CASE OF YEFIMENKO v. RUSSIA - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Довірчого фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду. Для докладної інформації розгляньте вказівку щодо авторського права в кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec la soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ПЕРША СЕКЦІЯ

СПРАВА YEFIMENKO ПРОТИ РОСІЇ

(Заява № 152/04)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

12 лютого 2013 року

Це рішення стане остаточним відповідно до положень, викладених у ч. 2 ст. 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Yefimenko проти Росії»

Європейський суд прав людини (Перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefèvre), Голова,
Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner),
Ханлар Хаджієв (Khanlar Hajiyev),
Мірʼяна Лазарова Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska),
Джулія Лаффранк (Julia Laffranque),
Ксенія Туркович (Ksenija Turković),
Дмітрій Дєдов (Dmitry Dedov), судді,
та Сорен Нільсен (Søren Nielsen), Секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 22 січня 2013 року,

ухвалюють це рішення, прийняте цього ж дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 152/04) проти Російської Федерації, поданою до Суду на підставі ст. 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі − Конвенція) громадянином Росії п. Сергієм Олександровичем Єфіменко (далі − заявник) 30 жовтня 2003 року.

2. Заявника, якому було надано юридичну допомогу, представляла п. Анна Борисівна Полозова (Anna Borisovna Polozova), юрист, що практикує в Москві. Уряд Росії (далі − Уряд) представляв п. Г. Матюшкін (G. Matyushkin) – Представник Російської Федерації у Суді.

3. 16 червня 2008 року відбулося сповіщення Уряду про заяву. Також було вирішено одночасно розглядати заяву на предмет прийнятності і по суті (ч. 1 ст. 29 Конвенції).

4. 28 вересня 2009 року та 14 вересня 2011 року сторонам було запропоновано подати свої зауваження щодо справи відповідно до п. с ч. 2 правила 54 Регламенту Суду.

ФАКТИ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1969 році. Зараз він відбуває покарання у виді позбавлення волі у Челябінській області.

A. Кримінальні провадження щодо заявника

1. Арешт заявника та провадження щодо нього у 2001 -2003 роках

6. Заявника було заарештовано 13 березня 2001 року у зв’язку з наявністю підозри про те, що він убив свою тітку. Він відмовлявся давати показання, допоки йому не було призначено державою захисника для надання юридичної допомоги. 16 березня 2001 року заявника також було обвинувачено в тому, що він незаконно позбавив свободи п. П. Тоді він запросив п. М. захищати його у відповідних провадженнях. Через деякий час заявник відмовився від послуг п. М з невстановлених причин. Точно невідомо коли, державою було призначено адвоката Д. захисником заявника. Заявника та іншу особу як співобвинуваченого обвинувачували у вчиненні таких злочинів як шахрайство, викрадення людини та вбивстві декількох людей. Заявник ознайомлювався з матеріалами справи з жовтня по грудень 2001 року.

7. У грудні 2001 року справу заявника скерували на розгляд до Челябінського обласного суду. Клопотання заявника про розгляд справи судом присяжних було відхилено. Для розгляду справи заявника було призначено одного професійного суддю та двох народних засідателів (пані Г та пані У).

8. Під час провадження заявник перебував під вартою. Зазначений суд, що розглядав справу заявника у першій інстанції, продовжував строк його тримання під вартою декілька разів. Заявник оскаржував відповідні ухвали, стверджуючи, що народні засідателі слухають його справу незаконно, оскільки всупереч законодавчим вимогам, встановленим у Законі «Про народних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції в Російській Федерації», вони залучалися до виконання обов’язків народного засідателя більше ніж один раз на рік з 1998 року по 2002 рік. Верховний Суд РФ відхилив касаційні скарги заявника щодо ухвал про продовження строку перебування під вартою. Зокрема, 22 листопада 2002 року Верховний Суд РФ залишив без змін ухвалу від 1 жовтня 2002 року, постановлену головуючим суддею та народними засідателями, про продовження строку перебування заявника під вартою. Касаційний суд зазначив:

«З інформації, поданої обласним судом, випливає, що нові списки народних засідателів в області не були сформовані на момент встановлення дати початку провадження у справі [заявника]...»

9. Точно невідомо коли, заявник запросив п. Ж бути його адвокатом у кримінальному провадженні.

10. Слухання справи розпочалося в лютому 2003 року. В судовому засіданні 13 лютого 2003 року заявник заперечував проти участі у розгляді його справи зазначених народних засідателів і клопотав про розгляд справи судом присяжних. Заперечення та клопотання були відхилені. Згодом з незрозумілих причин народного засідателя пані У було замінено на пані Ч у складі суду першої інстанції, що розглядав справу заявника.

11. 18 лютого 2003 року головуючий суддя задовольнив клопотання про заміну адвоката заявника п. Ж за станом здоров’я. З 20 лютого 2003 року заявника захищав адвокат З, призначений державою для надання юридичної допомоги. Видається, що на певних стадіях розгляду справи заявника його захищав адвокат П, призначений державою для надання юридичної допомоги. Суд першої інстанції відмовився залучити до розгляду справи пані К як представника заявника.

12. У вироку суду від 24 квітня 2003 року суд першої інстанції (головуючий суддя та народні засідателі п. Г та п. Ч) визнали заявника винним у вчиненні низки злочинів (шахрайство, викрадення людини, вимагання, крадіжка та декілька убивств) і призначили йому покарання у виді позбавлення волі, строком на 22 роки.

13. Місцеве телебачення, нібито, транслювало та коментувало останній день слухання справи судом у квітні, серпні та вересні 2003 року.

14. Заявник оскаржив вирок суду першої інстанції до Верховного Суду РФ. Він доводив, зокрема, що його адвокат З не подав касаційної заяви, «незважаючи на той факт, що він попередньо обіцяв це зробити» та що склад суду першої інстанції був незаконним. Державний обвинувач також оскаржив вирок суду першої інстанції.

15. 19 вересня 2003 року заявник брав участь у засіданні касаційного суду через відео зв’язок. Як зазначає заявник, слухання його справи у касаційній інстанції тривало сім хвилин, а обговорення справи судом в нарадчій кімнаті тривало близько двох хвилин. За результатами слухання касаційний суд вніс зміни у вирок суду першої інстанції та скоротив тривалість позбавлення волі заявника до 21 року. Касаційний суд не робив застережень щодо складу суду першої інстанції та дотримання права заявника на захист у провадженні в касаційній інстанції.

2. Подальші події у 2004-2007 роках

16. У листах від 19 березня та 12 квітня 2004 року Голова Обласної колегії адвокатів визнав безпідставними скарги заявника на адвоката З.

17. У жовтні 2005 року та згодом 21 грудня 2006 року Верховний Суд РФ скоротив заявнику строк позбавлення волі до 20 років і 6 місяців.

18. У відповідь на звернення заявника про надання інформації обласний суд та обласний парламент повідомили, що у них відсутня інформація щодо списків народних засідателів або, якщо такі списки і складалися, їх було знищено (див. також п. 24 цього рішення нижче).

19. 8 лютого 2007 року Конституційний Суд РФ розглянув скаргу, подану заявником, і ухвалив, що захисник мав би бути призначений і у касаційному провадженні. Хоча цей суд визнав конституційну скаргу заявника неприйнятною, він встановив, що:

 «...2. Рішення, прийняті у справі [заявника], які ґрунтуються на неконституційному тлумаченні п. 1 та п. 5 ч. 1 і ч. 3 ст. 50, мають бути переглянуті відповідно до наявної процедури, якщо для цього немає перешкод.»

20. 13 червня 2007 року Заступник голови Верховного Суду відмовив у задоволенні повторної скарги заявника на його засудження, зазначивши, що «лише факт того, що народні засідателі залучалися для виконання своїх обов’язків більше, ніж один раз на рік, не ставить під сумнів легітимність їхнього мандату, а, відповідно, і законність складу суду».

3. Подальші події у 2009-2011 роках

21. 10 червня 2009 року Президія Верховного Суду переглянула кримінальну справу заявника в порядку наглядового провадження, скасувала ухвалу касаційного суду від 19 вересня 2003 року та відправила справу на новий касаційний розгляд. Посилаючись на статті 97, 108 та 255 Кримінально-процесуального кодексу РФ, Президія Верховного Суду ухвалила рішення про перебування заявника під вартою до завершення касаційного розгляду його справи.

22. 3 вересня 2009 року відбулося касаційне слухання у справі заявника Верховним Судом, який скасував вирок суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року. Касаційний суд, зокрема, зазначив, що на той час в обласному суді не було списків народних засідателів; що зазначені народні засідателі залучалися до розгляду інших справ у 2002-2003 роках; і що «було порушено право [заявника] на захист та право на розгляд його справи судом присяжних». Касаційний суд ухвалив скерувати справу на новий розгляд до Челябінського обласного суду та залишив заявника під вартою до нового розгляду його справи 10 листопада 2009 року.

23. Новий розгляд справи заявника розпочався у вересні 2009 року. Однак 6 квітня 2010 року він був зупинений у зв’язку зі зверненням до Президії Верховного Суду про перегляд в порядку нагляду ухвали касаційного суду від 3 вересня 2009 року.

24. 1 вересня 2010 року Президія Верховного Суду скасувала ухвалу суду касаційної інстанції від 3 вересня 2009 року і скерувала справу на новий розгляд. Однак, на відміну від ухвали суду від 3 вересня 2009 року, в ухвалі Президії Верховного Суду від 1 вересня 2010 року не зазначалося про (і) відсутність списків народних засідателів в обласному суді; (іі) те, чи народні засідателі засідали залучалися до розгляду інших справ у березні 2002 року; (ііі) «порушення права [заявника] на захист та права на розгляд його справи судом присяжних». Зрештою, Президія скасувала вирок суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року з таких підстав:

« Як випливає з пояснень Голови обласного суду, списки народних засідателів для районних і міських судів області затверджувалися з 29 червня 2000 року по 29 листопада 2001 року ... Списки для восьми районних судів області не було подано для затвердження. Народні засідателі у справі [заявника] були зареєстровані як такі що проживають у м. Челябінську. Ніде не зазначається, що їхні прізвища було внесено до списку народних засідателів... З огляду на це, суд першої інстанції не було створено на підставі закону. Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 381 Кримінально-процесуального кодексу РФ (далі − КПК) розгляд справи незаконним складом суду є безумовною підставою для скасування рішення цього суду...»

Президія також скасувала декілька ухвал суду про обрання такого запобіжного заходу як тримання під вартою, постановлених судом першої інстанції у процесі розгляду справи у 2002 році. Зрештою, посилаючись на статті 108 і 255 КПК, Президія постановила ухвалу про перебування заявника під вартою до завершення нового розгляду його справи.

25. Новий розгляд справи заявника тривав з жовтня 2010 року по лютий 2011 року. На стадії попереднього слухання під час нового розгляду справи захисником заявника був призначений державою адвокат В., якого за клопотанням заявника було згодом замінено на призначеного державою адвоката Д. Разом з тим, у грудні 2010 року, порадившись із адвокатом, заявник відмовився від права на розгляд його справи судом присяжних та погодився на розгляд його справи професійним суддею одноособово.

26. Новий захисник заявника К був призначений у січні 2011 року замість адвоката Д, який повинен був брати участь у іншому розгляді справи у суді. На слуханні 11 січня 2011 року, відповідаючи на запитання головуючого судді, заявник відповів, що він «ще не до кінця обговорив позицію захисту» зі своїм адвокатом. На слуханні 12 січня 2011 року заявник стверджував, що він спілкувався зі своїм адвокатом і що вони обговорювали позицію захисту, що спонукало заявника змінити попередню стратегію захисту і визнати себе винним у вбивстві своєї тітки. Також видається, що (на цьому ж або на наступному судовому засіданні) адвокат К підтримав клопотання заявника та його співобвинуваченого про припинення підтримки обвинувачення у зв’язку з завершенням строків давності по одному з пунктів обвинувачення. Заявник також стверджував, обговоривши ситуацію з адвокатом, що він погодився, що вже не було потреби викликати до суду решту свідків чи потерпілих. Таким чином, заявник погодився на те, аби посилатись на відповідні матеріали з його справи.

27. На судовому засіданні 13 січня 2011 року головуючий суддя зазначив, що заявник оскаржив в касаційному порядку попередню процесуальну ухвалу, а також просив призначити своїм адвокатом п. Д. У зв’язку з цим головуючий суддя запитував, чи заявник мав застереження до адвоката К. Заявник відповів, що у нього немає застережень, що адвокат був достатньо кваліфікованим, аби забезпечувати його захист і що він не хотів змінювати захисника.

28. 1 лютого 2011 року обласний суд припинив розгляд справи по одному з обвинувачень. 16 лютого 2011 року обласний суд визнав заявника винним у вбивстві, викраденні людини й вимаганні. Цей суд призначив заявнику покарання у виді позбавлення волі, строком на 19 років і 6 місяців. Згідно з вимогами ст. 72 Кримінального кодексу РФ строк відбування покарання обраховувався з 13 березня 2001 року, беручи до уваги попередні строки перебування заявника під вартою до завершення судового розгляду його справи та відбуття покарання на підставі вироку суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року.

29. Заявник та адвокат К оскаржили вирок суду до Верховного Суду РФ.

30. Заявник звернувся зі скаргою на адвоката К до Голови місцевої колегії адвокатів. Останній відповів, що заявник під час судового розгляду справи не ставив питання про відвідування його адвокатом в слідчому ізоляторі і що він обговорював позицію захисту з адвокатом при декількох нагодах перед судовими слуханнями, а також в кімнаті очікування в приміщенні суду.

31. У березні 2011 року Верховний Суд призначив п. Полозову захисником заявника. Як п. Полозова, так і п. Д були повідомлені про час та місце касаційного розгляду справи заявника. Пан Д поінформував суд, що він не має повноважень надавати юридичну допомогу заявнику в касаційному провадженні і що він не був запрошений як захисник ні заявником, ні його сім’єю. Пані Полозова також поінформувала суд, що вона не укладала договору про надання юридичної допомоги з заявником. Крім того, вона була дуже завантажена і не могла взяти участь у справі як призначений державою захисник. Тому Верховний Суд призначив захисником заявника пані Чі. У відповідному реєстрі підтверджено, що вона вивчала матеріали справи з 26 квітня по 5 травня 2011 року. Адвокат Чі також брала участь у касаційному слуханні справи заявника 12 травня 2011 року. Заявник брав участь у касаційному слуханні через відео зв’язок з пенітенціарної установи. Заявник відмовлявся від юридичної допомоги адвоката Чі. Касаційний суд відхилив його заперечення і адвокат Чі продовжувала бути його захисником.

32. 12 травня 2011 року Верховний Суд як касаційна інстанція залишив без змін вирок суду від 16 лютого 2011 року. Цей касаційний суд ухвалив:

«Під час судового розгляду справи судом першої інстанції [заявника] захищала п. К; заявник не висловлював заперечень щодо її юридичної допомоги. Інформація зі стенограми судового засідання суперечить твердженню про те, що діяльність цього захисника була неефективною. Також зазначається, що адвокат не зустрічалася з [заявником] у слідчому ізоляторі. Однак перед судом не було поставлено питання про потребу у таких зустрічах. Зазначаючи на початку розгляду справи про те, що позиція захисту не була обговорена до кінця, [заявник] не заявляв клопотання про відкладення розгляду справи для вирішення цих питань. Надалі [заявник] за декількох нагод підтверджував, що адвокат надавала йому консультації та обговорювала з ним позицію захисту ... Під час підготовчого судового засідання суд задовольнив клопотання [заявника] про залучення до справи адвоката Д. Його було замінено під час судового розгляду у зв’язку з його участю у розгляді іншої кримінальної справи...»

B. Умови перебування під вартою

1. Щодо перебування у Курчатовському ізоляторі тимчасового тримання

33. Як зазначає заявник, з 13 по 30 березня 2001 року він перебував у Курчатовському ізоляторі тимчасового тримання м. Челябінськ (ИВС Курчатовского района). Його не забезпечили матрацом, ліжком чи жодними засобами особистої гігієни, а також він не мав доступу до душа. Камера була брудна, волога та холодна і не мала вентиляції. Заявник не здійснював жодного виду діяльності поза межами камери, а перебував у ній 24 години на добу.

2. Щодо перебування у слідчому ізоляторі

34. З 30 березня 2001 року по 28 жовтня 2003 року заявник перебував під вартою у Федеральній бюджетній установі Слідчий ізолятор 74/1 Головного управління Федеральної служби виконання покарань Російської Федерації у Челябінській області (ФБУ ИЗ-74/1 ГУФСИН РФ по Челябинской области). Ймовірно, заявник перебував у цьому ж ізоляторі протягом певного строку у 2005 році.

(a) Виклад фактів заявником

35. Заявник надав такий опис умов тримання під вартою у зазначеному слідчому ізоляторі у 2001-2003 роках.

36. З 17 квітня 2001 року по 29 квітня 2003 року заявник перебував у камері № 77, площею 7-8 кв. м. і розрахованій для 6 співкамерників (а згодом на чотирьох). Фактично у ній перебувало від трьох до семи засуджених. Відповідно, у певні періоди доводилося створювати чергу, аби поспати. Штучне світло було і вдень, і вночі. З 30 березня по 20 квітня 2001 року заявнику не надавали постільної білизни у слідчому ізоляторі; шерстяну ковдру надали лише в кінці 2002 року. Заявнику не надавали рушників та столових приборів.

37. З 29 квітня по 28 жовтня 2003 року заявника тримали в камері № 80, розміром 7-8 кв. м., розрахованій для 4 співкамерників. Фактично, у ній розміщали до 5 співкамерників. Відповідно, у певні періоди доводилося створювати чергу, аби поспати.

38. Стосовно усіх камер заявник зазначав, що унітаз знаходився у куті і був відділений від житлової площі лише перегородкою. Стіл було розміщено за метр від унітазу. Камери не вентилювалися, а проблема відсутності вентиляції загострювалася фактом того, що інші ув’язнені курили. До січня 2003 року вікна ізолятора були закриті металевими заслінками на додаток до похилих грат. У камерах не було доступу до гарячої води.

39. Протягом усього строку перебування в зазначеному слідчому ізоляторі заявник не виконував жодної іншої діяльності поза камерою, окрім щоденної годинної прогулянки у подвір’ї слідчого ізолятора. Іншу частину дня заявник проводив у стінах своєї камери. Харчування й медичне обслуговування були незадовільними. У літній період заявник не мав доступу до гарячого душу.

(b) Викладення фактів Урядом

40. Уряд вказував такі дані щодо розмірів камер та кількості осіб у них. Камера № 77 мала площу 9.3 кв. м. та розміщувала на той час 4 ув’язнених; камера № 80 – 9.3 кв. м. для 4 ув’язнених, камера № 83 – 9.3 кв. м. для 4 ув’язнених, камера № 91 – 30.2 кв. м. для 12 ув’язнених, камера № 96 – 9.3 кв. м. для 4 ув’язнених; камера № 154 – 23.1 кв. м. для 8 ув’язнених і камера № 1 – 20.8 кв. м. для 6 ув’язнених.

41. З наведених даних Уряд дійшов висновку, що законодавчі вимоги стосовно площі для ув’язненого (4 кв. м.) не було дотримано у камерах №№ 77, 80, 83 та 96. Інші матеріальні умови ув’язнення (світло, вентиляція, індивідуальне ліжко та постіль, харчування) були достатніми. На вікнах камер не було металевих заслінок. На вікнах були металеві грати, які не перешкоджали надходженню природного світла. Туалети бути відокремлені від основної площі перегородкою, розміром близько 1 метр на 1,5 метра висотою.

42. Вище зазначені подання ґрунтувалися на інформації, наданій керівником пенітенціарної установи у 2008 році, а також на різних свідченнях, що це підтверджують, працівників цієї установи (підписаних її керівником). Уряд також надав копії графіку «санітарних заходів» для ув’язнених з 2001 по 2003 роки.

3. Щодо скарг заявника

43. Заявник скаржився на умови ув’язнення до різних державних органів. Як стверджується, 26, 28 березня та 2 квітня 2001 року заявник та його адвокат скаржилися до Прокуратури Челябінської області, що умови тримання під вартою в ізоляторі тимчасового тримання були неприйнятними. 10 вересня 2001 року прокурор відмовив у відкритті кримінального провадження стосовно скарг про незаконне перебування в ізоляторі тимчасового тримання.

C. Листування з Обласною колегією адвокатів, Міжнародним центром захисту та Європейським судом з прав людини

44. Заявник стверджував, що деякі листи з Європейського суду з прав людини до заявника у 2004-2005 роках були оглянуті працівниками в’язниці №1 Челябінської області. Більшість з цих листів були стандартною кореспонденцією у відповідь на перший лист чи підтвердженням отримання кореспонденції заявника. У листі, датованому 19 березня 2004 року, заявника просили надати подальше обґрунтування своїх скарг про умови тримання в Челябінському слідчому ізоляторі.

45. Кожен лист містив штамп, на якому зазначався його реєстраційний номер та дата його отримання пенітенціарною установою. Відповідно, заявник доводив, що практика огляду кореспонденції продовжувала застосовуватися і подав копії листів Суду до заявника з 2006 по 2008 рік, які також містили подібні штампи різних пенітенціарних установ, у яких перебував заявник.

46. Кореспонденцію, надіслана заявником до Європейського суду у 2003-2008 роках супроводжували листи, заповнені працівниками різних пенітенціарних установ, у яких перебував заявник. У деяких супровідних листах вказувалось на природу кореспонденції (наприклад, подання додаткових матеріалів, повідомлення про обвинувачення у справі заявника) та/чи на кількість сторінок, поданих заявником для відправлення. Деякі з власних листів заявника також містили штамп пенітенціарної установи, на якому зазначалося, коли кожен лист подавався до «спеціального відділу». Наприклад, у листі від 7 червня 2011 року заявник повідомив Суд про хід провадження на національному рівні і про свій намір оскаржити подальші порушення Конвенції. Цей лист містив штамп Челябінського слідчого ізолятора № 74/3 і дату його отримання «спеціальним відділом». У липні 2011 року Суд повернув цього листа представнику заявника перед Судом. У серпні 2011 року представник заявника подала скаргу до Суду щодо огляду цього листа працівниками в’язниці. Відповідно, заявник доводив, що він вручав листа від 2 червня 2011 року працівникові в’язниці, маючи намір попросити його надати конверта. Працівник в’язниці доповів своєму керівнику, що незважаючи на те, що він пояснив заявнику, що листи до Суду мають подаватися у запечатаному конверті, заявник наполягав на передачі листа і не просив про конверт. Цьому працівнику було оголошено догану за анотування змісту листа у супровідному листі.

47. Заявник також писав до Міжнародного центру захисту (МЦЗ), який є неурядовою організацією, розташованою у Москві і забезпечує, зокрема, інформацію про конвенційну процедуру розгляду справ Судом та надає допомогу бажаючим звернутися до Суду. У відповідь на лист заявника 28 квітня 2004 року МЦЗ поінформували його про процедуру після подання заяви та надали консультацію щодо того як отримати копії документів, які слід додати до заяви до Суду. Лист від МЦЗ містив штамп в’язниці №1, на якому вказувався внутрішній реєстраційний номер листа та дата його отримання.

48. Насамкінець, заявник написав низку листів до обласної колегії адвокатів. У листах від 19 березня та від 12 квітня 2004 року заступника голови колегії адвокатів йшлося про скаргу заявника на адвоката З, зокрема щодо неподання ним апеляційної заяви у 2003 році. У листі від 22 грудня 2004 року заступник голови повідомив заявника, що він не міг допомогти йому як адвокат чи надати будь-яку іншу консультацію з огляду на положення кримінального права та процесу. Усі листи від колегії адвокатів містили штамп в’язниці № 1 із зазначенням внутрішнього реєстраційного номера чи дати отримання листа.

49. Заявник скаржився до обласної прокуратури на те, що його листування з обласною колегією адвокатів та з МЦЗ оглядалося адміністрацією в’язниці, незважаючи на конфіденційний статус таких листів. На скарги заявника не було належної реакції.

II. НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА, ЩО СТОСУЮТЬСЯ СПРАВИ

A. Щодо народних засідателів

50. Відповідно до чинного на той час Закону «Про народних засідателів федеральних судів загальної юрисдикції в Російській Федерації» (далі – Закон про народних засідателів), народні засідателі засідають як непрофесійні судді у цивільних та кримінальних справах (ч. 2 ст. 1 Закону про народних засідателів). Списки народних засідателів для районних судів формуються місцевими органами влади та затверджуються місцевими законодавчими органами (ст. 2 Закону про народних засідателів). Голова районного суду шляхом випадкового вибору зі списку народних засідателів визначає тих, які братимуть участь у розгляді справи у складі суду (ст. 5). Народних засідателів залучають до виконання своїх повноважень на строк 14 днів або на строк, протягом якого триває розгляд справи. Народні засідателі залучаються до виконання своїх обов’язків не частіше, ніж один раз на рік (ст. 9).

51. Новий Кримінально-процесуальний кодекс набув чинності 1 липня 2002 року. Відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 30 кримінальні справи, які стосуються тяжких та особливо тяжких злочинів, розглядаються складом з трьох професійних суддів. Однак відповідно до перехідних положень до 1 січня 2003 року такі кримінальні справи розглядалися одноособовим складом суду. Це положення було змінено у травні 2002 року і передбачало:

«...до 1 січня 2004 року кримінальні справи, які стосуються тяжких та особливо тяжких злочинів розглядаються одноособовим складом суду або на вимогу обвинуваченого, заявлену до початку судового розгляду, професійним суддею та двома народними засідателями.»

B. Юридичне представництво у кримінальному процесі

52. Стаття 48 Конституції РФ передбачає, що кожен має право на кваліфіковану юридичну допомогу. Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом, чинним на той час, підозрюваний чи обвинувачений має право захищати себе особисто чи користуватися допомогою захисника та/чи свого законного представника (ст. 16 КПК). Суд, прокурор чи слідчий роз’яснюють підозрюваному і обвинуваченому його права. У визначених законом випадках обов’язкова участь захисника чи законного представника підозрюваного чи обвинуваченого забезпечується посадовими особами, що ведуть провадження у кримінальній справі. У випадках, передбачених законом, така юридична допомога є безоплатною.

53. Підозрюваний чи обвинувачений або його законний представник чи інша особа за дорученням підозрюваного чи обвинуваченого може запросити захисника (ст. 50 КПК). Підозрюваний чи обвинувачений може запросити декількох захисників. На прохання підозрюваного чи обвинуваченого участь захисника забезпечує слідчий або суд. У разі неявки захисника протягом 5 днів з моменту заявлення клопотання про залучення захисника, слідчий або суд може запропонувати підозрюваному чи обвинуваченому запросити іншого захисника або у разі відмови від цього підозрюваного чи обвинуваченого вжити заходів для призначення захисника. Якщо протягом 24 годин з моменту арешту або затримання особи запрошений нею захисник не з’являється, слідчий або суд вживає заходів з призначення нового захисника. Якщо особа відмовилася від допомоги призначеного захисника, слідчі дії проводяться без участі захисника, за винятком випадків, передбачених законом. Якщо адвокат призначається слідчим або суддею, витрати на оплату його праці оплачуються державою.

54. Представництво адвоката є обов’язковим якщо підозрюваний чи обвинувачений не відмовилися від права на захисника (ст. 51 КПК). Участь захисника є обов’язковою, якщо підозрюваним чи обвинуваченим є неповнолітній; особа не може самостійно здійснювати права на захист у зв’язку з фізичними чи психічними вадами; особа не володіє мовою провадження у кримінальній справі; особа обвинувачується у вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у виді позбавлення волі строком понад 15 років; довічне позбавлення волі або смертна кара; кримінальна справа підлягає розгляду судом присяжних. Якщо підозрюваний чи обвинувачений не запросив захисника, слідчий або суд забезпечують участь захисника у кримінальному провадженні.

55. В ухвалі Конституційного Суду РФ від 18 грудня 2003 року (№ 497-О) цей суд постановив, що положення ст. 51 КПК РФ не містять застереження про те, що вона не застосовується до касаційного провадження. Це положення ухвали Конституційного Суду було згодом підтверджено і отримало подальший розвиток у семи ухвалах (№№ 251, 252, 253, 254, 255-О-П, 257-О-П, 276-O-П), постановлених Конституційним Судом 8 лютого 2007 року. Цей суд встановив, що безкоштовний юридичний захист на стадії касаційного оскарження має надаватися на тих самих умовах, що й на попередніх стадіях процесу. Жодних обмежень права обвинуваченого на юридичний захист немає, якщо тільки він не відмовився від участі у справі захисника.

56. Згідно з положеннями Закону «Про адвокатську діяльність і адвокатуру в Російській Федерації» 2002 року адвокат повинен виконувати вимоги закону про обов’язкову участь адвоката у якості захисника у кримінальному судочинстві за призначенням слідчого органу чи суду (ст. 7). Адвокату не дозволяється відмовлятися від згоди захищати особу (ч. 4, 6 ст. 6).

57. Відповідно до Кодексу професійної етики адвоката 2003 року адвокат повинен розірвати договір представляти свого підзахисного, якщо після надання згоди на таке представництво (за винятком доручення захищати особу на стадії попереднього розслідування чи судового розгляду), виявляться обставини, за яких адвокат не мав права представляти цього клієнта. Адвокат повинен повідомити про це свого клієнта заздалегідь, якщо це можливо (ст. 10). Адвокат, призначений або запрошений захищати особу у кримінальній справі, не може відмовитися від захисту і має виконувати обов’язки захисника, включаючи, за необхідності, підготовку і подання апеляційної скарги на рішення суду (ч. 2 ст. 13). Адвокат повинен оскаржити рішення суду першої інстанції на прохання клієнта або (і) за наявності юридичних підстав для пом’якшення вироку або (іі) якщо клієнт є неповнолітнім або має психічні вади, а суд, що розглядав справу, всупереч позиції захисту, призначив суворіше покарання чи визнав підзахисного винним у вчиненні тяжчого злочину (ч. 4 ст. 13). Як правило, адвокат оскаржує рішення суду, що розглядав справу, якщо (і) підзахисний є неповнолітнім чи має психічний розлад; (іі) суд, що розглядав справу, не погодився з позицією захисту та призначив суворіше покарання; або (ііі) адвокат вважає, що наявні юридичні підстави для пом’якшення покарання (ч. 4 ст. 13 в кінці). Ці положення були змінені у 2005 році і у 2007 році і зараз передбачають:

“2. Адвокат, призначений чи запрошений для захисту особи у кримінальній справі, не може відмовитися від захисту, крім випадків, передбачених у законі, і повинен виконувати обов’язки захисника, включаючи, за необхідності, підготовку і подання апеляційної скарги на вирок суду ...

4. Адвокат повинен оскаржити вирок суду (і) на прохання підзахисного (іі) за наявності підстав для скасування рішення суду чи його зміни на користь підзахисного або (ііі) як правило, якщо суд не погодився з позицією захисту і призначив тяжче покарання або визнав винним неповнолітнього у вчиненні більш тяжкого злочину ...»

58. Захисникам, які призначаються державою у кримінальній справі, сплачується від 275 до 1.100 російських рублів в день, включаючи витрати на зустрічі з клієнтами у місцях тимчасового тримання (наказ № 199/87 Федерального міністерства юстиції і фінансів від 15 жовтня 2007 року; постанови Президії Верховного Суду РФ від 16 березня та 20 липня 2011 року).

C. Умови перебування під вартою

59. Відповідно до Правил внутрішнього розпорядку ізоляторів тимчасового тримання 1996 року (розділ 3), чинних на той час, кожному, хто утримувався у такій установі, безоплатно надавалося індивідуальне спальне місце (по можливості), індивідуальна постіль та столове приладдя. У кожній камері повинні бути стіл та стільці, санвузол, доступ до водопровідної води. Особам, що утримуються в ізоляторі, має надаватися можливість скористатися душем принаймні один раз на тиждень. На кожну особу, що утримується в такій установі, має припадати 4 м 2 площі камери (п. 3.3 цих правил).

60. Згідно з Правилами внутрішнього розпорядку ізоляторів тимчасового тримання 2000 року, чинними на той час, кожен, хто там утримувався, мав бути безоплатно забезпечений спальним місцем, постільною білизною, рушником та столовим приладдям (п. 42). Кожна камера повинна бути обладнана столом і стільцем, санвузлом та краном з водопровідною водою (п. 44). Особи, які утримуються в такій установі, безоплатно забезпечуються триразовим гарячим харчуванням (п. 46). Вони повинні мати можливість прийняти душ принаймні один раз на тиждень, постільна білизна змінюється щотижня (п. 47). Вони повинні мати щоденні вправи на подвір’ї ізолятора, тривалістю 1 годину (п. 138).

D. Кореспонденція засуджених

61. У ч. 2 ст. 91 Кодексу «Про виконання покарань» зі змінами і доповненнями від 8 грудня 2003 року передбачає, що кореспонденція особи, яка відбуває покарання, оглядається працівниками в’язниці. Листування з судами, прокурорами, посадовцями в’язниці, Уповноваженим з прав людини, Громадською радою з моніторингу та Європейським судом з прав людини не оглядається. Листування між засудженим та його адвокатом (або іншим законним представником) не оглядається, за винятком випадку, коли адміністрація підставно переконана в тому, що таке листування переслідує кримінальні цілі. В такому разі листування оглядається на підставі обґрунтованої постанови керівника в’язниці або його заступника.

62. Відповідно до Правил внутрішнього розпорядку виправної колонії 2001 року зі змінами 2004 року листування усіх осіб, що відбувають покарання, передається через працівників установи. Кореспонденцію слід було класти в скриньки для листів або передавати працівникам незапечатаною (ч. 12). 3 листопада 2005 року було прийнято нові правила. У п. 50 було передбачено, що особи, які відбувають позбавлення волі, повинні класти свої незапечатані листи до скриньок або давати їх працівникам установи, за винятком листів, що не підлягають огляду.

ПРАВО

I. ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3 І 13 КОНВЕНЦІЇ

63. Посилаючись на ст. 3 Конвенції, заявник скаржився на те, що його утримували в поганих умовах у Курчатовському ізоляторі тимчасового тримання та у Челябінському слідчому ізоляторі № 74/1 з березня 2001 року по жовтень 2003 року.

64. У ст. 3 Конвенції передбачено:

«Нікого не може бути піддано катуванню, нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.»

65. Заявник також зазначав, що він не мав ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку зі своїми скаргами, що порушувало ст. 13 Конвенції:

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.»

A. Подання сторін

1. Уряд

66. Уряд зазначав, що заявник перебував у ізоляторі тимчасового тримання у березні 2001 року, тоді як заява до Суду була подана заявником у 2003 році. Тому не було дотримано правила шести місяців. Ізолятор тимчасового тримання та слідчий ізолятор підпорядковувалися різним органам, а тому не було підстави вважати, що тримання заявника у обох цих установах було триваючою ситуацією.

67. Уряд стверджував, що заявник не подавав жодних скарг щодо умов утримання у ізоляторі тимчасового тримання. Заявник не оспорював результати розгляду його скарг щодо надмірної тривалості і незаконності його утримання під вартою у ізоляторі тимчасового тримання. Також він не оскаржував до прокуратури вищого рівня постанову від 10 вересня 2001 року про відмову в порушенні кримінальної справи у зв’язку з незаконністю утримання заявника в ізоляторі тимчасового тримання. Відповідно, Уряд припускав, що заявник також міг оскаржити умови тримання під вартою до прокуратури вищого рівня. Заявник не звертався зі скаргами на умови утримання в ізоляторі тимчасового тримання.

