CASE OF VÖRĐUR ÓLAFSSON v. ICELAND - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012. Цей переклад було замовлено за підтримки Довірчого фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для докладної інформації розгляньте вказівку щодо авторського права в кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012. La présente traduction a été effectuée avec la soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «VÖRĐUR ÓLAFSSON ПРОТИ ІСЛАНДІЇ»

(Заява № 20161/06)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

27 квітня 2010 року

ОСТАТОЧНЕ

27/07/2010

Це рішення стало остаточним відповідно до ч. 2 ст. 44 Конвенції. Воно може бути редакційно уточнено.

У справі «Vörður Ólafsson проти Ісландії»,

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Nicolas Bratza, Голова,
Giovanni Bonello,
David Thór Björgvinsson,
Ján Šikuta,
Päivi Hirvelä,
Ledi Bianku,
Nebojša Vučinić, судді,
та Fatoş Aracı, заступник секретаря секції,

після наради за зачиненими дверима 24 березня 2009 року, 5 січня 2010 року та 30 березня 2010 року,

ухвалюють це рішення, прийняте останнього із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 20161/06) проти Республіки Ісландія, поданою до Суду на підставі ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі − Конвенція) громадянином Ісландії паном Верзером Олафсоном (Vörður Ólafsson) (далі − заявник) 16 травня 2006 року.

2. Заявника представляли п. Т. Чайльд (T. Child) та п. Ейнар Гафданарсон (Einar Hálfdánarson), адвокати, які практикують у м. Лондоні та м. Рейк’явіку відповідно. Уряд Ісландії (далі − Уряд) представляла його Уповноважений пані Бйорг Тораренсен (Björg Thorarensen).

3. Заявник стверджував, зокрема, що встановлення на законодавчому рівні обов’язку сплачувати промисловий збір Федерації промисловості Ісландії порушувало його право на свободу об’єднання, передбачене у ст. 11 Конвенції, витлумачене у світлі ст. 9 та ст. 10 Конвенції. Він також скаржився, що промисловий збір за своїми наслідками становив окремий різновид податку, покладений на окрему групу громадян понад загальне оподаткування у спосіб, який порушує ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Насамкінець, заявник скаржився на дискримінацію в порушення ст. 14 Конвенції у поєднанні зі ст. 11 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Ухвалою від 2 грудня 2008 року Суд оголосив цю заяву прийнятною.

5. Відкрите слухання відбулося у Палаці прав людини у м. Страсбурзі 24 березня 2009 року (ч. 3 правила 59 Регламенту Суду).

На слуханні були присутні :

(a) від Уряду
пані Бйорг Тораренсен (Björg Thorarensen), Уповноважений
п. Шкарпедін Торіссон (Skarphedinn Thorisson), Генеральний

прокурор,адвокат,
п. Гюннар Нафрі Гюннарсон (Gunnar Narfi Gunnarsson), експерт з правових питань, Міністерство юстиції та у справах релігії,
пані Елін Фліджерінг (Elin Flygering), посол, Постійний представник Ісландії в Раді Європи,              радники;

(b) від заявника
п. Т. Чайльд (T. Child), солісітор,адвокат,
п. Ейнар Гафданарсон (Einar Hálfdánarson), адвокат при Верховному Суді,
пані С. Мюррей (C. Murray), солісітор-стажер,радники.

Суд заслухав звернення пані Бйорг Тораренсен, п. Шкарпедін Торіссон, п. Чайльда та п. Ейнара Гафданарсона.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник, пан Вердер Олафсон, громадянин Ісландії, народився у 1961 році і проживає у м. Рейк’явіку.

A. Промисловий збір, що оспорюється

7. Заявник – будівельник (master builder), член Асоціації будівельників (далі − АБ). Відповідно до Закону «Про промисловий збір» № 134/1993 (далі – Закон 1993 року) на нього було покладено зобов’язання сплачувати збір, так званий «промисловий збір», на користь Федерації промисловості Ісландії (далі − ФПІ), організації членом якої заявник не був і з якою не була афілійована (пов’язана відносинами контролю – прим. перекладача) АБ. У Законі 1993 року було передбачено, що збір у розмірі 0,08 % встановлювався щодо усіх, хто здійснював у Ісландії промислову діяльність, яка визначена у цьому Законі. Визначення промислової діяльності здійснювалося за кодами видів діяльності, перелік яких містився у Додатку до цього Закону. Підприємства приватного сектору, які не входили до цього переліку, не сплачували промисловий збір. Йшлося, зокрема, про підприємства у сфері виробництва м’ясної, молочної та рибної продукції. Інші підприємства харчової промисловості та з виробництва напоїв були зобов’язані сплачувати такий збір. Підприємства, які повністю перебували у власності держави, чи засновані згідно зі спеціальними законами, не були зобов’язані сплачувати такий збір (ст. 2). Надходження від промислового збору мали перераховуватися ФПІ та повинні були використовуватися для просування й розвитку промисловості в Ісландії (ст. 3). Державна скарбниця мала отримувати 0,5 % усіх надходжень цього збору для відшкодування витрат, пов’язаних з організацією сплати цього збору (ст. 1).

8. Понад 10, 000 осіб (юридичних та фізичних осіб-підприємців) сплачували промисловий збір. Кількість членів ФПІ становила від 1 100 до 1200 осіб (юридичних або фізичних осіб-підприємців).

9. Уряд надав копії звітів ФПІ перед Міністерством промисловості щодо використання промислового збору за 2000, 2003 та 2006 роки.

10. У звіті ФПІ за 2003 рік (від 4 липня 2004 року) зазначалося:

«З рахунків Федерації не випливає, чи певні види операційних витрат оплачуються з фондів членських внесків, капітального доходу чи промислового збору, оскільки переважна частина її роботи здійснюється на користь промислових компаній, не залежно від їх членства у Федерації. Міністерство промисловості не висловило застереження щодо цього, а законодавство, що регулює промисловий збір, не встановлює інших вимог.

Однак Федерація та Міністерство промисловості узгодили вимоги щодо більш докладного звітування про витрати надходжень від промислового збору, які реалізовано у цьому звіті.»

11. Звіт під назвою «Використання промислового збору у 2003 році згідно з даними рахунків Федерації» включав таблицю, яка містила «доходи і видатки за даними рахунків Федерації, що пройшли аудит, за 2003 рік». У окремій колонці у таблиці вказувалося відсоткове співвідношення коштів, що надійшли як промисловий збір, щодо кожного пункту чи підпункту. У ній містилися такі пункти як «Операційний прибуток» та «Операційні витрати». Також був пункт «Розподіл за статтями використання промислового збору відповідно до рахунків», зокрема: (1) «Заробітна плата і супутні виплати»; (2) «Зустрічі та конференції»; (3) «Заходи ці стимулювання» (4) «Публікації»; (5) «Галузеві та спеціальні проекти» і «Загальні та адміністративні видатки».

Стосовно кожного з цих підпунктів звіт містив пояснювальну записку з інформацією про відношення до членів ФПІ та до осіб, які не є членами ФПІ. Наприклад, у підпункті (1) вказувалося, що 2,5 з 20 людино-років стосувалися роботи на користь членів ФПІ. З посиланням на підпункт (3) вказувалося, що у виставках ФПІ міг брати участь кожен і що члени ФПІ мали знижку у сплаті організаційного збору. Відповідно до підпункту (5) зазначалося, що не члени ФПІ могли брати участь у проекті з контролю якості, однак за більшу плату, ніж члени ФПІ.

12. З таблиці випливає, що у 2003 році поточні надходження становити 315,800,000 ісландських крон, з яких 197,359,000 ісландських крон були надходження зі сплати промислового збору, перераховані до ФПІ з Державної скарбниці; 84,973,000 ісландських крон – надходження від сплати членських внесків і 33,468,000 ісландських крон – інші надходження. Того ж року операційні видатки становили 289,654,000 крон, з яких 234,617,000 (81%) було витрачено на громадські проекти (ця сума включала 197,359 ісландських крон надходжень від промислового збору й 37,258,000 ісландських крон інших надходжень).

13. Уряд пояснив, що ФПІ, виконуючи роль та цілі просування ісландської промисловості відповідно до ст. 3 Закону 1993 року, особливо працювала над публікаціями про промисловість та над створенням її позитивного образу, витрачаючи значні суми коштів, отримані від промислового збору, на навчання, надання від імені ділової спільноти оцінки законопроектів та нормативних актів у сфері питань навколишнього середовища, і переконувала державні органи у необхідності дотримуватися встановлених обмежень щодо державних закупівель та чітких і прозорих правил тендерів.

14. На той час заявник сплачував такі суми промислового збору за відповідні роки: за 2001 рік – 23,023 ісландських крон (255 євро); за 2002 рік – 20,639 ісландських крон (229 євро); за 2003 рік – 12,567 ісландських крон (139 євро) і за 2004 рік – 5,946 ісландських крон (66 євро).

B. Судові провадження на оскарження промислового збору

15. З 8 листопада 2004 року заявник розпочав провадження проти держави у Окружному суді Рейк’явіка. Він просив цей суд визнати незаконним покладений на нього обов’язок сплачувати збір з 2001 по 2004 рік.

16. Цей окружний суд ухвалив рішення від 13 липня 2005 року на користь держави і відмовив у задоволенні позову заявника.

17. Заявник подав апеляцію до Верховного суду Ісландії, у якій він доводив, зокрема, що ст. 3 Закону 1993 року по суті означала, що усі фізичні та юридичні особи, які здійснюють економічну діяльність повинні були сплачувати членські внески ФПІ, не залежно від того,чи вони були її членами. Заявник вважав, що ст. 14 Статуту цієї Федерації, яка стосувалася членського внеску, чітко відображала природу цього внеску, яка полягала у тому, що членам ФПІ, які сплачували промисловий збір, що перераховувався ФПІ, зменшувався розмір членських внесків на суму, сплачену як промисловий збір. Таким чином шляхом нарахування та сплати промислового збору, членство у ФПІ фактично було зроблено обов’язковим для інших, хоча вони й не мали прав щодо ФПІ. Як наслідок, промисловий збір був просто членським внеском до ФПІ. Заявник зауважував, що він був членом АБ, на користь якої він сплачував відповідні обов’язкові виплати і через яку, як він вважав, його інтереси захищалися якнайкраще. Він не мав жодного бажання бути членом ФПІ. Остання дотримувалася політичного курсу, з яким він не погоджувався і який суперечив його інтересам. Обов’язкове членство у ФПІ не узгоджувалося з правом на свободу об’єднання, яке захищалося у ч. 2 ст. 74 Конституції та у ст. 11 Конвенції. Крім того, заявник доводив, що з огляду на Закон 1993 року на нього було необґрунтовано покладено зобов’язання сплачувати додаткові податки і що відповідно до цього Закону окрему групу осіб було зобов’язано сплачувати податки «на користь іншої окремої групи або певних інтересів інших осіб». Насамкінець, заявник вказував, що встановлення такого обов’язку становило дискримінацію в порушення ст. 65 Конституції, оскільки оподаткування, яке залежало від структури власності підприємства і від переліку кодів видів діяльності, на яких ґрунтувалося оподаткування, було безсистемним за своєю природою.

Держава не погодилася з зауваженням заявника про те, що промисловий збір був членським внеском ФПІ. Представники держави доводили, що згідно з законом такий збір був податком, який держава встановила щодо окремих груп індивідів та юридичних осіб згідно з загальними та відповідними стандартами в односторонньому порядку без зарахування зустрічних вимог. У цьому ж самому законі було закріплено рішення перераховувати надходження від збору до ФПІ, яка зобов’язана була використовувати їх для просування та розвитку ісландської промисловості. Таке скерування податкових надходжень до об’єднання, передбачене законом, не означало, що ті, хто сплатив цей податок, були зобов’язаними на підставі закону стати членами цього об’єднання. Цей збір не передбачалося використовувати лише на користь членів, натомість він спрямовувався на користь усіх галузей промисловості та для промислового розвитку Ісландії під наглядом Міністерства промисловості. Про будь-які зменшення членських внесків вирішувала ФПІ в односторонньому порядку, і жодного стосунку до нарахування та збирання промислового збору це не мало. Держава також не погодилася з тим, що Закон 1993 року встановив дискримінацію між особами, які перебували у становищі заявника, та тими, хто звільнявся від сплати цього податку. Обґрунтованим та об’єктивним заходом було звільнення державних підприємств від податку. Було цілком природно, що положення, які стосувалися державних компаній, відрізнялися від тих, що стосувалися приватних підприємств. Держава також доводила до державна підтримка промисловості та промислового розвитку інколи набувала форми початку виробничої діяльності, яку інші суб’єкти не могли ініціювати. Зрештою, кількість промислових підприємств, які перебувають у державній власності, істотно зменшилася за останні роки. Держава також не погодилася з твердженням, що перелік кодів видів діяльності, за яким здійснювалося оподаткування, був безсистемним.

18. Рішенням від 20 грудня 2005 року Верховний суд чотирма голосами проти одного відмовив у задоволення апеляційної скарги заявника та залишив без змін рішення окружного суду. Він ухвалив:

«Верховний суд звернувся до рішення «Gunnar Pétursson v. the Republic of Iceland» від 17.12.1998 року у справі № 166/1998, опублікованій на сторінці 4406 збірника рішень цього суду за цей рік, яке зазначалося у рішенні окружного суду. Заявник у цій справі просив скасувати оподаткування збором до промислового фонду та промисловим збором за 1995 і 1996 роки. Він обґрунтовував свою позицію аргументами, які є у значній мірі тотожними до тих, які подані заявником у справі, що розглядається. Відповідно, слід погодитися з державою-відповідачем, що вище зазначену справу слід розглядати як прецедентну щодо справи, яка зараз розглядається, у частині оцінки суду у попередній справі тих зауважень, які збігаються з зауваженнями заявника на підтримку вимог у справі, що розглядається.

У попередній справі заявник відстоював, що у результаті оподаткування його промисловим збором, який він сплатив і який мав перераховуватися до Федерації промисловості Ісландії, його примушували до членства у цій Федерації. Верховний суд зазначив у своєму рішенні, що хоча надходження від збору перераховувалися до Федерації, вони обов’язково використовувалися на певні цілі (див. ст. 3 Закону 1993 року) і не становили допомогу Федерації. Використання надходжень контролювалося Міністерством промисловості. Суд погодився, що це положення не передбачало обов’язкового членства у Федерації промисловості Ісландії всупереч Конституції та Європейській конвенції. Також було зазначено, що навіть якщо Федерація промисловості Ісландії вийшла за межі, встановлені згаданим Законом, це не могло мати наслідком скасування нарахування збору для заявника. Враховуючи це, а також з огляду на інші підстави, викладені у рішенні, яке оскаржується, суд повинен не погодитися з висновком, що доводи заявника щодо цього можуть призвести до задоволення його вимог. Беручи до уваги, що Федерація промисловості Ісландії має юридичний обов’язок використовувати надходження промислового збору для просування промисловості Ісландії та промислового розвитку і, як наслідок, сприяти діяльності, яка оподатковується, цей суд не може погодитися, що законодавець таким чином перевищив свої повноваження.

Заявник зауважував, що не було дотримано принципу рівності у зв’язку з тим, що підприємства державної власності могли бути звільнені від сплати збору. Стосовно цього аргументу слід зазначити, що підприємства, які перебувають у державній власності та такі, що є у приватній власності, є різними за багатьма критеріями. Як випливає з податкового законодавства Ісландії взагалі, у різних сферах їхнє оподаткування регулюється різними положеннями. При підготовці своєї справи до розгляду заявник не надав порівняння свого становища зі становищем будь-якого конкретного державного підприємства. Не було встановлено, що якась дискримінація відбувалася між заявником та підприємствами, яким надавалося звільнення від сплати збору згідно з зазначеним Законом. Насамкінець, заявник обґрунтовував свої вимоги твердженням про те, що перелік кодів видів діяльності, з посиланням на який відбувається оподаткування на підставі ст. 2 (1) Закону 1993 року, є безсистемним за своєю природою. Податок стягується з промисловості, яка визначається як діяльність, що здійснюється відповідно до кодів видів діяльності, що перелічені у Класифікаторі видів економічної діяльності в Ісландії, який є додатком до Закону 1993 року з доповненнями Закону № 81/1996. Визначена таким чином промисловість охоплює не лише виробничу промисловість, а також переробну промисловість та надання послуг, включаючи будівництво. Це окреслює види діяльності, які охоплюються терміном «промисловість» у розумінні цього Закону, відмежовуючи їх від інших сфер економічної діяльності, включаючи ті види діяльності, що розвивалися у сфері сільського господарства та риболовлі. Така класифікація економічної діяльності стала підставою для інших форм оподаткування, а не лише оподаткування промисловим збором. Вимоги заявника не можуть бути задоволені на цих підставах.»

19. Суддя Верховного суду, котрий не погодився з думкою більшості, п. суддя Олафур Бйоркур Порвалдссон, додав до рішення окрему думку, у якій містилися, зокрема, такі доводи:

«I

Першим Законом «Про промисловий збір» був такий закон № 48/1975. У пояснювальній записці до цього закону вказувалося, що він подавався відповідно до рекомендації ФПІ, Національної федерації працівників будівництва та Союзу кооперативів Ісландії. Це передбачало докладне роз’яснення, яке очевидно було наведене дослівно у пояснювальній записці. Воно включало зауваження, що «...можна зазначити, що промислові підприємства та фізичні особи-підприємці у сфері промисловості збирають різні податки для державних органів, як з їхніх працівників, так і зі споживачів. Збирання податків, яке вони провадять і яке передбачає відповідальність за суми у тисячі мільйонів щороку, здійснюється цілком безоплатно. Таким чином, виглядає обґрунтованим, що держава має брати на себе зобов’язання зі збирання для організацій цих учасників податку, який становить лише невелику частину того, що вони зібрали для держави. Це джерело надходження має створити фінансову основу для більш активної участі професійних федерацій ісландської промисловості у забезпеченні майбутнього промислового розвитку». Закон також містив положення, подібне до того, яке міститься у чинному зараз Законі, про те, що щороку слід звітувати перед Міністерством промисловості щодо використання надходжень від цього збору. У цьому контексті як зазначалося у пояснювальній записці, це положення було спрямоване на забезпечення того, аби державним органам надавався обґрунтований звіт про використання промислового збору.»

Закон № 48/1975 було змінено на чинний Закон № 134/1993. У пояснювальній записці до цього Закону вказувалося, що особи, зобов’язані сплачувати збір, залишалися тими, що й раніше, однак була прийнята система посилань на коди видів діяльності відповідно до Класифікатора видів економічної діяльності Бюро статистики для «усунення будь-якого сумніву щодо того, хто підлягає оподаткуванню цим збором». Передбачалося, що усі надходження від збору будуть перераховуватись ФПІ, тоді як згідно з положеннями попереднього закону вони розподілялися між Союзом кооперативів Ісландії, Організацією продавців у сфері консервної промисловості, Федерацією промисловців Ісландії та Національною федерацією працівників будівництва. В той же час, було змінено стандарт визначення бази оподаткування, оскільки було скасовано місцевий податок на підприємницьку діяльність, за яким раніше визначалася база для оподаткування.

II

Відповідно до Статуту, ФПІ є федерацією підприємств, фізичних осіб-підприємців, об’єднань у сфері торгівлі та будівництва, які прагнуть спільно досягати цілей, перелічених у ст. 2. У цьому Статуті вказується на мету та роль Федерації у десяти пунктах, які включають просування у різний спосіб промисловості Ісландії та підтримку членів Федерації тим чи іншим способом, які зазначаються далі. Відповідно до поданих документів, це об’єднання звертається до політичних питань, наприклад, щодо членства у Європейському Союзі та оподаткування у різних сферах. Відповідно до ст. 8 Статуту кожен член Федерації має право голосу на її зборах пропорційно до сплачених ним членських внесків. У ст. 14 передбачено, що членські внески сплачуються у максимальному розмірі 0,15 % від річного обороту, але рада Федерації може прийняти рішення про сплату внесків у меншому розмірі. Далі у цьому положенні зазначається: «Учасники, які сплачують промисловий збір, котрий перераховується до Федерації, мають право на зменшення їх членських внесків до Федерації на цю суму. Якщо промисловий збіг вже не стягується, таке зменшення автоматично скасовується. Право голосу кожного члена обраховується залежно від сплаченого ним членського внеску. Управління та прийняття рішень Федерацією є сферою відповідальності ради та виконавчого директора.»

Документи, подані від ФПІ, стосувалися того періоду, що й вимоги [заявника]. Вони не містили чіткого аналізу того, як використовується промисловий збір. З коментаря у звіті Федерації про використання промислового збору за 2002 та 2003 роки виглядає, що Федерація «не має окремих звітів щодо того, чи окремі напрями діяльності Федерації фінансуються з грошових сум з членських внесків, капітального доходу чи промислового збору». Подібні декларації щодо цього пункту містяться у Звіті перед міністром за 2001 році, а звіту за 2004 рік не міститься у матеріалах справи. Інші положення звіту Федерації перед міністром також повторюються з року в рік. Фактично, матеріали справи дозволяють зробити припущення, що частина збору використовується на загальне управління Федерацією. З подань у цій справі не видно, що Міністр промисловості висловлював зауваження щодо використання збору і у листі до Асоціації будівельників від 15 лютого 2002 року він висловлює таке міркування щодо скарги про використання збору: «Як чітко випливає з Закону «Про промисловий збір», ФПІ мала необмежене право вирішувати, як розподіляти збір, а Міністерство промисловості не могло втручатися у цей процес доти, допоки він залишався у рамках закону». Як випливає з поданих Федерацією промисловості Ісландії звітів за періоди, яких стосується справа, що розглядається, ця законодавча схема використовувалася для надання тим членам Федерації, які сплачували промисловий збір, знижки на членські внески у розмірі, тотожному розміру промислового збору. Наприклад, можна зацитувати коментар у звіті Федерації перед Міністром промисловості за 2003 рік: «Можна відзначити, що членам Федерації, котрі сплачували промисловий збір, зменшувалися членські внески за участь у Федерації на усю суму сплаченого ними промислового збору. Не можна вважати належним те, що компанії, які входили до Федерації і сплачували промисловий збір, мали сплачувати більше на діяльність Федерації, ніж компанії, які є членами, але не підлягають оподаткуванню цим збором. Таким чином, усі компанії-члени Федерації робили виплати на користь Федерації на засадах рівності, не залежно від того, чи підлягати вони сплаті промислового збору. З іншого боку, інші компанії, які були поза межами Федерації, сплачували лише промисловий збір і, таким чином, робили внесок до загального захисту інтересів ісландської промисловості.»

III

Положення щодо свободи об’єднань містяться в ст. 74 Конституції ... Вони містять більш конкретизовані норми щодо свободи об’єднання, ніж ті, що прямо зафіксовані в ст. 11 Конвенції... Частина 2 ст. 72 Конституції передбачає, що: «Ніхто не може бути зобов’язаний до членства в будь-якому об’єднанні. Однак, членство в об’єднанні може бути обов’язковим на підставі закону, якщо це необхідно для виконання об’єднанням функцій у публічних інтересах або у зв’язку з правами інших осіб.»

Як зазначалося вище, метою стягнення промислового збору відповідно до Закону 1993 року є просування промисловості Ісландії. У ньому також прямо передбачено, що лише частина збору у розмірі коштів, витрачених на збирання цього податку, має перераховуватися до Державної скарбниці. Решта перераховується до ФПІ для використання на розсуд Федерації. Також видається, що невизначена частина збору використовується на загальні цілі Федерації, про що вирішує рада Федерації. З положень Закону 1993 року випливає, що Міністр промисловості має відповідні повноваження для забезпечення того, аби надходження від збору використовувалися у спосіб, передбачений цим Законом; на виконання цих повноважень Міністр лише отримує звіти Федерації. З цих підстав положення Закону 1993 року не можуть розглядатися як такі, що забезпечують, аби надходження від збору використовувалися, як цього вимагає Закон, для певних видів діяльності.

Сплата членських внесків до об’єднання загалом є основним зобов’язанням членів об’єднання, яке потребує таких виплат. Заявник є членом Асоціації будівельників. Ні він, ні його Асоціація не є членами ФПІ. Заявник не поділяє цілей Федерації у різних сферах, вважаючи, як зазначалося у рішенні, яке оскаржується, що дії Федерації суперечать його інтересам і, насправді, суперечать інтересам багатьох інших учасників промисловості, які також сплачують промисловий збір і не є членами Федерації. Проте в силу Закону 1993 року [заявник] має обов’язок сплачувати збір, який, як передбачено, перераховується до незалежного об’єднання з метою захисту інтересів тих гравців, які працюють у галузях промисловості Ісландії та інтересів його членів, які (інтереси) оцінюються станом на певний період рішенням виконавчого директора та ради, зазвичай без залучення державних органів.

Розглядаючи вище наведене та історію прийняття Закону 1993 року, а також зважаючи на використання збору, без сумніву, для загальних видів діяльності Федерації, механізм, передбачений цим Законом, слід розглядати як такий, що фактично містить обов’язок з боку заявника брати вагому участь у діяльності Федерації без згоди на це. Зазначені вище положення ч. 2 ст. 74 Конституції, яка стосується права людей залишатися поза межами об’єднань, слід тлумачити як таку, що забороняють норми, передбачені Законом 1993 року, якщо вони не відповідають вимогам, викладеним у ч. 2 цієї статті. Федерація промисловості Ісландії не є об’єднанням, яке займається діяльністю, зазначеною у цьому положенні. З цих підстав вимогу заявника про скасування оподаткування його промисловим збором з 2001 по 2004 роки слід задовольнити, а відповідача слід зобов’язати відшкодувати заявнику судові витрати у справі у окружному суді та у Верховному суді».

II. НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО, ЩО СТОСУЄТЬСЯ СПРАВИ

20. У ч.1 та ч.2 ст. 74 Конституції Ісландії передбачено:

«Об’єднання можуть створюватися без попереднього дозволу для досягнення будь-якої правомірної мети, включаючи політичні об’єднання та професійні спілки. Об’єднання не може бути розпущене управлінським рішенням. Якщо буде встановлено, що у своїй діяльності об’єднання сприяє здійсненню незаконних цілей, воно може бути заборонене, у випадку чого слід розпочати судове провадження без неналежної затримки для отримання рішення суду про розпуск об’єднання.

Нікого не може бути примушено до членства в об’єднанні. Однак, членство в об’єднанні може бути встановлене як обов’язкове згідно з законом, якщо це необхідно для надання можливості об’єднанню виконувати свої функції у публічних інтересах або у зв’язку з правами інших осіб.»

21. Відповідні положення Закону «Про промисловий збір» № 134/1993 передбачають:

Стаття 1

«Збір у розмірі 0,08 %, промисловий збір, встановлюється в усіх галузях промисловості, зазначених у ст. 2. Базою збору є оборот, як це передбачено у ст. 11 Закону «Про податок на додану вартість», а також будь-який оборот, звільнений від ПДВ на підставі ст. 12 цього закону.

Нарахування та сплата промислового збору регулюється відповідними положеннями Розділів VII-XIV Закону «Про податки на прибуток та майно».

Державна скарбниця отримує 0,5 % промислового збору, сплаченого відповідно до ч. 1 для покриття витрат, пов’язаних з його збором.

Промисловий збір може утримуватися з доходу за операційний рік, за який сформована база для його оподаткування.»

Стаття 2

«Будь-яка діяльність, яка здійснюється за кодом виду діяльності, що перелічені в Додатку до цього закону, охоплюється терміном «промисловість».

Підприємства, які перебувають у державній власності, та підприємства, створені на підставі певних законів, значна частка в яких належить державі, звільняються від цього збору, якщо інше не встановлено у відповідному зазначеному законі.»

Стаття 3

«Надходження від промислового збору перераховуються Федерації промисловості Ісландії. Такі надходження використовуються для просування промисловості та промислового розвитку Ісландії. Федерація надає щорічний звіт Міністерству промисловості про використання цих надходжень.»

Стаття 7

«Управління головного аудитора може вимагати звіти від установ, об’єднань, фондів та інших організацій, які отримують фінансування чи гарантії від держави, і вони мають обов’язок надати Управлінню головного аудитора матеріали, що вимагаються. Крім того, Управлінню головного аудитора дозволено доступ та надано право на ознайомлення з оригіналами матеріалів та звітами, які підготовано тоді ж, коли й виставлено рахунки державі чи державним органам за роботу чи послуги, які слід сплатити, цілком або у значній частині, з Державної скарбниці відповідно до закону або трудових договорів чи угод, які ґрунтуються на тарифах узгоджених з індивідами, компаніями чи установами, для перевірки змісту рахунків і зобов’язань зі сплати, які покладені на Державну скарбницю. ...

У разі виникнення спору щодо права Управління головного аудитора здійснювати перевірки відповідно до цієї статті, Управління головного аудитора може звернутися до окружного суду для отримання відповідного рішення.»

III. МІЖНАРОДНЕ ПРАВО ТА ПРАКТИКА, ЩО СТОСУЮТЬСЯ СПРАВИ

A. Позиція Європейського комітету із соціальних прав

22. Цей Комітет декілька разів звертався до питання про профспілкові внески та виплати під кутом зору ст. 5 Європейської соціальної хартії, зокрема у вказаній нижче справі:

Confederation of Swedish Enterprise проти Швеції, колективна заява № 12/2002, рішення щодо суті від 15 травня 2003 року

«39 Комітет насамперед зазначає, що внески, вирахувані з заробітної плати працівників відповідно до колективного договору між SBWU та Шведською федерацією будівництва відповідно до цього колективного договору, призначені для здійснення моніторингу заробітної плати. Комітет вважає, що система моніторингу заробітної плати залежно від національних традицій може бути покладена на державні органи або − на підставі прямої або непрямої законодавця – на професійні об’єднання чи професійні спілки. В останньому випадку це може правомірно передбачати сплату внеску.

40. Як наслідок, Комітет вважає, що сплата внеску до профспілки для фінансування діяльності з моніторингу заробітної плати не може сама по собі розглядатися як несправедлива. Він також вважає, що таку сплату не можна розглядати як втручання у свободу працівника вступати до профспілки, оскільки сплата такого внеску автоматично не призводить до членства в SBWU і, крім того, не вимагається від працівників − членів інших профспілок.

41. Однак Комітет вважає, що існують сумніви щодо практичного використання внесків. Якби у справі, що розглядається, вони використовувалися на фінансування іншої діяльності, ніж моніторинг заробітної плати, то ці внески були б утримані на підставах зазначених у п. 29, хоча б у частині, з порушенням ст. 5 Європейської соціальної хартії.

42. У справі, що розглядається, завданням Комітету не є перевірка використання внесків чи, зокрема, перевірка того, у якому ступені внески є пропорційними до вартості наданих послуг і до вигоди, яку отримують працівники від моніторингу заробітної плати. Ці фактори є вирішальними при встановленні порушення ст. 5 Конвенції з урахуванням п.п. 39, 40 та 41. Отож, Комітет вважає, що національні суди мають вирішити питання у світлі принципів Комітету щодо цього питання або, залежно від обставин, законодавець має уповноважити суди встановити відповідність Хартії і законність положень, які розглядаються.

43. Комітет залишає за собою право здійснювати нагляд за ситуацією на практиці через процедуру звітування та, залежно від справи, за процедурою колективних скарг.

...»

Висновки 2002, Румунія, с. 126

«...Відповідно до звіту звичним для профспілок є нарахування внеску та «заповнення форми заяви чи згоди» особами, які не є членами профспілки, але працюють на підприємстві, на ведення колективних переговорів щодо колективного договору. Додаткова інформація, отримана від Уряду на запит Комітету, вказує, що основою для такої практики є єдиний загальнонаціональний колективний договір за 2001-2002 роки, відповідно до якого розмір відрахувань повинен становити не менше ніж 0,3 % заробітної плати і не більше ніж розмір профспілкових внесків. Комітет вважає, що в силу ст. 9 Закону № 130/1996 «Про колективні договори» колективні договори застосовуються до усіх працівників підприємства, не залежно від тривалості їх праці та членства у профспілці. За цих обставин, покладення обов’язку сплати внеску на працівників, які не є членами професійної спілки, становить практику безпеки спілки, яка суперечить праву на організацію.

Комітет зауважує, що у наступному звіті чітко відзначається, чи, крім сплати внеску до профспілки, від осіб, які не є членами, вимагається, як зазначається у звіті, звертатися з заявою про членство. ...»

Висновки 2004, Румунія, с. 454-55

«...Комітет попередньо дійшов висновку, що ситуація в Румунії не відповідала вимогам ст. 5 Європейської соціальної хартії через встановлення обов’язку працівників, які не є членами профспілки, сплачувати внески до профспілки, котра вела колективні переговори щодо колективного договору, незважаючи на те, що такі договори згідно з законом застосовувалися щодо усіх працівників, не залежно від їх членства у профспілці (ситуація описана у Висновку 2002, с. 126).

Комітет переглянув обставини у світлі пояснень, викладених у звіті, і принципів, які він виклав щодо скарги № 12/2002 (у §§26-31 рішення щодо суті у справі «Confederation of Swedish Enterprise проти Швеції» від 15.05.2003 р.). Комітет зазначав насамперед, що такі внески допомагають фінансувати діяльність, яка здійснюється на користь усіх працівників: ведення колективних переговорів щодо колективних договорів. По-друге, відповідно до єдиного загальнонаціонального колективного договору за 2001-2002 роки, на якому ґрунтується практика, внесок не є обов’язковим і не призначається для профспілки. Насамкінець, немає законодавчого положення щодо набуття автоматичного членства у профспілці. Таким чином, Комітет вважає, що сплата цієї суми сама по собі не може розглядатися як порушення прав працівників вступати або не вступати до профспілки.»

Висновки XVIII-1, щодо Угорщини, с. 390

“... У своєму попередньому висновку Комітет запитував, чи автоматичне утримання внесків із заробітної плати усіх працівників, включаючи тих, хто не входив до профспілки, було забороненим відповідно до чинного законодавства. У звіті зазначається, що відповідно до норм щодо відрахувань профспілкових внесків, такі внески сплачуються лише особами, які зобов’язані сплачувати такі внески, тобто вони повинні бути членами профспілки.

Профспілкові внески можна сплачувати двома способами. Члени профспілок можуть або сплачувати внески на рахунок профспілки, або працівників слід просити про утримання внесків з їхньої заробітної плати, на що працівник має дати згоду. У 2002 році парламент прийняв законодавство за підтримки профспілок, згідно з яким від працедавців вимагалося утримувати та перераховувати внески. До цього моменту утримання були можливими лише за згодою працедавця та працівника. Комітет вважає, що процедура утримання профспілкових внесків із заробітної плати як джерела може бути незабороненою чи обов’язковою згідно з національним законодавством. Його слід криміналізувати у разі використання цієї процедури для незаконних цілей, наприклад для отримання інформації про членство у профспілці. ...»

B. Стандарти МОП

23. Інформація про право працівників та працедавців створювати організації та вступати до організацій на їх власний вибір міститься у главі 5 Дайджесту рішень та принципів (Digest of decisions and principles) Комітету з питань свободи об’єднання керівного органу Міжнародної організації праці (МОП).

У підрозділі «Єдність і плюралізм профспілок» підкреслюється, з-поміж іншого, що той факт, що працівники і працедавці вважають у своїх інтересах уникати збільшення кількості конкуруючих організацій, не є достатнім обґрунтуванням прямого чи непрямого втручання держави (див. § 319 Digest of decisions and principles, 2006) Монопольне становище, встановлене законом, буде суперечити принципу вільного вибору організацій працівників та працедавців (§ 320). Уряд не повинен ні підтримувати, ні перешкоджати профспілці витіснити наявну організацію. Працівники повинні бути вільними у виборі спілки, яка, на їхню думку, найкраще просуватиме їхні професійні інтереси без втручання органів влади (§ 322). Встановлення обов’язку щодо усіх працівників певної категорії сплати внесків до єдиної загальнонаціональної профспілки, створення якої дозволено у певній галузі промисловості чи у певному регіоні, не відповідало б принципу, згідно з яким працівники повинні мати право приєднатися до організацій «на свій вибір» (§ 325).

24. У підрозділі «Надання переваги або дискримінація щодо окремих організацій» стверджується, зокрема, що (посилання на Digest, додані після кожного параграфу, упущені):

«339. Розглядаючи обмежені функції, які у одному випадку були надані певним категоріям профспілок згідно з законом, Комітет вважав, що різниця, проведена між профспілками у національному законодавстві, могла мати непрямий вплив на обмеження свободи працівників вступати до організації на свій вибір. Підставами для дотримання цієї позиції Комітетом є наступні. За загальним правилом, якщо уряд може надати перевагу одній певній організації або забрати перевагу від однієї організації на користь іншої, існує ризик, що навіть якщо це не було зроблено урядом умисно, одна профспілка буде поставлена у несправедливе становище переваги або невигідне становище щодо інших, що таким чином буде становити дискримінацію. Точніше, якщо одну організацію ставити у становище переваги або невигідне становище щодо інших організацій, уряд може прямо чи опосередковано впливати на вибір працівниками організації, до якої вони мають намір вступати, оскільки вони неодмінно прагнутимуть вступити до спілки, яка зможе якнайкраще слугувати їм, навіть якщо природно вони схиляються до іншої організації з професійних, релігійних, політичних чи інших підстав. Свобода сторін обирати є правом, прямо зафіксованим у Конвенції № 87.

...

340. Надаючи сприятливе або несприятливе регулювання щодо певних організацій порівняно з іншими уряд може вплинути на вибір працівників організації, до якої вони мають намір вступити. Крім того, уряд, який свідомо діє таким чином, що порушує принцип, викладений у Конвенції № 87, який полягає у тому, що державні органи повинні утриматися від втручання яке обмежує передбачені цією Конвенцією права, або перешкоджає їх правомірній реалізації; по-друге, це також порушує принцип, згідно з яким праву певної держави не повинно порушуватися, воно також не повинно застосовуватися на шкоду – це гарантії, передбачені у цій Конвенції. Бажано, аби до профспілкових організацій застосовувалося однакове правове регулювання, якщо уряд прагне створити їм певні сприятливі умови.

...

341. У випадку, коли між профспілкою та трудовими й іншими органами існують принаймні тісні робочі відносини, Комітет наголосив на важливості резолюції 1952 року щодо незалежності профспілкового руху та спонукав уряд утриматися від вияву переваги чи дискримінації щодо будь-якої профспілки і висловив вимогу прийняти нейтральне ставлення у регулюванні організацій працівників та працедавців на основі рівності.

...

342. За декількох нагод Комітет досліджував справи, у яких заявлялося, що державні органи через своє ставлення надавали перевагу або дискримінували одну чи декілька профспілкових організацій:

(1) ...

(2) нерівний розподіл субсидій між спілками ...

(3) ...

Дискримінація такими чи іншими способами може бути неформальним способом впливу на членство працівників у профспілці. Це інколи важко довести. Проте залишається той факт, що будь-яка така дискримінація ставить під загрозу право працівників, встановлене у ст. 2 Конвенції 87, створювати та приєднуватися до організацій на їх власний вибір.

25. Глава 8 Дайджесту містила такі принципи щодо публічного фінансування та контролю за профспілками (посилання на Digest, додані після кожного параграфу, упущені):

«466. Право працівників на створення організацій за їх власним вибором і право таких організацій на розробку своїх установчих документів та внутрішніх норм і на організацію управління ними і їх діяльності передбачають фінансову незалежність. Така незалежність означає, що організації працівників не повинні фінансуватися таким способом, аби державним органам надавалися дискреційні повноваження щодо них.

...

467. З огляду на систему фінансування профспілкового руху, що зробила профспілки фінансово залежними від державних органів, Комітет вважає, що будь-яка форма державного контролю є несумісною з принципом свободи об’єднань і має бути заборонена, оскільки допускає втручання державних органів у фінансове управління профспілок.

...

470. Система, у якій працівники зобов’язані сплачувати внески до громадської організації, яка, у свою чергу, фінансує профспілкові організації, становить серйозну загрозу незалежності таких організацій.

...

473. Питання, що стосується фінансування профспілок та організацій працівників з їх власного бюджету та від федерацій і конфедерацій має регулювалися внутрішніми нормативно-правовими актами цих організацій, федерацій та конфедерацій. І, таким чином, положення Конституції чи іншого законодавства, які передбачають сплату внесків, несумісні з принципом свободи об’єднання.

ПРАВО

I. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 11 КОНВЕНЦІЇ

26. Заявник скаржився, що встановлення обов’язку на підставі закону сплачувати промисловий збір до ФПІ порушує його право на свободу об’єднання, передбачене у ст. 11 Конвенції, яка у відповідній частині передбачає:

«1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві ... для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб... .»

Крім того, заявник покликається на ст. 9 (право на свободу думки, совісті і релігії) та ст. 10 (право на свободу вираження) Конвенції.

27. Уряд заперечував ці твердження.

28. Суд вважає, що найбільш прийнятно розглянути цю частину заяви згідно зі ст. 11 Конвенції, витлумаченої у світлі ст. 9 та ст. 10 Конвенції.

A. Наявність втручання у право, гарантоване у статті 11 Конвенції

1. Подання сторін

(a) Заявник

29. З погляду заявника, негативний аспект права на свободу об’єднання слід розглядати на основі його рівності з позитивним аспектом цього права. Будь-який інший висновок був би нелогічним і мав би негативний вплив на принцип свободи об’єднання. Таким чином, Суд підставно ухвалив, що примушування вступити до певної профспілки і фінансувати її діяльність всупереч негативному аспекту права на свободу об’єднання, «посягає на саму сутність права на свободу об’єднання, яке гарантується у ст. 11 Конвенції» (він цитував § 55 рішення Суду у справі «Young, James and Webster проти Сполученого Королівства» від 13.08.1981 р. (Серія A № 44) і § 54 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Sørensen and Rasmussen проти Данії» (справи № 52562/99 та 52620/99, ECHR 2006‑I)).

30. Заявник не погодився з доводом Уряду про те, що справа, яка розглядається, стосується податку, а не членського внеску, і тому не було порушено негативного аспекту права на свободу об’єднання. Тоді як Уряд визнав, що податок був обов’язковим платежем на користь держави, який мав використовуватися державою на підставі рішень, прийнятих нею в публічних інтересах, і він не вважав, що промисловий збір не мав таких ознак, хоча організацію його збору здійснювала держава на користь ФПІ. Саме ФПІ вирішувала, як витрачати кошти, надані їй таким чином, керуючись власними політичними та іншими поглядами і не зважаючи на погляди заявника та інших осіб, яких було законом зобов’язано сплачувати внески у фінансування ФПІ. Згідно з обґрунтуванням, викладеним, зокрема, у окремій думці судді Верховного суду, котрий не погодився з думкою більшості, заявника було примушено через обов’язкову сплату збору бути членом ФПІ та/чи асоціювати себе з іншими членами ФПІ. Не зважаючи на обов’язковий характер промислового збору та той факт, що членам ФПІ надавалася знижка у сплаті членських внесків на суму сплаченого ними промислового збору, ФПІ залишала за собою право відмовити у наданні членства заявнику та іншим таким особам.

31. Заявник також зауважував, що оскаржуваний обов’язок сплачувати промисловий збір негативно вплинув на реалізацію його позитивного права на свободу об’єднання. У ч.1 ст. 11 предметом захисту є право на свободу об’єднання з іншими, включаючи право створювати колективні утворення або об’єднання та вступати до них для сприяння здійсненню спільних інтересів членів групи. Встановлення обов’язкової сплати промислового збору зменшило ресурси, доступні заявнику та іншим особам для формування і фінансування об’єднань, які просували б їхні погляди та інтереси. Принаймні, мало місце втручання у позитивне право заявника та інших добровільно об’єднуватися з іншими особами для просування їхніх спільних інтересів та поглядів. У цьому контексті заявник посилався на §§ 339-342 Дайджесту рішень та принципів Комітету з питань свободи об’єднання керівного органу МОП (див. §§ 23 і 24 вище). Будь-який прояв дискримінації, зазначений у цих параграфах, включаючи сприятливе і несприятливе ставлення до певної організації у порівнянні з іншими, створював загрозу для права індивідів створювати організації і вступати до організацій на їх власний вибір.

32. З погляду заявника, було зрозуміло, що для ФПІ, приватноправового об’єднання, були створені вигідніші умови порівняно з такими для інших приватноправових об’єднань. Промисловий збір був податком, який стягувався для фінансування діяльності ФПІ. Ні АБ, ні будь-яка інша приватноправова організація не користувалися надходженнями від цього податку.

33. Заявник доводив, що захист свободи думки у ст. 9 та свободи вираження у ст. 10 Конвенції передбачав свободу вибору. Це означало, що особа повинна мати вибір, чи робити внески до витрат, які здійснюють інші у просуванні і поширенні політичних поглядів і чи створювати групи з іншими особами, з поглядами яких не погоджуєшся або цілі яких не підтримуєш. Таким чином, примушування особи сплачувати внески до об’єднання, не зважаючи на те, що ця особа не погоджується з його політикою, діяльністю чи поглядами, і примушування робити внески до витрат, які здійснює це об’єднання у просуванні і поширенні цих поглядів, саме по собі становить втручання у права особи, передбачені у ст.11 Конвенції.

(b) Уряд

34. Уряд заперечував, що було обмежено право заявника на об’єднання, передбачене у ст. 11 Конвенції, щодо права на створення та вступ до профспілок чи його права не вступати до жодного об’єднання. Заявник не був членом ФПІ і його жодним чином не примушували до вступу у це об’єднанні. Заявник був лише одним з 10,000 осіб у країні з населенням у 300,000 осіб, які підлягали оподаткуванню промисловим збором. Розмір промислового збору був дуже незначним і становив 0,08 % від економічного обороту. Він не був членським внеском, а був податком, що нараховувався з особливою метою, встановленою в законі – в Законі 1993 року, зокрема, для просування промисловості та промислового розвитку в Ісландії. Збирання промислового збору, так само, як і інших податків, здійснювала держава. Відповідно до цього Закону надходження промислового збору розподілялися до ФПІ, яка була зобов’язана використовувати їх для встановлених цілей. Слід наголосити, що навіть незважаючи на те, що ФПІ була неурядовою організацією, на неї покладалося чітке і передбачене законом завдання у одному напрямі − використовувати промисловий збір на користь промисловості в цілому. Останнє стосувалося й заявника як фізичної особи – підприємця.

35. Оскільки ФПІ спеціально працювала у інтересах її членів, окремий облік здійснювався щодо того, як надходження від промислового збору використовувалися для задоволення саме інтересів членів ФПІ, з одного боку, та для спільних і загальних інтересів усього сектора промисловості, з іншого боку. Використання коштів, які надійшли від сплати промислового збору, було предметом законодавчого регулювання та ефективного публічного нагляду. У цій сфері нагляд здійснювався у спосіб, який цілком узгоджувався з вимогами прозорості щодо осіб, які, так само як і заявник, сплачували збір на користь ФПІ і не були її членами, або не були з нею афілійованими. З огляду на це справа, що розглядається, відрізняється від справи «Evaldsson and Others проти Швеції» (справа № 75252/01 від 13.02.2007 р.). Той факт, що ФПІ надала тим її членам, котрі сплачували промисловий збір, знижки у сплаті членських внесків, не впливав на становище заявника. Як неурядова організація, ФПІ у межах своїх прав вирішувала, який саме механізм застосувати щодо членських внесків та, реалізуючи це, фактично користувалася захистом ст. 11 від втручання з боку держави.

36. Уряд наголосив, що встановлення промислового збору було цілком відмінним від ситуації, описаної МОП у її Дайджесті рішень і принципів у підрозділі «Надання переваги або дискримінація щодо окремих організацій» (див. § 24 вище). Надходження від податку, які перераховувалися ФПІ, не могли розглядатися як форма допомоги держави, нерівномірно розподілена одному і не розподілена іншим об’єднанням. Навпаки, така допомога мала за мету покрити витрати на виконання офіційних обов’язків, покладених на ФПІ, із просування ісландської промисловості та промислового розвитку. Причина, чому жодне інше об’єднання працедавців не отримувало надходжень від промислового збору, полягала в тому, що на жодне інше об’єднання не покладалися такі обов’язки. Відтак, не постає питання про дискримінацію між ФПІ та традиційними об’єднаннями працедавців у сенсі, зазначеному Комітетом МОП.

37. На думку Уряду, справа, що розглядається, цілком відрізнялася від попередніх рішень Суду щодо негативних аспектів свободи обʼєднання, зокрема від цитованого вище рішення Суду у справі Young, James and Webster, рішення Суду у справі «Sigurður A. Sigurjónsson проти Ісландії» від 30.06.1993 р. (Серія A № 264) і цитованого вище рішення суду у справі Sørensen and Rasmussen. На відміну він зазначених справ, у справі, що розглядається, відмова заявника сплатити промисловий збір не призвела до втрати роботи або засобів до існування і не стосувалася будь-якого з цих аспектів. Справа стосувалася лише податку, а не членського внеску.

38. Якби заявник не сплачував промислового збору, це не призвело б до його особистої відповідальності згідно з трудовим чи кримінальним правом, і його б не примушували припинити свій бізнес відповідно до спеціальних норм, які застосовуються при збиранні податку на додану вартість. Будь-яка несплата стала б предметом звичайних примусових заходів, якими послуговуються податкові органи, таких як звернення стягнення і арешт майна заявника (Закон «Про заходи примусового виконання» № 90/1989) та примусовий продаж цього майна на аукціоні (Закон № 90/1991). Таким чином, єдиним наслідком у разі відмови сплатити промисловий збір був би фінансовий тиск, такий самий, який зазвичай застосовується щодо несплати податків. У будь-якому разі збір, яким оподатковувалася діяльність заявника, був дуже незначним (0.08 %), і становив лише 66 євро за увесь 2004 рік. Такий незначний розмір не міг становити для заявника фінансового тягаря і відрізняв справу, що розглядається, від цитованої вище справи Evaldsson and Others.

39. Також Уряд не погодився з поданнями заявника з посиланням на ст. 9 та ст. 10 Конвенції. ФПІ не ставила перед собою політичних цілей, які б стосувалися діяльності або політичного курсу будь-яких політичних партій. Вона ніколи не оголошувала про підтримку будь-якої політичної партії або про певну політичну належність, яка могла проявлятися, наприклад, через фінансування, пряме чи опосередковане. Тому Уряд наполегливо не погоджувався з безпідставними скаргами заявника, що ФПІ брала участь у політичній діяльності. ФПІ неодмінно час від часу брала участь у публічних дискусіях, у яких увага приділялася інтересам промисловості та тому, як найкраще забезпечити належне середовище для діяльності у цьому секторі. Але це не стосувалося політичної партії чи політичних партій, які були при владі у певний час. Також і у цій частині становище заявника відрізняється від становища заявників у справах Young, James and Webster та Sørensen and Rasmussen, у яких було чітке та відкрито проголошене приєднання тих профспілок, до яких заявники були зобов’язані вступати, до політичних партій.

40. Обставини справи заявника також не могли порівнюватися з такими у справі «Chassagnou and Others проти Франції» (рішення Великої палати, справи №№ 25088/94, 28331/95 та 28443/95, ECHR 1999‑III). Як найширший форум в усьому промисловому секторі Ісландії, ФПІ надавала оцінку та висловлювала точку зору щодо того, як Європейський Союз слугує широким інтересам промисловості і як у промисловості держав-членів забезпечувалися певні умови діяльності, порівняно з такими у Ісландії. Однак це не охоплювало прийняття певних політичних поглядів чи переконань, з якими, як вважав заявник, він міг би асоціюватися всупереч його бажанням. ФПІ була представником надзвичайно широкої та диверсифікованої групи підприємств і працедавців у різних галузях промисловості, у яких єдиною політикою було працювати в інтересах промисловості як такої, не підтримувати політику жодної окремої політичної партії чи партій та не брати участі у політичній діяльності.

41. У світлі вищезазначеного Уряд вказував, що у справі заявника не застосовувався примус, який порушував сутність права, що гарантується у ст. 11 Конвенції. Також з практики Суду не випливає, що негативний аспект права на свободу об’єднання слід розглядати на основі рівності з позитивним аспектом цього права.

42. Стосовно того, чи обов’язок сплачувати промисловий збір впливав на позитивний аспект свободи об’єднання, Уряд зазначав, що від не впливав на право заявника вступати до спілки чи об’єднання на свій вибір. АБ, членом якої був заявник, не була зв’язана колективними договорами, колективні переговори щодо яких проводила Конфедерація працедавців Ісландії, до якої була афілійована ФПІ. Таким чином, свобода заявника вести переговори не була обмежена. Без жодного втручання АБ могла діяти, просуваючи спеціальні інтереси її членів та спрямовувати сплачені їй членські внески для досягнення цих цілей. Твердження заявника про те, що діяльність ФПІ суперечила його особистим інтересам чи переконанням, було необґрунтованим. Як АБ, так і ФПІ були об’єднаннями працедавців, і заявник не вказував на жодні свої інтереси, які вступали в конфлікт з інтересами ФПІ у зв’язку з цим. Навпаки, інтереси будівельних компаній, так само як і інтереси інших промислових компаній, цілком співпадали з тими, які просувалися ФПІ. Сам заявник отримував користь від діяльності ФПІ із просування ісландської промисловості.

43. Хоча ФПІ брала участь у публічній дискусії щодо умов функціонування ісландської промисловості, включаючи питання про те, чи членство Ісландії в Європейському Союзі буде сприятливим для промисловості, заявник міг не асоціювати себе з позицією ФПІ, а зайняти власну позицію, як це зробила АБ.

44. Посилаючись на ці доводи, Уряд просив Суд ухвалити, що не було втручання у права заявника, передбачені у ст. 11 Конвенції.

2. Оцінка Суду

45. Суд вкотре зазначає, що право на створення та вступ до профспілок є спеціальним аспектом свободи об’єднання і що поняття свободи включає певні заходи, пов’язані зі свободою вибору щодо його виконання (див. § 52 цитованого вище рішення Суду у справі Young, James and Webster). Відтак, ст.11 Конвенції слід також розглядати як таку, що охоплює негативне право на об’єднання або, іншими словами, право не бути примушеним до вступу в об’єднання (див. § 35 цитованого вище рішення Суду у справі Sigurður A. Sigurjónsson). Хоча примушування до вступу в об’єднання не завжди є таким, що суперечить Конвенції, форма такого примушування, яка за обставин справи посягає на саму сутність свободи об’єднання, що гарантується у ст. 11 Конвенції, становить втручання у свободу об’єднання (див. § 45 рішення Суду у справі «Gustafsson проти Швеції» від 25.04.1996 р. (Reports of Judgments and Decisions 1996-II); § 55 цитованого вище рішення суду у справі «Young, James and Webster»; § 36 цитованого вище рішення суду у справі «Sigurður A. Sigurjónsson»; і § 54 цитованого вище рішення суду у справі «Sørensen and Rasmussen»).

46. Крім того, у цьому контексті слід також звернутися до того факту, що захист особистих поглядів, який гарантується згідно зі ст. 9 та ст. 10 Конвенції, є однією з цілей гарантії свободи об’єднання (див цитовані вище рішення Суду у справах Chassagnou and Others, § 103; Young, James and Webster, § 57; Sigurður A. Sigurjónsson, § 37; та Sørensen and Rasmussen, § 54).

У зв’язку з цим, поняття особистої автономії є важливим принципом, покладеним в основу тлумачення конвенційних гарантій. Тому це поняття слід розглядати як суттєвий наслідок свободи вибору особи, що закладена у ст.11 Конвенції, та підтвердження важливості негативного аспекту цього положення Конвенції (див. цитоване вище рішення Суду у справі Sørensen and Rasmussen, там само).

47. У справі, що розглядається, заявник як працедавець у сфері будівництва, який був членом АБ, був зобов’язаним на підставі Закону 1993 року сплачувати промисловий збір до ФПІ, членом якої він не був і до якої не була афілійована АБ. Перше питання, яке слід розглянути, полягає в тому, чи, як доводив заявник і заперечував Уряд, цей обов’язок прирівнювався до обов’язкового членства, і мав негативний вплив на негативний аспект свободи об’єднання заявника, зокрема на його свободу не «вступати» до професійної організації всупереч його волі, як це тлумачиться у практиці Суду.

48. Суд вважає, що обставини цієї справи відрізняються від обставин тих справ, що раніше були розглянуті Судом, тим, що ні заявник, ні АБ, до якої належав заявник, не були примушені «вступати» до ФПІ у тому сенсі, що їх не примушували ставати членами цієї федерації. Однак, хоча обов’язок, покладений на заявника, не передбачав вступу до об’єднання, він мав спільну рису з вступом до об’єднання, яка полягала у тому, що відбувалася сплата фінансових внесків до фондів ФПІ (порівн., § 63 цитованого вище рішення Суду у справі Sørensen and Rasmussen). Цю спільну рису можна розглядати як таку, що підкріплюється фактом того, що членам ФПІ, які сплачували промисловий збір, надавалося право на зменшення членських внесків у розмірі сплаченого збору.

49. Насправді, на противагу до членського внеску до об’єднання, промисловий збір прямо не сплачувався до ФПІ, а сплачувався опосередковано – через Державну скарбницю, яка після утримання коштів, затрачених на збір, перераховувала отримані суми ФПІ, котра обліковувала ці кошти окремо від надходжень членських внесків. Хоча промисловий збір у цьому аспекті може розглядатися як спеціалізований податок, він мав особливий характер, оскільки збирався лише з певної групи осіб і перераховувався приватноправовому об’єднанню для подальшого використання цим об’єднанням без значного залучення чи контролю з боку державних органів.

50. Суд погоджується, що, як вказував Уряд, щорічні суми, які мав сплачувати заявник, нараховувалися на його оборот і відповідно до законодавства становили 0.08 %, були відносно незначними і що будь-яке невиконання з його боку законодавчого обов’язку зі сплати збору призвело б до застосування лише цивільних чи адміністративних санкцій. Такі санкції включають звернення стягнення на будь-які суми зобов’язань шляхом арешту та продажу майна заявника. З огляду на це, ступінь примусу, який могло бути застосовано до заявника, був суттєво менш серйозним, ніж у певних інших справах, розглянутих Судом, у яких відмова заявника вступити до об’єднання мала наслідком втрату місця праці або ліцензії на здійснення професійної діяльності і, як наслідок, засобів до існування (див., наприклад, § 55 цитованого вище рішення суду у справі Young, James and Webster; §§ 36-37 цитованого вище рішення суду у справі Sigurður A. Sigurjónsson). У той же час, Суд вважає, що набагато менш серйозні наслідки відмови виконати вимоги вступу у спілку також визнавалися такими, що можуть посягати на саму сутність свободи вибору і особистої автономії, властиві праву на свободу об’єднання, що захищається у ст. 11 Конвенції (див., наприклад, § 61 цитованого вище рішення Суду у справі Sørensen and Rasmussen).

51. Проте у цій справі залишається фактом, що заявник був зобов’язаний на підставі закону надавати фінансову підтримку приватноправової організації, яку він сам не обирав. Також ця організація відстоювала політику – зокрема, вступ до Європейського Союзу – яка категорично суперечила власним політичним поглядам та інтересам заявника. Тому його скаргу на порушення ст. 11 Конвенції слід дослідити у світлі ст. 9 та ст. 10 Конвенції, оскільки захист особистих поглядів є однією з цілей свободи об’єднання (див. цитоване вище рішення суду у справі Sørensen and Rasmussen; § 37 цитованого вище рішення Суду у справі Sigurður A. Sigurjónsson; та § 57 цитованого вище рішення Суду у справі Young, James and Webster).

52. Суд також зазначає, що хоча щорічні внески можуть, на думку окремих осіб, виглядати незначними, систематичний, загальнопоширений та тривалий характер сплати промислового збору за відповідною схемою спричинили значний вплив цього збору на його платників. Схема сплати промислового збору складалася з широкомасштабної системи фінансових нарахувань одному отримувачу – ФПІ, і включала не менше ніж 10,000 субʼєктів, що сплачували збір до організації, до якої входило 1,100 членів, і забезпечували вагому частину її коштів (див. § 12 вище). Жодна інша організація, включаючи АБ, членом якої був заявник, не отримувала коштів від надходжень промислового збору. На відміну від членів ФПІ, члени інших організацій, як і заявник, не могли отримати зменшення членських внесків до своїх організацій на суму сплаченого ними промислового збору. Всупереч аргументу Уряду про те, що кошти використовувалися для просування та розвитку ісландської промисловості в цілому, заледве можуть виникнути сумніви, що ФПІ та її члени перебували у більш сприятливому становищі, ніж, наприклад, АБ та її члени, включаючи й заявника.

53. У зв’язку з цим, Суд також звернувся до відповідних висновків Європейського комітету із соціальних прав (стосовно ст. 5 Європейської соціальної хартії) та Комітету з питань свободи об’єднання керівного органу МОП (стосовно Конвенції № 87 щодо свободи об’єднання та права на організацію), з яких випливає, що покладання на осіб, які не є членами профспілки, зобов’язання зі сплати внесків до профспілки і урядові заходи, що свідчать про віддання переваги чи дискримінацію профспілки можуть за певних обставин розглядатися як несумісні з правом на створення та з правом на вступ до організації на свій власний вибір (див. §§ 22-24 вище).

54. Отже, Суд вважає, що покладений на заявника законом обов’язок зі сплати промислового збору, посягав на свободу вибору у задоволенні його професійних інтересів як члена профспілки і становив втручання у право заявника у свободу об’єднання, яке захищається у ч.1 ст. 11 Конвенції.

B. Чи втручання було виправданим відповідно до частини 2 статті 11 Конвенції

1. Подання сторін

(a) Заявник

55. Заявник погодився, що вимога щодо сплати ним промислового збору була передбачена законом. Однак він не погодився з поданням Уряду про те, що втручання у його право на свободу об’єднання мало законну мету.

56. Встановлення необхідності сплати промислового збору особами, які не є членами організації (такою особою був заявник), не могло розглядатися як необхідне для цілей ч. 2 ст. 11 Конвенції, яку слід тлумачити у світлі ст.9 та ст. 10 Конвенції. Була відсутня нагальна і пропорційна потреба втручання у негативний аспект його права на свободу об’єднання, у його свободу думки та свободу вираження, через встановлення щодо нього вимоги бути членом ФПІ і/або об’єднуватися з іншими у рамках ФПІ через сплату обов’язкових платежів на користь ФПІ. Ці обов’язкові платежі частково використовувалися ФПІ для здійснення витрат на просування та публікацію політичних поглядів, які суперечили поглядам заявника і інших осіб з подібними поглядами. Ці особи відігравати важливу роль у діяльності ФПІ через сплату обов’язкових внесків до ФПІ, яку він (та інші) вважали такою, що суперечить їхнім інтересам та національним інтересам. Органи влади Ісландії не довели, що не було іншого способу просувати інтереси ісландської промисловості, представлені ФПІ, аніж зобов’язати заявника (або інших осіб) сплачувати збір і таким чином долучатися до здійснення витрат ФПІ у просуванні та опублікуванні поглядів, з якими (та інші) заявник не погоджувався. У зв’язку з цим заявник покликався на цитоване вище рішення Суду у справі Evaldsson and Others.

57. Заявник також наголосив, що рішення ФПІ про те, у який спосіб витрачати кошти, отримані від сплати промислового збору, приймалося без залучення будь-якого державного органу. Як підтвердив Уряд у його листі від 15 лютого 2000 року (цитованому у частині «ІІ» окремої думки судді Верховного суду, котрий не погодився з думкою більшості – див. § 19 вище), ФПІ користувалася необмеженою владою для вирішення того, як слід розподіляти промисловий збір, і Міністерство промисловості не могло втручатися в це питання.

58. Крім того, ФПІ безумовно брала участь у політичній діяльності, такій як агітація щодо членства Ісландії в Європейському Союзі.

59. Не підтверджувало позицію Уряду і те, що примусові виконавчі заходи для стягнення промислового збору здійснювалися державою, а не ФПІ. Якраз навпаки, той факт, що промисловий збір примусово стягався та збирався державою, а обов’язкові його надходження далі передавалися до ФПІ, яка використовувала ці кошти на свій розсуд без публічного нагляду, слугував на підтримку позиції заявника.

60. Всупереч зауваженням Уряду, промисловий збір не нараховувався у публічних чи загальних інтересах, а лише в інтересах приватноправове об’єднання – ФПІ.

61. Тоді як Уряд звертався до рішення Суду у справі Evaldsson and Others (цит. вище), це рішення скоріше свідчило на підтримку позиції заявника. Хоча спірний обов’язок зі сплати зобов’язання у справі Evaldsson and Others було встановлено відповідно до колективного договору, спірне зобов’язання у справі, що розглядається, було встановлено на підставі закону. Це означало, що позиція, обрана у попередній справі, тим більше застосовувалася у справі, що розглядається. Крім того, подібно до ситуації у справі Evaldsson and Others, у справі, що розглядається, не було достатньо інформації та прозорості щодо моніторингу діяльності й способу, у який ФПІ витрачала кошти.

62. Так само, як і у попередній справі, заявник мав сплачувати внески всупереч його бажанням до організації, політичну програму якої він не підтримував. Проте на відміну від заявника у попередній справі, заявник у справі, що розглядається не отримав повернення сплачених внесків.

63. У світлі вищезазначеного, не можна стверджувати, що органи влади Ісландії встановили «баланс на основі справедливості» між конкуруючими інтересами.

(b) Уряд

64. У разі, якщо Суд, не зважаючи на вищенаведені аргументи, встановить наявність втручання у право заявника на свободу об’єднання, яке захищається у ч. 1 ст. 11 Конвенції, Уряд доводив, що втручання відповідало вимогам, викладеним у ч. 2 цієї статті. Промисловий збір був прямо передбачений законом і мав законну мету «захисту прав та інтересів інших осіб». В той же час, слід зазначити, що, слугуючи меті просування одного з найбільш важливих секторів економіки Ісландії, промисловий збір також слугував важливим публічним інтересам.

65. Стосовно необхідності втручання Уряд наголошував, що законодавчий орган вважав, що мети просування промисловості Ісландії якнайкраще можна досягти, якщо доручити цю роль ФПІ, за якою здійснювався би публічний нагляд відповідно до закону, та шляхом надання коштів, отриманих від промислового збору, лише цій організації, а не розподілу таких коштів між декількома маленькими організаціями. ФПІ була головною організацією, що охоплювала велику кількість підприємств, осіб та об’єднань у всіх галузях промисловості, для спільної з Урядом праці на досягнення вищезазначеної мети. ФПІ захищала інтереси промисловості всіх видів, як в Ісландії, так і за кордоном, здійснюючи вплив на політику Уряду та фінансових інституцій, державних органів та інших учасників промислової діяльності. Це здійснювалося з метою забезпечення такого виробничого середовища ісландських компаній, яке б надало їм конкурентоспроможності на внутрішніх та іноземних ринках без перешкод та на вигідних умовах.

66. Звернувшись до різних доводів, викладених вище, щодо того, що втручання у право на свободу об’єднання заявника не здійснювалося (див. § 34-44 вище), Уряд вказував, що у будь-якому разі промисловий збір не становив непропорційне втручання у це право. Промисловий збір за жодних обставин не був надмірним тягарем для заявника, а становив лише незначну частину (0.08 %) його річного обороту. За цим показником справа відрізнялася від цитованої вище справи Evaldsson and Others.

67. Відповідно до ст. 3 Закону «Про промисловий збір» законодавчий орган доручив виконавчим органам здійснювати моніторинг для того, аби забезпечити використання коштів у публічних інтересах як передбачено у цьому законі і на користь промислового сектора в цілому. Це здійснювалося у цілком прозорий спосіб. Тому і у цьому справа, що розглядається, відрізняється від попередньої цитованої справи Evaldsson and Others. Крім того, оскільки надходження, які розглядається, були публічними коштами, Управління головного аудитора мало усі повноваження для розслідування діяльності та перевірки рахунків ФПІ.

68. Уряд також зазначав, що Європейський комітет із соціальних прав у своєму рішення від 15 травня 2003 року у справі «Confederation of Swedish Enterprise проти Швеції» щодо внеску для моніторингу заробітної плати, який утримувався з зарплати працівників, котрі не були членами відповідної профспілки, тлумачив ст. 5 Європейської хартії соціальних прав таким чином, що це тлумачення слугувало підтримкою позиції Уряду у справі, що розглядається. З тієї справи випливають чотири основні моменти, які слід врахувати у справі, що розглядається. По-перше, внесок міг встановлюватися на підставі закону або навіть колективного договору, якщо він слугував важливим інтересам усіх працівників у відповідній сфері діяльності. По-друге, що дуже важливо, сплата внеску, яка здійснювалася до окремого об’єднання, автоматично не означала обов’язкового членства. По-третє, кошти, отримані від сплати внесків, повинні використовуватися для цілей, на які вони призначалися. По-четверте, розмір внеску не повинен бути непропорційним порівняно з послугами, які надає об’єднання. Усі умови, викладені у справі Confederation of Swedish Enterprise були дотримані у справі, що розглядається.

69. Крім того, встановлення промислового збору цілком відрізнялося від ситуації, зазначеної у Дайджесті МОП, у якому розглядалося «надання переваги або дискримінація щодо окремих організацій». Податкові надходження, перераховані ФПІ, не могли розглядатися як форма державних субсидій, що призводила до нерівномірного розподілу субсидій серед об’єднань працедавців. Уряд наголосив, що ці надходження мали за мету відшкодувати витрати за здійснення офіційних обов’язків, покладених на ФПІ, з просування промисловості Ісландії та промислового розвитку. Жодне інше об’єднання працедавців у сфері промисловості в Ісландії не отримувало такі надходження з огляду на той беззаперечний факт, що на жодне об’єднання не покладалися подібні передбачені законом зобов’язання. Відповідно, Уряд наполегливо не погоджувався з тим, що мала місце яка-небудь дискримінація між ФПІ та традиційними об’єднаннями працедавців у розумінні стандартів МОП.

70. Якщо б Суд встановив, що спірне положення про промисловий збір було несумісним зі ст. 11 Конвенції, це становило б значну зміну тлумачення наслідків та меж цього положення Конвенції. Це також мало б далекосяжні наслідки, які підривають свободу дій, необхідну для Договірних Держав у питаннях збору податків та їхню свободу вибору способів для досягнення політичних цілей у таких важливих сферах як підтримка та заохочення розвитку у їхніх виробничих секторах.

2. Оцінка Суду

71. Суд далі розгляне, чи зобов’язання зі сплати промислового збору відповідає умовам, викладеним у першому речення ч. 2 ст. 11 Конвенції.

72. Не викликало сумнівів, що перша умова, а саме те, що захід має бути «передбачений законом», була виконана. Зобов’язання зі сплати промислового збору мало юридичну основу у статтях 1 і 3 Закону 1993 року. Попри висновок меншості Верховного суду, що зобов’язання не відповідало ч. 2 ст. 74 Конституції, Суд не вбачає підстав ставити під сумнів висновок більшості про те, що промисловий збір відповідав національному праву. Саме національні органи влади, зокрема суди, мають пріоритет у тлумаченні та застосування національного права (див. § 86 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Jahn and Others проти Німеччини» (справи №№ 46720/99, 72203/01 та 72552/01, ECHR 2005‑VI); § 49 рішення Суду у справі «Wittek проти Німеччини» (справа № 37290/97, ECHR 2002-X); § 39 рішення Суду у справі «Forrer-Niedenthal проти Німеччини» від 20.02.2003 року (справа № 47316/99) та § 82 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Former King of Greece and Others проти Греції» (справа № 25701/94, ECHR 2000‑XII). Тому Суд погоджується, що втручання було «передбачене законом».

73. Стосовно другої умови Суд не погоджується з заявником, що промисловий збір не мав законної мети. Відповідно до ст. 3 Закону 1993 року, надходження від збору мали «використовуватися для просування промисловості та промислового розвитку в Ісландії». З погляду Суду, цей захід переслідував законну мету захисту «прав та свобод інших осіб».

74. Стосовно третьої умови Суд нагадує, що тест на необхідність у демократичному суспільстві передбачає встановлення ним, чи оскаржуване втручання відповідало «нагальній суспільній потребі», чи воно було пропорційним до законної мети, що переслідувалася, і чи причини для обґрунтування втручання, зазначені національними органами, є відповідними та достатніми (див., наприклад, § 47 рішення Суду у справі «United Communist Party of Turkey and Others проти Туреччини» від 30.01.1998 р. (Reports 1998-I)).

75. У сфері свободи профспілок, з огляду на делікатний характер соціальних та політичних питань, з якими пов’язаний пошук належного балансу між відповідними інтересами праці та управління, і, беручи до уваги значний ступінь розходжень між національними системами у цій сфері, Договірні Держави мають значну свободу розсуду стосовно того, як може охоронятися свобода профспілок захищати професійні інтереси їхніх членів (див. § 39 цитованого вище рішення Суду у справі Swedish Engine Drivers’ Union; § 45 цитованого вище рішення Суду у справі Gustafsson; ухвалу Суду у справі «Schettini and Others проти Італії» від 09.11.2000 р. (справа № 29529/95); § 44 рішення Суду у справі «Wilson, National Union of Journalists and Others проти Сполученого Королівства» (справи № 30668/96, 30671/96 та 30678/96, ECHR 2002‑V); та § 58 цитованого вище рішення Суду у справі Sørensen and Rasmussen).

76. Однак ця свобода розсуду не є безмежною, а супроводжується загальноєвропейським наглядом, який здійснює Суд. Завдання Суду полягає у тому, аби прийняти остаточне рішення щодо того, чи обмеження узгоджується з свободою об’єднання, яка захищається у ст.11 Конвенції. Завданням Суду у виконанні його функцій є не заміна органів влади, а оцінка на підставі ст.11 Конвенції у світлі обставин справи в цілому рішень, ухвалених на виконанням свободи розсуду цих органів (див. § 47 цитованого вище рішення Суду у справі United Communist Party of Turkey and Others).

77. Звертаючись до обставин справи, що розглядається, Суд зауважив аргумент Уряду про те, що законодавчий орган Ісландії вважав, що мету просування ісландської промисловості якнайкраще можна досягти, якщо доручити цю роль ФПІ, за якою здійснювався би публічний нагляд відповідно до закону, та шляхом надання коштів, отриманих від промислового збору, лише цій організації, а не розподілу таких коштів між декількома маленькими організаціями. Відповідно до подання Уряду, ФПІ була великою федерацією, яка охоплювала значну кількість підприємств, осіб та об’єднань у всіх галузях промисловості, котрі працюють разом з Урядом для досягнення цієї мети. ФПІ захищала інтереси всіх галузей промисловості, як у Ісландії, так і за кордоном, здійснюючи вплив на політику Уряду та фінансових інституцій, державних органів та інших учасників промислової діяльності. Метою було забезпечення такого виробничого середовища ісландських компаній, яке б надало їм конкурентоспроможності на внутрішніх та іноземних ринках. Суд погоджується, що ці доводи були вагомими для здійснення «тесту на необхідність» відповідно до ч. 2 ст. 11 Конвенції.

78. Щодо наступного питання про те, чи причини були також достатніми, Суд вважає, що роль та обов’язки ФПІ щодо використання надходжень від промислового збору були визначені в дуже загальних та неконкретизованих термінах у ст. 3 Закону 1993 року: «просувати промисловість та промисловий розвиток в Ісландії». Це ж стосувалося передбаченого у ст. 3 обов’язку «щорічно надавати звіт Міністерству промисловості про використання цих коштів». Ні Закон 1993 року, ні жоден інший нормативно-правовий акт, на який було звернуто увагу Суду, не встановлював спеціальні обов’язки щодо осіб, які не є членами організації, але вносять кошти до ФПІ шляхом сплати промислового збору (порівн., у відповідній частині, § 57 цитованого вище рішення Суду у справі Evaldsson and Others).

79. Хоча щорічні звіти перед Міністерством промисловості містили інформацію про частку надходжень від промислового збору у загальних надходженнях коштів до ФПІ і їх витрати за різними пунктами і підпунктами Суд вважає, що, як зазначав суддя Верховного Суду у окремій думці, ФПІ «не має окремих звітів щодо того, чи певні напрями діяльності Федерації [фінансувалися] з грошових сум з членських внесків, капітального доходу чи з промислового збору» (див частину «ІІ» у § 19 вище).

80. Суд також не погоджується, що звіт ФПІ перед Міністерством промисловості передбачав значний та систематичний нагляд останнього. Відповідно до коментаря міністра для АБ від 15 лютого 2002 року (цитованого суддею Верховного суду у окремій думці у частині «ІІ» § 19 вище), «[я]к чітко випливає з Закону про промисловий збір, ФПІ мала необмежене право вирішувати, як розподіляти збір, а Міністерство промисловості не могло втручатися у цей процес доти, допоки він залишався у рамках закону».

81. Для справи, що розглядається, має значення відсутність прозорості та відповідальності перед такими як заявник особами, які не є членами організації, але які зобов’язані фінансово підтримувати ФПІ через сплату промислового збору (див., у відповідній частині, §§ 63 та 64 цитованого вище рішення Суду у справі Evaldsson and Others).

82. Відповідно, Суд вважає, що не лише відповідне національне право визначало роль та обов’язки ФПІ в загальному і не передбачало конкретних обов’язків ФПІ. Також не було достатньої прозорості та відповідальності перед такими як заявник особами, які не є членами організації, щодо використання надходжень від сплати промислового збору. За цих обставин Суд не погоджується, що були відповідні гарантії захисту від оскаржуваних положень, які ставили ФПІ у більш сприятливе становище у її слідуванні меті захисту специфічних інтересів її членів та ставили заявника й інших осіб, які не є членами, у несприятливе становище порівняно з першими.

83. Зважаючи на попередні міркування, Суд не вважає що обмеження свободи об’єднання заявника, встановлені через покладення на нього обов’язку фінансової підтримки ФПІ всупереч його поглядам, були обумовлені вагомими підставами та були «необхідними». Не зважаючи на свободу розсуду Ісландії, органи влади Держави-відповідача не дотримали справедливого балансу між свободою об’єднання заявника, з одного боку, та загальним інтересом у просуванні та розвитку ісландської промисловості, з іншого боку.

84. Відповідно, було порушено ст.11 Конвенції.

II. ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 1 ПЕРШОГО ПРОТОКОЛУ ДО КОНВЕНЦІЇ ТА СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

85. Посилаючись переважно на ті ж самі аргументи, які підсумовано у його скарзі на підставі ст. 11 Конвенції (у світлі ст. 9 та 10 Конвенції), заявник також заявляв про порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції. З його погляду встановлення промислового збору становило позбавлення власності в порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Неприйнятно, аби промисловий збір, сплачений ФПІ у формі податку, розглядався як виправданий з огляду на загальний інтерес. Платникам збору, які, як і заявник, оподатковувалися окремо понад оподаткування іншими податками, які покладалися на платників взагалі, не надавалося жодних гарантій, наприклад того, що податок буде використано на їх користь. Оподаткування однієї групи на користь іншої групи чи в інтересах інших не могло бути виправданим. З підстав, викладених у §§ 56, 61 та 62 вище у контексті ст. 11 цитоване рішення Суду у справі Evaldsson and Others слугувало на підтримку цієї позиції заявника.

86. Наступне заявлене заявником порушення − ст. 14 Конвенції, у поєднанні з зазначеними вище положеннями. Різне поводження між ним та підприємствами публічного сектора, які перебувають у повній або частковій власності держави, а також між ним і підприємствами, що здійснюють певні види діяльності у приватному секторі, які звільнялися від обов’язку сплачувати промисловий збір, не могли бути виправданими об’єктивними та обґрунтованими доводами. Сприятливе поводження з ФПІ порівняно з таким поводженням щодо інших організацій, було ще одним доказом дискримінаційної природи промислового збору.

87. Уряд заперечував, що встановлення обов’язку сплачувати промисловий збір становило позбавлення майна, хоча він і погодився, що цей обов’язок був пов’язаний з контролем за використанням майна і відстоював позицію, що це не суперечило ч. 2 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Уряд наголосив, що встановлення обов’язку сплати промислового збору мало всі ознаки оподаткування у тому розумінні, яке закріплене у законодавстві Ісландії, і цей збір має розглядатися як такий, що охоплюється терміном «податки», вжитим у ч. 2 ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Оскаржене втручання здійснене в межах свободи розсуду, наданої державам у цій сфері. Промисловий збір був законним і слугував інтересам не лише тих, хто працював у сфері промисловості, але й загальному інтересу суспільства в цілому. З підстав, підсумованих у §§ 66 та 67 вище щодо ст. 11 Конвенції, Уряд закликав Суд розмежувати справу, що розглядається, зі цитованою вище справою Evaldsson and Others.

88. Уряд також заперечував наявність дискримінації між різними галузями промисловості, представники яких мали обов’язок сплачувати промисловий збір, та галузями промисловості, представники яких не мали такого обов’язку. Правила щодо нарахування промислового збору однаково застосовувалися до усіх осіб, що перебували у такому ж становищі, як і заявник.

89. Суд, у світлі своїх вище наведених висновків щодо ст. 11 Конвенції, не вважає за необхідне розглядати скарги за ст.1 Першого протоколу до Конвенції окремо та 14 Конвенції у поєднанні з попереднім зазначеним положенням, а також у поєднанні зі ст. 11 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

90. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або Протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Судові та інші витрати

91. Заявник вказав, що він не звертався про відшкодування майнової та моральної шкоди, а просив про відшкодування судових витрат та інших витрат, пов’язаних з розглядом справи, у сукупному розмірі 3 920, 773 ісландських крон та 36 392, 07 англійських фунтів стерлінгів (приблизно 22, 000 євро та 42, 000 євро) на оплату послуг, наданих п. Ейнаром Гафданарсоном та п. Чайлдом відповідно, які включають наступні вимоги подані 28 лютого 2008 року і 20 березня 2009 року:

(a) 1,494,000 ісландських крон п. Ейнару Гафданарсону за представництво заявника у національних судах (включаючи ПДВ);

(b) 25,860 англійських фунтів стерлінгів п. Чайлду за юридичні консультації у національних провадженнях і представництво заявника перед Страсбурзьким Судом до 28 лютого 2008 року;

(c) 314,985 ісландських крон – витрати на здійснення перекладу;

(d) 281,925 ісландських крон – витрати на проїзд;

(e) 35,863 ісландських крон – витрати на копіювання та послуги стенографування (34,363 та 1,500 ісландських крон відповідно);

(f) 1,494,000 п. Ейнару Гафданарсону за послуги, надані у провадженні у Страсбурзькому Суді, після 28 лютого 2008 року;

(g) 300,000 ісландських крон за інші витрати, які п. Ейнар Гафданарсон поніс після 28 лютого 2008 року;

(h) 9,500 англійських фунтів стерлінгів за послуги п. Чайльда у провадженні у Страсбурзькому Суді після 28 лютого 2008 року;

(i) 1,032.07 англійських фунтів стерлінгів за витрати п. Чайльда (проживання, проїзд та переклад), понесені після 28 лютого 2008 року.

92. Стосовно вимог за п. (a) та (b), які були подані 28 лютого 2008 року, Уряд стверджував, що витрати на правову допомогу двох юристів у провадженні у Страсбурзькому Суді були надмірно високими, як з огляду на вказану кількість годин так і з огляду на погодинну ставку. Пункт (d), з погляду Уряду, не містив витрат, які були необхідно понесеними. Вимоги за пунктами (f), (g), (h) та (i), подані 20 березня 2009 року, не підкріплювалися докладним розшифруванням чи іншими деталями і також виглядали надмірними.

93. Суд розгляне вище зазначені вимоги у світлі критеріїв, викладених у його практиці, зокрема, чи судові та інші витрати були насправді та необхідно понесеними для того, аби запобігти або отримати відшкодування, за те, що становить порушення Конвенції, і за умови, що розмір таких витрат був розумним. У справі, що розглядається, Суд вважає, що вимоги, викладені у пунктах (a) та (b), підлягають задоволенню у повному обсязі. Це ж стосується вимог у п. (c) та (e). Витрати щодо п. (d) не виглядають необхідними, а тому вимога про їх відшкодування не підлягає задоволенню. Жодних письмових доказів та детальних звітів не було подано на підтвердження п. (f) − (i) щодо витрат, понесених після 28 лютого 2008 року, включаючи такі, що стосуються усного слухання 24 березня 2009 року, а розмір додаткових витрат, у будь-якому разі, не видається обґрунтованим. Однак Суд погоджується, що певні додаткові витрати та суми були насправді та необхідно понесені для правового представництва заявника на усному слуханні перед Судом. Врахувавши наявну у Суду інформацію та вище зазначені критерії, Суд вважає обґрунтованим присудити заявнику відшкодування у розмірі 15,000 євро за послуги п. Чайльда та 10,000 євро за послуги п. Ейнара Гафданарсона, а також 1,000 євро та 3,000 євро відповідно на відшкодування їхніх витрат.

B. Відсотки у разі несвоєчасної оплати

94. Суд вважає прийнятним, аби відсотки у разі несвоєчасної виплати визначалися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОСТАЙНО

1. Ухвалює, що мало місце порушення ст. 11 Конвенції;

2. Ухвалює, що немає необхідності розглядати скарги заявника на підставі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції окремо та у поєднанні зі ст. 14 Конвенції та на підставі 14 Конвенції або на підставі ст. 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі ст. 11 Конвенції;

3. Ухвалює

(a) що держава-відповідач має сплатити заявнику протягом трьох місяців з моменту набуття рішенням статусу остаточного відповідно до ч. 2 ст. 44 Конвенції 16,000 євро (шістнадцять тисяч євро) на відшкодування судових та інших витрат для п. Чайльда та 13,000 євро (тринадцять тисяч євро) таких витрат для п. Ейнара Гафданарсона, у перерахунку, відповідно, на англійські фунти стерлінгів та національну грошову одиницю держави-відповідача на день виплати, а також будь-який податок, якщо такий може бути стягнуто;

(b) що по спливу зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказані суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти;

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 27 квітня 2010 року відповідно до п.п. 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Fatoş AracıNicolas Bratza
              Заступник секретаряГолова

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012 р.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька. Цей переклад було замовлено за підтримки Довірчого фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду і не покладає на Суд жодної відповідальності щодо якості цього перекладу. Його можна завантажити з бази даних HUDOC практики Європейського суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази даних, у якій Суд його розмістив. Його можна відтворювати у некомерційних цілях, за умови, що цитується повна назва справи, разом з вказівкою на авторське право і посиланням на Довірчий фонд з прав людини. Якщо планується використовувати будь-яку частину цього перекладу для комерційних цілей, будь-ласка, контактуйте publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@

Full & Egal Universal Law Academy