ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ЯТА СЕКЦІЯ
СПРАВА «ЮРІЙ ІЛЛАРІОНОВИЧ ЩОКІН ПРОТИ УКРАЇНИ»
(AFFAIRE YURIY ILLARIONOVICH SHCHOKIN c. UKRAINE)
(Заява № 4299/03)
РІШЕННЯ
СТРАСБУРГ
3 жовтня 2013 року
ОСТАТОЧНЕ
03/01/2014
Рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.
У справі «Юрій Ілларіонович Щокін проти України»
Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер (Mark Villiger), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (Angelika Nußberger),
Боштьян М. Зупанчіч (Boštjan M. Zupančič),
Ганна Юдківська (Ganna Yudkivska),
Андре Потоцький (André Potocki),
Пол Лемменс (Paul Lemmens),
Алеш Пейхал (Aleš Pejchal), судді,
та Клаудія Вестердік (Claudia Westerdiek), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 10 вересня 2013 року
постановляє таке рішення, яке було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 4299/03), яку 22 січня 2003 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, Юрій Ілларіонович Щокін (далі – заявник).
2. На останніх етапах провадження Уряд України (далі – Уряд) представляв його Уповноважений, Н. Кульчицький, з Міністерства юстиції України.
3. Посилаючись на статті 2, 3 та 6 Конвенції заявник скаржився, що його син помер в результаті катувань, яких він зазнав під час тримання у виправній колонії, та що всі винні не були знайдені та засуджені і не було проведено жодних серйозних розслідувань щодо цих фактів. Він скаржився також на те, що не зміг притягнути до відповідальності колонію та державу Україна, які не забезпечили захист його сина.
4. 13 березня 2006 року про заяву було повідомлено Уряд.
ФАКТИ
ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявник народився в 1940 році та проживає в місті Токмак.
6. Вироком Токмацького районного суду Запорізької області від 8 жовтня 1998 року, частково залишеним без змін рішенням Запорізького обласного суду від 11 листопада 1998 року, сина заявника, Щокіна Олега (далі – Щ.О.), було визнано винним у вчиненні вимагательства, поєднаного з насильством, та призначено покарання у вигляді конфіскації четвертої частини його майна, а також позбавлення волі строком на три роки.
7. Для відбування покарання Щ.O. було переведено до Вільнянської виправної колонії середнього рівня безпеки № 20 (далі – колонія).
8. 3 жовтня 2000 року він вчинив втечу з колонії.
9. 17 жовтня 2000 року працівниками обласного управління з питань виконання покарань його було знайдено та затримано.
10. З опису фактів національними судами випливає, що 18 жовтня 2000 року Щ.О. було доставлено до колонії, ізольовано від решти засуджених та поміщено в кімнату під наглядом інспектора Ш.A., який прикував його наручниками до радіатора.
11. Після цього інспектор Ш.A. та семеро засуджених протягом тривалого часу наносили Щ.О. численні удари, які призвели до множинних травм, переломів та внутрішніх кровотеч. Двоє інших засуджених зґвалтували його.
12. 18 та 19 жовтня 2000 року засуджені та працівники установи виконання покарань надавали пояснення щодо фактів. Засуджені С.Д., С.С., П.Н., М.А. та Б.В. зізналися у побитті Щ.О. в присутності інспектора Ш.A. та нападі сексуального характеру на Щ.О. після того, як вони відвели його до туалету.
13. Інспектор Ш.A. стверджував, що Щ.O. було побито за його відсутності. Він стверджував, що він двічі завадив побиттю засудженими Щ.O., який знаходився з ним в черговій частині. Крім того, він пояснив, що дозволив засудженим М.М., Б.В., С.С. і М.А. супроводжувати Щ.О. до туалету, зауваживши, що вони залишалися там близько двадцяти хвилин і що він не знав, що вони там робили.
14. 19 жовтня 2000 року в Обласному центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Щ.О. помер від отриманих тілесних ушкоджень.
15. 20 жовтня 2000 року Запорізька прокуратура порушила кримінальну справу за фактом завдання Щ.О. тяжких тілесних ушкоджень, які спричинили смерть.
16. У жовтні та листопаді 2000 року було проведено допит засуджених. Вони стверджували, що інспектор Ш.A. брав участь у завданні Щ.О. тяжких тілесних ушкоджень.
