ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ВОЛЯНИК ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF VOLYANYK v. UKRAINE)
(Заява № 7554/10)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
2 жовтня 2014 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Воляник проти України»,
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи Комітетом, до складу якого увійшли:
Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič), Голова,
Хелена Єдерблум (Helena Jäderblom),
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,
та Стівен Філліпс ( Stephen Phillips), заступник Секретаря Секції,
після обговорення за зачиненими дверима 9 вересня 2014 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 7554/10), яку 22 січня 2010 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олег Маркіянович Воляник (далі – заявник).
2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, пані Ольга Давидчук.
3. 6 травня 2013 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
4. Заявник працював заступником командира з оперативної роботи відокремленого підрозділу державного підприємства ДТГО «Львівська залізниця».
5. 26 жовтня 2009 року міліція порушила щодо заявника кримінальну справу за підозрою в тому, що він за змовою з С. та Д. за хабарі покривав крадіжки з приміщень підприємства.
6. 3 листопада 2009 Галицький районний суд м. Львова постановив взяти заявника під варту, зазначивши, що «[заявником] вчинені тяжкі злочини, останній вини своєї не визнає, перебуваючи на волі [він] матиме вплив на свідків та інших осіб, причетних до цієї справи. Крім цього, обвинувачений будучи працівником міліції, достовірно знає, яким чином перешкодити проведенню досудового слідства та ввести в оману суд». У матеріалах справи немає доказів того, що заявник працював міліціонером до або під час подій, викладених у цій заяві. Залишається невідомим, чи було С. та Д. також затримано або чи залишалися вони на волі.
7. 9 листопада 2009 апеляційний суд Львівської області залишив цю постанову без змін.
8. 25 грудня 2009 Галицький районний суд м. Львова продовжив тримання заявника під вартою до 26 лютого 2010 року на тих підставах, що «не всі учасники злочинної групи затримані, органи слідства продовжують отримувати заяви про вимагання хабарів, які слідству належить перевірити..., на волі.... [заявник] матиме можливість перешкоджати слідству і сам ухилятиметься від нього...». 30 грудня 2009 року апеляційний суд Львівської області залишив це рішення без змін.
9. 22 лютого 2010 року Галицький районний суд м. Львова продовжив тримання заявника під вартою до 26 квітня 2010 року стверджуючи, що «Воляник О.М. обвинувачується у вчиненні тяжких злочинів ... , він винуватість свою не визнає та відмовляється давати показання, а маючи вищу освіту і великий досвід оперативної роботи, перебуваючи на волі, може впливати на свідків у справі, перешкоджати встановленню істини та ухилятися від слідства».
10. 22 квітня 2010 року апеляційний суд Львівської області продовжив тримання заявника під вартою до 26 липня 2010 року, стверджуючи, що існує потреба у проведенні низки слідчих дій у справі; заявника обвинувачують у вчиненні тяжких злочинів; він може ухилятися від слідства та суду, перешкоджати встановленню істини та продовжувати злочинну діяльність.
11. У невстановлену дату у справі заявника досудове слідство було закінчено і справу передано на розгляд до Сихівського районного суду м. Львова.
12. 17 серпня 2010 року Сихівський районний суд м. Львова під час проведення підготовчого засідання у кримінальній справі щодо заявника залишив заявникові запобіжний захід без змін, жодним чином не вмотивувавши таке рішення та не визначивши строк тримання заявника під вартою.
13. 16 лютого 2012 року Сихівський районний суд м. Львова задовольнив клопотання заявника щодо заміни йому запобіжного заходу у зв’язку зі станом здоров’я. Того ж дня заявника було звільнено під підписку про невиїзд.
ПРАВО
14. Заявник стверджував, що постанови про тримання його під вартою та продовження строку тримання його під вартою були незаконними та безпідставними і, на його думку, порушували його права, гарантовані статтею 5 Конвенції, у відповідній частині якої зазначено таке:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
...
(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення...».
A. Прийнятність
15. Суд зазначає, що заява не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що заява не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
16. Уряд заявляв, що у цій справі не було порушення прав, гарантованих статтею 5 Конвенції. Спочатку заявника було поміщено під варту, оскільки існувала «обґрунтована підозра», що він вчинив злочин. Запобіжний захід було обрано відповідно до порядку та підстав, передбачених національним законодавством. Перед ухваленням рішення щодо продовження тримання заявника під вартою суд розглянув матеріали справи та заслухав аргументи зацікавлених сторін, рішення судів були законними та обґрунтованими.
17. Посилаючись на закріплені його практикою загальні принципи щодо тлумачення пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення у справах «Маккей проти Сполученого Королівства» (McKay v. the United Kingdom) [ВП], заява № 543/03, п. 30, ECHR 2006‑X, «Корнєйкова проти України» (Korneykova v. Ukraine), заява № 39884/05, п. 43, від 19 січня 2012 року з подальшими посиланнями), Суд зауважує, що у цій справі Галицький районний суд м. Львова обрав в якості запобіжного заходу тримання заявника під вартою та продовжив його, зазначивши, що: i) заявник міг перешкоджати розслідуванню, зокрема, впливаючи на свідків та інших осіб; ii) він міг ухилятися від слідства та суду або повторно вчинити злочин; iii) він вчинив тяжкі злочини або підозрювався у вчиненні тяжких злочинів; iv) існувала потреба у проведенні певних слідчих дій; v) він не визнавав своєї провини та відмовлявся давати свідчення.
18. Суд зазначає, що остання підстава тримання заявника під вартою за своїм характером суперечить таким важливим елементам концепції справедливого суду як право не свідчити проти себе та презумпції невинуватості. У контексті вирішення питання щодо застосовування запобіжного заходу у вигляді взяття під варту, наведення таких підстав видається, викликає особливе занепокоєння, оскільки це вказує на те, що особу може бути покарано за користування своїми основними правами на справедливий суд (див. рішення від 3 липня 2012 року у справі «Луценко проти України» (Lutsenko v. Ukraine), заява № 6492/11, п. 72).
19. Щодо перешкоджання розслідуванню Суд зазначає, що у матеріалах справи немає доказів, що під час перебування під вартою заявник працював міліціонером і тому міг втручатися у розслідування. Той факт, що заявник працював охоронцем і мав вищу освіту, міг підтвердити тільки те, що у нього були достатні навички для перешкоджання розслідуванню, а не те, що він дійсно збирався так вчинити.
20. Суд погоджується з тим, що у справах, пов’язаних з організованою злочинністю і у яких кілька обвинувачених, ризик того, що затриманий, будучи звільненим, може чинити тиск на свідків та співучасників або у інший спосіб перешкоджати провадженню, часто є особливо великим. Проте той факт, що особу обвинувачують у злочинній змові, не є сам по собі достатнім для виправдання тривалих періодів тримання під вартою – особисті обставини та поведінка особи завжди повинні братися до уваги (див. рішення від 31 жовтня 2013 року у справі «Гроссман проти Росії» (Grossman v. Russia), заява №. 46282/07). У цій справі не має жодних ознак того, що національні суди у який-небудь спосіб перевірили, чи дійсно заявник намагався або планував залякати свідків або у інший спосіб перешкодити відправленню правосуддя. Твердження, що заявник міг впливати на свідків та інших осіб, не було підкріплено жодними доказами або принаймні посиланнями на імена таких осіб та спосіб, у який заявник міг впливати на них. Не вказувалася, чи перебували С. та Д. на волі, чи були у заявника інші співучасники та ким вони були. За таких обставин Суд не вважає, що небезпеку втручання заявника у відправлення правосуддя було продемонстровано достатньою мірою.
21. Аналогічним чином, Суд не переконаний, що існувала небезпека того, що заявник переховуватиметься від слідства та суду або знову вчинить злочин, оскільки у матеріалах справи немає доказів, які б підтверджували такі твердження.
22. Щодо посилань суду на тяжкість пред’явлених заявникові обвинувачень, Суд неодноразово постановляв, що ця причина не може сама по собі виправдовувати тримання під вартою (див., наприклад, рішення у справі «Худойоров проти Росії» (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, п. 180, ECHR 2005‑X). Більше того, саме лише посилання суду під час вирішення питання про продовження тримання заявника під вартою на потребу у проведенні слідчих дій не є достатньою підставою тривалого тримання під вартою (див. рішення від 19 грудня 2013 року у справі «Сегеда проти Росії» (Segeda v. Russia), заява № 41545/06, п. 66 з подальшими посиланнями).
23. Насамкінець Суд зазначає, що позбавлення заявника свободи з 17 серпня 2010 року до 16 лютого 2012 року здійснювалося за рішенням суду, яке не містило жодних підстав для тримання під вартою та не встановлювало його строк. Суд розглядав аналогічні ситуації у минулому та визнавав таку практику несумісною з вимогою щодо законності, закріпленою у підпункті «с» пункту 1 статті 5 Конвенції (див. рішення від 10 лютого 2011 року у справі «Харченко проти України» (Kharchenko v. Ukraine), заява № 40107/02, п. 98). У цій справі він не вбачає жодних підстав для іншого висновку.
24. З огляду на вищевикладене Суд вважає, що у цій справі було порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції.
ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
25. Статтею 41 Конвенції передбачено:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
26. Заявник не висував жодних вимог щодо справедливої сатисфакції. Відповідно, Суд вважає, що немає підстав для присудження йому якихось сум за цим пунктом.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною;
2. Постановляє, що було порушення підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції;
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 2 жовтня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 статті 77 Регламенту Суду.
Стівен Філліпс
(Stephen Phillips)
Заступник Секретаря
Боштьян М. Зупанчіч
(Boštjan M. Zupančič)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy