© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012. Цей переклад було замовлено за підтримки Довірчого фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обовʼязковим для Суду. Для докладної інформації розгляньте вказівку щодо авторського права в кінці цього документа.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012. La présente traduction a été effectuée avec la soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
ПЕРША СЕКЦІЯ
УХВАЛА
ПРО ПРИЙНЯТНІСТЬ
Заяви № 25551/05
поданої Володимиром Петровичем КОРОЛЬОВИМ,
проти Росії
Європейський суд з прав людини (перша секція) 1 липня 2010 року засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Крістос Розакіс (Christos Rozakis), Голова,
Анатолій Ковлер (Anatoly Kovler),
Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner),
Дін Шпільман (Dean Spielmann),
Сверр Ерік Джебенс (Sverre Erik Jebens),
Джоржіо Малінверні (Giorgio Malinverni),
Джорж Ніколо (George Nicolaou), судді,
та Сорен Нільсен (Søren Nielsen), Секретар секції,
Розглянувши вище зазначену заяву, подану 27 липня 2004 року,
Провівши нараду, постановляють:
ФАКТИ
Заявник, пан Володимир Петрович Корольов, є громадянином Росії, який народився у 1954 році, і проживає у м. Оренбург, Російська Федерація.
Обставини справи
Факти у справі, подані заявником, можна викласти таким чином.
Заявник звернувся зі скаргою на дії Начальника паспортно-візового управління Головного управління внутрішніх справ щодо відмови у доступі до документів, що стосувалися затримки видачі йому нового закордонного паспорта.
25 вересня 2001 року Верх-Ісетський районний суд м. Єкатеринбурга відхилив скаргу заявника. 13 листопада 2001 року Свердловський обласний суд скасував рішення у апеляційному порядку і направив справу на новий розгляд до районного суду.
6 квітня 2002 року районний суд задовольнив скаргу заявника, зобов’язавши начальника паспортно-візового управління надати заявнику доступ до усіх документів і матеріалів, що стосуються видачі йому паспорта. Цей суд також ухвалив, що паспортно-візове управління має сплатити заявнику 22.5 російських рублів як відшкодування судових витрат.
4 липня 2002 року це рішення було підтримано в апеляційному порядку, і воно набуло законної сили.
Зі справи не зрозуміло, чи орган-відповідач виконав рішення суду у частині доступу заявника до його справи та коли. Усі дії, про які повідомляв заявник, вжиті ним у результаті цього рішення, були спрямовані лише на відшкодування 22.50 рублів, присуджених районним судом.
22 липня 2002 року районний суд видав виконавчого листа, який був обмежений виплатою призначених судом 22.50 рублів. 28 квітня 2003 року судовий пристав розпочав процедуру примусового виконання.
15 грудня 2003 року заявник оскаржив бездіяльність судового пристава у районному суді. 22 грудня 2003 року суддя визнав позовну заяву такою, що не відповідає процесуальним вимогам, і надав час на виправлення недоліків до 5 січня 2003 року[*]. Заявника було зобов’язано, зокрема, аргументувати провину судового пристава, про яку стверджувалося.
Заявник доповнив свою скаргу 31 грудня 2003 року.
6 січня 2004 року суд дійшов висновку, що заявник не виконав цих вимог і відхилив скаргу без розгляду по суті. 10 лютого 2004 року Свердловський обласний суд підтримав це рішення.
СКАРГИ
Заявник скаржився, що несплата державними органами суми, присудженої йому національними судами, порушувала його права, передбачені ст. 6 Конвенції та ст. 1 Першого протоколу до Конвенції. Він також скаржився на підставі ст. 6 Конвенції на відмову національних судів розглянути заяву про оскарження бездіяльності служби судових приставів.
Посилаючись на ст. 6 Конвенції заявник, ще скаржився на різні порушення національних процесуальних вимог національних судів, зокрема на недотримання строків, передбачених національним правом.
ПРАВО
Суду насамперед слід визначити, чи скарги є прийнятними за ст. 35 Конвенції зі змінами Протоколу № 14, який набув законної сили 1 липня 2010 року.
Цим Протоколом було додано новий критерій прийнятності у ст. 35 Конвенції, яка у цій частині передбачає:
«3. Суд оголошує неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану відповідно до статті 34, якщо він вважає:
(...)
b) що заявник не зазнав істотної шкоди, якщо тільки повага до прав людини, гарантованих Конвенцією і Протоколами до неї, не вимагає розгляду заяви по суті, а також за умови, що на цій підставі не може бути відхилена жодна справа, яку національний суд не розглянув належним чином.»
Відповідно до ст. 20 цього протоколу нове положення буде застосовуватися з дати набуття ним чинності стосовно усіх заяв, які розглядає Суд, крім тих, які проголошено прийнятними. У світлі обставин справи, що розглядається, Суд вважає за необхідне насамперед дослідити, чи скарги заявника узгоджуються з новим критерієм прийнятності.
Реалізуючи це, Суд має на увазі, що метою нового критерію прийнятності є у довгій перспективі уможливити більш швидке вирішення несуттєвих справ і таким чином дозволити Суду зосередитися на основній місії Суду – забезпечення юридичного захисту прав людини на європейському рівні (див. §§ 39 і 77-79 Пояснювальної доповіді до Протоколу № 14, CETS № 194 (далі – Пояснювальна доповідь). Високі Договірні Сторони чітко хотіли, щоб Суд приділяв більше часу тим справам, які вартують розгляду по суті, або з точки зору захисту інтересів індивідуальних заявників, або з ширшого погляду права Конвенції і публічного порядку в Європі, до якого вона долучається (див. § 77 Пояснювальної доповіді). Нещодавно, Високі Договірні Сторони закликали Суд у повному ступені застосовувати новий критерій прийнятності і розглянути інші можливості застосування принципу de minimis non curat praetor (претор не займається дрібницями) (див. п. (c) § 9 плану дій, схваленого на Конференції високого рівня щодо майбутнього Європейського суду з прав людини, м. Інтерлакен, 19 лютого 2010 року).
A. Чи заявник зазнав істотної шкоди
Основним елементом, що міститься у новому критерії прийнятності є питання про те, чи заявник зазнав «істотної шкоди». Відомо, що такі терміни відкриті для тлумачення і що вони надають Суду певного ступеня гнучкості, на додаток до вже передбаченого наявними критеріями прийнятності (див. §§ 78 і 79 Пояснювальної доповіді).
З погляду Суду, такі терміни не можуть бути вичерпно визначеними, як і багато інших термінів, використаних у Конвенції. Таким чином, Високі Договірні Сторони очікували, що Суд встановить об’єктивні критерії для застосування нового правила через поступовий розвиток його практики (див. § 80 Пояснювальної доповіді).
Такий, що випливає із зазначеного вище загального принципу de minimis non curat praetor (претор не займається дрібницями), новий критерій спирається на ідею, що навіть якщо порушення права мало місце з юридичної точки зору, воно повинно мати мінімальний ступінь серйозності, аби виправдати його розгляд міжнародним судом. Оцінка цього мінімального рівня є, за природою речей, відносною і залежить від усіх обставин конкретної справи (див., у тій частині, що стосується, § 100 рішення Суду у справі «Soering проти Сполученого Королівства» від 07.07.1989 р., Серія A № 161). Серйозність порушення повинна оцінюватися, беручи до уваги як суб’єктивне сприйняття заявника, так і те, що об’єктивно є під загрозою у конкретній справі.
За обставин справи, що розглядається, Суд, насамперед, вражений мізерним і, насправді, майже нікчемним розміром майнових збитків, які спонукали заявника звернутися до Суду. Вимоги заявника були очевидно обмеженими невиконанням органом-відповідачем виплати суми, тотожної менше, ніж 1 євро, присудженої йому національним судом.
Суд переконаний, що вплив майнових збитків не повинен вимірюватися абстрактно; навіть незначна майнова шкода може бути істотною у світлі особливих умов особи та економічного становища у країні чи регіоні, у якому він чи вона живе. Однак з усією належною повагою до змінних економічних обставин, Суд вважає поза сумнівом той факт, що дріб’язкова сума, про яку йшлося у цій справі, мала мінімальне значення для заявника.