17. 15 грудня 2000 року заявник подав цивільний позов проти адміністрації колонії, яку він звинувачував у недбалості та залишенні його сина під час катування.
18. 27 лютого 2001 року прокуратура порушила другу кримінальну справу проти інспектора Ш.A., а також засуджених Б.В., Б.A., П.Н. і С.Д. за фактом «злісного хуліганства». Вона була приєднана до першої кримінальної справи.
19. За невизначених дати та обставин інспектор Ш.A. втік.
20. 22 березня 2001 року прокуратура вирішила притягнути інспектора Ш.A. в якості обвинуваченого у скоєнні злочину. 23 березня 2001 року його було оголошено в розшук. За твердженнями Уряду, було допитано його родичів, а на його кореспонденцію було накладено арешт.
21. 13 квітня 2001 року слідчий виніс постанову про призупинення кримінальної справи щодо інспектора Ш.А. до встановлення місця його перебування. За результатами розслідування останній брав участь у завданні тяжких тілесних ушкоджень Щ.О. та активно допомагав засудженим С.Д. і М.А. здійснювати над Щ.О. сексуальну наругу.
22. Рішенням від 6 червня 2001 року, встановивши, що поводження, якого зазнав син заявника, було катуванням, Вільнянський районний суд визнав сімох засуджених винними у завданні тяжких тілесних ушкоджень та хуліганстві та двох з них винними у зґвалтуванні. Було призначено покарання у вигляді позбавлення волі: С.Д. строком на 11 років, Б.В. – на 10 років, Б.A., П.Н., К.В. – на 9 років, М.А. – на 4 років та С.С. – на 3 років та 6 місяців. Крім того, за результатами розгляду цивільного позову суд зобов’язав їх виплатити заявнику відшкодування моральної шкоди у сумі 30 000 грн (близько 4 900 євро). У Суду відсутня інформація щодо виплати цих коштів. Крім того, суд залишив без розгляду цивільний позов заявника проти колонії з огляду на те, що стосовно інспектора колонії вже було порушено окрему кримінальну справу і заявник міг знову подати цивільний позов в рамках цієї другої кримінальної справи.
23. Заявник звернувся до Запорізької прокуратури зі скаргою проти колонії від свого імені. Листом від 13 грудня 2001 року прокуратура надала відповідь, що у поданні прокуратурою позову проти колонії необхідність відсутня.
24. 29 листопада 2001 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя зобов’язав взяти під варту інспектора Ш.A.
25. Вироком від 6 листопада 2002 року апеляційний суд Запорізької області залишив рішення від 6 червня 2001 року переважно без змін. У своєму рішенні суд зазначив, що засуджені та інспектор колонії, якого суд вказав як «особу, кримінальна справа щодо якої виділена в окреме провадження», бажали «покарати» Щ.О. за те, що останній намагався втекти. Ці особи завдали численні удари Щ.О., які суд кваліфікував як катування та поводження з особливою жорстокістю. Вони завдали Щ.О. безліч ударів всередині чергової частини, будучи, зокрема, озброєними кийком. Суд підкреслив, що Щ.О. зазнав численних тілесних ушкоджень: травм, переломів, внутрішніх та зовнішніх ушкоджень, що спричинило кілька серйозних внутрішніх кровотеч. Також апеляційний суд Запорізької області зазначив, що насильство тривало протягом певного часу після того, як інспектор у супроводі одного із засуджених привів Щ.О. до умивального приміщення гуртожитку та замкнув його з трьома засудженими на прохання останніх. Суд зазначив, що потім один із засуджених зґвалтував Щ.О., в той час як інші тримали його в наручниках. Суд додав, що інспектор привів Щ.О. до туалету гуртожитку, де він був прив’язаний та зґвалтований засудженими вдруге. Суд дійшов висновку, що смерть Щ.О. настала 19 жовтня 2000 року внаслідок завданих тілесних ушкоджень.
26. 24 грудня 2002 року прокуратура Запорізької області поштою повідомила заявника, що розшук інспектора Щ.О. ще триває і що закінчити розслідування в його кримінальній справі неможливо. Було уточнено, що для прискорення розшуку прокурором начальникові колонії були надані вказівки.
27. 27 жовтня 2003 року начальник колонії повідомив заявнику, що інспектор Ш.A. розшукується працівниками колонії, а справа знаходиться на контролі прокуратури Запорізької області. Він додав, що спільно з обласним управлінням Міністерства внутрішніх справ України вирішується питання проведення міжрегіонального розшуку. Начальник колонії відмовився надати інформацію про працівників, уповноважених знайти Ш.A., на тій підставі, що це порушувало законодавство.
28. У Суду відсутня інша інформація щодо розвитку провадження у кримінальній справі щодо інспектора Ш.A.
ПРАВО
I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 2 КОНВЕНЦІЇ
29. Заявник стверджував про порушення статей 2 та 6 Конвенції у зв’язку зі смертю сина, яка сталася під час тримання його під вартою, і відсутність в подальшому ефективного розслідування. Однак Суд, якому належить провідна роль у здійсненні правової оцінки фактів справи, вважає, що вона має розглядатися тільки за статтею 2 Конвенції, положення якої передбачають таке:Стаття 2
«1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання смертного вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який закон передбачає таке покарання (...)».Прийнятність
30. Суд зазначає, що ці скарги не є явно необґрунтованими у сенсі підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції. Крім того, Суд зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, вони оголошуються прийнятними.
B. Суть
1. Доводи сторін
31. Заявник стверджує, що його сина закатували до смерті, незважаючи на те, що він перебував у виправній колонії під наглядом інспектора Ш.A., який також брав участь в катуваннях. Він скаржиться на те, що останнього не було ні знайдено, ні піддано суду. Заявник вважає, що насильницькі дії, жертвою яких став його син, було вчинено за згодою адміністрації колонії як помста за його втечу. Він вважає, що в будь-якому випадку факт, що смерть його сина сталася під час його перебування під вартою, покладає відповідальність на адміністрацію установи виконання покарань та державу. Він зазначає, що захист життя та здоров’я його сина покладається на останню. Він додав, що в цій справі жодну посадову особу не було ані притягнуто до відповідальності, ані покарано за факти, за які звинувачено лише засуджених.
32. Уряд нагадує, що його позитивний обов’язок щодо розслідування обставин смерті особи, яка знаходиться під його контролем, є обов’язком не результату, а заходів. За обставин цієї справи Уряд вважає, що він вжив необхідних заходів для встановлення фактів, виявлення та притягнення до відповідальності осіб, винних у смерті сина заявника.
33. Уряд зазначає, що прокуратура Запорізької області порушила кримінальну справу щодо інспектора колонії Ш.A. та інших осіб за фактом вчинення насильницьких дій, внаслідок яких настала смерть. Уряд підкреслює, що було допитано загалом сорок осіб, в тому числі працівників колонії та медичний персонал; крім того, було призначено чотири судово-медичні та судово-криміналістичні експертизи. Крім того, було проведено близько тридцяти трьох очних ставок за участю обвинувачених та працівників виправної колонії. Уряд вважає, що особи, винні у смерті сина заявника, були знайдені та засуджені Вільнянським районним судом.
34. Уряд стверджує, що було вжито необхідних заходів для розшуку та переслідування інспектора Ш.А. Уряд зазначає, що останній перебував у розшуку з 23 березня 2001 року. Його родичів було допитано та на його кореспонденцію було накладено арешт. З 22 березня 2001 року інспектор Ш.A. був об’єктом кримінального переслідування. 29 листопада 2001 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя ухвалив рішення про взяття його під варту. 23 вересня 2002 року слідчі прокуратури після проведення всіх можливих слідчих дій прийняли рішення про зупинення кримінальної справи на підставі пункту 1 частини першої статті 206 та статті 207 Кримінально-процесуального кодексу до встановлення місцезнаходження обвинуваченого. Уряд вважає, що державні органи провели ефективне розслідування, яке відповідає вимогам статей 2 і 3 Конвенції.
2. Оцінка Суду
a) Щодо статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті
35. Суд повторює, що перше речення статті 2 Конвенції зобов’язує Договірні держави не тільки утримуватись від «умисного» позбавлення життя або позбавлення життя через «застосування сили», непропорційної до законних цілей, про які йдеться в підпунктах «а» і «с» другого пункту цього положення, але й вживати відповідних заходів для захисту життя тих, хто знаходиться під їх юрисдикцією (див., зокрема, рішення у справах «L. C. B. проти Сполученого Королівства» (L.C.B. с. Royaume-Uni), від 9 червня 1998 року, пункт 36, Recueil des arrêts et décisions 1998-III, та «Кінан проти Сполученого Королівства» (Keenan v. the United Kingdom), від 3 квітня 2002 року, заява № 27229/95, пункт 89, ЄСПЛ 2001-III).
36. Зобов’язання Договірних держав набирають особливого значення щодо осіб, які перебувають під вартою, оскільки останні повністю перебувають під контролем державних органів: з огляду на їх вразливе становище державні органи мають обов’язок їх захищати. На підставі статей 2 та 3 Конвенції Суд дійшов висновку, що на державу покладено обов’язок надавати переконливі пояснення щодо походження тілесних ушкоджень, завданих під час позбавлення свободи, і цей обов’язок є особливо суворим, коли особа помирає (див., наприклад, рішення у справах «Селмуні проти Франції» (Selmouni c. France) [ВП], № 25803/94, пункт 87, ЄСПЛ 1999‑V, «Салман проти Туреччини» (Salman c. Turquie) [ВП], № 21986/93, пункт 99, ЄСПЛ 2000-VII, «Алборео проти Франції» (Alboreo c. France), № 51019/08, пункт 90, від 20 жовтня 2011 року, та «Кетреб проти Франції» (Ketreb c. France), № 38447/09, пункт 73, від 19 липня 2012 року).
37. За загальним правилом лише той факт, що особа померла за підозрілих обставин під час тримання її під вартою, має служити підставою для з’ясування, чи виконала держава свій обов’язок із забезпечення захисту права цієї особи на життя (див. рішення у справах «Слімані проти Франції» (Slimani v. France), № 57671/00, пункт 27, ЄСПЛ 2004-IX (витяги), та «Таї проти Франції» (Taïs c. France), № 39922/03, пункт 83, від 1 червня 2006 року).
38. У справі, яка розглядається, Суд дійшов висновку, що син заявника помер під час перебування під вартою та контролем держави. Суд вважає, що обставини його смерті порушують важливі питання щодо забезпечення безпеки осіб, які тримаються під вартою. Суд повторює, що він виходить з фактів, встановлених національними судами (вищезазначені пункти 22 та 25), які не оскаржені Урядом, що сина заявника було піддано катуванню за втечу з колонії. Це «покарання» мало місце в пенітенціарній установі середнього рівня безпеки та прийняло форму дій особливо жорстокого характеру, включаючи дії сексуального насильства, які спричинили смерть Щ.О. Суд зазначає, зокрема, що ці дії були вчинені в черговій частині, а також в умивальному приміщенні та туалеті, тобто в місцях загального користування та коридорі пенітенціарної установи. Вони також вчинялись безперервно протягом кількох годин. Крім того, розслідуванням було встановлено ймовірну участь представника державних органів, який міг відіграти важливу роль в розвитку подій. Суд вважає, що державні органи явно не дотримались свого обов’язку щодо захисту життя Щ.О., якого було поміщено під їх контроль та який знаходився в особливо вразливому становищі з огляду на його перебування під вартою та з урахуванням ризику його катування внаслідок його попередньої втечі. З огляду на всі обставини справи Суд дійшов висновку, що держава несе відповідальність за смерть Щ.О.
Відповідно Суд вважає, що було порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку зі смертю Щ.О. під час перебування під вартою.
b) Щодо статті 2 в її процесуальному аспекті
39. Обов’язок захищати право на життя, який покладається статтею 2 Конвенції, у поєднанні з загальним обов’язком держави за статтею 1 Конвенції «гарантувати кожному, хто перебуває під [її] юрисдикцією, права і свободи, визначені у Конвенції» містить в собі та однаковою мірою вимагає проведення будь-якої форми офіційного та ефективного розслідування обставин, за яких сталася смерть (див., mutatis mutandis, вищезгадане рішення у справі «Салман проти Туреччини» (Salman c. Turquie), пункт 105 та рішення у справі «Кая проти Туреччини» (Kaya c. Turquie) від 19 лютого 1998 року, пункт 86, Збірник рішень та ухвал (Recueil) 1998‑I). Здебільшого мова йде про те, щоб в ході такого розслідування забезпечувалось ефективне застосування національного законодавства, яке захищає право на життя, та у справах, в яких є причетними представники держави або державні органи, гарантувався обов’язок щодо понесення останніми відповідальності за смерть, яка сталась з їх вини (див. рішення у справі «Улуфер проти Туреччини» (Ülüfer c. Turquie), № 23038/07, пункт 72, від 5 червня 2012 року).
40. Державні органи мають вживати усіх заходів, які було б розумно від них очікувати, для зібрання доказів щодо ходу подій. Якщо розслідування містить недоліки, які не дозволяють встановити причину смерті або визначити винних осіб, які є безпосередніми виконавцями злочину або особами, які його фінансували чи організовували, то таке розслідування може не відповідати вимозі ефективності (див. вищезгадані рішення у справах «Начова та інші проти Болгарії» (Natchova et autres c. Bulgarie), пункт 113, та «Рамсахай та інші проти Нідерландів» (Ramsahai et autres c. Pays-Bas), пункт 324).
41. З цього контексту випливає вимога негайності та належної сумлінності (див. рішення у справах «Яса проти Туреччини» (Yasa v. Turkey), від 2 вересня 1998 року, пункти 102–104, Збірник рішень та ухвал (Recueil) 1998-VI, та «Сакічі проти Туречини» (Cakici v. Turkey) [ВП], заява № 23657/94, пункти 80, 87 та 106, від 8 липня 1999 року), навіть якщо можуть існувати перепони або складнощі, що перешкоджають успіхові розслідування за певних обставин (див., наприклад, рішення у справах «МакКерр проти Об’єднаного Королівства» (McKerr c. Royaume-Uni), № 28883/95, пункти 108-115, ЄСПЛ 2001‑III, та «Авсар проти Туреччини» (Avşar c. Turquie), № 25657/94, пункти 390-395, ЄСПЛ 2001‑VII).
42. У справі, яка розглядається, Суд зазначає, що державні органи України порушили кримінальну справу одразу після настання подій. Розслідування цієї справи дозволило визначити певне коло осіб, причетних до подій. Деякі з них були, зокрема, піддані суду, визнані винними та засуджені до суворих покарань у вигляді позбавлення волі, а також виплат коштів в якості відшкодування моральної шкоди, якої зазнав заявник (див. вищезазначений пункт 22). Однак, Суд дійшов висновку, що розслідування цієї справи не дозволило встановити вину відповідної пенітенціарної установи, зокрема, її представників, які за своїми обов’язками відповідають за нагляд та безпеку засуджених. Суд зазначає, що у цій справі державними органами України не було проведено жодного серйозного розслідування з метою пояснення, як декілька осіб могли катувати та ґвалтувати Щ.О., зокрема, протягом такого тривалого проміжку часу та в місцях загального користування у виправній колонії. Таке серйозне порушення обов’язку забезпечення безпеки не призвело до жодного визнання відповідальності адміністрації колонії та держави України в цілому. У цьому зв’язку Суд зазначає, що заявник вказував на цю відповідальність судовим органам (див. вищезазначені пункти 17 та 23), але за його скаргами не було проведено жодної перевірки. Суд також дійшов висновку, що державні органи обмежили своє розслідування лише особистою відповідальністю осіб, винних у вчиненні насильницьких дій, не вдаючись ні до розгляду, ані навіть до згадування питання відповідальності держави.
43. Крім того, один з працівників адміністрації пенітенціарної установи, інспектор Ш.А., на ймовірній причетності якого було наголошено з самого початку розслідування, вчинив втечу та не був знайдений. Суд вважає, що Уряд не продемонстрував, що після винесення судом постанови було вжито розумних та належних заходів для встановлення місцезнаходження останнього для розслідування. Також Суд вважає, що Уряд жодним чином не продемонстрував існування у державних органів бажання здійснити ефективний розшук Ш.А. або, принаймні, докласти всіх зусиль для цього. Постанову про затримання Ш.А. було винесено приблизно через п’ять місяців після початку розслідування та встановлення його ймовірної участі у подіях (див. вищезазначені пункти 12 та 20). Крім того, видається, що розшук останнього було проведено лише на регіональному рівні (див. вищезазначений пункт 27).
44. З огляду на вищевказане Суд дійшов висновку, що розслідування обставин, які призвели до смерті сина заявника, не було проведено державними органами з належною ретельністю. Таким чином, було також порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.
II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ
45. Заявник також скаржиться на порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному та процесуальному аспектах. Ця стаття передбачає таке:
« Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. »
A. Прийнятність
46. Суд доходить висновку, що ці скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту «а» пункту 1 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони повинні бути визнані прийнятними.
B. Суть
1. Зауваження сторін
47. Заявник також скаржиться на те, що його син зазнав численних особливо жорстоких тортур під час перебування під вартою, і жодного представника державних органів у зв’язку з цим не було притягнуто до відповідальності.
48. Зауваження Уряду за статтею 2 також стосуються цієї частини.
2. Оцінка Суду
49. Діючи на підставі чинних принципів, Суд посилається на нагадування, які були зроблені в рамках розгляду скарги за статтею 2 стосовно матеріальних та процесуальних зобов’язань Договірних держав стосовно осіб, які тримаються під вартою та перебувають під їх контролем (пункти 35-37; 39-41).
50. Суд також посилається на свої попередні висновки щодо фактів. Суд зазначає, зокрема, що згідно з висновками національних судів (див. вищезазначені пункти 22 та 25) Щ.О. зазнав численних побоїв руками та ногами, а також кийком по багатьох частинах тіла. Вони викликали серйозні травми та внутрішні кровотечі, а також численні забої, синці та переломи ребер, що призвело до його смерті. Крім того, вони наносилися протягом тривалого часу та набули характеру катування. Також було встановлено, що Щ.О. було двічі зґвалтовано.
51. Суд вважає, що таке поводження має бути кваліфіковано як катування в сенсі статті 3 Конвенції. Суд повторює, що зґвалтування саме по собі є «катуванням» відповідно до цієї статті (див. рішення у справі «Айдін проти Туреччини» (Aydın c. Turquie), від 25 вересня 1997 року, пункт 86, Збірник рішень та ухвал (Recueil des arrêts et décisions) 1997‑VI).
52. Разом із міркуваннями, які згадувались в рамках розгляду скарги за статтею 2, Суд зазначає, що окрім лише ходу подій, питання щодо ймовірної участі представника держави в обставинах, які дозволили таким подіям статись в пенітенціарній установі, не становили предмет ефективного розслідування. Таким чином, висновки Суду щодо обґрунтування статті 2 стосуються також скарги на порушення статті 3 Конвенції і Суд не бачить жодної підстави відступати від них.
53. Відповідно Суд вважає, що було порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку з катуванням, якого зазнав Щ.О. під час перебування під вартою.
54. Суд також дійшов висновку, що держава не провела повного та ефективного розслідування всіх обставин справи. Відповідно було порушення статті 3 Конвенції в її процесуальному аспекті.
III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ
55. Стаття 41 Конвенції передбачає:
«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.»
A. Шкода
56. Заявник вимагав 2 000 000 гривень (187 909 євро) в якості відшкодування моральної шкоди, якої він зазнав.
57. Уряд вважає цю суму явно надмірною.
58. Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявнику 30 000 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
59. Заявник не надав жодних вимог у зв’язку з цим. Відповідно Суд нічого не присуджує.
C. Пеня
60. Суд вважає за належне призначити пеню, виходячи з розміру граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткових пункти.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною.
2. Постановляє, що було порушення статті 2 Конвенції в її матеріальному аспекті у зв’язку зі смертю Щ.О. під час його перебування під вартою.
3. Постановляє, що було порушення статті 2 Конвенції в її процесуальному аспекті.
4. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції в її матеріальному аспекті з огляду на катування, яких зазнав Щ.О. під час його перебування під вартою.
5. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції в її процесуальному аспекті.
6. Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава має сплатити заявнику 30 000 (тридцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-який податок, який може нараховуватись; ця сума має бути конвертована в українські гривні за курсом на день здійснення платежу;
(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на цю суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
7. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено французькою мовою та повідомлено письмово 3 жовтня 2013 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.
Клаудія ВестердікМарк Віллігер
(Claudia Westerdiek)(Mark Villiger)
СекретарГолова
Full & Egal Universal Law Academy