Справа «Z. та інші проти Сполученого Королівства»
(Z. and Others v. the United Kingdom)
У рішенні, ухваленому 10 травня 2001 року у справі «Z. та інші проти Сполученого Королівства», Суд постановив, що:мало місце порушення ст. 3 Конвенції щодо нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження;не було необхідності окремо розглядати справу на предмет можливого порушення ст. 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя);було відсутнім порушення ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд);мало місце порушення ст. 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту).
Відповідно до ст. 41 Конвенції, Суд призначив сплатити Z. 8 000 фунтів стерлінгів, А. – 100 000 фунтів стерлінгів, В. – 80 000 фунтів стерлінгів і С – 4 000 фунтів стерлінгів у відшкодування майнових збитків. Суд також призначив сплатити кожному із заявників по 32 000 фунтів стерлінгів як компенсацію моральної шкоди та 39 000 фунтів стерлінгів усім _м разом у відшкодування судових витрат.
Обставини справи
Заявники, Z. – дівчинка 1982 року народження, А. – хлопчик 1984 року народження, В. – хлопчик 1986 року народження та С –дівчинка 1988 року народження, є повнорідними братами та сестрами. Усі вони – громадяни Сполученого Королівства.
У жовтні 1997 року сім’я заявників була взята на облік соціальними службами, зокрема посадовою особою, яка відповідала за здоров’я дітей, з огляду на підозри щодо поганого догляду за останніми, а також на повідомлення про те, що Z. займалася крадіжками продуктів харчування.
Протягом наступних чотирьох з половиною років соціальні служби наглядали за сім’єю заявників і надавали їхнім батькам різноманітну допомогу. У жовтні 1989 року, розслідуючи крадіжку, офіцери поліції оглянули кімнати дітей і виявили, що ці кімнати були надзвичайно забруднені, а матраци, на яких спали діти, були мокрі від сечі. У березні 1990 року надійшло повідомлення про крадіжки продуктів харчування у школі, вчинені Z. та А. У вересні 1990 року було повідомлено про синці на обличчях А. та Z.; протягом цього часу до відповідних державних органів надходило чимало повідомлень про те, що заявників зачиняли в їхніх кімнатах, на вікнах яких помітними були сліди екскрементів. Нарешті, 10 червня 1992 року на вимогу матері заявників, яка задекларувала свій намір сильно побити своїх дітей, якщо їх не заберуть відповідні служби, заявників було поміщено до спеціального центру виховання. Психолог, яка оглянула заявників, виявила, що троє старших дітей перебували у стані сильної психологічної збентеженості, напруженості. Вона також зауважила, що за усю свою практику не бачила більш жахливого випадку ставлення до дітей.
Громадський адвокат, який представляв їхні інтереси, звернувся з позовом до місцевих органів влади, вимагаючи відшкодування збитків, завданих бездіяльністю з боку останніх, яка виявилась у нездатності цих органів вжити ефективних заходів до захисту дітей та до забезпечення їм належного рівня життя. Провадження у справі було закрито Палатою Лордів. У своєму рішенні від 29 червня 1995 року, яке стосувалося відразу трьох справ, включаючи і справу заявників, Лорд Браун-Вілкінсон постановив, що органи державної влади, зокрема місцеві, не можуть бути притягнуті до цивільно-правової відповідальності через їхню бездіяльність, пов’язану з ненаданням належної допомоги дітям та їх захисту.
Зміст рішення Суду
Заявники стверджували, що місцеві органи влади не вжили адекватних заходів, спрямованих на захист їх від неналежного поводження з боку батьків. Вони також заявляли про відсутність у них доступу до суду або до іншого ефективного засобу правового захисту. В обґрунтування своїх скарг заявники посилалися на ст. ст. 3, 6, 8 і 13 Конвенції.
Суд вкотре наголосив, що ст. 3 Конвенції захищає одну із найфундаментальніших цінностей демократичного суспільства. Держави, які підписали і ратифікували Конвенцію, несуть безумовний обов’язок захищати осіб, котрі знаходяться під їх юрисдикцією, від катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання. Цей обов’язок включає в себе здійснення ефективних заходів, спрямованих на захист дітей та інших соціально вразливих категорій населення від неналежного з ними поводження, про яке органи влади знали або повинні були знати.
