DJOKABA LAMBI LONGA v. THE NETHERLANDS - [Ukrainian Translation] by the COE Human Rights Trust Fund

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 р. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Дивіться додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ТРЕТЯ СЕКЦІЯ

УХВАЛА

Заява № 33917/12

Bède DJOKABA LAMBI LONGA

проти Нідерландів

Європейський суд з прав людини (Третя секція), засідаючи 9 жовтня 2012 року палатою, до складу якої увійшли:

Josep Casadevall, голова,
Egbert Myjer,
Corneliu Bîrsan,
Alvina Gyulumyan,
Luis López Guerra,
Nona Tsotsoria,
Kristina Pardalos, судді,
та Santiago Quesada, секретар секції,

беручи до уваги зазначену вище заяву, подану 1 червня 2012 року,

після обговорення ухвалює таке:

ФАКТИ

1. Заявник, пан Bède Djokaba Lambi Longa, 1966 року народження, є громадянином Демократичної Республіки Конго. Нині він перебуває під вартою у слідчому ізоляторі Організації Об’єднаних Націй на території Схевенінгенської в’язниці в Гаазі, Нідерланди. У Суді заявника представляли адвокати, що практикують в Амстердамі – пан W. Eikelboom, пан F. Schüller і пан G. Sluiter.

А. Обставини справи

1. Тримання заявника під вартою в Демократичній Республіці Конго

2. Обставини справи, викладені заявником, наведено нижче в стислій формі.

3. Заявник був провідним членом Союзу конголезьких патріотів (Union des patriotes congolais; далі – СКП), політичного руху, створеного у провінції Ітурі Демократичної Республіки Конго. Військове крило СКП (Патріотичні сили звільнення Конго (Forces Patriotiques pour la Libération du Congo (далі – ПСЗК)) було одним з військових угрупувань, що діяли на території зазначеної провінції протягом останніх років.

4. 19 березня 2005 року заявника разом з іншими членами СКП і бійцями ПСЗК затримали в Кіншасі; серед затриманих був Thomas Lubanga Dyilo – лідер СКП і командувач ПСЗК.

5. Як свідчать матеріали справи, заявника обвинуватили в участі у вбивстві дев’ятьох бангладешських співробітників місії Організації Об’єднаних Націй у Демократичній Республіці Конго (Mission de l’Organisation des Nations Unies en République démocratique du Congo, (MONUC)) або причетності до цього злочину. Заявник постійно заперечував ці обвинувачення.

6. Строк тримання заявника під вартою кілька разів продовжували. Строк чинності останньої такої постанови, що міститься в матеріалах справи, яку розглядає Суд, закінчився 2 липня 2007 року. Заявник стверджує, що з тих пір органи влади не виносили постанов про продовження строку тримання його під вартою і що, відповідно, подальше тримання його під вартою не має під собою законних підстав.

2. Передача заявника в розпорядження Міжнародного кримінального суду

7. 17 березня 2006 року Thomas Lubanga Dyilo заарештували на підставі скріпленого печаткою ордеру на арешт, виданого Міжнародним кримінальним судом, і передали до Гааги. 28 серпня 2006 року було оголошено, що Обвинувач Міжнародного кримінального суду пред’явив пану Lubanga Dyilo обвинувачення у вербуванні, залученні і використанні дітей у віці до 15 років в активних бойових діях.

8. 27 березня 2011 року заявника, утримуваного під вартою в Демократичній Республіці Конго, передали в розпорядження Міжнародного кримінального суду в Гаазі для дачі показань як свідка захисту під час судового розгляду справи пана Lubanga Dyilo. Судячи з усього, передача заявника відбулася за його згодою. У постанові Судової палати І від 5 серпня 2011 року (див. нижче) зазначено, що органи влади Демократичної Республіки Конго зобов’язалися поважати право заявника не свідчити проти себе.

9. Заявник неодноразово давав показання у період з 30 березня до 7 квітня 2011 року.

3. Провадження в Міжнародному кримінальному суді

a) Доводи заявника і провадження у Судовій палаті

10. 7 квітня 2011 року заявник звернувся до Судової палати I з клопотанням про вжиття «спеціальних заходів у зв’язку з його заявою про надання притулку». Він заявив, що побоюється, що після повернення його до Демократичної Республіки Конго до нього застосовуватимуться репресалії з боку членів уряду цієї країни і в тому числі з боку самого президента Kabila. Він також стверджував, що мав проблеми зі здоров’ям, у зв’язку з чим потребував медичної допомоги, яку неможливо отримати в Демократичній Республіці Конго.

11. 1 червня 2011 року заявник подав до органів влади Нідерландів заяву про надання притулку (див. нижче). Того самого дня він звернувся до Міжнародного кримінального суду з проханням розпорядитися про вжиття «спеціальних заходів» відповідно до пункту 1 правила 88 Правил процедури і доказування Міжнародного кримінального суду (див. нижче), а саме – у частині, що стосується цієї справи – про відстрочку його вислання до Демократичної Республіки Конго.

12. Судова палата запросила органи влади Демократичної Республіки Конго висловити свою позицію, і вони заявили, що продовжують тримати заявника під вартою протягом усього провадження у справі, тимчасово передавши лише саму функцію безпосереднього розпорядження утримуваним під вартою. На їхню думку, Конвенція ООН про статус біженців (від 28 липня 1951 року) і Протокол щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року не мають переважної сили над Статутом Міжнародного кримінального суду, зокрема, статтею 93 Статуту (див. нижче).

13. У своїх зауваженнях, які надійшли до Секретаріату Міжнародного кримінального суду 7 червня 2011 року, Уряд Нідерландів повідомив, що заявник перебуває в тимчасовому розпорядженні Міжнародного кримінального суду і, отже – за межами юрисдикції держави перебування. Водночас, у разі надходження заяви про надання притулку Уряд розгляне і прийме рішення стосовно неї, «незалежно від результату». Однак держава перебування враховуватиме думку Міжнародного кримінального суду щодо можливості безпечного повернення заявника до Демократичної Республіки Конго; будь-які питання, пов’язані з виявленими Міжнародним кримінальним судом ризиками для безпеки заявника, мають бути вирішені зазначеним судом відповідно до його програми захисту свідків. Наразі заявника слід залишити під наглядом Міжнародного кримінального суду.

14. У зв’язку з постановою, винесеною Судовою палатою, Група Міжнародного кримінального суду з надання допомоги потерпілим і свідкам провела оцінку ризиків для цілей вжиття заходів для захисту заявника та деяких інших свідків в іншій справі, які висловили аналогічні побоювання. При проведенні такого аналізу були, зокрема, перевірені протоколи показань заявника, оцінена поточна політична ситуація в Демократичній Республіці Конго і проведена зустріч з начальником установи (в’язниці в Макалі, Кіншаса), в якій утримувався заявник. Група з надання допомоги потерпілим і свідкам дійшла висновку, що після повернення заявника до Демократичної Республіки Конго його безпеці, психологічному і фізичному благополуччю не загрожуватиме будь-яка додаткова небезпека, пов’язана з дачею ним показань у Міжнародному кримінальному суді. Що стосується висловлених заявником конкретних побоювань щодо того, що через свої показання стосовно впливових фігур конголезького уряду він наражається на небезпеку в разі повернення до Демократичної Республіки Конго, то Група з надання допомоги потерпілим і свідкам висловила думку, що показання заявника не містять нічого такого, про що не було б відомо конголезькій владі. До того ж, «[було] загальновідомо, що [заявник] бажає дати викривальні показання стосовно представників конголезької влади і, зокрема, президента Kabila». Група з надання допомоги потерпілим і свідкам дійшла висновку, що показання заявника навряд чи можуть позначитися на політичному житті Демократичної Республіки Конго і, зокрема, призвести до репресалій. До того ж, від органів влади Конго надійшли запевнення, що буде забезпечено належний захист заявника і що в цілях його безпеки за ним постійно здійснюватиметься спостереження одразу після його повернення до в’язниці в Макалі.

15. Як свідчила наявна медична інформація, заявник вже пройшов курс необхідного лікування у зв’язку зі станом свого здоров’я і був фізично готовий до переїзду.

b) Рішення Судової палати

16. 4 липня 2011 року Судова палата I винесла своє рішення. Вона визнала, що Міжнародний кримінальний суд зобов’язаний – згідно з підпунктом «b» пункту 7 статті 93 свого Статуту та пунктом 4 правила 192 своїх Правил процедури і доказування, а також відповідно до Постійно діючої інструкції, погодженої між Секретаріатом Міжнародного кримінального суду і Демократичною Республікою Конго – повернути заявника до Демократичної Республіки Конго одразу після виконання цілей передачі його в розпорядження суду, і ці цілі були виконані – адже заявник вже закінчив давати свої показання. Але згідно з пунктом 3 статті 21 Статуту застосування і тлумачення чинного законодавства має відповідати міжнародно визнаним правам людини. Тому Судова палата повинна була передусім дослідити можливі наслідки звернення заявника з проханням надати йому притулок.

17. Саме органи влади Нідерландів, а не Міжнародний кримінальний суд, мали розглянути прохання заявника про надання притулку. Водночас Міжнародний кримінальний суд мав забезпечити органам влади Нідерландів відповідні можливості провести такий розгляд, а заявникові – можливість обґрунтувати свою позицію. При цьому органи влади Нідерландів повинні були вирішити, чи потрібно їм втрутитися, щоб узяти заявника у своє розпорядження на період, поки не буде прийнято рішення щодо заяви про надання притулку і завершено процедуру його можливого оскарження.

18. Судова палата доручила Секретаріату забезпечити заявникові достатній доступ до адвокатів, які представляють його інтереси у зв’язку з його заявою про надання притулку; подати довідку про національну процедуру, яка має бути дотримана органами влади Нідерландів для виконання ними – у відповідь на заяву про надання притулку – своїх зобов’язань перед тим, як заявника буде повернуто до Демократичної Республіки Конго (у разі ненадання притулку); у випадку повернення заявника до Демократичної Республіки Конго зв’язатися (перед здійсненням цього заходу) з представниками конголезьких органів влади з метою визначення обсягу і здійснення заходів захисту, необхідних, на думку Секретаріату, та звітувати про отримані результати; забезпечити моніторинг становища заявника після його повернення до Демократичної Республіки Конго.

c) Подальше провадження в Міжнародному кримінальному суді

19. 2 серпня 2011 року Міністерство закордонних справ Нідерландів подало вербальну ноту, в якій повідомило Судову палату про необхідність взяття у заявника показань та ймовірність продовження розслідувань, а також проведення подальшого судового розгляду. У ноті, зокрема, зазначалося:

«Згадане вище адміністративне провадження і судовий процес можуть потребувати значного часу і Нідерландам потрібно, щоб утримуваний під вартою свідок залишався протягом усього цього часу у слідчому ізоляторі Міжнародного кримінального суду».

20. 13 липня 2011 року Уряд Нідерландів подав клопотання про дозвіл на оскарження рішення Судової палати. Демократична Республіка Конго подала документ, в якому зазначила, що не згодна з цим рішенням, і Судова палата вирішила вважати це клопотанням про дозвіл на оскарження. 4 серпня 2011 року Судова палата задовольнила обидва клопотання. Згодом (дата невідома) Апеляційна палата постановила, що дозвіл на оскарження був наданий Нідерландам на порушення принципу ultra vires, і тому визнала його неправомірним.

21. У постанові від 15 серпня 2011 року Судова палата підтвердила, що саме Нідерланди мають,

«керуючись своїми національними й міжнародними зобов’язаннями, вирішити, чи візьмуть вони свідка у своє розпорядження на період, поки не буде прийнято рішення щодо заяви про надання притулку і завершено процедуру його можливого оскарження».

Крім того,

«Державі перебування настійно пропонується невідкладно розглянули питання про те, чи вона [має намір] відкласти відправку заявника з Нідерландів. Секретаріат має проконсультуватися з органами влади Нідерландів стосовно передачі свідка в “розпорядження” Нідерландів у разі [наміру] держави перебування відкласти його відправку до прийняття нею рішення щодо заяви про надання притулку. Секретаріат і держава перебування мають домовитися про встановлення відповідного строку для зазначеної передачі заявника».

22. 26 серпня 2011 року Міністерство закордонних справ Нідерландів надіслало Міжнародному кримінальному суду вербальну ноту, в якій зазначалося:

«Позиція Нідерландів завжди полягала в тому, що свідок [тобто, заявник] має залишатися під вартою в розпорядженні Суду протягом вирішення питання про надання притулку. З цього приводу Нідерланди звертають увагу суду до своєї вербальної ноти від 2 серпня 2011 року, в якій викладено процедуру, що має бути дотримана Нідерландами – зокрема, в адміністративному й судовому процесах – у цілях виконання ними своїх зобов’язань у зв’язку із заявою про надання притулку. У ноті Нідерланди повідомили, що їм “потрібно, щоб свідок, який перебуває під вартою, залишався протягом усього цього часу у слідчому ізоляторі [Міжнародного кримінального суду]”.

Утримуваного під вартою свідка передано з Демократичної Республіки Конго в тимчасове розпорядження суду [тобто, Міжнародного кримінального суду] відповідно до угоди між ними на підставі пункту 7 статті 93 Статуту. Згідно з цією угодою свідок має залишатися під вартою і його мають повернути до [Демократичної Республіки Конго] після виконання цілей зазначеної передачі. Цю угоду було укладено між [Міжнародним кримінальним судом] і [Демократичною Республікою Конго] з метою сприяння [Міжнародному кримінальному суду] у проведенні ним судових процесів. Органам влади Нідерландів незрозуміло, як з двосторонньої угоди, в якій Нідерланди не є стороною, випливає зобов’язання приймати на своїй території іноземців, що не мають відповідних документів, або нелегальних мігрантів. За Статутом чи Угодою про штаб-квартиру Суд не має повноваження передавати свідка Нідерландам, так само як і не має повноваження покласти зобов’язання з його передачі на державу перебування. І, як було визнано [Міжнародним кримінальним судом], Нідерланди також не зобов’язані погоджуватися на передачу свідка в їхнє розпорядження.

