CASE OF ZHOKH v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «ЖОХ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF ZHOKH v. UKRAINE)

(Заява № 29319/13)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

28 вересня 2023 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Жох проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Карло Ранцоні (Carlo Ranzoni), Голова,

Маттіас Гуйомар (Mattias Guyomar),

Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 29319/13), яку 16 квітня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянин України, пан Олексій Олексійович Жох (далі – заявник), 1991 року народження, який проживає у м. Обухів;

рішення повідомити Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, на останніх етапах провадження пані М. Сокоренко;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 07 вересня 2023 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Заява стосується стверджуваної відмови у доступі до інформації, що становила суспільний інтерес, незважаючи на рішення суду, яке зобов’язувало надати запитувану інформацію. У зв’язку з цим заявник скаржився на порушення статей 6 і 10 Конвенції.

2.  30 серпня 2011 року заявник звернувся до Управління Державного комітету земельних ресурсів в Обухівському районі Київської області (далі – Управління) із запитом про надання йому «графічних матеріалів (на паперових носіях), на яких позначені землі в межах села Нещерів, які перебувають у державній чи комунальній власності та не передані на даний час в користування фізичним чи юридичним особам». Він посилався на Конституцію України та Закон України «Про доступ до публічної інформації», зазначивши, що будь-яка особа могла отримати таку інформацію, оскільки вона була публічною, без пояснення причини подання запиту.

3.  Управління відмовило у задоволенні запиту заявника на тій підставі, що запитувана інформація належала до «конфіденційної інформації для службового користування», а також, що у будь-якому випадку «база даних управління ведеться по землевласниках (землекористувачах)».

4.  В остаточній постанові від 15 травня 2012 року Київський апеляційний адміністративний суд задовольнив апеляційну скаргу заявника проти Управління, встановивши, що відмова Управління ґрунтувалася на суперечливих підставах, а саме, що запитувана інформація була інформацією для службового користування, і водночас що Управління не володіло такою інформацією. Суд встановив, що доказів на підтримку цих аргументів надано не було. Тому суд зобов’язав Управління надати запитувану інформацію.

5.  12 жовтня 2012 року виконавча служба відкрила виконавче провадження. Під час цього провадження державний виконавець двічі (у листопаді та грудні 2012 року) накладав на Управління штраф за невиконання рішення суду добровільно. 28 грудня 2012 року державний виконавець закрив виконавче провадження без виконання у зв’язку з «неможливістю виконати рішення без участі боржника». Того ж дня виконавча служба направила до прокуратури подання про можливе вчинення Управлінням кримінального правопорушення за фактом «невиконання рішення суду».

6.  20 лютого 2013 року прокурор порушив кримінальне провадження за фактом можливого вчинення дій, які містили ознаки злочину, передбаченого частиною другою статті 382 Кримінального кодексу України (невиконання службовою особою судового рішення, яке набрало законної сили). Однак 22 листопада 2013 року провадження було закрито. У відповідній постанові вказувалася позиція Управління, згідно з якою воно ніколи не отримувало постанови державного виконавця про відкриття виконавчого провадження, і лише із затримкою отримало останню постанову про накладення штрафу. На цій підставі слідчий вважав передчасним розглядати питання вчинення працівниками Управління протиправних дій.

7.  Листом від 22 листопада 2013 року копію постанови про закриття провадження надіслали заявнику. У листі заявнику повідомлялося, що він мав право оскаржити постанову до прокурора протягом десяти днів з моменту її отримання.

ОЦІНКА СУДУ

8.  Заявник скаржився, що невиконання остаточної постанови національного суду, яким Управління зобов’язали надати запитувану ним інформацію, становило порушення його прав за статтями 6 і 10 Конвенції.

9.  Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що скаргу заявника слід розглядати виключно за статтею 10 Конвенції.

10.  По-перше, Уряд стверджував, що заявник не оскаржив постанову про закриття кримінального провадження, а тому не вичерпав національні засоби юридичного захисту.

11.  Заявник стверджував, що ніколи не отримував листа слідчого з постановою про закриття кримінального провадження, оскільки той був надісланий на неправильну адресу (неправильний номер квартири). Дізнавшись про закриття кримінального провадження із зауважень Уряду, 20 грудня 2021 року він оскаржив відповідну постанову до районного суду.

12.  У справах, в яких заявник скаржився на невиконання остаточного судового рішення, а Уряд висував попереднє заперечення про невичерпання національних засобів юридичного захисту, Суд вже встановлював, що від особи, яка домоглася ухвалення остаточного судового рішення проти держави, не можна вимагати ініціювання окремого провадження з його примусового виконання; якщо відповідний орган державної влади було належним чином поінформовано про таке судове рішення, він повинен вжити всіх необхідних заходів для його виконання або передати його іншому компетентному органу для виконання (див., наприклад, рішення у справі «Юрій Миколайович Іванов проти України» (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine), заява № 40450/04, пункт 46, від 15 жовтня 2009 року з подальшими посиланнями). Таким чином, з того факту, що заявник не оскаржив постанову – навіть припустивши, що вона була належним чином надіслана йому – не випливає, що він не вичерпав національні засоби юридичного захисту у зв’язку з його скаргою на невиконання остаточної постанови суду від 15 травня 2012 року.

13.  По-друге, Уряд доводив, що кадастрова карта України стала загальнодоступною в мережі «Інтернет» з 01 січня 2013 року, і, як така, заява заявника до Суду була позбавлена реальної мети, що становило зловживання правом на подання індивідуальної заяви. За цим пунктом Уряд також зазначив, що заявник не повідомив Суд про закриття кримінального провадження.

14.  Заявник стверджував, що доступність інформації в мережі «Інтернет» не звільняла органи державної влади від надання такої інформації в порядку виконання судового рішення, а також що він не знав про закриття кримінального провадження.

15.  У контексті застосовних загальних принципів, наведених, наприклад, в рішенні у справі «Жданов та інші проти Росії» (Zhdanov and Others v. Russia), заява № 12200/08 та 2 інші заяви, пункти 79 – 81, від 16 липня 2019 року), Суд не вбачає у діях заявника жодних доказів можливого «неналежного користування правом в цілях відмінних від тих, для яких воно призначене», яке перешкоджало б належному функціонуванню Суду або належному здійсненню ним провадження.

16.  Насамкінець Уряд доводив, що втручання в права заявника не було, оскільки його запит не відповідав критеріям, наведеним в рішенні у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» [ВП] (Magyar Helsinki Bizottság v. Hungary) [GC], заява № 18030/11, пункти 156 – 157, від 08 листопада 2016 року).

17.  Заявник стверджував, що він запитував інформацію, яка становила суспільний інтерес, оскільки вона стосувалася розподілу земельних ділянок, і доступ до неї був необхідний для запобігання неправомірним діям органів державної влади.

18.  Стосовно застосовності статті 10 Конвенції до цієї справи Суд нагадує, що це положення не надає особі права доступу до інформації, розпорядником якої є орган державної влади, а також не зобов’язує державу передавати таку інформацію особі. Однак таке право чи зобов’язання може виникнути, зокрема, якщо, як у цій справі, обов’язок надати інформацію був накладений згідно з рішенням суду (там само, пункт 156).

19.  Таким чином, попередні заперечення Уряду мають бути відхилені.

20.  Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

21.  Заявник скаржився за статтею 10 Конвенції, що невиконання остаточної постанови національного суду, яким Управління зобов’язали надати запитувану ним інформацію, порушило його права за статтею 10 Конвенції, зокрема, його право отримувати та поширювати інформацію.

22.  Уряд обмежився своїм висновком про відсутність порушення будь-яких прав заявника за Конвенцією.

23.  Суд вважає, що ненадання Управлінням заявнику відповідної інформації, незважаючи на остаточну постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 15 травня 2012 року, якою його зобов’язали надати її, становило втручання в права заявника за статтею 10 Конвенції. Суд повторює, що таке втручання порушує положення Конвенції, якщо воно не відповідає вимогам пункту 2 цього положення, як таке, що «встановлено законом», переслідує одну чи декілька законних цілей, наведених у цьому пункті, та є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.

24.  За обставин цієї справи та за відсутності будь-яких пояснень з боку Уряду Суд не вбачає правових підстав, на яких могла ґрунтуватися позиція Управління, або якій законній меті у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції вона могла служити (див., mutatis mutandis, рішення у справах «Кенеді проти Угорщини» (Kenedi v. Hungary), заява № 31475/05, пункт 45, від 26 травня 2009 року та «Гусєва проти Болгарії» (Guseva v. Bulgaria), заява № 6987/07, пункти 59 і 60, від 17 лютого 2015 року).

25.  Отже, було порушено статтю 10 Конвенції.

26.  Заявник вимагав 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 2 412 українських гривень (далі – грн, приблизно 78 євро) в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, що складається з 2 000 грн винагороди представника та 412 грн поштових витрат.

27.  Уряд заперечив проти цих вимог як надмірних та необґрунтованих.

28.  Суд вважає, що заявник мав зазнати моральної шкоди у зв’язку з встановленим порушенням і, здійснюючи оцінку на засадах справедливості, він присуджує йому 1 000 євро.

29.  Стосовно судових та інших витрат, то відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір – обґрунтованим. Беручи до уваги той факт, що заявник не надав жодного доказу сплати будь-якої суми своєму представнику, а у квитанціях, наданих на підтримку вимог щодо поштових витрат, не вказано призначення платежів, Суд відхиляє вимогу заявника за цим пунктом.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 1 000 (одну тисячу) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 28 вересня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Карло Ранцоні

(Carlo Ranzoni)

Голова