68. Стосовно скарг на підставі ст. 13 Конвенції Уряд доводив, що заявник міг підставно сподіватися на задоволення своїх вимог, якщо б він звернувся до суду з цивільним позовом про компенсацію у зв’язку з незадовільними умовами перебування під вартою. Відповідно до законодавства Російської Федерації прокуратура також була наділена відповідними повноваженнями у цій сфері.

69. Уряд погоджувався, що у певні періоди перебування в ізоляторі тимчасового тримання законодавча вимога про 4 кв. м. площі приміщення у розрахунку на одну особу не була дотримана. Однак це не обов’язково призводить до порушення ст. 3 Конвенції. Інші матеріальні умови утримання під вартою (такі як індивідуальне ліжко, вентиляція, доступ до природного освітлення та харчування) відповідали вимогам, встановленим у законодавстві РФ (для докладної інформації див. п. 40-42 цього рішення вище).

2. Заявник

70. Заявник доводив, що умови утримання під ватрою у обидвох установах (ізоляторі тимчасового тримання та слідчому ізоляторі) були однаково незадовільними, а тому увесь строк перебування заявника у таких установах має розглядатися як триваюча ситуація. Уряд не надав доказів щодо умов утримання у ізоляторі тимчасового тримання і не може звільнятися від відповідальності лише з огляду на сплив строку зберігання відповідних протоколів і журналів реєстрації.

71. Заявник стверджував, що обласна прокуратура не перевіряла факти за його скаргами щодо перебування у ізоляторі тимчасового тримання. Інші ж його скарги не були передані за призначенням працівниками пенітенціарної установи, у якій він перебував.

B. Оцінка Суду

1. Щодо прийнятності

72. Суд нагадує, що ув’язнення заявника протягом певного строку має розглядатися як «триваюча ситуація», коли заявник перебуває в пенітенціарній установі одного типу у фактично подібних умовах (див. п. 78 рішення Суду у справі «Ananyev and Others проти Росії» (справи № 42525/07 та № 60800/08 від 10.01.2012 р.)). Короткострокові періоди відсутності заявника в установі, коли його залучають до проведення слідчих дій чи проводять допит поза межами установи, не впливають на триваючу природу ув’язнення. Однак звільнення заявника або його переведення на інший тип режиму ув’язнення в межах або за межами певної установи, призводять до завершення «триваючої ситуації». Скарги на умови ув’язнення мають бути подані протягом шести місяців з моменту завершення ситуації, на яку скаржиться особа, або за наявності національного засобу юридичного захисту – протягом 6 місяців з моменту ухвалення остаточного рішення у процесі вичерпання таких засобів захисту (там само).

73. Суд зазначає, що заявник перебував у ізоляторі тимчасового тримання протягом декількох днів у березні 2001 року (див. п. 33 вище). Скарги на умови ув’язнення у цьому ізоляторі та в слідчому ізоляторі та на відсутність ефективних національних засобів юридичного захисту, були вперше заявлені перед Судом по суті у заяві від 2 лютого 2004 року.

74. Не зазначалося, що під час перебування у центрі тимчасового тримання і пізніше заявник вдавався до яких-небудь засобів юридичного захисту, які, ймовірно, могли призвести до задоволення його скарги або ж вплинути на застосування правила шести місяців на користь заявника (див. для порівн. п. 75 рішення Суду у справі «Pavlenko проти Росії» від 01.04.2010 р. (справа № 42371/02); пп. 40-43 рішення Суду у справі «Roman Karasev проти Росії» від 25.11.2010 р. (справа № 30251/03) та п.п. 64-65 рішення Суду у справі «Orlov проти Росії» від 21.06.2011 р. (справа № 29652/04)). Також зазначається, що з ізолятора тимчасового тримання заявника перевели до іншого типу спеціалізованої установи – слідчого ізолятора, де він перебував до жовтня 2003 року. Таким чином, у справі, що розглядається, відсутня триваюча ситуація порушення конвенційного права. Звідси випливає, що заява щодо умов перебування в ізоляторі тимчасового тримання подана з недотриманням встановленого для звернення до Суду строку і має бути відхилена відповідно до ч.ч. 1, 4 ст. 35 Конвенції (див. також п. 73-79 рішення Суду у справі «Fetisov and Others проти Росії» від 17.01.2012 р. (справи № 43710/07, 6023/08, 11248/08, 27668/08, 31242/08 та 52133/08)).

75. Стосовно умов утримання заявника під вартою у слідчому ізоляторі у 2001-2003 роках Суд вважає, що питання про вичерпання національних засобів юридичного захисту тісно пов’язане з розглядом по суті частини скарги заявника на те, що не існувало ефективного засобу юридичного захисту для оскарження нелюдських умов ув’язнення. Тому Суд вважає за необхідне долучити заперечення Уряду до розгляду цієї частини заяви по суті (див. п. 70 цитованого вище рішення Суду у справі Ananyev and Others). Суд вважає, що заява у цій частині не є очевидно необґрунтованою у розумінні п. а ч. 3 ст. 35 Конвенції. Немає жодних інших підстав для оголошення цієї частини заяви неприйнятною. Тому її слід оголосити прийнятною.

2. Щодо суті

(a) Стаття 13 Конвенції

76. У цитованому вище рішенні суду у справі Ananyev and Others (п.п. 93-119) Суд здійснив детальний аналіз національних засобів юридичного захисту у правовій системі Російської Федерації щодо скарг на незадовільні матеріальні умови утримання в слідчому ізоляторі. У цій справі Суд дійшов висновку, що не було доведено, що у правовій системі Росії були наявні ефективні засоби, до яких можна було вдаватися для запобігання заявленому порушенню або для запобігання тривалості цього порушення, та надати заявнику належне та достатнє відшкодування у зв’язку зі скаргами на незадовільні умови тримання під вартою. Відповідно, Суд відхилив заперечення Уряду про невичерпання національних засобів юридичного захисту і вважає, що заявники не мали ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами в порушення ст. 13 Конвенції.

77. Ознайомившись з аргументами Уряду, Суд не вбачає підстав для того, аби дійти іншого висновку у справі, що розглядається. Зазначаючи, що заявники подали «підставну» скаргу відповідно до ст. 3 Конвенції, Суд вважає, що мало місце порушення ст. 13 Конвенції.

(b) Стаття 3 Конвенції

78. Суд вже неодноразово зазначав, що справи, які стосуються заяв про неналежні умови тримання під вартою, не характеризуються суворим дотриманням принципу affirmanti incumbit probatio («той, хто щось стверджує, повинен довести своє твердження»), оскільки у таких справах лише Уряд держави-відповідача має доступ до інформації, яка може підтвердити або спростувати такі твердження. Звідси випливає, що після сповіщення Уряду держави-відповідача про заяву на нього покладається тягар збирання та надання Суду документів, що стосуються справи. Неподання переконливих доказів матеріальних умов ув’язнення може призвести до того, що Суд дійде висновку про обґрунтованість скарг заявника (див. п. 123 цитованого вище рішення Суду у справі Ananyev and Others).

79. Суд зазначає, що зауваження Уряду містять додатки, зокрема довідки, видані у 2008 році. Однак ці документи не містять чітких посилань на джерела встановлення запроектованої місткості та фактичної наповнюваності камер у відповідні періоди 2001-2003 років.

80. Однак, навіть беручи до уваги дані, надані Урядом, видається, що час від часу на одного ув’язненого припадало лише два квадратних метри площі камери, яка обраховувалася з врахуванням житлової площі та вигод (таких як меблі та унітаз). Також Уряд не спростував переконливо доводи заявника про нестачу індивідуальних ліжко-місць.

81. У світлі подань сторін та доступної інформації Суд також вважає встановленими такі додаткові моменти. Столи для прийому їжі та унітази були розміщені всередині камер, часом на відстані метр чи півтора одне від одного. Перегородка розміром метр довжиною і півтора висотою відокремлювала туалет від житлової площі з одного боку.

82. Таким чином, було встановлено, що заявника утримували в тісних умовах протягом тривалого періоду у проміжку часу з 2001 по 2003 роки. Заявник повинен був приймати їжу та користуватися туалетом в таких умовах. Він перебував в камері завжди, за винятком години часу щодня, коли він виконував вправи на свіжому повітрі. Не наводилося доводів, що тяжкість становища заявника істотно пом’якшувалася з певних підстав, наприклад, зважаючи на час перебування поза слідчим ізолятором під час судового розгляду.

83. Таким чином, Суд вважає, що заявника було піддано нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню в порушення ст. 3 Конвенції. З огляду на висновок щодо порушення ст. 13 Конвенції аргумент Уряду стосовно вичерпання національних засобів юридичного захисту має бути відхилено.

84. За цих обставин Суд доходить висновку, що було порушено ст. 3 Конвенції.

II. ЗАЯВЛЕНЕ ПОРУШЕННЯ Ч. 1 СТ. 5 КОНВЕНЦІЇ

85. Заявник доводив, що мало місце порушення ч.1 ст. 5 Конвенції щодо його ув’язнення після засудження на підставі вироку суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року − цей суд не був «встановлений законом». Відповідні частини ст. 5 Конвенції передбачають.

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом...»

A. Подання сторін

86. Заявник стверджував, що Президія Верховного Суду РФ визнала незаконність складу суду, що розглядав його справу. Поновлення провадження у кримінальній справі, скасування вироку суду від 24 квітня 2003 року та новий розгляд справи заявника, що призвів до визнання його винним у вироку суду від 16 лютого 2011 року, не виправили недоліки першого судового розгляду і не є достатніми для позбавлення його статусу потерпілого від порушення Конвенції. Заявнику не було сплачено жодної компенсації у зв’язку з перебуванням під вартою на підставі вироку суду від 24 квітня 2003 року до 3 вересня 2009 року, коли цей вирок було скасовано. Таким чином, заявник перебував під вартою до завершення перегляду його справи судом. Обрахування строку позбавлення волі у вироку суду від 16 лютого 2011 року ґрунтується на загальних вимогах кримінального права та процесу, а не здійснювалося з урахуванням незаконності складу суду, що ухвалював скасований вирок. Таким чином, це не може становити відшкодування шкоди стосовно скарги на підставі п. а ч. 1 ст. 5 Конвенції. З огляду на вище зазначені доводи та на тривалість провадження з перегляду справи заявника, заявник наполягав на тому, що він не втратив статусу потерпілого за скаргою до Суду, що розглядається.

87. Уряд насамперед доводив, що народні засідателі на законних підставах входили до складу суду, що розглядав кримінальну справу заявника у 2002-2003 роках. Уряд доводив, що після поновлення провадження на національному рівні порушення прав заявника було визнано, а оскаржений вирок від 24 квітня 2003 року було скасовано. Перебування заявника під вартою з 10 червня 2009 року мало законні підстави та продовжувалося національними судами. Новий та законний вирок було ухвалено у лютому 2011 року. При призначенні покарання у виді позбавлення волі у новому вироку суду було взято до уваги строк тримання під вартою заявника на підставі вироку суду від 24 квітня 2003 року. Відповідно, органи влади усунули усі негативні наслідки, які зазначений вирок суду міг спричинити для заявника. Таким чином, заявник втратив статус потерпілого у зв’язку зі скаргою у справі, що розглядається.

B. Оцінка Суду

1. Щодо прийнятності

88. У світлі подань сторін Суд вважає, що скарга порушує серйозні питання фактів та права згідно з Конвенцією, вирішення яких потребує розгляду справи по суті. Тому Суд доходить висновку, що ця скарга не є очевидно необґрунтованою у розумінні п. а ч. 3 ст. 35 Конвенції. Відсутні будь-які інші підстави для оголошення заяви неприйнятною. Тому її слід оголосити прийнятною.

2. Щодо суті

89. У вироку суду від 24 квітня 2003 року заявнику було призначено покарання у виді позбавлення волі, строком у 22 роки. 19 вересня 2003 року касаційний суд залишив без змін вирок суду першої інстанції про засудження заявника, однак скоротив строк покарання до 21 року позбавлення волі. У 2009 році кримінальне провадження було поновлено шляхом відкриття наглядового провадження. 3 вересня 2009 року Верховний суд РФ скасував вирок від 24 квітня 2003 року та скерував справу на новий розгляд. У вересні 2010 року Президія Верховного Суду змінила мотивувальну частину ухвали від 3 вересня 2009 року, при цьому підтвердивши скасування вироку суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року. Заявник перебував під вартою до завершення нового розгляду його справи судом. Новий розгляд справи заявника завершився в 2011 році, в результаті заявнику було призначено покарання у виді позбавлення волі, строком у 19 років і 6 місяців.

90. У зв’язку з вироком суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року заявник подав дві пов’язані, але окремі скарги. Він доводив, що суд першої інстанції у його кримінальній справі не був «встановлений законом», що порушувало ч. 1 ст. 6 Конвенції (див. п.п. 112-129 нижче). Він також доводив, що він відбув строк ув’язнення на підставі вироку суду, всупереч вимогам ч.1 ст. 5 Конвенції.

91. Суд насамперед розгляне, чи ув’язнення заявника після його засудження у 2003 році узгоджувалося з вимогами ст. 5 Конвенції (див. для порівняння пп. 91-93 рішення Суду у справі «Menesheva проти Росії» (справа № 59261/00, ECHR 2006‑III).

(a) Статус потерпілого у заявника після поновлення кримінальної справи на національному рівні

92. Насамперед Суд повинен розглянути аргумент Уряду (такий самий, який було висунуто щодо скарг заявника на порушення ст. 6 Конвенції) про те, що заявник втратив статус потерпілого з огляду на скасування оскаржуваного вироку суду від 24 квітня 2003 року та нового розгляду його справи.

93. Згідно з усталеною практикою Суду, слово «потерпілий» у контексті ст. 34 Конвенції позначає особу, на яку безпосередньо вплинула певна дія або бездіяльність, наявність порушення Конвенції уможливлюється навіть за відсутності шкоди; завдання шкоди має значення лише у контексті ст. 41 Конвенції. Відповідно, рішення чи захід, сприятливі для заявника, в принципі, не достатні для позбавлення його статусу «потерпілого», якщо національні не визнали порушення прямо чи по суті і не відшкодували шкоду за це порушення Конвенції (див. серед інших джерел, п. 67 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Sakhnovskiy проти Росії» від 02.11.2010 р. (справа № 21272/03)). Лише у разі виконання цих умов у зв’язку з субсидіарним характером Конвенційного механізму захисту прав людини розгляд заяви виключається (див. п. 46 рішення Суду у справі «Arat проти Туреччини» від 10.11.2009 р. (справа № 10309/03)). Ймовірна втрата заявником статусу потерпілого включає встановлення сутності відповідного права, мотивацію, наведену у відповідному рішенні національних органів, та стійкість зворотних наслідків для заявника після ухвалення такого рішення (див. п. 68 рішення Суду у справі «Freimanis and Līdums проти Латвії» від 9 лютого 2006 року (справи №№. 73443/01 та 74860/01)).

94. У справі, що розглядається, органи влади чітко визнали наявність порушення права заявника на суд «встановлений законом», передбаченого ч. 1 ст. 6 Конвенції. Однак Суд, розглянувши надані йому матеріали, включаючи ухвалу від 1 вересня 2010 року (див. п. 24 вище), не вважає, що національні органи влади у справі, що розглядається, визнали, прямо чи по суті, що позбавлення волі заявника на підставі вироку суду першої інстанції не було «законним».

95. У будь-якому разі Суд зазначає, що заявнику не було забезпечено належне відшкодування. Суд нагадує, що Європейська система захисту прав людини ґрунтується на принципі субсидіарності. Державі повинна бути надана можливість виправити порушення до розгляду справи Судом; однак, «принцип субсидіарності не означає відмову від нагляду за результатами, досягнутими завдяки використанню національних засобів захисту» (див. п.81 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Giuseppe Mostacciuolo проти Італії (№ 2)» від 29.03.2006 р. (справа № 65102/01)). Крім того, принцип субсидіарності не може тлумачитися як такий, що дозволяє державі уникнути юрисдикції Суду (див. п. 76 цитованого вище рішення Суду у справі Sakhnovskiy).

96. Не піддається сумніву, що заявник у справі, що розглядається, став потерпілим до того, як він подав заяву до Суду. Завдання держави полягало у тому, аби забезпечити заявнику належне і достатнє відшкодування у зв’язку з його скаргами вчасно, тобто до моменту розгляду справи Судом. З погляду Суду, лише поновлення розгляду справи не було достатньо, аби заявник був позбавлений статусу потерпілого у розумінні Конвенції.

97. Для порівняння, з огляду на скарги на підставі ст. 6 Конвенції у справі Sakhnovskiy (цитовано вище у п. 83 цього рішення) Суд зазначив, що поновлення розгляду справи саме по собі автоматично не призводить до достатнього відшкодування шкоди, спроможного позбавити заявника статусу потерпілого.

98. Стосовно ст. 5 Конвенції Суд зазначає, що поновлення розгляду кримінальної справи заявника та новий судовий розгляд не забезпечили належне та достатнє відшкодування щодо скарги заявника на підставі п. а ч.1 ст. 5 Конвенції. Відбуваючи покарання у виді позбавлення волі протягом близько 6 років на підставі вироку суду від 24 квітня 2003 року, заявник зазнав істотного втручання у його право на свободу та не отримав компенсації чи іншого належного і достатнього відшкодування. Насправді, у поданні Уряду взагалі не йшлося про те, що заявник мав право на певну компенсацію згідно з російським законодавством у світлі обставин справи.

99. Суд зазначає, що обрахування строку позбавлення волі, призначеного у вироку суду від 16 лютого 2011 року з моменту арешту заявника 13 березня 2001 року, було передбачене загальними положеннями Кримінального кодексу РФ. Таке обрахування не було спрямовано на і не становило визнання й відшкодування у зв’язку зі скаргою, що розглядається (див. п. 47 рішення Суду у справі «Lebedev проти Росії» від 25.10.2007 р. (справа № 4493/04)).

100. З огляду на природу права, що розглядається, та тривалість впливу негативних наслідків на заявника після скасування рішення суду першої інстанції, Суд доходить висновку, що заявник все ще може вважатися потерпілим у розумінні ст. 34 Конвенції. Таким чином, Суд відхиляє заперечення Уряду у цій частині.

(b) Оцінка строку ув’язнення, який заявник відбув на підставі вироку суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року

101. Суд має встановити, чи оскаржуване ув’язнення було «законним», а також те, чи воно було наслідком «процедури, встановленої законом». У цих питаннях Конвенція, по суті, відсилає до національного права та встановлює обов’язок виконувати його матеріальні й процесуальні норми. Однак вона, крім цього, вимагає, аби будь-яке позбавлення свободи узгоджувалося з метою ст. 5 Конвенції, а саме − із захистом особи від свавілля. Основною функцією національних органів влади, зокрема судів, є тлумачення та застосування національного права. Однак оскільки згідно з ч. 1 ст. 5 Конвенції недотримання національного права призводить до порушення Конвенції, то Суд може і повинен виконувати надані йому повноваження для з’ясування того, чи виконується національне право (див. п.п. 40-41 рішення Суду у справі «Benham проти Сполученого Королівства» від 10.06.1996 р., (Reports of Judgments and Decisions 1996‑III)).

102. Ув’язнення, в принципі, буде вважатися правомірним, якщо воно санкціонується судом. Наступний висновок про те, що суд припустився помилки, ухвалюючи рішення про ув’язнення, має зворотний вплив на визнання законності такого строку ув’язнення. На цій підставі Суд послідовно відмовляв у задоволенні вимог індивідуальних заяв від засуджених за вчинення злочинів, у яких заявники скаржилися на те, що у результаті апеляційного перегляду їхніх справ було встановлено, що засудження і вироки були ухвалені в результаті помилки у питаннях фактів чи у питаннях права (там само, п. 42).

103. У рішенні Суду у цитованій вище справі Menesheva (п. 92[1]) заявник перебував під вартою на підставі ухвали суду, компетентного приймати таке рішення. Однак Суд встановив, що суддя виконав свої повноваження очевидно всупереч процесуальним гарантіям, передбаченим Конвенцією. Таким чином, відповідне рішення про ув’язнення (як результат притягнення до адміністративної відповідальності за злісну непокору міліції – прим. перекладача) суперечило загальному принципу захисту від свавільності ув’язнення, гарантованому у ст. 5 Конвенції.

104. У п. 75 більш пізнього рішення у справі «Mooren проти Німеччини» від 09.07.2009 р. (справа № 11364/03) Суд у складі Великої палати ухвалив, що якщо недоліки в ухвалі про тримання під вартою не становлять грубого та очевидного порушення, такі недоліки можуть усунути національні апеляційні суди.

105. Наприклад, у п.п. 175-179 рішення Суду у справі «Kolevi проти Болгарії» від 05.11.2009 р. (справа № 1108/02) Верховний касаційний суд визнав, що позбавлення свободи заявника було незаконним згідно з національним правом, оскільки кримінальне провадження щодо нього взагалі не допускалося, тому що він на постійній основі мав імунітет від кримінального переслідування. Цей суд вважав, що ситуація призвела до грубого та очевидного порушення, беручи до уваги, що національне право абсолютно та чітко забороняло відкриття кримінального провадження й позбавлення свободи щодо осіб, які мають імунітет від кримінального переслідування.

106. У іншій справі Суд вважав, що ухвала про тримання під вартою містила грубі та очевидні порушення, коли вона була скасована (з направленням питання на новий розгляд до суду нижчої інстанції) через відсутність захисника та обвинувача на слуханні питання про обрання запобіжного заходу, і через те, що суд, який обирав запобіжний захід, не оцінив зібрані у справі докази та не надав мотивації обрання запобіжного заходу. Суд взяв до уваги, що нова ухвала про обрання запобіжним заходом тримання заявника під вартою була постановлена пізніше, ніж через місяць після перевірки попереднього строку тримання під вартою і що ні ухвала суду касаційної інстанції, ні нова ухвала про обрання запобіжним засобом тримання під вартою щодо цього періоду, не містили підстав (мотивів) ухвалення такого рішення (див. п.п. 108-112 рішення Суду у справі «Romanova проти Росії» від 11.10.2011 р. (справа № 23215/02)). 107. Суд не встановив наявності порушення ч. 1 ст. 5 Конвенції у ситуації, коли ухвала про тримання під вартою була скасована (скерована на новий розгляд) з тих підстав, що вона була постановлена складом з двох суддів, тоді як чинні на той час процесуальні норми передбачали, що така ухвала постановляється одноособовим складом суду (див. п. 54 рішення Суду у справі «Riccardi проти Румунії» від 03.04.2012 р. (справа № 3048/04)). Суд зазначив, що цей недолік мав процесуальну природу і не міг розглядатися як такий, що становить грубе та очевидне порушення, яке може поставити під сумнів законність тримання під вартою заявника. У зв’язку з цим Суд зазначив, що, скасовуючи ухвалу про тримання під вартою, апеляційний суд не визнав таку ухвалу недійсною і не визнав ретроспективно тримання заявника під вартою на підставі цієї ухвали незаконним. Також було зазначено, що нова ухвала про тримання під вартою була постановлена без зволікань та відповідно до чинних процесуальних норм щодо складу суду (там само).

108. Звертаючись до справи, що розглядається, Суд зазначає, що заява у цій справі стосується такого покарання як позбавлення волі, строком у 22 року, яке було призначене Челябінським обласним судом як судом першої інстанції. Сторони погодилися, що цей обласний суд був компетентним розглянути відповідне питання та ухвалити вирок заявнику. Однак Суд зазначає, що як під час, так і після розгляду справи заявник обґрунтовував та прагнув отримати підтвердження своїх скарг на те, що при формуванні складу суду не було дотримано вимог Закону про народних засідателів щодо фактичного складу суду, який розглядає справу у першій інстанції (див. п.п. 8, 18, 20 та 50 вище). Згідно з чинним на той час російським законодавством народні засідателі залучаються до розгляду кримінальних справ як непрофесійні судді; списки народних засідателів формуються місцевими органами влади та затверджуються місцевими законодавчими органами (див. п. 50 вище).

