду спричинило б позбавлення зацікавлених осіб переваг, отриманих завдяки рішенню палати, постановленому на їхню користь.
33. Уряд не надав однозначного коментаря щодо питання про продовження розгляду справи Судом; проте він підкреслив, що через втрату контактів із адвокатом заявники не були спроможні сформулювати зауваження щодо нових документів, наданих Великій Палаті, котрі, на думку Уряду, доводять, що заявники не з’явились до притулку у Бовіньї (параграф 27 вище).
34. З огляду на наведені обставини, Суд вважає за належне спочатку вивчити необхідність продовження розгляду справи з огляду на критерії, визначені у статті 37 Конвенції. Це положення каже наступне:
« 1. Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про
вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку:
a) що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву; або
b) що спір уже вирішено; або
c) що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.
Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та Протоколами до неї.
2. Суд може прийняти рішення про поновлення заяви в реєстрі справ, якщо він вважає, що це виправдано обставинами. »
35. Суд нагадує, що представник заявника має не просто надати письмову довіреність (стаття 45 § 3 Регламенту Суду), але що важливо також, аби заявник і його представник підтримували контакт протягом усього провадження. Такі контакти є вирішальними як для поглибленого ознайомлення із фактологічними доказами стосовно особливого становища заявника, так і для підтвердження збереження інтересу заявника до продовження розгляду його заяви (Sharifi і Інші проти Італії і Греції, № 16643/09, § 124, 21 жовтня 2014, і, mutatis mutandis, Ali проти Швейцарії, 5 серпня 1998, § 32, Recueil des arrêts et décisions 1998‑V).
36. У даній справі Суд констатує, що заявники не підтримували контакти зі своїм адвокатом, і що вони не повідомили її про своє місце проживання і не надали їй іншої можливості зв’язатися з ними. Суд вважає, що обставини дозволяють зробити висновок, що заявники втратили інтерес до провадження і більше не мають наміру підтримувати заяву, у розумінні статті 37 § 1 a) Конвенції (Ibrahim Hayd проти Нідерландів (déc.), № 30880/10, § 10, 29 листопада 2011, Kadzoev проти Болгарії (déc.), № 56437/07, § 7, 1 жовтня 2013, M.H. і Інші проти Кіпру (déc.), № 41744/10, § 14, 14 січня 2014, і M.Is. проти Кіпру (déc.), № 41805/10, § 20, 10 лютого 2015).
37. Хоча представниця заявників має довіреність, яка дозволяє їй представляти їх протягом усього провадження у Суді, проте ця обставина сама по собі не виправдовує продовження розгляду заяви (Ali, цитовано, § 32, і Ramzy проти Нідерландів (вилучення), № 25424/05, § 64, 20 липня 2010). У даній справі виглядає, що востаннє спілкування між заявниками і їхнім адвокатом мало місце до постановлення рішення палатою 7 липня 2015 року, і що заявникам не відомо ні про це рішення, ні про передання справи до Великої Палати. За таких обставин Суд вважає, що представниця заявників не може у належний спосіб підтримувати провадження у Суді за відсутності вказівок з боку її клієнтів, зокрема, стосовно фактичних питань, порушених внаслідок наданих Урядом нових документів (див. Ali, § 32, Ramzy, § 64, і M.H. і Інші, § 14, усі цитовані).
38. Оскільки представниця заявників пояснює цю ситуацію їхніми злиденними умовами життя у Сербії, Суд зауважує, по-перше, що відповідні особи повернулися до своєї країни на добровільній основі і, здається, для них виїзд з Бельгії не спричинив втрату контакту з їхнім адвокатом. Адвокат заявників дійсно стверджувала, що підтримувала спілкування з ними протягом усього провадження у палаті. Тому у даній справі втрата контакту не є наслідком дій Уряду-відповідача (див., a contrario, Diallo проти Республіки Чехія, № 20493/07, §§ 44-47, 23 червня 2011). З іншого боку, ніщо не вказує на те, що злиденні умови, у яких заявники жили у Сербії, були такими, що могли стати на перешкоді зацікавленим особам підтримувати формальний контакт зі своїм адвокатом, за потреби – за допомогою третіх осіб, протягом такого тривалого часу (див. Sharifi і Інші, цитовано, §§ 131-132, і M.H. і Інші, рішення цитовано, § 14).
