Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
Noack і Інші проти Німеччини (dec.) - 46346/99
Рішення від 25.5.2000 [Секція IV]
Стаття 8
Стаття 8-1
Повага до житла
Запропоноване переселення селян, які належать до меншини, до іншого муніципалітету через розширення вугільної шахти: неприйнятна
Заявники є мешканцями муніципалітету, який має бути розформований, щоб дозволити розширення шахти з видобутку бурого вугілля; тому планується переселити їх у сусідній муніципалітет. Вони належать до слов’янської меншини, лужицьких сербів, які становлять третину населення муніципалітету, де вони живуть. У 1994 році державний орган з управління шахтами цієї землі затвердив план щодо продовження видобутку бурого вугілля, відповідно до якого мешканці муніципалітету мали б бути переселені. Скарга до адміністративного суду проти вищезгаданого рішення, до якої долучилися деякі з заявників, була безрезультатною. Згодом набув чинності основний закон з цього питання, ухвалений цієї землею («Закон про лігніт»). Він чітко передбачав розформування муніципалітету. До прийняття Закону про лігніт, Комітет з питань навколишнього природного середовища парламенту цієї землі заслухав представників асоціацій та зацікавлених груп з приводу цього законопроекту. Члени місцевого парламенту звернулися до конституційного суду землі з проханням прийняти рішення щодо конституційності законопроекту. У рамках змагального провадження, дві заявниці подали конституційну скаргу. Конституційний Суд постановив, що рішення парламенту щодо розформування муніципалітету, де жили заявники, аби зробити можливим управління шахтою, було сумісним з тими положеннями Конституції Землі, які гарантували права сербо-лужицької меншини і, зокрема, захищали їхню батьківщину. Було передбачено компенсаційні заходи, і рішення держави захищати первісну батьківщину сербської меншини була зважена супроти цілей розвитку зайнятості та постачання енергії. Скарга заявників була відхилена на цих підставах. Мешканців муніципалітету опитали щодо муніципалітету, до якого вони хотіли б переселитись. Постановою уряду землі цей план дій набув законної сили. Потім розпочалися переговори з мешканцями, які повинні були бути переселені, щоб їм могли запропонувати землю в муніципалітеті, який вони обрали. Всі витрати з переселення мала відшкодувати компанія, що експлуатує шахту. У другому виконавчому декреті уряд землі затвердив ту частину плану, яка стосувалася переселення жителів муніципалітету. Передбачалося, що існування муніципалітету буде збережено під час переселення, і що збереження та розвиток сербо-лужицької культури буде заохочуватися.
Неприйнятність за статтею 8: Конвенція загалом не гарантує меншинам конкретні права. Забезпечення прав і привілеїв повинно бути забезпечене без будь-яких відмінностей, зокрема, на основі приналежності до національної меншини. Проте, відповідно до статті 8, спосіб життя меншини може, в принципі, бути охоплений захистом приватного і сімейного життя і житла. Як би там не було, і незалежно від захисту меншин, переселення жителів з їхнього муніципалітету до іншого безпосередньо вплинуло на їхнє приватне життя та їхнє житло. У цій справі Закон про лігніт і постанови, ухвалені урядом землі, які передбачали переселення заявників, становили втручання в їхні права відповідно до статті 8. Це втручання, яке відповідало закону, переслідувало законну мету захисту економічного добробуту країни. Беручи до уваги широку свободу розсуду, надану державам у питаннях зміни землекористування, завдання Суду полягало у визначенні відповідності підстав, висунутих на виправдання втручання, та чи було воно пропорційним до поставленої мети, пам’ятаючи про те, що переселення мешканців муніципалітету вплинуло на меншину. Процес, який призвів до прийняття рішення про поширення видобутку бурого вугілля на територію муніципалітету, тривав кілька років і був ознаменований широкими дебатами у парламенті і серед провідних громадських діячів в цілому. Наприклад, Комітет з питань навколишнього середовища місцевого парламенту прислухався до того, що представники асоціацій та зацікавлених груп мали сказати про законопроект, який врешті-решт перейшов у законодавство як Закон про лігніт. Більше того, заявники мали змогу оскаржити виконання постанов та подати скаргу щодо конституційності Закону про лігніти у місцевий Конституційний суд. Щодо захисту прав сербо-лужицької меншини, Конституційний суд уважно розглянув у своєму рішенні, чи парламент належно врахував конституційні положення, котрі гарантують права меншин, чи зважив він мету згаданого закону супроти основоположних прав, і чи результат не був непропорційним. Вирішальним фактором було те, що мешканці повинні були бути переселені до муніципалітету, розташованого на відстані двадцяти кілометрів від того, де вони жили, розташованого в межах батьківщини цієї меншини. Крім того, допоміжні заходи передбачали збереження та розвиток сільської громади та сербо-лужицької культурної ідентичності. В остаточному підсумку, хоча втручання було сумним для заявників, воно не було непропорційним щодо переслідуваної законної мети, враховуючи можливість розсуду держави в цьому питанні: явно необґрунтоване.
Неприйнятність за статтею 1 Протоколу № 1: Будь-яке втручання, включаючи втручання, яке виникає внаслідок примусового придбання з метою проведення масштабних проектів громадських робіт, повинно було підтримувати справедливу рівновагу між вимогами загального інтересу та захистом основоположних прав особи. У цій справі Закон про лігніт передбачав надання компенсації та вимагав від компанії, що експлуатує шахту, сплатити всі витрати на переїзд. Проте провадження щодо передачі окремих земельних ділянок було лише на початковій стадії, а суми компенсації або характер землі, що пропонувалися в обмін, ще не були чітко визначені. Отже, внутрішні засоби правового захисту ще не були вичерпані стосовно скарги за статтею 1 Протоколу № 1.
Full & Egal Universal Law Academy