© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційний бюлетень з практики Суду № 160
Лютий 2013 року
X та інші проти Австрії [ВП] - 19010/07
Рішення Великої палати від 19.2.2013 року
Стаття 14
Дискримінація
Неможливість внутрішньо-сімейного усиновлення в одностатевій парі [тобто, усиновлення дитини партнера в такій парі другим партнером – Прим. перекл.]: порушення
Факти – Першим і третім заявниками є дві жінки, які перебувають у постійних одностатевих стосунках. Другий заявник є неповнолітнім сином третього заявника. Він народився поза шлюбом. Його батько визнав своє батьківство, але одноосібним правом опіки над ним користується третій заявник. Перший заявник мала намір усиновити другого заявника з метою створення правового зв’язку між ними без припинення зв’язку між хлопчиком і його матір’ю, і у зв’язку з цим було укладено договір про усиновлення. Однак національні суди відмовилися затвердити договір після того, як встановили, що згідно з національним законодавством усиновлення дитини однією особою призводить до припинення сімейно-правового зв’язку з тим з її біологічних батьків, який має таку саме стать, що й і її усиновлювач, і що, таким чином, усиновлення хлопчика першим заявником припинило б його зв’язок з матір’ю (третім заявником), а не з батьком.
Право – Стаття 14, взята у поєднанні зі статтею 8
a) Застосовність – Відносини між трьома заявниками становили «сімейне життя» у значенні статті 8 Конвенції. Тому стаття 14, взята у поєднанні зі статтею 8, була застосовна.
b) Порівняння з подружньою парою, в якій один з подружжя має намір усиновити дитину другого з подружжя – Суд не знайшов підстав для відступу від висновків, сформульованих ним у справі Gas і Dubois проти Франції, і вирішив, що ситуація першого і третього заявників у цій справі не є відносно схожою на ситуацію подружньої пари.
Висновок: порушення немає (одноголосно).
c) Порівняння з неодруженою різностатевою парою, в якій один з партнерів бажає усиновити дитину другого партнера – Суд визнав, що ситуація заявників була відносно схожою на ситуацію неодруженої різностатевої пари, в якій один з партнерів бажає усиновити дитину другого партнера. Уряд не стверджував про існування особливого правового статусу, який відрізняв би неодружену різностатеву пару від одностатевої пари, і погодився, що одностатеві пари можуть, у принципі, так само як і різностатеві, бути здатними (або нездатними) виконувати роль усиновлювачів і, зокрема, роль усиновлювачів при внутрішньо-сімейному усиновленні. Австрійське законодавство передбачало можливість внутрішньо-сімейного усиновлення для неодружених різностатевих пар. На відміну від різностатевих пар, одностатеві пари не мали юридичної можливості внутрішньо-сімейного усиновлення. Згідно з відповідними положеннями Цивільного кодексу усиновлювач мав замінити дитині того з її біологічних батьків, який має таку саму стать, що і він. Оскільки першим заявником була жінка, усиновлення нею дитини партнерки могло припинити лише правовий зв’язок між дитиною і матір’ю. Отже, в результаті усиновлення не міг бути створений батьківсько-дитячий зв’язок між першим заявником і дитиною на додаток до існуючого зв’язку між дитиною та її матір’ю.
Суд визнав непереконливим аргумент Уряду про те, що заява заявників про усиновлення була відхилена на підставах, не пов’язаних з їхньою сексуальною орієнтацією, і що, таким чином, заявники домагаються від Суду абстрактного аналізу закону. Адже національні суди дали зрозуміти, що положення Цивільного кодексу виключають можливість усиновлення, яке призводило б до бажаного заявниками результату. Суди не проводили перевірки обставин справи. Зокрема, вони не досліджували питання про те, чи існують підстави для відхилення відмови батька дитини дати згоду на усиновлення. Натомість окружний суд наголосив, що під терміном «батьки» в сімейному законодавстві Австрії маються на увазі дві особи протилежної статі і зосередив увагу на важливості, яку має для дитини підтримання контактів між нею та обома її батьками. З огляду на юридичну неможливість зазначеного усиновлення, яка постійно була в центрі розгляду національними судами, суди не могли конструктивно дослідити, чи відповідатиме усиновлення інтересам дитини. З іншого боку, якби справа стосувалася неодруженої різностатевої пари, вони були б зобов’язані дослідити таке питання. Таким чином, заявники потрапили безпосередньо під дію оскаржуваної правової норми, оскільки заява про усиновлення була подана з метою домогтися юридичного визнання їхнього сімейного життя, і тому всі троє могли вважати себе потерпілими від стверджуваного порушення.
Той факт, що до першого і третього заявників поставилися інакше, ніж до неодруженої різностатевої пари, в якій один з партнерів має намір усиновити дитину другого партнера, пояснювався сексуальною орієнтацією цих заявників. Тому Суд визнав, що ця справа відрізняється від згаданої вище справи Gas і Dubois (див. § 69), в якій Суд не встановив ніяких пов’язаних із сексуальною орієнтацією відмінностей у ставленні до неодружених різностатевих пар та одностатевих пар, оскільки згідно з французьким законодавством ані перші, ані другі не мали можливості внутрішньо-сімейного усиновлення.
Стаття 8 не зобов’язує поширювати право на внутрішньо-сімейне усиновлення також на неодружені пари. Однак, оскільки національне законодавство все-таки передбачало можливість внутрішньо-сімейного усиновлення для неодружених різностатевих пар, Суд мав з’ясувати, чи служить легітимній меті відмова (неодруженим) одностатевим парам у цьому праві і чи є така відмова пропорційною до цієї мети.
Національні суди і Уряд доводили, що австрійське законодавство про усиновлення має на меті відтворення умов, що існують у біологічній сім’ї. Захист сім’ї, в її традиційному розумінні, є в принципі легітимною підставою для існування відмінності у ставленні. Це саме стосується й захисту інтересів дитини. Але у випадках, коли відмінність у ставленні ґрунтується на ознаці статі або сексуальної орієнтації, Уряд має довести, що така відмінність у ставленні є необхідною для досягнення поставленої мети. Уряд не надав доказів того, що виховання дитини одностатевою парою або те, що юридично у дитини є дві матері і два батька, негативно позначатиметься на дитині. До того ж, національне законодавство дозволяло усиновлення дитини однією особою, зокрема однією гомосексуальною особою. Якщо така особа мала зареєстрованого партнера, той мав дати згоду на усиновлення. Отже, законодавець визнавав, що дитина може зростати в сім’ї, утвореній одностатевою парою, і визнавав таким чином, що це негативно не позначається на дитині. Суд визнав резонним аргумент заявників про те, що де-факто утворені одностатевими парами сім’ї існують, але позбавлені можливості домогтися юридичного визнання та захисту. З огляду на ці міркування існували великі сумніви стосовно того, що абсолютна заборона на внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами в одностатевих парах відповідає принципу пропорційності.
Уряд також доводив, що між європейськими державами немає консенсусу щодо питання про внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами в одностатевих парах і що, відповідно, при регулюванні цього питання держави користуються широким полем розсуду. Проте предметом розгляду в Суді було не загальне питання про право партнерів в одностатевих парах на внутрішньо-сімейне усиновлення, але відмінність у ставленні до неодружених різностатевих пар і одностатевих пар при вирішенні питань, пов’язаних з таким усиновленням. Таким чином, базою для порівняння могли служити лише ті десять держав-членів Ради Європи, в яких дозволялося внутрішньо-сімейне усиновлення партнерами у парах, що не перебувають у шлюбі. У шести з таких держав до різностатевих пар ставилися так само, як і до одностатевих, тоді як чотири держави займали таку саму позицію, що й Австрія. Обмеженість такої вибірки не дозволяла дійти якихось висновків щодо існування можливого консенсусу між європейськими державами.
У цій справі йшлося не про те, чи слід було задовольнити заяву заявників про усиновлення, а вирішувалося питання, чи зазнали заявники дискримінації у зв’язку з тим, що суди не мали змоги конструктивно дослідити, чи відповідає усиновлення, якого домагалися заявники, інтересам другого заявника, оскільки таке усиновлення в будь-якому разі було юридично неможливим.
Уряд не навів переконливих аргументів, щоб довести, що для захисту сім’ї, в її традиційному розумінні, або для захисту інтересів дитини необхідно відмовляти партнерам в одностатевих парах у праві на внутрішньо-сімейне усиновлення, водночас надаючи таке право партнерам у різностатевих парах, які не перебувають у шлюбі. Отже, таке розрізнення було несумісним з Конвенцією.
Висновок: порушення (десять голосів проти семи).
Стаття 41: Усім заявникам разом присуджено 10 000 євро на відшкодування моральної шкоди.
(Див. рішення у справі Gas і Dubois проти Франції, № 25951/07, від 15 березня 2012 року, Інформаційний бюлетень № 150)
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Цей стислий виклад, підготовлений канцелярією Суду, не є зобов’язальним для Суду.
Щоб перейти до інформаційних бюлетенів з практики Суду, натисніть тут
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy