(„Zarb Adami v. Malta”)
У рішенні, ухваленому 20 червня 2006 року у справі „Зарб Адамі проти Мальти”, Суд постановив, щомало місце порушення ст. 14 Конвенції, взятої у поєднанні з ч. 3(d) ст. 4 Конвенції[1].
Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 7752 євро на відшкодування судових витрат.Обставини справи
Заявник Моріс Зарб Адамі є громадянином Мальти, мешкає у м. Аттарді (Мальта). За фахом він фармацевт. У 1971 році його було внесено до переліку присяжних засідателів. Статус присяжного засідателя зберігався за ним аж до 2002 року. Упродовж періоду від 1971 року до 1997 року він взяв участь у трьох судових розглядах у кримінальних справах як член журі присяжних і водночас як голова журі.
У 1997 році заявника знову було викликано до суду як присяжного засідателя. На виклик він не з’явився. Відтак його було зобов’язано сплатити штраф у розмірі 240 євро.
Через те, що заявник відмовився добровільно сплатити штраф, проти нього було порушено кримінальну справу. Пан Забр Адамі натомість стверджував, що застосування штрафу було незаконним, оскільки порушувало ст. 45 Конституції, а також ст. 14 Конвенції, взяту у поєднанні з ч. 3(d) ст. 4 цього ж акта. Він обгрунтовував свою позицію тим, що відповідно до законодавства та національної практики окремі категорії громадян (наприклад, жінки) не зобов’язані брати обов’язкову участь у роботі журі присяжних.
Заявник звернувся з відповідною скаргою до Вищого цивільного суду. Упродовж процесу він наводив статистику про те, що за останні п’ять років функцію присяжних засідателів виконало лише 3,05 % жінок у порівнянні з 96, 95 % чоловіків. До того ж обов’язок брати участь у складі журі розподілявся між громадянами неспівмірно. Заявник зазначав, що, наприклад, у 1997 році перелік потенційних присяжних засідателів складав лише 3,4 % загального переліку виборців. Пан Зарб Адамі також наголошував, що участь у журі присяжних слід вважти обтяжливим обов’язком ще й тому, що вона відривала особу від її професійної діяльності на час судових засідань. Крім того, він відзначав, що статус присяжного засідателя накладав на особу несправедливий моральний обов’язок: адже кожен член журі мав вирішувати питання щодо вини чи невинуватості іншої людини. Однак Вищий цивільний суд не підтримав позицію заявника.
У 2003 році заявник звернувся з клопотанням про виключення його з переліку присяжних засідателів на тій підставі, що він займав посаду викладача університету. Клопотання було відхилено.
У 2004 році заявник знову звернувся з таким самим клопотанням, зокрема тоді, коли його було вкотре викликано взяти участь у складі журі присяжних. Його прохання, як і попереднього разу, задоволено не було.
У 2005 році заявник ще раз звернувся з клопотанням про виключення його з переліку присяжних на підставі норми, яка передбачала можливість відмовитися від участі засідателя для тих осіб, котрі працювали викладачами на повну ставку. На цей раз його клопотання було задоволено.Зміст рішення Суду
Заявник стверджував про те, що він потерпів від дискримінації за ознакою статі, оскільки загальна кількість жінок, залучених до судових процесів у статусі присяжних засідателів, була істотно меншою, аніж кількість чоловіків, які виконували цю функцію. Також він скаржився на те, що внаслідок відмови виконання дискримінаційного обов’язку, він був змушений постати перед кримінальним судом. Пан Зарб Адамі зазначав про порушення ст. 14 Конвенції, взятої у поєднанні з ч.3(d) ст. 4, а також про порушення ст. 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд).
Суд спочатку зазначив, що обов’язкове виконання функції присяжного засідателя є “роботою чи службою, яка входить у звичайні громадянські обов’язки” у сенсі ч.3(d) ст. 4 Конвенції. Суд зауважив, що у даній конкретній ситуації заявник сам не зголошувався брати участь у журі. Навпаки, його відмова призвела до застосування до нього штрафу, який міг бути замінений відповідним строком ув’язнення. Суд у зв’язку з цим вказав, що обов’язок сплатити штраф, за своєю суттю, був похідним від обов’язку виконувати громадську службу у статусі присяжного засідателя. Відтак Суд дійшов висновку, що обидва зазначених зобов’язання охоплюються положенням ст. 4 Конвенції. А це означає, що ст. 14 Конвенції також може бути застосована до обставин справи.
Суд відзначив, що сам заявник погоджувався з тим, що різниця у ставленні, на яку він скаржився, не була породжена законодавством, яке встановлювало загальний громадянський обов’язок виконувати функцію присяжного засідателя. Відповідні норми не передбачали ані для жінок, ані для чоловіків жодних відмінностей чи винятків у виконанні цього обов’язку. Натомість дискримінація, про яку йдеться, була зумовлена тим, що заявник назвав добре усталеною практикою. Така практика встановлювала певні важливі аспекти формування загального переліку присяжних, а також можливість звільнення від обов’язку окремих категорій осіб. А це призводило до того, що насправді лише незначний відсоток жінок був залучений до практичної участі у роботі журі.
Суд нагадав свій висновок про те, що самі лише дані статистики не є достатніми для визнання факту дискримінації. Поряд з цим Суд зауважив, що “різне ставлення”, яке, за припущенням, потенційно порушує Конвенцію, може спричинюватись не тільки законодавстом держави, але й фактичною ситуацією.
Суд зауважив, що у 1997 році у переліку присяжних засідателів значилося 7503 особи чоловічої статі та 2494 особи жіночої статі. У 1996 році ця різниця була ще більш разюча – тільки 147 жінок і аж 4298 чоловіків. Суд був вражений також і тим фактом, що у 1996 році реальну участь у складі журі взяло лише 5 жінок і, для порівняння, 174 чоловіки.
Суд вважав, що ці цифри вочевидь свідчать про те, що функція присяжного засідателя була головним чином покладена на чоловіків. Отож Суд визнав, що мала місце різниця у ставленні до двох соціальних груп – чоловіків і жінок стосовно їх участі у журі присяжних.
У 1997 році у країні був розпочатий адміністравний процес, спрямований на внесення більшої кількості жінок у переліки потенційних присяжних засідателів. Як наслідок, у 2004 році у відповідному переліку значилося 6344 жінки та 10195 чоловіків. Однак, на думку Суду, цей факт істотно не вплинув на ситуацію, за якої кількість жінок, які залучаються до участі у журі присяжних, залишалася істотно меншою, аніж кількість чоловіків.
Суд нагадав, що навіть та державна програма чи інший загальний захід, які породжують негативні наслідки для котроїсь групи населення (хоча дискримінація цієї групи зовсім не ставилася за мету), все одно не можуть уникнути негативної оцінки Суду. Особливої пильності потребують ті ситуації, у яких внаслідок загальних державних дій виникає дискримінація за ознакою статі.
Уряд пояснив, що різницю у ставленні можна пояснити багатьма різноманітними обставинами. Зокрема кандидати на присяжних обираються передусім з-поміж тих соціальних груп, які активно залучені як в економіку, так і у конкретну професійну діяльність. Нормативною підставою звільнення від виконання обов’язку присяжного є ситуація, коли особа займається доглядом за сім’єю. На цю обставину, звісно, значно частіше покликаються жінки, аніж чоловіки. Крім того, звичною причиною, яка змушує адвокатів наполягати на вилученні особи зі складу журі, є культурна орієнтація особи. Спостерігається тенденція, відповідно до якої, власне, жінки частіше усуваються за цією підставою від виконання обов’язку присяжного.
Суд, зі свого боку, висловив сумніви стосовно достатності наведених причин для пояснення істотної незбаланосованості переліків присяжних засідателів. Він далі відзначив, що друга і третя причини стосуються ситуацій, у яких йдеться безпосередньо про участь особи як присяжного засідателя у конкретному процесі. Отож, ці причини жодним чином не пояснюють малу кількість жінок у переліках потенційних засідателів. Суд зауважив, що насправді наведені Урядом причини, становлять радше механізм, внаслідок якого спричиняється різниця у ставленні у цій ситуаці. Уряд, на думку Суду, виявився неспроможним навести жоден аргумент, який міг хоч якось виправдовувати дійсний стан речей. Уряд також не стверджував, що різниця у ставленні пояснюється досягненням певної законної цілі і що обмеження, котрі існують, є пропорційними до важливості очікуваних наслідків.
Тому Суд дійшов висновку, що мало місце порушення ст. 14 Конвенції, взятої у поєднанні з ч.3(d) ст. 4 Конвенції.
Цей висновок звільнив Суд від обов’язку розглядати скаргу заявника на те, що його було безпосередньо дискриміновано порівняно з іншою конкретною особою (йшлося про чоловіка, який хоча і значився у переліку присяжних, однак жодного разу не залучався до участі у роботі журі на практиці).
Розглядаючи скаргу заявника на порушення ст. 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі ст. 6 Конвенції, Суд зауважив, що п. Зарб Адамі жодного разу не стверджував, що кримінальне провадження у його справі було несправедливим чи якимсь іншим чином порушувало права, гарантовані ст. 6 Конвенції. Зрештою відповідний кримінальний процес був неминучим наслідком існування дискримінаційного цивільного обов’язку. Суд, зважаючи на свій висновок про визнання порушення ст. 14 Конвенції, взятої у поєднанні з ч.3(d) ст. 4 Конвенції постановив, що не було необхідності вирішувати питання стосовно можливого порушення ст. 14 Конвенції, взятої у поєднанні зі ст. 6 Конвенції.
[1] Рішення стане остаточним відповідно до вимог ч.2 ст. 44 Конвенції, оскільки воно може бути предметом перегляду. (Прим. перекладачів)
Full & Egal Universal Law Academy