39. Суд також відзначає стурбованість представниці заявників тим, що у випадку, якщо Велика Палата вилучить справу з переліку, то заявники не зможуть скористатись з рішення Суду. Із відповідних положень Конвенції слідує, що у випадку, коли колегія Великої Палати погодилась на передання справи, рішення палати не стає остаточним (стаття 44 § 2 Конвенції, a contrario) і тому не має жодних правових наслідків. Це рішення скасовується і замінюється новим рішенням Великої Палати, постановленим відповідно до статті 43 § 3 Конвенції (K. і T. проти Фінляндії [ВП], № 25702/94, § 140, CEDH 2001‑VII), котре держави-учасниці зобов’язані виконувати, відповідно до статті 46 § 1. Однак ця ситуація, яка у даному випадку завдає шкоди інтересам заявників, є наслідком відсутності спілкування їх зі своїм адвокатом, а не реалізації Урядом можливості, передбаченої статтею 43 § 1 Конвенції, клопотати про направлення справи до Великої Палати. Суд також нагадує, що заявники, якщо це буде виправдане обставинами, мають можливість просити про поновлення справи у переліку, відповідно до статті 37 § 2 Конвенції.
40. У світлі наведеного і відповідно до статті 37 § 1 a) Конвенції, Суд має зробити висновок, що заявники більше не мають наміру підтримувати свою заяву. Суд також вважає, що жодна особлива обставина, що стосується поваги до прав, гарантованих Конвенцією або Протоколами до неї, не вимагає продовження розгляду заяви відповідно до статті 37 § 1 in fine.
41. Тому цю заяву потрібно вилучити з переліку справ.
З ЦИХ ПРИЧИН СУД
Постановляє, дванадцятьма голосами проти п’яти, вилучити заяву з переліку справ.
Складено англійською і французькою мовами і повідомлено письмово 17 листопада 2016 року, відповідно до правила 77 §§ 2 і 3 Регламенту Суду.
Йоган КалевертҐвідо Раймонді
Заступник секретаряГолова
До даного рішення, відповідно до статтей 45 § 2 Конвенції і 74 § 2 Регламенту, додано наступні окремі думки судді Ранзоні, до якої долучились судді Лопез Ґера, Сіцільянос і Леман.
G.R.
J.C.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ РАНЗОНІ, ДО ЯКОЇ ПРИЄДНАЛИСЬ СУДДІ ЛОПЕЗ ҐЕРА, СІЦІЛЬЯНОС І ЛЕМАН
1. Я можу без вагання приєднатись до цього рішення до першого речення параграфу 40, а також до висновку більшості про те, що у даній справі слід вважати, що заявники більше не мають наміру підтримувати заяву, у розумінні статті 37 § 1 a) Конвенції. Тим не менш, Велика Палата, на мою думку, мала продовжувати розгляд заяви на підставі статті 37 § 1 in fine, оскільки у даному випадку існують особливі обставини, що стосуються поваги до прав людини, гарантованих Конвенцією і Протоколами до неї, котрі виходять за межі конкретного становища заявників.
2. У недавньому рішенні Великої Палати у справі F.G. проти Швеції (№ 43611/11, CEDH 2016) Суд вирішив, що обставини справи виправдовують вилучення заяви з переліку відповідно до статті 37 § 1 c), оскільки постанова про вислання більше не могла бути виконана, проте Суд вирішив продовжувати розгляд заяви з наступних підстав:
« 81. Суд нагадує, що 2 червня 2014 року справа була передана до Великої Палати на підставі статті 43 Конвенції, котра каже, що справа може бути передана у такий спосіб, якщо вона «порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи Протоколів до неї або важливе питання загального значення».
82. Суд зазначає, що у даній справі були порушені важливі питання, зокрема, стосовно зобов’язань, котрі мають виконати сторони провадження, пов’язаного із наданням притулку. Тому дана справа за своїм значенням виходить поза межі особистого становища заявника, на противагу більшості подібних справ, що стосуються вислання, і які розглядає одна з палат. »
3. Подібні міркування є чинними і у даній справі. Колегія Великої Палати погодилась передати цю справу до Великої Палати. Таким чином вона визнала за суттю, що дана справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи Протоколів до неї або важливе питання загального значення.
4. Як і у справі F.G. проти Швеції, я вважаю, що у даній справі було порушено серйозне питання, і що Велика Палата мала скористатись нагодою висловитись стосовно певних принципів.
5. По-перше, Велика Палата мала скористатись нагодою, що надавала дана справа, аби уточнити або оновити поняття «уразливості». У своїй практиці Суд дійсно враховує уразливість заявників як для оцінки того, чи було досягнено ступеню тяжкості, що виправдовував би застосування статті 3, котра є найбільшою уразливістю, що виправдовує найнижчий ступінь толерування, так і для оцінки обсягу покладених на державу позитивних зобов’язань, що є загостреною уразливістю, котра породжує важливіший обов’язок захисту (M.S.S. проти Бельгії і Греції [ВП], № 30696/09, § 251, CEDH 2011, і Tarakhel проти Швейцарії [ВП], № 29217/12, § 119, CEDH 2014 (витяги)).
6. В рішенні у справі M.S.S., Суд вирішив, що прохачі притулку належать до «особливо знедоленої й уразливої категорії населення». Водночас необхідно констатувати, що прохачі притулку можуть мати різний ступінь уразливості залежно від доступних для них засобів існування, різновиду поводження або переслідування, потерпілими від якого вони ризикують стати, їхнього віку, сімейного становища, стану здоров’я або характеристик їх інвалідності. Як справедливо зазначив суддя Сайо у своїй окремій думці в рішенні у справі M.S.S. проти Бельгії і Греції, «хоча чимала кількість з-поміж них є уразливими особами, проте прохачів притулку не можна безвідносно кваліфікувати як особливо уразливу групу. [...] Прохачі притулку є далеко не однорідною категорією, хоча безсумнівно вона є окремою групою».
7. Хоча у даній справі, на мою думку, уразливість заявників є беззаперечною, проте Велика Палата могла скористатись нагодою уточнити це поняття.
8. Водночас палата у своєму рішенні встановила, що заявники «не могли впливати на своє становище», і що бельгійська влада мала «виявити більшу сумлінність у пошуку можливості надання житла» (параграф 151 рішення палати). Проте Уряд зазначив, що та обставина, що заявники не були ознайомлені з провадженням, не могла спричинити те, що вони не могли впливати на своє становище.
9. Звичайно ж, державні органи були відповідальні за забезпечення прийому прохачів притулку і за розгляд їхніх клопотань. Тим не менш, на мою думку, прохачі притулку мають також виконувати певні обов’язки і вживати розумних дій, наскільки ці зобов’язання є пристосованими до їхньої конкретної ситуації. Дана справа порушувала питання загального характеру стосовно різного виду відповідальності, пов’язаних з умовами прийому прохачів притулку, на які Велика Палата могла відповісти.
10. Зрештою я зазначаю, що справа порушувала важливі питання стосовно понять «ефективності» засобу правового захисту і «обгрунтованої скарги» у сфері вислання іноземців, зокрема у випадку передання, що здійснюється на підставі дублінського регламенту. Було б бажано, щоб Велика Палата висловилась з цього питання з метою роз’яснити чи навіть уточнити відповіді, котрі мають бути надані на питання, інтерес яких виходить за межі фактів у справі, особливо у актуальному контексті.
11. І на завершення, мені прикро, що більшість не допустила існування у даній справі особливих обставин, пов’язаних із повагою до прав людини, гарантованих Конвенцією і Протоколами до неї, у розумінні статті 37 § 1 in fine, котрі вимагали б продовження розгляду заяви. Велика Палата мала б скористатись можливістю розвинути принципи, пов’язані із згаданими вище питаннями, або, принаймні, уточнити і пристосувати практику Суду.
12. З цих причин я голосував проти вилучення заяви з переліку справ.
Full & Egal Universal Law Academy