ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ВОСКОБОЙНИКОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»
(CASE OF VOSKOBOYNIKOV v. UKRAINE)
(Заява № 33015/06)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
05 жовтня 2017 року
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням
У справі «Воскобойников проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:
Ерік Мьосе (Erik Møse), Голова,
Йонко Грозєв (Yonko Grozev),
Габріеле Куцско-Штадльмайєр (Gabriele Kucsko-Stadlmayer), судді,
а також Анна-Марія Дуге (Anne-Marie Dougin), в. о. заступника Секретаря секції,
після обговорення за зачиненими дверима 12 вересня 2017 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 33015/06), яку 01 серпня 2006 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Віталій Осипович Воскобойников (далі – заявник).
2. Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження пан Іван Ліщина.
3. Заявник скаржився, зокрема, що обшуки його житла та виїмки документів порушили його права за статтями 8 та 13 Конвенції.
4. 21 квітня 2016 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд. Інші скарги у заяві Голова Секції одноособово оголосив неприйнятними.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився у 1940 році та проживає у м. Одеса.
A. Події, що передували справі
6. На момент подій заявник обіймав посаду генерального директора спільного підприємства «В.» (далі – компанія «В.»), офіс якої розташовувався у приміщенні, що належало акціонерному товариству «Ю.» (далі – компанія «Ю.»).
7. У березні 2001 року власник компанії «Ю.» змінився. Нове керівництво поставило під сумнів правомірність використання його приміщень компанією «В.». Зокрема, вони оскаржили договір оренди цих приміщень від 12 січня 1999 року, підписаний заявником, з однієї сторони, та Н., на той час головою правління компанії «Ю.», з іншої. Згідно з цим договором компанія «В». могла використовувати відповідне офісне приміщення з 12 січня 1999 року до 12 січня
2020 року безоплатно, але в обмін на певні послуги для компанії «Ю.».
8. Починаючи з квітня 2001 року, компанія «Ю.» заборонила представникам компанії «В.» доступ до своїх приміщень. У результаті заявник перетворив свою квартиру на тимчасовий офіс компанії «В.».
9. У червні 2001 року компанія «В.» ініціювала провадження в господарській справі проти компанії «Ю.», вимагаючи виконання договору оренди. Компанія «Ю.» у свою чергу подала зустрічний позов, вимагаючи визнання цього договору недійсним. Остаточною ухвалою Верховного Суду України від 25 вересня 2003 року національні суди залишили без задоволення позов компанії «В.» і закрили провадження в частині щодо зустрічного позову компанії «Ю.». Суди дійшли висновку, що у справі «фактично відсутній предмет спору», оскільки оскаржуваним договором не передбачались характерні договору оренди істотні умови, а тому він не міг вважатися договором оренди.
B. Кримінальне провадження і пов’язані з ним обшуки та виїмки
10. 03 жовтня 2001 року було порушено кримінальну справу за фактом службового підроблення договору оренди від 12 січня
1999 року без уточнення конкретних осіб.
11. 08 жовтня 2001 року прокуратура Приморського району міста Одеси (далі - Приморська прокуратура) постановила провести виїмку п’ятнадцяти документів, які мали значення для слідства, зокрема оригіналу самого договору оренди, відповідної кореспонденції та кількох актів здачі-приймання робіт за договором (див. пункт 7). Виїмка мала здійснюватися і в офісі компанії «В.».
12. 11 жовтня 2001 року в квартирі заявника у присутності його дружини було здійснено виїмку. Як вбачається, заявник присутнім не був. Було вилучено одинадцять із п’ятнадцяти документів, вказаних у постанові. У протоколі виїмки не містилося жодної інформації про його вручення будь-якій з осіб, що проживали у приміщенні. Ані під час провадження на національному рівні, ані у цьому провадженні заявник не уточнив як здійснювалася виїмка документів.
13. 15 жовтня 2001 року заявнику було вручено постанову про проведення виїмки від 08 жовтня 2001 року.
14. 22 жовтня 2001 року слідчий вирішив провести почеркознавчу експертизу підписів на договорі від 12 січня 1999 року з метою встановлення дійсної дати його підписання.
15. 07 листопада 2001 року Приморський районний суд міста Одеси (далі – Приморський суд) постановив провести обшук в квартирі заявника, яка також була офісом компанії «В.», з метою збору зразків його почерку та підписів. Як зазначалося у постанові суду, для проведення почеркознавчої експертизи були необхідні «записні книжки, переписка та інші особисті записи з рукописним текстом [заявника]». Ця постанова оскарженню не підлягала.
16. Наступного дня у присутності заявника у його квартирі був проведений обшук, у результаті якого було вилучено одинадцять документів. Як під час провадження на національному рівні, так і в цьому провадженні, заявник не описав яким чином здійснювався обшук.
17. 24 грудня 2001 року слідчий постановив провести в офісі компанії виїмку установчих документів компанії «В.». Вбачається, що виїмка була здійснена того самого дня у квартирі заявника.
18. 09 січня 2002 року заявнику було вручено постанову про проведення виїмки.
19. 06 травня 2002 року збори засновників компанії «В.» вирішили тимчасово відсторонити заявника від виконання обов’язків генерального директора компанії на час розслідування кримінальної справи.
20. 20 серпня 2002 року прокурор закрив провадження у зв’язку з відсутністю достатніх доказів вчинення кримінального правопорушення. Хоча почеркознавча експертиза встановила, що підписи на оскаржуваному договорі були поставлені заднім числом (зокрема, було встановлено, що підписи були поставлені не раніше лютого 2001 року), розгляд питання щодо офіційного затвердження використаної експертом технічної методики було призначено лише на осінь 2002 року.
21. 01 вересня 2002 року заявник повернувся до виконання своїх обов’язків у компанії «В.».
C. Ініційоване заявником провадження щодо відшкодування шкоди
22. 28 серпня 2002 року заявник звернувся до Приморської прокуратури з позовом про відшкодування моральної шкоди, нібито спричиненої її незаконними діями. Заявник обґрунтував свій позов закриттям кримінального провадження, не висуваючи конкретних скарг щодо обшуку та виїмок. Він стверджував, що порушення кримінальної справи було свавільним, і призвело, inter alia, до незаконного обшуку його квартири та виїмки документів.
23. 09 грудня 2002 року Приморський суд залишив позов заявника без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю. У матеріалах справи копії цього рішення немає. Вбачається, що суд дійшов висновку, що заявник не зазнав моральної шкоди.
24. Заявник подав апеляційну скаргу. Зокрема, він стверджував, що оскаржувані заходи не мали жодної законної цілі з огляду на неможливість проведення в той момент призначеної слідчим почеркознавчої експертизи. Він також стверджував, що при призначенні проведення виїмки документів, не робилось жодного розмежування між приміщеннями компанії та його житлом. Заявник стверджував, що суд першої інстанції залишив ці питання без розгляду.
25. 11 вересня 2003 року Апеляційний суд Одеської області залишив апеляційну скаргу заявника без задоволення. Зокрема, він постановив, що офіс компанії de facto розташовувався у квартирі заявника. Скаргу заявника щодо неспроможності суду вивчити всі обставини справи апеляційний суд залишив без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю.
26. 03 лютого 2006 року Верховний Суд України залишив рішення судів нижчих інстанцій без змін.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
A. Конституція України (1996 року)
27. Стаття 30 Конституції передбачає:
«Кожному гарантується недоторканність житла.
Не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку інакше як за вмотивованим рішенням суду.
У невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку.»
B. Кримінально-процесуальний кодекс України (1960 року; у редакції, чинній на час подій)
28. Стаття 177 Кодексу передбачала, inter alia, що обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді. При необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства. Суддя негайно розглядає подання і матеріали справи, а у разі необхідності вислуховує слідчого, прокурора і за наявності підстав виносить постанову про проведення обшуку чи постанову про відмову в проведенні обшуку. Постанова судді про проведення обшуку оскарженню не підлягає. На постанову судді про відмову в проведенні обшуку протягом трьох діб з дня її винесення прокурором може бути подана апеляція до апеляційного суду.
29. Стаття 178 Кодексу передбачала, inter alia, що примусова виїмка документів та інших предметів, які мають значення для кримінальної справи, із житла чи іншого володіння особи проводиться лише за вмотивованою постановою судді, яка виноситься з додержанням порядку, встановленого частиною п’ятою статті 177 цього Кодексу.
30. Згідно зі статтею 181, обшук і виїмка провадяться в присутності двох понятих і особи, яка займає дане приміщення, а при відсутності її – представника житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депутатів. Обшук і виїмка в приміщеннях, що їх займають підприємства, установи і організації, провадяться в присутності їх представників. Відповідні положення також передбачали, що під час обшуку по можливості повинна бути забезпечена присутність обшукуваного або повнолітнього члена його родини, а при необхідності – потерпілого.
C. Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» (1992 року) та Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду» (1994 року) (у редакції, чинній на час подій)
31. Право на відшкодування шкоди за цим законом виникає, зокрема, постановлення виправдувального вироку суду, закриття кримінальної справи за відсутністю події злочину, відсутністю у діянні складу злочину або недоведеністю участі обвинуваченого у вчиненні злочину.
Крім того, відповідні положення узагальнені в рішенні у справі «Волохи проти України» (Volokhy v. Ukraine) (заява № 23543/02, пункти 27 та 28, від 20 листопада 2006 року).
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
32. Заявник скаржився на незаконність обшуку та виїмок, проведених у його квартирі. Він посилався на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»
A. Прийнятність
1. Щодо обшуку житла заявника
33. Уряд не надав зауважень.
34. Заявник стверджував, що обшук його житла не був необхідним, оскільки, по-перше, він ніколи не заперечував підписання договору оренди від 12 січня 1999 року, а по-друге, відповідний висновок почеркознавчої експертизи стосовно цих документів зрештою не брався слідством до уваги.
35. Суд зазначає, що оскаржуваний обшук здійснювався на підставі рішення суду, як це вимагається статтею 177 Кримінально-процесуального кодексу України. Отже, втручання мало підґрунтя у національному законодавстві. Проте наявність судового контролю сама по собі необов’язково становитиме достатню гарантію проти зловживання. При оцінці пропорційності втручання держави, Суд має розглянути конкретні обставини кожної справи (див. рішення у справі «Ратушна проти України» (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, пункт 73, від 02 грудня 2010 року з подальшими посиланнями).
36. Суд погоджується, що обшук переслідував законну ціль запобігання злочину. Щодо пропорційності цього заходу переслідуваній цілі Суд звертає увагу на ненадання заявником жодних фактичних деталей щодо способу здійснення обшуку та характеру вилучених документів. Він також не навів жодних аргументів чи доказів того, що ці заходи були надмірним втручанням або іншим чином негативно на нього вплинули.
37. Отже, Суд вважає цю скаргу явно необґрунтованою та відхиляє її відповідно до підпункту «а» пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
2. Щодо двох виїмок документів
38. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
B. Суть
39. Заявник скаржився, що виїмки документів 11 жовтня та
24 грудня 2001 року, хоча і здійснювалися в його житлі, не були дозволені судом, а постанови про проведення виїмок вручалися йому із запізненням.
40. Уряд не надав зауважень у цій справі.
41. Суд зауважує, що в обох випадках виїмка мала проводитись в офісі компанії, який на той момент de facto розташовувався у квартирі заявника. З огляду на широке тлумачення слова «житло», яке автономно тлумачиться Судом у його практиці (див. рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Buck v. Germany), заява № 41604/98,
пункт 31, ЄСПЛ 2005-IV з подальшими посиланнями), Суд переконаний, що у цій справі було втручання у право заявника на повагу до його житла.
42. Залежно від контексту кожної справи Суд також класифікував обшук та виїмку паперових документів або інших подібних предметів як втручання в «приватне життя» або «кореспонденцію» у межах їхніх автономних значень за статтею 8 Конвенції або у їхній сукупності (див., серед іншого, рішення у справі «Рожков проти Росії(№ 2)» (Rozhkov v. Russia (no. 2), заява № 38898/04, пункт 104, від 31 січня 2017 року).
43. Проте не завжди необхідно аналізувати кожен аспект оскаржуваного втручання за статтею 8 Конвенції (див., наприклад, згадане рішення у справі «Бук проти Німеччини» (Buck v. Germany), пункт 33).
44. Отже, Суд не аналізуватиме, чи стосувалося також оскаржуване у цій справі втручання приватного життя та/або кореспонденції заявника.
45. Необхідно встановити, чи було втручання у згадане право заявника на повагу до житла, як стверджувалося, виправданим згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції, іншими словами, чи здійснювалося воно «згідно із законом», чи переслідувало одну або кілька викладених цьому пункті законних цілей та чи було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення такої цілі.
46. Вираз «згідно із законом» передбачає, що втручання повинно мати певне підґрунтя в національному законодавстві та бути сумісним з принципом верховенства права (див., серед інших джерел, рішення у справі «С. і Марпер проти Сполученого Королівства» [ВП] (S. and Marper v. the United Kingdom) [GC], заяви № 30562/04 та № 30566/04, пункт 95, ЄСПЛ 2008).
47. Суд зазначає, що згідно зі статтею 30 Конституції України та статтею 178 Кримінально-процесуального кодексу України здійснення виїмки з житла або іншого володіння особи могло проводитися лише за попереднім вмотивованим рішенням суду, за винятком невідкладних випадків, пов’язаних із врятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину (див. пункти 27 і 28).
48. Проте у цій справі виїмки документів 11 жовтня та 24 грудня 2001 року ґрунтувалися винятково на постанові слідчого без рішення суду. Суд не знаходить підстав, чому зазначені вимоги національного законодавства не мали застосовуватися у зв’язку з виїмкою документів у справі заявника. Зокрема, органи влади не стверджували про невідкладний випадок у розумінні статті 30 Конституції України або статті 178 Кримінально-процесуального кодексу України. Вони також не посилались на жодну іншу виправдану підставу для обґрунтування відходу від цих вимог національного законодавства (див., в якості подібної ситуацію, рішення у справі «Головань проти України» (Golovan v. Ukraine), заява № 41716/06, пункти 10, 58 та 59,
від 05 липня 2012 року).
49. Суд доходить висновку, що оскаржувані виїмки суперечили положенням національного законодавства та не можуть розглядатися як такі, що здійснювалися «згідно із законом» у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8 КОНВЕНЦІЇ
50. Заявник стверджував про відсутність в нього ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргою за статтею 8 Конвенції. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:
«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»
A. Прийнятність
51. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з уже розглянутою і тому вона також має бути визнана прийнятною.
B. Суть
52. Заявник стверджував, що національні суди не захистили його права належним чином.
53. Уряд не надав зауважень.
54. Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції вимагає наявності у національному законодавстві ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргами, які у розмінні Конвенції можуть вважатися «небезпідставними» (див., наприклад, рішення у справі «Кіган проти Сполученого Королівства» (Keegan v. The United Kingdom), заява № 28867/03, пункт 40, ЄСПЛ 2006-X).
55. У світлі встановленого порушення статті 8 Конвенції Суд вважає, що скарга заявника була небезпідставною. Отже, слід встановити, чи передбачала правова система України для нього «ефективний» засіб юридичного захисту, який дозволив би компетентному національному органу влади розглянути скаргу та надати відповідне відшкодування (див. рішення у справі «Багієва проти України» (Bagiyeva v. Ukraine), заява № 41085/05, пункт 58,
від 28 квітня 2016 року).
56. Перш за все, слід зазначити, що постанова про проведення виїмки оскарженню не підлягала. Щодо можливості ініціювати цивільне провадження проти працівників міліції Суд встановив порушення статті 13 Конвенції у справі «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine) (заява № 12451/04, пункти 54 та 55,
від 30 вересня 2010 року), в якій цивільний позов щодо незаконного обшуку не був розглянутий національними судами, зокрема через те, що позивач не була безпосередньо залучена до відповідного кримінального провадження.
57. На відміну від згаданої справи «Володимир Поліщук та Світлана Поліщук проти України» (Vladimir Polishchuk and Svetlana Polishchuk v. Ukraine) заявнику в цій справі вдалося ініціювати провадження про відшкодування шкоди. Згідно з його твердженнями його позов був розглянутий по суті та залишений без задоволення на підставі того, що він не зазнав моральної шкоди.
58. У зв’язку з цим Суд повторює, що ефективність засобу юридичного захисту у розумінні статті 13 не залежить від визначеності позитивного результату для заявника, а самого факту відмови у задоволенні позову заявника недостатньо для того, щоб призвести до неефективності засобу юридичного захисту (див. рішення у справі «Петер проти Німеччини» (Peter v. Germany), заява № 68919/10,
пункт 55, від 04 вересня 2014 року з подальшими посиланнями).
59. Оскільки заявник мав доступ до засобу юридичного захисту на національному рівні, щоб винести рішення за його скаргою за
статтею 13 Конвенції Суд проаналізує, чи існували які-небудь конкретні недоліки у провадженні на національному рівні, що призвели до неефективності цього засобу юридичного захисту. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у цій справі під час провадження на національному рівні заявник не висунув жодних конкретних скарг щодо оскаржуваного обшуку та виїмок, посилаючись головним чином на загальну незаконність відповідного кримінального провадження (див. пункт 22). Крім того, не тільки скарги заявника в національних судах вбачаються викладеними у загальних формулюваннях, але і його скарга за статтею 13 Конвенції до цього Суду також була досить нечіткою та лише відображала його незадоволення результатом провадження про відшкодування шкоди. Зокрема, він не висунув жодних конкретних скарг щодо порушення його прав за статтею 8 Конвенції, які він подав до національних судів, та які національні суди не розглянули.
60. Отже, Суд доходить висновку, що статтю 13 Конвенції порушено не було.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
61. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
62. Заявник вимагав 14 569 євро в якості відшкодування матеріальної шкоди, якої зазнала компанія «В.», та 3 000 доларів США в якості відшкодування матеріальної шкоди, якої він зазнав особисто. Він також вимагав 14 300 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
63. Уряд не надав коментарів щодо цих вимог.
64. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленими порушеннями та заявленою матеріальною шкодою; отже, він відхиляє цю вимогу. З іншого боку, він присуджує заявнику 1 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
65. Заявник також вимагав компенсацію судових та інших витрат, понесених під час провадження у національних судах та цьому Суді, не зазначивши їхньої суми. Для обґрунтування своєї вимоги він надав низку поштових квитанцій.
66. Уряд не надав жодних коментарів.
67. З огляду на наявні в нього документи та свою практику, Суд вважає за доцільне присудити заявнику суму в розмірі 100 євро в якості відшкодування всіх витрат за цим пунктом.
C. Пеня
68. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує прийнятними скарги за статтями 8 та 13 Конвенції щодо виїмки документів, а решту скарг у заяві неприйнятними;
2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;
3. Постановляє, що не було порушено статтю 13 Конвенції;
4. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(і) 1000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(іі) 100 (сто) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 05 жовтня 2017 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Анна-Марія Дуге
(Anne-Marie Dougin)
В.о. заступника Секретаря
Ерік Мьосе
(Erik Møse)
Голова
Full & Egal Universal Law Academy