Цей переклад підготовлений Радою Європи в межах Плану дій Ради Європи для України на 2018-2021 роки та фінансований за рахунок коштів на рівні Плану дій, наданих Естонією, Ірландією, Латвією, Литвою, Ліхтенштейном, Люксембургом, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Туреччиною, Угорщиною, Фінляндією, Чеською Республікою, Швейцарією, Швецією та Канадою.
This translation is produced by the Council of Europe within the framework of the Council of Europe Action Plan for Ukraine 2018-2021 and funded with Action Plan-level funds provided by the Czech Republic, Estonia, Finland, Hungary, Ireland, Latvia, Liechtenstein, Lithuania, Luxembourg, the Netherlands, Norway, Poland, Romania, Sweden, Switzerland, Turkey and Canada.
Skender проти Колишньої Югославської Республіки Македонія (dec.) - 62059/00
Рішення від 10.3.2005 [Секція III]
Стаття 34
Потерпілий
Неспроможність довести статус потерпілого від дискримінації: неприйнятність
Заявник, громадянин Колишньої Югославської Республіки Македонія турецького походження, має двох дочок. Відповідно до Закону про початкову освіту, члени меншин мають право на освіту рідною мовою, але мають також вчити македонську мову. Відповідно до того ж закону, учні мають відвідувати державні початкові школи за місцем проживання, проте початкова школа у районі, де жив заявник (Центар Жупа) спочатку не мала турецькомовних класів. У 1996 році старша дочка заявника ходила до початкової школи у іншому районі, де велось навчання турецькою мовою. Наприкінці 1996 році ці класи ніби то були закриті поліцією, і директор школи оголосив, що учням з інших сіл вже не можна буде відвідувати цю школу.
У 1997 році Міністерство освіти і спорту відмовило у задоволенні клопотання заявника про те, що освіта на турецькій мові повинна бути забезпечена у його районі. Однак після рішення Ради Міністрів від 1999 року Міністерство змінило свою позицію і вирішило забезпечити навчання турецькою мовою у відповідній школі для тих учнів, рідна мова яких була турецькою. У 2000 році Конституційний Суд проголосив ці два рішення недійсними, визнавши їх неконституційними. Між тим, у 1997 році заявник звернувся до турецькомовної школи в іншому районі з проханням прийняти його старшу дочку. Верховний суд врешті-решт відмовився розглядати щодо суті його скаргу, оскільки не можна було встановити, що нижча інстанція отримала своє попереднє подання. Конституційний Суд визнав, що не має компетенції розглядати його наступну скаргу.
У 1998 році заявник просив, знову марно, про те, щоб його молодша дочка була зарахована до турецької початкової школи в іншому районі. Потім він звернувся до Верховного суду з проханням розширити свої вимоги щодо його старшої дочки скаргами щодо молодшої дочки. Верховний суд повідомив йому, що це неможливо, і попросив його визначити та надати протягом п’ятнадцяти днів копію адміністративного акту, щодо якого було направлено його новий позов. Нарешті, він відмовився розглядати його скаргу, оскільки він не дотримався встановленого строку.
Заявник також подав до Міністерства заперечення проти відмови початкової школи в іншому районі зарахувати його молодшу дочку. Нарешті, Верховний суд відхилив його наступну скаргу на тій підставі, що відповідно до Закону про початкову освіту учні зараховуються до шкіл відповідно до місця їхнього проживання, і що він був поінформований про те, що його молодша дочка повинна відвідувати школу у своєму районі. Верховний суд також посилався на рішення Конституційного Суду від 2000 року про скасування урядових рішень про надання освіти на турецькій мові у його окрузі.
Тим часом, починаючи з вересня 1999 року, після згаданого рішення Міністерства, діти в початковій школі у районі заявника, включно з його молодшою дочкою, все ж змогли навчатися турецькою мовою.
Заявник скаржився відповідно до статті 14 Конівенції в сукупності зі статтею 2 Протоколу № 1, що його молодшій дочці було відмовлено у доступі до турецькомовної школи на підставі його місця проживання.
Суд нагадав що стаття 34 не надає особам права на actio popularis задля тлумачення Конвенції; вона не дозволяє особам скаржитись щодо стану законодавства або будь-якого конкретного рішення in abstracto просто тому, що вони вважають, що це порушує Конвенцію. В приницпі, не достатньо, аби заявник стверджував, що саме існування закону порушує його право, передбачене Конвенцією; необхідно, щоб закон було застосовано йому на шкоду. Аби мати можливість стверджувати, що він є потерпілим, заявник повинен надати розумні і переконливі докази ймовірності, що таке порушення, що заторкне його особисто, матиме місце; сама підозра чи припущення не є достатніми.
Починаючи з 1999 року молодша дочка заявника здобувала початкову шкільну освіту на турецькій мові, незважаючи на висновок Конституційного Суду, що надання таких мовних засобів дітям, для яких рідною мовою є македонська мова, суперечить Конституції. Тому не було очевидним, що він може стверджувати, що його дочка стала жертвою будь-якої дискримінації в наданні освіти починаючи з того часу. Навіть якщо припустити, що потенційна проблема виникла через нібито невизначену ситуацію щодо майбутнього функціонування турецькомовних класів у окрузі заявника, проте заявник не звернувся до національних судів з питанням про дискримінаційне надання освіти на основі його місця проживання. Той факт, що попередня заява заявника стосовно його старшої дочки була відхилена з процесуальних підстав, і що Конституційний Суд визнав неконституційним рішення про надання викладання турецькою мовою в школі в окрузі заявника, не може вважатися таким, що вказує на те, що заява щодо дискримінації в наданні освіти турецькою мовою на підставі місця проживання заявника неминуче була б неефективною або нездатною забезпечити усунення порушення, таким чином звільняючи заявника від вимоги викласти свої скарги, відповідно до Конвенції, щодо суті у відповідних державних органах, перш ніж звертатись до Суду. Як висновок, заявник не довів, що його молодша дочка є потерпілою від порушення згаданих положень, або що він вичерпав внутрішні засоби правового захисту.
Неприйнятність.
Full & Egal Universal Law Academy