K.K. v. UKRAINE - [Ukrainian Translation] by the Ministry of Justice of Ukraine

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ

СПРАВА «К.К. ПРОТИ УКРАЇНИ»

(CASE OF K.K. v. UKRAINE)

(Заява № 79412/17)

РІШЕННЯ
 

СТРАСБУРГ

07 листопада 2024 року

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі «К.К. проти України»

Європейський суд з прав людини (П’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

 Ладо Чантурія (Lado Chanturia), Голова,

 Микола Гнатовський (Mykola Gnatovskyy),

 Уна Ні Райферті (Úna Ní Raifeartaigh), судді,

та Мартіна Келлер (Martina Keller), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 79412/17), яку 07 листопада 2017 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянка України, пані К.К. (далі – заявниця), 1986 року народження, яка проживає у м. Анкені, США, і яку представляли пан М.О. Тарахкало, пані В. Лебідь та пані А. Козьменко, юристи, які практикують у м. Київ;

рішення повідомити про заяву Уряд України (далі – Уряд), який представляла його Уповноважений, пані М. Сокоренко з Міністерства юстиції;

зауваження сторін;

після обговорення за зачиненими дверима 10 жовтня 2024 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

ПРЕДМЕТ СПРАВИ

1.  Справа стосується, як стверджувалося, незаконного тримання і примусового лікування заявниці в психіатричній лікарні та подальшого непроведення національними органами влади розслідування цих подій. Заявниця посилалася на статті 3, 8 і 13 Конвенції.

2.  09 червня 2013 року внаслідок того, що в медичних документах описано як напад галюцинацій, заявницю доставили каретою швидкої медичної допомоги до психіатричної лікарні у селі Степанівка Херсонської області, де вона скаржилася на тривогу та демонструвала сплутаність мислення. Хоча медична документація свідчить, що заявниця не вважала себе хворою, її госпіталізували до лікарні на підставі документа, в якому було зафіксовано її усвідомлену згоду. Однак пізніше вона оскаржила справжність свого підпису на формі згоди, припустивши, що підпис підробив її тодішній чоловік.

3.  Під час перебування у лікарні заявниці діагностували гострий поліморфний психотичний розлад із симптомами шизофренії. Їй кололи нейролептики, а також її неодноразово прив’язували до ліжка для стримування. Згідно з її медичною карткою, персонал лікарні застосовував обмеження, коли заявниця хотіла «кудись піти без причини», не виконувала команди або дратувалася.

4.  Заявниця стверджувала, що під час лікування їй не давали доступу до ванної кімнати, не дозволяли гуляти на свіжому повітрі, піддавали дії постійного освітлення в нічний час, змушували виконувати обов’язки прибиральниці та доглядати за іншими пацієнтами, не дозволяли вдягати чистий одяг або спідню білизну, а також забороняли зустрічі з членами її родини.

5.  22 червня 2013 року мати заявниці поскаржилася до міліції на незаконне тримання заявниці у лікарні. Того ж дня заявницю виписали з лікарні за її письмовим зверненням і письмовим зверненням її матері, причому обидві зазначили, що не мали скарг.

6.  У період з 18 до 29 вересня 2014 року заявниця добровільно пройшла стаціонарне психіатричне обстеження у Вінницькій обласній психіатричній лікарні, яке встановило, що вона не страждала на жодні психічні розлади.

7.  У 2014 році заявниця подала декілька скарг до різних органів державної влади, у тому числі до прокуратури, щодо, inter alia, її госпіталізації та жорстокого поводження в лікарні, у яких вона також стверджувала про існування змови між персоналом лікарні та її тодішнім чоловіком, який хотів домогтися визнання її недієздатною. За жодною з цих скарг не було порушено кримінальне провадження.

8.  У березні 2016 року заявниця подала заяву про незаконне тримання та жорстоке поводження в психіатричній лікарні. 24 червня 2016 року працівники поліції порушили кримінальне провадження за статтею 151 Кримінального кодексу України («незаконне поміщення в психіатричний заклад»). Жодного кримінального провадження за твердженнями заявниці про жорстоке поводження порушено не було.

9.  Під час розслідування заявниця активно підтримувала розгляд справи та надавала додаткові докази, у тому числі протокол судового засідання, де її тодішній чоловік, як стверджується, визнав, що він підписав форму згоди на госпіталізацію від її імені. Ніщо не свідчить, що цей протокол розглядався органами державної влади.

10.  Розслідування двічі закривалося та відновлювалося[1]. Ухвалою від 16 листопада 2020 року Херсонський апеляційний суд у відповідь на скаргу заявниці встановив, що розслідування було неефективним, а органи досудового розслідування не здійснили перевірку тверджень заявниці.

11.  Згідно з твердженнями Уряду після окупації м. Херсон Російською Федерацією матеріали справи були втрачені, і вони не підлягали відновленню на підставі записів. Розслідування усе ще триває.

ВІДПОВІДНА НОРМАТИВНО-ПРАВОВА БАЗА

12.  Згідно із Законом України «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 року у редакції, чинній на момент подій, особи, які страждали на психічний розлад, могли бути примусово госпіталізовані, якщо їхнє лікування було можливе лише в стаціонарних умовах психіатричної установи та при встановленні тяжкого психічного розладу, внаслідок чого вони вчиняли або виявляли реальні наміри вчинити дії, що являють собою безпосередню небезпеку для них самих або оточуючих; або якщо вони були неспроможні самостійно задовольняти свої основні життєві потреби. Такі особи мали підлягати обов’язковому огляду комісією лікарів-психіатрів протягом перших двадцяти чотирьох годин, а психіатричний заклад мав звернутися до суду із заявою про примусову госпіталізацію.

оцінка суду

13.  Посилаючись на статті 3, 8 і 13 Конвенції, заявниця скаржилася, що її примусове поміщення та тримання в психіатричній лікарні були незаконними, і там вона зазнала жорстокого поводження. Вона також скаржилася, що розслідування її скарг було неефективним і невиправдано тривалим.

14.  Суд, якому належить провідна роль щодо здійснення юридичної кваліфікації фактів справи, вважає, що скарги заявниці слід розглядати за статтею 3 і пунктом 1 статті 5 Конвенції. Оскільки скарги заявниці, головним чином, стосуються її стверджуваного незаконного поміщення та тримання в психіатричній лікарні, Суд вважає за доцільне спочатку розглянути це питання за пунктом 1 статті 5 Конвенції.

15.  У своїх зауваженнях від 17 липня 2023 року, поданих у відповідь на зауваження Уряду, заявниця вперше поскаржилася, що під час стаціонарного лікування її лікуючий лікар також сексуально домагався її.

16.  Суд зазначає, що ця нова скарга не є уточненням або роз’ясненням первинних скарг заявниці, щодо яких сторони надали коментарі. Отже, він вважає, що наразі недоцільно розглядати ці питання в контексті цієї справи (див. рішення у справі «Корнейкова та Корнейков проти України» (Korneykova and Korneykov v. Ukraine), заява № 56660/12, пункти 95 і 96, від 24 березня 2016 року).

17.  Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, оскільки вона могла подати цивільний позов проти адміністрації лікарні або щодо відшкодування шкоди, або щодо визнання їхніх дій незаконними.

18.  Заявниця не погодилася, стверджуючи, що вона скористалася кримінально-правовим засобом юридичного захисту, який вбачався найефективнішим у її справі, а також, що провадження про відшкодування шкоди не могло надати належне відшкодування.

19.  Суд повторює, що від заявника, який вичерпав очевидно ефективні та достатні засоби юридичного захисту, не можна вимагати спроб скористатися іншими засобами, які є доступними, але ймовірно не більш успішними (див. рішення у справі «Т.В. проти Мальти» [ВП] (T.W. v. Malta) [GC], заява № 25644/94, пункт 34, від 29 квітня 1999 року). Заявниця у цій справі вимагала порушення кримінального провадження щодо персоналу лікарні, відповідального за незаконне поміщення її до психіатричної лікарні. Вона не стверджувала під час провадження на національному рівні, що її госпіталізація була випадком неналежного виконання професійних обов’язків медичними працівниками, а радше, що це було результатом протиправної поведінки медичного персоналу, який умисно позбавив її свободи на підставі сфальсифікованої форми згоди (див. пункт 9). За цих обставин кримінальне провадження обґрунтовано вбачалося кращим засобом для заявниці, оскільки воно дозволяло органам досудового розслідування зібрати докази, необхідні для розгляду її справи. Таким чином, ініціювання заявницею кримінального провадження не вбачається безпідставним, і їй не можна дорікнути, що вона вирішила дотримуватися такого порядку дій. Отже, заперечення Уряду має бути відхилено.

20.  Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

21.  Заявниця стверджувала, що її госпіталізація до психіатричної лікарні та подальше тримання там протягом тринадцяти днів не підпадали під допустимі підстави для позбавлення свободи за пунктом 1 статті 5 Конвенції.

22.  Уряд заперечував проти твердження про застосовність пункту 1 статті 5 Конвенції до скарги заявниці, стверджуючи, що її госпіталізація та перебування в психіатричній лікарні були добровільними.

23.  Суд вважає за необхідне насамперед визначити, чи становила госпіталізація заявниці на тринадцять днів позбавлення свободи у розумінні пункту 1 статті 5 Конвенції.

24.  Згідно з практикою Суду, якщо йдеться про тримання чи поміщення до закладу з психіатричних причин, поняття позбавлення свободи повинно містити об’єктивний і суб’єктивний елемент (див. рішення у справах «Станєв проти Болгарії» [ВП] (Stanev v. Bulgaria) [GC], заява № 36760/06, пункти 115 – 120, ЄСПЛ 2012; «Сторк проти Німеччини» (Storck v. Germany), заява № 61603/00, пункти 71 – 76, ЄСПЛ 2005-V). У цій справі Суд зауважує стосовно об’єктивного елемента, що медичний персонал здійснював повний і ефективний контроль за лікуванням заявниці, її доглядом і проживанням під час її перебування в лікарні (див. рішення у справі «Атудорей проти Румунії» (Atudorei v. Romania), заява № 50131/08, пункт 129, від 16 вересня 2014 року). Стосовно суб’єктивного елемента, то, окрім оскаржуваної форми згоди (див. пункт 2), ніщо не свідчить, що перебування заявниці в лікарні було добровільним чи вона могла вільно залишити лікарню в будь-який час (див. рішення у справах «Афтаначе проти Румунії» (Aftanache v. Romania), заява № 999/19, пункт 81, від 26 травня 2020 року та «Кагановський проти України» (Kaganovskyy v. Ukraine), заява № 2809/18, пункт 85, від 15 вересня 2022 року). Суд надає значної ваги беззаперечному елементу примусу у медичних документах, зокрема задокументованому застосуванню фізичного обмеження, коли заявниця намагалася залишити лікарню (див. пункт 3). Також вбачається, що заявницю виписали лише після втручання її матері та звернення до міліції (див. пункт 5). За цих обставин її перебування в лікарні не могло вважатися добровільним, тому воно становило позбавлення свободи, що підпадає під сферу дії пункту 1 статті 5 Конвенції. Отже, це положення застосовується у цій справі.

25.  Уряд не навів допустимого виправдання для позбавлення заявниці свободи. Оскільки це відбулося в контексті стверджуваного психічного розладу заявниці, Суд розгляне, чи було тримання її під вартою у цій справі виправданим відповідно до підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції.

26.  Відповідні загальні принципи щодо позбавлення свободи психічнохворих осіб відповідно до підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції наведені в рішенні у справі «Ілнсехер проти Німеччини» [ВП] (Ilnseher v. Germany) [GC], заяви № 10211/12 і № 27505/14, пункти 127 – 134, від 04 грудня 2018 року). Законність тримання під вартою для цілей підпункту «е» пункту 1 статті 5 Конвенції передбачає відповідність як національному законодавству, так і меті обмежень, дозволених підпунктом «е» пункту 1 статті 5 Конвенції (див., inter alia, рішення у справі «Вінтерверп проти Нідерландів» (Winterwerp v. the Netherlands), від 24 жовтня 1979 року, пункт 39, Серія A № 33).

27.  Повертаючись до обставин цієї справи Суд, посилаючись на відповідні положення законодавства (див. пункт 12), не може не зазначити, що порядок примусового лікування на національному рівні був повністю проігнорований: не було проведено ані огляду комісією лікарів-психіатрів, ані ухвалено судове рішення, яким було санкціоновано госпіталізацію заявниці.

28.  Крім того, Уряд достовірно не довів, що заявниця була психічнохворою до моменту її госпіталізації. Хоча наявні документи свідчать, що заявниця демонструвала певні ознаки психічної нестабільності в день її госпіталізації до лікарні, Уряд не стверджував, що заявниця становила небезпеку для себе чи будь-якої іншої особи, а тому її психічний стан був таким чи такого ступеня, що вимагав примусового тримання (див. рішення у справі «X. проти Росії» (X v. Russia), заява № 3150/15, пункти 42 – 44, від 20 лютого 2018 року). До того ж психіатричне обстеження, проведене через рік, показало, що вона не страждала на жодні психічні розлади (див. пункт 6).

29.  У контексті наведеного Суд вважає, що тримання заявниці в психіатричній лікарні не підпадало під умови підпункту «e» пункту 1 статті 5 Конвенції, а тому воно було незаконним. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції.

30.  На підставі аналогічних аргументів, що були наведені у зв’язку зі скаргою за статтею 5 Конвенції, Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала наявні національні засоби юридичного захисту (див. пункт 17).

31.  Суд вже розглянув і відхилив заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункт 19). Суд вважає, що ці заперечення також слід відхилити у частині стосовно скарг заявниці за статтею 3 Конвенції. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту «а» пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

32.  Заявниця скаржилася, що її примусове лікування в психіатричній лікарні та дії персоналу лікарні (див. пункти 3 і 4) становили порушення статті 3 Конвенції, а також, що належного розслідування її скарг у зв’язку з цим проведено не було.

33.  Уряд заперечив проти цих аргументів, стверджуючи, що заявниця не навела жодних доказів, що стверджуване жорстоке поводження досягло мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під сферу дії статті 3 Конвенції. Уряд не зміг надати більше інформації щодо суті матеріального аспекту скарги заявниці, оскільки документи з її кримінального провадження були втрачені. Стосовно процесуального аспекту, то розслідування її скарги на жорстоке поводження було ретельним.

34.  Суд вважає за доцільне спочатку розглянути, чи провели органи державної влади належним чином розслідування скарг заявниці на жорстоке поводження. Суд зауважує, що, попри конкретні клопотання заявниці, національні органи влади ніколи не проводили розслідування її тверджень про жорстоке поводження (див. пункт 8). Незважаючи на початкову затримку у зверненні заявниці до органів державної влади (див. пункт 7), на думку Суду, це не мало б мати істотного впливу на результат розслідування, враховуючи велику кількість наявних задокументованих доказів примусового психіатричного лікування заявниці та застосування фізичних обмежень. Суд також не вбачає підстав відходити від висновків національного суду, який визнав, що розслідування тверджень заявниці не вказувало на серйозні зусилля встановити відповідні факти (див. пункт 10). Крім того, кримінальне провадження за скаргами заявниці двічі закривалося, а потім відновлювалося за скаргами заявниці (див. пункт 10). Такі неодноразові закриття в межах одного провадження виявляють серйозний процесуальний недолік (див., наприклад, рішення у справі «Спінов проти України» (Spinov v. Ukraine), заява № 34331/03, пункт 56, від 27 листопада 2008 року). Очевидно, що від призначеного у цій справі нового розслідування навряд чи можна очікувати результативності з огляду на втрату матеріалів справи. Тому розслідування не можна вважати ефективним.

35.  Повертаючись до матеріального аспекту статті 3 Конвенції, Суд повторює, що загальні принципи щодо примусового медичного втручання та лікування в психіатричному закладі, а також застосування заходів фізичного обмеження, були узагальнені в рішеннях у справах «Горобет проти Молдови» (Gorobet v. Moldova), заява № 30951/10, пункти 49 – 51, від 11 жовтня 2011 року) та «М.С. проти Хорватії (№ 2)», (M.S. v. Croatia (no. 2)), заява № 75450/12, пункти 103 – 105, від 19 лютого 2015 року).

36.  Хоча заявниця у цій справі спочатку письмово зазначила, що не мала скарг на лікарню (див. пункт 5), сторони не заперечують і це підтверджено наявними документами, що під час тримання заявниці в психіатричній лікарні їй давали нейролептики, і піддавали фізичним обмеженням. Беручи до уваги свої попередні висновки (див. пункт 28), Суд вважає, що існування будь-якої медичної необхідності у застосуванні до заявниці примусового психіатричного лікування доведено не було. Уряд не надав доказів протилежного (див. рішення у справі «Баталіни проти Росії» (Bataliny v. Russia), заява № 10060/07, пункти 88 – 90, від 23 липня 2015 року). Стосовно застосування фізичного обмеження Суд зауважує, що медичні документи заявниці не містять жодних доказів, що заявниця становила небезпеку для себе чи інших осіб, або що такі заходи застосовувалися у відповідь на спробу напасти на когось. Натомість обставини свідчать, що фізичне обмеження застосовувалося до заявниці з єдиною метою – обмеження її свободи пересування. Таким чином, Суд доходить висновку, що Уряд не довів, що застосування фізичного обмеження до заявниці було необхідним і пропорційним у таких обставинах (див. згадане рішення у справі «М.С. проти Хорватії (№ 2)» (M.S. v. Croatia (no. 2)), пункти 106 – 110).

37.  На думку Суду, таке незаконне та свавільне поводження перевищувало поріг суворості, необхідний для застосування статті 3 Конвенції, і могло щонайменше викликати у заявниці почуття страху, страждання та неповноцінності. Тому Суд вважає, що заявницю було піддано поводженню, яке суперечило статті 3 Конвенції. У контексті цього висновку Суд вважає, що немає потреби розглядати інші скарги заявниці (див. пункт 4), які також можуть мати значення для оцінки за статтею 3 Конвенції.

38.  У контексті наведеного Суд доходить висновку, що було порушено матеріальний та процесуальний аспекти статті 3 Конвенції.

ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

39.  Заявниця вимагала 230 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та 5 925 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді.

40.  Уряд заперечив проти цих вимог.

41.  Суд присуджує заявниці 16 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці.

42.  Беручи до уваги наявні у нього документи, Суд вважає за розумне присудити 4 500 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок її представника, пана М. Тарахкала.

ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО

(a)  упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявниці такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)  16 000 (шістнадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ii)  4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок представника заявниці, пана М. Тарахкала;

(b)  із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 07 листопада 2024 року відповідно до пунктів 2 і 3 Правила 77 Регламенту Суду.

Мартіна Келлер

(Martina Keller)

Заступник Секретаря

Ладо Чантурія

(Lado Chanturia)

Голова

[1] 30 вересня 2016 року прокурором у зв’язку з відсутністю в діянні складу кримінального правопорушення та 25 червня 2020 року Херсонським міським судом у зв’язку зі закінченням строків давності та невстановленням особи правопорушника.