CASE OF VOROBYOV AND VYKHRYSTYUK v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Office of the Agent before the European Court of Human Rights

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ВОРОБЙОВ ТА ВИХРИСТЮК ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF VOROBYOV AND VYKHRYSTYUK v. UKRAINE)

(Заяви № 77542/17 і № 77551/17)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

09 жовтня 2025 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Воробйов і Вихристюк проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Андреас Зюнд (Andreas Zünd), Голова,
 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),

Ваге Григорян (Vahe Grigoryan), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяви, які 30 жовтня 2017 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція), Воробйов Павло Павлович (далі – перший заявник) та Вихристюк Марія Павлівна (далі – друга заявниці, разом – заявники), яких представляв пан О.В. Рябоконь, юрист, який практикує у м. Полтава;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко, про скарги за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 11 вересня 2025 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується скарги заявників на неможливість успадкувати квартиру їхньої померлої матері, оскільки приватизація цієї квартири була визнана недійсною на тій підставі, що вона порушила права інших осіб. Заявники посилалися на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

2.  Заявники – це діти пані М., яка померла у 2012 році.

3.  У 1968 році пані М. отримала від колишніх місцевих органів влади право найму квартири у м. Полтава згідно з попереднім радянським законодавством про державний житловий фонд. З 1983 року вона проживала в ній зі своєю онукою, пані З., а згодом також з чоловіком останньої, паном З. У 1993 році, після переходу України від радянського законодавства, яке не визнавало права власності на нерухоме майно за фізичними та юридичними особами, а лише за державою, до системи, яка ґрунтувалася на власності та оренді в класичному розумінні, пані М. набула право власності на цю квартиру в процесі приватизації, в ході якого пані М. зазначила пані З. та пана З. як «квартирантів». Таким чином, пані М. у документах була зазначена як єдина власниця квартири. Незрозуміло, чиєю дочкою є пані З.

4.  У заповіті від 2006 року пані М. залишила квартиру заявникам та пані З.; проте у пізнішому заповіті, складеному у 2011 році, квартира була залишена лише заявникам.

5.  Після смерті пані М., пані З. та пан З. подали позов, вимагаючи визнання недійсними свідоцтва про право власності на квартиру 1993 року і заповіту 2011 року. Вони стверджували, що пані М. не мала права отримувати право власності на квартиру шляхом приватизації або реєструватися єдиним власником, оскільки всі троє тривалий час проживали в ній як сім’я. Відповідачами у провадженні були як місцеві органи влади, від яких пані М. отримала квартиру, так і заявники.

6.  Після декількох повторних розглядів справи зазначений позов було задоволено частково; розпорядження органу приватизації було скасовано, а свідоцтво про право власності пані М. було визнано недійсним. Національні суди встановили, що пані З. та пан З. повинні були вважатися членами сім’ї пані М. і, як такі, бути включеними до процесу приватизації. Таким чином, органи державної влади припустилися помилки, розглянувши заяву пані М. про приватизацію квартири. На підставі процесуальних норм суди відмовили в задоволенні вимоги про визнання недійсним заповіту 2011 року. В ході провадження представник місцевого органу влади стверджував, що у разі задоволення позову у частині щодо визнання недійсною приватизації виникне ситуація, коли приватизація буде скасована після смерті (основної) зацікавленої особи, і квартира, яка первинно була отримана цією особою на підставі вже неіснуючих (радянських) норм законодавства від вже неіснуючих органів державної влади, таким чином, не належатиме нікому, і її буде неможливо ні повторно приватизувати, ні успадкувати.

7.  21 червня 2017 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ постановив остаточну ухвалу на національному рівні.

8.  У своїх зауваженнях Уряд поінформував Суд, що пані З. та пан З. були «зареєстровані» як мешканці квартири. Зі свого боку, заявники надали витяг з відповідного державного реєстру, який підтверджував, що станом на серпень 2018 року пані З. та пан З., а також двоє їхніх дітей були власниками відповідної квартири. Уряд не прокоментував це питання.

ОЦІНКА СУДУ

9.  Беручи до уваги схожість предмета заяв, Суд вважає за доцільне розглянути їх спільно в одному рішенні.

10.  Перший заявник, пан Воробйов, помер 02 січня 2024 року після подання цієї заяви. Його дочка, пані Т., висловила бажання підтримати провадження в Суді замість нього. Вона надала свідоцтво, складене нотаріусом, яке підтверджувало, що вона була спадкоємицею померлого пана Воробйова.

11.  Уряд оскаржив право пані Т. підтримати заяву від імені першого заявника, стверджуючи, що вона не довела, що була його єдиним спадкоємцем. Він також стверджував, що у неї не було морального чи матеріального інтересу у підтриманні справи.

12.  Суд зазначає, що у низці справ, в яких заявник помирав під час розгляду провадження у Суді, він брав до уваги заяви спадкоємців заявника або близьких членів родини, які виявляли бажання підтримати розгляд справи у Суді. З огляду на зазначене та враховуючи обставини цієї справи, яка стосується майнових прав, Суд вважає, що пані Т. має законний інтерес у підтриманні заяви від імені свого покійного батька. Проте з міркувань зручності у тексті цього рішення посилання на пана Воробйова й надалі буде робитися як на «першого заявника» (див., в якості нещодавнього прикладу, ухвалу щодо прийнятності у справі «Василевська проти України» (Vasylevska v. Ukraine), заява № 37919/15, пункт 12, від 04 липня 2024 року з подальшими посиланнями).

13.  Заявники скаржилися за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, що спосіб, у який національні суди скасували право власності їхньої померлої матері на відповідну квартиру, був несправедливим і позбавив їх можливості успадкувати квартиру після її смерті, як вона зазначила у своєму заповіті. Заявники стверджували, що навіть якби було визнано, що пані З. та пан З. мали права власності на відповідну квартиру, це означало б лише те, що вони приватизували її в рівних частках з пані М., а тому заявники мали право успадкувати частку пані М.

14.  Уряд стверджував, що пані М. не приватизувала квартиру згідно з встановленими законом правилами та порядком, оскільки приватизація нею квартири як єдиним власником порушила права інших осіб, які проживали у цій квартирі. Національні суди, здійснивши детальний аналіз справи, дійшли висновку, що право власності пані М. мало бути скасоване для захисту прав пані З. та пана З. Таким чином, втручання було законним та переслідувало законну мету «здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів забезпечення захисту житлових прав інших осіб». Уряд також стверджував, що втручання було пропорційним, оскільки пані З. та пан З. проживали в квартирі протягом багатьох років і мали право вимагати права власності на неї. Водночас, на думку Уряду, у розпорядженні заявників був відповідний правовий механізм, який дозволяв їм захистити свої права в національних судах, зокрема, вони могли ініціювати провадження щодо права власності на квартиру шляхом спадкування, чого вони не зробили.

15.  Стосовно останнього пункту заявники стверджували про неможливість ініціювати окреме провадження, оскільки той факт, що право власності їхньої покійної матері на квартиру було скасоване, означав, що не існувало об’єкта, щодо якого можна було б заявити права на спадщину.

16.  Суд насамперед зазначає, що заявники були визначені у заповіті їхньої покійної матері від 2011 року спадкоємцями відповідної квартири. В ході провадження на національному рівні пані З. та пан З. домагалися визнання цього заповіту недійсним, але їхня вимога була залишена судами без задоволення без розгляду по суті. У зв’язку з цим Суд повторює, що раніше він встановлював, що майновий інтерес заявника в успадкуванні від померлого родича мав достатній характер і достатньою мірою визнавався, щоб становити «власність» (див. рішення у справі «Молла Салі проти Греції» [ВП] (Molla Sali v. Greece) [GC], заява № 20452/14, пункти 128 – 132, від 19 грудня 2018 року). Суд також вважав, що здатність неповнолітніх осіб набувати певних прав шляхом дарування або спадкування становить законне очікування, яке підпадає під поняття «власності» (див. рішення у справі «Узан та інші проти Туреччини» (Uzan and Others v. Turkey), заява № 19620/05 та 3 інші заяви, пункт 193, від 05 березня 2019 року). У цій справі Суд вважає, що заявники могли стверджувати, що мали щонайменше законні очікування стосовно відповідної квартири (або частки в ній).

17.  Таким чином, Суд вважає, що стаття 1 Першого протоколу до Конвенції є застосовною у цій справі. Оскільки Уряд можна розуміти як такий, що стверджує, що заявники не вичерпали національних засобів юридичного захисту, Суд зазначає, що цей аргумент тісно пов’язаний із суттю справи і він розгляне його за цим пунктом.

18.  Суд також зазначає, що ці заяви не є ані явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.

19.  Суд також зазначає, що провадження у цій справі було цивільним, хоча воно стосувалося скасування розпорядження місцевих органів влади стосовно приватизації відповідної квартири та визнання недійсним права власності пані М. на неї. Провадження було ініційоване після смерті пані М. та з огляду на потенційний спір щодо спадщини, і концентрувалося, головним чином, на необхідності захисту прав пані З. та пана З. На жодному етапі провадження не стверджувалося, що спірна квартира мала бути повернута назад місцевим органам влади (які, крім того, по суті, заперечували проти скасування приватизації; див. пункт 6). Отже, ця справа, по суті, є спором між приватними сторонами стосовно прав власності (див. рішення у справі «Лупашку проти України» [Комітет] (Lupashku v. Ukraine) [Committee], заява № 57149/14, пункт 27, від 24 квітня 2025 року).

20.  Приватні спори як такі не тягнуть за собою відповідальності держави за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Проте навіть у таких справах держава має позитивне зобов’язання вживати необхідних заходів для захисту майнових прав, особливо коли існує прямий зв’язок між заходами, які заявник може законно очікувати від органів державної влади, та його або її ефективним мирним володінням своїм майном (див. рішення у справі «Плеханов проти Польщі» (Plechanow v. Poland), заява № 22279/04, пункт 100, від 07 липня 2009 року). Зокрема, держави зобов’язані забезпечити судові процедури, які надають необхідні процесуальні гарантії і, таким чином, дозволяють національним судам та трибуналам ефективно та справедливо вирішувати будь-які спори між приватними особами (див. ухвалу щодо прийнятності у справі «Каневська проти України» (Kanevska v. Ukraine), заява № 73944/11, пункт 45, від 17 листопада 2020 року з подальшими посиланнями). Завдання Суду полягає саме в оцінці, чи був розгляд національними судами провадження щодо майнового спору між приватними сторонами здійснений відповідно до національного законодавства, та визначенні, чи не були їхні рішення свавільними або явно необґрунтованими (див., наприклад, рішення у справах «Кушоглу проти Болгарії» (Kushoglu v. Bulgaria), заява № 48191/99, пункти 47 і 48, від 10 травня 2007 року та «Міндек проти Хорватії» (Mindek v. Croatia), заява № 6169/13, пункт 78, від 30 серпня 2016 року).

21.  Суд зауважує, що право власності пані М. оскаржили після її смерті пані З. та пан З., які стверджували, що вона приватизувала квартиру, в якій вони всі тривалий час проживали разом як сім’я, як єдина власниця. В ході провадження на національному рівні позивачі не зверталися до національних судів з вимогою визнання їхніх прав на квартиру, а натомість прагнули визнати здійснену пані М. приватизацію недійсною, як таку. Національні суди встановили, що пані З. та пан З. були незаконно виключені з процесу приватизації, а тому приватизація квартири мала бути визнана недійсною, а право власності пані М. – скасоване.

22.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що у 1968 році саме пані М. було надано право найму відповідної квартири, і саме вона набула право приватизувати квартиру, коли це стало можливим. Обґрунтування національних судів під час визнання приватизації недійсною, як вбачається, свідчить, що пані З. та пан З. не мали самостійного права приватизувати квартиру без пані М. Іншими словами, вони могли брати участь у процесі приватизації лише як члени сім’ї пані М. Після її смерті незрозуміло, як питання подальшого права власності на квартиру могло бути вирішено просто у спосіб визнання приватизації недійсною в цілому та скасування права власності пані М. на квартиру, або як такий підхід міг би служити меті захисту прав пані З. та пана З. У зв’язку з цим Суд вказує на позицію місцевих органів влади, висловлену під час провадження стосовно того, що у разі задоволення позову про визнання недійсною приватизації, квартира, по суті, не належатиме нікому (див. пункти 3 і 6).

23.  Крім того, рішення національних судів означало, що заявники не могли успадкувати квартиру чи будь-які частки в ній. Навіть частка, яку пані М. потенційно могла б набути в квартирі, якби вона була приватизована згідно з нормами, більше не могла бути комусь передана, оскільки пані М. померла декілька років тому.

24.  У зв’язку з цим Суд зазначає, що у серпні 2018 року пані З. та пан З. разом зі своїми дітьми якимось чином стали власниками квартири (див. пункт 8). Уряд не пояснив, як виникла така ситуація.

25.  Суд пам’ятає, що він не може замінити власною оцінкою рішення національних судів, перевага яких полягає в тому, що вони безпосередньо ознайомлені із ситуацією та мають кращі можливості для визначення характеру кожної вимоги та основних законних інтересів (див. рішення у справі «Лагардер проти Франції» (Lagardère v. France), заява № 18851/07, пункти 48 і 49, від 12 квітня 2012 року). Проте у контексті наведених висновків він не може не дійти висновку, що національні суди не забезпечили ретельний розгляд справи заявників та не навели належних підстав для рішення про повне скасування права власності їхньої покійної матері на квартиру, що по суті перешкодило їм заявити про свої права на спадщину.

26.  Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

27.  Заявники вимагали по 17 600 євро кожен в якості відшкодування матеріальної шкоди. Вони розрахували цю суму як половину від середньої вартості квартири, визначеної у висновку суб’єкта оціночної вартості про ринкову вартість квартири від жовтня 2014 року, замовленому під час провадження на національному рівні (337 579 українських гривень (далі – грн) або 20 710 євро на той момент), та у довідці про оціночну вартість об’єкта нерухомості від серпня 2024 року (2 268 189,42 грн). Заявники також вимагали по 5 000 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди.

28.  Насамкінець заявники вимагали по 3 000 євро кожен в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді. Вони надали копії договорів про надання правничої допомоги з їхніми захисниками, які передбачали, що зазначені суми мали бути сплачені заявниками після ухвалення рішення Судом.

29.  Уряд заперечив проти цих вимог. Він повторив свою позицію, що порушення прав заявників не було, і в будь-якому випадку суми, які вимагалися, були надмірними. Крім того, вимоги щодо судових та інших витрат не були належним чином документально підтверджені; зокрема, заявники не надали жодних детальних пояснень щодо наданих послуг або кількості годин, витрачених на справу.

30.  Суд зазначає, що іноді точному розрахунку сум, необхідних для повного відшкодування матеріальної шкоди, яку зазнав заявник, може заважати невизначений характер збитків, що випливають з порушення. Якщо один або кілька видів збитків неможливо точно вирахувати або важко встановити різницю між матеріальною та моральною шкодою, Суд може вирішити зробити загальну оцінку. Для визначення справедливої сатисфакції Суд враховує особливості кожної справи, які можуть вимагати присудження суми, меншої від фактичного розміру шкоди або понесених витрат, або навіть взагалі не вимагати такого присудження. Слід також зазначити, що Суд має певну свободу у здійсненні повноважень, передбачених статтею 41 Конвенції, що в її тексті підтверджується часткою «лише» та словами «у разі необхідності» (див., наприклад, рішення у справі «Агрокомплекс проти України» (справедлива сатисфакція) (Agrokompleks v. Ukraine) (just satisfaction), заява № 23465/03, пункти 78 – 81, від 25 липня 2013 року з подальшими посиланнями).

31.  Беручи до уваги обставини цієї справи, Суд вважає за доцільне присудити кожному заявнику загальну суму у розмірі 8 000 євро в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

32.  Беручи до уваги той факт, що заявники мають договірне зобов’язання сплатити своїм захисникам (див. рішення у справі «Бєлоусов проти України» (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункт 115, від 07 листопада 2013 року з подальшими посиланнями), та з огляду на наявні документи Суд вважає за доцільне присудити кожному заявнику по 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження в Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявникам, та відхиляє решту вимог.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити кожному заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  8 000 (вісім тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди;

(ii)  500 (п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявникам, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 09 жовтня 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Андреас Зюнд

(Andreas Zünd)

Голова