ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ВІННІЙЧУК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF VINNIYCHUK v. UKRAINE)
(Заява № 34000/07)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
20 жовтня 2016 року
ОСТАТОЧНЕ
20/01/2017
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Віннійчук проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger), Голова,
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Ерік Мьосе (Erik Møse),
Фаріс Вегабовіч (Faris Vehabović),
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Сіофра О’Лірі (Síofra O’Leary),
Мартіньш Мітс (Mārtiņš Mits), судді,
та Мілан Блашко (Milan Blaško), заступник Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 27 вересня 2016 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 34000/07), яку 27 червня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані Валентина Петрівна Віннійчук (далі – заявниця).
2. Заявницю, якій була надана правова допомога, представляв пан Е. Марков, юрист, який практикує у м. Страсбург. Уряд України
(далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан І. Ліщина.
3. Заявниця стверджувала, зокрема, про невжиття державними органами своєчасних заходів для виправлення їхньої помилки у зв’язку із позбавленням її права на користування комунальною квартирою та відсутність у неї ефективних засобів юридичного захисту для оскарження тривалого невиконання рішення суду щодо надання їй нового житла.
4. 07 жовтня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявниця народилася у 1955 році і проживає у м. Стрий.
6. 25 грудня 1997 року прокурор м. Стрий подав цивільний позов від імені Стрийської міської ради, вимагаючи визнати заявницю такою, що втратила право на користування квартирою, наданою їй в рамках соціальної програми забезпечення житлом, оскільки вона в ній не проживала.
7. 02 лютого 1998 року Стрийський міський суд задовольнив цей позов.
8. Заявниця подала касаційну скаргу. Вона стверджувала, зокрема, що не залишала квартиру. Вона була відсутня у м. Стрий, оскільки відбувала покарання у виді позбавлення волі. Вона повернулася до квартири до судового засідання та сплатила необхідні платежі. Вона також зазначила, що у неї на утриманні є двоє дітей і немає іншого житла.
9. 16 березня 1998 року Апеляційний суд Львівської області залишив без задоволення касаційну скаргу заявниці і рішення
від 02 лютого 1998 року стало остаточним. Зокрема, суд зазначив, що, як вбачалося з документів у справі, заявниця була відсутня у м. Стрий з 13 березня 1996 року до 13 грудня 1997 року у зв’язку з її затриманням, подальшим засудженням та відбуванням покарання у Росії. Відповідно до статті 71 застосовного Житлового кодексу України вона втратила право на користування квартирою, в якій раніше проживала, через шість місяців після того, як вирок щодо неї став остаточним.
10. Того самого дня суд також звернувся до міської ради з окремою ухвалою, закликавши її розглянути особисту ситуацію заявниці та необхідність її реінтеграції в суспільство шляхом вирішення питання щодо використання раніше займаної нею квартири. Зокрема, суд зазначив, що заявниця не мала іншого житла, була безробітною та мала двох дітей. Діти заявниці були прописані у двокімнатній квартирі матері заявниці, яка хворіла і, вочевидь, не бажала проживати разом із заявницею.
11. 01 квітня 1998 року міський голова м. Стрий відреагував на окрему ухвалу Апеляційного суду Львівської області, поінформувавши його, що прокурор м. Стрий ініціював провадження проти заявниці не проконсультувавшись з міською радою, яка не була зацікавлена у виселенні заявниці. Він також запевнив суд, що міська рада не буде вживати заходів для виселення заявниці.
12. 20 травня 1998 року прокурор м. Стрий ініціював провадження щодо виселення заявниці відповідно до статті 109 Житлового кодексу України, посилаючись на те, що вона не мала законних підстав далі проживати у квартирі, але відмовлялася виїхати добровільно. Крім того, він надав заяву, підписану дев’ятьма мешканцями цього будинку, які стверджували, що заявниця регулярно влаштовувала гучні вечірки та запрошувала гостей із судимістю, які порушували громадський порядок та псували комунальну власність.
13. 18 червня 1998 року Стрийський міський суд, посилаючись на статтю 109 Житлового кодексу України та на втрату заявницею права на користування спірною квартирою постановив виселити її. Це рішення стало остаточним та 13 жовтня 1998 року було виконане.