З цього приводу Нідерланди також мають зазначити, що в існуючій ситуації вони не мають повноваження тримати свідка під вартою протягом усього процесу розгляду його заяви про надання притулку.

До того ж, щодо Нідерландів, то вони не мають наміру відкладати відправку свідка. Нідерланди зазначають, що рішення підтвердило покладене на Суд завдання забезпечити, щоб перед поверненням до Демократичної Республіки Конго свідок скористався реальною – а не суто теоретичною – можливістю звернутися до органів влади Нідерландів із заявою про надання притулку. Нідерланди вважають, що з огляду на це завдання Суд не передаватиме свідка до [Демократичної Республіки Конго] під час вирішення питань, пов’язаних із заявою про надання притулку.

Тому, позиція Нідерландів і далі полягає в тому, що свідок має залишатися під вартою в розпорядженні Суду до тих пір, поки не буде завершено розгляд його заяви про надання притулку. Отже, на думку Нідерландів, наразі немає необхідності консультуватися з Секретаріатом Суду».

23. У відповідь на прохання заявника переглянути рішення від 4 липня 2011 року Судова палата винесла 1 вересня 2011 року постанову, в якій, зокрема, зазначалося:

«Оскільки держава перебування вже повідомила Палату про відсутність у неї наміру відкладати повернення [заявника] до [Демократичної Республіки Конго] і оскільки вона вирішила не консультуватися із Секретаріатом щодо його передачі в розпорядження держави перебування, у розгляді прохання про перегляд постанови Палати стосовно вирішення цих питань немає практичного сенсу.

Судді вважають, що Палата дала Секретаріату чітку настанову, визначивши, що відправка [заявника] може бути відкладена лише за умови, що утримуваний під вартою свідок [тобто, заявник] буде переданий і перебувати в розпорядженні держави перебування до прийняття нею рішення щодо заяви про надання притулку. Палата виконала свої зобов’язання за пунктом 3 статті 21 Статуту, і тепер саме держава перебування, якій адресована заява про надання притулку, має вирішити, чи є необхідність втрутитися, щоб узяти свідка [тобто, заявника] у своє розпорядження на період розгляду заяви про надання притулку, включаючи стадію апеляційного оскарження.

Отже, Секретаріат має перейти до виконання стосовно [заявника] процедури, визначеної у підпункті “b” пункту 7 статті 93 Статуту та пункті 4 правила 192 Правил процедури і доказування. (...)

У разі, якщо переїзд можливий (...), Секретар має повідомити державу перебування про намічену дату відправки [заявника] до [Демократичної Республіки Конго]. Якщо у будь-який момент до його фактичного від’їзду до [Демократичної Республіки Конго] органи влади Нідерландів повідомлять про свій намір перевести свідка у своє розпорядження, Секретар має посприяти в передачі [заявника] до держави перебування».

24. Рішенням від 15 грудня 2011 року Судова палата відхилила прохання заявника скасувати постанову про повернення його до Демократичної Республіки Конго і натомість (якщо необхідно, то за певних умов) звільнити його з-під варти. Далі у рішенні зазначалося:

«Постанова Суду [від 1 вересня 2011 року] залишається чинною. Палата повторює свою вказівку Секретаріату: відповідно до підпункту “b” пункту 7 статті 93 Статуту та пункту 4 правила 192 Правил процедури і доказування підготувати [заявника] до повернення, як тільки він буде фізично готовий до переїзду. Саме органи влади Нідерландів мають вирішити, чи потрібно їм втрутитися, щоб узяти його у своє розпорядження для цілей здійснення тієї чи іншої процедури, триваючої у національних органах.

До моменту повернення [заявника] до [Демократичної Республіки Конго] він має залишатися під вартою на підставі підпункту “b” пункту 7 статті 93 Статуту, якщо його не буде передано в розпорядження органів влади Нідерландів на їхній запит. Палата не компетентна переглядати рішення [Демократичної Республіки Конго] про тримання свідка під вартою після його повернення до цієї країни і має зазначити, що в рішенні від 4 липня 2011 року Палата дослідила свої обов’язки за пунктом 1 статті 68 Статусу щодо повернення [заявника] до Демократичної Республіки Конго».

4. Звернення заявника із заявою про надання притулку

25. Як вже зазначено вище, 1 червня 2011 року заявник звернувся через свого адвоката, пана Schüller, до органів влади Нідерландів із заявою про надання притулку. У заяві повідомлялося, що заявник побоюється переслідування, якого зазнає в разі повернення до Демократичної Республіки Конго, оскільки в Міжнародному кримінальному суді він дав показання про причетність президента цієї країни до військових злочинів.

26. У відповідь на лист, надісланий представником заявника паном Schüller і датований 28 вересня 2011 року, Служба імміграції та натуралізації (Immigratie- en Naturalisatiedienst) повідомила (дата відповіді невідома), що, оскільки заявник не перебуває під юрисдикцією Нідерландів, він не може просити притулку. Тому його звернення вважатиметься проханням про надання захисту (bescherming), і воно має бути розглянуто у світлі заборони примусового повернення, яка випливає з Конвенції ООН про статус біженців 1951 року та статті 3 Конвенції; при цьому, звичайно, враховуватиметься той факт, що заявник не перебуває під юрисдикцією Нідерландів. Служба також повідомила, що заявника опитають.

5. Провадження, що здійснювалося в Нідерландах з метою звільнення заявника з-під варти

a) Провадження в Регіональному суді

27. Заявник подав апеляцію до Регіонального суду (rechtbank) в Гаазі, посилаючись у своїх доводах на те, що тримання його під вартою є заходом, застосованим на підставі статті 59 закону про іноземців (Vreemdelingenwet 2000, див. нижче).

28. За результатами змагального судового процесу Регіональний суд виніс рішення 27 жовтня 2011 року. Він постановив, що готовність Нідерландів розглянути заяву заявника про надання захисту і той факт, що вони попросили Міжнародний кримінальний суд продовжувати тримати заявника під вартою, не є підставою вважати, що повноваження і контроль щодо тримання заявника під вартою передано органам влади Нідерландів.

b) Провадження у Відділенні адміністративної юрисдикції Державної ради (Afdeling bestuursrechtspraak van de Raad van State)

29. Заявник подав апеляцію до Відділення адміністративної юрисдикції Державної ради, і 22 березня 2012 року за результатами змагального судового процесу воно винесло своє рішення (національний реєстраційний номер рішення (Landelijk Jurisprudentie Nummer (LJN)) – BW0617).

30. Відділення адміністративної юрисдикції послалося на лист від 19 жовтня 2011 року, надісланий Секретарем Міжнародного кримінального суду до Міністерства закордонних справ, в якому зазначалося:

«Що стосується конкретного питання про утримуваних під вартою свідків, то Секретар підтверджує, що ці четверо свідків (один – у справі “Прокурор проти Thomas Lubanga Dyilo” (ICC 01/04-10/06) [тобто, заявник], а решта троє – у справі “Прокурор проти Germain Katanga та Mathieu Ngudjolo Chui” (ICC-01/04-01/07)) наразі утримуються під вартою, що належить до виключної компетенції Демократичної Республіки Конго (ДРК), у зв’язку із запитами з боку, відповідно, як Судової палати I, так і Судової палати II, з метою забезпечення дачі ними усних показань за місцезнаходженням Суду відповідно до пункту 7 статті 93 Римського статуту. Зараз ці особи перебувають під вартою в розпорядженні Суду відповідно до правила 192(2) Правил процедури і доказування Суду та угоди між конголезькими органами влади і Судом.

(...)

Судова палата I, зі свого боку, доручила Секретаріату проконсультуватися також з органами влади Нідерландів стосовно передачі свідка в розпорядження держави перебування до прийняття нею рішення щодо заяви про надання притулку. З огляду на наведене вище (with this background into consideration [sic]), Секретар також підтверджує, що судді Міжнародного кримінального суду ніколи не виносили рішення звертатися до держави перебування з проханням прийняти у своє розпорядження чотирьох утримуваних під вартою свідків».

Мотивуючи своє рішення, Відділення адміністративної юрисдикції, зокрема, зауважило:

«2.1.6. З викладеного вище випливає, що іноземець [тобто, заявник] утримується під вартою на підставі відповідної постанови конголезьких органів влади і що наразі тримання його під вартою здійснюється в слідчому ізоляторі, який перебуває під контролем і в розпорядженні Міжнародного кримінального суду, у зв’язку із запитом Міжнародного кримінального суду і під його відповідальністю, як це передбачено пунктом 7 статті 93 Статуту та правилом 192 Правил процедури і доказування [Міжнародного кримінального суду], а також угодою, укладеною між конголезькими органами влади і Міжнародним кримінальним судом.

2.1.7. Згідно зі статтею 88 (імплементаційного) закону про Міжнародний кримінальний суд законодавство Нідерландів не поширюється на заходи з позбавлення свободи, здійснювані за постановами Міжнародного кримінального суду у відповідних місцях на території Нідерландів, які перебувають у розпорядженні Міжнародного кримінального суду. Вже з цієї причини тримання іноземця під вартою не може здійснюватися на підставі застосування (або презумпції застосування) будь-якого повноваження, делегованого міністру відповідно до закону про іноземців 2000 року. Тому Регіональний суд правомірно визначив, що суди, компетентні розглядати справи стосовно іноземців (vreemdelingenrechter), не мають компетенції вирішувати питання законності тримання їх під вартою.

(...)»

6.Подальші події

31. 27 вересня 2012 року Секретар, належним чином уповноважений Головою Суду, надіслав термінове повідомлення про заяву, що розглядається, до Уряду Нідерландів (правило 40 Регламенту Суду). У відповідь Уряд повідомив Суд, що 4 вересня 2012 року заявник, порадившись зі своїм адвокатом, паном Schüller, відкликав свою заяву про надання притулку. До відповіді Уряду були додані копії відповідного листа заявника, написаного ним власноруч французькою мовою, та відповідного офіційного протоколу.

7. Паралельні справи [A], [B] і [C]

a)Розгляд заяв про надання притулку

32. 12 травня 2011 року троє свідків, залучених в іншому судовому процесі в Міжнародному кримінальному суді (у справі «Прокурор проти Germain Katanga та Mathieu Ngudjolo Chui (ICC-01/04-01/07)) подали до органів влади Нідерландів заяви про надання притулку. Оскільки рішення не було прийняте протягом встановленого законом строку, вони вирішили, що їм відмовлено в притулку, і тому подали відповідні заперечення (fictieve weigering); 6 червня 2011 року їхні заперечення були відхилені як неприйнятні. Тоді свідки апелювали до Регіонального суду в Гаазі.

33. 28 грудня 2011 року Регіональний суд виніс рішення. Він відхилив аргумент міністра з питань міграції та притулку про незастосовність положень закону про іноземців 2000 року до поданих зазначеними особами заяв про надання притулку. Такий аргумент не може ґрунтуватися на положеннях Угоди про штаб-квартиру, згідно зі статтею 8 якої застосовуються закони держави перебування, якщо не передбачено інше; він не може ґрунтуватися й на положеннях (імплементаційного) закону про Міжнародний кримінальний суд, у статті 88 якого зазначено, що національне законодавство Нідерландів не поширюється на заходи з позбавлення свободи в місцях, що перебувають у розпорядженні Міжнародного кримінального суду; не може він наводитися й з посиланням на Статут Міжнародного кримінального суду, за винятком випадків, коли застосування закону про іноземців 2000 року перешкоджатиме здійсненню Міжнародним кримінальним судом своїх функцій – але, враховуючи повагу з боку Міжнародного кримінального суду до позиції органів влади Нідерландів у прийнятті рішення за заявою про надання притулку, даний випадок, на думку самого Міжнародного кримінального суду, явно не належить до таких випадків; і навіть сам закон про іноземців 2000 року або ухвалені на його підставі нормативно-правові акти не можуть лежати в основі цього аргументу, враховуючи те, що ці троє свідків перебувають на території Нідерландів і тому не в змозі звернутися за захистом до якоїсь іншої держави, на території якої вони не перебувають, або до Міжнародного кримінального суду, який не володіє територією. Міністрові, відповідно, було наказано протягом шести місяців прийняти рішення стосовно заяв свідків про надання притулку.

34. Це рішення не було оскаржене і, отже, набрало законної сили.

35. 11 червня 2012 року міністр з питань міграції та притулку повідомив про свій намір (voornemen) відмовити в наданні притулку [B] і [C] на тій підставі, що вони підозрюються у скоєнні злочинів проти людства у значенні статті 1F Конвенції ООН про статус біженців 1951 року. Стосовно [A], з огляду на стан здоров’я цього заявника, такого повідомлення надано не було.

36. [B] і [C] подали свої письмові пояснення (zienswijze). Очікується, що рішення в їхніх справах буде винесено в жовтні 2012 року.

b)Провадження у цивільній справі

37. У невизначену дату [A], [B] і [C] звернулися до судді з тимчасових заходів (voorzieningenrechter) цивільної палати Регіонального суду в Гаазі з позовом проти Нідерландів, що мав бути розглянутий у сумарному провадженні (kort geding), вимагаючи зобов’язати державу заявити Міжнародному кримінальному суду про свою готовність прийняти заявників у своє розпорядження від Міжнародного кримінального суду і з цією метою провести консультації (overleg) у відповідному і звичайному порядку.

38. Суддя з тимчасових заходів виніс постанову 26 вересня 2012 року. Він постановив таке:

«3.1. Позивачі [тобто, [A], [B] і [C]] мотивували свій позов тим, що держава чинить стосовно них протиправні дії (jegens hen onrechtmatig handelt). У такому випадку встановлено наявність у цивільних судів (у справі, що розглядається – у судді з тимчасових заходів у сумарному провадженні) компетенції прийняти позов до розгляду. Позов позивачів є також прийнятним з огляду на відсутність будь-якого іншого засобу судового захисту, який би надавав адекватні гарантії стосовно того, що вони бажають домогтися.

3.2. Позиції сторін розійшлися стосовно того, чи зобов’язана Держава заявити Міжнародному кримінальному суду про свою готовність прийняти позивачів у своє розпорядження від Міжнародного кримінального суду і провести з цією метою консультації з Міжнародним кримінальним судом.

3.3. На свій захист Держава послалася на те, що правова підстава для тримання позивачів під вартою визначена угодами, укладеними між Міжнародним кримінальним судом і Демократичною Республікою Конго, і що Держава не може і не буде здійснювати юрисдикцію щодо позивачів. На думку Нідерландів, Угода про штаб-квартиру вимагає від них лише забезпечувати перевезення позивачів по території Нідерландів на запит Міжнародного кримінального суду. На обґрунтування своєї позиції Нідерланди послалися, зокрема, на рішення Відділення адміністративної юрисдикції [від 22 березня 2012 року, див. пункти 29 і 30 вище] та рішення від 9 червня 2009 року, винесене Європейським судом з прав людини (далі – Суд) у справі Galić (№ 22617/07; Nederlandse Jurisprudentie – Збірник судових рішень, Нідерланди – 2010, № 267). Згідно з позицією Нідерландів той факт, що позивачі подали заяви про надання притулку, також не означає, що Нідерланди зобов’язані прийняти їх у своє розпорядження від Міжнародного кримінального суду, оскільки подача заяви про надання притулку не дає права перебувати на території Нідерландів, якщо з юридичної точки зору шукач притулку (verzoeker) фактично не перебуває на території Нідерландів (juridisch gezien niet in Nederland verblijft). На думку Держави, позивачам доведеться дочекатися результатів розгляду заяв про надання притулку. Тільки після цього, згідно з доводами Держави, постане необхідність вирішувати, чи становить стаття 3 перешкоду для повернення позивачів до Демократичної Республіки Конго. Держава зазначила у цьому зв’язку, що заяви про надання притулку обробляються з необхідною оперативністю і що, враховуючи наміри, згадані вище (...) [див. пункт 35 вище], існує ймовірність того, що заяви [B] і [C] про надання притулку будуть відхилені. Держава повідомляє, що, з огляду на таку ситуацію, тривають дипломатичні консультації, які перебувають на заключній стадії.

Беручи до уваги доводи захисту, суддя з тимчасових заходів постановляє таке рішення:

3.4. Хоча, справді, є фактом те, що тримання позивачів під вартою формально здійснюється Демократичною Республікою Конго, а на практиці – Міжнародним кримінальним судом, не можна заперечувати й той факт – враховуючи також позицію Міжнародного кримінального суду – що ситуація (з триманням позивачів під вартою) наразі зайшла у глухий кут. З моменту винесення свого рішення від 24 серпня 2011 року [в якому Міжнародний кримінальний суд доручив своєму Секретареві провести консультації з Урядом Нідерландів] Міжнародний кримінальний суд вважає себе зобов’язаним згідно з положеннями свого Статуту повернути позивачів до Демократичної Республіки Конго, але досі триває процедура розгляду заяв про надання притулку, і з огляду на це не може бути винесена постанова про їхнє повернення відповідно до пункту 7 статті 93 Статуту. Незалежно від питання про те – якщо зовсім не торкатися процедури надання притулку – чи взагалі можливе безпечне повернення позивачів до Демократичної Республіки Конго, залишається фактом, що, з огляду на можливість оскарження рішень щодо заяв про надання притулку, також немає шансів на швидке завершення такої процедури. Це означає, що станом на 24 серпня 2011 року тримання позивачів під вартою вже не здійснюється на законних підставах (zich niet meer in een rechtmatige vorm van detentie bevinden). Вони не мають шансів на звільнення з-під варти (або на судовий розгляд) упродовж розумного строку і невідомо, чи можуть вони домогтися, щоб відповідна інстанція перевірила законність тримання їх під вартою. Ані Міжнародний кримінальний суд, ані Демократична Республіка Конго не в змозі розв’язати ситуацію, що склалася на даний момент.

3.5. Аргумент захисту з посиланням на те, що позивачі не перебувають під юрисдикцією Держави не може бути прийнятий. З рішення Відділення адміністративної юрисдикції Державної ради, на яке посилається Держава, може випливати лише висновок (і він правильний) про те, що тримання позивачів під вартою не здійснюється на підставі застосування (або презумпції застосування) повноважень відповідно до закону про іноземців 2000 року. Від цього жодним чином не залежить можливість вважати Державу юридично зобов’язаною прийняти позивачів у своє розпорядження від Міжнародного кримінального суду.

3.6. Порівняння зі справою Galić також недоречне. Суд дійшов висновку в тій справі, що той факт, що Міжнародний кримінальний трибунал у справах колишньої Югославії (далі – МКТЮ) знаходиться на території Нідерландів, не є достатнім для того, щоб стверджувати про відповідальність Нідерландів за оскаржувані порушення прав заявника. З цього приводу Суд дійшов такого висновку:

“З огляду на викладене вище, Суд не може визнати, що лише той факт, що МКТЮ та його приміщення знаходяться в Гаазі, є достатньою підставою вважати, що оскаржувані факти мали місце з вини Королівства Нідерландів. Суд дійшов до такого висновку, взявши до уваги конкретний контекст, в якому порушено подане на його розгляд питання. Суд наголошує, що ця справа стосується міжнародного суду, створеного Радою Безпеки Організації Об’єднаних Націй – міжнародною організацією, заснованою на засадах поваги до основоположних прав людини, і що, до того ж, основні правові положення, які визначають організацію суду та порядок його діяльності, спеціально сформульовані саме таким чином, щоб особам, які постали перед цим судом, забезпечувалися всі відповідні гарантії”.

На відміну від справи Galić, що стосувалася підозрюваного, справа якого розглядалася відповідно до правил стосовно міжнародного суду, створеного Організацією Об’єднаних Націй, і який міг користуватися (процесуальними) гарантіями того суду, ця справа стосується свідків у справі, що розглядається в іншому суді Організації Об’єднаних Націй, які – у частині, що стосується тримання їх під вартою – фактично позбавлені можливості користуватися гарантіями цього суду, як це також видно з позиції Міжнародного кримінального суду. У такій ситуації не виключено, що з факту місцезнаходження Міжнародного кримінального суду на території Нідерландів можуть випливати достатні підстави для припущення про наявність у Нідерландів відповідної юрисдикції.

3.7. Зазначене вище є доречним з огляду, зокрема, на те, що саме через розгляд заяв про надання притулку в Нідерландах позивачі не можуть бути повернуті до Демократичної Республіки Конго. Цілком можливо, що ці заяви про надання притулку ідуть врозріз (doorkruisen) із системою, передбаченою міжнародним правом, але в цій ситуації Держава все-таки зобов’язана на підставі рішення цього суду (винесеного в Амстердамі) [від 28 грудня 2011 року, див. пункт 33 вище] – яке Держава не оскаржила – розглянути заяви позивачів про надання притулку. Позивачам не можна дорікати за звернення із зазначеними заявами.

3.8. Навіть без вирішення питання щодо правильності аргументу захисту про те, що заява про надання притулку, подана особами, які не перебувають на території (під юрисдикцією) Нідерландів, не породжує права перебувати на території Нідерландів, залишається фактом те, що Держава повинна зайнятися долею позивачів і не може залишати їх у розпорядженні Міжнародного кримінального суду протягом розгляду їхніх заяв про надання притулку відповідно до закону про іноземців 2000 року, тимчасом як кінця цієї процедури поки що не видно. Отже, Держава повинна провести консультації з Міжнародним кримінальним судом з метою припинення незаконного тримання позивачів під вартою.

3.9. З огляду на вищевикладене позов позивачів буде задоволено у наведений нижче спосіб. Строк, протягом якого держава повинна провести консультації з Міжнародним кримінальним судом, має становити чотири тижні, щоб Держава змогла провести відповідні підготовчі заходи. У тому випадку, якщо Держава побоюється, що після того, як позов позивачів буде задоволено, вони перейдуть на нелегальне становище і переховуватимуться (in de illegaliteit zullen verdwijnen), вона зобов’язана вжити належних запобіжних заходів».

39. Поки що не відомо, чи було це рішення оскаржене Державою.

B. Відповідне національне законодавство

40. Нижче наведено положення національного законодавства, які стосуються цієї справи:

1. Конституція Королівства Нідерландів (Grondwet voor het Koninkrijk der Nederlanden)

Стаття 93

«Положення міжнародних договорів і рішень міжнародних організацій, обов’язковість яких для всіх осіб визначається їх змістом, стають обов’язковими для виконання після їх оприлюднення».

Стаття 94

«Положення законів, які є чинними на території Королівства, не застосовуються, якщо таке застосування суперечить положенням міжнародних договорів, які є обов’язковими для виконання всіма особами, або рішенням міжнародних організацій».

2. Закон про загальне адміністративне право (Algemene wet bestuursrecht)

Стаття 8.1

«1. Будь-яка зацікавлена ​​особа (belanghebbende) може оскаржити адміністративне рішення (besluit) до Регіонального суду. (...)»

3. Закон про іноземців 2000 року

Стаття 59

«1. Якщо цього вимагають інтереси громадського порядку або національної безпеки, [відповідний міністр] може, з метою видворення (uitzetting), розпорядитися про затримання іноземця, який:

a) незаконно проживає на території держави; (...)»

Стаття 93

«1. (...) Захід, вжитий відповідно до глави 5 цього Закону [включаючи статтю 59] з метою обмеження або позбавлення особи її свободи, прирівнюється – у цілях застосування статті 8.1 Закону про загальне адміністративне право – до заходів, здійснюваних на підставі адміністративного рішення. (...)»

4. Закон (імплементаційний) про Міжнародний кримінальний суд

Стаття 45

«1. Запити Міжнародного кримінального суду про надання сприяння в будь-якій формі, як зазначено в статті 93 його Статуту, мають бути – наскільки це можливо – виконані відповідно до того, що запитується.

Стаття 85

«(...)

2. Транзит осіб [тобто, осіб, які не є підозрюваними у справах], яких було передано Нідерландам (або які прибули до Нідерландів) на запит Міжнародного кримінального суду, здійснюється за вказівками (in opdracht) Міжнародного кримінального суду представниками органів влади Нідерландів, призначеними міністром [юстиції (Minister van Justitie)], та під їхньою охороною.

3. Перевезення осіб, позбавлених свободи за постановами Міжнародного кримінального суду, поза межами ділянок, що перебувають у розпорядженні Міжнародного кримінального суду (buiten de onder het gezag van het Strafhof staande ruimten), здійснюється за вказівками Міжнародного кримінального суду представниками органів влади Нідерландів, призначеними міністром [юстиції], та під їхньою охороною.

4. Посадові особи, зазначені в цій статті, уповноважені вживати будь-яких заходів, які, на їхню думку, необхідно вжити для забезпечення безпеки відповідних осіб і запобігання їхній втечі».

Стаття 86

«1. Транзит осіб, які мають бути передані органам влади іноземної держави Міжнародним кримінальним судом, здійснюється за вказівками Міжнародного кримінального суду представниками органів влади Нідерландів, призначеними міністром [юстиції], та під їхньою охороною.

2. Посадові особи, зазначені в цій статті, уповноважені вживати будь-яких заходів, які, на їхню думку, необхідно вжити для забезпечення безпеки відповідних осіб і запобігання їхній втечі».

Стаття 87

«1. Якщо – незалежно від громадянства – свідки, експерти, потерпілі або інші особи, присутність яких потрібна в місці знаходження Міжнародного кримінального суду, прибувають до Нідерландів за викликом чи відповідним повідомленням (dagvaarding of oproeping) або у зв’язку з ордером на арешт, виданим Міжнародним кримінальним судом, чи у зв’язку із запитом про визнання фактів у справі, надісланим Міжнародним кримінальним судом до Нідерландів (...), вони не підлягають кримінальному переслідуванню, арешту і до них не застосовуються будь-які інші заходи обмеження свободи у зв’язку з фактами чи судимостями, які мали місце до їхнього прибуття в Нідерланди.

2. Імунітет, про якій йдеться в першому пункті, закінчується, якщо відповідна особа, маючи можливість покинути територію Нідерландів протягом п’ятнадцяти календарних днів з моменту, з якого її присутність у Міжнародному кримінальному суді вже не потрібна, залишилася в країні або повернулася до неї після її залишення».

Стаття 88

«Законодавство Нідерландів не поширюється на заходи з позбавлення свободи, здійснювані за постановами Міжнародного кримінального суду у місцях на території Нідерландів, які перебувають у розпорядженні Міжнародного кримінального суду».

C. Відповідні норми міжнародного права щодо Міжнародного кримінального суду

41. У цьому розділі термін «Суд» означає Міжнародний кримінальний суд.

1. Римський статут Міжнародного кримінального суду

Стаття 3

Місцезнаходження Суду

«1. Місцезнаходженням Суду є Гаага, Нідерланди (держава перебування).

2. Суд вступає з державою перебування в угоду про штаб-квартиру, яка підлягає затвердженню Асамблеєю держав-учасниць і яка згодом укладається головою Суду від імені Суду.

3. Суд може засідати в будь-якому іншому місці, якщо він вважає це за доцільне, як передбачено цим Статутом».

Стаття 4

Правовий статус і повноваження Суду

«1. Суд має міжнародну правосуб’єктність. Він також має таку правоздатність, яка може бути необхідною для виконання ним своїх функцій та досягнення своїх цілей.

2. Суд може здійснювати свої функції і повноваження, як передбачено цим Статутом, на території будь-якої держави-​​учасниці та, за спеціальною угодою, на території будь-якої іншої держави».

Стаття 21

Застосовне право

«1. Суд застосовує:

a) перш за все, положення цього Статуту, «Елементи злочинів» та свої Правила процедури і доказування;

b) по-друге, у відповідних випадках, застосовні міжнародні договори, принципи та норми міжнародного права, у тому числі загальновизнані принципи міжнародного права збройних конфліктів;

c) якщо це неможливо, тоді – загальні принципи права, сформульовані Судом на підставі національних законів правових систем світу, включаючи, за необхідності, національні закони держав, які за звичайних обставин здійснювали б юрисдикцію щодо відповідного злочину, якщо такі принципи не суперечать цьому Статуту, міжнародному праву та міжнародно визнаним нормам і стандартам.

