Cправа “Гайдук та інші проти України”(Gayduk and Others v. Ukraine)
В ухвалі від 2 липня 2002 року Суд визнав справу “Гайдук та інші проти Ураїни” неприйнятною.Обставини справи
Усі заявники є громадянами України і проживають в Україні. Вони є вкладниками Ощадного банку України, який до 1992 року становив складову частину Ощадного банку СРСР. За винятком окремих осіб, більшість заявників відкрили рахунки упродовж 80-х років минулого століття. У відповідних договорах банківського вкладу чітко вказувалося, що “держава гарантує видачу вкладу за першою вимогою вкладника”. У цих договорах не передбачалась можливість обмеження зазначеного зобов’язання держави. Внаслідок стрімкої інфляції упродовж початку 90-х років вклади заявників істотно знецінилися у вартості.
21 листопада 1996 року Верховна Рада України прийняла Закон № 537/96 “Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України” (далі – Закон № 537/96). Відповідно до ст. 3 Закону № 537/96 вклади заявників були проіндексовані у співвідношенні 1 карбованець заощаджень на 1,05 гривні за станом на 1 жовтня 1996 року. У статті 7 цього Закону було передбачено, що проіндексовані заощадження повертаються поетапно, залежно від віку вкладника, суми вкладу та інших обставин. Перелік груп вкладників і черговість виплат проіндексованих грошових заощаджень, а також обсяг виплат встановлюється Кабінетом Міністрів України (далі - КМУ) кожного року на наступний календарний рік.
Відповідно до чинної на час розгляду справи постанови КМУ із зазначеного питання право на отримання суми у розмірі 48 гривень (приблизно 10 євро) надавалось особам у віці 80-ти років і старше. Також у зазначеній постанові передбачалось, що у разі смерті вкладника отримати частину вкладу у розмірі 150 гривень мають право особи, які візьмуть на себе організацію поховання померлого.
Наприкінці 90-х років заявники почали звертатися зі судовими позовами до Ощадного банку України щодо виплати їм проіндексованого вкладу у повному обсязі або принаймні його частини. У справах одних заявників позови не були задоволені вже на рівні суду першої інстанції. У справах інших заявників зазначені вимоги не були визнані апеляційними судами. У більшості випадках підставою відмови у задовленні позову суди визнавали відсутність у заявників права на отримання компенсації знеціненої вартості їх вкладів відповідно до Закону № 537/96 через недосягнення віку. Стосовно ж тих заявників, які досягли вісімдесятирічного віку, то національні суди у своїх рішеннях зазначали, що такі заявники мають право на отримання лише 48 гривень, виплата яких відповідною постановою КМУ, але, згідно з чинним законодавством, не мають права на отримання повної вартості компенсаційного вкладу.
Розгляд справ окремих заявників у порядку нагляду також не призвів до бажаного ними результату.Зміст ухвали
Суд нагадав, що ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, яка гарантує право власності, містить три різні правила (rules). Перша норма, яка має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном і міститься у першій частині зазначеної статті. Друга норма передбачає можливість позбавлення власника його майна та встановлює підстави обмеження права володіння цим майном, і вона також викладена у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Третя норма, яка міститься у другій частині цієї статті, визнає право держав щодо здійснення ними контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів. Проте ці три норми не розмежовані чітко у тексті зазначеної статті. Друга й третя норми, які передбачають можливість обмеження, у конкретних випадках, права особи мирно володіти своїм майном, повинні тлумачитися у світлі загального принципу, викладеного у першій нормі.
Суд нагадав, що відповідно до прецедентної практики конвенційних органів “майном” у сенсі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції можна вважати “реальне майно” або активи, зокрема вимоги, які грунтуються на “законному сподіванні” отримати ефективну можливість реалізувати право власності на майно.
Втім, ст. 1 Першого протоколу не гарантує жодного права на набуття власності на майно. Отож, ця стаття не покладає на держави загального обов’язку зберігати купівельну вартість сум, депонованих на банківських рахунках, шляхом здійснення їх систематичної індексації (див., наприклад, ухвали Суду у справах “Рудзинська проти Польщі” (Rudzinska v. Poland), № 45223/99 та “Ікс проти Німеччини” (X v. Germany), № 8724/79).
Суд зауважив, що скарги заявників стосуються двох рахунків, засвідчених у їх ощадних книжках. Перший – це суми первинних вкладів, тобто ті суми, які були передані Ощадному банку на зберігання, незалежно від того, якою є їх реальна вартість нині; другий же – це суми, які фінансуються з Державного бюджету і виплачуються державою згідно зі схемою індексації вкладів, закріпленою у Законі № 537/96. Втім, основною метою скарг заявників є отримання саме проіндексованих сум.
Стосовно сум первинних вкладів Суд визнає, що вони безперечно становлять “майно” заявників у сенсі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У зв’язку з цим Суд зауважив, що у заявників є можливість зняти відповідні суми з нарахованими на них відсотками. Однак матеріали справи не свідчили про те, що будь-хто із заявників мав намір реалізувати це право. Навпаки, окремі заявники стверджували, що вони не потребують повернення первинних вкладів, наголошуючи на тому, що основною їх метою є отримання власне проіндексованих сум. Тому Суд, посилаючись на ч. 4 ст. 35 Конвенції, вирішив відхилити скарги заявників у тій частині, в якій вони стосуються виплати первинного вкладу, зазначивши, що стосовно цих вимог заявники не можуть вважатися потерпілими у сенсі ст. 34 Конвенції.
Що ж до сум, які відображають розмір вже проіндексованих вкладів і про які йдеться у Законі № 537/96, Суд зазначив, що їх доступність залежить від стану наповнення державної казни, а отже, така доступність є предметом певних обмежень. Отож, позови, ініційовані заявниками на національному рівні щодо виплати цих сум, не стосуються “реального майна”, яке належить заявникам у сенсі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. У зв’язку з цим Суд нагадав, що право на індексацію заощаджень як таке не гарантується ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Відтак, відповідна стаття не підлягає застосуванню у цій справі. Тому Суд постановив, що оскільки скарга заявників є несумісною з положеннями Конвенції за матеріальною підставою у сенсі ч. 3 ст. 35 Конвенції, тобто є несумісною ratione materiae, вона має бути визнана неприйнятною відповідно до ч. 4 ст. 35 Конвенції.
Реферативний переклад з англійської мови та опрацювання рішення здійснено у Львівській лабораторії прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України М.Ю. Пришляк та П.М. Рабіновичем.
Full & Egal Universal Law Academy