14. Згідно з твердженнями заявниці після її виселення вона була змушена орендувати кімнати у квартирах різних знайомих і не могла знайти постійне житло.
15. Згідно з твердженнями Уряду після виселення заявниця та її двоє дітей проживали з матір’ю заявниці у двокімнатній квартирі житловою площею 32 кв. м.
16. 13 грудня 2000 року Стрийський міський суд надав колишню квартиру заявниці у користування А.Н., який згодом отримав її у власність від міської ради шляхом приватизації та невдовзі після цього продав О.М.
17. Після численних скарг заявниці щодо стверджуваної несправедливості рішень суду, якими вона була позбавлена права на користування житлом, 30 травня 2001 року президія Апеляційного суду Львівської області у порядку виключного провадження скасувала рішення від 02 лютого та 16 березня 1998 року та направила справу заявниці до Стрийського міського суду на новий розгляд.
18. Після кількох розглядів справи 07 жовтня 2002 року Апеляційний суд Львівської області визнав право заявниці на користування спірною квартирою, залишивши позов прокурора до неї без задоволення. Зокрема, суд зазначив, що, хоча заявниця дійсно була відсутня у спірній квартирі протягом періоду, який перевищив шість місяців до того, як прокурор ініціював провадження, повернувшись до квартири до розгляду справи судом першої інстанції, заявниця відновила своє право на користування спірною квартирою.
19. 27 травня 2003 року Верховний Суд України залишив без змін це рішення і воно набрало законної сили.
20. У незазначену дату заявниця ініціювала цивільне провадження, вимагаючи визнати недійсними усі угоди щодо спірної квартири, виселити О.М. та ухвалити рішення суду, яке дозволить їй повернутися до квартири.
21. 06 липня 2005 року Стрийський міський суд дійшов висновку про відсутність підстав для позбавлення О.М. права власності на квартиру, оскільки вона добросовісно придбала її, коли квартира на законних підставах належала А.Н. Водночас, з огляду на рішення про відновлення права заявниці на користування тією самою квартирою він зобов’язав міську раду надати заявниці житло, аналогічне спірній квартирі.
22. Це рішення набрало законної сили, і в жовтні 2005 року державні виконавці відкрили виконавче провадження.
23. 20 жовтня 2005 року міська рада поінформувала заявницю про неможливість виконати рішення, оскільки у її розпорядженні не було вільних житлових приміщень і коштів на будівництво нових.
24. Згідно з твердженнями Уряду у незазначену дату міська рада запропонувала заявниці квартиру, розташовану на вулиці В., але заявниця відмовилася.
25. Згідно з твердженнями заявниці міська рада ніколи не пропонувала їй будь-яку іншу квартиру.
26. 28 червня 2006 року державні виконавці повернули заявниці виконавчий лист без виконання. Не зрозуміло, чи отримала заявниця зазначений лист.
27. Заявниця неодноразово зверталася до різних державних органів зі скаргами на невиконання рішення суду від 06 липня 2005 року, проте безуспішно.
28. 30 травня 2007 року прокуратура Львівської області поінформувала заявницю про відсутність підстав для втручання у ситуацію від її імені, оскільки її право на комунальне житло було відновлено у судовому порядку, а Державна виконавча служба України відкрила виконавче провадження, яке за їхньою інформацією на той момент тривало.
29. 30 травня 2008 року Державна виконавча служба України у відповідь на скаргу заявниці про затримку у виконанні ухваленого на її користь рішення поінформувала її, що виконавчий лист був повернутий їй у 2006 році. Однак вона мала право повторно пред’явити його та вимагати повторного відкриття виконавчого провадження з дотриманням строку давності, встановленого чинним законодавством.
30. У серпні 2008 року заявниця дізналася про квартиру, розташовану на вулиці Ш., яка була вільною після смерті її колишньої власниці у січні 2008 року, та вселилася у неї. Згідно з твердженнями заявниці, це житлове приміщення було в аварійному стані та вона витратила значні кошти на його ремонт і відновлення.
31. У незазначену дату заявниця ініціювала цивільне провадження з метою визнання її права на користування квартирою на вулиці Ш.
32. 13 жовтня 2010 року суд передав квартиру у комунальну власність як майно померлого, який не залишив заповіту, та надав заявниці право на користування нею за соціальною програмою забезпечення житлом.
33. 20 липня 2012 року заявниця отримала житло у власність від міської ради шляхом приватизації та зареєструвала своє право власності.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Конституція України
34. Відповідні положення статті 47 Конституції України передбачають:
«Кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону.
Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду».
B. Житловий кодекс України 1983 року
35. Відповідні положення Кодексу у редакції, чинній на час подій, передбачають:
Стаття 71. Збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами
«При тимчасовій відсутності наймача або членів його сім’ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.
Якщо наймач або члени його сім’ї були відсутні з поважних причин понад шість місяців, цей строк за заявою відсутнього може бути продовжено наймодавцем, а в разі спору – судом. ...»
36. Відповідно до статті 109 Кодексу виселення із займаного жилого приміщення, що перебувало у державній власності, допускалося лише з підстав, установлених законом, і в конкретних виняткових випадках на підставі судового рішення.
37. Відповідно до статті 116 Кодексу особи, які займали жиле приміщення, що перебувало у державній власності, могли бути виселеними з огляду на їхню неприйнятну поведінку, якщо громадський вплив та інші заходи для поліпшення цієї поведінки виявилися безрезультатними.
38. Інші відповідні положення Кодексу наведені в ухвалі Суду щодо неприйнятності у справі «Веліжаніна проти України» (Velizhanina v. Ukraine) (заява № 18639/03, від 27 січня 2009 року).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
39. Заявниця скаржилася за статтею 8 Конвенції, що державні органи діяли незаконно та несправедливо, позбавивши її квартири у 1998 році, та не вжили своєчасних заходів для виправлення своєї помилки. Вона посилалася на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
A. Прийнятність
40. Уряд стверджував, що скарга заявниці була явно необґрунтованою та подана зі зловживанням правом на подання заяви. Зокрема, вона не повідомила Суд, що міська рада запропонувала їй квартиру, розташовану на вулиці В., від якої вона відмовилася. Також заявниця не повідомила Суд, що з 2008 року вона проживала у квартирі на вулиці Ш., і міська рада належним чином врегулювала її статус як її мешканки з 2010 року. Зрештою, заявниця ввела Суд в оману щодо її житлових умов після виселення та до вселення до квартири на вулиці Ш. Насправді, протягом усього відповідного періоду, заявниця проживала зі своєю матір’ю та дітьми у квартирі матері, а не у тимчасово орендованому житлі. У підтвердження цього аргументу Уряд надав довідку департаменту житлово-комунальної інфраструктури м. Стрий, в якій зазначалося, що після повернення з установи виконання покарань заявниця «постійно проживала без реєстрації місця проживання» у квартирі своєї матері, «поки вона самовільно не вселилася в квартиру на [вулиці Ш.]».
41. Заявниця заперечила проти цих доводів. Вона доводила, що твердження Уряду про те, що їй було запропоновано квартиру на вулиці В. було неправдивим і не підтвердженим жодним документальним доказом. Вона також зазначила, що належним чином повідомила Суд про отримання квартири на вулиці Ш. після того, як врегулювала та належним чином зареєструвала свої права на цю квартиру в 2012 році та до того, як було повідомлено про заяву. Зрештою вона не вводила Суд в оману, заявивши, що протягом тривалого часу проживала у тимчасово орендованому житлі, хоча не надала жодних відповідних документів. Час від часу вона проживала в квартирі своєї матері, але це відбувалося лише в період між укладенням договорів про тимчасову оренду. Двокімнатна квартира її матері площею 32 квадратні метри була занадто малою для постійного проживання її матері, її двох дітей і неї самої. До того ж її брат зі своєю родиною також часто проживав у цій квартирі.
42. Суд нагадує, що заява, яка умисно ґрунтується на недостовірних чи оманливих доводах, або містить виклад фактів, в якому не зазначено про події, що мають ключове значення, у принципі може становити зловживання правом на подання заяви у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції (див. рішення у справах «Варбанов проти Болгарії» (Varbanov v. Bulgaria), заява № 31365/96, пункт 36, ЄСПЛ 2000‑Xl, «Аль-Нашіф проти Болгарії» (Al-Nashif v. Bulgaria), заява № 50963/99, пункт 89, від 20 червня 2002 року і «Предеску проти Румунії» (Predescu v. Romania), заява № 21447/03, пункти 25 – 27, від 02 грудня 2008 року). Проте Суд не вважає, що у цій справі має місце така ситуація. У зв’язку з цим він зазначає, що Уряд не надав жодних доказів того, що міська рада дійсно пропонувала заявниці квартиру. Суд також зазначає, що заявниця належним чином поінформувала його до повідомлення про заяву Уряду держави-відповідача, що у 2010 році вона отримала житло. Ця інформація була відображена у викладі фактів, направлених Уряду у жовтні 2013 року. Щодо житлових умов заявниці після її виселення та до проживання у квартирі на вулиці Ш., то на думку Суду ця інформація є несуттєвою для вирішення цієї скарги.
43. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду.
44. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
45. Заявниця стверджувала, що державні органи неправомірно виселили її з квартири у 1998 році та не могли відновити її житлові права більше дванадцяти років. Якби вона випадково не дізналася про звільнення квартири на вулиці Ш. і самовільно не вселилася в неї, можливо їй ніколи не було б надано іншу квартиру. На думку заявниці Уряд держави-відповідача не надав жодних доказів вжиття міською радою належних заходів для ефективного вирішення житлового питання заявниці.
46. Уряд не надав коментарів щодо суті скарги заявниці.
47. Суд нагадує зі своєї усталеної практики, що концепція «житла» має основне значення для особистісної ідентичності, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримання відносин з іншими та є постійним і безпечним місцем у суспільстві (див., серед інших джерел, рішення у справах «Кривіцька та Кривіцький проти України» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), заява № 30856/03, пункт 44,
від 02 грудня 2010 року та «Гладишева проти Росії» (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункт 93, від 06 грудня 2011 року). Втрата житла є крайньою формою втручання у право на повагу до житла
(див., серед інших джерел, рішення у справі «МакКанн проти Сполучного Королівства» (McCann v. the United Kingdom),
заява № 19009/04, пункт 50, від 13 травня 2008 року та згадане рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький» (Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine), пункт 41).
48. Суд також зазначає, що хоча основною ціллю статті 8 Конвенції є захист особи від свавільного втручання органів державної влади, вона не лише зобов’язує державу утримуватися від такого втручання, на додаток до цього негативного зобов’язання можуть існувати позитивні зобов’язання, притаманні ефективній повазі до прав заявника, захищених статтею 8 Конвенції (див. рішення у справі «Концевич проти України» (Kontsevych v. Ukraine), заява № 9089/04, пункт 45, від 16 лютого 2012 року). Якщо справа розглядається в контексті позитивного зобов’язання держави або в контексті втручання органів державної влади, виправданого відповідно до пункту 2, застосовні принципи загалом є подібними. В обох випадках слід враховувати справедливий баланс між конкуруючими інтересами особи та суспільства в цілому (див. рішення у справі «Новоселецький проти України» (Novoseletskiy v. Ukraine), заява № 47148/99, пункт 69, ЄСПЛ 2005-II (витяги). Цей баланс може бути порушений, зокрема, через серйозні затримки у виконанні національних рішень щодо захисту відповідних прав та серйозних зволікань з боку державних органів у пошуку ефективних рішень для конкретних ситуацій
(див. там само, пункти 78 і 89; рішення у справі «Піберник проти Хорватії» (Pibernik v. Croatia), заява № 75139/01, пункти 69 і 70,
від 04 березня 2004 року; mutatis mutandis рішення у справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetska and Others v. Ukraine),
заява № 30499/03, пункти 144 і 147, від 10 лютого 2011 року та згадане рішення у справі «Концевич проти України» (Kontsevych v. Ukraine), пункти 47 і 48). Держава повинна обґрунтувати ситуацію, за якої на окремих осіб покладається тяжкий індивідуальний тягар від імені решти суспільства (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі «Дубецька та інші проти України» (Dubetska and Others v. Ukraine), пункти 145 та 155).
49. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд, насамперед, зазначає, що заявниця була позбавлена права на користування житлом та була виселена у 1998 році, тобто більше ніж через шість місяців до подання цієї заяви (27 червня 2007 року). Отже, Суд не може оцінити як таке співвідношення зазначених заходів із правами заявниці, гарантованими статтею 8 Конвенції. Проте на думку Суду обставини, за яких заявниця втратила право на користування житлом, є важливими для оцінки її скарги щодо подальшої тривалої неспроможності міської ради надати їй нове житло.
50. У зв’язку з цим Суд зазначає, що 07 жовтня 2002 року Апеляційний суд Львівської області скасував попереднє рішення, яким заявницю було позбавлено її права на користування спірною квартирою. Проте до того часу квартира вже була приватизована і в ній проживав добросовісний покупець, тому заявниця не могла повернутися до неї. Таким чином, відповідно до національного законодавства, заявниця мала офіційне визнане органами судової влади право на користування квартирою, проте не мала можливості реалізувати це право на практиці. Прагнучи вирішити цю ситуацію, заявниця ініціювала нове судове провадження, за результатами якого
06 липня 2005 року на користь заявниці було ухвалено інше рішення. Цим рішенням міська рада була зобов’язана надати їй інше житло (див. пункт 21). Проте особиста ситуація заявниці, а саме неможливість отримати нове постійне житло та необхідність проживати у невеликій двокімнатній квартирі зі своєю матір’ю, дітьми та, ймовірно, іншими родичами або погодитись на певні житлові умови, – не змінилася, оскільки міська рада не надала їй таке житло. Отже, неспроможність державних органів надати заявниці нове житло серйозно вплинула на її права, гарантовані статтею 8 Конвенції.
51. Суду не було надано жодних доказів вжиття державними органами необхідних заходів з метою ефективного та оперативного вирішення житлової ситуації заявниці. Стосовно аргументу Уряду, що всупереч твердженням заявниці їй була запропонована квартира на вулиці В., від якої вона, як було зазначено, відмовилась, то жодної інформації про цю пропозицію та жодних документів на підтримку цього твердження надано не було. Крім того, до 30 травня 2008 року заявниці надавалась суперечлива інформація щодо стану виконання ухваленого на її користь рішення 2005 року (див. пункти 23, 28 і 29).
52. Загалом, ґрунтуючись на інформації з матеріалів справи, Суд не може визначити, які заходи, якщо такі мали місце, були вжиті міською радою для забезпечення ефективної реалізації права заявниці за національним законодавством бути забезпеченою житлом міською радою після того, як це право було належним чином визнано національними судами, які, більше того, зобов’язали національні органи влади надати заявниці інше житло (див. для порівняння згадане рішення у справі «Новоселецький проти України» (Novoseletskiy v. Ukraine), пункти 78 та 84).
53. Оскільки Уряд не навів достатнього обґрунтування значної затримки у реалізації права заявниці на отримання комунального житла після скасування національними судами свого попереднього рішення, яким її було позбавлено цього, Суд вважає, що ця затримка становила необґрунтований та непропорційний індивідуальний тягар для заявниці.
54. Отже, було порушення статті 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ
55. Заявниця також скаржилася на відсутність в неї ефективних засобів юридичного захисту, які б дозволили їй оскаржити невиконання рішення, яким міську раду було зобов’язано надати їй нове житло. Вона посилалася на статтю 13 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»
A. Прийнятність
56. Уряд стверджував про незастосовність статті 13 Конвенції у цій справі, оскільки заявниця не сформулювала небезпідставну скаргу за статтею 8 Конвенції.
57. Заявниця не погодилася.
58. Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції постійно тлумачиться у його практиці як така, що вимагає наявності у національному законодавстві засобу юридичного захисту лише щодо скарг, які у розумінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними»
(див. рішення у справі «Бойл та Райс проти Сполученого Королівства» (Boyle and Rice v. the United Kingdom), від 27 квітня 1988 року, пункт 54, Серія А № 131).
59. З огляду на викладені в пункті 44 міркування Суд зазначає, що заявниця висунула небезпідставну скаргу за статтею 8 Конвенції. Отже, він доходить висновку, що її скарга за статтею 13 Конвенцією має бути визнана прийнятною.
B. Суть
60. Заявниця стверджувала про відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з її скаргою на тривале невиконання ухваленого на її користь судового рішення. Протягом багатьох років вона скаржилася на невиконання рішення до різних державних органів, проте не отримала позитивних результатів.
61. Уряд не надав коментарів щодо суті скарги заявниці.
62. Суд нагадує, що вже встановив порушення статті 13 Конвенції у низці рішень проти України щодо тривалого невиконання судових рішень, ухвалених на користь заявників проти державних органів (див., наприклад, рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункти 66 – 70, від 15 жовтня 2009 року). У цій справі у доводах сторін немає нічого, що б свідчило про існування на національному рівні засобу юридичного захисту, який відповідає вимогам статті 13 Конвенції, у зв’язку зі скаргою заявниці на невиконання ухваленого на її користь рішення.
63. Отже, у цій справі було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю ефективних національних засобів юридичного захисту щодо скарги заявниці за статтею 8 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ
64. Насамкінець, заявниця скаржилася за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на пошкодження державними виконавцями її особистих речей під час процедури виселення у 1998 році. Заявниця не надала жодних доказів звернення з такою скаргою до національних органів влади. Отже, вона має бути відхилена як неприйнятна відповідно до пунктів 1 і 4 статті 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.
IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
65. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
66. Заявниця вимагала 3 000 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди. Згідно з її твердженнями ця сума була еквівалентна сумі орендної плати, сплаченій нею після виселення та до вселення до квартири на вулиці Ш. Крім того, вона вимагала
20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
67. Уряд стверджував, що заявниця ніколи не проживала в орендованому житлі й, отже, не сплачувала орендну плату. Він також стверджував, що вимога заявниці щодо відшкодування моральної шкоди була надмірною та необґрунтованою.
68. Суд зазначає, що заявниця не надала жодного обґрунтування її вимоги щодо відшкодування матеріальної шкоди. Тому він відхиляє її.
69. З іншого боку, Суд вважає, що заявниця мала зазнати моральної шкоди у зв’язку з фактами, які стали підставою для встановлення порушень Конвенції у цій справі. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявниці 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
70. Заявниця також вимагала 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених у національних судах та інших державних органах протягом багаторічної боротьби за відновлення своїх житлових прав та ремонту її квартири на вулиці Ш. Вона також вимагала 3 400 євро в якості відшкодування витрат на правову допомогу, які мають бути сплачені пану Е. Маркову, її представнику в Суді та 150 євро на інші витрати (телефонні дзвінки, кореспонденція, друк, копіювання тощо), понесених ним у зв’язку з її представництвом. Вона надала копію укладеного з паном Марковим договору, підписаного нею 28 листопада 2013 року, яким дозволила йому просити правову допомогу в Суду та судові витрати від держави-відповідача, та погодилась, що будь-які суми, які мають бути сплачені, повинні бути перераховані безпосередньо на його рахунок. Вона також надала рахунок від пана Маркова, в якому зазначалося, що він витратив тридцять чотири години на підготовку справи заявниці з погодинною ставкою 100 євро. Заявниця також надала квитанції та рахунки щодо різних поштових та адміністративних витрат на загальну суму 92,04 євро.
71. Уряд стверджував, що вимога стосовно відшкодування судових та інших витрат, понесених під час провадження на національному рівні, була абсолютно необґрунтованою. Він також стверджував, що кількість годин і погодинна ставка, яка вимагалася представником заявниці, були перебільшені, враховуючи, що його участь обмежувалася лише підготовкою відповіді на зауваження Уряду. Насамкінець щодо витрат пана Маркова на послуги зв’язку та інших витрат з наявних матеріалів неможливо було встановити, чи була насправді заявлена сума витрачена на справу заявниці.
72. Відповідно до практики Суду, заявник має право на відшкодування судових витрат лише, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. У цій справі, з огляду на наявні у нього документи та зазначені критерії, а також враховуючі, що заявниці було надано правову допомогу в розмірі 850 євро на її представництво
паном Марковим, Суд вважає розумним присудити загальну суму у розмірі 1 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час розгляду справи Судом, які мають бути перераховані на банківський рахунок пана Маркова, як зазначено заявницею.
C. Пеня
73. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за статями 8 і 13 Конвенції, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;
3. Постановляє, що було порушено статтю 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю у заявниці ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з її скаргою за статтею 8 Конвенції щодо невиконання ухваленого на її користь судового рішення;
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити такі суми:
(i) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, заявниці в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(ii) 1 500 (одна тисяча п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути перерахована безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці пана Маркова;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 жовтня 2016 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Мілан Блашко
(Milan Blaško)
Заступник Секретаря
Ангеліка Нуссбергер
(Angelika Nußberger)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy