CASE OF VONA v. HUNGARY - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Див. додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ДРУГА СЕКЦІЯ

СПРАВА « VONA ПРОТИ УГОРЩИНИ »

(Заява № 35943/10)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

9 липня 2013 року

ОСТАТОЧНЕ

09/12/2013

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може зазнати редакційної правки.

У справі « Vona проти Угорщини »

Європейський суд з прав людини (Друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Guido Raimondi, голова,
Peer Lorenzen,
Dragoljub Popović,
András Sajó,
Nebojša Vučinić,
Paulo Pinto de Albuquerque,
Helen Keller, судді,
та Stanley Naismith, секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 11 червня 2013 року,

виносить таке рішення, ухвалене того самого дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 35943/10) проти Угорської Республіки, поданою до Суду на підставі 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянином Угорщини паном Gábor Vona (далі – заявник) 24 червня 2010 року.

2. Заявника представляв пан T. Gaudi-Nagy, адвокат, що практикує в Будапешті. Уряд Угорщини (далі – Уряд) був представлений його Уповноваженим – паном Z. Tallódi, з Міністерства державної служби і юстиції.

3. Посилаючись на статтю 11 Конвенції, заявник стверджував, що розпуск очолюваної ним організації (об’єднання Magyar Gárda Egyesület) становить порушення його права на свободу об’єднання.

4. Уряд було повідомлено про цю заяву 14 березня 2012 року. Також було вирішено розглядати питання щодо прийнятності і суті заяви одночасно (пункт 1 статті 29 Конвенції).

5. 12 червня 2012 року, керуючись пунктом 2 статті 36 Конвенції і пунктом 3 правила 44 Регламенту Суду, голова секції дозволив Європейському центру прав ромів взяти участь у провадженні на правах третьої сторони.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник, 1978 року народження, живе у Будапешті.

7. 8 травня 2007 року десять членів політичної партії «Рух за кращу Угорщину» (Jobbik Magyarországért Mozgalom) заснували об’єднання «Угорська гвардія» (Magyar Gárda Egyesület) (далі – Об’єднання), проголосивши, що його метою є, зокрема, збереження угорських традицій і культури.

8. У свою чергу, 18 липня 2007 року Об’єднання створило рух «Угорська гвардія» (Magyar Gárda Mozgalom; далі – Рух). Бюро Об’єднання повідомило про своє рішення «створити Угорську гвардію, якою воно спочатку керуватиме як рухом, а згодом намагатиметься включити до складу Об’єднання як його підрозділ». Крім того, було вирішено, що «для включення Угорської гвардії до складу Об’єднання необхідно (...) до 10 жовтня 2007 року внести зміни до [його діючого] статуту».

Мета Руху була визначена як «захист фізично, духовно та інтелектуально безпорадної Угорщини». Перелік завдань Руху, наведений в його установчому акті, включав фізичну та психологічну підготовку його членів, участь у заходах з подолання стихійних лих та із забезпечення громадської безпеки, а також ініціювання соціального діалогу щодо таких питань у рамках публічних заходів.

9. 4 жовтня 2007 року прокуратура Будапешта надіслала Об’єднанню лист з вимогою припинити незаконну діяльність. У листі зазначалося, що Об’єднання здійснює діяльність, яка не відповідає цілям, визначеним в його статуті. Зокрема, вказувалося на те, що 25 серпня 2007 року в Будайському замку воно організувало приведення до присяги п’ятдесяти шести «гвардійців». Згодом Об’єднання провело національну компанію, спрямовану на популяризацію поставлених Руху завдань, тим часом як вони не відповідали цілям Об’єднання. Також було зазначено, що деякі цілі Руху не відповідають ані цілям, встановленим для Об’єднання, ані сутності Об’єднання, що полягає в збереженні культури і традицій.

9 листопада 2007 року заявник, як голова Об’єднання, повідомив прокуратуру, що незаконні види діяльності припинено, оскільки з установчого акта Руху вилучено відповідні положення і що він ініціював внесення змін до статуту Об’єднання. Відповідно, 7 грудня 2007 року на загальних зборах Об’єднання було вирішено доповнити пункт 2 статуту Об’єднання положенням такого змісту: «f) Об’єднання “Угорська гвардія” має на меті, відповідно до своєї назви, здійснення діалогу із суспільством та проведення публічних заходів і зборів громадян з питань, які торкаються їхньої безпеки – зокрема, стосовно подолання стихійних лих, забезпечення оборони країни та методів рятування людей».

10. Пізніше, нібито відповідно до такої мети, члени Руху, одягнені в уніформу, провели масові мітинги та демонстрації по всій Угорщині (зокрема, в селах з численним ромським населенням) і закликали до захисту «етнічних угорців» проти так званої «циганської злочинності». Органи влади не забороняли проведення цих демонстрацій і мітингів.

Одну з таких демонстрацій, в якій взяли участь близько 200 активістів, було організовано 9 грудня 2007 року в селі Tatárszentgyörgy, в якому налічувалося приблизно 1800 жителів. Поліція, присутня під час акції, не дозволила її учасникам пройти маршем по вулиці, на якій проживали сім’ї ромів.

11. 17 грудня 2007 року Головна прокуратура Будапешта відреагувала на акцію зверненням до суду з позовом, в якому зажадала розпуску Об’єднання. Своє подання вона мотивувала тим, що Об’єднання порушує право на свободу зібрань і здійснює діяльність, яка порушує права ромів, оскільки промови і зовнішні атрибути його активістів (а саме – носіння ними уніформи, ходіння строєм і віддання команд на військовий зразок) породжують у ромів почуття страху.

Головна прокуратура вважала, що Рух є частиною Об’єднання і що його діяльність значною мірою є фактично діяльністю самого Об’єднання. Вона доводила, що Рух не є «спонтанним утворенням», оскільки всі його члени зареєстровані, і акцентувала увагу на тому, що його було створено керівництвом Об’єднання, що заяви про вступ до Руху розглядає Об’єднання і що в Об’єднанні можна придбати уніформу членів Руху.

12. Однак під час провадження у справі, порушеній за цим позовом, Об’єднання заявило про відсутність між ним і Рухом будь-яких організаційних зв’язків, які б свідчили про те, що ці організації становлять одне ціле; тому воно стверджувало, що не несе жодної відповідальності за Рух. Воно також повідомило, що так чи інакше діяльність Руху нікому об’єктивно не загрожує. Згідно з доводами Об’єднання суб’єктивне почуття страху не може призводити до обмеження основних прав і, зокрема, права на свободу зібрань; з об’єктивної точки зору в діяльності Руху не було нічого загрозливого.

13. 16 грудня 2008 року за результатами чотирьох засідань Будапештський окружний суд виніс рішення на користь Головної прокуратури і оголосив про розпуск Об’єднання відповідно до підпункту «d» пункту 2 статті 16 закону № ІІ від 1989 року про право на свободу об’єднання (див. пункт 18 нижче).

Суд відхилив аргументи про те, що йдеться про дві різні організації, і вирішив, що між ними існує «симбіотичний зв’язок». Суд дійшов висновку, що основна діяльність Об’єднання полягає в розбудові Руху, керівництві його діяльністю, спрямуванні та фінансуванні його заходів, зауваживши, зокрема, що Рух отримує благодійні внески, які надходять на банківський рахунок Об’єднання. Проте юридичні наслідки судового рішення зводилися лише до розпуску Об’єднання; на думку суду, оскільки Рух не мав статусу юридичної особи, безпосередньо на нього це рішення не поширювалося.

Що стосується акції, проведеної в Tatárszentgyörgy, окружний суд зазначив таке:

«Основна мета заходу справді полягала у приверненні загальної уваги до “циганської злочинності”. Використання такого узагальнення, яке явно ґрунтується на расових та етнічних ознаках, становить порушення принципу рівної гідності (...) Крім того, йдеться не про поодинокий випадок (...) [Рух] поклав в основу своєї програми дискримінацію людей і неодноразово втілював її на практиці шляхом проведення маршів; таким чином здійснювалася демонстрація сили, а за допомогою зовнішньої атрибутики [учасників маршів] – залякування інших осіб. (...) Суд вважає, що, з конституційної точки зору, є неприйнятним, коли мета діяльності або роль полягає, по суті, у породженні страху».

14. Суд зазначив, що на учасниках маршів, одягнених в уніформу, були нарукавні пов’язки, досить схожі на ті, які носили члени партії «Схрещені Стріли» (Arrow Cross) (під час правління якої в Угорщині у 1944-1945 роках панував режим терору). На думку суду, марші, учасники яких одягнені в таку форму, об’єктивно спроможні образити «історичні почуття».

Далі суд наголосив, що, попри заявлену мету Об’єднання, здійснювані ним заходи порушують закони Угорщини про об’єднання і створюють у країні атмосферу антиромських настроїв. На думку суду, з урахуванням історичного досвіду така вербальна та візуальна демонстрація сили вже сама по собі є порушенням закону; таким чином для розпуску Об’єднання не було потреби в наявності факту вчинення ним правопорушення: те, що його програма передбачала дискримінацію, означало утиск прав інших осіб у значенні пункту 2 статті 2 [закону № II від 1989 року] (див. пункт 18 нижче).

15. 2 липня 2009 року Будапештський апеляційний суд залишив рішення окружного суду без змін. Він також взяв до уваги ще два аналогічних заходи, які були організовані Рухом 21 червня 2008 року в селі Fadd і у невстановлену дату в селі Sárbogárd. Апеляційний суд зазначив, що промови членів Руху під час мітингу у селі Fadd містили численні заклики до ізоляції ромів. Що стосується заходу в селі Sárbogárd, то апеляційний суд зауважив, що під час його проведення неодноразово лунали антисемітські висловлювання.

Апеляційний суд встановив, що між цими двома організаціями існує тісний зв’язок, і поширив дію свого рішення також на Рух. Суд дійшов висновку, що насправді Рух є «підрозділом» Об’єднання; тому судове рішення стосується їх обох. Розпуск Об’єднання також означав, що особи, залучені у діяльність будь-яких рухів, пов’язаних з розпущеним об’єднанням, позбавлялися відповідної організаційної структури.

Суд зауважив, що вибір місць проведення зазначених заходів (тобто, тих сільських поселень, в яких проживає багато ромів, не можна вважати ознакою здійснення соціального діалогу, але слід розглядати як екстремістську форму вираження поглядів у контексті воєнізованої демонстрації сили за рахунок кумулятивного ефекту використання атрибутів військового стилю – уніформи, строю, відповідних команд, прийомів військового вітання. Погоджуючись по суті з аргументацією окружного суду, апеляційний суд додав, що мешканців сіл робили «мимовільними учасниками», які були змушені вислуховувати ці екстремістські погляди і заклики до ізоляції ромів, не маючи змоги відмовитися від такої участі. На думку суду, організовані Рухом заходи створювали небезпеку вчинення насильств, породжували конфлікт, порушували громадський порядок і спокій і порушували право жителів цих сіл на свободу та особисту безпеку, хоча під час цих заходів (які проводилися під жорстким контролем з боку поліції) фактично не було ніяких актів насильства.

Суд також взяв до уваги право заявника на свободу вираження поглядів. Погоджуючись з аргументацією, якою суд першої інстанції мотивував своє рішення, і посилаючись на прецедентну практику Суду, він зазначив, що це право не включає права на ворожі висловлювання чи на підбурення до насильства.

16. 15 грудня 2009 року Верховний суд залишив рішення Будапештського апеляційного суду без змін. Він погодився з висновком апеляційного суду про те, що насправді Рух є організаційним утворенням у складі Об’єднання. Він також погодився з нижчестоящими судами щодо необхідності розпуску Об’єднання, наголосивши, що масові акції Руху створювали атмосферу конфлікту і їхні учасники могли потенційно вдатися до насильства.

Рішення було доведено до відома сторін 28 січня 2010 року.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

17. Конституція (у редакції, чинній на час подій у справі) містила такі положення:

Стаття 2

«3) Діяльність громадських організацій, органів державної влади або громадян не може спрямовуватися на насильницьке захоплення або здійснення публічної влади чи забезпечення собі виняткового володіння такою владою. Кожен має право і зобов’язаний протистояти такій діяльності у будь-який передбачений законом спосіб».

Стаття 63

«1) Кожна особа в Угорській Республіці має право, що ґрунтується на свободі об’єднання, створювати організації, цілі яких не заборонені законом, і вступати до таких організацій.

2) Право об’єднання не передбачає права створювати збройні організації з політичними цілями.

3) Закон про право на свободу зібрань, а також про управління коштами та діяльністю партій ухвалюється двома третинами голосів присутніх депутатів Парламенту».

18. Закон № ІІ (1989 року) про право на свободу об’єднання передбачає таке:

Стаття 2

«1) Користуючись правом на свободу об’єднання, фізичні особи, юридичні особи та їхні суб’єкти, які не мають статусу юридичної особи, можуть – залежно від цілей своєї діяльності та наміру своїх засновників – створювати організації громадянського суспільства і керувати їхньою діяльністю.

2) Здійснення права на свободу об’єднання не може становити порушення пункту 3 статті 2 Конституції, як не може бути і кримінальним правопорушенням чи підбурюванням до вчинення кримінального правопорушення, а також не може завдавати шкоди правам і свободам інших осіб».

Стаття 3

«1) Організація громадянського суспільства – це самоврядна організація, створена на добровільних засадах з метою, зазначеною в її статуті, до складу якої входять зареєстровані члени і яка організовує діяльність своїх членів відповідно до своєї мети.

2) Незареєстровані члени також можуть брати участь у масових публічних заходах».

Стаття 4

«1) (...) Організація громадянського суспільства набуває свого статусу з моменту реєстрації її у судах».

Стаття 5

«Об’єднання фізичних осіб, яке утворене на підставі права на свободу об’єднання і діяльність якого не є регулярною або яке не має зареєстрованих членів чи структури, визначеної цим законом, не є організацією громадянського суспільства».

Стаття 16

«2) За позовом прокурора суд:

d) виносить рішення про розпуск організації громадянського суспільства, якщо її діяльність порушує пункт 2 статті 2; (...)»

Правовий статус об’єднань можна стисло визначити таким чином. Об’єднання, діяльність яких не забезпечує суспільні інтереси, не можуть фінансуватися за рахунок неоподатковуваних благодійних внесків фізичних осіб і не мають права на одержання інших пожертвувань чи звертатися з проханням про надання їм державних субсидій, оскільки згідно з положеннями законів № CXXVI 1996 року і № CLXXV 2011 року такі пільги передбачені лише для благодійних організацій. Водночас згідно із законом № LXXXI 1996 року доходи, одержувані об’єднаннями від некомерційної діяльності, не оподатковуються податком на прибуток, а на господарську діяльність таких об’єднань поширюється пільговий режим оподаткування податком на прибуток. Крім того, закон № CXVII 1995 року передбачає пільгове оподаткування доходів, одержуваних об’єднаннями від надання ними певних видів послуг, а також від отримання завдяки цьому певних винагород і виплат соціального забезпечення. До того ж, згідно з Цивільним кодексом (закон № IV 1959 року) члени об’єднання не несуть відповідальності за борги об’єднання.

19. Закон LXXVII 1993 року про права національних і етнічних меншин (у редакції, чинній на час подій у справі) передбачав таке:

Стаття 4

«1) Угорська Республіка забороняє будь-яку політику або діяльність:

a) метою якої або наслідком якої є асиміляція меншини з національною більшістю або її ізоляція від неї чи сегрегація;

b) яка спрямована на зміну національного чи етнічного складу населення на територіях проживання національних меншин;

c) яка полягає в переслідуваннях, завданні шкоди становищу меншин або осіб, які належать до меншини, або перешкоджанні здійсненню ними своїх прав з огляду на таку їхню належність; (...)»

20. Законодавчий декрет № 8 (1976 року) про введення в дію Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй на XXI-й сесії 16 грудня 1966 року, передбачає таке:

Стаття 20

«2. Будь-яка пропаганда національної, расової або релігійної ненависті, що становить підбурювання до дискримінації, ворожнечі чи насильства, має бути заборонена законом».

21. Законодавчий декрет № 8 (1969 року) про введення в дію Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, прийнятої у Нью-Йорку 21 грудня 1965 року, передбачає таке:

Стаття 1

«1. У цій Конвенції вислів “расова дискримінація” означає будь-яке розрізнення, виняток, обмеження чи перевагу, основані на ознаках раси, кольору шкіри, родового, національного чи етнічного походження, метою або наслідком яких є знищення або применшення визнання, використання чи здійснення на рівних засадах прав людини та основних свобод у політичній, економічній, соціальній, культурній чи будь-яких інших галузях суспільного життя».

Стаття 2

«1. Держави-учасниці засуджують расову дискримінацію і зобов’язуються проводити усіма належними засобами і без зволікань політику, спрямовану на ліквідацію расової дискримінації в усіх її формах та забезпечення взаєморозуміння між всіма расами, і з цією метою: (...)

d) Кожна держава-учасниця має заборонити і покласти край расовій дискримінації з боку будь-яких осіб, груп або організацій, використовуючи з цією метою усі належні засоби, в тому числі законодавчі, якщо цього вимагають обставини; (...)»

Стаття 4

«Держави-​​учасниці осуджують всяку пропаганду і всі організації, які (...) намагаються виправдати або заохочують расову ненависть і дискримінацію в будь-якій формі, і зобов’язуються (...)

a) оголошують злочином, що карається за законом, всяке (...) підбурювання до расової дискримінації (...), а також подання будь-якої допомоги для проведення расистської діяльності, включаючи її фінансування;

b) оголошують протизаконними і забороняють організації, а також організовану і всяку іншу пропагандистську діяльність, які заохочують расову дискримінацію та підбурюють до неї, і визнають участь у таких організаціях чи в такій діяльності злочином, що карається законом; (...)»

22. Рішення № 30/1992 (V. 26) AB Конституційного суду містить такі положення:

«II. 3. Кримінальні кодекси всіх демократичних європейських держав із системою континентального права, а також Англії та Уельсу, Канади і Нової Зеландії, в яких діє англосаксонська правова система, забороняють провокації на “расовому” ґрунті. Розрізнення між підбурюванням до ненависті, розпалюванням ненависті і вираженням думки досі є предметом гострої полеміки навіть на міжнародному рівні.

IV. 1. В анналах людської історії є досить багато документальних свідчень про те, яку шкоду може спричинити підбурювання до ненависті та образливі висловлювання, що виражають презирство до певних груп населення. (...)

Як показує трагічний історичний досвід нашого століття, проповідування расової, етнічної, національної або релігійної меншовартості або вищості та поширення ідей ненависті, презирства та ізоляції загрожують цінностям людської цивілізації.

Як історія, так і події нашого часу доводять, що будь-яке висловлювання, яке виражає намір розпалити ненависть до певної групи людей, може призвести до виникнення надзвичайної соціальної напруженості, порушення злагоди і миру в суспільстві, а у крайньому випадку – до запеклих зіткнень між певними групами суспільства.

Окрім історичних і сучасних свідчень вкрай негативних наслідків розпалювання ненависті, необхідно взяти до уваги повсякденні загрози, які виникають унаслідок необмеженого вираження ідей і концепцій, спроможних розпалювати ненависть. Таке вираження поглядів перешкоджає одним групам населення жити в злагоді з іншими групами. Це призводить до зростання емоційної та соціальної напруженості всередині меншої або більшої групи населення, результатом чого може стати руйнування зв’язків у суспільстві, посилення екстремізму та нагнітання атмосфери упередженості і нетерпимості. Унаслідок цього всього зменшуються шанси для створення толерантного і мультикультурного суспільства, в якому визнається плюралізм, право бути різними та принцип рівної гідності всіх людей, і в якому дискримінація не вважається цінністю.

2. Забезпечення конституційних гарантій на підбурювання до ненависті до певних груп населення з посиланням на свободу слова і преси вступило би в нерозв’язну суперечність із системою цінностей і визначеним у Конституції політичним курсом, тобто, з передбаченими в різних положеннях Конституції демократичним принципом верховенства права, принципом рівної гідності, забороною дискримінації, свободою релігії і совісті та захистом національних і етнічних меншин. (...)

Підбурювання до ненависті є запереченням зазначених вище принципів, емоційною підготовкою до застосування насильства. Це – зловживання правом на свободу вираження поглядів, яке допускає вираження нетерпимості до групи населення, що притаманно диктаторським, а не демократичним режимам. Дозвіл здійснювати свободу слова і преси у спосіб, заборонений пунктом 1 статті 269 Кримінального кодексу, суперечив би вимогам, що випливають з демократичного принципу верховенства права. (...)

Підсумовуючи свою позицію, Конституційний суд наголошує, що обмеження свободи слова і преси необхідне і виправдане з огляду на негативний історичний досвід, пов’язаний з розпалюванням ненависті до певних груп населення, з огляду на необхідність захисту конституційних цінностей і дотримання Угорською Республікою своїх зобов’язань за міжнародним правом. (...)»

23. Рішення № 14/2000 (V. 12) AB Конституційного суду містить такі положення:

«3. Свобода висловлювати свою думку є не лише суб’єктивним правом, але й гарантією вільного вираження різних поглядів, що формують громадську думку. (...)

Хоча це право може бути обмежене, воно захищене особливими гарантіями з огляду на свою першорядну роль і тому може обмежуватися лише по відношенню до кількох інших прав. Отже, другорядні абстрактні цінності, такі як громадський спокій, є менш захищеними, ніж право, про яке йдеться. (...)

Так само, як і стосовно права на життя, Конституція передбачає надзвичайно високі гарантії захисту права на людську гідність (...) Конституція не є нейтральною з точки зору цінностей, але містить свій набір цінностей. Вираження поглядів, які суперечать конституційним цінностям, не є правом, захищеним статтею 61 Конституції. (...)

Конституційний Суд наголошує, що також згідно з Конвенцією здійснення свободи вираження поглядів пов’язане з “обов’язками і відповідальністю”. Всі державні органи зобов’язані захищати цінності демократичної держави відповідно до принципу верховенства права і поваги до гідності людини. На дії, які здійснюються з позиції сили, на ґрунті ненависті і конфлікту, має бути відповідне реагування. Відмова від застосування сили або погроз силою як засобу розв’язання конфліктів є частиною комплексної концепції демократії».

24. Рішення № 18/2004 (V. 25) AB Конституційного суду містить такі положення:

«ІІІ. 2.1. (...) Навіть коли йдеться про вираження екстремістських поглядів, підставою для обмеження свободи слова та застосування законних заходів відповідно до цивільного або (у деяких випадках) кримінального закону є не зміст таких поглядів, а прямі та передбачувані наслідки їх вираження».

25. Рішення № 95/2008 (VII. 3) AB Конституційного суду містить такі положення:

«ІІІ. 3.4. (...) Мета поправки [до Кримінального кодексу] – передбачити покарання за ворожі висловлювання і жести, навіть у разі неможливості встановлення потерпілої особи. У результаті, однак, поправка передбачатиме покарання не лише за дії, що порушують честь і гідність конкретних осіб, але за мову ворожнечі у будь-якій її формі, включаючи расистські висловлювання, які містять узагальнення; тобто, немає вимоги про наявність факту вимушеної участі “скривджених” сторін або сторін, що вважають себе “скривдженими”, у спілкуванні з особами, які допустили ворожі висловлювання, або про наявність того факту, що вони були свідками такого спілкування чи натрапили на висловлювання ворожих поглядів у певних засобах масової інформації. (...) У державах, заснованих на засадах конституційної демократії, екстремістські висловлювання не забороняються лише на підставі їхнього змісту. У демократичному суспільстві такі узагальнення, расистські висловлювання не можуть змінити того факту, що, з точки зору держави, кожен з громадян представляє однакову цінність і має однакові основні права.

Зазначена поправка, у редакції, в якій вона є сьогодні, передбачає також покарання за висловлювання, що містять лише такі узагальнення. Згідно з поправкою те, що особи, що належать до групи населення, якій расистські висловлювання завдають кривду, брали участь у відповідному спілкуванні, тобто чули або якимсь іншим чином стали свідками таких висловлювань, не є передбаченою законом складовою злочину.

Однак саме в таких випадках вираження думки може не лише образити почуття або гідність деяких людей, але також їхні конституційні права. Наприклад, якщо вираження кривдником своїх екстремістських політичних переконань відбувається в умовах, коли особа, що належить до кривдженої групи населення, змушена вислуховувати ці висловлювання, спрямовані на її залякування, і не має змоги уникнути цього [тобто, стає “мимовільним слухачем”] (...) У такому випадку право цієї особи не вислуховувати такі образливі чи кривдні висловлювання і не бути для них цільовою аудиторією потребує захисту. (...)

Люди належать не лише до спільноти громадян, але також до певної вужчої групи населення чи спільноти. Може статися так, що з огляду на свою належність до такої групи людина зазнає настільки серйозної і тяжкої кривди, що для виправлення ситуації може навіть потребуватися застосування кримінально-правових заходів».

III. Зауваження міжнародних органів з контролю за дотриманням ПРАВ ЛЮДИНИ

26. Заключні висновки Комітету ООН з прав людини стосовно Угорщини (прийняті в Женеві 11-29 жовтня 2010 року) містять пункт такого змісту:

«18. Комітет занепокоєний повсюдним поширенням ворожих антиромських настроїв (...) членами розпущеної Угорської гвардії. (...) Крім того, він занепокоєний ознаками зростання антисемітизму в державі-учасниці. Комітет занепокоєний обмежувальним тлумаченням, яке Конституційний суд дав статті 269 Кримінального кодексу про підбурювання до насильства, адже таке тлумачення може суперечити зобов’язанням держави-учасниці за статтею 20».

27. Доповідь Європейської комісії проти расизму та нетерпимості (далі – ЄКРН) стосовно Угорщини (четвертий цикл моніторингу), складена 20 червня 2008 року, містить пункти такого змісту:

«61. (...) Спостерігається все більше використання ідеології расизму та нетерпимості в публічній риториці в Угорщині, і це викликає занепокоєння. Зокрема, як на причину для серйозного занепокоєння (...) постійно вказується на те, що створено і посилюється ультраправе крило Угорської гвардії (Magyar Garda). З моменту свого створення в серпні 2007 року і публічного складання присяги кількома сотнями нових членів у жовтні 2007 року Угорська гвардія провела чимало масових акцій по всій країні і, зокрема, в селах з численним ромським населенням; незважаючи на, здавалося б, некривдні положення статуту гвардії, одним з її головних гасел є захист етнічних угорців від так званого “циганського криміналу”[1]. Члени Угорської гвардії влаштовують проходження стройовим маршем, під час якого вони, взуті у воєнізовані чорні черевики та одягнені в уніформу зі знаками розрізнення, крокують з прапорами, які дуже нагадують прапор партії «Схрещені Стріли» (відверто нацистської організації, яка під час Другої світової війни була при владі в Угорщині протягом короткого періоду, коли там було вбито і депортовано десятки тисяч євреїв і ромів).

73. (...) Такі угрупування, як Угорська гвардія, також відверто висловлюють антисемітські погляди; (...) зараз в Угорщині спостерігається зростання антисемітизму».

28. Третій висновок стосовно Угорщини, підготовлений Консультативним комітетом з Рамкової конвенції про захист національних меншин і ухвалений 18 березня 2010 року, містить пункт такого змісту:

«75. З моменту свого створення в 2007 році Угорська гвардія (Magyar Garda) провела чимало масових акцій по всій країні і, зокрема, в селах з численним ромським населенням, під час яких влаштовувалося проходження стройовим маршем членів Угорської гвардії, які крокували у воєнізованих чорних черевиках і в уніформі з нацистськими знаками розрізнення під нацистськими прапорами. (...) Консультативний Комітет висловлює занепокоєння з приводу такої загрозливої поведінки».

IV. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВО

29. У своєму рішенні “Stoppt den Synagogenbau!” (BVerfGE, 111, 147 – Inhaltsbezogenes Versammlungsverbot; від 23 червня 2004 року) Федеральний конституційний суд Німеччини зазначив, що для усунення небезпеки порушення громадського порядку можна обмежити свободу зібрань, якщо занепокоєння викликає не сам порядок денний зібрання, але Art und Weise, тобто спосіб чи засоби проведення цього зібрання. Отже, допускається обмежувати «агресивну та провокаційну поведінку демонстрантів, яка залякує громадян і створює атмосферу агресивної демонстрації і потенційної готовності до насильства». Щодо маршу, влаштованого ультраправим крилом гвардії у День пам’яті жертв Голокосту, суд також зауважив, що «спосіб чи засоби [проведення зібрання] [можуть] створити ґрунт для провокацій, що є серйозним посяганням на моральні почуття (sittliches Empfinden)». Що стосується способу, в який проводилося зібрання, то Федеральний конституційний суд також визнав важливим взяти до уваги провокаційну поведінку протестувальників. Він додав, що так само це стосується ситуації, «коли за своїм загальним характером (durch sein Gesamtgepräge) хода ототожнюється з ритуалами і символікою нацистської тиранії і залякує інших громадян, викликаючи у них спогади про жахи минулого тоталітарного й нелюдяного режиму».

30. У рішенні BVerwG 6 A 3.08 (від 05 серпня 2009 року) стосовно розпуску одного з об’єднань Федеральний адміністративний суд Німеччини підсумував свою прецедентну практику щодо заборони діяльності тих чи інших об’єднань таким чином:

16. Чи має об’єднання нести відповідальність за кримінальним законом у зв’язку зі своєю метою і діяльністю – це залежить від того, якими є наміри і поведінка його членів. Будь-яке об’єднання як таке не може підлягати кримінальній відповідальності. До відповідальності за кримінальним законом можуть притягатися лише фізичні особи, оскільки за вчинення злочину відповідає особа, здатна нести кримінальну відповідальність [Schuldzurechnungsfähigkeit], а таку здатність мають лише фізичні особи. Однак, як це видно з пункту 5 статті 3 закону про об’єднання [VereinsG], притягнення об’єднання до кримінальної відповідальності є юридично можливим [Strafgesetzwidrigkeit einer Vereinigung], оскільки члени і представницькі органи об’єднання можуть представляти колективну волю, яка відокремлена від його конкретних членів, втілює свою власну мету [Zweckrichtung] і може діяти незалежно. Якщо внаслідок такої мети або незалежних дій об’єднання порушено кримінальний закон, з’являються всі підстави для заборони [Verbotstatbestand] його діяльності. Вирішальним фактором у цьому контексті є те, що поведінку членів можна приписати об’єднанню. Характер об’єднання має визначатися [prägen] за злочинами [Strafgesetzwidrigkeit], скоєними його членами. Об’єднання може мати одночасно різні цілі; окрім законної мети, зазначеної у статуті, воно може також мати кримінальні цілі, яких воно досягає за допомогою дій своїх членів. (...)

17. Заборона діяльності об’єднання на підставі першої частини пункту 1 статті 3 (перше речення) закону про об’єднання, взятої у поєднанні з першою частиною пункту 2 статті 9 Основного закону, юридично не залежить від засудження в кримінальному порядку члена або посадової особи об’єднання. Саме орган, який виносить постанову про заборону діяльності, та адміністративний суд мають компетенцію визначати, чи було порушено кримінальний закон [Gesetzeswidrigkeit]. Але мета норми про заборону діяльності [Verbotstatbestand] не полягає в тому, щоб до осіб, які вже порушили норми кримінального закону, застосовувати додаткові санкції. Мета [такої норми] полягає в усуненні конкретної загрози, що виникає для громадської безпеки і порядку у зв’язку зі створенням і подальшим існуванням організації, яка готує і здійснює злочинні діяння. Такі організації становлять певну загрозу інтересам [Rechtsgüter], охоронюваним кримінальним законом. Внутрішня рушійна сила організації та її організовані людські і матеріальні ресурси полегшують і сприяють вчиненню карних діянь. Водночас часто виявляється, що почуття відповідальності у кожного члена знижується, індивідуальний опір скоєнню кримінальних діянь зменшується і створюється імпульс для вчинення подальших злочинних діянь (див. згадане вище рішення від 18 жовтня 1988 року, с. 307 і с. 23-24 відповідно; Löwer, in: v. Münch/Kunig, GG, том 1, 5-е видання 2000 р., виноска 39 і стаття 9)».

Федеральний адміністративний суд Німеччини неодноразово підтверджував правомірність постанов про розпуск об’єднань, які підтримували (нео)нацистські ідеї. У своєму рішенні у справі Heimattreue Deutsche Jugend (BVerwG 6 A 4.09 (від 01 вересня 2010 року), в якому йшлося про поширення нацистських расових трактатів та ідей членами об’єднання, Федеральний адміністративний суд Німеччини нагадав, що згідно з відповідними принципами його прецедентної практики для задоволення умов, необхідних для заборони об’єднання, має існувати свідчення того, що об’єднання мало намір реалізувати свої антиконституційні цілі у войовничий чи агресивний спосіб, і необов’язково має бути факт застосування сили або конкретного порушення закону. Достатнім підґрунтям для висновку про неконституційність мети об’єднання і, отже, необхідність його заборони є те, що його програма, символіка і стиль свідчать про істотний зв’язок з нацизмом. Того факту, що об’єднання асоціює себе з нацистською партією (забороненою в Німеччині) або поширює расову теорію, яка не відповідає конституційній забороні дискримінації, достатньо для того, щоб вважати за необхідне заборонити таке об’єднання. Якщо об’єднання намагається приховати свої антиконституційні наміри, тоді наявність підстав для заборони можна буде визначити лише виходячи із загальної картини, отриманої з урахуванням окремих заяв і поведінки членів об’єднання. Той факт, що ці фактори можуть здаватися залежними від різного набору нейтральних обставин, сам по собі не свідчить про їхню значущість.

31. Верховний суд Сполучених Штатів розглядав проблему залякування у справі «Вірджинія проти Блека» (Virginia v. Black, 538 U.S. 343 (2003)). Одним з кримінальних злочинів згідно із законом штату Вірджинія є «спалення хреста (...), вчинене особою (...) з наміром залякати ту чи іншу особу чи групу осіб (...) на території власності іншої особи, на дорозі загального користування чи в іншому місці загального користування»; закон також встановлює, що «таке спалення (...) є очевидним (prima facie) доказом наміру залякати особу чи групу осіб».

Верховний суд зазначив, що у Сполучених Штатах спалення хреста є акцією, нерозривно пов’язаною з історією Ку-клукс-клану. Ку-клукс-клан часто використовував спалення хреста як інструмент залякування і як погрозу неминучим застосуванням насильства. Дотепер, незалежно від того, чи є спалення хреста лише політичним сигналом, чи також засобом залякування, такий акт є «символом ненависті». Хоча спалення хреста не обов’язково є сигналом залякування, у багатьох випадках виконавець акту спалення хреста має намір змусити одержувачів такого сигналу побоюватися за своє життя. Перша поправка до Конституції Сполучених Штатів дозволяє державі забороняти застосування «реальних погроз», у тому числі застосовуваних за допомогою висловлювань, спрямованих їхнім автором на те, щоб продемонструвати серйозний намір вчинити акт незаконного насильства по відношенню до конкретної особи або групи осіб. При цьому не має значення те, чи справді автор таких висловлювань має намір виконати свої погрози. Натомість заборона застосування реальних погроз захищає людей від страху зазнати насильства, запобігає потрясінням, породжуваним таким страхом, а також можливості фактично застосувати насильство, яким погрожують. Залякування – у значенні цього терміну, яке стосується дій, заборонених Конституцією – є видом реальних погроз, які автор відповідних висловлювань спрямовує на адресу певної особи або групи осіб з наміром навіяти їм страх зазнати каліцтва або смерті. Перша поправка дозволяє штату Вірджинія заборонити акти спалення хреста, здійснювані з наміром залякування, оскільки такий акт є особливо небезпечною формою залякування.

ЩОДО ПРАВА

I. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ

32. Заявник скаржився, що розпуск очолюваного ним Об’єднання становить порушення його права на свободу об’єднання, гарантоване статтею 11 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави».

Уряд оспорював цей аргумент.

А. Щодо прийнятності

33. На думку Уряду, заяву слід оголосити неприйнятною з огляду на її несумісність ratione materiae з положеннями Конвенції з огляду на статтю 17 Конвенції, оскільки Об’єднання забезпечувало організаційну платформу для вираження расової ненависті до громадян єврейського та ромського походження. Він акцентував увагу на тому, що міжнародні органи з контролю за дотриманням прав людини (такі як Консультативний комітет з Рамкової конвенції про захист національних меншин і Європейська комісія проти расизму та нетерпимості; див. пункти 26-28 вище) також висловили стурбованість з приводу загрозливого ефекту, який справляють уніформа, знаки розрізнення та прапори, використовувані під час демонстрацій, які проводив Рух.

34. Уряд послався на практику органів Конвенції і, зокрема, на ухвалу Суду у справі Garaudy проти Франції (від 24 червня 2003 року, № 65831/01, ECHR 2003-IX (витяги)). Він наголосив, що у випадках, коли заявники обґрунтовували оприлюднення текстів, які суперечать самому духу Конвенції та основним цінностям демократії, посиланням на своє право на свободу вираження поглядів, Європейська комісія з прав людини, прямо чи опосередковано керуючись статтею 17 Конвенції, відхиляла їхні аргументи і оголошувала їхні заяви неприйнятними (див., як приклад рішення Комісії у справі Glimmerveen і Hagenbeek проти Нідерландів, №№ 8348/78 і 8406/78 (заяви об’єднані в одне провадження) від 11 жовтня 1979 року, Decisions and Reports (DR) 18, с. 187, та рішення Комісії у справі Pierre Marais проти Франції, № 31159/96, від 24 червня 1996 року, DR 86, с. 184). На думку Уряду, Суд згодом підтримав такий підхід (Уряд посилався на рішення у справі Lehideux і Isorni проти Франції від 23 вересня 1998 року, §§ 47 і 53, Reports of Judgments and Decisions 1998-VII). Крім того, Уряд звернув увагу на те, що у справі, яка стосувалася статті 11 (ухвала у справі W.P. та інші проти Польщі, № 42264/98, від 2 вересня 2004 року, Reports 2004-VII), Суд зауважив, що «загальна мета статті 17 – не допускати, щоб тоталітарні групи використовували проголошені Конвенцією принципи у своїх інтересах». Подібні висновки були сформульовані у справах Norwood проти Сполученого Королівства (№ 23131/03, ухвала від 16 листопада 2004 року, Reports 2004-XI) і Witzsch проти Німеччини (№ 7485/03, ухвала від 13 грудня 2005 року; для порівняння Уряд послався на рішення у справі Vajnai проти Угорщини (№ 33629/06, § 25, ECHR 2008)).

35. У відповідь заявник стверджував, що діяльність Об’єднання не є зловживанням правом на свободу вираження поглядів і свободу об’єднання, оскільки спрямована на відновлення верховенства права шляхом забезпечення захисту громадян від злочинців. Об’єднання не брало участі в жодній діяльності, спрямованій на знищення будь-яких прав і свобод, закріплених у Конвенції.

36. Суд передусім зауважує, що, на відміну від справ, на які послався Уряд у контексті права на свободу вираження поглядів, у цій справі йдеться про право заявника на свободу об’єднання і про справді досить серйозне обмеження такого права, яке призвело до припинення юридичного існування Об’єднання як такого. Отже, цю справу слід відрізняти від справ, на які послався Уряд. У цьому зв’язку Суд зауважує, що, зокрема, у згаданих вище справах Garaudy проти Франції та Lehideux і Isorni проти Франції йшлося про виправдання пронацистської політики. Таким чином, висновок про зловживання правом був сформульований відповідно до статті 17 з огляду на те, що відповідні групи посилалися на статтю 10, виходячи з тоталітарних мотивів.

37. Проте у справі, що розглядається, Уряд не стверджує, що заявник виразив своє презирство до жертв тоталітарного режиму (для порівняння див. згадану вище справу Witzsch проти Німеччини) або належав до групи з тоталітарними амбіціями. Інформація, що міститься в матеріалах цієї справи, також не підтверджує такий висновок. На час подій, про які йдеться у справі, заявник був головою зареєстрованого об’єднання. Він скаржиться, що це об’єднання, а також рух, який, на думку національних судів, був організаційним утворенням у складі цього об’єднання, були ліквідовані у зв’язку, головним чином, з демонстрацією, яку національні органи влади не оголошували незаконною, і яка не призвела до якихось актів насильства. За цих обставин Суд не може дійти висновку про те, що діяльність Об’єднання була спрямована на виправдання чи поширення ідеології гноблення, якою послуговуються «тоталітарні групи».

38. Ця діяльність, відповідність якої до статті 11 Конвенції буде предметом розгляду по суті (див. для порівняння та протиставлення рішення у справі Féret проти Бельгії, № 15615/07, § 52, від 16 липня 2009 року), не містить очевидних (prima facie) ознак вчинення актів, спрямованих на знищення тих чи інших прав і свобод, закріплених у Конвенції (див. рішення у справі Sidiropoulos та інші проти Греції від 10 липня 1998 року, § 29, Reports 1998‑IV), і не свідчить про наявність у заявника очевидного (prima facie) наміру публічно відстоювати тоталітарні погляди чи поширювати пропаганду на підтримку таких поглядів (див. згадане вище рішення у справі Vajnai проти Угорщини, §§ 24 - 26). Лише після проведення такого розгляду Суд зможе з урахуванням всіх обставин справи визначити доцільність застосування статті 17 Конвенції (див. рішення у справі «Партія добробуту та інші проти Туреччини» (Refah Partisi (Welfare Party) and Others v. Turkey) [ВП], №№ 41340/98, 41342/98, 41343/98 і 41344/98, § 96, ECHR 2003‑II).

39. Отже, Суд вважає, що для цілей статті 17 Конвенції заява не становить зловживання правом на звернення до Суду. Тому вона не є несумісною ratione materiae з положеннями Конвенції у значенні пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною за якихось інших підстав. Таким чином, вона оголошується прийнятною.

В. Щодо суті

1. Доводи сторін

а) Уряд

40. Уряд стверджував, що Рух не мав окремого правового статусу і був лише підрозділом Об’єднання, яке його створило, організувало і фінансувало. Його члени діяли в інтересах та під керівництвом Об’єднання і сплачували йому свої членські внески. Той факт, що статут Об’єднання не визначав його внутрішню структуру, не дозволяв дійти висновку, що Рух не був де-юре складовою частиною Об’єднання. Проте, навіть припускаючи, що Рух де-юре був окремою організацією, ті зв’язки, які він де-факто мав з Об’єднанням, дають підґрунтя для висновку, що діяльність Руху спричинила вихід Об’єднання за межі своєї свободи вираження поглядів. Тому очолюване заявником Об’єднання розпустили у зв’язку не з діями якогось окремого утворення, а у зв’язку з діяльністю самого Об’єднання.

41. Крім того, Уряд вважав, що ніякого втручання у право заявника на свободу об’єднання не було, оскільки таке право не включає права об’єднуватися для поширення расистської пропаганди. Водночас, навіть якщо втручання й мало місце, воно було передбачене законом і мало легітимні цілі – забезпечення громадської безпеки, запобігання заворушенням чи злочинам та захист прав і свобод інших осіб.

42. Крім того, це втручання було необхідним у демократичному суспільстві, якщо взяти до уваги расистський і антисемітський зміст організованих Рухом демонстрацій та його воєнізовані ритуали, які мали залякуючий і травмуючий ефект, сприяли сегрегації, призводили до посилення соціальної напруженості та провокували насильство. Що стосується пропорційності заходу, то розпуск організації був належною санкцією проти поширення расової дискримінації та сегрегації. Це була навіть не найсуворіша з наявних санкцій, оскільки можна було б також застосувати як крайній захід кримінальні санкції проти відповідних фізичних осіб, які були причетні до найтяжчих проявів расової ненависті, підбурювали інших осіб до насильства.

b) Заявник

43. Заявник передусім наголосив, що, всупереч висновкам національних судів, акції Руху, про які йдеться, не можна приписувати розпущеному Об’єднанню. Він заперечував, що Рух був складовою частиною Об’єднання, стверджуючи, що ці дві організації функціонували окремо і незалежно одна від одної, хоча і співпрацювали між собою. Він також наголосив, що жоден з членів Об’єднання не брав участі в Русі.

44. Заявник оспорив аргумент Уряду про те, що розпуск Об’єднання мав легітимну мету, яка відповідала інтересам національної безпеки та громадського порядку, тобто, полягала в запобіганні заворушенням і злочинам та захисті прав і свобод інших осіб, як це передбачено пунктом 2 статті 11 Конвенції. На його думку, суди не встановили жодних фактів порушення громадського порядку або порушення прав інших осіб. Він акцентував увагу на тому, що у своїх рішеннях національні суди послалися на суто гіпотетичну небезпеку, попередження якої не можна було відповідно до Конвенції вважати легітимною метою.

45. Крім того, заявник стверджував, що навіть припускаючи, що втручання у права, передбачені статтею 11 Конвенції, було законним, розпуск об’єднання не був ані необхідним, ані пропорційним до поставлених цілей. Він зазначив, що будь-яке втручання органів державної влади у здійснення права на свободу об’єднання має бути пропорційним до ступеня тяжкості відповідних дій; при цьому застосована національними судами санкція була надмірно суворою. Згідно з прецедентною практикою Суду розпуск об’єднання допускається в ситуаціях, коли його діяльність серйозно загрожує самій суті демократичної системи; ані діяльність Об’єднання, ані діяльність Руху не мали такої мети і такого ефекту. У будь-якому разі відповідне національне законодавство не передбачало якихось інших санкцій проти об’єднання у зв’язку з його нібито незаконною діяльністю, крім розпуску цього об’єднання, а цей факт сам по собі виключав можливість забезпечення будь-якої пропорційності.

46. Заявник також стверджував, що винятки, передбачені пунктом 2 статті 11, потребують вузького тлумачення; лише переконливі і вагомі підстави можуть служити виправданням обмежувальних заходів щодо здійснення права на свободу об’єднання. Однак у справі, що розглядається, національні суди не навели достатніх і відповідних підстав для застосування таких заходів, оскільки не продемонстрували, яким чином діяльність Об’єднання могла спровокувати конфлікти або сприяти чи спонукати до насильства та знищення демократії. Діяльність Об’єднання насправді була спрямована лише на забезпечення умов для обговорення невирішених соціальних проблем, таких як безпека уразливих категорій населення і надзвичайно високий рівень злочинності.

47. Заявник також звернув увагу на прецедентну практику Суду з розгляду справ за статтею 11 з урахуванням положень статті 10. У цьому контексті він погодився з тим, що ідеї, які виражав Рух, можливо, були образливими чи шокуючими. Але ці ідеї не являли собою підбурювання до ненависті і нетерпимості, а тому вони відповідали принципам плюралізму і терпимості в демократичному суспільстві.

c) Третя сторона

48. Європейський центр прав ромів вважає, що з метою захисту прав і свобод національних меншин можуть бути застосовані обмеження щодо свобод, гарантованих статтею 11 Конвенції. Посилаючись, зокрема, на відповідні положення Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, він зазначив, що на організації, які намагаються виправдати або заохочують расову ненависть і дискримінацію в будь-якій формі, не поширюються гарантії, передбачені статтею 11. Європейський центр прав ромів також звернув увагу на той факт, що меншини і, зокрема, роми користуються особливим захистом, який гарантує стаття 14 Конвенції, а також на ознаки досягнення консенсусу між Договірними державами Ради Європи щодо визнання зобов’язання із захисту безпеки ромів.

2. Оцінка Суду

a) Чи мало місце втручання

49. Суд бере до уваги те, що очолюване заявником Об’єднання було розпущено і що наслідки такого заходу зачепили й Рух (див. пункт 15 вище). Отже, Суд вважає, що мало місце втручання у права заявника, гарантовані статтею 11 Конвенції.

b) Чи було втручання виправданим

50. Таке втручання становитиме порушення статті 11, якщо воно не передбачене законом, не має однієї або кількох легітимних цілей у значенні пункту 2 статті 11 і не є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення таких цілей.

і) Захід, «передбачений законом»

51. Суд зауважує, що Об’єднання і, відповідно, Рух були ліквідовані відповідно до підпункту «d» пункту 2 статті 16 закону № ІІ від 1989 року про право на свободу об’єднання (див. пункт 18 вище), включно з посиланням у цьому положенні на пункт 2 статті 2 (завдання «шкоди правам і свободам інших осіб»).

Він також бере до уваги протилежні аргументи сторін щодо правомірності висновку про те, що рішення національних судів розпустити Об’єднання означало також ліквідацію Руху.

У цьому зв’язку Суд зазначає, що у відповідь на зауваження органів прокуратури щодо фактів (див. докладніше в пункті 11 вище) Будапештський апеляційний суд і Верховний суд встановили (див. пункти 15 і 16 вище), що згідно з тлумаченням національного закону про об’єднання Рух слід вважати утворенням, яке діяло не самостійно, а у складі Об’єднання. Згадані вище суди зазначили, що основна діяльність Об’єднання полягала в розбудові Руху, керівництві його діяльністю, спрямуванні та фінансуванні його заходів.

Суд не вбачає в матеріалах справи і доводах сторін жодних конкретних свідчень безпідставності такого застосування закону; до того ж, національні органи мають кращі можливості для тлумачення національного законодавства та оцінки доказів. З огляду на те, що створенням Руху займалося Об’єднання, що Рух і Об’єднання мали спільний банківський рахунок, що заяви про вступ до Руху розглядалися Об’єднанням і що в Об’єднанні можна було придбати уніформу членів Руху, Суд не вважає позицію зазначених судів необґрунтованою.

Отже, беручи до уваги висновки національних судів про зв’язок між Об’єднанням і Рухом, Суд визнає, що розпуск Об’єднання, здійснений у зв’язку з діяльністю Руху, був заходом, «передбаченим законом».

іі) Легітимна мета

52. На думку Суду, розпуск, про якій йдеться, можна вважати заходом, здійсненим з метою забезпечення громадської безпеки, запобігання заворушенням та захисту прав інших осіб; всі ці цілі є легітимними у значенні пункту 2 статті 11 Конвенції, незважаючи на твердження заявника про те, що національні суди не продемонстрували жодних фактів порушення громадського порядку чи порушення прав інших осіб (див. пункт 44 вище).

Залишається з’ясувати, чи був такий розпуск необхідним заходом у демократичному суспільстві.

іii) Необхідність у демократичному суспільстві

a) Загальні принципи

53. Загальні принципи, встановлені прецедентною практикою Суду в цій сфері, стисло викладені в його рішенні у справі «Об’єднана комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини» (United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey; від 30 січня 1998 року, Reports 1998-I) як наведено нижче:

«42. Суд повторює, що, незважаючи на автономну роль та конкретну сферу застосування статті 11, при розгляді справи за цією статтею необхідно також ураховувати положення статті 10. Захист думок і свобода виражати думки є однією з цілей свободи зібрань і об’єднання, яку гарантує стаття 11 (див., серед інших джерел, рішення у справі Young, James and Webster проти Сполученого Королівства від 13 серпня 1981 року, серія A, № 44, с. 23, § 57, і рішення у справі Vogt проти Німеччини від 26 вересня 1995 року, серія A, № 323, с. 30, § 64).

43. Це набуває ще більшої ваги, якщо йдеться про політичні партії, оскільки вони відіграють надзвичайно важливу роль у забезпеченні плюралізму та належного функціонування демократії (див. пункт 25 вище).

