© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 р. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Дивіться додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ВЕЛИКА ПАЛАТА
СПРАВА X ТА ІНШІ ПРОТИ АВСТРІЇ
(Заява № 19010/07)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
19 лютого 2013 року
Це рішення є остаточним, проте воно може зазнати редакційної правки.
У справі «X та інші проти Австрії»
Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:
Dean Spielmann, голова,
Josep Casadevall,
Guido Raimondi,
Ineta Ziemele,
Nina Vajić,
Lech Garlicki,
Peer Lorenzen,
Anatoly Kovler,
Elisabeth Steiner,
Khanlar Hajiyev,
Egbert Myjer,
Danutė Jočienė,
Ján Šikuta,
Vincent A. de Gaetano,
Linos-Alexandre Sicilianos,
Erik Møse,
André Potocki, судді,
та Johan Callewaert, заступник секретаря Великої палати,
після нарад за зачиненими дверима 3 жовтня 2012 року і 9 січня 2013 року
постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за заявою (№ 19010/07) проти Республіки Австрія, поданою до Суду згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) трьома громадянами Австрії (далі – заявники) 24 квітня 2007 року. Голова Великої палати задовольнив клопотання заявників про нерозголошення їхніх імен (пункт 3 правила 47 Регламенту Суду).
2. Заявників представляв пан H. Graupner, адвокат, що практикує у Відні. Уряд Австрії (далі – Уряд) представляв його Уповноважений – посол H. Tichy, начальник департаменту міжнародного права Федерального міністерства європейських і міжнародних справ.
3. Заявники стверджували, що зазнали дискримінації у порівнянні з різностатевими парами у зв’язку з відсутністю юридичної можливості внутрішньо-сімейного усиновлення партнером в одностатевій парі.
4. Провадження за заявою було доручено Першій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). 29 січня 2009 року про цю заяву було повідомлено Уряд. Було також вирішено розглядати питання прийнятності і щодо суті заяви одночасно (пункт 1 статті 29 Конвенції). Слухання у справі було проведено першою секцію 1 грудня 2011 року. 5 червня 2012 року палата зазначеної секції (засідаючи в такому складі: Nina Vajić, Anatoly Kovler, Elisabeth Steiner, Khanlar Hajiyev, Julia Laffranque, Linos-Alexandre Sicilianos і Erik Møse (судді), а також Søren Nielsen (секретар секції)) відмовилася від розгляду справи на користь Великої палати (стаття 30 Конвенції); таку ухвалу було постановлено після того, як протягом встановленого строку жодна зі сторін у справі не подала заперечення проти цього (правило 72).
5. Склад Великої палати було визначено відповідно до положень пунктів 4 і 5 статті 26 Конвенції та правила 24 Регламенту Суду.
6. Уряд і кожен із заявників подали додаткові письмові зауваження щодо прийнятності та суті справи.
7. Крім того, від професора R. Wintemute були одержані спільні письмові зауваження, підготовлені від імені таких шести неурядових організацій: Міжнародної федерації з прав людини (Fédération internationale des ligues des droits de l’Homme (FIDH)), Міжнародної комісії юристів (ICJ), Міжнародної асоціації лесбіянок, геїв, бісексуалів, транссексуалів та інтерсексуалів Європейського регіону (ILGA‑Europe), Британської асоціації з усиновлення та фостерного виховання (BAAF), організації «Мережа європейських асоціацій ЛГБТ-сімей» (NELFA) та Європейської комісії з питань сексуальної орієнтації (ECSOL), яким голова Великої палати дозволив узяти участь у письмовому провадженні на правах третьої сторони. Також надійшли письмові зауваження від Європейського центру закону і справедливості (ECLJ), Генерального прокурора Північної Ірландії та організацій «Міжнародна амністія» (AI) і «Альянс захисту свободи» (ADF); всі вони отримали дозвіл взяти участь у письмовому провадженні на правах третьої сторони.
8. Судове засідання у справі відбулося у відкритому режимі в Палаці прав людини у Страсбурзі 3 жовтня 2012 року (пункт 3 правила 59 Регламенту Суду).
У засіданні Суду взяли участь:
a) від Уряду
пані B. Ohms, Відомство федерального канцлера,
заступник Уповноваженого Уряду,
пан M. Stormann, Федеральне міністерство юстиції,
пані A. Jankovic, Федеральне міністерство європейських і міжнародних справ, радники;
b) від заявниківпан H. Graupner, представник.
Суд заслухав звернення пані Ohms і пана Graupner, а також їхні відповіді на запитання суддів.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
9. Перший і третій заявники народилися у 1967 році, а другий заявник – у 1995 році.
10. Першим і третім заявниками є дві жінки, які перебувають у постійних стосунках. Другий заявник є позашлюбним сином третього заявника. Його батько визнав своє батьківство, а мати користується одноосібним правом опіки над ним. Заявники почали жити однією сім’єю, коли другому заявникові було близько п’яти років, і ним спільно опікуються перший і третій заявники.
11. 17 лютого 2005 року перший заявник і другий заявник, інтереси якого представляла його мати, уклали договір, згідно з яким перший заявник повинна була усиновити другого заявника. Мета заявників полягала у створенні між першим і другим заявниками правового зв’язку, що відповідав би існуючим між ними узам, без припинення зв’язку між дитиною (другим заявником) і матір’ю (третім заявником).
12. Усвідомлюючи, що положення пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу (Allgemeines Bürgerliches Gesetzbuch) можна тлумачити як таке, що унеможливлює усиновлення дитини одного з партнерів другим партнером в одностатевій парі без припинення зв’язку з біологічним батьком (матір’ю) дитини, заявники звернулися до Конституційного суду з клопотанням про визнання цього положення неконституційним, оскільки воно є дискримінаційним стосовно них за ознакою сексуальної орієнтації. Щодо різностатевих пар, то пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу передбачав для них можливість внутрішньо-сімейного усиновлення (тобто, усиновлення дитини партнера у такій парі другим партнером) без будь-яких наслідків для правових відносин першого партнера зі своєю дитиною.
13. 14 червня 2005 року, керуючись статтею 140 Федеральної конституції, Конституційний суд відмовив у розгляді цього клопотання. Він зазначив, що при визначенні можливості затвердити договір про усиновлення компетентний районний суд повинен буде вирішити питання про те, чи дозволяє пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу внутрішньо-сімейне усиновлення у випадку, коли йдеться про одностатеву пару. У разі відмови районного суду в затвердженні договору про усиновлення за заявниками залишатиметься право звернутися, щоб довести стверджувану неконституційність зазначеного положення, до апеляційних судів, які, у свою чергу, можуть порушити це питання в Конституційному суді, якщо поділятимуть позицію заявників.
14. Згодом, 26 вересня 2005 року заявники звернулися до районного суду із заявою про затвердження договору про усиновлення, в якій просили суд визнати першого і третього заявників батьками другого заявника. Аргументуючи свою позицію, вони посилалися на те, що між першим і другим заявниками сформувалися міцні емоційні зв’язки і що життя другого заявника у сім’ї, в якій про нього піклуються дві дорослі людини, є сприятливим для його розвитку. Вони мали намір домогтися юридичного визнання їхнього де-факто існуючого сімейного осередку. Перший заявник мала таким чином замінити другому заявникові його батька. Вони зазначили, що батько другого заявника не дав згоди на усиновлення, не пояснивши причин для цього. Вони також стверджували, що він виявляв крайню ворожість щодо сім’ї і що, у зв’язку з цим, суд має відхилити, відповідно до пункту 3 статті 181 Цивільного кодексу, його відмову дати згоду, оскільки усиновлення найкращим чином відповідає інтересам другого заявника. На підтвердження своїх доводів заявники додали довідку з управління у справах молоді, в якій підтверджувався той факт, що перший і третій заявники спільно виконують повсякденні завдання з догляду за другим заявником і несуть усю відповідальність за його виховання, та містився висновок про доцільність встановлення спільної опіки, хоча при цьому висловлювалися сумніви щодо законності такого рішення.
15. 10 жовтня 2005 року районний суд відмовив у затвердженні договору про усиновлення, вирішивши, що пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу не передбачає такої форми усиновлення, яка б призводила до бажаного заявниками результату. Аргументуючи свою позицію, суд зазначив таке:
«Пані (...), третій заявник, має одноосібне право опіки над своїм неповнолітнім сином (...), народженим поза шлюбом. [Вона], проживає в (...) однією сім’єю разом зі своєю партнеркою (...) (першим заявником) та з (...) (другим заявником).
Спільну заяву, подану 12 жовтня 2001 року матір’ю заявника та її партнеркою, про часткову передачу опіки [над дитиною] партнерці матері заявника для надання цим двом жінкам можливості здійснювати спільну опіку над ним, було відхилено і таке рішення набрало статусу остаточного.
За умовами договору про усиновлення від 17 лютого 2005 року, затвердження якого просять заявники, дитина має бути усиновлена першим заявником, яка є партнеркою матері [дитини].
Заявники домагаються затвердження судом договору про усиновлення дитини, який передбачає припинення правового зв’язку з її біологічним батьком та його родичами відповідно до сімейного законодавства і у той самий час повне збереження такого зв’язку з її біологічною матір’ю. Вони просять, щоб суди відхилили відмову батька дитини дати згоду на усиновлення.
Ця заява, що де-факто має на меті отримання рішення про встановлення над дитиною спільної опіки біологічної матері і названої матері, які живуть разом, перебуваючи в одностатевих стосунках, є юридично необґрунтованою.
Стаття 179 Цивільного кодексу передбачає, що дитина може бути усиновлена або однією особою, або подружньою парою. Усиновлення дитини однією особою, яка перебуває у шлюбі, може бути здійснене лише за певних чітко визначених умов. Згідно з другим реченням пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу, якщо дитина усиновлюється тільки чоловіком (або жінкою), сімейно-правовий зв’язок – окрім правового родинного зв’язку як такого – припиняється лише стосовно біологічного батька (біологічної матері) та його (її) родичів. Що стосується зв’язку з другим з батьків, який згодом (тобто, після усиновлення дитини) зберігається, то про припинення такого зв’язку з цим батьком (матір’ю) суд оголошує лише за умови наявності його (її) згоди.
Поправки до статті 182 Цивільного кодексу були внесені останнього разу в 1960 році (Федеральний вісник 58/1960). Виходячи з недвозначно сформульованого тексту цього положення і безперечності намірів, які законодавець мав на той час, слід вважати, що в разі усиновлення дитини однією особою припиняється правовий зв’язок дитини з тим з її біологічних батьків, який має таку саму стать, що й і її усиновлювач, тимчасом як її зв’язок з другим з батьків, який має протилежну стать, залишається незачепленим (див. також Schlemmer in Schwimann, ABGB2 I § 182, пункт 3). Лише у такому випадку закон дозволяє судам оголосити, що зазначений зв’язок – незачеплений усиновленням як таким – припинено.
Отже, усиновлення, якого домагаються заявники і за умовами якого [дитина] усиновлюється жінкою і припиняється правовий зв’язок дитини з її біологічним батьком, а не з її біологічною матір’ю, суперечить закону. На думку суду, тлумачення цієї законодавчої норми відповідно до Конституції – яке, вочевидь, потрібне – жодним чином не призводить до зміни такого висновку.
Слід зазначити, що згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини питання, які стосуються сексуальної орієнтації, належать до сфери захисту права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 ЄКПЛ). Також відомо, що згідно з практикою Суду дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації є, по своїй суті, несумісною з гарантіями статей 8 і 14 Конвенції. Водночас треба зазначити, що Європейський Суд також послідовно наголошував, що держави-члени Ради Європи мають бути наділені в цій сфері певним полем розсуду, яке, відповідно, тим ширше, чим менше ознак наявності спільної позиції між Договірними державами у відповідних правових питаннях. У пункті 41 свого рішення у справі Fretté проти Франції (заява № 36515/97, рішення від 26 травня 2002 року), Європейський суд чітко зазначив, що у сфері права гомосексуалістів на усиновлення Договірні держави мають бути наділені широким полем розсуду, оскільки вирішення відповідних питань потребує врахування змін у суспільстві і перебуває на перехідній стадії; однак наділення держав таким полем розсуду не можна трактувати як надання їм карт-бланшу на здійснення дискреційних повноважень.
Таким чином, питання про те, чи передбачена в Договірній державі можливість для двох осіб однієї статі встановлювати правовий зв’язок з дитиною на рівних засадах, має вирішувати сама держава за дотриманням обмежень, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. На думку цього суду, на нинішньому етапі свого розвитку законодавство Австрії не передбачає такої можливості, навіть у разі тлумачення закону – як це вимагається – відповідно до Конституції. Для того, щоб стало можливим усиновлення, якого домагаються заявники, потрібні зміни в законодавстві; це неможливо санкціонувати звичайним судовим рішенням з тлумаченням статті 182 Цивільного кодексу, яке йде врозріз з недвозначно сформульованим текстом цього положення.
На цих підставах суд відхиляє заяву про затвердження договору про усиновлення».
16. Рішення суду було оскаржене заявниками. Посилаючись на статті 8 і 14 Конвенції, вони стверджували, що пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу має дискримінаційний характер, оскільки призводить до невиправданого розрізнення між різностатевими та одностатевими парами. Можливість так званого внутрішньо-сімейного усиновлення передбачена для різностатевих пар, які перебувають або не перебувають у шлюбі і не передбачена для одностатевих пар. Слід вважати, що ця справа відрізняється від справи Fretté, в якій йдеться про усиновлення дитини самотнім гомосексуалістом. На відміну від неї справа, що розглядається, стосується відмінності у ставленні до різностатевих і одностатевих пар.
17. Як свідчить рішення Суду у справі Karner проти Австрії, відмінність у ставленні до різностатевих і одностатевих пар, що не перебувають у шлюбі, є особливо проблематичним питанням. Лише в кількох європейських державах одностатевим парам дозволяється внутрішньо-сімейне усиновлення; у більшості держав право на таке усиновлення надається лише парам, які перебувають у шлюбі, а також існує консенсус про те, що не можна допускати відмінності у ставленні до неодружених різностатевих та одностатевих пар. Оскаржувана відмінність у ставленні не служить легітимній меті: зокрема, вона не потрібна для захисту інтересів дитини. Згідно з результатами відповідного дослідження розвиток дітей у сім’ях з одностатевими батьками відбувається не гірше, ніж у сім’ях з батьками різної статі. Значущим є не сексуальна орієнтація батьків, а їхня здатність забезпечити дитині можливість зростати у стабільному й турботливому сімейному середовищі. Заявники просили, щоб апеляційний суд скасував постанову районного суду і задовольнив їхню заяву від 26 вересня 2005 року або, як альтернативний варіант, щоб він повернув матеріали справи до районного суду для винесення нової постанови.
18. 21 лютого 2006 року окружний суд відхилив апеляцію заявників без проведення її розгляду. У своїй ухвалі він згадав ряд інших справ, пов’язаних з цією справою (що стосуються прав батька другого заявника бачитися зі своїм сином та його зобов’язань з утримання дитини, а також справи, в яких перший і третій заявники безуспішно намагалися домогтися права на спільну опіку над другим заявником). Посилаючись на ймовірність конфлікту інтересів, окружний суд висловив сумніви щодо того, що третій заявник може представляти інтереси свого сина у цій справі. Далі суд зазначив таке:
«Однак немає об’єктивної необхідності в подальшому розгляді цього питання, оскільки, на думку цього суду – яку викладено нижче – в будь-якому випадку слід відмовити в затвердженні договору про усиновлення у цій справі, не проводячи додаткової перевірки, і саме таке рішення ухвалив суд першої інстанції, у зв’язку з чим не постає питання про належне представництво інтересів дитини у цій справі.
Ще під час розгляду заяви про часткову передачу [партнерці матері заявника] опіки [над дитиною] суди зауважили, що, хоча сімейне законодавство Австрії не містить юридичного визначення терміну "батьки", з положень сімейного законодавства Австрії, взятих у цілому, достатньо чітко видно, що законодавець виходив з того, що батьківська пара має, у принципі, складатися з двох осіб протилежної статті. Отже, законодавство передусім передбачає, що опіку здійснюють біологічні батьки або, якщо дитина народжена поза шлюбом, біологічна мати. Лише у разі, якщо це неможливо, закон передбачає передачу дитини під опіку інших осіб. Якщо є біологічні батьки (батько і мати), немає необхідності передавати дитину під опіку іншій особі, навіть у разі, якщо – з суто фактичного погляду – ця особа має тісні стосунки з дитиною (див. для порівняння OGH, 7 Ob 144/02 f). Суди наголосили, що така правова позиція не дає підстав для висновку про існування дискримінації щодо одностатевих партнерств і, водночас, що положення сімейного законодавства ґрунтуються, відповідно до біологічної реальності, на присутності пари, яка складається з батьків протилежної статі.
На думку цього суду, ці міркування застосовні й до питання, яке розглядається, а саме – дозволу на усиновлення неповнолітньої дитини одностатевим партнером одного з батьків дитини. Тут так само немає необхідності у створенні додаткового "юридичного батька (матері)" за наявності у дитини обох батьків протилежної статі. Мета жодним чином не полягає в дискримінації одностатевого партнерства матері дитини; натомість, у разі наявності обох батьків протилежної статі насправді немає необхідності у правовій нормі, яка б дозволяла заміну одного з батьків дитини одностатевим партнером другого з її батьків.
Усиновлення неповнолітньої дитини має за своєю суттю створити правовий зв’язок, подібний до того, що існує між біологічними батьками та їхніми дітьми. Як свідчать матеріали справи, що розглядається, біологічний батько регулярно бачиться зі своєю дитиною і, отже, підтримується значущий зв’язок дитини з обома її батьками. Однак за цих обставин немає необхідності в заміні того чи іншого з біологічних батьків дитини одностатевим партнером другого з її батьків шляхом надання дозволу на її усиновлення.
Крім того, у своїй практиці щодо прав батьків бачитися зі своєю дитиною суди загалом і незаперечно визнають, що надзвичайно важливою умовою для подальшого розвитку дитини – як про це свідчать наявні результати психологічних і соціологічних досліджень – є підтримання адекватних особистих контактів дитини з тим з її батьків, який проживає окремо від неї (див., зокрема, EFSlg 100.205). Отже, передбачені законодавством права дитини включають навіть право дитини на особистий контакт з тим з її батьків, який не проживає однією сім’єю з нею (див., зокрема, OGH, 3 Ob 254/03 z). Так само визнається незаперечним той факт, що для гарного розвитку неповнолітньої дитини дуже бажано забезпечити, щоб вона мала особисті стосунки з обома батьками протилежної статі, які опікуються нею – тобто, як зі своєю матір’ю (особою жіночої статі), так і батьком (особою чоловічої статі), а також докладати для цього відповідних зусиль (див. для порівняння EFSlg 89.668). Отже, надзвичайно бажаним і загалом необхідним в інтересах здорового розвитку дитини є підтримання особистих контактів між нею та обома її батьками принаймні на мінімальному рівні (див. для порівняння OGH, 7 Ob 234/99 h). Ці міркування також чітко доводять недоцільність надання дозволу на усиновлення дитини одностатевим партнером одного з її батьків, якщо таке усиновлення призводить до припинення сімейно-правового зв’язку з другим з батьків.
Як вже зазначено вище, така правова позиція жодним чином не означає дискримінації щодо одностатевих партнерств. З цього приводу суд першої інстанції, мотивуючи оскаржуване рішення, правомірно послався на усталену прецедентну практику Європейського суду з прав людини, згідно з якою питання, що стосуються сексуальної орієнтації, належать до сфери захисту права на повагу до приватного і сімейного життя (стаття 8 Конвенції), у зв’язку з чим дискримінація за ознакою сексуальної орієнтації є, по своїй суті, несумісною з гарантіями статей 8 і 14 Конвенції. Водночас суд першої інстанції також правомірно зазначив, що при ухваленні законів у своїх правових системах Договірні держави мають бути наділені певним полем розсуду, яке відповідно ширше тоді, коли між державами немає чіткого консенсусу у відповідній сфері. Зауваживши, що наділення держав полем розсуду не можна трактувати як надання їм карт-бланшу на здійснення дискреційних повноважень, суд першої інстанції зазначив, що у сфері, пов’язаній з правом гомосексуалістів на усиновлення дітей, таке поле вимагає досить широкого трактування, оскільки йдеться про питання, вирішення яких потребує врахування змін у суспільстві. У зв’язку з цим правова система Австрії не передбачає можливості усиновлення дитини одностатевим партнером одного з батьків.
Апелянти не навели жодних переконливих аргументів, щоб довести, що чинні правові норми є дискримінаційними щодо одностатевих партнерів. Навіть якщо йдеться про різностатеву пару, то при усиновленні дитини партнера може бути припинено лише правовий зв’язок між дитиною і тим з її батьків, який має таку саму стать, що й і її усиновлювач. Отже, у такому випадку дитиною продовжують опікуватися двоє батьків протилежної статі. Однак такі умови, що мають важливе значення для розвитку дитини, не діють у випадку її усиновлення одностатевим партнером одного з її батьків; тому немає жодних доказів наявності у зв’язку з цим невиправданої відмінності у ставленні. Крім того, у рішенні Європейського суду з прав людини, на яке послалися апелянти (див. рішення у справі Karner проти Австрії від 24 липня 2003 року), Суд підтвердив, що відмінність у ставленні до осіб, які перебувають в одностатевих стосунках, має вважатися дискримінаційною лише у разі, якщо вона не має об’єктивного та розумного обґрунтування, тобто, якщо вона не служить досягненню легітимної мети або якщо не забезпечено належного пропорційного співвідношення між використовуваними засобами і метою, яка має бути досягнута. Отже, Суд вважатиме відмінність у ставленні такою, що не суперечить положенням Конвенції, лише у разі, якщо наведено відповідні дуже вагомі підстави. Таким чином, на обґрунтування відмінності у ставленні, що ґрунтується на ознаці сексуальної орієнтації, мають бути наведені досить вагомі підстави. Однак при цьому Суд також недвозначно визнав, що необхідність захисту "традиційної сім’ї" є, у принципі, вагомою і законною підставою, яка може служити виправданням відмінності у ставленні з боку національного законодавчого органу. Водночас Суд встановив, що захист сім’ї, в її традиційному розумінні, є доволі абстрактною метою і що для її реалізації може використовуватися широкий спектр конкретних заходів. Для виключення осіб, які перебувають в одностатевих стосунках, зі сфери застосування певних правових норм мають бути наведені вагомі підстави. У зазначеній вище справі, яка стосується права одностатевого партнера померлої особи бути її правонаступником за договором найму житла, Суд встановив, що таких підстав наведено не було.
Проте згадане рішення Суду не підтверджує доводи апелянтів у справі, що розглядається. З огляду на право – яке визнане Судом – передбачати в національній правовій системі заходи із захисту "традиційної сім’ї", слід поважати позицію Австрії в її правовій системі, згідно з якою за загальним правилом та відповідно до біологічної реальності неповнолітня дитина повинна мати двох батьків різної статі. Отже, на думку цього суду, рішення законодавчого органу не передбачати усиновлення дитини одностатевим партнером одного з її батьків з припиненням при цьому правового зв’язку з другим з батьків, що має протилежну стать, безперечно має "легітимну мету". Так само не можна стверджувати, що між цією метою і використовуваними засобами «немає належного пропорційного співвідношення». Усупереч твердженням апелянтів, таке правове становище не ґрунтується на "упередженому ставленні гетеросексуальної більшості до гомосексуального меншості", а лише має забезпечувати, щоб протягом свого розвитку неповнолітні діти регулярно бачилися з обома батьками (жіночої і чоловічої статі). Цю мету необхідно поважати так само, як і рішення матері дитини жити в одностатевому партнерстві. Таким чином, немає очевидних підстав, які б виправдовували позбавлення дитини її сімейно-правового зв’язку з другим з батьків протилежної статі. Тим не менш, саме цього домагалися і продовжують домагатися матір дитини та її партнерка, подавши цю апеляцію.
Отже, з огляду на ці загальні міркування апеляція має бути відхилена.
Питання про допустимість оскарження в касаційному порядку вирішуються відповідно до статей 59(1)(2) і 62(1) закону про непозовне провадження. Хоча фактом є те, що Верховний суд вже виніс одне рішення в цій справі, те рішення стосується законності (часткової) передачі опіки над дитиною одностатевій партнерці матері дитини. Водночас, що стосується питання, яке наразі підлягає вирішенню, а саме – чи є законним усиновлення дитини одностатевим партнером одного з її батьків, то – наскільки відомо цьому суду – на сьогодні немає будь-яких спеціальних рішень Верховного суду з цього конкретного приводу. З цієї причини ухвала, що виноситься зараз, має велике значення з точки зору забезпечення єдності закону, юридичної визначеності та розвитку права».
19. Заявники оскаржили ухвалу в касаційному порядку до Верховного суду. Вони доводили, що спосіб, в якій суди застосовують пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу, свідчить про відмінність у ставленні до різностатевих і одностатевих пар у ситуаціях, коли один з партнерів бажає усиновити біологічну дитину другого з партнерів. У той час як для партнерів у різностатевих парах (у тому числі й для тих, що не перебувають у шлюбі) існує можливість встановлення додаткового дитячо-батьківського зв’язку між дитиною та партнером її батька (матері), така можливість не передбачена для партнерів в одностатевих парах, оскільки одностатевий партнер має замінити дитині біологічного батька (матір). Таким чином, можливість будь-якого повноцінного внутрішньо-сімейного усиновлення для них виключена. Окружний суд намагався виправдати відмінність у ставленні посиланням на необхідність захисту сім’ї, в її традиційному розумінні, та забезпечення дитині можливості зростати в умовах, коли нею опікуються обидва її батьки (чоловічої і жіночої статі). Однак окружний суд не продемонстрував, що для досягнення такої мети потрібно відмовити одностатевим сім’ям у праві на внутрішньо-сімейне усиновлення. Результати нещодавніх досліджень свідчать про те, що одностатеві пари так само здатні виховувати дітей, як і різностатеві пари. До того ж, ця справа не стосується питання про доцільність чи недоцільність виховання другого заявника в одностатевій сім’ї. Він вже є частиною де-факто існуючої одностатевої сім’ї. Отже, питання полягає в тому, чи є правомірною відмова в юридичному визнанні відповідних відносин між ним і першим заявником. Не було продемонстровано необхідності встановлювати розрізнення між неодруженими різностатевими та одностатевими парами. Нарешті, заявники зауважили, що у багатьох європейських державах право на внутрішньо-сімейне усиновлення надається лише подружнім парам. Вони також стверджували, що у випадку, коли держава вирішує – як це зробила Австрія – дозволити внутрішньо-сімейне усиновлення дитини партнерами у парах, які не перебувають у шлюбі, вона не може допускати будь-якого розрізнення за ознакою сексуальної орієнтації.
20. 27 вересня 2006 року Верховний суд відхилив касаційну скаргу заявників. У своєму рішенні він зазначив:
«[Неповнолітній] є біологічною дитиною третього заявника, пані (...), та пана (...), (...) року народження (...) Його мати має одноосібне право опіки над ним. Вона проживає однією сім’єю разом зі своєю партнеркою (першим заявником) і з [дитиною] в (...). Заявники звернулися до суду із заявою про затвердження договору про усиновлення, укладеного 17 лютого 2005 року між першим заявником і неповнолітнім, інтереси якого представляє його мати і якого, за умовами цього договору, має усиновити перший заявник. Але договір передбачає, що перший заявник має замінити йому не матір, а його біологічного батька. Заявники домагаються затвердження судом такого усиновлення, при якому припиняється правовий зв’язок дитини з її біологічним батьком та його родичами відповідно до сімейного законодавства і у той самий час повністю зберігається такий зв’язок дитини з її біологічною матір’ю. Вони просять, щоб суди відхилили відмову батька дитини дати згоду на усиновлення.
Суд першої інстанції відхилив їхню заяву, вирішивши, що стаття 182 Цивільного кодексу відображає явний намір законодавця забезпечити, щоб у разі усиновлення дитини однією особою припинявся правовий зв’язок між дитиною і тим з її батьків, який має таку саму стать, що й і її усиновлювач, і зберігався такий зв’язок між нею і другим з її батьків, що має протилежну стать. Згідно з позицією суду першої інстанції, лише у такому випадку закон дозволяє судам оголосити також про припинення зазначеного зв’язку – не зачепленого усиновленням як таким. На думку суду першої інстанції, усиновлення, якого домагаються заявники і за умовами якого [дитина] усиновлюється жінкою і припиняється правовий зв’язок дитини з її біологічним батьком, а не з біологічною матір’ю, суперечить закону. Таке тлумачення відповідає Конституції і, зокрема, статтям 8 і 14 Європейської конвенції з прав людини. Згідно із прецедентною практикою Європейського суду з прав людини, Договірні держави наділені дуже широким полем розсуду у сфері усиновлення дітей гомосексуалістами, оскільки вирішення таких питань потребує врахування змін у суспільстві і перебуває на перехідній стадії. Отже, питання про те, чи передбачена в Договірній державі можливість для двох осіб однієї статі створювати правовий зв’язок з дитиною на рівних засадах, має вирішувати сама держава з дотриманням обмежень, визначених у пункті 2 статті 8 Конвенції. Законодавство Австрії не передбачає можливості здійснити усиновлення, якого домагаються заявники.
Апеляційний суд залишив у силі рішення суду першої інстанції, вважаючи очевидним те, що в основі законодавства лежить передумова, що під терміном "батьки" слід завжди розуміти двох осіб протилежної статі. Це знайшло своє відображення в законі про опіку, в якому біологічним батькам принципово надається пріоритет над іншими особами. Такі самі міркування застосовні й у сфері законодавства про усиновлення. Положення цього законодавства так само ґрунтуються, відповідно до біологічної реальності, на присутності пари, яка складається з батьків протилежної статі. У разі наявності обох батьків протилежної статі немає необхідності у правовій нормі, що дозволяє замінити одного з батьків дитини одностатевим партнером другого з її батьків; це не означає бажання піддавати одностатевих партнерів дискримінації. У сфері прав на побачення з дитиною також визнається незаперечним той факт, що для гарного розвитку неповнолітньої дитини дуже бажано забезпечити, щоб вона мала особисті стосунки з обома батьками протилежної статі, які опікуються нею – тобто, як зі своєю матір’ю (особою жіночої статі), так і батьком (особою чоловічої статі). Підтримання особистих контактів між дитиною та обома її (біологічними) батьками, принаймні на мінімальному рівні, є бажаною й загалом необхідною умовою для здорового розвитку дитини. Ці міркування можуть також застосовуватися й до усиновлення. Апеляційний суд також підтримав позицію суду першої інстанції про відсутність будь-якої дискримінації щодо одностатевих партнерів з точки зору прецедентної практики Європейського суду з прав людини. Відмінність у ставленні до осіб, які перебувають в одностатевих стосунках, має вважатися дискримінаційною лише у разі, якщо вона не має об’єктивного та розумного обґрунтування, тобто, якщо така правова норма не служить досягненню легітимної мети або якщо не забезпечено належного пропорційного співвідношення між використовуваними засобами і метою, яка має бути досягнута. Відмінність у ставленні вважається такою, що не суперечить Конвенції, якщо наведено відповідні вагомі підстави. Законодавчий орган Австрії мав таку легітимну мету – забезпечити, щоб, зростаючи, діти регулярно бачилися з обома своїми батьками (жіночої і чоловічої статі), адже це потрібно для їхнього розвитку. Цю мету слід поважати так само, як і рішення матері жити в одностатевому партнерстві. Водночас немає підстав, які б виправдовували позбавлення дитини її сімейно-правового зв’язку з другим з батьків, який має протилежну стать.
Апеляційний суд вирішив, що дозвіл на оскарження ухвали в касаційному порядку має бути наданий, оскільки не існує прецедентної практики щодо питання законності усиновлення дитини одностатевим партнером одного з її біологічних батьків.
Зазначена касаційна скарга заявників є прийнятною з огляду на наведені апеляційним судом підстави. Проте вона необґрунтована.
Згідно з пунктом 2 статті 179 Цивільного кодексу дитина може бути усиновлена більше ніж однією особою лише у разі, якщо усиновлювачі є подружньою парою. Юридичне тлумачення цього положення означає, що усиновлення дитини більше ніж однією особою однієї статі (чи то одночасне, чи то послідовне) заборонено.
Друге речення пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу визначає наслідки усиновлення дитини одним усиновлювачем. Якщо дитина усиновлюється тільки названим батьком (названою матір’ю), родинний зв’язок припиняється лише стосовно біологічного батька (біологічної матері) та його (її) родичів. З матеріалів (ErlBem RV 107 BlgNR IX. GP, 21) досить чітко видно, що це положення слід тлумачити як таке, що означає, що немайнові правові зв’язки припиняються лише з біологічним батьком (матір’ю), якого (яку) дитині замінює, відповідно, названий батько (названа мати). Це недвозначно означає, що дитину не можна, наприклад, позбавити її біологічного батька, якщо дитина усиновлюється лише жінкою (див., наприклад: Schwimann in Schwimann, op. cit., § 182, підпункт 3; Stabentheiner in Rummel I § 182, підпункт 2).
Усупереч твердженням заявників, це положення не можна тлумачити широко (у пропонований ними спосіб), так само не існує і законодавчої прогалини, яку, відповідно, необхідно було б заповнити за аналогією права. Як свідчать матеріали (op. cit., 11), головна мета усиновлення – забезпечити благополучний розвиток неповнолітньої дитини (принцип захисту). Усиновлення має становити належний механізм покладення на відповідних відповідальних осіб обов’язків з опіки і виховання щодо дітей, які не мають батьків, дітей з сімей, які розпалися, або дітей, батьки яких з якихось причин не в змозі забезпечити своїм дітям належне виховання або, можливо, навіть відмовляються від своїх дітей. Однак ця мета може бути досягнута лише за умови, якщо усиновлення дозволяє відтворити, наскільки це можливо, умови, що існують у біологічній сім’ї.
Судова практика (6 Ob 179/05z) також свідчить про те, що зв’язок між дитиною і усиновлювачем слід розуміти як соціальний і психологічний зв’язок, подібний тому, що існує між біологічними батьками та їхніми дітьми. Модель дитячо-батьківських відносин у контексті усиновлення неповнолітніх дітей формується під впливом конкретних соціальних і психологічних зв’язків, які існують між батьками і підростаючим поколінням. Ці відносини – на додаток до соціально-типових відносин фізичної та особистої близькості (спільне господарство, піклування батьків про фізичні та психологічні потреби своєї дитини) – включають також емоційні зв’язки, порівнювані з любов’ю між батьками та дітьми, а також передбачають особливу роль батьків як наставників і моделей для наслідування.
Пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу встановлює загальну заборону (тобто, не лише у випадку одностатевих партнерів) на усиновлення дитини особою чоловічої статі, якщо зберігається правовий родинний зв’язок з біологічним батьком дитини, та на усиновлення дитини особою жіночої статі, якщо такий зв’язок зберігається з біологічною матір’ю. Отже, згідно з пунктом 2 статті 182 у разі усиновлення дитини одним усиновлювачем, він сам не вирішує, якого з батьків він має замінити дитині, а може замінити їй лише того з них, хто має таку саму стать, що і він. Тому усиновлення дитини партнеркою біологічної матері юридично неможливе.
Усупереч позиції заявників, це положення також витримує випробування на відповідність до Конституції (з точки зору основоположних прав). У справі Fretté проти Франції, Європейський суд з прав людини мав визначити, чи становить дискримінацію відмова органів влади дозволити усиновлення дитини гомосексуалістом. У своєму рішенні від 26 лютого 2002 року Суд визнав, що усиновлення означає "забезпечення дитини сім’єю, а не сім’ї дитиною". На думку Суду, саме держава має подбати про те, щоб особи, які вирішили усиновити дитину, були спроможні забезпечити дитину найприйнятнішим у всіх відношеннях сімейним оточенням. З огляду, зокрема, на значні розбіжності в думках національних і міжнародних експертів стосовно можливих наслідків усиновлення дитини одним або кількома одностатевими батьками, а також на нестачу дітей для задоволення попиту на усиновлення, держави мають бути наділені широким полем розсуду у цій сфері. Відмова в дозволі на усиновлення дитини гомосексуалістом (лесбіянкою) не становитиме порушення статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 8, якщо така відмова має легітимну мету, а саме – захист найвищих інтересів дитини, і не порушує принцип забезпечення пропорційного співвідношення між використовуваними засобами та поставленою метою.
Заявники не навели доказів – і так само немає й інших доказів – які б свідчили про те, що норми, які містяться в пункті 2 статті 182 Цивільного кодексу Австрії, виходять за межі розсуду, наданого Європейським судом, або порушують принцип пропорційності. Отже, Верховний Суд не має сумнівів щодо того, що це положення відповідає Конституції, тимчасом як така відповідність ставиться під сумнів заявниками.
У зв’язку з юридичною неможливістю зазначеного усиновлення немає також і необхідності у подальшому з’ясуванні, чи задоволені умови для застосування виняткового заходу, передбаченого пунктом 3 статті 181 Цивільного кодексу, а саме – для відхилення відмови батька дати згоду на усиновлення».
24 жовтня 2006 року це судове рішення було вручено адвокату заявників.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА
A. Усиновлення
21. Термінам «мати» і «батько» Цивільний кодекс (Allgemeines Bürgerliches Gesetzbuch) дає такі визначення:
У статті 137b зазначено:
«Матір’ю є жінка, яка народила дитину».
Стаття 138 передбачає:
«1) Батьком дитини є чоловік,
1. який на момент народження дитини перебуває у шлюбі з матір’ю дитини або, будучи чоловіком матері, помер не раніше, ніж за триста днів до народження дитини, або
2. який визнав своє батьківство, або
3. батьківство якого було встановлено судом».
22. До справи, що розглядається, мають стосунок такі положення Цивільного кодексу:
положення статті 179, які – у частині, що стосується справи – передбачають:
«1) Усиновлювачем дитини може бути повнолітня дієздатна особа (...) Внаслідок усиновлення створюється батьківсько-дитячий зв’язок між усиновлювачем і дитиною.
2) Усиновлення дитини більше ніж однією особою, чи то одночасне, чи то послідовне (при існуванні правового зв’язку з першим усиновлювачем), дозволяється лише в разі, якщо усиновлювачі є подружньою парою. Як правило, подружжя можуть усиновити дитину лише спільно. Винятком можуть бути випадки, коли усиновлювана дитина є біологічною дитиною другого з подружжя, коли один з подружжя ще не досяг повноліття або не відповідає вимозі щодо необхідної різниці у віці з дитиною, що усиновлюється, коли місцезнаходження одного з подружжя невідоме протягом щонайменше одного року, коли подружжя не підтримують подружніх стосунків протягом щонайменше трьох років, або коли існують аналогічні та надзвичайно серйозні підстави, з огляду на які дитина може бути усиновлена лише одним з подружжя».
23. Згідно зі статтею 179а Цивільного кодексу усиновлення вимагає наявності письмового договору між усиновлювачем та усиновлюваною дитиною (якщо вона неповнолітня, її інтереси представляє законний представник) та затвердження такого договору компетентним судом.
24. Суд має затвердити договір, якщо він відповідає інтересам дитини, і якщо вже існує зв’язок, аналогічний зв’язку між біологічним батьком (матір’ю) і дитиною, або якщо є намір створити такий зв’язок (стаття 180а Цивільного кодексу).
25. Стаття 181 Цивільного кодексу (у редакції, чинній на час подій у справі, та в частині, що стосується цієї справи) передбачала таке:
«1) Договір може бути затверджений лише у разі наявності згоди на усиновлення з боку таких осіб:
1. батьків неповнолітньої усиновлюваної дитини;
2. подружжя усиновлювача;
3. подружжя усиновлюваної дитини;
4. усиновлюваної дитини, якщо вона досягла 14-річного віку;
(...)
3) У разі, якщо одна з осіб, зазначених у підпунктах 1-3 пункту 1, безпідставно відмовляється дати згоду на усиновлення, тоді на клопотання з боку однієї зі сторін суд відхиляє таку відмову».
26. Згідно з прецедентною практикою національних судів відхилення відмови сторони дати згоду на усиновлення є винятковим заходом, застосування якого можливе лише у разі, якщо інтереси дитини в усиновленні явно переважують інтереси біологічного батька (матері), наприклад, у побаченні з дитиною. Його застосування також можливе у разі, якщо така відмова є безпідставною з точки зору моралі – наприклад, якщо батько (матір), який (яка) відмовляється дати згоду, постійно виявляє крайню ворожість щодо такої сім’ї або є винним (винною) у кричущому нехтуванні обов’язками, які він (вона) зобов’язаний (зобов’язана) виконувати за законом стосовно дитини, що призвело до довготривалих негативних наслідків для розвитку дитини або могло б призвести до таких наслідків, якби не втручання третіх осіб.
27. Стаття 182 Цивільного кодексу визначає наслідки усиновлення. Вона передбачає таке:
«1) Ті самі права, що виникають внаслідок народження від законних батьків, усиновлення породжує між усиновлювачем та його нащадками, з одного боку, та, з іншого боку, між усиновленою дитиною та її нащадками, які не досягли повноліття на момент набрання чинності рішенням про усиновлення.
2) Якщо дитина усиновлюється подружньою парою, тоді на момент набрання чинності рішенням про усиновлення припиняється сімейно-правовий зв’язок – окрім правового родинного зв’язку як такого (стаття 40) – між біологічними батьками та їхніми родичами, з одного боку, і усиновлюваною дитиною та її нащадками, які не досягли повноліття на момент набрання чинності рішенням про усиновлення, з другого боку, за винятком випадків, визначених статтею 182а. Якщо дитина усиновлюється тільки названим батьком (названою матір’ю), правовий зв’язок припиняється лише стосовно біологічного батька (біологічної матері) та його (її) родичів; що стосується правового зв’язку з іншим батьком (матір’ю), який після усиновлення дитини зберігається, то про припинення такого зв’язку з цим батьком (матір’ю) суд оголошує лише за умови наявності його (її) згоди. Зазначений зв’язок припиняється з дати подання заяви про згоду на усиновлення, але не раніше дати набрання чинності рішенням про усиновлення».
Як свідчить постанова Верховного суду у справі, що розглядається, це положення слід розуміти як таке, що виключає можливість усиновлення дитини одного з партнерів другим партнером в одностатевій парі.
28. У разі усиновлення припиняються всі сімейно-правові зв’язки, окрім правового родинного зв’язку між усиновлюваною дитиною та її біологічним батьком (матір’ю) або її батьками. Це означає, зокрема, що біологічні батьки (або один з них) втрачають всі батьківські права, такі як право опіки, право бачитися з дитиною та права на інформацію та консультацію (див. нижче).
29. Згідно зі статтею 182a Цивільного кодексу після усиновлення у біологічного батька (матері) або у батьків залишаються допоміжні зобов’язання з утримання дитини. Також зберігається і зв’язок за спадковим правом: згідно зі статтею 182b за усиновленою дитиною зберігаються права на спадщину від її біологічних батьків, тимчасом як біологічні батьки та їхні нащадки мають допоміжні права на спадщину від усиновленої дитини; спадкові права усиновлювачів та їхніх нащадків мають пріоритет над цими правами.
30. З наведених вище положень Цивільного кодексу випливає, що усиновлення за австрійським законодавством може бути або спільним усиновленням, здійснюваним парою (таке право передбачене лише для пар, які перебувають у шлюбі), або усиновленням дитини однією особою. Коли йдеться про усиновлення дитини одним усиновлювачем, він може бути гетеросексуалом і проживати з іншою особою, перебуваючи з нею у шлюбі (у такому випадку можливість здійснити усиновлення однією особою дуже обмежена), проживати з іншою особою поза шлюбом або проживати на самоті. Це також може бути гомосексуальна особа, що перебуває в зареєстрованому партнерстві або у неформальному союзі з іншою особою, або проживає на самоті.
31. Можливість внутрішньо-сімейного усиновлення – тобто, усиновлення біологічної дитини одного з партнерів другим з партнерів – передбачена для різностатевих пар (незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі) і не передбачена для одностатевих пар.
32. Наразі на розгляді перебуває проект закону про внесення змін до положень Цивільного кодексу, які регулюють відносини між батьками і дитиною та право носити ім’я, а також змін до ряду інших законів (Kindschaftsrechts- und Namensrechtsänderungsgesetz). Він не містить будь-яких пропозицій про внесення змін до положень, про які йдеться у цій справі, зокрема, до статей 179 – 182 Цивільного кодексу. Хоча у пропонованих поправках нумерацію цих статей змінено, їхня редакція залишена без змін.
B. Одностатеві пари
33. Згідно зі статтею 44 Цивільного кодексу одностатеві пари не мають права одружуватися (з цього приводу див. рішення у справі Schalk і Kopf проти Австрії від 24 червня 2010 року, № 30141/04). Стаття 44 Цивільного кодексу передбачає:
«Шлюбний договір є основою сімейних відносин. За шлюбним договором дві особи протилежної статі заявляють про свій законний намір жити разом у непорушному шлюбному союзі, народжувати й ростити дітей та підтримувати один одного».
34. 1 січня 2010 року закон про зареєстроване партнерство набрав чинності. Він передбачає для одностатевих пар можливість зареєструвати своє партнерство.
35. Стаття 2 закону про зареєстроване партнерство передбачає таке:
«Зареєстроване партнерство може бути сформоване тільки двома особами однієї статі (зареєстрованими партнерами). При цьому вони беруть на себе зобов’язання підтримувати довготривалі стосунки зі взаємними правами та обов’язками».
36. Норми, які регулюють питання створення зареєстрованого партнерства і визначають наслідки створення та розірвання такого партнерства, аналогічні нормам, які регулюють питання шлюбу (детальніше див. згадане вище рішення у справі Schalk і Kopf, §§ 16-23). Передбачається, що, як і подружні пари, пари, які перебувають у зареєстрованому партнерстві, мають вести спільне життя як подружжя в усіх відношеннях, мати спільний побут, з повагою ставитися один до одного та надавати взаємну допомогу (пункти 2 і 3 статті 8). Зареєстровані партнери мають ті самі зобов’язання з утримання, що й подружжя (стаття 12). Закон про зареєстроване партнерство також відображає широкий спектр змін до чинного законодавства, покликаних наділити зареєстрованих партнерів таким самим статусом, який мають подружжя у багатьох інших сферах права, таких як спадкове право, трудове право, право соціального забезпечення та соціального страхування, податкове право, адміністративно-процесуальне право, питання захисту даних і державної служби, паспортів і реєстрації, а також у сфері прав іноземців.
37. Однак деякі відмінності між шлюбом і зареєстрованим партнерством залишаються, найважливіші з яких стосуються батьківських прав. Наприклад, можливість скористатися допоміжними репродуктивними технологіями мають лише різностатеві пари, які перебувають або не перебувають у шлюбі (стаття 2(1) закону про штучне запліднення – Fortpflanzungsmedizingesetz).
38. Крім того, зареєстровані партнери не мають права на спільне усиновлення дитини, як і права на внутрішньо-сімейне усиновлення.
39. У пункті 4 статті 8 закону про зареєстроване партнерство зазначається:
«Зареєстровані партнери не мають права на спільне усиновлення дитини; не дозволяється й усиновлення дитини зареєстрованого партнера другим з партнерів».
40. Водночас, усиновлення дитини однією особою, яка перебуває у зареєстрованому партнерстві, дозволяється: поправка до підпункту 2 пункту 1 статті 181 Цивільного кодексу, внесена у той самий час, коли ухвалювався закон про зареєстроване партнерство, передбачає, що на усиновлення дитини зареєстрованим партнером має бути надана згода другого партнера.
41. У загальному розділі пояснювальної записки до законопроекту (Erläuterungen zur Regierungsvorlage, додаток 485 до протоколу Національної ради, XXIV GP) зазначено, що мета закону про зареєстроване партнерство полягає в забезпеченні формального механізму визнання одностатевих пар та надання юридичної сили відносинам таких партнерів, з урахуванням, зокрема, відповідних тенденцій в інших європейських країнах. Однак законодавець на мав наміру включати до чинного закону будь-які положення стосовно дітей або вносити до нього зміни з цього питання. З цього приводу в пояснювальній записці зазначено, що для зареєстрованих партнерів можливість спільного усиновлення дитини виключена, так само як і можливість усиновлення дитини одного із зареєстрованих партнерів другим партнером.
42. У спеціальному коментарі щодо пункту 4 статті 8 закону про зареєстроване партнерство пояснюється, що це положення містить заборону на усиновлення, запроваджену у відповідь на неодноразові пропозиції, які надійшли під час процедури консультацій. Крім того у коментарях висловлено думку, що рішення Європейського суду з прав людини у справі E.B. проти Франції (№ 435466/02, від 22 січня 2008 року) і згадане вище рішення у справі Fretté не можуть ураховуватися в цьому контексті, оскільки в них йдеться лише про здатність заявників виховувати дитину. Це питання може бути врегульоване законодавчим органом. Крім того, у будь-якому випадку можливість внутрішньо-сімейного усиновлення або спільного усиновлення зареєстрованими партнерами виключена, оскільки на даному етапі відповідні положення австрійського законодавства не допускають ситуацій, коли дитина юридично має двох батьків або двох матерів.
43. У спеціальному коментарі щодо поправок до підпункту 2 пункту 1 статті 181 Цивільного кодексу лише зазначено, що відповідної поправки не було включено до законопроекту через недогляд, але це упущення згодом було виправлено.
C. Діти, народжені поза шлюбом
44. Згідно зі статтею 166 Цивільного кодексу дитина, народжена поза шлюбом, перебуває під одноосібною опікою своєї матері (тобто, матір виконує батьківські обов’язки, піклується про дитину і виховує її, представляє інтереси дитини при вирішенні правових питань і управляє її майном).
45. Якщо батьки дитини, народженої поза шлюбом, живуть однією сім’єю, вони можуть домовитися про спільне здійснення опіки, що передбачено статтею 167 Цивільного кодексу. Після внесення до Цивільного кодексу поправки, яка набрала чинності 1 липня 2001 року, батьки дитини, народженої поза шлюбом, можуть також домовитися про спільне здійснення опіки, якщо вони не живуть однією сім’єю. Договір про спільне здійснення опіки підлягає затвердженню судом, який має визначити, чи відповідає такий договір інтересам дитини.
46. Обоє батьків зобов’язані забезпечувати утримання дитини (пункт 1 статті 140 Цивільного кодексу). Загалом утримання має забезпечуватися в натуральній формі. Той з батьків, який живе окремо від дитини, має брати участь в її утриманні шляхом сплати аліментів.
47. Згідно з пунктом 1 статті 148 Цивільного кодексу той з батьків, який живе окремо від дитини, має право бачитися з нею. З 1 липня 2001 року дитина також має право на побачення з таким батьком (матір’ю) (тимчасом як до зазначеної дати це вважалося прерогативою батька (матері)). Батьки і дитина мають домовитися про порядок здійснення ними своїх прав на побачення один з одним. Якщо вони не в змозі досягти згоди, тоді суд – на клопотання однієї із зацікавлених осіб і з урахуванням потреб та побажань дитини – повинен встановити порядок побачень відповідно до інтересів дитини.
48. Крім того, згідно з пунктом 1 статті 178 Цивільного кодексу той з батьків, який не здійснює опіки над дитиною, має право на отримання інформації про певні важливі питання стосовно дитини, які не можуть вирішуватися без погодження з ним.
III. МІЖНАРОДНІ КОНВЕНЦІЇ ТА МАТЕРІАЛИ РАДИ ЄВРОПИ
A. Конвенція ООН про права дитини
49. Конвенція про права дитини була прийнята Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 20 листопада 1989 року і набрала чинності 2 вересня 1990 року. Вона була ратифікована всіма державами-членами Ради Європи. Відповідні положення Конвенції передбачають таке:
Стаття 3
«1. В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.
2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходів.
3. Держави-учасниці забезпечують, щоб установи, служби і органи, відповідальні за піклування про дітей або їх захист, відповідали нормам, встановленим компетентними органами, зокрема, в галузі безпеки й охорони здоров’я та з точки зору численності і придатності їх персоналу, а також компетентного нагляду».
Стаття 21
«Держави-учасниці, які визнають і/чи дозволяють існування системи усиновлення, забезпечують, щоб найкращі інтереси дитини враховувалися в першочерговому порядку, і вони:
а) забезпечують, щоб усиновлення дитини дозволяли лише компетентні власті, які визначають згідно із застосовуваними законом і процедурами та на підставі всієї інформації, що має відношення до справи і достовірна, що усиновлення допустимо з огляду на статус дитини щодо батьків, родичів і законних опікунів і що, якщо потрібно, зацікавлені особи дали свою усвідомлену згоду на усиновлення на підставі такої консультації, яка може бути необхідною;
(...)»
B. Європейська конвенція про усиновлення дітей (переглянута) 2008 року
50. Переглянута Європейська конвенція про усиновлення дітей була відкрита для підписання 27 листопада 2008 року і набрала чинності 1 вересня 2011 року. Вона була ратифікована сьома державами, а саме: Данією, Фінляндією, Нідерландами, Норвегією, Румунією, Іспанією та Україною. Австрія не ратифікувала і не підписала Конвенцію.
51. Як зазначено у преамбулі до Конвенції 2008 року, однією з причин перегляду було те, що деякі з положень Європейської конвенції 1967 року про усиновлення дітей виявилися застарілими і такими, що суперечили прецедентній практиці Європейського суду з прав людини. Відповідні положення Конвенції 2008 року передбачають таке:
Стаття 4 - Рішення про усиновлення
«1. Компетентний орган не приймає рішення про усиновлення, якщо не є переконаним, що усиновлення відповідатиме найвищим інтересам дитини.
2. У кожному випадку компетентний орган приділяє особливу увагу важливості того, що усиновлення забезпечує дитину стабільними та гармонійними домашніми умовами».
Стаття 7 - Умови усиновлення
«1. Закон дозволяє усиновлювати дитину:
a. двом особам різної статі:
i) які перебувають у шлюбі між собою або
ii) які перебувають у зареєстрованому партнерстві, якщо такий інститут існує;
b. одній особі.
2. Держави можуть поширювати дію цієї Конвенції на одностатеві пари, які одружені або перебувають у зареєстрованому партнерстві. Вони також можуть поширювати дію цієї Конвенції на різностатеві й одностатеві пари, які разом проживають у постійних стосунках».
Стаття 11 - Наслідки усиновлення
«1. Унаслідок усиновлення дитина стає повноправним членом сім’ї усиновлювача (усиновлювачів) і має стосовно усиновлювача (усиновлювачів) та його або їхньої сім’ї такі самі права й обов’язки, як і діти усиновлювача (усиновлювачів), батьківство яких установлено законом. Усиновлювач (усиновлювачі) має батьківську відповідальність стосовно дитини. Усиновлення припиняє правові відносини між дитиною та її батьком, матір’ю та сім’єю походження.
2. Проте один з подружжя або партнер усиновлювача, незалежно від того чи перебуває він у зареєстрованих відносинах, зберігає свої права та обов’язки стосовно усиновленої дитини, якщо остання є його дитиною, якщо іншого не встановлено законом.
(...)»
52. У пояснювальній доповіді до Конвенції 2008 року (у розділі «Загальні міркування») зазначається:
«14. У певному сенсі, належна практика усиновлення неодмінно вимагає дотримання лише одного принципу – забезпечення, щоб усиновлення відповідало найвищим інтересам дитини, як це зазначено в пункті 1 статті 4 Конвенції. (...)»
53. У розділі «Стаття 7 – Умови усиновлення» пояснювальної доповіді (у частині, що має стосунок у даному контексті) зазначається:
«42. Ця стаття передбачає, що усиновлення може бути здійснене або парою, або однією особою.
43. Дія Конвенції 1967 року поширювалася лише на різностатеві подружні пари, тоді як дію переглянутої Конвенції було поширено також на різностатеві неодружені пари, що перебувають у зареєстрованому партнерстві у державах, які визнають такий інститут. Таке регулювання враховує відповідну тенденцію, що спостерігається в багатьох державах.
(...)
45. Що стосується пункту 2, то враховано той факт, що деякі Договірні держави (Швеція у 2002 році і Сполучене Королівство у 2005 році) денонсували Конвенцію 1967 року на тій підставі, що згідно з їхнім національним законодавством зареєстровані одностатеві партнери можуть звернутися зі спільною заявою про усиновлення дитини, а це не відповідає Конвенції. Аналогічні ситуації в інших державах також могли призвести до денонсації Конвенції 1967 року. Водночас також було враховано й те, що наділення зареєстрованих одностатевих партнерів правом на спільне усиновлення дитини не було тим рішенням, з яким на сьогодні готова погодитися велика кількість Договірних держав.
46. За цих обставин пункт 2 має надавати тим державам, які бажають цього, можливість поширювати дію переглянутої Конвенції, передбачивши можливість усиновлення дитини одностатевими парами, які перебувають у шлюбі або зареєстрованому партнерстві. При цьому така практика – коли в документах Ради Європи запроваджуються інноваційні положення і водночас за Договірними сторонами залишається право на свій розсуд вирішувати питання про можливість їх застосування – не є незвичайною (...)
47. Держави також можуть поширювати дію цієї Конвенції на різностатеві та одностатеві пари, які проживають разом, перебуваючи у постійних стосунках. Визначення критеріїв оцінки постійності таких стосунків є питанням, яке Договірні сторони вирішують на свій розсуд».
C. Рекомендація Комітету міністрів Ради Європи
54. Рекомендація CM/Rec(2010)5 Комітету міністрів Ради Європи державам-членам «Про заходи з боротьби проти дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності», ухвалена 31 березня 2010 року, охоплює широкий спектр сфер, в яких лесбіянки, геї, бісексуали або транссексуали можуть зіткнутися з дискримінацією. У розділі рекомендації, який стосується «права на повагу до приватного та сімейного життя», зазначено таке:
«23. Якщо національне законодавство надає права та обов’язки парам, які не перебувають у шлюбі, держави-члени повинні забезпечувати, щоб вони застосовувалися без дискримінації як до одностатевих, так і до різностатевих пар, у тому числі щодо пенсій у разі втрати годувальника та житлових прав.
24. Якщо національне законодавство визнає зареєстровані одностатеві партнерства, держави-члени повинні прагнути забезпечити, щоб їхній правовий статус, а також їхні права та обов’язки були еквівалентні правовому статусу, правам і обов’язкам гетеросексуальних пар за аналогічної ситуації.
25. Якщо національне законодавство не визнає та не встановлює права чи обов’язки для зареєстрованих одностатевих партнерств і пар, які не перебувають у шлюбі, держави-члени мають розглянути можливість надання одностатевим парам – без будь-якої дискримінації, в тому числі щодо різностатевих пар – юридичних або інших засобів вирішення практичних проблем, пов’язаних із соціальною реальністю, в якій вони живуть.
(...)
27. Враховуючи, що при прийнятті рішення щодо всиновлення дитини передусім повинні братися до уваги найкращі інтереси дитини, держави-члени, національне законодавство яких допускає всиновлення дітей особами, що не перебувають у шлюбі, повинні забезпечити, щоб таке законодавство застосовувалося без дискримінації за ознаками сексуальної орієнтації або ґендерної ідентичності».
IV. ПОРІВНЯЛЬНЕ ПРАВО
A. Дослідження, проведене Комісаром Ради Європи з прав людини
55. Доповідь Комісара Ради Європи з прав людини за результатами нещодавно проведеного ним дослідження на тему «Дискримінація за ознаками сексуальної орієнтації та ґендерної ідентичності в Європі» (Видавництво Ради Європи, червень 2011 року) містить таку інформацію з цього питання:
«Представники ЛГБТ-спільноти [лесбіянки, геї, бісексуали і транссексуали] можуть усиновити дитину відповідно до однієї з трьох процедур. Самотня жінка-лесбіянка (або чоловік-гей) може звернутися із заявою про усиновлення нею (ним) дитини (усиновлення самотнім чоловіком (жінкою)). Крім того, партнер в одностатевій парі може усиновити біологічних або прийомних дітей свого партнера без припинення законних прав першого з батьків. Йдеться про так зване "внутрішньо-сімейне усиновлення", при якому дитина отримує двох законних опікунів. Внутрішньо-сімейне усиновлення також забезпечує захист батьків, оскільки вони обоє отримують таким чином юридично визнаний батьківський статус. Відсутність можливості внутрішньо-сімейного усиновлення дитини позбавляє дитину і названого батька (матір) відповідних прав у разі смерті біологічного батька (матері) або у разі розірвання шлюбу, роздільного проживання подружжя або настання інших обставин, які перешкоджають батькові (матері) виконувати батьківські обов’язки. Дитина також позбавляється права на спадщину від названого батька (матері). Більше того, у повсякденному житті відсутність внутрішньо-сімейного усиновлення виключає можливість отримання відпустки для догляду за дитиною, що може створювати фінансові проблеми для ЛГБТ-сімей. Третя процедура – це спільне усиновлення дитини одностатевою парою.
У десяти державах-членах (Бельгія, Данія, Фінляндія, Німеччина, Ісландія, Нідерланди, Норвегія, Іспанія, Швеція та Сполучене Королівство) партнери в одностатевих парах мають право на внутрішньо-сімейне усиновлення. Окрім Фінляндії і Німеччини, ці держави-члени також надають одностатевим парам право на спільне усиновлення. В Австрії та Франції можливість внутрішньо-сімейного усиновлення для партнерів в одностатевих парах не передбачена, але ті з них, які перебувають у зареєстрованому партнерстві, мають деякі батьківські права і обов’язки. Можливості спільного усиновлення і внутрішньо-сімейного усиновлення наразі не передбачають 35 держав-членів: Албанія, Андорра, Вірменія, Азербайджан, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Хорватія, Кіпр, Чеська Республіка, Естонія, Грузія, Греція, Угорщина, Ірландія, Італія, Латвія, Ліхтенштейн, Литва, Люксембург, Мальта, Молдова, Монако, Чорногорія, Польща, Португалія, Румунія, Російська Федерація, Сан-Марино, Сербія, Словаччина, Словенія, Швейцарія, "колишня Югославська Республіка Македонія", Туреччина та Україна. (...)»
B. Додаткова порівняльно-правова інформація
56. Судячи з наявної у Суду інформації і, зокрема, з результатів дослідження щодо тридцяти дев’яти держав-членів Ради Європи, на додаток до десяти держав-членів (Бельгії, Данії, Фінляндії, Німеччини, Ісландії, Нідерландів, Норвегії, Іспанії, Швеції та Сполученого Королівства (за винятком Північної Ірландії)), згаданих у доповіді Комісара Ради Європи з прав людини, ще одна держава-член, Словенія, як свідчить нещодавня прецедентна практика її судів, дозволила внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами в одностатевих парах.
57. За інформацією, що є в розпорядженні Суду, у більшості (двадцяти чотирьох державах-членах) з тридцяти дев’яти держав-членів Ради Європи право на внутрішньо-сімейне усиновлення передбачено лише для пар, які перебувають у шлюбі.
Десять держав-членів (Бельгія, Ісландія, Нідерланди, Португалія, Румунія, Росія, Словенія, Іспанія, Україна і Сполучене Королівство (за винятком Північної Ірландії)) передбачають можливість внутрішньо-сімейного усиновлення також і для пар, які не перебувають у шлюбі. У шістьох із зазначених держав можливість внутрішньо-сімейного усиновлення передбачена як для неодружених різностатевих пар, так і неодружених одностатевих пар, тоді як у чотирьох державах (Португалії, Румунії, Росії та Україні) така можливість – як і в Австрії – передбачена лише для неодружених різностатевих пар, а неодружені одностатеві пари її не мають.
У решті держав, охоплених зазначеним дослідженням, запроваджено інші підходи – зокрема, можливість внутрішньо-сімейного усиновлення передбачена для подружніх пар та зареєстрованих партнерів (наприклад, у Німеччині та Фінляндії), тимчасом як для неодружених пар (чи то різностатевих, чи то одностатевих) вона не передбачена.
ЩОДО ПРАВА
III. СКАРГА ПРО ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ, ВЗЯТОЇ У ПОЄДНАННІ ЗІ СТАТТЕЮ 8
58. Посилаючись на статтю 14 Конвенції, взяту у поєднанні зі статтею 8, заявники скаржилися на те, що при здійсненні ними свого права на сімейне життя вони зазнали дискримінації у зв’язку з сексуальною орієнтацією першого і третього заявників. Вони стверджували, що немає об’єктивних і розумних підстав для того, щоб, дозволяючи усиновлення дитини одного з партнерів другим партнером у різностатевих парах (незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі), водночас забороняти усиновлення дитини одного з партнерів другим партнером в одностатевих парах.
Стаття 8 Конвенції передбачає таке:
«1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».
Стаття 14 передбачає:
«Користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою – статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою».
А. Щодо прийнятності
59. Уряд стверджував, що заяву слід оголосити неприйнятною як явно необґрунтовану. Він доводив, що факти справи свідчать про відсутність підстав для порушення питання про дискримінацію. Зокрема, він стверджував, що національні суди відмовилися надати дозвіл на усиновлення другого заявника, мотивуючи відмову тим, що з боку його батька не було згоди на усиновлення і що воно не було в інтересах дитини. Отже, юридична неможливість усиновлення гомосексуалістом дитини свого партнера, яка випливає з пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу, не відігравала ніякої ролі. На думку Уряду, заявники, таким чином, домагаються від Суду абстрактного аналізу цього положення.
60. Отже, як видається, доводи Уряду полягають у тому, що – у значенні статті 34 Конвенції – заявники не можуть вважати себе потерпілими від стверджуваного порушення Конвенції, оскільки вони, як свідчать конкретні обставини справи, не потрапили безпосередньо під дію оскаржуваного закону. Проте Суд зазначає, що Уряд не висунув на цій підставі конкретного заперечення щодо прийнятності. Суд вважає за доцільне розглянути порушені Урядом питання в контексті розгляду справи по суті.
61. Суд вважає, що ця заява не є явно необґрунтованою у значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною за інших підстав. Тому вона оголошується прийнятною.
В. Щодо суті
1. Доводи сторін
a) Заявники
62. Заявники стверджували, що їхня ситуація відносно схожа на ситуацію різностатевих пар, які виховують дітей. Вони послалися на результати численних наукових досліджень, які підтверджують той факт, що розвиток дітей у сім’ях з одностатевими батьками відбувається з таким самим успіхом, що й у сім’ях з батьками різної статі.
63. Заявники послалися на те, що можливість внутрішньо-сімейного усиновлення передбачена для подружніх пар. Згідно з австрійським законодавством одностатевим парам не дозволено укладати шлюб. Навіть якщо вони зареєструють своє партнерство, вони все одно не матимуть права на внутрішньо-сімейне усиновлення, про що конкретно зазначено в пункті 4 статті 8 закону про зареєстроване партнерство. Водночас заявники наголосили, що не мають наміру обстоювати право, яке передбачене лише для сімей, заснованих на шлюбі.
64. Вони наголосили, що ключовим питанням в їхній справі є відмінність у ставленні до неодружених різностатевих пар і неодружених одностатевих пар. Австрійське законодавство передбачає можливість внутрішньо-сімейного усиновлення для різностатевих пар, які не перебувають у шлюбі, тоді як для одностатевих пар, які не перебувають у шлюбі, такої можливості не передбачено. Заявники доводили, що йдеться про принципову відмінність від справи Gas і Dubois проти Франції (№ 25951/07, рішення від 15 березня 2012 року), оскільки французьке законодавство передбачає можливість внутрішньо-сімейного усиновлення лише для пар, які перебувають у шлюбі. Тому в цій справі порушується питання, аналогічне тому, яке розглядалося Судом у справі Karner проти Австрії (№ 40016/98, ECHR 2003‑IX), адже одностатевим парам відмовляють у праві, яким користуються неодружені різностатеві пари. Крім того, вони вказували на той факт, що лише чотири держави-члени Ради Європи займають таку саму позицію, що й Австрія, тобто, передбачають можливість внутрішньо-сімейного усиновлення для партнерів у різностатевих парах, які не перебувають у шлюбі, і водночас встановлюють заборону на таке усиновлення для партнерів в одностатевих парах. У переважній більшості держав-членів можливість внутрішньо-сімейного усиновлення або передбачена лише для пар, які перебувають у шлюбі, або також і для пар, які не перебувають у шлюбі, незалежно від їхньої сексуальної орієнтації.
65. Заявники стверджували, що під час зазначеного судового розгляду до них насправді поставилися інакше. У національних судах вони доводили, що відмова батька другого заявника дати згоду на усиновлення була безпідставною, оскільки він діяв проти інтересів дитини. Отже, інтереси другого заявника в усиновленні переважували інтереси його батька в запереченні проти усиновлення. Таким чином, вони доводили, що суд повинен був відхилити відмову батька, як це передбачено пунктом 3 статті 181 Цивільного кодексу. Якби таке питання стосувалося різностатевої пари, тоді районний суд мав би провести детальний розгляд і винести з цього питання окреме рішення. Проте у справі заявників він не досліджував відповідних фактів на тій підставі, що, у будь-якому випадку, австрійське законодавство виключало можливість усиновлення, якого вони домагалися. Цю позицію недвозначно підтримав Верховний суд.
66. Заявники наголосили, що суть їхньої скарги полягає в тому, що їх автоматично позбавляють будь-якої можливості усиновлення. Таким чином, справа є аналогічною до справи E.B. проти Франції ([ВП], № 43546/02, рішення від 22 січня 2008), оскільки вони позбавлені будь-якої реальної можливості усиновлення з огляду на сексуальну орієнтацію першого і третього заявників.
67. Заявники звернули увагу на аргумент Уряду про те, що австрійське законодавство про усиновлення має на меті захист інтересів дитини. Згідно з практикою Суду саме Уряд має довести, що ненадання одностатевим парам права на внутрішньо-сімейне усиновлення є необхідним для досягнення такої мети. Серед науковців існує широкий консенсус щодо того, що одностатеві пари здатні забезпечувати позитивний розвиток дітей не гірше, ніж різностатеві пари. На підтвердження своїх доводів заявники подали до суду матеріали ряду досліджень, і під час слухання у справі вони послалися, зокрема, на результати широкомасштабного дослідження, проведеного на замовлення Міністерства юстиції Німеччини, які викладені у монографії під назвою «Життя дітей у сім’ях одностатевих партнерів» (Rupp Martina (ред.), Die Lebenssituation von Kindern in gleichgeschlechtlichen Partnerschaften, Кельн, 2009 р.).
68. Що стосується доводу Уряду про те, що положення австрійського законодавства мають не допускати ситуацій, коли дитина юридично має двох батьків або двох матерів, то заявники наголосили, що за багато років у них де-факто сформувалася сім’я, і що, незважаючи на це, їм досі відмовляють у будь-якій можливості юридичного визнання їхнього сімейного життя. Крім того, вони послалися на те, що згідно з австрійським законодавством усиновлена дитина часто має двох матерів або двох батьків. Згідно з пунктом 2 статті 182 Цивільного кодексу при усиновленні припиняється сімейно-правовий зв’язок між усиновлюваною дитиною та її біологічним батьком (матір’ю) або батьками. Однак при цьому зберігаються взаємні зобов’язання з утримання дитини та права на спадщину, хоча ці зобов’язання і права є допоміжними по відношенню до зобов’язань і прав усиновлювачів.
69. Свої доводи заявники також обґрунтували положеннями Європейської конвенції про усиновлення дітей 2008 року, Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи від 31 березня 2010 року та Конвенції ООН про права дитини. У всіх цих документах ключовим принципом щодо усиновлення є врахування найкращих інтересів дитини, а не ґендерної чи сексуальної орієнтації батьків. Нарешті, вони оспорювали аргумент Уряду про те, що австрійське законодавство передбачає достатньо альтернативних можливостей для юридичного визнання відносин між дитиною та одностатевим партнером одного з її батьків.
b) Уряд
70. Уряд не заперечував застосовності статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8. Він визнав, що відносини між трьома заявниками підпадають під визначення сімейного життя. Однак він наголосив, що факти у цій справі відрізняються від фактів у згаданій вище справі Gas і Dubois, адже другий заявник має батька, і між ними також існують сімейні відносини.
71. Крім того, доводячи, що ситуацію заявників не можна порівнювати із ситуацією подружньої пари, в якій один з подружжя бажає усиновити дитину другого з подружжя, Уряд просив, щоб Суд керувався висновками, яких він дійшов у згаданій вище справі Gas і Dubois (пункти 66-68).
72. Що стосується порівняння з неодруженою різностатевою парою, Уряд погодився, що заявники перебувають у порівнянній ситуації, визнавши, що з точки зору особистісних критеріїв партнери в одностатевих парах можуть, у принципі, так само як і партнери в різностатевих парах, бути здатними або нездатними виконувати роль усиновлювачів взагалі і, зокрема, роль усиновлювачів при внутрішньо-сімейному усиновленні. Заявники перебувають у порівнянній ситуації також і тому, що при усиновленні дитини потрібна згода з боку обох її біологічних батьків.
73. Посилаючись на рішення у справі Emonet та інші проти Швейцарії (№ 39051/03, від 13 грудня 2007 року) та рішення у справі Eski проти Австрії (№ 21949/03, від 25 січня 2007 року), Уряд додав, що норма, яка передбачає припинення зв’язків між неповнолітньою дитиною та її батьком (матір’ю) при усиновленні, була визнана такою, що не суперечить статті 8, і що у сфері усиновлення держави користуються широким полем розсуду. Коли йдеться про опіку над дитиною, австрійське законодавство про усиновлення надає пріоритет біологічним батькам. Оскільки усиновлення призводить до втрати прав біологічними батьками дитини, дозвіл на усиновлення має надаватися лише у разі, якщо воно явно відповідає інтересам дитини. Тому необхідною передумовою є наявність згоди на усиновлення з боку біологічного батька (матері), відносини якого (якої) з дитиною також захищені статтею 8. Австрійське законодавство забезпечує розумний баланс між інтересами всіх залучених сторін.
74. Уряд доводив, що факти справи свідчать про відсутність підстав для порушення питання про дискримінацію, оскільки ставлення до першого і третього заявників в їхній справі жодним чином не відрізнялося від ставлення до неодружених різностатевих пар. Він стверджував, що національні суди (зокрема, окружний суд) ретельно проаналізували питання щодо інтересів другого заявника в усиновленні і дійшли висновку про існування між ним та його батьком відповідних відносин і, отже, про відсутність необхідності в заміні батька усиновлювачем. Зокрема, Уряд наголосив, що наявність згоди з боку обох біологічних батьків на усиновлення є необхідною передумовою усиновлення. Без наявності такої згоди з боку батька другого заявника суди не могли б надати дозволу на усиновлення в цій справі так само й у випадку, якби партнером третього заявника, від якого надійшло б відповідне клопотання, була б особа протилежної статі, яка не перебуває з нею у шлюбі. Уряд також доводив, що заявники не обґрунтували своїх тверджень про наявність підстав для відхилення відмови батька другого заявника дати згоду на усиновлення і не вимагали офіційного рішення з цього приводу.
75. Крім того, Уряд стверджував, що Цивільний кодекс не має на меті виключити можливість усиновлення одностатевими партнерами. Дитина жінки не може бути усиновлена іншою жінкою також і в інших випадках – наприклад, тітка, яка бажає усиновити свого племінника, не зможе зробити це, поки зберігається зв’язок між ним та його матір’ю. Норма, яка прямо виключає можливість внутрішньо-сімейного усиновлення для партнерів в одностатевих парах, була запроваджена лише в 2010 році законом про зареєстроване партнерство. На момент розгляду цієї справи національними судами цей закон ще не набрав чинності і тому не має стосунку до справи, що розглядається.
76. На випадок, якщо Суд визнає факт існування відмінності у ставленні і розглядатиме питання про обґрунтованість встановленої для одностатевих пар заборони на внутрішньо-сімейне усиновлення, Уряд доводив, що відновлення біологічної сім’ї та забезпечення благополучного розвитку дитини є легітимними цілями. Австрійське законодавство про усиновлення не має на меті виключити можливість усиновлення партнерами в одностатевих парах, але встановлює загальний принцип недопущення ситуацій, коли дитина юридично має двох батьків або двох матерів. Закон забезпечує досягнення цих цілей за допомогою належних засобів, оскільки при цьому мають враховуватися інтереси інших осіб, яких це стосується, і за допомогою інших засобів забезпечує захист інтересів партнера батька (матері) дитини.
77. Нарешті, Уряд стверджував, що у питаннях внутрішньо-сімейного усиновлення партнерами в одностатевих парах держави наділені широким полем розсуду. За інформацією Уряду можливість таких усиновлень передбачена лише в десяти державах-членах Ради Європи. Отже, відповідного європейського стандарту не існує, і навіть не можна стверджувати про існування будь-якої тенденції чи напряму в розвитку цих норм.
с) Треті сторони
i) Організації FIDH, ICJ, ILGA-Europe, BAAF, NELFA та ECSOL
78. У спільних письмових зауваженнях, поданих цими шістьма неурядовими організаціями, наголошується, що, як і у згаданій вище справі Karner, у цій справі йдеться про відмінність у ставленні до різностатевих і одностатевих пар, що не перебувають у шлюбі, оскільки неодруженій різностатевій парі надається право, в якому відмовляється неодруженій одностатевій парі. Отже, слід застосувати критерії, розроблені у справі Karner. Крім того, у рішенні, яке Суд виніс у справі Salgueiro da Silva Mouta проти Португалії (№ 33290/96, ECHR 1999‑IX), та в його рішенні у згаданій вище справі E.B. проти Франції Суд опосередковано визнав, що немає підстав стверджувати про недоцільність виховання дитини лесбіянкою (або геєм), що проживає з одностатевим партнером. Аналогічного висновку нещодавно дійшов і Міжамериканський суд з прав людини у справі Atala Riffo та її дочки проти Чилі (рішення від 24 лютого 2012 року).
79. Крім того, що стосується питання європейського консенсусу, то треті сторони зазначили, що у більшості із сорока семи держав-членів Ради Європи право на внутрішньо-сімейне усиновлення надається лише різностатевим парам, які перебувають у шлюбі. У справі, що розглядається, для порівняння можуть служити тільки ті держави, в яких право на внутрішньо-сімейне усиновлення надається також іншим парам – наприклад, одностатевим парам (які перебувають у шлюбі, зареєстрованому партнерстві або живуть разом у незареєстрованому шлюбі) або різностатевим парам, які не перебувають у шлюбі. У чотирнадцяти з таких держав право на внутрішньо-сімейне усиновлення поширюють або планують поширити на одностатеві пари, тоді як лише у п’яти державах (у тому числі в Австрії) його поширюють на різностатеві пари, які не перебувають у шлюбі, тимчасом як одностатевим парам таке право не надається.
80. Нарешті, у статті 7 Європейської конвенції 2008 року про усиновлення дітей визнається різноманітність норм законодавства про усиновлення. Це не змінює того факту, що статті 14 і 8 Конвенції забороняють державам-членам поширювати право на усиновлення на одну групу, позбавляючи при цьому іншу групу такого права на дискримінаційних підставах.
ii) Європейський центр закону і справедливості (ECLJ)
81. Центр ECLJ доводив, що стаття 8 не застосовна, оскільки ніякого втручання в де-факто існуюче сімейне життя заявника не було. Він також зазначив, що не існує права на усиновлення дитини або права дитини бути усиновленою. По суті, заявники мають намір обстоювати право на юридичне визнання їхнього сімейного життя. Проте передбачене статтею 12 право на створення сім’ї, як і право на шлюб, мають лише різностатеві пари.
82. У разі розгляду цієї справи за статтею 8 слід урахувати, що, навіть припускаючи, що мало місце втручання у право заявників на повагу до свого сімейного життя, таке втручання було передбачено законом, а саме пунктом 2 статті 182 Цивільного кодексу, і мало легітимну мету – захист відносин між другим заявником та його батьком, який не дав згоди на усиновлення. Відмова національних судів дозволити усиновлення, якого домагалися заявники, також мала легітимні цілі – збереження природної сім’ї та забезпечення юридичної визначеності для дитини. Біологічна реальність є об’єктивним фактором і тому має розглядатися як розумна підстава.
83. Що стосується статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8, то центр ECLJ доводив, що ситуація першого і третього заявників не є аналогічною тій, в якій перебувають різностатеві пари, оскільки перший і третій заявники не мають біологічної можливості створення сім’ї. Ніяких відмінностей у ставленні не було, оскільки дія пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу поширюється на всі пари, незалежно від того, чи вони різностатеві, чи одностатеві. Існування відмінностей між наслідками його застосування до одностатевих і різностатевих пар не означає наявності дискримінації.
iii) Генеральний прокурор Північної Ірландії
84. Генеральний прокурор Північної Ірландії послався на Європейську конвенцію 2008 року про усиновлення дітей, зазначивши, що за її допомогою можна визначити стан європейського консенсусу щодо усиновлення. Він зауважив, зокрема, що згідно зі статтею 4 забезпечення найкращих інтересів дитини є основним принципом усиновлення. Зі статті 7 чітко видно, що ніякого консенсусу щодо усиновлення дітей одностатевими парами немає.
85. Генеральний прокурор пояснив, що наразі у Північній Ірландії триває судовий процес у зв’язку з тим, що згідно зі статтею 14 і пунктом 1 статті 15 Положення (Північної Ірландії) про усиновлення (зі змінами, внесеними законом про цивільний союз) ані одностатева пара – незалежно від того, чи йдеться про партнерів у цивільному союзі – ані гей чи лесбіянка, які перебувають у цивільному союзі, не мають права на усиновлення, тоді як самотня особа, яка не перебуває в цивільному союзі, має таке право, незалежно від її сексуальної орієнтації. Під час розгляду зазначеної справи стверджується, що кумулятивний ефект цих положень призводить до порушення статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 8.
86. Виходячи з того, що Конвенція не гарантує права на усиновлення дитини, і спираючись на нещодавно ухвалені рішення Суду (у згаданих вище справах E.B. проти Франції, Gas і Dubois, Schalk і Kopf, та у справі S.H. та інші проти Австрії [ВП], № 57813/00, від 3 листопада 2011 року), Генеральний прокурор Північної Ірландії дійшов висновку, що Суд до цього часу виявляє стриманість у суддівських оцінках, визнаючи, що національний законодавець має кращі можливості, ніж європейський суддя, для аналізу питань, пов’язаних з поняттями сім’ї, шлюбу та відносин між батьками і дітьми.
iv) Міжнародна амністія
87. Організація «Міжнародна амністія» надала огляд положень про заборону дискримінації, які містяться в міжнародних і регіональних договорах з прав людини, а також огляд відповідної прецедентної практики Суду та Міжамериканського суду з прав людини. Зазначена організація також послалася на тлумачення, яке дають відповідним положенням різні органи Організації Об’єднаних Націй з контролю за виконанням договорів, зокрема, Комітет з прав людини та Комітет з прав дитини.
88. Вона наголосила, що відмінності у ставленні, які ґрунтуються на ознаці сексуальної орієнтації, потребують досить переконливого і вагомого обґрунтування і послалася, зокрема, на нещодавнє рішення Міжамериканського суду з прав людини (Atala Riffo та її дочки проти Чилі), в якому він роз’яснив, що «сексуальна орієнтація є частиною інтимного життя людини і не підлягає врахуванню при розгляді питань, пов’язаних зі здатністю особи виконувати роль батька (матері)».
89. Організація «Міжнародна амністія» також послалася на Конвенцію про права дитини, зазначивши, що згідно зі статтею 3 в усіх діях щодо дітей «першочергова увага» має приділятися якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Стаття 21 Конвенції про права дитини передбачає, що при усиновленні найкращі інтереси дитини мають враховуватися «в першочерговому порядку». Таким чином, Конвенція про права дитини встановлює важливі межі розсуду держав, забороняючи їм, наприклад, застосовувати різні критерії з посиланням на склад сім’ї дитини або на сексуальну орієнтацію батька (матері). Отже, у будь-якій системі усиновлення суди та інші відповідні органи повинні мати змогу ухвалювати рішення за клопотаннями про усиновлення, виходячи передусім з того, що саме найкращим чином відповідатиме інтересам дитини.
v) Альянс захисту свободи
90. Альянс захисту свободи зазначив, що Конвенція не гарантує права на усиновлення дитини і що Суд у своїй практиці за статтею 8 так само не визнає такого права. Водночас Суд визнав, що стаття 14, взята у поєднанні зі статтею 8, застосовна у справах, в яких йдеться про дискримінацію при здійсненні процедури усиновлення, і невелика кількість таких справ вже розглянута Судом (див. рішення у справі Fretté проти Франції, № 36515/97, ECHR 2002-I, і згадані вище рішення у справах E.B. проти Франції та Gas і Dubois проти Франції). Важливо зазначити, що одним із факторів, які Суд визнав вирішальними у справі E.B. проти Франції, було те, що французьке законодавство надавало право на усиновлення дитини самотнім особам, відкриваючи таким чином можливість усиновлення дитини гомосексуальною особою, яка не перебуває у шлюбі. Справа, що розглядається, відрізняється від зазначеної вище справи, і констатація порушення буде рівносильна спробі переписати національний закон, який передбачає можливість внутрішньо-сімейного усиновлення лише для різностатевих пар. У зв’язку з цим Альянс захисту свободи послався на відсутність європейського консенсусу з цього питання.
91. Як запасний аргумент, Альянс захисту свободи зауважив, що результати нещодавніх соціальних досліджень, зокрема досліджень, проведених у Сполучених Штатах, поставили під сумнів широко поширену (завдяки багатьом науковим публікаціям) тезу про «відсутність відмінностей» між вихованням дітей у сім’ях з одностатевими батьками та їх вихованням у сім’ях з батьками різної статі, тобто твердження про те, що умови виховання дітей у перших сім’ях нічим суттєво не гірші за умови їх виховання у других. З огляду на відсутність однозначних висновків за результатами наукових досліджень та на широке поле розсуду, яким користуються держави у сфері сімейного права, надання права на усиновлення (у тому числі на внутрішньо-сімейне усиновлення) лише різностатевим парам, виправдовується необхідністю захисту інтересів дитини.
2. Оцінка Суду
a) Застосовність статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 8
92. Суд вже розглядав ряд справ, в яких йшлося про дискримінацію за ознакою сексуальної орієнтації у сфері приватного та сімейного життя. Деякі з них розглядалися лише за статтею 8; це були справи, які стосувалися встановленої кримінальним законом заборони гомосексуальних відносин між дорослими (див. рішення у справах: Dudgeon проти Сполученого Королівства від 22 жовтня 1981 року, серія A, № 45; Norris проти Ірландії від 26 жовтня 1988 року, серія A, № 142; та Modinos проти Кіпру від 22 квітня 1993 року, серія A, № 259) і звільнення гомосексуалістів зі збройних сил (див. рішення у справі Smith і Grady проти Сполученого Королівства, №№ 33985/96 і 33986/96, ECHR 1999‑VI). Інші справи розглядалися за статтею 14 Конвенції, взятою у поєднанні зі статтею 8. Порушені питання включали, зокрема, питання, пов’язані з передбаченою кримінальним законом відмінністю щодо віку сексуальної згоди для гомосексуальних відносин (див. L. і V. проти Австрії, №№ 39392/98 і 39829/98, ECHR 2003‑I), наданням батьківських прав (див. згадане вище рішення у справі Salgueiro da Silva Mouta), дозволом на усиновлення дитини (див. згадані вище рішення у справах Fretté, E.B. проти Франції та Gas і Dubois проти Франції), правом бути правонаступником покійного партнера за договором найму житла (див. рішення у згаданій вище справі Karner, та рішення у справі Kozak проти Польщі, № 13102/02, від 2 березня 2010 року), правом на соціальне страхування (див. рішення у справі P.B. і J.S. проти Австрії, № 18984/02, від 22 липня 2010 року) та можливістю для одностатевих пар укладати шлюб або мати альтернативну форму юридично визнаного сімейного союзу (див. згадане вище рішення у справі Schalk і Kopf).
93. У справі, що розглядається, скарга заявників сформульована на підставі статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8, і в ній стверджуються, що всі вони троє ведуть спільне сімейне життя. Уряд не заперечував застосовності статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8. Виходячи з наведених нижче міркувань, Суд не бачить підстав для застосування іншого підходу у справі, що розглядається.
94. Як Суд вже послідовно наголошував, стаття 14 Конвенції доповнює інші матеріально-правові норми Конвенції та протоколів до неї. Вона не має самостійної дії, оскільки застосовується виключно щодо «здійснення прав і свобод», гарантованих цими нормами. Хоча застосування статті 14 не обов’язково означає наявність порушення цих норм – і цією мірою її дія автономна – можливість її застосування виникає лише у разі, якщо факти, які розглядаються, підпадають «під сферу застосування» однієї чи кількох таких норм (див., наприклад, згадані вище рішення у справах: Schalk і Kopf проти Австрії, § 89; E.B. проти Франції, § 47; Karner проти Австрії, § 32; а також рішення у справі Petrovic проти Австрії від 27 березня 1998 року, § 22, Reports of Judgments and Decisions 1998‑II).
95. Суд повторює, що відносини між співмешканцями в одностатевій парі, які перебувають у де-факто існуючих постійних стосунках – так само як і відносини в різностатевій парі в такій самій ситуації – підпадають під визначення «сімейного життя» (див. згадане вище рішення у справі Schalk і Kopf, § 94). Крім того, Суд визнав у своїй ухвалі про прийнятність заяви у справі Gas і Dubois проти Франції (№ 25951/07, рішення від 31 серпня 2010 року), що відносини між двома жінками, які проживають спільно і уклали між собою цивільний союз, та дитиною, яка була народжена однією з них за допомогою допоміжних репродуктивних технологій, але виховується ними спільно, становлять «сімейне життя» у значенні статті 8 Конвенції.
96. Перший і третій заявники у справі, що розглядається, складають стабільну одностатеву пару. Вони проживають разом як співмешканки протягом багатьох років, і разом з ними однією сім’єю проживає другий заявник. Його мати та її партнерка спільно опікуються ним. Тому Суд визнає, що відносини між всіма трьома заявниками становлять «сімейне життя» у значенні статті 8 Конвенції.
97. Суд доходить висновку, що стаття 14 Конвенції, взята у поєднанні зі статтею 8, застосовна до фактів цієї справи.
b) Дотримання статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 8
i) Принципи, встановлені прецедентною практикою Суду
98. Згідно з усталеною практикою Суду питання за статтею 14 може постати лише у разі існування відмінностей у ставленні до осіб, які перебувають у відносно схожих ситуаціях. Така відмінність у ставленні є дискримінаційною, якщо вона не має об’єктивного та розумного обґрунтування; тобто, якщо вона не служить досягненню легітимної мети або якщо при цьому не забезпечується належного пропорційного співвідношення між використовуваними засобами і метою, яка має бути досягнута. Договірні сторони користуються певним полем розсуду при визначенні того, чи служать – і якою мірою – відмінності в ситуаціях, подібних в інших аспектах, підставою для встановлення відмінностей у регулюванні таких ситуацій (див. згадане вище рішення у справі Schalk і Kopf проти Австрії, § 96, та рішення у справі Burden проти Сполученого Королівства [ВП], № 13378/05, § 60, ECHR 2008).
99. Сексуальна орієнтація є поняттям, на яке поширюється дія статті 14. Суд неодноразово наголошував, що відмінності за ознакою сексуальної орієнтації – так само як і відмінності за ознакою статті – мають обґрунтовуватися досить серйозними підставами або, як констатується у деяких випадках, досить переконливими і вагомими підставами (див., наприклад, згадані вище рішення у справах: E.B. проти Франції, § 91; Kozak проти Польщі, § 92; Karner проти Австрії, §§ 37 і 42; L. і V. проти Австрії, § 45; та Smith і Grady проти Сполученого Королівства, § 90). У разі, якщо відмінність у ставленні ґрунтується на ознаках статі або сексуальної орієнтації, межі розсуду держави є вузькими (див. згадані вище рішення у справах Kozak проти Польщі, § 92, і Karner проти Австрії, § 41). Відмінності, що обґрунтовуються виключно посиланнями на сексуальну орієнтацію, недопустимі за Конвенцією (див. згадані вище рішення у справах E.B. проти Франції, §§ 93 і 96, та Salgueiro da Silva Mouta проти Португалії, § 36).
100. Перед тим, як розглянути скаргу заявників, Суд звертає увагу на те, що в контексті усиновлення гомосексуалістами можна виділити три види ситуацій. По-перше, може йтися про усиновлення дитини однією особою (індивідуальне усиновлення). По-друге, може йтися про усиновлення дитини одного з партнерів в одностатевій парі другим партнером, при якому вони обидва отримують юридично визнаний батьківський статус (внутрішньо-сімейне усиновлення). Нарешті, може йтися про усиновлення дитини одностатевою парою (спільне усиновлення) (див. доповідь Комісара Ради Європи з прав людини, посилання на яку міститься в пункті 55 вище; див. також згадане вище рішення у справі E.B. проти Франції, § 33).
101. На сьогодні Судом вже розглянуті дві справи, які стосувалися індивідуального усиновлення гомосексуалістами (згадані вище справи Fretté і E.B. проти Франції), і одна справа, в якій йшлося про внутрішньо-сімейне усиновлення одним з партнерів в одностатевій парі (справа Gas і Dubois, що також вже згадана вище).
102. У згаданій вище справі Fretté органи влади Франції відмовили в дозволі на усиновлення, встановивши, що «спосіб життя» заявника (маючи на увазі його гомосексуальну орієнтацію) свідчить про те, що він не зможе забезпечити належних гарантій для усиновлюваної дитини. Розглядаючи справу за статтею 14, взятою у поєднанні зі статтею 8, Суд зазначив, що згідно з французьким законодавством будь-яка неодружена особа (чоловік або жінка) може звернутися із заявою про усиновлення і що клопотання заявника про надання попереднього дозволу на усиновлення дитини було відхилено органами влади Франції на підставі (хоча прямо й не зазначеній) його сексуальної орієнтації. Отже, було констатовано відмінність у ставленні за ознакою сексуальної орієнтації (§ 32). Суд встановив, що рішення національних органів влади мали легітимну мету, а саме – захист здоров’я дітей, яких могла торкнутися процедура усиновлення. Щодо питання про те, чи була правомірною відмінність у ставленні, Суд зауважив, зокрема, що позиції держав-членів Ради Європи мають дуже мало спільного у цій сфері, де правові норми, вочевидь, перебувають на перехідному етапі розвитку, і що при вирішенні таких питань національні органи мають користуватися широким полем розсуду. Стосовно конкуруючих інтересів заявника та дітей, які могли бути усиновлені, Суд зазначив, що наукові кола не мають єдиної думки щодо можливих наслідків виховання дітей одним чи кількома одностатевими батьками, взявши до уваги, зокрема, обмежену кількість наявних на той час наукових публікацій на цю тему. У підсумку Суд визнав, що відмова в дозволі на усиновлення не порушила принципу пропорційності і що, відповідно, оскаржувана відмінність у ставленні не була дискримінаційною у значенні статті 14 Конвенції (§§ 37-43).
103. У рішенні, яке винесла Велика палата Суду у згаданій вище справі E.B. проти Франції, коли предметом розгляду знову була скарга за статтею 14, взятою у поєднанні зі статтею 8, Суд змінив свою позицію. Суд детально проаналізував підстави, якими органи влади Франції мотивували свою відмову у дозволі на усиновлення дитини заявницею, яка проживала з іншою жінкою, перебуваючи з нею у постійних одностатевих стосунках. Суд зазначив, що національні органи мотивували свої рішення двома основними обставинами: відсутністю «батьківської ролі» у сім’ї заявниці або відсутністю найближчого сімейного кола і друзів, а також відсутністю зацікавленості з боку її партнерки. Він додав, що врахування цих двох обставин становило частину загальної оцінки ситуації заявниці, у зв’язку з чим нелегітимність однієї з них позначалася на всьому рішенні. Урахування другої обставини не було безпідставним, тоді як урахування першої обставини було опосередковано пов’язане з гомосексуальною орієнтацією заявниці, і посиланню на таку обставину органи влади надали надмірної ваги у контексті заяви про надання дозволу на усиновлення дитини особою, яка не перебуває у шлюбі. Таким чином, сексуальна орієнтація заявниці була постійно в центрі розгляду її заяви і стала вирішальним чинником при ухваленні рішення про відмову їй у дозволі на усиновлення (§§ 72-89). Далі Суд зазначив, що в разі, якщо підстави, якими мотивується відмінність у ставленні, пов’язані виключно з урахуванням сексуальної орієнтації заявниці, такий підхід вважатиметься, з точки зору Конвенції, дискримінаційним (§ 93). При цьому Суд зауважив, що згідно з французьким законодавством самотня особа має право на усиновлення дитини, і вказав на незаперечність того факту, що це відкриває можливість усиновлення дитини гомосексуальною особою, яка не перебуває у шлюбі. Проаналізувавши підстави, якими органи влади Франції мотивували свою відмову в дозволі на усиновлення дитини заявницею, Суд дійшов висновку, що така відмова з боку органів влади означала проведення ними розрізнення з огляду на її сексуальну орієнтацію, що є недопустимим з точки зору Конвенції. Отже, Суд констатував порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8 (§§ 94‑98).
104. Згадана вище справа Gas і Dubois стосується двох жінок, які, перебуваючи в одностатевих стосунках, уклали між собою цивільний союз (pacte civil de solidarité (PACS)), як передбачено французьким законодавством. Одна з них є матір’ю дитини, народженої за допомогою допоміжних репродуктивних технологій. Відповідно до французького законодавства вона є одинокою матір’ю дитини. Посилаючись на статтю 14, взяту у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, заявниці скаржилися на те, що одна партнерка не може усиновити дитину другої партнерки. Зокрема, вони домагалися усиновлення за простою процедурою (adoption simple), передбаченою французьким законодавством, з метою створення батьківсько-дитячого зв’язку між дитиною та партнеркою її матері з наданням їм можливості спільного виконання батьківських обов’язків. Національні суди відхилили заяву про усиновлення, посилаючись на те, що це призведе до передачі батьківських прав від матері дитини до її партнерки, що не відповідало б інтересам дитини ((§ 62). Суд дослідив ситуацію заявниць у порівнянні її із ситуацією подружньої пари. Він зазначив, що згідно з французьким законодавством у випадках усиновлення за процедурою «adoption simple» лише подружні пари мали право на спільне здійснення батьківських прав. Оскільки Договірні держави не несуть зобов’язання з надання одностатевим парам можливості укладення шлюбу та з огляду на особливий статус, якого набуває подружжя в результаті його укладення, Суд дійшов висновку, що правове становище заявниць непорівнянне з правовим становищем подружньої пари (§ 68). Що стосується становища неодружених партнерів у різностатевих парах, які, як і заявники, проживають спільно, перебуваючи в цивільному союзі, то Суд зазначив, що можливість внутрішньо-сімейного усиновлення для таких партнерів також не передбачена (§ 69). Отже, не було ніяких відмінностей у ставленні за ознакою сексуальної орієнтації. У підсумку Суд визнав, що не було порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8.
ii) Застосування цих принципів у справі, що розглядається
α) Порівняння з подружньою парою, в якій один з подружжя має намір усиновити дитину другого з подружжя
105. Перше питання, яке потребує вирішення, полягає в тому, чи є ситуація заявників (а саме – ситуація першого і третього заявників, які проживають спільно, перебуваючи в одностатевих стосунках, та сина третього заявника) відносно схожою на ситуацію одруженої різностатевої пари, в якій один з подружжя має намір усиновити біологічну дитину другого з подружжя.
106. Суд вже дав негативну відповідь на таке питання у рішенні, нещодавно винесеному у справі Gas і Dubois. Суд вважає за доцільне повторити і підтвердити відповідні висновки. Передусім він нагадує, що стаття 12 Конвенції не покладає на Договірні держави зобов’язання передбачати можливість укладення шлюбу одностатевими парами (див. згадане вище рішення у справі Schalk і Kopf, §§ 54-64). Право на одностатевий шлюб не може випливати й зі статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8 (див. там саме, § 101). У разі, якщо держава вирішує передбачити для одностатевих пар альтернативні можливості юридичного оформлення відносин, тоді при визначенні, який саме статус має надаватися при цьому, держава користується певним полем розсуду (див. там саме, § 108; див. також згадане вище рішення у справі Gas і Dubois, § 66). Крім того, Суд неодноразово наголошував, що особи, які укладають шлюб, набувають особливого статусу. Здійснення права на шлюб захищене статтею 12 Конвенції і породжує соціальні, особисті та правові наслідки. (див., серед інших джерел, згадані вище рішення у справах Gas і Dubois, § 68, та Burden, § 63).
107. Австрійське законодавство щодо усиновлення справді створює особливий режим для подружніх пар. Згідно з пунктом 2 статті 179 Цивільного кодексу можливість спільного усиновлення передбачена лише для подружніх пар. Крім того, подружні пари користуються, як правило, правом на спільне усиновлення. Можливість внутрішньо-сімейного усиновлення (тобто, усиновлення одним з подружжя дитини другого з подружжя) передбачена згаданою вище статтею як виняток з цього правила.
108. Посилаючись на рішення у справі Gas і Dubois, Уряд доводив, що ситуація заявників не була відносно схожою на ситуацію подружньої пари. Зі свого боку, заявники наголошували, що вони не мають наміру обстоювати право, передбачене лише для подружніх пар. Суд не бачить підстав для відхилення від своєї практики при вирішенні цього питання.
109. Виходячи з цих міркувань, Суд доходить висновку, що в контексті внутрішньо-сімейного усиновлення ситуація першого і третього заявників не є відносно схожою на ситуацію подружньої пари.
110. Отже, при порівнянні ситуації заявників із ситуацією подружньої пари, в якій один з подружжя має намір усиновити дитину другого з подружжя, встановлено, що немає порушення статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 8.
ß) Порівняння з неодруженою різностатевою парою, в якій один з партнерів бажає усиновити дитину другого партнера
111. Суд зазначає, що у своїх доводах заявники зосереджували увагу на порівнянні з неодруженою різностатевою парою. Вони наголосили, що згідно з австрійським законодавством можливість внутрішньо-сімейного усиновлення передбачена не лише для подружніх пар, але також для неодружених різностатевих пар, тоді як для одностатевих пар такої можливості законодавство не передбачає.
Відносно схожа ситуація
112. Суд зауважує, що на відміну від порівняння з подружньою парою, при порівнянні з неодруженою різностатевою парою не стверджується про існування особливого правового статусу, який відрізняв би неодружену різностатеву пару від одностатевої пари. Насправді, Уряд не заперечував, що ці ситуації є порівнянними, і погодився, що, з точки зору особистісних критеріїв партнери в одностатевих парах можуть, у принципі, так само як і партнери в різностатевих парах, бути здатними або нездатними виконувати роль усиновлювачів і, зокрема, роль усиновлювачів при внутрішньо-сімейному усиновленні. Суд погоджується, що заявники, які бажали створити правовий зв’язок між першим і другим заявниками, перебували у ситуації, відносно схожій на ситуацію різностатевої пари, в якій один з партнерів бажає усиновити дитину другого партнера.
Відмінність у ставленні
113. Далі Суд розгляне питання, чи були якісь відмінності у ставленні до першого і третього заявників за ознакою їхньої сексуальної орієнтації.
114. Австрійське законодавство передбачає можливість внутрішньо-сімейного усиновлення для неодружених різностатевих пар. Взагалі особи можуть усиновлювати дітей відповідно до статті 179 Цивільного кодексу, і ніщо в пункті 2 статті 182 Цивільного кодексу, який визначає наслідки усиновлення, не заважає одному з партнерів в неодруженій різностатевій парі, усиновити дитину другого партнера без припинення зв’язків між цим партнером і дитиною. На відміну від різностатевих пар, одностатеві пари не мають юридичної можливості внутрішньо-сімейного усиновлення. Це випливає з пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу, згідно з яким особа, яка всиновлює дитину, замінює їй того з її біологічних батьків, який має таку саму стать, що й усиновлювач. У справі, що розглядається, перший заявник є жінкою, усиновлення нею другого заявника могло припинити лише правовий зв’язок між ним і його матір’ю, яка є одностатевої партнеркою першого заявника. Отже, в результаті усиновлення не може бути створений батьківсько-дитячий зв’язок між першим і другим заявниками на додаток до існуючого зв’язку між другим заявником та його матір’ю (третьою заявницею). Хоча на перший погляд пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу здається нейтральним, тим не менш він виключає можливість внутрішньо-сімейного усиновлення партнером в одностатевій парі.
115. Для повноти висвітлення цього питання Суд зауважує, що з 1 січня 2010 року (дата набрання чинності законом про зареєстроване партнерство) одностатеві пари мають можливість зареєструвати своє партнерство. Перший і третій заявники не скористалися цією можливістю. У будь-якому разі завдяки цьому вони все одно не отримали б можливості внутрішньо-сімейного усиновлення, оскільки пункт 4 статті 8 закону прямо забороняє усиновлення дитини одного із зареєстрованих партнерів другим партнером.
116. Таким чином, немає сумніву в тому, що в застосовному законодавстві проводиться розрізнення між неодруженими різностатевими парами і одностатевими парами щодо можливості здійснення ними внутрішньо-сімейного усиновлення. Згідно з чинними наразі положеннями австрійського законодавства заявники не мали і досі не мають можливості здійснити внутрішньо-сімейне усиновлення. Нічого не змінилося б навіть у разі, якщо біологічний батько другого заявника був би померлим або про нього нічого не було б відомо, або якби існували підстави для відхилення його відмови дати згоду на усиновлення. Можливість внутрішньо-сімейного усиновлення не з’явилася б навіть у разі готовності батька другого заявника дати згоду на усиновлення. Цього Уряд не заперечував.
117. Але Уряд доводив, що факти справи свідчать про відсутність будь-яких ознак дискримінації. Він стверджував, що зазначену заяву про усиновлення відхилили на підставах, не пов’язаних із сексуальною орієнтацією першого і третього заявників. По-перше, суди – і зокрема окружний суд – відмовили в усиновленні на тій підставі, що воно не відповідало інтересам другого заявника. По-друге, при усиновленні дитини потрібна згода з боку її біологічних батьків. Оскільки батько другого заявника такої згоди не дав, суди були зобов’язані відмовити в задоволенні заяви про усиновлення. Вони повинні були б винести точно таке саме рішення й у випадку, якби усиновлювачем (партнером третього заявника) була б особа чоловічої статі. Іншими словами, за обставин справи заявників правова відмінність, що випливає з пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу, не відігравала ніякої ролі. Тому Уряд доводив, що заявники домагаються від Суду абстрактного аналізу цього положення.
118. Взявши до уваги зміст рішень національних судів (див. пункти 15, 18 і 20 вище), Суд визнав аргумент Уряду непереконливим. По-перше, національні суди дали зрозуміти, що пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу в будь-якому разі виключає можливість усиновлення, яке призводило б до бажаного заявниками результату (тобто, до створення батьківсько-дитячого зв’язку між першим і другим заявниками на додаток до батьківсько-дитячого зв’язку між ним та його матір’ю).
119. Районний суд спирався лише на аргумент про юридичну неможливість усиновлення. Він не проводив перевірки обставин справи. Зокрема, як стверджували заявники, він взагалі не досліджував питання про те, чи погоджується батько другого заявника на усиновлення і чи існують підстави для відхилення його відмови дати таку згоду.
120. Окружний суд так само послався на юридичну неможливість усиновлення, якого домагалися заявники, але також узяв до уваги ряд інших факторів. Він висловив сумнів щодо можливості представництва інтересів другого заявника його матір’ю у справі про усиновлення, вважаючи, що це може призвести до конфлікту інтересів. Однак він дійшов висновку, що немає необхідності у вирішенні цього питання, оскільки районний суд правомірно відмовив у дозволі на усиновлення, не провівши будь-якої додаткової перевірки. Наявні у Суду матеріали не свідчать про те, що окружний суд заслухав показання кого-небудь з відповідних осіб, а саме – показання заявників та батька другого заявника. Щодо ролі останнього, то окружний суд, посилаючись на матеріали справи, обмежився зауваженням, що батько заявника регулярно бачиться зі своїм сином. Він не досліджував питання, чи існують – як це стверджували заявники – підстави для відхилення відмови батька дати згоду на усиновлення відповідно до пункту 3 статті 181 Цивільного кодексу. Натомість він зосередив увагу на тому, що під терміном «батьки» в сімейному законодавстві Австрії маються на увазі дві особи протилежної статі. Він також взяв до уваги важливість, яку має для дитини підтримання контактів між нею та обома її батьками (як жіночої, так і чоловічої статі), що, на думку суду, чітко свідчило про недоцільність надання дозволу на усиновлення дитини одностатевим партнером одного з батьків дитини. Крім того, він проаналізував – з точки зору рішення Суду у згаданій вище справі Karner – чи зазнають одностатеві партнери будь-якої дискримінації внаслідок чинного на той час законодавства про усиновлення.
121. Ще одним важливим фактором, який слід урахувати, є визнання окружним судом допустимості подання касаційної скарги до Верховного суду з огляду на відсутність прецедентної практики щодо «питання, яке [підлягало] вирішенню, (...) а саме – чи є законним усиновлення дитини одностатевим партнером одного з її батьків». На думку Суду, це прямо суперечить твердженню Уряду про те, що при вирішенні цієї справи юридична неможливість внутрішньо-сімейного усиновлення одним з партнерів в одностатевій парі не відігравала ніякої ролі.
122. Верховний суд підтвердив, що згідно з пунктом 2 статті 182 Цивільного кодексу усиновлення дитини партнеркою біологічної матері є юридично неможливим, встановивши при цьому, що це положення не суперечить статті 14, взятій у поєднанні зі статтею 8, оскільки перебуває в межах розсуду держави. Крім того, він також підтвердив, що у зв’язку з юридичною неможливістю такого усиновлення немає необхідності у з’ясуванні, чи задоволені умови для застосування виняткового заходу, передбаченого пунктом 3 статті 181 Цивільного кодексу, а саме – для відхилення відмови батька дати згоду на усиновлення.
123. Отже, Суд відхиляє аргумент Уряду про те, що заявників жодним чином не торкнулася правова відмінність, що випливає з пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу. На думку Суду, питання про юридичну неможливість усиновлення, якого домагалися заявники, було постійно в центрі розгляду національними судами (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі E.B. проти Франції, § 88).
124. Насправді, цей факт перешкоджав національним судам конструктивно дослідити, чи відповідає усиновлення інтересам другого заявника, як цього вимагає стаття 180a Цивільного кодексу. Тому вони не проводили детальної перевірки обставин справи. До того ж, вони не з’ясовували, чи існують будь-які підстави для відхилення, відповідно до пункту 3 статті 181 Цивільного кодексу, відмови батька дати згоду на усиновлення. Уряд доводив, що заявники достатньо не обґрунтували своїх тверджень про наявність таких підстав, і звернув увагу на той факт, що вони не вимагали офіційного рішення з цього приводу. Суд вважає за достатнє зауважити, що національні суди не відхилили доводів заявників на жодній з цих підстав. Як вже зазначено вище, районний суд і окружний суд взагалі не розглядали це питання, а Верховний суд недвозначно підтвердив, що в з’ясуванні цього питання необхідності немає з огляду на юридичну неможливість зазначеного усиновлення.
125. Якщо перший і третій заявники були б неодруженою різностатевою парою, тоді, у принципі, національні суди не змогли б відмовити в задоволенні заяви про усиновлення. Натомість суди повинні були б дослідити, чи відповідає усиновлення інтересам другого заявника у значенні статті 180a Цивільного кодексу. Якщо батько дитини відмовився б дати згоду на усиновлення, суди мали б з’ясувати, чи існують виняткові обставини, які могли б послужити підставою для відхилення його відмови відповідно до пункту 3 статті 181 Цивільного кодексу (див., наприклад, згадане вище рішення у справі Eski, §§ 39-42, стосовно внутрішньо-сімейного усиновлення партнером у різностатевій парі; у тій справі австрійські суди детально дослідили це питання, зваживши інтереси всіх залучених у справу осіб (тобто, інтереси самої пари, дитини та біологічного батька дитини), розглянувши у встановленому порядку подані ними докази і встановивши всі відповідні факти).
126. Отже, Суд доходить висновку, що скарга заявників не є зверненням actio popularis. Як вже було зазначено (див. пункт 123 вище), заявники потрапили безпосередньо під дію оскаржуваного закону, оскільки пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу встановлює для одностатевих пар абсолютну заборону на внутрішньо-сімейне усиновлення, у зв’язку з чим розгляд конкретних обставин їхньої справи виявився непотрібним і недоречним, і це призвело до принципової відмови в задоволенні їхньої заяви про усиновлення. Звідси випливає, що розгляд Судом цієї правової норми не є абстрактним: через сам характер загальної заборони, про яку йдеться, фактичні обставини справи залишаються за рамками розгляду національними судами і цим Судом (див., mutatis mutandis, рішення у справі Hirst проти Сполученого Королівства (№ 2) [ВП], № 74025/01, § 72, ECHR 2005‑IX).
127. Суд має додати, що, на перший погляд, відмінність у ставленні торкнулася здебільшого першого заявника, адже до неї поставилися інакше, ніж до партнера у неодруженій різностатевій парі, який має намір усиновити дитину другого партнера. Проте, оскільки всі троє заявників ведуть спільне сімейне життя (див. пункт 96 вище) і подали заяву про усиновлення з метою домогтися юридичного визнання такого сімейного життя, Суд вважає, що зазначена відмінність у ставленні безпосередньо торкнулася всіх трьох заявників, у зв’язку з чим вони можуть вважати себе потерпілими від стверджуваного порушення.
128. Нарешті, ще один аргумент Уряду полягає в тому, що юридична неможливість задоволення зазначеної заяви про усиновлення не має ознак дискримінації, оскільки не пов’язана із сексуальною орієнтацією першого і третього заявників. Уряд доводив, що пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу, який унеможливлює усиновлення дитини жінкою у разі, якщо зберігаються правові зв’язки між дитиною та її матір’ю, встановлює таким чином загальний принцип. З огляду на цей принцип тітці так само не дозволяється усиновити свого племінника, поки зберігається зв’язок між ним та його матір’ю.
129. Суд визнає цей аргумент непереконливим. Заявники стверджували, що до них поставилися інакше, ніж до неодруженої різностатевої пари при вирішенні питання про можливість юридичного визнання їхнього сімейного життя шляхом надання дозволу на внутрішньо-сімейне усиновлення. Суд передусім зазначає, що відносини між двома дорослими сестрами або між тіткою та її племінником не підпадають, у принципі, під поняття «сімейного життя» за змістом статті 8 Конвенції. По-друге, навіть якщо й підпадали б, Суд вже визнав, що характер відносин між двома сестрами, які проживають спільно, є якісно відмінним від характеру відносин між партнерами у парі, у тому числі в одностатевій (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Burden, § 62). Отже, наслідки дії пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу для інших осіб не є такими самими, що й для заявників, сімейне життя яких ґрунтується на одностатевих відносинах.
130. Беручи до уваги всі викладені вище міркування, Суд доходить висновку, що до заявників поставилися інакше, ніж до неодружених різностатевих пар, в яких один з партнерів має намір усиновити дитину другого партнера. Така відмінність була нерозривно пов’язана з тим фактом, що перший і третій заявники складають одностатеву пару і, отже, обумовлена їхньою сексуальною орієнтацією.
131. Таким чином, слід вважати, що ця справа відрізняється від згаданої вище справи Gas і Dubois (див. § 69), в якій Суд визнав, що не було ніяких пов’язаних із сексуальною орієнтацією відмінностей у ставленні до неодружених різностатевих пар та одностатевих пар, оскільки згідно з французьким законодавством ані перші, ані другі не мали можливості внутрішньо-сімейного усиновлення.
Легітимна мета і пропорційність
132. Суд вважає за доцільне наголосити на тому – хоча це випливає з викладених вище міркувань (див., зокрема, пункти 116 і 126) – що ця справа не стосується питання, чи слід було за даних обставин справи задовольнити заяву заявників про усиновлення. Відповідно, у ній не вирішується питання про роль батька другого заявника або про те, чи були підстави для відхилення його відмови дати згоду на усиновлення. Всі ці питання мали б вирішувати національні суди, якби отримали можливість розглянути заяву про усиновлення по суті.
133. Питання, яке має вирішити Суд, полягає саме в тому, що у справі заявників суди не мали такої можливості, оскільки усиновлення другого заявника партнеркою його матері було в будь-якому разі юридично неможливим з огляду на пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу. З іншого боку, якби заява про усиновлення стосувалася внутрішньо-сімейного усиновлення партнером у неодруженій різностатевій парі, тоді національні суди були б зобов’язані розглянути таку заяву по суті.
134. Хоча цю справу можна розглядати в контексті ширшої полеміки навколо батьківських прав одностатевих пар, Суд не зобов’язаний вирішувати саме питання про внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами в одностатевих парах, і тим більше питання про усиновлення дітей одностатевими парами взагалі. Вирішенню в цій справі підлягає вузько окреслене питання про стверджувану дискримінацію між неодруженими різностатевими парами і одностатевими парами щодо можливості внутрішньо-сімейного усиновлення.
135. Суд повторює, що заборона дискримінації, закріплена в статті 14, діє не лише стосовно користування правами та свободами, гарантувати які зобов’язує кожну державу Конвенція і протоколи до неї. Вона поширюється також і на ті додаткові права в межах загальної сфери застосування будь-якої статті Конвенції, забезпечувати які держава вирішила добровільно. Хоча стаття 8 не гарантує права на усиновлення, Суд вже визнав – у справі, в якій йшлося про усиновлення дитини гомосексуальною особою, що не перебуває у шлюбі – що держава, яка створює право, що виходить за рамки її зобов’язань за статтею 8 Конвенції, не може застосовувати таке право у спосіб, який є дискримінаційним у значенні статті 14 (див. згадане вище рішення у справі E.B. проти Франції, § 49).
136. Стосовно справи, що розглядається, Суд зазначає, що стаття 8 Конвенції не зобов’язує Договірні держави поширювати право на внутрішньо-сімейне усиновлення також на неодружені пари (див. згадане вище рішення у справі Gas і Dubois, §§ 66-69; див. також згадане вище рішення у справі Emonet та інші проти Швейцарії, §§ 79-88). Проте австрійське законодавство надає право на внутрішньо-сімейне усиновлення неодруженим різностатевим парам. Тому Суд має з’ясувати, чи служить легітимній меті відмова (неодруженим) одностатевим парам у цьому праві і чи є така відмова пропорційною до цієї мети.
137. Як національні суди, так і Уряд доводили, що австрійське законодавство про усиновлення має на меті відтворення умов, що існують у біологічній сім’ї. Як зауважив окружний суд у своєму рішенні від 21 лютого 2006 року, положення, про які йдеться, покликані забезпечувати захист «традиційної сім’ї». Положення австрійського законодавства ґрунтуються на принципі, згідно з яким і відповідно до біологічної реальності неповнолітня дитина повинна мати двох батьків, які є особами протилежної статі. Таким чином, рішення не передбачати можливість усиновлення дитини одностатевим партнером одного з її батьків з припиненням при цьому правового зв’язку з другим з батьків, який має протилежну стать, мало легітимну мету. У своєму рішенні від 27 вересня 2006 року Верховний суд так само зауважив, що основна мета усиновлення полягає в переданні дітей, які не мають батьків або батьки яких не в змозі опікуватися ними, відповідальним особам, які опікуватимуться ними. Ця мета може бути досягнута лише у разі відтворення, наскільки це можливо, умов, що існують у біологічній сім’ї. Таким чином, національні суди та Уряд посилалися на захист традиційної сім’ї, маючи при цьому на увазі, що лише сім’я, батьки в якій є особами протилежної статі, здатна належним чином забезпечувати потреби дитини.
138. Суд погоджується, що захист сім’ї, в її традиційному розумінні, є в принципі вагомою і легітимною підставою для існування відмінності у ставленні (див. згадані вище рішення у справах: Karner, § 40, і Kozak, § 98). Само собою зрозуміло, що захист інтересів дитини є також легітимною метою. Залишається з’ясувати, чи було за обставин цієї справи дотримано принцип пропорційності.
139. Суд нагадує принципи, встановлені його прецедентною практикою. Мета захисту сім’ї, в її традиційному розумінні, є доволі абстрактною метою і для її реалізації може використовуватися широкий спектр конкретних заходів (див. згадані вище рішення у справах: Karner, § 41, і Kozak, § 98). Також, з огляду на те, що Конвенція є «живим» документом, який слід тлумачити у світлі умов сьогодення, при виборі засобів, покликаних забезпечувати захист сім’ї та повагу до сімейного життя, як цього вимагає стаття 8, держава обов’язково має враховувати зміни, що відбуваються у суспільстві та у ставленні до соціальних питань, питань цивільного стану та міжособистісних відносин, включаючи той факт, що не існує лише одного шляху чи лише одного вибору, коли йдеться про те, як вести сімейне або приватне життя (див. згадане вище рішення у справі Kozak, § 98).
140. У випадках, коли межі розсуду держави є вузькими – як це має місце у разі, якщо відмінність у ставленні ґрунтується на ознаці статі або сексуальної орієнтації – принцип пропорційності вимагає не лише того, щоб засіб, обраний для досягнення поставленої мети, був загалом придатним для цього. Він також вимагає доведення, що для досягнення цієї мети необхідно було виключити певні категорії людей (у даному випадку – осіб, які перебувають в одностатевих стосунках) зі сфери застосування відповідних положень (див. згадані вище рішення у справах: Karner, § 41, і Kozak, § 99).
141. Керуючись згаданою вище прецедентною практикою, Суд зазначає, що тягар доведення покладається на Уряд. Саме Уряд має довести, що захист сім’ї, в її традиційному розумінні, і, зокрема, захист інтересів дитини вимагає відмовити одностатевим парам у праві на внутрішньо-сімейного усиновлення, тоді як таке право надається неодруженим різностатевим парам.
142. Суд нагадує, що пункт 2 статті 182 Цивільного кодексу встановлює – хоча й опосередковано – абсолютну заборону на внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами в одностатевих парах. Уряд не навів будь-яких конкретних аргументів і не подав будь-яких матеріалів наукових досліджень або інших доказів, щоб довести, що сім’я одностатевих батьків за жодних умов неспроможна належним чином забезпечувати потреби дитини. Водночас Уряд визнав, що з точки зору особистісних критеріїв партнери в одностатевих парах можуть, у принципі, так само як і партнери в різностатевих парах, бути здатними або нездатними виконувати роль усиновлювачів. Крім того, Уряд стверджував, що Цивільний кодекс не має на меті виключити можливість внутрішньо-сімейного усиновлення одностатевими партнерами. Водночас він наголосив, що намір законодавця полягав у недопущенні ситуацій, коли дитина юридично має двох матерів або двох батьків. Норма, яка прямо виключає можливість внутрішньо-сімейного усиновлення партнерами в одностатевих парах, була запроваджена лише в 2010 році законом про зареєстроване партнерство, який на момент розгляду цієї справи національними судами ще не набрав чинності і тому не має стосунку до справи, що розглядається.
143. Суд вже розглядав аргумент про те, що положення Цивільного кодексу не націлені конкретно на виключення можливості усиновлення одностатевими партнерами (див. пункти 128 і 129 вище). Що стосується закону про зареєстроване партнерство, то Суд погоджується, що він не є безпосередньо предметом розгляду у цій справі. І все ж звернення до нього може виявитися корисним, оскільки може допомогти з’ясувати причини запровадження заборони на внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами в одностатевих парах. Проте в пояснювальній записці до законопроекту (див. пункт 42 вище) лише зазначено, що пункт 4 статті 8 закону було додано у відповідь на неодноразові пропозиції, які надійшли під час процедури консультацій. Іншими словами, він лише відображає позицію тієї частини суспільства, яка заперечує проти надання партнерам в одностатевих парах права на внутрішньо-сімейне усиновлення.
144. Крім того, видається, що положенням австрійського законодавства не вистачає узгодженості. Усиновлення дитини однією особою, зокрема однією гомосексуальною особою, можливе. Якщо така особа має зареєстрованого партнера, той має дати згоду на усиновлення відповідно до поправки, внесеної (одночасно з ухваленням закону про зареєстроване партнерство) до підпункту 2 пункту 1 статті 181 Цивільного кодексу (див. пункт 40 вище). Отже, законодавець визнає, що дитина може зростати в сім’ї, утвореній одностатевою парою, і визнає таким чином, що це негативно не позначається на дитині. Водночас австрійське законодавство спрямоване на недопущення ситуацій, коли дитина має двох матерів або двох батьків (див., mutatis mutandis, рішення у справі Christine Goodwin проти Сполученого Королівства [ВП], № 28957/95, § 78, ECHR 2002‑VI, в якому Суд також узяв до уваги відсутність узгодженості між нормами у національній правовій системі).
145. Суд визнає резонним аргумент заявників про те, що де-факто утворені одностатевими парами сім’ї існують, але позбавлені можливості домогтися юридичного визнання та захисту. Суд зауважує, що на відміну від індивідуального усиновлення або спільного усиновлення, спрямованого, як правило, на створення зв’язку з дитиною, між якою і усиновлювачем раніше не було будь-яких відносин, внутрішньо-сімейне усиновлення партнером одного з батьків дитини покликане наділити усиновлювача відповідними правами щодо дитини. Суд сам неодноразово наголошував на важливості юридичного визнання де-факто існуючих сімей (див. рішення у справі Wagner і J.M.W.L. проти Люксембурґу, № 76240/01, § 119, від 28 червня 2007 року; див. також, у контексті внутрішньо-сімейного усиновлення, згадане вище рішення у справі Eski, § 39, і у справі Emonet та інших, §§ 63-64).
146. З огляду на всі викладені вище міркування – фактично існуюче сімейне життя заявників, важливість надання їм можливості домогтися юридичного визнання їхньої сім’ї, відсутність доказів з боку Уряду на підтвердження негативних наслідків, які може мати для дитини її виховання одностатевою парою або те, що юридично у дитини є дві матері і два батька, та, зокрема, визнання Урядом того факту, що одностатеві пари можуть, так само як і різностатеві, бути здатними або нездатними виконувати роль усиновлювачів при внутрішньо-сімейному усиновленні – існують великі сумніви стосовно того, що абсолютна заборона на внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами в одностатевих парах, яка випливає з пункту 2 статті 182 Цивільного кодексу, відповідає принципу пропорційності. Якщо немає інших досить переконливих і вагомих підстав, які свідчили б на користь такої абсолютної заборони, викладені наразі міркування швидше за все свідчать про необхідність забезпечення можливості вирішення судами кожної такої справи залежно від її конкретних обставин. Це також, очевидно, більш відповідало б найкращим інтересам дитини, забезпечення яких є ключовим принципом згідно з відповідними міжнародними правовими актами (див., зокрема, пункт 49 вище та згадане вище рішення у справі E.B. проти Франції, § 95).
147. На виправдання оскаржуваної відмінності у ставленні Уряд висунув ще один аргумент. Посилаючись на статтю 8 Конвенції, він наполягав, що у сфері законодавства про усиновлення Договірні держави мають користуватися широким полем розсуду, щоб забезпечувати таким чином чіткий баланс інтересів всіх зацікавлених осіб. У контексті цієї справи межі розсуду держави є ще ширшими з огляду на відсутність європейського консенсусу щодо питання про внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами в одностатевих парах.
148. Суд зауважує, що широта меж розсуду держави за статтею 8 Конвенції залежить від ряду факторів. У разі, якщо предметом розгляду є особливо важливий аспект існування певної особи або її особистості, поле розсуду, у межах якого можуть діяти держави, є, як правило, обмеженим. З іншого боку, якщо між державами-членами Ради Європи немає консенсусу щодо відносної значущості інтересу, зачепленого даною проблемою, або щодо найкращих засобів його захисту – зокрема, якщо справа порушує делікатні морально-етичні питання – межі розсуду держави при вирішенні таких питань мають бути ширшими (див. серед нещодавніх рішень згадане вище рішення у справі S. H. та інші проти Австрії, § 94, і рішення у справі A, B і C проти Ірландії [ВП], № 25579/05, § 232, ECHR 2010). Водночас Суд знову наголошує, що у разі, якщо предметом розгляду за статтею 14 є питання дискримінації за ознаками статі або сексуальної орієнтації, межі розсуду держави є вузькими (див. пункт 99 вище).
149. Крім того, і виключно у відповідь на твердження Уряду про відсутність європейського консенсусу, Суд вказує на необхідність пам’ятати, що предметом цього розгляду є не загальне питання про право партнерів в одностатевих парах на внутрішньо-сімейне усиновлення, але відмінність у ставленні до неодружених різностатевих пар і одностатевих пар при вирішенні питань, пов’язаних з цим видом усиновлення (див. пункт 134 вище). Таким чином, базою для порівняння можуть служити лише ті десять держав-членів Ради Європи, в яких дозволяється внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами у парах, що не перебувають у шлюбі. У шести з таких держав до різностатевих пар ставляться так само, як і до одностатевих, тоді як чотири держави займають таку саму позицію, що й Австрія (див. порівняльно-правову інформацію в пункті 57 вище). Суд вважає, що ця вибірка є настільки обмеженою, що не дозволяє дійти якихось висновків щодо існування можливого консенсусу між державами-членами Ради Європи.
150. На думку Суду, це саме стосується й Конвенції про усиновлення дітей 2008 року. По-перше, він зауважує, що зазначена Конвенція не була ратифікована Австрією. По-друге, з огляду на той факт, що наразі її ратифікувала незначна кількість держав, твердження про те, що ця конвенція відображає спільну позицію європейських держав, викликає сумнів. У будь-якому разі Суд зазначає, що згідно з пунктом 1 статті 7 Конвенції про усиновлення дітей 2008 року держави мають дозволяти усиновлювати дитину двом особам різної статі (які перебувають у шлюбі між собою або перебувають у зареєстрованому партнерстві, якщо такий інститут існує) або одній особі. Згідно з пунктом 2 статті 7 держави можуть поширювати дію цієї конвенції на одностатеві пари, які перебувають у шлюбі або в зареєстрованому партнерстві, а також на «різностатеві й одностатеві пари, які разом проживають у постійних стосунках». З цього видно, що пункт 2 статті 7 не означає, що держави можуть по-різному ставитися до різностатевих та одностатевих пар, які проживають у постійних стосунках. Видається, що Рекомендація CM/Rec(2010)5 Комітету міністрів Ради Європи містить таку саму настанову: пункт 23 закликає держави-члени забезпечувати, щоб права та обов’язки, передбачені для пар, які не перебувають у шлюбі, застосовувалися без дискримінації як до одностатевих, так і до різностатевих пар. У будь-якому разі, навіть якщо тлумачення пункту 2 статті 7 Конвенції 2008 року призводило б до іншого результату, Суд звертає увагу на те, що за державами зберігається відповідальність за Конвенцією щодо міжнародних договірних зобов’язань, взятих ними на себе після набрання Конвенцією чинності (див. рішення у справі Al-Saadoon і Mufdhi проти Сполученого Королівства, № 61498/08, § 128, ECHR 2010 (витяги)).
151. Суд усвідомлює, що забезпечення балансу між інтересами захисту сім’ї, в її традиційному розумінні, та захисту передбачених Конвенцією прав сексуальних меншин є, за своїм характером, важким і делікатним завданням, яке може вимагати від держави примирення суперечливих поглядів та інтересів, які сприймаються зацікавленими сторонами як принципово антагоністичні (див. згадане вище рішення у справі Kozak, § 99). Але, взявши до уваги викладені вище міркування, Суд доходить висновку, що Уряд не навів досить переконливих і вагомих аргументів, щоб довести, що для захисту сім’ї, в її традиційному розумінні, або для захисту інтересів дитини необхідно відмовляти партнерам в одностатевих парах у праві на внутрішньо-сімейне усиновлення, водночас надаючи таке право партнерам у різностатевих парах, які не перебувають у шлюбі. Отже, таке розрізнення несумісне з Конвенцією.
152. Суд ще раз наголошує, що ця справа не стосується питання про те, чи слід було за даних обставин справи задовольнити заяву заявників про усиновлення. Питання, яке вирішується в цій справі, полягає в тому, чи зазнали заявники дискримінації у зв’язку з тим, що суди не мали змоги конструктивно дослідити, чи відповідає усиновлення, якого домагалися заявники, інтересам другого заявника, оскільки таке усиновлення в будь-якому разі було юридично неможливим. У зв’язку з цим Суд посилається на нещодавні рішення, в яких він констатував порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, з огляду на відсутність у батька дитини, народженої поза шлюбом, можливості домогтися вирішення національними судами питання про те, чи відповідатиме інтересам дитини рішення про спільну опіку над нею з боку обох батьків або про надання йому одноосібного права опіки над дитиною (див. рішення у справі Zaunegger проти Німеччини, № 22028/04, §§ 61-63, від 3 грудня 2009 року, та рішення у справі Sporer проти Австрії, № 35637/03, §§ 88-90, від 3 лютого 2011 року).
153. У підсумку Суд констатує, що при порівнянні ситуації заявників із ситуацією неодруженої різностатевої пари, в якій один з партнерів бажає усиновити дитину другого партнера, встановлено наявність порушення статті 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі статтею 8.
II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
154. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».
A. Шкода
155. Заявники вимагали відшкодування моральної шкоди у розмірі по 50 000 євро (EUR) кожному з них.
156. Уряд стверджував, що за існуючих обставин справи немає підстав для присудження відшкодування моральної шкоди. Він звернув увагу, зокрема, на те, що заявникам не заважають проживати спільно, як вони бажають. У будь-якому разі заявлена заявниками сума не співвідноситься із сумами відшкодування, присудженими в аналогічних справах.
157. Суд вважає, що заявники, найімовірніше, зазнали моральної шкоди, яка не може бути достатнім чином компенсована лише констатацією порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8. Крім того, Суд визнає, що внаслідок констатованого порушення постраждала сім’я заявників. Тому він вважає за доцільне присудити всім заявникам разом певну суму на відшкодування моральної шкоди. Керуючись принципом справедливості і беручи до уваги суму, присуджену в аналогічній справі (див. згадане вище рішення у справі E.B. проти Франції, § 102), Суд присуджує всім заявникам разом 10 000 євро на відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
158. Заявники також вимагали відшкодування судових та інших витрат у загальному розмірі 49 680,94 євро. Ця сума складається з 6 156,59 євро на відшкодування витрат, понесених у національних судах, та 43 524,35 євро на відшкодування витрат у Суді. Зазначені суми включають податок на додану вартість (ПДВ).
159. Витрати, понесені у національних судах, включають витрати, понесені у зв’язку з розглядом справи в Конституційному суді (2 735,71 євро) та її розглядом у цивільних судах (3 420,88 євро). Заявники стверджували, що звернення до Конституційного суду було необхідним, оскільки лише завдяки рішенню Конституційного суду стало зрозумілим, що для затвердження договору про усиновлення вони можуть звернутися до цивільних судів, не наражаючись при цьому на ризик втрати батьківських прав третьою заявницею внаслідок такого звернення.
160. Витрати, понесені у зв’язку з провадженням за Конвенцією, складаються з дорожніх витрат і витрат на проживання (889,08 євро), понесених адвокатом заявників у зв’язку з відвідуванням судового засідання у справі, проведеного Першою секцією, та дорожніх витрат і витрат на проживання (913,22 євро), понесених у зв’язку з відвідуванням судового засідання Великої палати. Вони також включали відшкодування в загальному розмірі 1 832,30 євро за втрату часу у зв’язку з поїздкою адвоката до Страсбургу та його перебуванням у Страсбурзі з метою участі у двох судових засіданнях. Решта заявлених для відшкодування витрат – це витрати на адвокатські гонорари. Заявники наголосили, що провадження у Великій палаті є не просто повторенням провадження у палаті, оскільки, зокрема, Суд поставив сторонам у справі ряд додаткових запитань і мав дослідити та розглянути в судовому засіданні ряд зауважень, поданих третіми сторонами.
161. Уряд висловив думку, що витрати, пов’язані з розглядом справи в Конституційному суді, не були необхідними. Він стверджував, що згідно з практикою Конституційного суду щодо статті 140 Федеральної конституції особа може звернутися зі скаргою безпосередньо до Конституційного суду лише у разі, якщо стверджуване порушення є наслідком прямого застосування закону. У цій справі заявники мали можливість звернутися зі своїм питанням до цивільних судів.
162. Стосовно витрат, понесених у зв’язку з провадженням за Конвенцією, Уряд стверджував, що заявлена сума відшкодування є загалом надмірною. Крім того, він стверджував, що заявники могли значною мірою спиратися на доводи, які вже були викладені під час провадження в національних судах, і що під час провадження у Великій палаті вони могли скористатися матеріалами, які подавали до палати.
163. Згідно з прецедентною практикою Суду заявник має право на відшкодування судових та інших витрат лише у разі, якщо доведено, що такі витрати були фактично понесені і були необхідними та є обґрунтованими за розміром. Що стосується провадження в національних судах, то Суд визнає, що витрати, пов’язані з провадженням у Конституційному суді, відшкодування яких вимагають заявники, не були необхідними. Суд зазначає, зокрема, що Конституційний суд відмовив у розгляді клопотання заявників. Отже, він присуджує відшкодування лише тих витрат, які були понесені у зв’язку з провадженням у національних судах, а саме 3 420,88 євро. Що стосується судових витрат, понесених у зв’язку з провадженням за Конвенцією, то Суд, беручи до уваги документи, які є в його розпорядженні, та викладені вище критерії, вважає за доцільне присудити заявникам відшкодування у розмірі 25 000 євро. У загальному підсумку Суд присуджує заявникам 28 420,88 євро на відшкодування судових витрат та інших витрат.
C. Пеня
164. Суд вважає, що пеня у разі несвоєчасної виплати має визначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського Центрального Банку, плюс три відсоткові пункти.
НА ЦИХ ПІДСТАВАХ СУД
1. Оголошує одноголосно заяву прийнятною;
2. Постановляє одноголосно, що немає порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, при порівнянні ситуації заявників із ситуацією подружньої пари, в якій один з подружжя має намір усиновити дитину другого з подружжя;
3. Постановляє десятьма голосами проти семи, що має місце порушення статті 14, взятої у поєднанні зі статтею 8 Конвенції, при порівнянні ситуації заявників із ситуацією неодруженої різностатевої пари, в якій один з партнерів бажає усиновити дитину другого партнера;
4. Постановляє одинадцятьма голосами проти шести,
a) що упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна виплатити заявникам такі суми:
і) EUR 10 000 (десять тисяч євро) всім заявникам разом на відшкодування моральної шкоди з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з цієї суми;
ii) EUR 28 420,88 (двадцять вісім тисяч чотириста двадцять євро і вісімдесят вісім євроцентів) на відшкодування судових та інших витрат з урахуванням будь-якого податку, який може бути стягнуто з призначеної заявникам суми;
b) що з часу закінчення згаданого вище тримісячного строку і до моменту розрахунку на зазначену вище суму нараховуватимуться прості відсотки у розмірі граничної позичкової ставки Європейського Центрального Банку, чинної у період невиплати, плюс три відсоткові пункти;
5. Відхиляє одноголосно решту вимог заявників стосовно справедливої сатисфакції.
Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому засіданні у Палаці прав людини у Страсбурзі 19 лютого 2013 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Johan CallewaertDean Spielmann
Заступник секретаряГолова
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додано такі окремі думки:
a) окрема думка (яка збігається з позицією більшості) судді Spielmann;
b) спільна окрема думка (яка частково не збігається з позицією більшості) суддів Casadevall, Ziemele, Kovler, Jočienė, Šikuta, de Gaetano і Sicilianos.
D.S.
J.C.
Переклад окремих думок не здійснювався, але з цими думками, викладеними англійською і французькою мовами, можна ознайомитися, звернувшись до електронної бази рішень Європейського Суду з прав людини (HUDOC), в якій оприлюднена офіційна оригінальна версія (версії) рішення, до якого вони додані.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 р.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду, і Суд також не несе відповідальності за його якість. Переклад можна завантажити з електронної бази рішень (HUDOC) Європейського Суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази, в якій його розміщено з дозволу Суду. Копіювання тексту перекладу допускається в некомерційних цілях за умови наведення повної назви справи, разом із вищенаведеним повідомленням про авторські права та посиланням на Цільовий фонд «Права людини». З питань, пов’язаних з наміром використати ту чи іншу частину цього перекладу в комерційних цілях, прохання звертатися за адресою publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante: publishing@
Full & Egal Universal Law Academy