109. Не отримавши швидкого та належного відшкодування у касаційному провадженні щодо скарги на неправомірність участі у розгляді його справи народних засідателів, заявник змушений був відбувати покарання у виді позбавлення волі, призначене у вироку суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року. Як визнав Верховний Суд у наглядовому провадженні через роки після того, як було ухвалено вирок суду першої інстанції, склад суду першої інстанції не був «встановлений законом», оскільки справу розглядали народні засідателі п. Г та п. Ч. Не було встановлено, що вони як народні засідателі мали повноваження брати участь у розгляді кримінальної справи заявника, якому по завершенню провадження було призначено суворе покарання у виді позбавлення волі.

110. Суд вважає, що за обставин справи, що розглядається, мало місце грубе та очевидне порушення у зв’язку з ув’язненням заявника на певний строк на підставі вироку суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року (див. для порівняння п. 54 цитованого вище рішення Суду у справі Riccardi).

111. Таким чином, суд, який визнав заявника винним у вчиненні злочину та призначив йому покарання, не був «компетентний», а ув’язнення заявника не було «законним» у розумінні ч. 1 ст. 5 Конвенції. З огляду на тяжкість порушення і зважаючи на відсутність належного визнання порушення та на відсутність відшкодування шкоди, Суд доходить висновку, що ув’язнення заявника на підставі вироку суду першої інстанції порушувало ч. 1 ст. 5 Конвенції. Тому мало місце порушення цього конвенційного положення.

III. ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

112. Посилаючись на ст. 6 Конвенції, заявник скаржився, що кримінальне провадження щодо нього у 2003 році було несправедливим, що склад суду, який розглядав його справу, був незаконним і що йому не було надано юридичної допомоги у касаційному провадженні.

113. У відповідних частинах ст. 6 Конвенції передбачено:

«1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення...

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

...c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;...»

A. Подання сторін

1. Заявник

114. Заявник стверджував, що народних засідателів залучили до розгляду його справи у складі суду, який розглядав його справу, всупереч Закону про народних засідателів. Він також доводив, що суд першої інстанції безпідставно усунув від справи його захисника Ж, і відмовився залучити до розгляду справи представника, який не був адвокатом; юридична допомога адвокатів З і П, призначених державою, була неефективною; Адвокат З не подав касаційну заяву і не взяв участь у касаційному провадженні, незважаючи на дану ним обіцянку це зробити; таким чином, заявнику не було надано юридичної допомоги у касаційному провадженні.

115. Відповідно, заявник доводив, що новий розгляд його справи , в результаті якого його було засуджено на підставі вироку суду від 16 лютого 2011 року, не усунув недоліків першого розгляду. Поновлення кримінального провадження та скасування вироку від 24 квітня 2003 року не було достатньо для цього. Президія Верховного Суду змінила межі визнання порушень та обмежилася визнанням незаконності складу суду, що розглядав справу у першій інстанції. Тобто, хоча було скасовано результати судового розгляду 2003 року та ухвали суду касаційної інстанції, було відсутнє визнання заявлених порушень в ухвалі від 1 вересня 2010 року, зокрема порушення щодо неефективної юридичної допомоги під час судового розгляду. У будь-якому разі перегляд справи у 2011 році призвів до інших порушень ст. 6 Конвенції через неналежний юридичний захист адвокатом К, якого заявнику було призначено замість адвоката Д. Заявник не мав можливості спілкуватися з адвокатом віч-на-віч, зокрема тому, що К не відвідував його у слідчому ізоляторі. У світлі вище заявлених порушень та тривалості перегляду справи заявника, його не можна вважати таким, що втратив статус потерпілого щодо первинних заяв, які стосуються судового розгляду його справи у 2001-2003 роках.

2. Уряд

116. Уряд доводив, що мало місце порушення ст. 6 Конвенції у зв’язку з ненаданням юридичної допомоги заявнику в касаційному провадженні у 2003 році, однак не було порушень цієї норми стосовно складу суду першої інстанції та юридичної допомоги, наданої заявнику під час судового розгляду.

117. Уряд зазначав, що вирок суду першої інстанції від 24 квітня 2003 року було скасовано через незаконний склад суду, який розглядав справу. Таким чином, російські суди визнали, що під час судового розгляду мали місце порушення. Таке визнання заявник отримав поряд зі справедливим переглядом його справи, що, на думку Уряду, становило належне відшкодування завданої шкоди. Заявник отримав належну юридичну допомогу від адвоката К та недвозначно відмовився від свого права на розгляд справи судом присяжних і погодився на розгляд справи одноособовим складом суду. Таким чином, заявник вже не може вважатися потерпілим від первинних заявлених порушень згідно зі ст. 6 Конвенції стосовно кримінального провадження щодо нього.

B. Оцінка Суду

118. Суд нагадує, що відповідно до ст. 19 Конвенції його завдання полягає у тому, аби забезпечити дотримання зобов’язань, взятих на себе державами-учасницями Конвенції. Зокрема, Суд не має компетенції розглядати заяву, у якій йдеться про допущені національними судами помилки у питаннях права чи у питаннях фактів, за винятком ситуацій, коли такі помилки призводять до порушення прав та свобод, викладених у Конвенції (див. з-поміж інших джерел, п. 45 рішення Суду у справі «Schenk проти Швейцарії» від 12.07.1988 р. (Серія A № 140)).

119. Стосовно ст. 6 Конвенції Суд нагадує, що питання про допустимість доказів є, насамперед, предметом регулювання національного права і за загальним правилом саме національні суди здійснюють оцінку наданих їм доказів. Згідно з Конвенцією завдання Суду не полягає у тому, аби вирішувати, чи показання свідків були взяті судом до уваги як докази. Натомість Суд має переконатися, чи провадження в цілому, включаючи спосіб, у який було отримано докази, було справедливим (див. п. 67 рішення Суду у справі «Doorson проти Нідерландів» від 26.03.1996 р. (Reports 1996-II) та п. 50 рішення Суду у справі «Van Mechelen and Others проти Нідерландів» від 23.04.1997 р. (Reports 1997-III)).

120. Звернувшись до наведених вище принципів, Суд насамперед розглянув скарги заявника на досудове розслідування його кримінальної справи. Не було переконливо доведено, що заявнику не надавалося адекватної можливості представити свої доводи та докази і спростувати доводи та докази сторони обвинувачення у змагальному процесі. З отриманого Судом матеріалу у справі, що розглядається, не випливає наявність порушення, яке б поставили під сумнів загальну справедливість провадження з огляду на ст. 6 Конвенції. Так само Суд зазначає, що заявнику було надано юридичну допомогу під час судового розгляду та що не було переконливо обґрунтовано, що юридична допомога була очевидно неефективною або надавалася з порушенням Конвенції.

121. Щодо скарг, які стосувалися складу суду та питання про юридичну допомогу, Верховний Суд РФ підтвердив, що скарги щодо складу суду та стосовно відсутності юридичної допомоги захисника у касаційному провадженні 2003 року були виправдані (див. для порівняння п. 36 рішення Суду у справі «Posokhov проти Росії» (справа № 63486/00, ECHR 2003‑IV)). Суд насамперед має розглянути доводи Уряду про те, що заявник втратив статус потерпілого з огляду на перегляд його справи у 2011 році.

122. Суд проведе аналіз у світлі принципів, викладених у справі Sakhnovskiy (п.п. 66-71 та п.п. 76-84, цитовано вище) та з посиланням на окремі подання сторін щодо поновлених проваджень.

123. Розглянувши надані матеріали, Суд вважає, що справа заявника була переглянута судом, «встановленим законом». Слід також встановити, чи право заявника на юридичну допомогу було дотримано під час нового розгляду його справи.

124. Суд також нагадує, що призначення захисника як таке не забезпечує ефективність допомоги, яку адвокат може надати своєму клієнту (див. п. 60 рішення Суду у справі «Czekalla проти Португалії» (справа № 38830/97, ECHR 2002-VIII)). Держава не може бути визнана відповідальною за кожен невдалий крок адвоката, що призначається державою для надання юридичної допомоги. Незалежність юридичної професії від держави передбачає, що питання напряму захисту узгоджується між підзахисним та його адвокатом – призначеним державою для надання юридичної допомоги або запрошеним за власні кошти. Згідно з п. с ч. 3 ст. 6 Конвенції уповноважені національні органи влади повинні втрутитися в ситуацію у разі, якщо ненадання юридичної допомоги є очевидним або іншим чином доводиться до їхнього відома (там само).

125. Право обвинуваченого спілкуватися зі своїм юридичним представником без третіх осіб є частиною основних вимог до справедливого судового розгляду у демократичному суспільстві і випливає з п. с ч. 3 ст. 6 Конвенції. Якщо адвокат не може поспілкуватися зі своїм клієнтом і отримати від нього конфіденційні вказівки без небезпеки бути підслуханим, його допомога втрачає свою корисність, тоді як Конвенція гарантує права, які є практичними й ефективними (див. п. 97 цитованого вище рішення Суду у справі Sakhnovskiy). За наявності достатніх підстав може бути встановлено обмеження на контакти між обвинуваченим та його адвокатом (див. п. 133 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Öcalan проти Туреччини» (справа № 46221/99, ECHR 2005‑IV)). Суд нагадує, що існують обумовлені часом і місцем обмеження на зустрічі між ув’язненим та його адвокатом. Будь-які обмеження на зв’язки між клієнтами та їхніми адвокатами, об’єктивно присутні чи прямо передбачені, не повинні перешкоджати ефективній юридичній допомозі, на яку має право підзахисний (див. п. 106 «Orlov проти Росії» від 21.06.2011 р. (справа № 29652/04)).

126. У справі, що розглядається, сторони погодилися, що адвокат, призначений державою для надання юридичної допомоги заявнику у процесі нового розгляду його справи, не зустрічався з ним у слідчому ізоляторі. Однак сторони також погодилися, що адвокат спілкувався з заявником за декількох нагод перед чи після судового засідання, в тому числі й у будівлі суду (див. також п. 32 вище).

127. Суд зазначає, що суддя, який розглядав справу заявника, звернув увагу на ефективну реалізацію права на захист (див. п.п. 26, 27 та 32 вище). Суд вважає, що у справі немає достатніх підстав для того, аби дійти висновку, що право заявника на юридичну допомогу не було дотримано під час перегляду його справи. Не було доведено, що практика зустрічей заявника з адвокатом у залі очікування не забезпечувала спілкування віч-на-віч.

128. Таким чином, зазначаючи, що провадження було поновлено у червні 2009 року і новий розгляд справи тривав до лютого 2011 року, Суд вважає за можливе погодитися за обставин справи, яка розглядається, що у новому розгляді справи заявника було виправлено недоліки первинного розгляду у 2001-2003 роках, які були зазначені початково у заяві до Суду.

129. Звідси випливає, що заява у цій частині є очевидно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до п. а ч. 3 та ч. 4 ст. 35 Конвенції.

IV. ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 8 ТА 34 КОНВЕНЦІЇ

130. Заявник стверджував, що його листування з Судом, а також окремі листи від та до обласної колегії адвокатів та неурядової організації, оглядалися працівниками пенітенціарних установ, в яких він перебував.

A. Подання сторін

1. Заявник

131. Заявник доводив, що наявність штампів пенітенціарної установи на листах (а не на конвертах) підтверджувала, що листи Суду до заявника у 2004-2005 роках та усі інші подібні листи оглядалися працівниками в’язниці. До листів заявника до Суду додавалися супровідні листи з в’язниці з коротким викладом змісту листа чи кількості сторінок у листі. Знаючи про таку практику, заявник почував себе заляканим і змушений був вилучити деякі своєї скарги – ті, що стосувалися перебування у в’язниці – зі своєї заяви до Суду. Листи заявника до Суду передавалися із затримками, строком від 4 до 5 днів.

132. Заявник наводив подібні доводи щодо огляду його листування з адресатами на національному рівні.

2. Уряд

133. Уряд доводив, що не було жодних перешкод для звернення заявника зі скаргами ні до національних органів, ні до Суду. Він подав близько 200 скарг, з яких 28 було до Суду. У 2009 році працівників в’язниці навчали та надавали роз’яснення щодо інформування ув’язнених про вимоги до роботи з конфіденційною кореспонденцією, яка передається у запечатаних конвертах.

134. Відповідно, щодо листа заявника від 7 червня 2011 року Уряд доводив, що заявнику слід було ініціювати початок провадження на підставі Глави 25 Цивільно-процесуального кодексу РФ. Він передав свого листа від 7 червня 2011 року без конверта працівнику в’язниці. Заявнику було повідомлено про процедуру передачі кореспонденції до Суду, зокрема, що такого листа слід подавати у запечатаному конверті, який може бути надано безкоштовно, якщо відправник листа не має грошей. Заявник, який мав гроші на рахунку, відмовився купити конверта. Він також відмовився прийняти безкоштовного конверта. Для уникнення затримки працівники в’язниці мали покласти листа до конверта і відправити його до Суду.

B. Оцінка Суду

1. Щодо кореспонденції заявника на національному рівні

135. Щодо огляду кореспонденції заявника на національному рівні (йдеться про листування з Обласною колегією адвокатів та з Міжнародним центром захисту), Суд вважає, що це питання має бути розглянуте на підставі ст. 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до ... кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.»

(a) Щодо прийнятності

136. Суд зазначає, що Уряд не надав окремих аргументів щодо прийнятності цієї скарги. Однак Суд за цих обставин зазначає, що скарги заявника стосуються законодавчих меж огляду листів ув’язнених в Росії (див. п. 61 вище). Не зазначалося, і Суд не вважає, що заявник мав засоби захисту, які давали підстави сподіватися на задоволення його скарги, беручи до уваги, що національні органи влади очевидно мали необмежену свободу розсуду у регулярному огляді звичайної кореспонденції ув’язнених (див., наприклад, п. 45 рішення Суду у справі «Belyaev and Digtyar проти України» від 16.02.2012 р. (справи №№ 16984/04 та 9947/05)).

137. Суд вважає, що ця скарга не є очевидно необґрунтованою у розумінні п. а ч. 3 ст. 35 Конвенції. Немає жодних інших підстав для оголошення заяви неприйнятною. Тому вона має бути оголошена прийнятною.

b) Щодо суті

138. Суд зазначає, що сторони не оспорювали того факту, що кореспонденція заявника оглядалася працівниками в’язниці. З погляду Суду, огляд кореспонденції становив «втручання» згідно зі ст. 8 Конвенції. Таке втручання не становитиме порушення ст. 8, якщо тільки воно здійснюється «відповідно до закону», переслідує одну з законних цілей, зазначених у ч. 2 ст. 8, та є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей (див. з-поміж інших джерел п. 43 рішення Суду у справі «Szuluk проти Сполученого Королівства» (справа № 36936/05, ECHR 2009)).

139. Уряд доводив, що втручання здійснювалося згідно зі ст. 91 Кримінально-виконавчого кодексу РФ (далі – КВК РФ), у якій передбачено, що вхідна та вихідна звичайна кореспонденція засудженого, який відбуває покарання, має оглядатися (див. п. 61 вище). Як Суду вже доводилося зазначати (див. п. 100 рішення Суду у справі «Boris Popov проти Росії» від 28.10.2010 р. (справа № 23284/04)), у ст. 91 КВК РФ не проводиться розмежування між звичайною, конфіденційною поштою засудженого та його листуванням з особою, що надає юридичну допомогу.

140. За відсутності окремих доводів та обґрунтування з цього питання, Суд вважає, що загальне правило, встановлене у ст. 91 КВК РФ для звичайної кореспонденції, застосовувалося у справі, що розглядається, і становить юридичну основу для огляду кореспонденції між заявником та одержувачами листів на національному рівні. Також зазначається, що сторони не вказали на інші акти національного законодавства, які б регулювали це питання. Таким чином, втручання на національному рівні здійснювалося відповідно до «закону».

141. У справах, розпочатих за індивідуальними заявами, завданням Суду є не абстрактний перегляд відповідного законодавства чи певної практики його застосування. Натомість Суд має обмежитись, наскільки це можливо, враховуючи загальний контекст, розглядом питань, поставлених у справі. Тому у конкретній справі завдання Суду полягає не в абстрактному розгляді відповідності вищезазначеної процедури Конвенції, а у встановленні конкретних наслідків втручання у право заявника на повагу до його кореспонденції (див., найбільш нещодавнє джерело − п.п. 68-70 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Nejdet Şahin and Perihan Şahin проти Туреччини» від 20.10.2011 р. (справа № 13279/05)). У справі, що розглядається, Суд зосередиться на розгляді питання про пропорційність втручання, яке полягало у огляді кореспонденції заявника.

142. Поняття про необхідність втручання означає, що таке втручання відповідає нагальній суспільній потребі і, зокрема, що воно є пропорційним до законної мети, яка переслідується таким втручанням. Встановлюючи, чи втручання є «необхідним у демократичному суспільстві» слід звернутися до сфери свободи розсуду держави (див. з-поміж інших джерел п. 77 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Dickson проти Сполученого Королівства» ( справа № 44362/04, ECHR 2007‑V)). Тоді як первинну оцінку необхідності втручання у право людини роблять національні органи, остаточна оцінка того, чи підстави для такого втручання є вагомими та достатніми, з точки зору відповідності до вимог Конвенції − залишається прерогативою Суду.

143. Деякі заходи контролю за кореспонденцією ув’язнених є звичайними та обґрунтованими вимогами ув’язнення і не є несумісними з Конвенцією (див. з-поміж інших джерел п. 98 рішення Суду у справі «Silver and Others проти Сполученого Королівства» від 25.03.1983 р. (Серія A № 61) та п. 106 цитованого вище рішення Суду у справі Boris Popov). Оцінюючи допустимі межі такого контролю, слід враховувати той факт, що можливість писати та отримувати листи інколи є єдиним каналом зв’язку ув’язненого з зовнішнім світом (див. п. 45 рішення Суду у справі «Campbell проти Сполученого Королівства» від 25.03.1992 р. (Серія A № 233)).

144. При оцінці пропорційності втручання також слід брати до уваги характер кореспонденції, якої стосується втручання. Наприклад, Суд зазначив, що потреба у конфіденційності є важливою щодо кореспонденції ув’язненого і його адвоката стосовно запланованих чи триваючих проваджень, зокрема якщо така кореспонденція стосуються позовів чи скарг, спрямованих проти пенітенціарних органів. Регулярний ретельний огляд такої кореспонденції, зокрема з боку осіб чи органів, прямо зацікавлених у інформації, що у ній містяться, не відповідає принципу конфіденційності та обов’язку збереження професійної таємниці у відносинах між адвокатом та його клієнтом (див. п. 47 цитованого вище рішення Суду у справі Campbell). Суд також зазначав, що, як правило, кореспонденція між фактичним чи можливим заявником та його представником перед Судом повинна бути конфіденційною (див. п. 112 цитованого вище рішення Суду у справі Boris Popov).

145. Суд також звертає увагу на однозначний характер втручання у справі, що розглядається. Наприклад, у п. 11 цитованого вище рішення Суду у справі «Szuluk проти Сполученого Королівства» начальник в’язниці повідомив заявника, що йому порадили за необхідне оглянути вміст його медичної кореспонденції на предмет наявності у ній заборонених предметів. Уся кореспонденція між заявником та його зовнішнім консультантом з медичних питань у невідкритому вигляді спрямовувалася до медпрацівника в’язниці. Останній оглядав вміст конверта для того аби переконатися у медичному призначенні такого вмісту та знову запечатував його.

146. Як вже зазначалося, справа, що розглядається, стосується застосування правил огляду звичайної (незахищеної) кореспонденції. Уся звичайна кореспонденція проходила через адміністрацію в’язниці. Таку кореспонденцію слід було кидати в поштові скриньки або передавати працівникам незапечатаною (див. п. 62 вище). Огляд згідно з правилом ст. 91 КВК РФ був невибірковим і регулярним; він не обмежувався щодо тривалості чи меж. Це законодавче положення не конкретизувало спосіб здійснення огляду. Не вимагалося жодних підстав для здійснення такого огляду. У КВК РФ не містилося норми про незалежний перегляд меж та тривалості заходів з огляду (див. п.п. 141-143 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Enea проти Італії» (справа № 74912/01, ECHR 2009) та п.п. 109-113 рішення Суду у справі «Onoufriou проти Кіпру» від 07.01.2010 р. (справа № 24407/04)).

147. Відповідно, від національних органів не вимагалося посилання і вони не посилалися на якусь законну мету огляду у розумінні ч. 2 ст. 8 Конвенції. Огляд кореспонденції заявника не був пов’язаний з кримінальним провадженням щодо нього, тому навряд чи втручання у його кореспонденцію може розглядатися як виправдане для «запобігання вчиненню безладів чи злочину» (див. для порівняння п. 238 рішення Суду у справі «Piechowicz проти Польщі» від 17.04.2012 р. (справа № 20071/07)).

148. Зі свого боку Уряд не навів переконливих доводів для обґрунтування необхідності регулярного огляду кореспонденції або для того, аби довести, що існували достатні гарантії для уникнення негативних наслідків від втручання у право заявника на повагу до його кореспонденції.

149. Суд не вбачає жодного обґрунтування регулярного огляду кореспонденції заявника у справі, що розглядається. Насправді, не поставало жодного питання про ризики для безпеки чи про існування таємних домовленостей між заявником і одержувачами його листів, наприклад щодо будь-якого триваючого на національному рівні провадження або щодо будь-якої кримінальної діяльності чи поведінки (див. п. 88 цитованого вище рішення Суду у справі Alekseyenko та п. 108 цитованого вище рішення Суду у справі Boris Popov).

150. З наведених вище міркувань випливає, що приписи російського законодавства не передбачали заходів юридичного захисту від свавільного втручання з боку державних органів у право заявника на повагу до його кореспонденції (див. п. 266 рішення Суду у справі «Moiseyev проти Росії» від 09.10.2008 р. (справа № 62936/00 щодо огляду кореспонденції ув’язнених на підставі Закону «Про тримання під вартою підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочинів»), у якому Суд застосував подібний підхід).

151. Таким чином, було порушено ст. 8 Конвенції з огляду на огляд кореспонденції між заявником та одержувачами його листів на національному рівні.

2. Стосовно кореспонденції між заявником і Судом

152. Суд у попередніх справах розглядав скарги, які стосувалися огляду кореспонденції між заявниками та Судом на підставі ст. 8 Конвенції (див. п. 199 рішення Суду у складі Великої палати «Idalov проти Росії» від 22.05.2012 р. (справа № 5826/03); п.п. 93-94 цитованого вище рішення Суду у справі Boris Popov; та п. 68 рішення Суду у справі «Alekseyenko проти Росії» від 08.01.2009 р. (справа № 74266/01), на підставі ст. 34 Конвенції (див. п. 49 рішення Суду у справі «Trosin проти України» від 23.02.2012 р. (справа № 39758/05) та п. 144 цитованого вище рішення Суду у справі Fetisov and Others) або на підставі обох цих конвенційних норм (див. п.п. 50-63 цитованого вище рішення Суду у справі Belyaev and Digtyar).

153. Оскільки Суд надає характеристику фактів справи з огляду на природу втручання та враховуючи зміст подань заявника (див. п. 54 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Scoppola проти Італії (№ 2)» від 17.09.2009 р. (справа № 10249/03)), він вважає, що питання, щодо кореспонденції між заявником і Судом, порушують питання, як згідно зі ст. 8 , так і згідно зі ст. 34 Конвенції.

(a) Стаття 8 Конвенції

154. Стосовно ст. 8 Конвенції (текст цитовано вище), Суд нагадує, що на момент подій у справі у ст. 91 КВК РФ містилася чітка заборона огляду кореспонденції між ув’язненим і Європейським судом. За цих обставин відповідне порушення можна було оскаржити до суду для розгляду відповідних скарг по суті, принаймні щодо конфіденційності листів Суду, надісланих ув’язненому заявнику (див. п. 90 цитованого вище рішення Суду у справі Alekseyenko). Звідси випливає, що ця скарга має бути відхилена згідно з ч.1 та ч. 4 ст. 35 Конвенції у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

155. Стосовно листів заявника до Суду, визнаючи малоймовірним, що заявник може бути впевненим у можливому огляді його листів працівниками в’язниці до їх фактичного пересилання, Суд порушив це питання proprio motu (за власною ініціативою). Відповідно, заявник підтримував цю скаргу, посилаючись на заявлений огляд свого листа від 7 червня 2011 року (див. п. 46 вище). Суд оголошує це питання прийнятним до розгляду. Однак у світлі наведених нижче міркувань щодо ст. 34 Конвенції, Суд не вважає за необхідне продовжувати розгляд цієї частини заяви по ст. 8 Конвенції окремо.

(b) Стаття 34 Конвенції

156. У ст. 34 Конвенції передбачено:

«Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню цього права.»

157. Суд нагадує, що, наприклад, на відміну від ст. 8 Конвенції, скарга на підставі ст. 34 Конвенції, не потребує вирішення питання про прийнятність згідно з Конвенцією (див. п. 72 рішення Суду у справі «Juhas Đurić проти Сербії» від 07.06.2011 р. (справа № 48155/06) з наступними посиланнями). У ст. 34 Конвенції передбачено обов’язок не перешкоджати праву особи подавати та ефективно підтримувати заяву до Суду. Тоді як встановлений обов’язок має процесуальну природу і відрізняється від матеріальних прав, викладених у Конвенції та Протоколах до неї, з сутності цього процесуального права (права людини, яке кореспондує встановленому у ст. 34 Конвенції обов’язку держави – прим. перекладача) випливає, що особи можуть скаржитися на заявлені порушення цього права у конвенційному провадженні (див. ухвалу про прийнятність у справі № 46468/99 «Manoussos проти Чехії та Німеччини» від 09.07.2002 р.).

158. Найбільш важливим для ефективного функціонування системи індивідуальних заяв, передбачених ст. 34 Конвенції, є те, що заявники повинні мати можливість вільно комунікувати з Судом без піддання їх тиску у будь-якій формі з боку державних органів з метою відкликання чи зміни їхніх скарг. У цьому контексті поняття «тиску» охоплює не лише прямий примус та грубі акти залякування, але також і інші неправомірні непрямі дії чи контакти, спрямовані на те, аби переконати заявника не звертатися до конвенційних засобів захисту чи перешкодити такому зверненню (див. з-поміж інших, п.158 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Konstantin Markin проти Росії» (справа № 30078/06, ECHR 2012 (витяги)).

159. Суд вважає, що ув’язнені можуть почуватися вразливо, якщо вони залежні від працівників пенітенціарної установи у своїй комунікації з Судом, як це було у справі, що розглядається. Однак Суд не вважає, що будь-яка затримка у ході кореспонденції у справі, що розглядається, була достатньо тривалою, аби призвести до порушення обов’язку держави, передбаченого у ст. 34 Конвенції (див. з-поміж інших, п. 158 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Konstantin Markin проти Росії» (справа № 30078/06, ECHR 2012 (витяги)).

160. В той же час, Суд нагадує важливість поваги до конфіденційності кореспонденції між Судом і заявником, оскільки така кореспонденція може містити заяви проти пенітенціарних органів чи посадових осіб (див. п. 84 рішення Суду у справі «Peers проти Греції» (справа № 28524/95, ECHR 2001‑III)). Відкривання й огляд листів від Суду чи адресованих Суду може призвести до того, що їх буде прочитано і може в окремих випадках також призвести до ризику застосування заходів впливу з боку працівників в’язниці на відповідного ув’язненого (див. п. 62 цитованого вище рішення Суду у справі Belyaev and Digtyar).

161. Безперечно, що у листах від Суду можна було чітко ідентифікувати відправника. Щодо листів заявника до Суду, за винятком листа від 7 червня 2011 року, сторони не доводили, що заявник повинен був передати чи передав якісь листи без конверта або у незапечатаному конверті. Видається, що він (заявник) чітко зазначив, що кореспонденція була адресована Суду.

162. Сторони не погодилися у питанні про те, чи працівники в’язниці читали текст вхідних та вихідних листів заявника. Однак Суд зазначає, що ці листи були проштамповані пенітенціарною установою. Більше того, до подань заявника до Суду було долучено супровідні листи з пенітенціарної установи, у яких зазначалося природу відправленої кореспонденції або кількість вкладень. Ці факти дозволяють припустити, що принаймні певна частина листування заявника з Судом була оглянута представниками держави.

163. Зазначається, що тоді як один з зазначених листів містив вимогу Суду про надання додаткової інформації щодо скарги заявника на умови утримання в слідчому ізоляторі, інші листи, згадані заявником, були стандартними або просто підтвердженнями отримання листів. Однак, адміністрація в’язниці не могла знати цього заздалегідь і цей факт сам по собі не позбавляє заявника процесуального захисту, наданого Конвенцією.

164. Суд доходить висновку, що кореспонденція між заявником і Судом піддавалася огляду працівниками пенітенціарних установ без будь-якої вагомої підстави для цього. Більше того, такий огляд не міг вважатися одиничним актом або допустимою помилкою. Крім того, такий огляд становив порушення прямо зазначеного правила конфіденційності, що міститься у ст. 91 КВК РФ. Саме на національні органи влади покладалося завдання створити умови для уникнення будь-якого негативного впливу на ефективне здійснення права на звернення з індивідуальними заявами до Суду та для уникнення ризику впливу у різних формах – прямого чи опосередкованого – на ув’язненого, погіршуючи його можливості комунікувати з Судом.

165. Вище зазначені обставини у своїй сукупності спонукають Суд дійти висновку, що Росія не виконала свої зобов’язання, передбачені ст. 34 Конвенції, у справі, що розглядається.

V. ІНШІ ЗАЯВЛЕНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

166. Крім того, заявник скаржився на умови його тримання під вартою у 2005 році. Він також подавав низку скарг щодо його арешту та тримання під вартою у 2001-2002 роках та у 2009 році. Зрештою, заявник скаржився, що місцеве телебачення висвітлювало судовий процес щодо нього і ставилося до нього як до злочинця.

167. Суд розглянув ці заяви, подані заявником. Однак у світлі всіх наданих йому матеріалів та з огляду на свою компетенцію щодо розгляну певних питань, Суд вважає, що вони не містять ознак порушень прав та свобод, передбачених Конвенцією та Протоколами до неї. Звідси випливає, що заява у цій частині є очевидно необґрунтованою і має бути відхилена відповідно до п. 3 ч. 3 і ч. 4 ст. 35 Конвенції.

VI. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

168. У ст. 41 Конвенції передбачено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»

A. Шкода

169. Заявник вимагав 246, 200 євро як компенсацію моральної шкоди.

170. Уряд не погодився з цією вимогою.

171. Суд вважає, що заявник зазнав страждань та переживань через умови його ув’язнення у слідчому ізоляторі та незаконне ув’язнення після його засудження у 2003 році. Суд вважає, що це не можна компенсувати лише встановивши наявність порушення. Суд вважає за можливе присудити заявнику 20,000 євро, а також будь-який податок, якщо такий може бути стягнуто.

B. Судові та інші витрати

172. Заявник також просив відшкодувати 2,460 євро, які він витратив на юридичну допомогу у розгляді справи Судом, які слід сплатити представнику заявника п. А. Полозовій.

173. Уряд не погодився з цією вимогою.

174. Згідно з практикою Суду, заявник має право на відшкодування судових та інших витрат, які були насправді та необхідно зроблені і розмір яких був розумним. Суд зазначає, що заявник вже отримав кошти на правову допомогу у розмірі 850 євро. У справі, що розглядається, звернувшись до наданих йому документів та вищезазначених критеріїв, Суд вважає обґрунтованим присудити 1,000 євро на відшкодування судових та інших витрат, зроблених у зв’язку з провадженням у Суді, які мають бути сплачені на банківський рахунок п. Полозової.

C. Відсотки у разі несвоєчасної оплати

175. Суд вважає прийнятним, аби відсотки у разі несвоєчасної виплати визначалися на підставі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

З ЦИХ ПІДСТАВ СУД

1. Приєднує до розгляду справи по суті одноголосно аргумент Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту стосовно скарги про умови ув’язнення та відхиляє його;

2. Оголошує прийнятними одностайним голосуванням скарги щодо умов тримання в Челябінському слідчому ізоляторі та заявлену відсутність ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з цим; щодо законності ув’язнення заявника на підставі вироку суду від 24 квітня 2003; щодо огляду кореспонденції заявника і Суду та кореспонденції заявника на національному рівні;

3. Оголошує, одностайним голосуванням, заяву у іншій частині неприйнятною;

4. Ухвалює одностайно, що було порушено ст. 3 Конвенції;

5. Ухвалює, одностайно, що мало місце порушення ст. 13 Конвенції;

6. Ухвалює шістьома голосами проти одного, що було порушено ч. 1 ст. 5 Конвенції;

7. Ухвалює одностайно, що було порушено ст. 8 Конвенції у зв’язку з оглядом кореспонденції заявника до її одержувачів на національному рівні;

8. Ухвалює, що немає потреби окремо розглядати за ст. 8 Конвенції питання про огляд листів заявника до Суду;

9. Ухвалює одностайно, що держава-відповідач не виконала свої обов’язки, передбачені у ст. 34 Конвенції щодо огляду кореспонденції між заявником і Судом;

10. Ухвалює шістьома голосами проти одного,

(a) що держава-відповідач повинна сплатити заявнику з моменту набуття рішенням статусу остаточного відповідно до ч. 2 ст. 44 Конвенції 20, 000 євро (двадцять тисяч євро) як компенсацію моральної шкоди, а також будь-який податок, якщо такий може бути стягнуто з цих сум коштів, сплачених заявнику, протягом трьох місяців у перерахунку на національну валюту держави-відповідача за курсом на день виплати;

(b) що держава-відповідач повинна сплатити заявнику протягом того ж строку 1,000 євро (одну тисячу євро) на відшкодування судових та інших витрат у перерахунку на національну валюту держави-відповідача за курсом на день виплати на банківський рахунок п. Анни Полозової;

(c) що по спливу зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на вказані суми нараховуватиметься простий відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти;

11. Відхиляє одноголосно інші вимоги заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено у письмовій формі 12 лютого 2013 року відповідно до п.п. 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.

Сорен НільсенІзабель Берро-Лефевр
СекретарГолова

Відповідно до ч. 2 ст. 45 Конвенції та ч. 2 правила 74 Регламенту Суду окрема думка судді Д. Дєдова, що частково не збігається з позицією більшості, долучена до цього рішення.

I.B.L.
S.N.

Окрему думку не перекладено, але вона доступна англійською та/чи французькою мовою у офіційному тексті цього рішення Суду, з яким можна ознайомитися у базі даних HUDOC.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька. Цей переклад було замовлено за підтримки Довірчого фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду і не покладає на Суд жодної відповідальності щодо якості цього перекладу. Його можна завантажити з бази даних HUDOC практики Європейського суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази даних, у якій Суд його розмістив. Його можна відтворювати у некомерційних цілях, за умови, що цитується повна назва справи, разом з вказівкою на авторське право і посиланням на Довірчий фонд з прав людини. Якщо планується використовувати будь-яку частину цього перекладу для комерційних цілей, будь-ласка, контактуйте publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@

[1] Йдеться про п. 89 зазначеного рішення Суду – прим. перекладача

Full & Egal Universal Law Academy