2. Суд може застосовувати принципи і норми права відповідно до тлумачення, яке він дав їм у своїх попередніх рішеннях.

3. Застосування і тлумачення права відповідно до цієї статті має відповідати міжнародно визнаним правам людини і не допускати дискримінації за такими ознаками, як стать (згідно з визначенням у пункті 3 статті 7), вік, раса, колір шкіри, мова, релігія віросповідання або переконання, політичні чи інші погляди, національне, етнічне або соціальне походження, майновий стан, становий або інший статус».

Стаття 43

Секретаріат

«(...)

6. Секретар створює в структурі Секретаріату Групу з надання допомоги потерпілим і свідкам. За погодженням з Канцелярією прокурора така Група забезпечує вжиття заходів захисту й безпеки, надає консультаційну та іншу необхідну допомогу свідкам, потерпілим, які з’явилися до Суду, та іншим особам, яким загрожує небезпека у зв’язку з показаннями таких свідків. (...)»

Стаття 68

Захист свідків і потерпілих та їхня участь у провадженні у справі

«1. Суд вживає належних заходів для забезпечення безпеки потерпілих і свідків, їхнього фізичного і психічного благополуччя, гідності й недоторканності їхнього особистого життя. При цьому Суд враховує всі відповідні фактори, у тому числі вік особи, її стать (згідно з визначенням в пункті 3 статті 2), стан здоров’я, а також характер злочину, включаючи, зокрема, обставини його вчинення із застосуванням сексуального чи гендерного насильства або насильства над дітьми. Прокурор вживає таких заходів передусім під час проведення розслідування та здійснення кримінального переслідування за такі злочини. Такі заходи не повинні завдавати шкоди інтересам обвинуваченого або суперечити його правам і перешкоджати проведенню справедливого та неупередженого судового розгляду.

(...)

3. У разі, якщо зачіпаються особисті інтереси потерпілих, Суд дозволяє, щоб на тих стадіях провадження, коли він вважатиме це за доцільне, їхня позиція і питання, які їх непокоять, були висловлені і розглянуті в порядку, що виключає завдання шкоди інтересам обвинуваченого і не суперечить його правам та не перешкоджає проведенню справедливого й неупередженого судового розгляду. У випадках, коли Суд вважає це за доцільне, представити позицію потерпілих і подати такі питання можуть їхні юридичні представники відповідно до Правил процедури і доказування.

4. Група з надання допомоги потерпілим і свідкам може надати прокурору і Суду рекомендації щодо відповідних заходів захисту й забезпечення безпеки, консультаційну та іншу допомогу, як зазначено в пункті 6 статті 43.

(...)»

Стаття 93
Інші форми співпраці

«1. Відповідно до положень цієї частини і згідно з процедурами, передбаченими національним законодавством держави-​​учасниці виконують запити Суду про надання допомоги у зв’язку з проведенням розслідувань або кримінального переслідування, а саме:

(...)

e) забезпечують умови для добровільної явки до Суду осіб, які беруть участь у справі як свідки або експерти;

f) здійснюють тимчасову передачу осіб, як це передбачено пунктом 7;

(...)

j) забезпечують захист потерпілих і свідків та збереження доказів;

(...)

1) надають будь-які інші види допомоги, не заборонені законодавством запитуваної держави, з метою сприяння розслідуванню та кримінальному переслідуванню за злочини, що підпадають під юрисдикцію Суду.

(...)

7. a) Суд може звернутися із запитом про тимчасову передачу йому особи, що утримується під вартою, для цілей проведення впізнання або взяття показань, або із запитом про надання іншої допомоги. Передача такої особи здійснюється, якщо дотримано такі умови:

i) особа вільно дає свою усвідомлену згоду на таку передачу; і

ii) запитувана держава погоджується на передачу з дотриманням тих умов, на які можуть погодитися ця держава і Суд.

b) Передана особа залишається під вартою. Після виконання цілей передачі особи Суд без зволікання повертає її запитуваній державі.

(...)»

Стаття 119
Врегулювання суперечок

«1. Будь-який спір щодо судових функцій Суду підлягає врегулюванню рішенням Суду. (...)

2. Будь-який інший спір, який виник між двома або кількома державами-учасницями щодо тлумачення або застосування цього Статуту і який не врегульовано шляхом переговорів протягом трьох місяців з моменту його виникнення, передається для вирішення до Асамблеї держав-учасниць. Асамблея може сама докласти зусиль для розв’язання спору або надати рекомендації щодо подальших засобів його врегулювання, включаючи передачу спору до Міжнародного суду відповідно до цього Статуту».

2. Угода про штаб-квартиру, укладена між Міжнародним кримінальним судом і державою перебування

Стаття 8
Закон і повноваження на території розташування Суду

«1. Територія, на якій розташований Суд, перебуває під контролем і в розпорядженні Суду, як це передбачено цією Угодою.

2. Якщо цією Угодою не передбачено інше, на території, на якій розташований Суд, застосовуються закони та інші нормативно-правові акти держави перебування».

Стаття 26
Свідки

«1. Свідки користуються – тією мірою, якою це необхідно для дачі ними свідчень (...) у справах, що розглядаються Судом – нижченаведеними привілеями, імунітетами та можливостями:

a) імунітетом від особистого арешту чи взяття під варту та від будь-якого іншого обмеження свободи у зв’язку з діями чи судимостями, які мали місце до їхнього в’їзду на територію держави перебування;

(...)

e) для цілей спілкування із Судом та адвокатами у зв’язку з дачею ними показань – правом одержувати і відправляти тексти і документи у будь-якій формі;

f) під час їхніх поїздок для цілей дачі показань – імунітетом від заходів з обмеження імміграції та з реєстрації іноземців ;

g) такими самими можливостями репатріації під час міжнародної кризи, які надаються дипломатичним представникам відповідно до Віденської конвенції.

(...)

5. Держава перебування не має права застосувати до свідків будь-які заходи, які можуть позначитися на їхній участі у провадженні в Суді та на дачі ними свідчень у Суді».

Стаття 34
Співпраця з відповідними органами влади

«1. Суд співпрацює з відповідними органами влади з метою сприяння виконанню законів держави перебування, забезпечення дотримання нормативних актів з охорони громадського порядку та запобігання будь-яким зловживанням у зв’язку з наданням передбачених цією Угодою привілеїв, імунітетів і можливостей.

2. Суд і держава перебування співпрацюють у питаннях безпеки, беручи до уваги вимоги забезпечення громадського порядку та національної безпеки держави перебування.

3. Зберігаючи за собою право мати відповідні привілеї, імунітети й можливості, всі особи, що користуються такими привілеями, імунітетами й можливостями, зобов’язані поважати закони та інші нормативно-правові акти держави перебування. Вони також зобов’язані утримуватися від втручання у внутрішні справи держави перебування.

4. Суд співпрацює з відповідними органами, уповноваженими вирішувати питання охорони здоров’я та забезпечення техніки безпеки, електронного зв’язку та пожежної безпеки.

5. Суд дотримується всіх директив щодо забезпечення безпеки за погодженням з державою перебування, а також усіх вказівок відповідних органів, відповідальних за дотримання правил пожежної безпеки.

6. Держава перебування має вжити всіх можливих заходів, щоб повідомити Суд про запропоновані або ухвалені національні закони та інші нормативно-правові акти, які безпосередньо зачіпають привілеї, імунітети, можливості, права та обов’язки Суду і його посадових осіб. Суд має право подати зауваження щодо запропонованих національних законів та інших нормативно-правових актів».

Стаття 44
Перевезення осіб, що утримуються під вартою

«1. Перевезення особи, що утримується під вартою, з пункту її прибуття в державу перебування до місця розташування Суду відповідно до Статуту і Правил процедури і доказування здійснюється на запит Суду відповідними органами влади за погодженням із Судом.

2. Перевезення особи, що утримується під вартою, від місця розташування Суду до пункту відправки з держави перебування відповідно до Статуту і Правил процедури і доказування здійснюється на запит Суду відповідними органами влади за погодженням із Судом.

3. Перевезення осіб, що утримуються під вартою, за межами місця розташування Суду на території держави перебування здійснюється на запит Суду відповідними органами влади за погодженням із Судом.

(...)»

3. Правила процедури і доказування

Правило 16
Обов’язки Секретаря щодо потерпілих і свідків

«(...)

2. Стосовно потерпілих, свідків та інших осіб, яким загрожує небезпека у зв’язку з показаннями таких свідків, Секретар виконує відповідно до Статуту і цих Правил такі функції:

a) інформує їх про їхні права за цим Статутом і цими Правилами та про існування Групи з надання допомоги потерпілим і свідкам, її функції та можливість звернення до неї;

b) забезпечує з дотриманням конфіденційності своєчасне доведення до їхнього відома відповідних рішень Суду, які можуть зачіпати їхні інтереси.

(...)

4. Угоди про переміщення по території держави та про надання допоміжних послуг на її території щодо потерпілих, свідків та інших осіб, які зазнали травм чи отримують погрози та перебувають у небезпеці у зв’язку з показаннями таких свідків, можуть бути укладені з державами Секретарем від імені Суду. Такі угоди можуть залишатися конфіденційними».

Правило 17
Функції Групи

«1. Група з надання допомоги потерпілим і свідкам здійснює свої функції відповідно до пункту 6 статті 43.

2. Група з надання допомоги потерпілим і свідкам виконує, зокрема, нижченаведені функції відповідно до Статуту і Правил та за погодженням, якщо необхідно, з Палатою, прокурором і стороною захисту:

a) Стосовно всіх свідків, потерпілих, які з’явилися до Суду, та інших осіб, яким загрожує небезпека у зв’язку з показаннями таких свідків, і залежно від їхніх конкретних потреб і обставин:

i) здійснює відповідні заходи забезпечення їхньої безпеки та охорони і розробляє довгострокові і короткострокові плани їхнього захисту;

ii) надає органам Суду рекомендації щодо вжиття заходів захисту, а також повідомляє відповідні держави про такі заходи;

iii) надає їм сприяння в отриманні медичної, психологічної та іншої необхідної допомоги;

iv) організовує для Суду і сторін тренінги з травм, сексуального насильства, безпеки та конфіденційності;

v) за погодженням з Канцелярією прокурора надає, якщо необхідно, рекомендації щодо розробки кодексу поведінки (з наголосом на надзвичайній важливості питань забезпечення безпеки й конфіденційності) для тих, хто проводить розслідування за дорученням Суду чи за дорученням сторони захисту, та для всіх міжурядових і неурядових організацій, які вчинюють дії у зв’язку із запитом Суду;

vi) у разі необхідності співпрацює з державами при здійсненні будь-якого із заходів, передбачених цим правилом;

b) Стосовно свідків:

i) інформує їх про те, де вони можуть отримати юридичну консультацію з метою захисту своїх прав і, зокрема, у зв’язку з дачею ними показань;

ii) надає їм допомогу в разі виклику їх для дачі показань у Суді; (...)»

Правило 87
Заходи захисту

«1. На клопотання прокурора або сторони захисту або на прохання свідка чи потерпілого, чи його законного представника (якщо такий є), або з власної ініціативи і після консультації з Групою з надання допомоги потерпілим і свідкам, якщо це необхідно, Палата може розпорядитися про вжиття заходів для захисту потерпілого, свідка чи іншої особи, якій загрожує небезпека у зв’язку з показаннями свідка, відповідно до пунктів 1 і 2 статті 68. Перед тим, як розпорядитися про вжиття заходів захисту, Палата має докласти зусиль для отримання, коли це можливо, відповідної згоди особи, стосовно якої потрібно вжити таких заходів. (...)»

Правило 88
Спеціальні заходи

«1. На клопотання прокурора або сторони захисту або на прохання свідка чи потерпілого, чи його законного представника (якщо такий є), або з власної ініціативи і після консультації з Групою з надання допомоги потерпілим і свідкам, якщо це необхідно, Палата може, беручи до уваги позицію потерпілого чи свідка, розпорядитися про вжиття спеціальних заходів (залежно від ситуації) – зокрема, наприклад, про забезпечення умов для дачі показань потерпілими чи свідками, які зазнали травм, дітьми, особами похилого віку, потерпілими від сексуального насильства, як це передбачено пунктами 1 і 2 статті 68. Перед тим, як розпорядитися про вжиття таких заходів, Палата докладає зусиль для отримання, коли це можливо, відповідної згоди особи, стосовно якої потрібно вжити таких заходів.

2. Палата може провести засідання на клопотання або прохання згідно з пунктом 1 (у разі необхідності – в закритому режимі чи в односторонньому порядку), щоб визначити, чи слід розпорядитися про вжиття таких спеціальних заходів, і, зокрема, про надання адвокату, законному представнику, психологу або родичу свідка (чи потерпілого) дозволу бути присутнім під час дачі останнім своїх показань. (...)»

Правило 192
Передача утримуваної під вартою особи

«1. Передачу особи, що утримується під вартою, до Суду відповідно до пункту 7 статті 93 [Римського статуту] організовують відповідні національні органи влади у взаємодії із Секретарем та органами влади держави перебування.

2. Секретар забезпечує належну організацію передачі особи, у тому числі здійснення нагляду за нею під час її перебування під вартою в розпорядженні Суду.

3. Утримувана під вартою особа, яка перебуває в розпорядженні Суду, має право звертатися до відповідної палати з питаннями, що стосуються умов тримання її під вартою.

4. Згідно з підпунктом “b” пункту 7 статті 93 [Римського статуту] після виконання цілей передачі особи в розпорядження Суду Секретар організовує її повернення під варту запитуваної держави».

4. Регламент Секретаріату

Правило 96
Програма захисту

«1. Секретаріат докладає всіх необхідних зусиль для виконання програми захисту свідків, включаючи супроводжуючих і обслуговуючих осіб, а також інших осіб, здоров’ю і/або життю яких, як припускається, загрожує небезпека у зв’язку з показаннями таких свідків або внаслідок їхніх контактів із Судом.

2. Заява про включення особи до програми захисту може бути подана прокурором або адвокатом.

3. При прийнятті рішення про включення особи до програми захисту Секретаріат бере, зокрема, до уваги – на додаток до факторів, викладених у статті 68 – таке:

a) участь особи у справі, що розглядається в Суді;

b) чи загрожує самій особі або її близьким родичам небезпека внаслідок їхньої участі у справі, що розглядається в Суді; та

c) чи погоджується особа, щоб її включили до програми захисту.

4. Особа може бути включена до програми захисту лише за рішенням Секретаря, яке приймається за результатами аналізу, проведеного відповідно до пункту 3 цього правила.

5. Перед включенням особи до програми захисту ця особа (або її представник, якщо їй не виповнилося 18 років або якщо вона з якихось інших причин є недієздатною) має підписати угоду із Секретаріатом».

5. Відповідна практика Міжнародного кримінального суду

42. У рішенні від 2 грудня 2009 року у справі Jean-Pierre Bemba Gombo («Рішення за результатами розгляду апеляції Прокурора на “Постанову про тимчасове звільнення з-під варти Jean-Pierre Bemba Gombo і проведення засідань за участю Королівства Бельгії, Португальської Республіки, Французької Республіки, Федеративної Республіки Німеччини, Італійської Республіки та Південно-Африканської Республіки”, винесену Палатою II (попереднього провадження)») Апеляційна палата Міжнародного кримінального суду постановила таке (цитується без посилань):

«104. З причин, викладених нижче, Апеляційна палата визначає, що Палата попереднього провадження припустилася помилки, вирішивши, що пан Bemba має бути звільнений з-під варти за певних умов, але не уточнивши відповідні умови та не зазначивши, яка саме держава готова прийняти пана Bemba та забезпечити виконання таких умов.

105. На думку Апеляційної палати, постанова про тимчасове звільнення, як вже пояснено в пункті 59 вище, не має дискреційного характеру. Якщо Палата попереднього провадження переконалася, що умови, викладені в пункті 1 статті 58 Статуту, не виконані, вона звільняє відповідну особу на певних умовах або без них. Якщо, однак, звільнення з-під варти може призвести до будь-якого з ризиків, зазначених у підпункті “b” пункту 1 статті 58 Статуту, Палата може, відповідно до правила 119 Правил процедури і доказування, дослідити відповідні умови з метою пом’якшення або усунення ризику. Як видно зі списку умов у правилі 119(1) Правил процедури і доказування, Палата може також, за відповідних обставин, встановити умови, які самі по собі, не зменшують ризики, зазначені у підпункті “b” пункту 1 статті 58 Статуту. За результатами такого дворівневого аналізу приймається єдине неподільне рішення про умовне звільнення з-під варти на підставі певних умов, забезпечених правовою санкцією. Іншими словами, звільнення з-під варти за таких обставин можливе лише в разі встановлення певних умов.

106. Крім того, Апеляційна палата вважає, що для умовного звільнення особи з-під варти має бути визначена держава, яка готова прийняти цю особу, а також забезпечити виконання відповідних умов. Правило 119(3) Правил процедури і доказування Суду зобов’язує Суд перед встановленням чи зміненням умов обмеження свободи дізнатися, зокрема, позицію відповідних держав. Це означає, що перед прийняттям рішення про умовне звільнення особи з-під варти слід визначити державу, яка готова і в змозі прийняти цю особу.

107. Крім того, Апеляційна палата зазначає, що Міжнародний кримінальний суд здійснює свої функції та повноваження на території держав-учасниць і тому вирішення ним питань щодо прийняття особи, яку було умовно звільнено, а також забезпечення виконання умов, встановлених Судом, залежить від співпраці з державами. Без такої співпраці будь-яке рішення Суду про умовне звільнення з-під варти було б неефективним.

108. За обставин цієї справи Апеляційна палата зазначає, що, дослідивши відповідні умови за пунктом 1 статті 58 Статуту, Палата попереднього провадження вирішила, що пана Bemba слід “звільнити, хоча й за певних умов”. Далі Палата уточнила, що ряд умов, які мають бути встановлені, буде визначено пізніше. Крім того в пункті 83 оскаржуваної ухвали Палата повторила, що “не прийнято рішення щодо питання про те, який саме пакет і тип умов, що обмежують свободу, вважається за доцільне встановити стосовно пана Jean-Pierre Bemba і в якій державі має відбутися його умовне звільнення з-під варти”. Нарешті, у резолютивній частині оскаржуваної постанови (у підпункті “a”) Палати попереднього провадження оголошується про умовне звільнення пана Bemba до тих пір, поки не вирішено інакше. Таким чином, у цій справі оскаржувана постанова є недійсною, оскільки Палата попереднього провадження не зазначила, на яких саме умовах можливе таке умовне звільнення пана Bemba з-під варти.

109. Отже, Апеляційна палата доходить висновку, що Палата попереднього провадження припустилася помилки, ухваливши рішення про умовне звільнення пана Bemba з-під варти без зазначення відповідних умов, за яких можливе таке звільнення, та без зазначення, до якої саме держави буде передано пана Bemba для звільнення з-під варти і чи в змозі така держава забезпечити виконання умов, встановлених Судом».

43. У своїй постанові від 9 червня 2011 року стосовно трьох свідків захисту (свідків [A], [B] і [C], що згадуються вище) у справі Germain Katanga та Mathieu Ngudjolo Chui («Постанова за результатами розгляду заяви amicus curiae і запиту “Requête tendant à obtenir présentations des témoins DRC-D02-P-0350, DRC-D02-P-0236, DRC-D02-P-0228 aux autorités néerlandaises aux fins d’asile” (стаття 68 і пункт 7 статті 93 Статуту)»), Судова палата II зазначила таке (цитується без посилань):

«1. Що саме означає обов’язок із захисту свідків, передбачений, зокрема, статтею 68 Статуту?

a. Необхідні розмежування

59. На нараді про статус справи Палата наголосила на необхідності розмежування між заходами, які Суд може вжити відповідно до статті 68 Статуту для забезпечення безпеки свідків у зв’язку з тим, що вони співробітничають із Судом, та заходами, які Суд просять вжити для захисту свідків від потенційних чи підтверджених порушень прав людини в широкому значенні цього терміну. Палата також зазначає, що ці два види заходів не слід плутати з тими, які, зокрема, мають на меті захистити осіб, що звернулися із заявами про надання притулку, від ризику зазнати переслідувань у разі їхнього повернення до своєї країни походження.

60. Це розмежування є теоретичним підґрунтям цієї постанови. Палата усвідомлює, як загальна ситуація з правами людини, у широкому значенні цього терміну, у тій чи іншій країні може вплинути на оцінку ризиків, на які наражаються свідки внаслідок їхнього співробітництва із Судом, але, водночас, зазначає, що три види ризиків, викладені вище, не можна поєднувати між собою, оскільки це означало б помилкове тлумачення компетенції Суду щодо захисту свідків.

61. На думку Палати, Статут недвозначно покладає на Суд зобов’язання вжити всіх необхідних заходів захисту, щоб запобігти небезпеці, що загрожує свідкам унаслідок їхнього співробітництва із Судом. Це єдине прийнятне тлумачення статті 68 Статуту, яке лежить в основі підходу до вирішення цього питання. Крім того, хоча правило 87 Правил процедури і доказування і правило 96 Регламенту Секретаріату не містять відповідного чіткого положення, логічне і спільне тлумачення цих двох правил підтверджує думку, що роль Суду обмежується забезпеченням захисту свідків від ризику, на якій вони наражаються у зв’язку з дачею ними показань.

62. Усупереч доводам призначеного адвоката і захисника у справі Germain Katanga, Палата дотримується думки, що вона не зобов’язана захищати свідків від ризиків, на які (на додаток до тих, що загрожують їм у зв’язку з їхніми показаннями в Суді) вони можуть наразитися також унаслідок порушень прав людини з боку [Демократичної Республіки Конго]. З огляду на свої повноваження, Суд захищає свідків від ризиків, що виникають саме внаслідок їхнього співробітництва із Судом, а не тих, що пов’язані з порушеннями прав людини з боку органів влади їхньої країни походження. Пункт 3 статті 21 Статуту не зобов’язує Суд забезпечувати, щоб держави-​​учасниці правильно застосовували міжнародно визнані норми з прав людини в національному провадженні. Єдине, що він вимагає від Палат – це дбати про те, щоб застосування положень Статуту та інших джерел права, викладених у пункті 1 статті 21 та пункті 2 статті 21, було таким, що не суперечить міжнародно визнаним правам людини і не порушує їх.

63. Суд також не зобов’язаний оцінювати ризики переслідування, з якими стикаються свідки у разі звернення із заявами про надання притулку. З цього приводу Палата підтверджує своє зауваження, викладене на нараді про статус справи, а саме, що критерії для розгляду заяви про надання притулку (зокрема ті, що стосуються ризику переслідування заявників), не є ідентичними до критеріїв, застосовуваних Судом при оцінці ризиків, на які наражаються свідки у зв’язку з дачею ними показань у Суді.

64. Отже, вона не може погодитися з доводом держави перебування про те, що Палата повинна оцінити ризики, які загрожують свідкам з точки зору принципу “неприпустимості примусового повернення” (non-refoulement), закріпленого в кількох міжнародних правових актах, в тому числі у статті 33 Женевської конвенції від 28 липня 1951 року. Слід визнати, що, як міжнародна організація, яка володіє правосуб’єктністю, Суд не може ігнорувати зазначений принцип як норму звичаєвого права. Однак Суд не володіє територією і тому не в змозі на практиці застосовувати цей принцип в його загальноприйнятому значенні, і, відповідно, навряд чи може протягом тривалого часу здійснювати юрисдикцію щодо осіб, яким загрожує ризик зазнати переслідувань чи катувань у разі їхнього повернення до своєї країни походження. На думку Палати, тільки держава, яка володіє територією, спроможна на практиці застосовувати принцип неприпустимості примусового повернення. Крім того, Суд не може використовувати передбачені Статутом механізми співпраці, щоб змушувати державу-учасницю прийняти на своїй території особу, яка посилається на цей принцип. До того ж, він не може, замість держави перебування, визначати наперед покладені на неї зобов’язання згідно з принципом неприпустимості примусового повернення. Отже, у цій справі саме органи влади Нідерландів, і лише вони, зобов’язані оцінити обсяг своїх зобов’язань, що випливають з принципу неприпустимості примусового повернення, у випадку виникнення такої необхідності.

b. Роль Палати

65. Наразі тривають розбіжності між VWU [Групою з надання допомоги потерпілим і свідкам] та адвокатом, призначеним у справі, і з огляду на це Палата поки що не ухвалила рішення щодо необхідності впровадження оперативних заходів захисту відповідно до статті 68 Статуту стосовно трьох утримуваних під вартою свідків з метою усунення ризиків, які загрожують їм у зв’язку з їхніми показаннями в Суді. Палата зазначає, що 24 травня 2011 року вона доручила VWU – за результатами, зокрема, переговорів з органами влади [Демократичної Республіки Конго] – провести остаточну оцінку ризиків, які можуть загрожувати цим свідкам, а також заходів, які можуть бути здійснені для їхнього захисту. Довідка про результати переговорів і можливі у зв’язку з ними пропозиції була подана Секретарем 7 червня 2011 року. У разі виникнення розбіжностей між стороною, що викликала свідка, і Секретаріатом після подання доводів сторонами та учасниками справи Палата – відповідно до попереднього судового рішення Апеляційної палати – винесе рішення про вжиття оперативних заходів захисту, які, на її думку, вона може вжити в рамках своїх повноважень.

66. Проте, з огляду на встановлене вище розмежування, таке рішення не може зашкоджувати триваючому розгляду органами влади Нідерландів заяви про надання притулку. Далі Палата розгляне процедуру розгляду заяви про надання притулку.

2. Чи відповідає міжнародно визнаним правам людини негайне застосування положень пункту 7 статті 93 Статуту?

67. Як і будь-яка інша особа, незалежно від того, утримується вона під вартою чи ні, ці троє свідків мають право подати заяви про надання притулку. На додаток до Женевської конвенції від 28 липня 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року, стаття 14 Загальної декларації прав людини 1948 року передбачає, що кожен має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися ним. Крім того, Генеральна Асамблея Організації Об’єднаних Націй ухвалила Декларацію про територіальний притулок, яка закріплює право шукати притулок і користуватися притулком. Палата також зазначає, що стаття 18 Хартії основних прав Європейського Союзу, ухваленої 7 грудня 2000 року, гарантує право на притулок відповідно до положень Женевської конвенції від 28 липня 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців від 31 січня 1967 року, а також відповідно до Договору про заснування Європейського співтовариства і, що у статті 19(2) цього Статуту нагадується, що ніхто не може бути видворений, висланий або виданий державі, якщо існує серйозний ризик, що до відповідної особи буде застосовано смертну кару, катування або що вона зазнає нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання. Палата також зауважує, що Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року встановлює правило, аналогічне тому, що міститься в Женевській конвенції 1951 року, і, хоча це правило вужче за змістом, воно вже набуло статусу звичаєвої норми. Воно забороняє державі видворяти особу чи видавати її іншій державі, якщо існують серйозні підстави вважати, що там їй загрожуватиме катування.

68. Принцип неприпустимості примусового повернення вважається нормою міжнародного звичаєвого права і є невід’ємною частиною міжнародного захисту прав людини. Усі люди мають право користуватися перевагами застосування такої норми державою.

69. Отже, Палата не може ігнорувати важливість прав, на які посилається у своїй заяві призначений у справі адвокат. Окрім забезпечення зазначеного вище права на звернення із заявою про надання притулку, Палата також має приділяти особливу увагу забезпеченню права на ефективний засіб юридичного захисту, яке закріплене, зокрема, у статті 8 Загальної декларації прав людини, статті 2 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, статті 13 Європейської конвенції з прав людини, статті 7 Африканської хартії прав людини і народів та у статті 25 Американської конвенції з прав людини. Палата не може ігнорувати це основоположне правило і наголошує, що для того, щоб процедура розгляду заяви про надання притулку була ефективною, можливість звернення з такою заявою повинна бути доступною як в юридичному, так і у практичному сенсі, і що дії або бездіяльність, які можуть бути поставлені у провину Суду, не повинні створювати перешкоди для реєстрації заяви про надання притулку.

70. Як передбачено пунктом 3 статті 21 Статуту, Палата повинна застосувати положення всіх відповідних законів чи нормативних актів у спосіб, який забезпечує повне здійснення права на ефективний засіб юридичного захисту – така вимога чітко закріплена в міжнародно визнаних стандартах з прав людини.

71. У справі, що розглядається, трьох утримуваних під вартою свідків передали в розпорядження Суду відповідно до пункту 7 статті 93 Статуту для цілей дачі показань. Пункт 7 статті 93 також передбачає, що передана особа має залишатися під вартою і що після виконання цілей її передачі Суд повинен без зволікання повернути особу запитуваній державі, тобто, у цій справі – [Демократичній Республіці Конго].

72. Свідки закінчили давати показання у вівторок 3 травня 2011 року. Тому тепер Палата вважає, що вона повинна врегулювати лише питання про те, чи не буде негайне застосування статті пункту 7 статті 93 Статуту порушенням права утримуваних під вартою свідків на звернення за притулком.

73. У ситуації, що склалася, Палата не може – з огляду на пункт 3 статті 21 Статуту – застосовувати пункт 7 статті 93 Статуту за умов, які не відповідають міжнародно визнаним правам людини. Якщо свідків негайно повернути до [Демократичної Республіки Конго], вони втратять можливість здійснити своє право на звернення за притулком і будуть позбавлені основоположного права на ефективний засіб юридичного захисту. Крім того, якщо Палата вирішить зобов’язати державу перебування надати Суду сприяння в організації негайного повернення свідків до [Демократичної Республіки Конго] і перевезти їх з цією метою до аеропорту, це означатиме примушування Нідерландів до порушення права цих свідків вимагати застосування принципу неприпустимості примусового повернення.

74. До того ж, на думку Палати, немає необхідності вирішувати питання правового статусу цих свідків, який вже було детально обговорено. У зв’язку з цим органи влади Нідерландів вже неодноразово чітко вказували на те, що в разі подання до них заяви про надання притулку – як це вже мало місце в цій справі – вони будуть зобов’язані розглянути її. Більше того, вони також, як і Секретаріат, підтвердили, що в цій справі застосовується стаття 44 Угоди про штаб-квартиру. Так само, на думку Палати, немає і необхідності розглядати аргумент щодо юридичних наслідків імунітетів, якими користуються свідки, оскільки Палата вважає такий аргумент необґрунтованим.

(...)

І. Висновок і наслідки

79. Зважаючи на все зазначене вище, Палата вирішує на цій стадії відкласти повернення трьох утримуваних під вартою свідків, оскільки питання забезпечення їхнього захисту у значенні статті 68 Статуту досі не вирішено і оскільки їхнє повернення “в негайному порядку” призведе до порушення міжнародно визнаних прав людини. Отже, вона доручає Секретаріату поінформувати Раду Безпеки ООН про ситуацію свідка DRC-D02-P-0236 і повідомити її про це рішення.

80. На даний час свідки, утримувані під вартою згідно з постановою конголезьких органів влади, мають залишатися під вартою в розпорядженні Суду відповідно до пункту 7 статті 93 Статуту і правила 192 Правил процедури і доказування. Палата не погоджується з аргументом Секретаріату про те, що тепер, коли вони закінчили давати свідчення в Суді, вже немає правової підстави для подальшого тримання їх під вартою.

81. На думку палати, наведені вище правові акти дають Суду підстави для залишення утримуваних під вартою свідків у своєму розпорядженні. Ці положення продовжуватимуть діяти до тих пір, поки Палата не вирішить надзвичайно важливе питання про те, чи можливе виконання зобов’язання за пунктом 7 статті 93 Статуту з повернення свідків без порушення інших зобов’язань Суду за статтею 68 Статуту та без порушення міжнародно визнаних прав людини щодо цих трьох свідків».

D. Інші відповідні норми міжнародного права

1. Міжнародний кримінальний трибунал у справах колишньої Югославії

44. Міжнародний кримінальний трибунал у справах колишньої Югославії був заснований Резолюцією Ради Безпеки ООН S/RES/827 від 25 травня 1993 року. Доданий до цієї резолюції Статут Трибуналу містить таке положення:

Стаття 15
Правила процедури і доказування

«Судді Міжнародного трибуналу ухвалюють Правила процедури і доказування для проведення досудового етапу розгляду, судового розгляду і оскарження, прийняття доказів, захисту потерпілих і свідків та вирішення інших відповідних питань».

45. У відповідній частині Правил процедури і доказування, ухвалених відповідно до цього положення, передбачено таке:

Правило 90 bis
Передача утримуваного під вартою свідка

«A) Будь-яка утримувана під вартою особа, особиста присутність якої як свідка запитується Трибуналом, тимчасово перепроваджується до слідчого ізолятора Трибуналу за умови її повернення у строк, встановлений за рішенням Трибуналу.

B) Розпорядження про перепровадження видається суддею або Судовою Палатою лише після попередньої перевірки дотримання таких умов:

i) протягом періоду, на який запитується присутність утримуваного під вартою свідка в Трибуналі, присутність такого свідка не потрібна на території запитуваної держави у зв’язку з провадженням у тій чи іншій кримінальній справі;

ii) перепровадження свідка не призводить до продовження строку тримання його під вартою, який визначила запитувана держава;

C) Секретаріат направляє до національних органів влади держави, на території якої або під юрисдикцією чи контролем якої перебуває утримуваний під вартою свідок, запит про його перепровадження. Перепровадження організовують відповідні національні органи влади у взаємодії з органами влади держави перебування і Секретарем.

D) Секретаріат забезпечує належний порядок перепровадження і, зокрема, нагляд за свідком у слідчому ізоляторі Трибуналу; він має бути в курсі будь-яких змін, що можуть відбутися стосовно умов тримання під вартою, встановлених запитуваною державою, і вплинути на тривалість тримання свідка під вартою у слідчому ізоляторі, а також має максимально оперативно інформувати відповідного суддю або Палату.

E) Після закінчення встановленого Трибуналом строку тимчасового перебування в його розпорядженні свідка, утримуваного під вартою, такого свідка має бути повернуто під варту органів влади запитуваної держави, якщо протягом цього періоду Держава не надіслала рішення про звільнення свідка з-під варти, яке набирає чинності негайно.

F) Якщо, наприкінці строку, встановленого за рішенням Трибуналу, надалі залишається необхідність у присутності утримуваного під вартою свідка, суддя (або Палата) може продовжити цей строк на таких самих умовах, що зазначені в підпункті “B”».

2. Угода про статус сил НАТО

46. Держави-​​члени Організації Північноатлантичного договору (НАТО) уклали угоду (Угода між сторонами Північноатлантичного договору стосовно статусу їхніх збройних сил, Лондон, 19 червня 1951 року, доповнена Додатковою угодою 1959 року (з поправками, внесеними згодом – у 1971, 1981 і 1993 роках); далі – Угода про статус сил НАТО). Вона визначає, зокрема, підсудність кримінальних справ щодо військовослужбовців збройних сил держави-члена НАТО, які проходять службу на території іншої такої держави. У відповідних частинах статті VII цієї Угоди передбачено таке:

«1. Відповідно до положень цієї статті

a. військові органи влади направляючої держави мають право здійснювати у приймаючій державі будь-яку карну й дисциплінарну юрисдикцію, надану їм відповідно до законодавства направляючої держави над усіма особами, що підпорядковуються військовому праву цієї держави;

b. органи влади приймаючої держави володіють юрисдикцією щодо осіб, які входять до складу військового контингенту чи цивільного компонента, та щодо членів їхніх сімей у зв’язку з правопорушеннями, вчиненими на території приймаючої держави, які підлягають покаранню за законодавством цієї держави.

2. a. Військові органи влади направляючої держави мають право здійснювати виняткову юрисдикцію над особами, що підпорядковуються військовому праву цієї держави, у зв’язку з вчиненими правопорушеннями, у тому числі правопорушеннями, що стосуються її безпеки, які підлягають покаранню за законодавством направляючої держави, але не за законодавством приймаючої держави.

(...)

3. У разі, якщо права на здійснення юрисдикції збігаються, тоді застосовуються такі правила:

a. військові органи направляючої держави мають пріоритетне право здійснення юрисдикції над особою, яка входить до складу військового контингенту чи цивільного компонента, у зв’язку з:

i. правопорушеннями, вчиненими виключно проти власності цієї держави або її державної безпеки, або правопорушеннями, вчиненими виключно проти особи або власності іншого військовослужбовця, що входить до складу військового контингенту, або виключно проти особи або власності іншого працівника цивільного компонента цієї держави чи члена сім’ї такого військовослужбовця або працівника;

ii. правопорушеннями, які випливають з будь-яких дій або бездіяльності, що мали місце під час виконання посадових обов’язків;

b. у разі будь-яких інших правопорушень органи влади приймаючої держави мають пріоритетне право здійснення юрисдикції;

c. якщо держава, що має таке пріоритетне право, вирішує не здійснювати юрисдикцію, вона у можливо найкоротші строки повідомляє про це органам влади іншої держави. Органи влади держави, що має пріоритетне право, мають з розумінням поставитися до запиту з боку органів влади іншої держави про відмову від здійснення нею свого права у випадках, коли інша держава надає такій відмові особливого значення.

4. Зазначені вище положення цієї статті не дають військовим органам влади направляючої держави права здійснювати юрисдикцію над особами, що є громадянами чи резидентами приймаючої держави, якщо вони не входять до складу військового контингенту направляючої держави.

5. Органи влади приймаючої держави і направляючої держави надають одні одним допомогу в затриманні осіб, які входять до складу військового контингенту чи цивільного компонента, або членів їхніх сімей на території приймаючої держави і в передачі їх відповідному органу влади для здійснення ним юрисдикції відповідно до викладених вище положень.

a. Органи влади приймаючої держави негайно повідомляють військові органи влади направляючої держави про затримання особи, що входить до складу військового контингенту чи цивільного компонента, або члена її сім’ї.

b. Утримуваний під вартою обвинувачуваний, що входить до складу військового контингенту чи цивільного компонента, стосовно якого приймаюча держава має здійснити юрисдикцію, залишається – якщо він перебуває в розпорядженні направляючої держави – під вартою цієї держави до тих пір, поки йому не пред’явить обвинувачення приймаюча держава.

c. Органи влади приймаючої і направляючої держав надають одні одним допомогу у всіх необхідних розслідуваннях правопорушень та у збиранні й поданні доказів, і, зокрема, у вилученні предметів, пов’язаних із вчиненим правопорушенням, а у відповідних випадках – в їх передачі відповідній інстанції. Однак передача таких предметів може обумовлюватися гарантією їхнього повернення протягом строку, визначеного органом, який їх передає.

(...)

10. a. Регулярні частини чи підрозділи військового контингенту мають право здійснювати заходи з підтриманням правопорядку на території баз, об’єктів або іншій території, яку вони займають згідно з угодою з приймаючою державою. Військова поліція військового контингенту має право вживати всіх належних заходів для підтримки порядку та безпеки на території таких об’єктів.

b. За межами зазначеної території така військова поліція використовується виключно в рамках домовленостей з органами влади приймаючої держави та у взаємодії з ними, і лише тією мірою, якою її використання потрібне для підтримання дисципліни й порядку серед особового складу військового контингенту. (...)»

47. Додаткова угода, укладена в 1995 році (Угода між державами-учасницями Північноатлантичного Договору та іншими державами, які беруть участь у програмі «Партнерство заради миру», щодо статусу їхніх збройних сил, Брюссель, 19 червня 1995 року) поширює дію цих положень на територію держав, які, не будучи членами НАТО, беруть участь у програмі «Партнерство заради миру».

3. Шотландський суд у Нідерландах

48. 18 вересня 1998 року Уряд Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії і Уряд Королівства Нідерландів, діючи відповідно до резолюції Ради Безпеки Організації Об’єднаних Націй на підставі глави VII Статуту ООН (резолюція 1192 від 27 серпня 1998 року), уклали угоду, згідно з якою Уряд Нідерландів зобов’язався надати шотландському суду місце на своїй території для проведення засідань у рамках судового процесу, здійснюваного за законами і нормами судочинства Шотландії над двома громадянами Лівії, обвинувачуваними в організації вибуху цивільного літака над Локербі (Шотландія) у 1988 році (Угода між Урядом Сполученого Королівства Великої Британії та Північної Ірландії і Урядом Королівства Нідерландів про проведення Шотландією судового процесу в Нідерландах (з додатками), [2002] 2062, Збірник міжнародних договорів ООН – UNTS – с. 81 і наступні). Шотландський суд засідав у Нідерландах до 2002 року.

49. Стаття 6 цієї Угоди, що має назву «Закон і повноваження на території розташування Шотландського суду», передбачає таке:

«1) Територія, на якій розташований Шотландський суд, перебуває під контролем і в розпорядженні Шотландського суду, як це передбачено цією Угодою.

2) Якщо цією Угодою не передбачено інше, на території, на якій розташований Шотландський суд, застосовуються закони та інші нормативно-правові акти держави перебування.

3) Шотландський суд уповноважений запроваджувати на території розташування Шотландського суду правила, що мають на меті встановлення в її межах умов, необхідних у всіх аспектах для повного виконання ним своїх функцій. Шотландський суд негайно інформує компетентні органи влади про запроваджені таким чином правила відповідно до цього пункту. На території розташування Шотландського суду жоден закон та інший нормативно-правовий акт держави перебування, який суперечить правилам Шотландського суду, не застосовується в тій частині, що суперечить його правилам.

4) У разі виникнення спору між Шотландським судом і державою перебування стосовно того, чи може те чи інше правило бути запроваджене Шотландським судом на підставі цієї статті або чи суперечить закон (чи інший нормативно-правовий акт) держави перебування тому чи іншому правилу Шотландського суду, запровадженому на підставі цієї статті, такий спір має бути негайно вирішений відповідно до процедури, передбаченої статтею 28 [тобто, шляхом переговорів і консультацій між Сторонами]. Допоки такий спір не буде вирішено, на території розташування Шотландського суду застосовуватиметься правило Шотландського суду, а закон чи інший нормативно-правовий акт держави перебування – у тій його частині, яка за твердженням Шотландського суду, суперечить його правилу – не застосовуватиметься».

50. З метою виконання цієї Угоди Сполучене Королівство видало в 1998 році указ № 2251 про проведення (згідно з мандатом ООН) засідань Вищого кримінального суду в Нідерландах (Statutory Instruments 1998, № 2251), у відповідній частині якого зазначено:

Свідки

«12.—(1) Свідки у Сполученому Королівстві, які підлягають виклику в судові засідання в цілях провадження, здійснюваного на підставі цього Указу, можуть бути викликані в судове засідання, що проводиться на території розташування суду.

2) Ордер на арешт свідка надає повноваження на перепровадження свідка до місця розташування Суду відповідно до домовленостей, укладених міністром з цього приводу.

3) Свідки, які перебувають за межами Сполученого Королівства, можуть бути викликані в судове засідання Вищого кримінального суду в Нідерландах у такому самому порядку, що й у засідання цього суду на території Шотландії, і, відповідно, посилання в підпункті “b” пункту 1 статті 2 (судові виклики і повідомлення, здійснювані Сполученим Королівством за кордоном) Закону про міжнародне співробітництво у кримінальному судочинстві (International Co-operation) Act 1990(6)) на суд у Сполученому Королівстві слід розуміти як таке, що означає також посилання на Вищий кримінальний суд, який засідає на підставі цього Указу в Нідерландах».

СКАРГИ

51. Заявник скаржився, посилаючись на пункт 1 статті 5 Конвенції, що подальше тримання його під вартою у слідчому ізоляторі Організації Об’єднаних Націй незаконне. Строк чинності постанови конголезьких органів влади про тримання його під вартою (якою б достатньою правовою підставою вона б не була для такого заходу) закінчився 2 липня 2007 року і не продовжувався. Міжнародний кримінальний суд не має правових підстав для тримання його під вартою після закінчення дачі ним показань. Органи влади Нідерландів ніколи навіть не заявляли про наявність у національному законодавстві Нідерландів положень, які б давали підстави для тримання заявника під вартою.

52. Заявник стверджував, що було порушено пункт 3 статті 5, оскільки – припускаючи, що тримання його під вартою є виправданим з точки зору підпункту «с» пункту 1 статті 5 Конвенції – йому не забезпечили розгляд справи судом упродовж розумного строку.

53. Заявник стверджував, що було порушено пункт 4 статті 5 Конвенції, оскільки Нідерланди відмовилися навіть розглянути можливість перевірки законності тримання його під вартою. Він також стверджував, що було порушено пункт 5 статті 5.

54. Нарешті, заявник стверджував, що було порушено і статтю 13 Конвенції, оскільки в національній правовій системі не передбачено ефективного засобу юридичного захисту, за допомогою якого він міг би оскаржити законність тримання його під вартою. Водночас в рамках Міжнародного кримінального суду немає процедури, в якій забезпечувалися б адекватні гарантії.

ЩОДО ПРАВА

І.ЧИ МАЄ ЗАЯВА БУТИ ВИЛУЧЕНА З РЕЄСТРУ СПРАВ СУДУ

55. За інформацією, наданою Суду Урядом, 4 вересня 2012 року заявник відкликав свою заяву про надання притулку. Це недвозначно означає відмову заявника від права домагатися від органів влади Нідерландів рішення про своє звільнення з-під варти. Суд не був повідомлений про це самим заявником (пункт 6 правила 47 Регламенту Суду), і заява до Суду не була ним відкликана. Таким чином, Суд опинився у стані певної невизначеності щодо того, чи бажає все-таки заявник, щоб Суд розглянув його справу по суті.

56. За цих обставин Суд має самостійно вирішити, чи слід йому вилучити цю заяву зі свого реєстру справ відповідно до пункту 1 статті 37 Конвенції, яка передбачає таке:

«1. Суд може на будь-якій стадії провадження у справі прийняти рішення про вилучення заяви з реєстру, якщо обставини дають підстави дійти висновку:

a) що заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву; або

b) що спір уже вирішено; або

c) що на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.

Проте Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, гарантованих Конвенцією та протоколами до неї».

57. Суд зазначає, однак, що ця заява порушує важливі питання щодо застосування статті 1 Конвенції. Зокрема, він зазначає, що заява зачіпає суттєво важливі аспекти функціонування міжнародних кримінальних судів, які знаходяться на території Договірних держав і наділені повноваженнями тримати осіб під вартою. Він вважає, що відповідь на питання, порушені цією заявою, необхідно дати терміново, враховуючи невизначеність, яка виникла у зв’язку з рішенням, винесеним суддею з тимчасових заходів 26 вересня 2012 року (див. пункт 38 вище).

58. Суд неодноразово зазначав, що його «рішення у справах, розпочатих за поданими до нього заявами, насправді служать не лише меті вирішення цих справ, але також, у більш загальному сенсі, меті роз’яснення, захисту та розвитку норм, встановлених Конвенцією, і таким чином сприяють дотриманню державами зобов’язань, які вони взяли на себе як Договірні Сторони» (див. рішення у справі Karner проти Австрії, № 40016/98, § 26, ECHR 2003‑IX). Беручи до уваги своє завдання «забезпечувати дотримання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї» (стаття 19 Конвенції), яке Суд виконує передусім шляхом надання засобу правового захисту конкретній особі, Суд зазначає, що його місія також полягає у вирішенні питань на засадах суспільного порядку і спільного інтересу та сприянні таким чином підвищенню загальних стандартів захисту прав людини і поширенню прецедентної практики із захисту прав людини серед всіх держав-учасниць Конвенції.

59. Отже, Суд вважає за недоцільне вилучати заяву зі свого реєстру справ (див., mutatis mutandis, рішення у справі Tyrer проти Сполученого Королівства від 25 квітня 1978 року, §§ 26-27, серія А, № 26, і згадане вище рішення у справі Karner).

II.СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 5 І 13 КОНВЕНЦІЇ

60. Заявник скаржився, що його незаконно утримують під вартою на території Нідерландів і що він позбавлений можливості домогтися свого звільнення. Він посилався на статті 5 і 13 Конвенції, у відповідних частинах яких передбачено таке:

Стаття 5

«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(...)

c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

(...)

f) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в’їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції.

(...)

3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту “c” пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з’явитися на судове засідання.

4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або тримання під вартою, має право ініціювати провадження, в ході якого суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.

5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання, здійсненого всупереч положенням цієї статті, має забезпечене правовою санкцією право на відшкодування».

Стаття 13

«Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження».

Юрисдикція

61. Стаття 1 Конвенції передбачає таке:

«Високі Договірні Сторони гарантують кожному хто, перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі I [цієї] Конвенції».

Як передбачено цією статтею, зобов’язання, взяте на себе Договірною державою обмежується «гарантуванням» (у французькому тексті – «reconnaоtre») зазначених прав і свобод особам, які перебувають під її «юрисдикцією». «Юрисдикція» за статтею 1 є граничним критерієм. Наявність факту здійснення юрисдикції є необхідною умовою для того, щоб Договірну державу можна було вважати такою, що несе відповідальність за дії або бездіяльність, які можна поставити їй у провину і які дають підстави для скарги про порушення прав і свобод, закріплених у Конвенції (див. нещодавно прийняті рішення у справах Hirsi Jamaa та інші проти Італії [ВП], № 27765/09, § 70, ECHR 2012, та Al-Jedda проти Сполученого Королівства [ВП], № 27021/08, § 74, ECHR 2011).

1. Аргумент заявника

62. Позиція заявника полягала саме у тому, що Нідерланди можуть і повинні здійснювати юрисдикцію щодо тримання його під вартою. Він наголосив, що органи влади Нідерландів вже визнали наявність у них юрисдикції для розгляду його заяви про надання притулку; при цьому він стверджував, що Нідерландам не можна надавати можливість свавільного вибору в – як він називає – «меню à la carte юрисдикцій».

63. Заявник утримується під вартою на території Нідерландів. Застосування законів Нідерландів на території розташування Міжнародного кримінального суду не виключається; навпаки, згідно зі статтею 8 Угоди про штаб-квартиру (див. пункт 41 вище) відправним пунктом є положення про їх застосовність. Положення Конвенції є нормами прямої дії у правовій системі Нідерландів з огляду на статті 93 і 94 Конституції Королівства Нідерландів (див. пункт 40 вище), і заявник таким чином підпадає під їхню дію в рамках юрисдикції ratione loci; вони, відповідно, мають переважну силу над положеннями статті 88 (імплементаційного) закону про Міжнародний кримінальний суд.

64. На відміну від заявника у справі Galić проти Нідерландів (ухвала, № 22617/07, ECHR 2009), заявник у справі, що розглядається, не скаржився на які-небудь дії або бездіяльність, що можуть бути поставлені у провину тому чи іншому міжнародному органу. Він послався на те, що Міжнародний кримінальний суд визнав, що вже не має законного права тримати його під вартою і що подальше тримання його під вартою здійснюється судом виключно в цілях триваючого в Нідерландах розгляду заяви про надання притулку. Саме через позицію Уряду Нідерландів заявника досі не було передано в їхнє розпорядження, оскільки Уряд надіслав Міжнародному кримінального суду вербальну ноту, в якій наполіг на продовженні тримання заявника під вартою на території розташування суду, навіть відмовившись обговорювати питання про передачу його в їхнє розпорядження, а також відмовившись втрутитися, щоб, діючи від імені заявника, припинити тримання його під вартою. Але це свідчить підтвердженням того, що подальше тримання його під вартою є прямим і недвозначним наслідком дій і бездіяльності, що можуть бути поставлені у провину Нідерландам.

65. Як альтернативний аргумент – на випадок, якщо Суд визнає, що тримання заявника під вартою здійснюється в рамках повноважень Міжнародного кримінального суду – заявник стверджував, що це не може бути підставою для звільнення Нідерландів від їхніх зобов’язань стосовно нього за Конвенцією.

66. Посилаючись на практику колишньої Європейської комісії з прав людини – зокрема, на її рішення у справі M. проти Німеччини (№ 13258/87, рішення Комісії від 9 лютого 1990 року, Decisions and Reports (DR) 64) та у справі Heinz проти держав-учасниць Європейської патентної конвенції у зв’язку з тим, що вони є Високими Договірними Сторонами Європейської конвенції з прав людини (тобто, проти Австрії, Бельгії, Данії, Франції, Німеччини, Греції, Ірландії, Італії, Ліхтенштейну, Люксембургу, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Іспанії, Швеції, Швейцарії та Сполученого Королівства) (№ 21090/92, рішення Комісії від 10 січня 1994 року, DR 76‑A) – і на практику Суду (а саме – на рішення у справах Matthews проти Сполученого Королівства [ВП], № 24833/94, ECHR 1999‑I, Waite та Kennedy проти Німеччини [ВП], № 26083/94, ECHR 1999‑I, і «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [GC], № 42527/98, ECHR 2001‑VIII), заявник стверджував, що рівень захисту прав людини, який забезпечується Міжнародним кримінальним судом, є недостатнім для його потреб, оскільки в міжнародних договорах і правилах, що регулюють діяльність Міжнародного кримінального суду, немає положень, які б регулювали його унікальну ситуацію з триманням під вартою. До того ж, рівень такого захисту є недостатнім навіть стосовно осіб, що є підозрюваними у справах, які розглядає Міжнародний кримінальний суд: рішення від 2 грудня 2009 року у справі Bemba (див. пункт 42 вище) чітко дає зрозуміти, що навіть умовне звільнення підозрюваного з-під варти неможливе в разі неможливості знайти державу, яка була б готова прийняти його і була б здатна забезпечити дотримання відповідних умов.

67. Отже, альтернативний аргумент заявника полягав у тому, що вже спростовано презумпцію, яку вперше було сформульовано в рішенні у справі Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi проти Ірландії ([ВП], № 45036/98, § 156, ECHR 2005‑VI) – а саме те, що за умови, якщо при вжитті державою заходів відповідно до її міжнародно-правових зобов’язань як члена певної міжнародної організації рівень забезпечення нею основоположних прав можна вважати, принаймні, еквівалентним гарантіям, передбаченим Конвенцією, тоді презюмується, що такі заходи відповідають вимогам Конвенції – і що у зв’язку з цим Нідерланди зобов’язані втрутитися.

2. Оцінка Суду

68. Аргумент заявника спирається на три тези, які Суд розгляне по черзі.

a) Територіальний принцип

69. Поняття «юрисдикції» – за змістом, який вкладається в нього у міжнародному публічному праві, а також у значенні статті 1 Конвенції – має передусім територіальний характер. Відповідальність за Конвенцією виникає, як правило, стосовно особи, яка перебуває «під юрисдикцією» Договірної держави, тобто, яка фізично присутня на її території. Але Суд вже визнав існування винятків з цього принципу. Зокрема, Суд визнав, що право на доступ до суду, закріплене в пункті 1 статті 6 Конвенції, може обмежуватися з огляду на дію загальновизнаних норм міжнародного публічного права про імунітет держави (див. рішення у справах: McElhinney проти Ірландії [ВП], № 31253/96, § 38, ECHR 2001‑XI; Al-Adsani проти Сполученого Королівства [ВП], № 35763/97, § 56, ECHR 2001‑XI; і Fogarty проти Сполученого Королівства [ВП], № 37112/97, § 38, ECHR 2001‑XI). Суд також визнав, що створення державами міжнародних організацій з метою здійснення або поглиблення співпраці між ними в певних сферах діяльності та наділення цих організацій певними повноваженнями та імунітетами може мати відповідні наслідки для захисту основоположних прав (див. рішення у справі Waite і Kennedy проти Німеччини [ВП], № 26083/94, § 67, ECHR 1999‑I).

70. У своїх рішеннях у справах Galić (згадане вище – у пункті 44) і Blagojević проти Нідерландів (№ 49032/07, § 44, від 9 червня 2009 року) Суд встановив, що не є самоочевидним те, що розгляд кримінальної справи породжує питання про відповідальність тієї держави за міжнародним публічним правом, на території якої цей розгляд здійснюється. Для прикладу він послався на статтю VII Угоди про статус сил НАТО, яка передбачає кримінальну юрисдикцію направляючої держави щодо військовослужбовців її збройних сил, які проходять службу на території приймаючої держави, а також на Шотландський суд у Нідерландах, який у період з 1998-го до 2002-го року проводив засідання на території Нідерландів, здійснюючи розгляд справи за законами Шотландії.

71. З огляду на викладене вище, Суд не міг визнати, що лише той факт, що МКТЮ та його приміщення знаходяться в Гаазі, є достатньою підставою для того, щоб оскаржувані порушення ставити у провину Королівству Нідерландів. Суд дійшов до такого висновку, взявши до уваги конкретний контекст питання, яке він мав вирішити. Суд наголосив, що справи Galić і Blagojević стосуються міжнародного суду, створеного Радою Безпеки Організації Об’єднаних Націй – міжнародною організацією, заснованою на засадах поваги до основоположних прав людини, і що, до того ж, основні правові положення, які визначають організацію суду та порядок його діяльності, спеціально сформульовані саме таким чином, щоб особам, які постали перед цим судом, забезпечувалися всі відповідні гарантії.

72. На думку Суду, неможливо уявити собі кримінальний суд (чи то національний, чи то міжнародний), який не має повноважень забезпечувати явку свідків обвинувачення або свідків захисту в разі виникнення такої необхідності. У зв’язку з цим суд неодмінно повинен мати й повноваження тримати їх під вартою – або в разі їхнього небажання давати свідчення, або в разі існування якихось інших підстав для тримання їх під вартою. Якщо йдеться про Угоду про статус сил НАТО, таке повноваження опосередковано випливає з її статті VII, яка надає направляючій державі екстериторіальні повноваження з притягнення до відповідальності та підтримання правопорядку (див. пункт 46 вище); для Міжнародного кримінального трибуналу у справах колишньої Югославії воно прямо передбачене правилом 90 bis його Правил процедури і доказування (див. пункт 45 вище), а для Шотландського суду у Нідерландах – статтею 12 указу 1998 року про проведення засідань Вищого кримінального суду в Нідерландах (згідно з мандатом ООН) (див. пункт 50 вище).

73. Заявника перепровадили до Нідерландів для допиту як свідка захисту у кримінальній справі, яку розглядав Міжнародний кримінальний суд. У своїй країні походження він тоді вже утримувався під вартою, а зараз він залишається під вартою в розпорядженні Міжнародного кримінального суду. Той факт, що заявник позбавлений свободи на території Нідерландів, сам по собі не є достатнім для порушення питань щодо законності тримання його під вартою в межах «юрисдикції» Нідерландів, оскільки цей вираз слід трактувати в контексті статті 1 Конвенції.

74. Але специфіка ситуації заявника полягає в тому, що тепер, коли він закінчив давати свідчення, вже немає законних підстав для подальшого тримання його під вартою. Утворений таким чином вакуум може бути усунений тільки за рахунок правової системи Нідерландів, в якій положення Конвенції є нормами прямої дії.

75. Суд вважає, що до тих пір, поки заявника не повернуть до Демократичної Республіки Конго або не передадуть органам влади Нідерландів на їхній запит, правовою підставою для тримання його під вартою залишатиметься відповідна домовленість, укладена між Міжнародним кримінальним судом і органами влади Демократичної Республіки Конго відповідно до пункту 7 статті 93 Статуту Міжнародного кримінального суду. Про це свідчить постанова Судової палати І від 1 вересня 2011 року та її рішення від 15 грудня 2011 року (див. пункти 23 і 24 вище), які дають зрозуміти, що Міжнародний кримінальний суд наразі чекає на момент, коли зникне причина, з якої заявник присутній на території розташування цього суду, і суд тоді зможе виконати своє зобов’язання за підпунктом “b” пункту 7 статті 93 свого Статуту з повернення заявника до Демократичної Республіки Конго. Отже, тут немає правового вакууму.

b) Стверджувана недостатність гарантій прав людини, забезпечуваних Міжнародним кримінальним судом

76. У згаданому вище рішенні у справі Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi (див. пункти 152-156 вище; див. також ухвалу у справі Cooperatieve Producentenorganisatie van de Nederlandse Kokkelvisserij U.A. проти Нідерландів, № 13645/05, ECHR 2009) Суд зазначив таке:

«152. З одного боку, Конвенція не забороняє Договірним Сторонам передавати суверенні повноваження тій чи іншій міжнародній (і, зокрема, наднаціональній) організації з метою здійснення співробітництва в певних сферах діяльності (див. рішення у справах [M. & Co. проти Федеративної Республіки Німеччини (№ 13258/87, рішення Комісії від 9 лютого 1990 року, Decisions and Reports (DR) 64, с. 138] і [Matthews проти Сполученого Королівства [ВП], № 24833/94, § 32, ECHR 1999-I]). Крім того, сама така організація, навіть будучи носієм переданих їй таких суверенних повноважень, не несе відповідальності за Конвенцією за провадження, здійснювані її органами, або за прийняті ними рішення, оскільки вона не є Договірною стороною цієї Конвенції (див. Confédération française démocratique du travail проти Європейських Спільнот, № 8030/77, рішення Комісії від 10 липня 1978 року, DR 13, с. 231; Dufay проти Європейських Спільнот, № 13539/88, рішення Комісії від 19 січня 1989 року, неопубліковане; а також згадані вище рішення у справах M. & Co., с. 144, та Matthews, § 32).

153. З іншого боку, вже було визнано, що Договірна держава несе відповідальність за статтею 1 Конвенції за всі дії і бездіяльність її органів, незалежно від того, чи є відповідний акт або бездіяльність наслідком національного законодавства чи наслідком необхідності дотримання міжнародно-правових зобов’язань. Стаття 1 не передбачає будь-якого розмежування залежно від виду норми чи заходу, про який йдеться, і не виключає будь-якої частини “юрисдикції” Договірної держави з критичного аналізу за Конвенцією (див. рішення у справі United Communist Party of Turkey та інші проти Туреччини від 30 січня 1998 року, Reports 1998-I, с. 17-18, § 29).

154. Узгоджуючи обидві ці позиції і визначаючи таким чином міру, якою заходи держави можуть бути виправдані посиланням на дотримання нею своїх зобов’язань, пов’язаних з її членством у міжнародній організації, якій вона передала частину свого суверенітету, Суд визнав, що повне звільнення Договірних держав від відповідальності за Конвенцією у сферах, яких торкається така передача, не відповідало б меті і предмету Конвенції; передбачені Конвенцією гарантії могли б тоді за бажанням обмежуватися чи виключатися, що, у свою чергу, призвело б до втрати нормами Конвенції свого імперативного характеру і негативно позначилося б на практиці застосування та ефективності відповідних гарантій (див. рішення у справі M. & Co., с. 145, та у справі [Waite і Kennedy проти Німеччини [ВП], № 26083/94, § 67, ECHR 1999‑I]). Держава вважається такою, що несе відповідальність за Конвенцією у зв’язку з міжнародними договірними зобов’язаннями, які вона взяла на себе після набрання Конвенцією чинності стосовно неї (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Matthews, §§ 29 і 32-34, та рішення у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» (Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany) [ВП], № 42527/98, § 47, ECHR 2001-VIII).

155. На думку Суду, заходи, вжиті державою з метою дотримання таких міжнародно-правових зобов’язань, є правомірними лише за умови, якщо відповідна організація вважається такою, що забезпечує захист основоположних прав – коли йдеться як про передбачені матеріально-правові гарантії, так і механізми контролю їх дотримання – на рівні, який можна вважати, принаймні, еквівалентним гарантіям, передбаченим Конвенцією (див. у згаданому вище рішенні у справі M. & Co., с. 145, підхід, з яким погодилися сторони у справі і Європейська комісія). Під “еквівалентним” рівнем Суд має на увазі “зіставний” рівень; вимога від організації забезпечувати “ідентичний” рівень захисту може суперечити відповідним інтересам міжнародного співробітництва (...) Однак будь-яка констатація такої еквівалентності не може бути остаточною і піддається перевірці з урахуванням тих чи інших відповідних змін у сфері захисту основоположних прав.

156. Якщо визнається, що організація забезпечує такий еквівалентний захист, тоді презюмується, що держава не відступила від вимог Конвенції, коли лише виконала свої правові зобов’язання, пов’язані з її членством у цій організації.

Однак будь-яка така презумпція може бути спростована, якщо за обставин конкретної справи визнається, що захист прав за Конвенцією є явно недостатнім. У таких випадках, роль Конвенції як “конституційного інструменту європейського публічного порядку” у сфері прав людини переважує відповідний інтерес міжнародного співробітництва (див. рішення у справі Loizidou проти Туреччини (попередні заперечення) від 23 березня 1995 року, серія A, № 310, с. 27-28, § 75)».

77. Позиція заявника полягає саме у тому, що в ситуації з триманням його під вартою захист його основоположних прав не забезпечується належним чином.

78. Суд, як і Відділення адміністративної юрисдикції Державної ради, вже встановив, що тримання заявника під вартою здійснюється на підставі положень міжнародного права, які регулюють діяльність Міжнародного кримінального суду і мають обов’язкову силу також для Нідерландів.

79. Суд зауважує, що згідно з правилами 87 і 88 Правил процедури і доказування Міжнародний кримінальний суд має повноваження розпорядитися про вжиття заходів із захисту свідків або інших спеціальних заходів, спрямованих на запобігання порушень їхніх основоположних прав. Суд              звертає увагу на те, що рішення Судової палати від 4 липня 2011 року, по суті, свідчить про застосування нею таких повноважень (див. пункт 18 вище).

80. Не може мати вирішальне значення те, що рішення, винесені Судовою палатою при застосуванні нею зазначених повноважень, не обов’язково – як це, очевидно, вважає заявник – призведуть до його звільнення з-під варти органами влади Демократичної Республіки Конго. Конвенція не покладає на державу, яка погодилася розмістити на своїй території міжнародний кримінальний суд, обов’язок перевірки законності заходів з позбавлення свободи, застосовуваних на підставі домовленостей, законно укладених між таким судом і державами, які не є учасницями його установчого документа.

c) Визнання Нідерландами наявності у них юрисдикції для розгляду заяви заявника про надання притулку

81. Згідно з усталеною практикою Суду Договірні держави мають право регулювати питання в’їзду, проживання та видворення іноземців відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права та за умови дотримання своїх зобов’язань за міжнародними договорами, у тому числі за Конвенцією (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі Abdulaziz, Cabales та Balkandali проти Сполученого Королівства від 28 травня 1985 року, § 67, серія A, № 94; рішення у справі Boujlifa проти Франції від 21 жовтня 1997 року, § 42, Reports of Judgments and Decisions 1997-VI; згадане вище рішення у справі Hirsi Jamaa та інших, § 113; і рішення у справі Kurić та інші проти Словенії [ВП], № 26828/06, § 355, від 26 червня 2012 року). Суд також зазначає, що право на політичний притулок не закріплене ані в Конвенції, ані у протоколах до неї (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі Vilvarajah та інші проти Сполученого Королівства від 30 жовтня 1991 року, § 102, серія A, № 215; рішення у справі Chahal проти Сполученого Королівства від 15 листопада 1996 року, § 73, Reports 1996‑V; і згадане вище рішення у справі Hirsi Jamaa та інших). Крім того, Конвенція не гарантує, як таке, право на в’їзд, проживання або перебування в тій чи іншій державі особам, які не є її громадянами (див., серед останніх прецедентів, ухвалу у справі Kane проти Кіпру, № 33655/06, від 13 вересня 2011 року; ухвалу у справі H. проти Нідерландів, № 37833/10, від 18 жовтня 2011 року; і згадане вище рішенні у справі Kurić та інших.). Нарешті, жодна держава, у принципі, не зобов’язана дозволяти іноземним громадянам чекати на результати імміграційної процедури на її території (див., mutatis mutandis, рішення у справі Nsona проти Нідерландів від 28 листопада 1996 року, § 93, Reports 1996‑V; ухвалу у справі Chandra та інші проти Нідерландів від 25 серпня 1999 року, № 53102/99; ухвалу у справі Benamar та інші проти Нідерландів від 5 квітня 2005 року, № 43786/04; і ухвалу у справі Haydarie та інші проти Нідерландів від 20 жовтня 2005 року, № 8876/05).

82. Аргумент заявника полягає в тому, що, оскільки Нідерланди погодилися розглянути його заяву про надання притулку, це неминуче означає, що Нідерланди взяли на себе й завдання перевірити законність тримання його під вартою на території розташування Міжнародного кримінального суду та розпорядитися про його звільнення на своїй, як презюмується, території у разі констатації незаконності тримання його під вартою.

83. Керуючись наведеною вище прецедентною практикою, Суд, зі свого боку, не бачить тут такого зв’язку.

d) Висновок

84. Отже, ця заява несумісна ratione personae з положеннями Конвенції у значенні підпункту «а» пункту 3 статті 35 і має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35.

На цих підставах Суд одноголосно:

оголошує заяву неприйнятною.

Santiago QuesadaJosep Casadevall
СекретарГолова

© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 р.

Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду, і Суд також не несе відповідальності за його якість. Переклад можна завантажити з електронної бази рішень (HUDOC) Європейського Суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази, в якій його розміщено з дозволу Суду. Копіювання тексту перекладу допускається в некомерційних цілях за умови наведення повної назви справи, разом із вищенаведеним повідомленням про авторські права та посиланням на Цільовий фонд «Права людини». З питань, пов’язаних з наміром використати ту чи іншу частину цього перекладу в комерційних цілях, прохання звертатися за адресою publishing@.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.

The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.

Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante: publishing@

 

Full & Egal Universal Law Academy