В той же час, Суд бере до уваги, що відповідний матеріальний інтерес є не єдиною складовою для визначення того, чи заявник зазнав істотної шкоди. Насправді, порушення Конвенції може стосуватися важливого питання принципу і, таким чином, спричиняти істотну шкоду, не впливаючи на матеріальний інтерес. Так могло би бути і у справі, що розглядається, якби заявник скаржився, наприклад, на невиконання органами влади його законного права ознайомитися з його документами у паспортно-візовому управлінні. Все ж, заявник не оскаржував виконання рішення національного суду у цій частині, обмежуючи свої скарги лише майновою шкодою. Таким чином, Суд не вбачає перешкод у реалізації права заявника на доступ до його документів, що було основною метою провадження у національних судах у цій справі.
Можливо, наполягання заявника на виплаті 22.50 рублів органом-відповідачем могло бути обумовлене його суб’єктивним сприйняттям того, що це було важливим питанням принципу. Хоча цей чинник стосується справи, однак він не є достатнім для Суду, аби дійти висновку, що він зазнав істотної шкоди. Суб’єктивні відчуття заявника про вплив заявлених порушень повинні бути обґрунтовані об’єктивними підставами. Однак Суд не вбачає будь-якого обґрунтування у справі, що розглядається, оскільки основне питання принципу було, швидше за все, вирішено на користь заявника.
У світлі вищезазначеного Суд доходить висновку, що заявник не потерпав від істотної шкоди у результаті заявлених порушень Конвенції.
B. Чи повага до прав людини, передбачених у Конвенції та протоколах до неї, вимагає розгляду заяви по суті
Другою складовою, що міститься у новому критерії є захисне застереження (див. § 81 Пояснювальної доповіді), що зобов’язує Суд продовжити розгляд заяви навіть за відсутності істотної шкоди, завданої заявнику, якщо цього вимагає повага до прав людини, передбачених у Конвенції і протоколах до неї. Суд зазначає, що формулювання, взяте з другого речення ч.1 ст. 37 Конвенції, де воно виконує подібну функцію у контексті ухвал про вилучення заяв зі списку справ Суду. Таке ж формулювання використано у ч.1 ст. 38 як основа для забезпечення дружнього врегулювання між сторонами[*].
Суд зазначає, що органи Конвенції послідовно тлумачили ці положення як такі, що зобов’язують їх продовжувати розгляд справи, незважаючи на її врегулювання сторонами чи наявність іншої підстави для вилучення справи зі списку. Подальший розгляд справи був, таким чином, визнаний необхідним, якщо вона стосувалася питань загального характеру, що впливають на дотримання Конвенції (див. доповідь Комісії у справі «Tyrer проти Сполученого Королівства», від 14.12.1976 року (справа № 5856/72,Серія B 24, с. 2, § 2).
Такі питання загального характеру виникнуть, наприклад, якщо є потреба розтлумачити зобов’язання держави за Конвенцією або спонукати державу-відповідача виправити структурний недолік, що впливає на інших осіб, які знаходяться у тому ж становищі, що й заявник. Суду часто доводилося на підставі ст. 37 та 38 Конвенції підтверджувати, що загальна проблема, яку виявлено у справі, була усунута або схожі правові питання були вирішені Судом у інших справах (див., серед багатьох інших, §§ 15-18 рішення Суду у справі «Can проти Австрії» від 30.09.1985 р., Серія A № 96, та § 51 рішення Суду у складі Великої палати у справі «Léger проти Франції» (вилучення зі списку справ), справа № 19324/02, ECHR 2009-...).
Розглядаючи цю справу так, як цього вимагає п. (b) ч. 3 ст. 35 Конвенції та враховуючи свої обов’язки на підставі ст. 19 Конвенції, Суд не вбачає вагомих вимог публічного порядку (ordre public), які б виправдали розгляд справи по суті. По-перше, Суд за декількох нагод вирішував аналогічні питання до тих, які виникли у цій справі, і визначив дуже детально обов’язки держави за Конвенцією щодо цього (див., серед багатьох інших, рішення Суду у справі «Hornsby проти Греції» від 19.03.1997 р. (Reports of Judgments and Decisions 1997‑II); рішення Суду у справах «Burdov проти Росії», (справа № 59498/00, ECHR 2002‑III) та «Burdov проти Росії (№ 2) (справа № 33509/04, ECHR 2009‑...). По-друге, як Суд, так і Комітет Міністрів зверталися до системної проблеми невиконання рішень національних судів у Російській Федерації і потреби у вжитті заходів загального характеру для запобігання новим порушенням щодо цього (див. цитоване вище рішення Суду у справі Burdov (№ 2) і Тимчасові резолюції Комітету Міністрів CM/ResDH(2009)43 від 19 березня 2009 року та CM/ResDH(2009)158 від 3 грудня 2009 року). Розгляд цієї справи по суті не внесе жодної нової складової щодо цього.
Суд доходить висновку, що повага до прав людини, передбачених у Конвенції та протоколах до неї, не вимагає розгляду цієї заяви по суті.
C. Чи справа була належним чином розглянута національним судом
У п. (b) ч. 3 ст. 35 Конвенції не допускається відхилення заяви на підставі нової вимоги прийнятності, якщо справа не була належним чином розглянута національним судом. Це положення кваліфіковане укладачами як друге захисне застереження (див. § 82 Пояснювальної доповіді). Його метою є забезпечення того, щоб кожна справа була розглянута судом або на національному рівні, або на європейському рівні, тобто для уникнення відмови у правосудді. Це застереження також узгоджується з принципом субсидіарності, відображеним, зокрема, у ст. 13 Конвенції, яка вимагає доступності ефективного засобу юридичного захисту на національному рівні.
З погляду Суду, факти у справі, що розглядається, у своїй сукупності не вказують на відмову у правосудді на національному рівні. Первинні вимоги заявника проти державних органів були розглянуті у двох судових інстанціях і його скарги було задоволено. Через недотримання національних процесуальних вимог подальшу скаргу заявника на бездіяльність судового пристава щодо відшкодування судових витрат на користь заявника було відхилено районним судом. Заявник не дотримався цих вимог, не подавши свою виправлену скаргу таким чином, як цього вимагав суд. Ця ситуація не становить відмову у правосудді з боку органів влади.
Стосовно заявлених порушень національних процесуальних вимог цими двома судами, Конвенція не надає заявнику права оскаржувати їх у суді, якщо цю справу було вирішено останньою інстанцією (див. рішення Суду у справі «Tregubenko проти України» від 21.10.2003 р. (справа № 61333/00) та ухвала суду про прийнятність у справі «Sitkov проти Росії» від 09.11.2004 р. (справа № 55531/00)). Той факт, що ці скарги не були предметом подальшого судового розгляду згідно з національним правом, на думку Суду, не є перешкодою для застосування нового критерію прийнятності. У протилежному випадку Суд не міг би відхиляти будь-яку вимогу, якою б незначною вона не була, щодо заявлених порушень, які стосуються останньої національної інстанції. Суд вважає, що такий підхід не є ні належним, ні відповідним предмету та цілі нового положення.
Суд доходить висновку, що справу заявника було належним чином розглянуто національним судом у розумінні п. (b) ч. 3 ст. 35 Конвенції.
D. Висновок
У світлі вищезазначеного, Суд доходить висновку, що ця заява повинна бути проголошена неприйнятною відповідно до п. (b) ч. 3 ст. 35 Конвенції за змінами, внесеними Протоколом № 14. Цей висновок виключає необхідність розглядати заяву, якщо вона відповідає іншим критеріям прийнятності.
З цих підстав Суд одностайно
Оголошує заяву неприйнятною
Сорен НільсенКрістос Розакіс
СекретарГолова
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька. Цей переклад було замовлено за підтримки Довірчого фонду з прав людини Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є обов’язковим для Суду і не покладає на Суд жодної відповідальності щодо якості цього перекладу. Його можна завантажити з бази даних HUDOC практики Європейського суду з прав людини () або з будь-якої іншої бази даних, у якій Суд його розмістив. Його можна відтворювати у некомерційних цілях, за умови, що цитується повна назва справи, разом з вказівкою на авторське право і посиланням на Довірчий фонд з прав людини. Якщо планується використовувати будь-яку частину цього перекладу для комерційних цілей, будь-ласка, контактуйте publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@
[*] Напевно, мається на увазі дата 5 січня 2004 року (Прим. перекладача).
[*] Після змін, внесених до тексту Конвенції Протоколом №14 згадана у цьому реченні ч.1 ст. 38 відповідає ч.1 ст. 39 Конвенції (Прим. перекладача).
Full & Egal Universal Law Academy