Беззаперечним у справі був той факт, що поводження, яке мало місце стосовно заявників, було нелюдським і таким, що принижує гідність. Уряд не оспорював висновків Комісії з прав людини про те, що поводження із заявниками підпадало під заборону, встановлену ст. 3 Конвенції, а також те, що він не вжив належних заходів, спрямованих на захист цих дітей від такого поводження. Факти нелюдського і такого, що принижує гідність, поводження щодо дітей стали відомими місцевим органам влади на початку 1987 року. Ці органи були зобов’язані відповідно до закону захищати дітей та надавати їм допомогу й володіли для цього достатнім комплексом повноважень, включаючи і можливість забрати заявників з дому. Такий крок, однак, був вчинений лише 30 квітня 1992 року за наполяганням матері заявників. Протягом періоду, коли сім’я перебувала під наглядом соціальних служб, діти пережили те, що пізніше було названо психологом центру виховання найжахливішим досвідом, який тільки міг бути. Кримінальна колегія з питань компенсації шкоди, заподіяної злочинами, також дійшла висновку про те, що заявники стали жертвами жахливої бездіяльності і зазнали фізичних та моральних страждань внаслідок дій, котрі мають бути кримінально-караними. Суд визнав складність та делікатність рішень, які повинні були прийматися соціальними службами, а також погодився із значенням принципу невтручання, поваги до приватного і сімейного життя. Однак обставини справи не залишали сумнівів у тому, що система державних органів виявилась неспроможною захистити заявників від жорстокого і довготривалого знущання та бездіяльності з боку їхніх батьків.
Враховуючи визнання факту порушення ст. 3 Конвенції, Суд не вважав за необхідне окремо розглядати справу на предмет порушення ст. 8 цього акта.
Суд дійшов висновку про можливість вирішення у цьому провадженні питання щодо порушення ст. 6 Конвенції, оскільки в межах національної правової системи дійсно виник серйозний спір стосовно того, чи володіють заявники правом вимагати відшкодування збитків, завданих їм бездіяльністю державних органів. Результатом розгляду справи у національних правових інстанціях стала відмова заявникам та усім іншим дітям, які опинилися в подібній ситуації, у праві вимагати відшкодування збитків, завданих бездіяльністю місцевих органів влади. Однак такий результат не обумовлювався існуванням якихось процесуально-правових заборон заявляти подібні позови чи імунітетом місцевих органів державної влади. Закриття провадження у справі заявників стало результатом застосування принципів, які випливали із матеріального права, зміст котрого Суд не може аналізувати й оцінювати. Суд погодився із думкою заявників про те, що прогалина, яка мала місце у національному законодавстві, дала підстави вести мову про порушення конвенційних норм, однак, на думку Суду, існування такої прогалини радше підпадало під дію ст. 13, аніж ч. 1 ст. 6 Конвенції. Суть скарг заявників зводилась до того, що вони не мали належного правового інструмента захисту від бездіяльності, котра спричинила порушення їхніх прав, закріплених у ст. 3 Конвенції. Враховуючи те, що такі скарги заявників більшою мірою підпадали під дію ст. 13 Конвенції, Суд дійшов висновку про відсутність порушення ч. 1 ст. 6 цього акта.
Вирішуючи питання про те, чи мало місце порушення ст. 13 Конвенції, Суд виходив із того, що в усіх випадках, коли мова йде про неподання допомоги чи захисту одним особам від інших, сам потерпілий або його сім’я повинні мати доступ до механізму, який дозволяв би притягнути до відповідальності державні органи або їх посадових осіб за бездіяльність, котра спричинила порушення прав і свобод, охоронюваних Конвенцією. Більше того, у разі, якщо порушуються права, закріплені ст. 2 чи 3 Конвенції, що є найфундаментальнішими положеннями цього акта, потерпіла особа вправі вимагати, окрім відшкодування матеріальних збитків, також і компенсацію моральної шкоди.
Заявники стверджували, що в їхньому випадку єдиним ефективним засобом правового захисту міг би бути змагальний судовий процес, відповідачем у якому виступав би належний державний орган. У зв’язку з цим, Суд вказав і на те, що сам Уряд погодився із твердженням про недостатність інструментів правового захисту у подібних ситуаціях і запевнив, що у майбутньому, відповідно до норм Акта про права людини 1998 року, потерпілі від порушення таких прав зможуть заявляти позови до судів, у компетенцію яких входитиме присудження відповідного відшкодування.
Суд дійшов висновку, що заявники не мали доступу до ефективного механізму захисту своїх прав, за допомогою якого можна було б однозначно встановити обґрунтованість їхніх тверджень про бездіяльність місцевих органів влади та визначити компенсацію за завдані збитки. Тому, оскільки заявники не мали ефективного правового засобу захисту їхніх прав, гарантованих ст. 3 Конвенції, має місце порушення ст. 13 цього акта..
Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України О. О. Бекетовим, Р. М. Москалем, Н. П. Ничай, М. Ю. Пришляк, Т. І. Пашуком, М. Б. Рісним, А.-М. Я. Хом’як.
Full & Egal Universal Law Academy