Як Суд вже чимало разів повторював, не може бути демократії без забезпечення плюралізму. Саме тому право на свободу вираження поглядів, гарантоване статтею 10 Конвенції, поширюється – за умови дотримання пункту 2 статті 10 – не лише на “інформацію” чи “ідеї”, які сприймаються схвально або вважаються необразливими чи незначущими, а й на інформацію чи ідеї, які викликають образу, обурення чи занепокоєння (див, серед багатьох інших джерел, згадане вище рішення у справі Vogt проти Німеччини, с. 25, § 52). Той факт, що діяльність політичних партій є частиною колективного здійснення права на свободу вираження думок, сам по собі надає їм право домагатися захисту відповідно до статей 10 і 11 Конвенції. (...)

45. Демократія, безперечно, є основною рисою європейського громадського порядку (див. згадане вище рішення у справі Loizidou, с. 27, § 75). (...)

Крім того, згідно зі статтями 8, 9, 10 і 11 Конвенції втручання у здійснення гарантованих ними прав має оцінюватися за критерієм того, чи є таке втручання “необхідним у демократичному суспільстві”. Тому виправданням втручання у будь-яке з цих прав може служити лише необхідність, яка обумовлена засадами “демократичного суспільства”. Таким чином, демократія є, очевидно, єдиною політичною моделлю, яку допускає Конвенція і, відповідно, яка не суперечить Конвенції. (...)

46. Отже, якщо йдеться про політичні партії, тоді винятки, передбачені статтею 11, потребують вузького тлумачення; виправданням обмежень на здійснення такими партіями свого права на свободу об’єднання можуть служити лише переконливі і вагомі підстави. При визначенні того, чи існує – у значенні пункту 2 статті 11 Конвенції – відповідна необхідність, Договірні держави наділені лише обмеженим полем розсуду, яким вони користуються безпосередньо під суворим європейським контролем, що охоплює як законодавство, так і винесені на його підставі рішення, у тому числі й рішення, ухвалені незалежними судами. Суд у своїй практиці вже визнав такий контроль необхідним у справі стосовно депутата парламенту, засудженого судом за завдання образ (див. згадане вище рішення у справі Castells, с. 22–23, § 42); необхідність в такому контролі ще більше зростає, якщо йдеться про розпуск усієї політичної партії і заборону її лідерам здійснювати в майбутньому будь-яку діяльність подібного характеру.

47. Завдання Суду при здійсненні ним контрольної функції полягає не в підміні позиції відповідних національних органів своєю власною позицією, а у критичному аналізі за статтею 11 рішень, винесених ними при реалізації своїх дискреційних повноважень. Це не означає, що Суд має обмежитися з’ясуванням того, чи здійснила держава-відповідач свої дискреційні повноваження обґрунтовано, ретельно й добросовісно; Суд повинен оцінити оскаржуване втручання з урахуванням усієї справи в цілому і визначити, чи було воно “пропорційним до поставленої легітимної мети” і чи були підстави, якими національні органи мотивували це втручання, “відповідними і достатніми”. При цьому Суд має переконатися, що застосовані національними органами критерії відповідають принципам, закріпленим у статті 11, а також що винесені ними рішення ґрунтуються на належній оцінці відповідних фактів (див. рішення у справі Jersild проти Данії від 23 вересня 1994 року, серія A, № 298, с. 26, § 31)».

54. Відповідні принципи містяться також у згаданому вище рішенні у справі «Партія добробуту та інші проти Туреччини» (Refah Partisi (Welfare Party) and Others v. Turkey); їх наведено нижче:

«γ) Можливість встановлення обмежень і суворий європейський контроль

96. Свободи, гарантовані статтею 11, а також статтями 9 і 10 Конвенції, не можуть позбавляти органи влади держави, в якій діяльність певного об’єднання загрожує інститутам держави, права захисту таких інститутів. У зв’язку з цим Суд зазначає, що він раніше вже встановив, що невід’ємним принципом системи Конвенції є забезпечення певного компромісу між вимогами забезпечення захисту демократичного суспільства і захисту прав особистості. Для забезпечення такого компромісу необхідно, щоб втручання органів влади відповідало пункту 2 статті 11, і це питання Суд розглядає нижче. (...)

98. Політична партія може виступати за зміни в законодавстві або у правовій і конституційній системах держави за двох умов: по-перше, використовувані з цією метою засоби мають бути правовими й демократичними; по-друге, самі пропоновані зміни не повинні суперечити основоположним демократичним принципам. З цього неминуче випливає, що політична партія, керівники якої підбурюють до насильства або впроваджують політику, несумісну з повагою до демократії або спрямовану на знищення демократії і нехтування правами і свободами, які визнаються в демократичному суспільстві, не може претендувати на захист відповідно до Конвенції у випадку застосування до неї санкцій на таких підставах (див. рішення у справі Yazar та інші проти Туреччини, №№ 22723/93, 22724/93 і 22725/93, § 49, ECHR 2002-II, а також, mutatis mutandis, рішення у справах: «Станков та об’єднана македонська організація “Ілінден” проти Болгарії» (Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria), №№ 29221/95 і 29225/95, § 97, ECHR 2001-IX, і «Соціалістична партія та інші проти Туреччини» (Socialist Party and Others v. Turkey), рішення від 25 травня 1998 року, Reports 1998-III, с. 1256-57, §§ 46-47).

99. Не можна виключати ймовірність того, що політична партія, посилаючись на права, закріплені в статті 11, а також у статтях 9 і 10 Конвенції, намагатиметься на підставі цих прав дістати право здійснювати діяльність, яка на практиці спрямована на знищення прав і свобод, закріплених у Конвенції, що, відповідно, призведе до знищення демократії (див. «Комуністична партія Німеччини (KPD) проти Німеччини» (Communist Party (KPD) v. Germany), № 250/57, рішення Комісії від 20 липня 1957 року, щорічник 1, с. 222). З огляду на дуже чіткий зв’язок між Конвенцією і демократією (див. пункти 86-89 вище) нікому не можна дозволяти посилатися на положення Конвенції з метою підриву чи знищення ідеалів і цінностей демократичного суспільства. Плюралізм і демократія ґрунтуються на компромісі, який передбачає необхідність різних поступок з боку осіб чи груп осіб, які іноді повинні погоджуватися на обмеження деяких своїх свобод для того, щоб гарантувати більшу стабільність у країні в цілому (див., mutatis mutandis, ухвалу у справі Petersen проти Німеччини, № 39793/98, ECHR 2001-XII).

У зв’язку з цим Суд вважає, що цілком імовірним є те, що тоталітарні рухи, організовані у формі політичних партій, можуть покінчити з демократією після процвітання в умовах демократичного режиму, адже новітня історія Європи вже має приклади такого розвитку подій. (...)

δ) Можливість покладення на політичну партію відповідальності за дії та висловлювання її членів

101. Суд також вважає, що статут і програма політичної партії не можуть розглядатися як єдиний критерій для визначення її цілей і намірів. Як свідчить політичний досвід Договірних держав, у минулому політичні партії, цілі яких суперечили основоположним принципам демократії, не оприлюднювали такі цілі у своїх офіційних виданнях до тих пір, поки не приходили до влади. Саме тому Суд завжди наголошує, що в політичній програмі партії можуть приховуватися цілі і наміри, відмінні від тих, про які вона заявляє. Щоб переконатися, що програма не містить таких цілей і намірів, зміст програми необхідно звірити з діями лідерів партії і позиціями, які вони відстоюють. У своїй сукупності такі дії і позиції можуть мати значення при вирішенні питання про розпуск політичної партії, якщо в цілому вони розкривають її цілі та наміри (...)

ε) Правильний вибір часу для розпуску

102. Крім того, Суд вважає, що держава не зобов’язана чекати і не втручатися до тих пір, поки політична партія не захопить владу і не вдасться до конкретних кроків з реалізації політики, несумісної зі стандартами Конвенції і демократією, тимчасом як небезпека такої політики для демократії достатньою мірою встановлена і неминуча. Суд погоджується з тим, що в разі, якщо існування такої небезпеки вже встановлено національними судами за результатами детального дослідження під суворим європейським контролем, держава може “розумними засобами запобігти реалізації подібної політики, несумісної з положеннями Конвенції, щоб випередити будь-які спроби її втілення за допомогою конкретних кроків, які можуть зашкодити громадянському миру та демократичному режиму у країні” (див. рішення палати, § 81).

103. Суд вважає, що таке право запобіжного втручання з боку держави також відповідає позитивним зобов’язанням Договірних держав за статтею 1 Конвенції щодо забезпечення прав і свобод осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією. Ці зобов’язання стосуються не лише втручання, яке може бути здійснено у зв’язку з діями або бездіяльністю, що можуть бути поставлені у провину представникам державної влади, або які мають місце у громадських установах, але також втручання, здійснюваного у зв’язку з діями приватних осіб недержавних суб’єктів (...) З огляду на позитивні зобов’язання Договірної держави можна вважати виправданими її зусилля, спрямовані на те, щоб зобов’язати політичні партії, які вбачають сенс свого існування (raison d’être) в здобутті влади і керівництві значною частиною державного апарату, поважати і охороняти права і свободи, гарантовані Конвенцією, і не висувати політичних програм, які суперечать основоположним принципам демократії.

ζ) Всебічний аналіз

104. З огляду на наведене вище і з метою вирішення питання про те, чи відповідав розпуск політичної партії “нагальній суспільній потребі” у зв’язку із загрозою демократичним принципам (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Соціалістична партія та інші проти Туреччини» (Socialist Party and Others v. Turkey), с. 1258, § 49), Суд має провести всебічний аналіз, щоб визначити: i) чи існували переконливі докази того, що небезпека для демократії – припускаючи, що вже було встановлено наявність такої небезпеки – була досить загрозливою; ii) чи можна було дії та промови керівників і членів відповідної політичної партії поставити у провину цій партії в цілому; і iii) чи давали у своїй сукупності дії та промови, які можна було поставити у провину політичній партії, чітку картину суспільної моделі, задуманої і пропагованої партією і несумісної з концепцією “демократичного суспільства”.

105. Всебічний аналіз зазначених вище питань, який повинен провести Суд, має також враховувати історичний контекст, в якому (...) у відповідній країні з метою забезпечення належного функціонування “демократичного суспільства” було здійснено розпуск партії (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Petersen проти Німеччини)».

55. Стосунок до справи, що розглядається, мають також такі положення рішення Суду у справі Herri Batasuna та Batasuna проти Іспанії (№№ 25803/04 і 25817/04, ECHR 2009):

«79. (...) З цього неминуче випливає, що політична партія, керівники якої підбурюють до насильства або впроваджують політику, несумісну з повагою до демократії або спрямовану на знищення демократії і нехтування правами і свободами, які визнаються в демократичному суспільстві, не може претендувати на захист відповідно до Конвенції у випадку застосування до неї санкцій на таких підставах (...)

81. (...) Держава може “розумними засобами запобігти реалізації подібної політики, несумісної з положеннями Конвенції, щоб випередити будь-які спроби її втілення за допомогою конкретних кроків, які можуть зашкодити громадянському миру та демократичному режиму у країні” (див. згадане вище рішення у справі «Партія добробуту та інші проти Туреччини» (Refah Partisi (Welfare Party) and Others v. Turkey), § 102). (...)

83. Для вирішення питання про те, чи відповідав розпуск політичної партії “нагальній суспільній потребі” у зв’язку із загрозою демократичним принципам (див., наприклад, згадане вище рішення у справі «Соціалістична партія та інші проти Туреччини» (Socialist Party and Others v. Turkey), с. 1258, § 49), Суд має провести всебічний аналіз, щоб визначити: i) чи існували переконливі докази того, що небезпека для демократії – припускаючи, що вже було встановлено наявність такої небезпеки – була досить і цілком загрозливою, і ii) чи давали у своїй сукупності дії та промови, які можна було поставити у провину політичній партії, чітку картину суспільної моделі, задуманої і пропагованої партією і несумісної з концепцією “демократичного суспільства” (...)».

β) Застосування цих принципів у справі, що розглядається

56. Суд передусім зазначає, що право створювати політичні партії і керувати їхньою діяльністю захищене статтею 11 Конвенції так само, як і право створювати громадські організації і керувати їхньою діяльністю, але ці два типи організацій відрізняються один від одного, зокрема, роллю, яку вони відіграють у функціонуванні демократичного суспільства, адже участь багатьох громадських організацій в його функціонуванні є лише опосередкованою.

У кількох державах-членах Ради Європи політичні партії мають особливий правовий статус, який сприяє їхній участі у політиці загалом та у виборах, зокрема; вони також мають певні юридично підтверджені функції у виборчому процесі та у формуванні державної політики і громадської думки.

Громадські організації, як правило, не користуються такими юридичними привілеями і мають, у принципі, менше можливостей впливати на процес прийняття політичних рішень. Значна частина таких організацій не бере участі у суспільно-політичному житті, хоча в цьому відношенні немає суворого поділу між різними формами об’єднань, і їхня фактична політична значущість може бути визначена лише на індивідуальній основі.

Громадські рухи можуть відігравати важливу роль у формуванні політичних курсів і у політичних процесах, але у порівнянні з політичними партіями такі організації, як правило, мають менше охоронюваних законом можливостей впливати на політичну систему. Тим не менш, враховуючи фактичну політичну роль, яку відіграють громадські організації і рухи, при оцінці загроз демократії слід брати до уваги їхній вплив.

57. На думку Суду, держава також має право вживати превентивних заходів для захисту демократії від таких непартійних організацій, якщо досить загрозлива небезпека завдання шкоди правам інших осіб спроможна підірвати основоположні цінності, на яких ґрунтується існування та функціонування демократичного суспільства. Однією з таких цінностей є співіснування членів суспільства в умовах, де немає місця расовій сегрегації, і без такого співіснування демократичне суспільство немислиме. Держава не зобов’язана чекати, не втручаючись до тих пір, поки політичний рух не почне діяти в напрямку підриву демократії або вдаватися до насильства. Навіть якщо такий рух не робив спроб захопити владу і небезпека його політики для демократії не видається загрозливою, держава має право діяти превентивно в разі, якщо встановлено, що рух вже вдався до конкретних заходів у суспільному житті для реалізації політики, несумісної зі стандартами Конвенції і демократією (див. згадане вище рішенні у справі «Партія добробуту та інші проти Туреччини» (Refah Partisi (Welfare Party) and Others v. Turkey), § 102).

58. Оцінюючи необхідність і пропорційність оскаржуваного заходу, Суд зазначає, що ця справа стосується розпуску об’єднання та руху, а не розпуску політичної партії. Міри відповідальності, зумовлені конкретною конституційною роллю та юридичними привілеями, застосовуються до політичних партій у багатьох державах-членах Ради Європи і можуть застосовуватися до громадських організацій лише тією мірою, якою такі організації справді мають порівнянний ступінь політичного впливу. З іншого боку, Суд усвідомлює, що припинення юридичного існування Об’єднання і Руху було надзвичайно тяжкою санкцією, оскільки її можна було розцінювати як позбавлення цих груп юридичних, фінансових і практичних переваг, які, як правило, забезпечуються зареєстрованим об’єднанням у більшості держав (див. пункт 18 вище). Тому такі заходи мають ґрунтуватися на відповідних і достатніх підставах, як і у випадку розпуску політичної партії; але у разі, якщо йдеться про об’єднання, слід ураховувати те, що воно має більш обмежені можливості національного впливу, і тому цілком зрозуміло, що підстави для застосування превентивних обмежувальних заходів можуть бути менш вагомими, ніж у випадку, коли йдеться про політичну партію. З огляду на те, що політична партія і неполітичне об’єднання мають різну значущість для демократії, необхідність обмеження права на об’єднання підлягає найсуворішому аналізу лише стосовно політичної партії (для порівняння per analogiam з рівнем захисту свободи політичних висловлювань і захисту свободи висловлювань, які не стосуються суспільнозначущих питань, див. рішення у справі Lingens проти Австрії від 8 липня 1986 року, § 42, серія A, № 103, та рішення у справі Tammer проти Естонії, № 41205/98, § 62, ECHR 2001‑I). Врахування цієї відмінності потребує достатньо гнучкого підходу. Якщо йдеться про об’єднання, які мають політичні цілі і вплив, суворість аналізу залежатиме від фактичного характеру і функцій відповідного об’єднання з урахуванням обставин справи.

59. Суд зазначає, що Рух, розпуск якого оскаржує заявник, був створений Об’єднанням з метою, як було заявлено, забезпечення «захисту фізично, духовно та інтелектуально беззахисної Угорщини» (див. пункт 8 вище). Після цього Рух почав проводити масові мітинги та демонстрації, під час яких влаштовувалися воєнізовані марші за участі членів Руху, одягнених в уніформу. Такі заходи проводилися в різних частинах країни і, зокрема, в селах з численним ромським населенням, серед яких було село Tatárszentgyörgy; також лунали заклики до захисту «етнічних угорців» проти так званої «циганської злочинності» (див. пункт 10 вище). У відповідь на ці події прокуратура звернулася до суду з позовом проти Руху і Об’єднання, посилаючись, по суті, на те, що діяльність відповідачів містить ознаки расистського залякування громадян ромського походження (див. пункт 11 вище).

60. Під час судового розгляду справи, порушеної за цим позовом, суди дослідили зв’язки між цими двома відповідачами і встановили наявність переконливих доказів того, що йдеться не про дві окремі організації. Беручи до уваги доводи, розглянуті в цьому контексті, Суд не може визнати цей висновок необґрунтованим чи безпідставним (див. пункти 11, 13, 15, 16 і 51 вище).

61. За результатами розгляду справи як Об’єднання, так і Рух було розпущено. Суть висновку національних судів полягала в тому, що, незважаючи на те, що ніякого фактичного насильства внаслідок діяльності відповідачів не було, вони несуть відповідальність за створення атмосфери антиромських настроїв шляхом вербальної і візуальної демонстрації сили. Це було розцінено як порушення відповідного закону про об’єднання, порушення права на людську гідність та порушення прав інших осіб, тобто громадян ромського походження. У зв’язку з останнім суди зауважили, що центральною темою масового заходу в селі Tatárszentgyörgy була расистська концепція «циганської злочинності». Суди звернули особливу увагу на той факт, що під час масових заходів, про які йдеться, використовувалися атрибути військового стилю – уніформа, команди, прийоми військового вітання та строї, а також нарукавні пов’язки, схожі на пов’язки партії «Схрещені Стріли». За результатами розгляду апеляції мотивувальну частину зазначеного рішення було доповнено зауваженням про те, що мешканців сіл, на яких були спрямовані заходи Руху, робили «мимовільними учасниками» таких заходів, під час яких вони були змушені вислуховувати екстремістські погляди і заклики Руху до ізоляції ромів, не маючи змоги відмовитися від такої участі. На думку судів, такі дії становили загрозу для громадського порядку, оскільки породжували соціальну напруженість і створювали атмосферу неминучості застосування насильства (див. пункти 15 і 16 вище).

62. Суд нагадує, що саме національні органи, передовсім суди, мають тлумачити та застосовувати національне законодавство (див., серед багатьох інших джерел, згадане вище рішення у справі Lehideux і Isorni проти Франції, § 50). Завдання Суду полягає лише в перевірці рішень, які органи влади винесли в межах свого поля розсуду. При цьому він має переконатися, що їхні рішення ґрунтуються на належній оцінці відповідних фактів (див. рішення у справі Incal проти Туреччини від 9 червня 1998 року, § 48, Reports 1998‑IV). Зважаючи на обставини справи, що розглядається, Суд не може визнати висновки угорських судів необґрунтованими чи безпідставними і погоджується з позицією цих судів, що діяльність Руху та ідеї, які він виражав, ґрунтувалися на расовому порівнянні ромської меншини та угорської етнічної більшості (див. пункт 13 вище).

63. Як Суд вже встановив раніше у контексті статті 10, ідеї або поведінку не можна виключати зі сфери дії гарантій, передбачених Конвенцією, лише на тій підставі, що вони здатні породжувати у певних груп громадян відчуття занепокоєння або лише тому, що хтось може вважати їх зухвалими (див. згадане вище рішення у справі Vajnai проти Угорщини, § 57). На думку Суду, аналогічні міркування мають бути застосовні й до права на свободу об’єднання у тій частині, що стосується об’єднання осіб з метою просування ідей, які є менш загальновизнаними або навіть такими, що шокують чи обурюють. Насправді, якщо немає підстав розглядати відповідне об’єднання як джерело насильства чи уособлення ідеї заперечення демократичних принципів, радикальні заходи з обмеження таких основоположних прав, як право на свободу об’єднання, здійснювані з метою захисту демократії, навряд чи можна вважати такими, що відповідають духу Конвенції, мета якої – гарантувати вираження політичних поглядів (навіть тих, з якими важко погодитися органам влади або більш чисельній групі громадян, і які ставлять під сумнів існуючий суспільний лад) за допомогою всіх мирних і законних засобів, включаючи право на свободу об’єднання і зібрань (див., mutatis mutandis, рішення у справі Güneri та інші проти Туреччини, №№ 42853/98, 43609/98 і 44291/98, § 76, від 12 липня 2005 року).

64. Отже, необхідно встановити, чи не виходили заходи Об’єднання і Руху за межі законної і мирної діяльності. У зв’язку з цим Суд не може не звернути увагу на той факт, що їхні активісти провели кілька масових заходів, таких, як той, що відбувся із залученням близько 200 осіб у селі Tatárszentgyörgy, в якому проживає приблизно 1800 мешканців. Насправді, ніяких актів насильства не було, але ретроспективний аналіз тих подій не дозволяє визначити, чому саме їх не було: завдяки присутності поліції, чи з інших причин. Активісти пройшли воєнізованим маршем по селу у формі, схожій на військову, із загрозливими нарукавними пов’язками, по-військовому салютуючи і віддаючи команди.

65. На думку Суду, такий захід давав зрозуміти присутнім, що його організатори мають намір і здатні застосувати сили воєнізованої організації для досягнення своїх цілей, якими б вони не були. Це воєнізоване формування нагадувало угорський нацистський рух («Схрещені стріли»), який був головною опорою режиму, винного, зокрема, у масовому знищенні ромів в Угорщині. Беручи до уваги наявність встановлених організаційних зв’язків між Рухом, активісти якого залучалися до зазначених масових заходів, і Об’єднанням, Суд також визнає, що ефект залякування, який справляли ці заходи в селі Tatárszentgyörgy та в будь-якому іншому місці, скоріш за все, посилювався – і навіть помножувався – з огляду на той факт, що їх проведення забезпечувалося зареєстрованим об’єднанням, яке користувалося статусом юридично визнаної організації.

66. Суд вважає, що демонстрація політичними силами своєї здатності і готовності утворити воєнізоване формування виходить за межі того, що вважається використанням мирних і законних засобів вираження політичних поглядів. З огляду на історичний досвід – а саме досвід Угорщини після приходу до влади партії «Схрещені стріли» – використання об’єднанням воєнізованих демонстрацій з поширенням ідеї расового поділу та непрямим закликом до дій на расовому ґрунті, скоріш за все, справляло на представників національної меншини ефект залякування, особливо коли такі заходи заставали їх удома і ті таким чином ставали мимовільними спостерігачами. На думку Суду, на такі заходи не поширюються гарантії захисту, передбачені Конвенцією стосовно свободи вираження поглядів (див. рішення у справі Vajnai проти Угорщини, там само) чи свободи зібрань, і йдеться про залякування, яке – як зазначено у рішенні Верховного суду Сполучених Штатів у справі «Вірджинія проти Блека» (Virginia v. Black) (див. пункт 31 вище) – є «реальною погрозою». Отже, держава уповноважена захищати право представників груп населення, на яких націлені ці заходи, жити, не зазнаючи будь-якого залякування. Особливо це має рацію з огляду на те, що їх піддавали ізоляції за расовими ознаками і залякували у зв’язку з їхньою належністю до етнічної групи. На думку Суду, проходження воєнізованим маршем виходить за рамки поняття простого вираження обурливої чи образливої ідеї, оскільки її вираження супроводжується фізичною присутністю загрозливої групи організованих активістів. Якщо йдеться про вираження ідей, яке супроводжується певною поведінкою, Суд вважає, що рівень захисту, яким, як правило, забезпечується свобода вираження поглядів, може бути зменшений з урахуванням важливих інтересів громадського порядку, пов’язаних з такою поведінкою. Якщо поведінка, якою супроводжується вираження ідей, містить ознаки залякування чи погроз або становить втручання у вільне здійснення чи користування іншою особою своїми конвенційними правами чи привілеями з огляду на расову приналежність такої особи, ці обставини не можуть бути проігноровані навіть у контексті статей 10 і 11.

67. Цілком очевидним є те, що заходи, про які йдеться у цій справі, були націлені на ромську меншину, нібито винну у «циганській злочинності», і Суд не визнав переконливими доводи заявника про те, що намір розпущених організацій не полягав в ізоляції і залякуванні цієї вразливої ​​групи населення (див. рішення у справі Horváth і Kiss проти Угорщини, № 11146/11, § 102, від 29 січня 2013 року). У зв’язку з цим Суд визнає стурбованість різних міжнародних органів (див. пункти 26 - 28 вище).

68. Як Суд уже зазначив (див. пункт 57 вище), за таких обставин органи влади не були зобов’язані вичікувати, спостерігаючи за подальшим розвитком подій, перед тим, як втрутитися для того, щоб захистити права інших осіб, оскільки Рух вже вдався у суспільному житті до конкретних кроків з реалізації політики, несумісної зі стандартами Конвенції і демократією. .

69. Суд вважає, що загрозливий характер масових заходів, про які йдеться, є головною обставиною, яка підлягає врахуванню, хоча, справді, органи влади не забороняли проведення цих заходів і ніякого насильства та злочинів вчинено не було. Важливим є те, що ці заходи проводилися неодноразово (див. пункт 15 вище) і тому – особливо враховуючи, де проходили ходи – вони могли справляти на відповідних осіб ефект залякування, зачіпаючи таким чином їхні права. Що стосується розпуску Об’єднання, то не має значення та обставина, що ті демонстрації самі по собі не були незаконними, і Суд не зобов’язаний у цій справі визначати, якою мірою вони являли собою здійснення передбаченого Конвенцією права на зібрання. Справжній характер і цілі об’єднання стають очевидними лише завдяки аналізу того, як насправді проводилися такі демонстрації. На думку Суду, проведення низки масових заходів у вигляді воєнізованих маршів нібито з метою приборкання «циганської злочинності» можна вважати реалізацією політики расової сегрегації. Такі загрозливі марші можна справді розглядати як перші кроки в реалізації певної концепції «правопорядку», яка за своєю суттю є расистською.

Суд має наголосити у зв’язку з цим, що в разі, якщо право на свободу зібрань неодноразово здійснюється шляхом проведення загрозливих маршів із залученням великих груп людей, держава може вживати заходів з обмеження відповідного права на свободу об’єднання тією мірою, якою це необхідно для усунення небезпеки, яку становить для функціонування демократії таке масове залякування (див. пункт 54 вище). Масштабні, скоординовані акції залякування – пов’язані з пропагандою расистської політики, яка суперечить фундаментальним цінностям демократії – можуть служити для держави підставою для втручання у свободу об’єднання, навіть у вузьких межах розсуду, в яких держава діє в цій справі. Це пояснюється тими негативними наслідками, які таке залякування має для політичної волі народу. Епізодична пропаганда антидемократичних ідей сама по собі не є достатнім приводом для заборони політичної партії з міркувань нагальної потреби (див. пункт 53 вище) і тим паче у випадку, коли йдеться про об’єднання, яке не може скористатися спеціальним статусом, що надається політичним партіям, але наявні обставини, взяті в цілому, і, зокрема, скоординовані і сплановані акції можуть бути достатніми і відповідними підставами для застосування такого заходу, особливо якщо це безпосередньо не зачіпає інші потенційні форми вираження ідей, шокуючих в інших відношеннях (див. останнє речення пункту 71 нижче).

70. Беручи до уваги наведені вище міркування, Суд визнає, що доводи, висунуті національними органами влади, є відповідними й достатніми для доведення відповідності оскаржуваного заходу нагальній суспільній потребі.

71. Суд усвідомлює, що розпуск Руху та Об’єднання був досить жорстким заходом. Водночас Суд переконався, що органи влади все-таки обрали тактику найменшого втручання, що справді було єдиним розумним способом вирішення проблеми. До того ж, слід зазначити, що національні органи влади раніше вже привертали увагу Об’єднання до незаконного характеру діяльності Руху, але його реакція носила лише формальний характер (див. пункт 9 вище), оскільки під час триваючого судового провадження відбулися подальші масові акції (див. пункт 15 вище) (див. для порівняння рішення у справі S.H. та інші проти Австрії [ВП], № 57813/00, § 84, ECHR 2011). На думку Суду, загрозу, яку становили для прав інших осіб масові акції Руху, можна було ефективно усунути лише шляхом ліквідації організаційної підтримки, яку Об’єднання надавало Руху. Якщо органи влади дали б мовчазну згоду на здійснення Рухом та Об’єднанням своєї подальшої діяльності, підтвердивши законність їхнього юридичного існування у привілейованій формі юридичної особи відповідно до закону про об’єднання, громадськість могла б сприйняти це як узаконення державою такої загрози. Це дозволило б Об’єднанню, користуючись прерогативами офіційно зареєстрованої юридичної особи, продовжувати підтримку Руху, що означало б опосередковане сприяння з боку держави проведенню Рухом кампанії своїх масових акцій. Крім того, Суд зазначає, що до Об’єднання і Руху не було застосовано жодних додаткових санкцій, так само, як і до їхніх членів, яким ніщо не заважало продовжити свою політичну діяльність, здійснюючи її в інших формах (див., особливо згадане вище рішення у справі «Партія добробуту та інші проти Туреччини» (Refah Partisi (Welfare Party) and Others v. Turkey), §§ 133-134). Зважаючи на ці обставини, Суд доходить висновку, що оскаржуваний захід не був непропорційним до поставлених легітимних цілей.

72. Наведені вище міркування Суд вважає достатніми для висновку про те, що не було порушення статті 11 Конвенції.

НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД ОДНОГОЛОСНО:

1. Оголошує заяву прийнятною;

2. Постановляє, що немає порушення статті 11 Конвенції.

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 9 липня 2013 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.

Stanley NaismithGuido Raimondi
СекретарГолова

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додано окрему думку судді Pinto de Albuquerque.

G.R.A.
S.H.N.

Переклад окремої думки не здійснювався, але з цією думкою, викладеною англійською мовою, можна ознайомитися, звернувшись до електронної бази рішень Європейського Суду з прав людини (HUDOC), в якій оприлюднена офіційна оригінальна версія рішення, до якого вона додана.

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2014.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-якої іншої бази даних, в якій Суд також надає доступ до нього. Копіювання тексту перекладу допускається в некомерційних цілях за умови наведення повної назви справи разом із вищенаведеним повідомленням про авторські права та посиланням на Цільовий фонд «Права людини». З питань використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за адресою: publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2014.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2014.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.

[1] Чи «циганської злочинності».

Full & Egal Universal Law Academy