© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ТРЕТЯ СЕКЦІЯ
РІШЕННЯ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ
Заява № 65542/12
STICHTING MOTHERS OF SREBRENICA AND OTHERS
against the Netherlands
[ФУНДАЦІЯ “МАТЕРІ СРЕБРЕНИЦІ” ТА ІНШІ
проти Нідерландів]
Зміст
ФАКТИ
A. Передісторія справи
1. Розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія
2. Війна в Боснії і Герцеговині
3. Різанина у Сребрениці
(a) Звіт Генерального секретаря ООН
(b) Звіт Інституту NIOD з питань дослідження війни, голокосту та геноциду
(c) Розслідування парламенту Франції
(d) Розслідування парламенту Нідерландів
(e) Звіт “Комісії з розслідування подій в та навколо Сребрениці між 10 та 19 липня 1995 року” Уряду Республіки Сербської
5. Судові рішення стосовно різанини в Сребрениці
(a) Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії
(b) Палата з прав людини Боснії і Герцеговини
(c) Міжнародний суд ООН
B. Національне провадження
1. Початок основного провадження
2. Питання процедури
(a) Розгляд у Регіональному суді
(b) Рішення Регіонального суду
(c) Розгляд в Апеляційному суді
(d) Рішення Апеляційного суду
(e) Розгляд у Верховному Суді
i. Касаційна скарга заявників з питань права
α. Виклик
β. Пояснювальний меморандум
ii. Консультативний висновок
(f) Рішення Верховного Суду
3. Поновлення основного провадження
C. Відповідне національне законодавство
1. Конституція Королівства Нідерландів
2. Закон, що містить Загальні принципи щодо законодавства Королівства
3. Кодекс цивільної процедури
4. Закон про (організацію) судової влади
5. Закон 2001 року про судових виконавців
6. Відповідна національна судова практика
(a) Справа Udruženje Građana “Žene Srebrenice”
(b) Справи Mustafić та Nuhanović
СКАРГИ
ПРАВО
A. Статус заявника Фундації “Матері Сребрениці”
B. Стверджуване порушення статті 6 Конвенції
1. Застосовність статті 6
2. Імунітет Організації об’єднаних націй
(a) Доводи заявників
(b) Оцінка Суду
i. Обсяг справи, що розглядається Судом
ii. Принципи, що застосовуються
iii. Застосування наведених вище принципів
α. Природа імунітету, який має ООН
β. Природа вимог заявників
γ. Відсутність будь-якої альтернативної юрисдикції
δ. Зв’язок з вимогами проти держави Нідерланди
ε. Висновок
3. Відмова Верховного Суду звернутися за попереднім висновком до Суду Європейського Союзу
C. Стверджуване порушення статті 13 Конвенції
D. Рішення Суду
Європейський суд з прав людини (Третя секція), засідаючи 11 червня 2013 року Палатою у такому складі:
Джосеп Касадевалл (Josep Casadevall), Голова,
Альвіна Гюлумян (Alvina Gyulumyan),
Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan),
Ян Шикута (Ján Šikuta),
Луїс Лопез Ґерра (Luis López Guerra),
Нона Цоцорія (Nona Tsotsoria),
Йоганес Сілвіс (Johannes Silvis), судді,
та Маріалена Цірлі (Marialena Tsirli), заступник секретаря секції,
стосовно зазначеної вище заяви, яка була подана до Європейського суду з прав людини 8 жовтня 2012 року (отримана Секретаріатом Суду 11 жовтня 2012 року),
ураховуючи рішення надати цій заяві пріоритет відповідно до правила 41 Реґламенту Суду,
ураховуючи рішення надати анонімність двом заявникам за пунктом 3 правила 47 Реґламенту Суду,
після обговорення, виносить таке рішення:
ФАКТИ
1. Фундація “Матері Сребрениці” (Stichting Mothers of Srebrenica) є фундацією (stichting), створеною за правом Нідерландів. Вона була створена з метою участі в провадженнях від імені родичів убитих в та навколо Сребрениці (Боснія і Герцеговина) під час подій липня 1995 року, які описано нижче.
2. Інші заявники є окремими родичами, що вижили, убитих осіб. Вони також стверджують, що вони є потерпілими самі по собі з огляду на порушення їхніх прав людини, які сталися під час подій в липні 1995 року. Список заявників наведено в додатку.
3. Заявників представляли пан А. Хаґедорн (A. Hagedorn), пан М.Р. Ґеррітсен (M.R. Gerritsen) та пан Дж. Стааб (J. Staab), адвокати, що практикують в Амстердамі.
4. Факти у справі, як вони подані заявниками та як випливає з публічно доступних документів, можна узагальнити таким чином.
A. Передісторія справи
1. Розпад Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія
5. Соціалістична Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ) складалася з шести республік: Боснія і Герцеговина, Хорватія, Македонія, Чорногорія, Сербія та Словенія. Словенія та Хорватія проголосили свою незалежність від СФРЮ 25 червня 1991 року після проведених раніше референдумів. Одразу після цього керівництво СФРЮ віддало наказ ЮНА (Jugoslovenska Narodna Armija/Југословенска народна армија, або Югославська народна армія) вдатися до дій з метою відновлення контролю з боку федерального уряду.
6. Інші республіки, що складали СФРЮ, послідували за Словенією та Хорватією в проголошенні незалежності. Урешті решт, лише Сербія та Чорногорія залишилися частиною держави-наступниці СФРЮ – Федеративної республіки Югославія (ФРЮ). Розпочалися збройні конфлікти, переважно за етнічною ознакою, коли групи, які були етнічними меншинами всередині окремих республік і чиї члени не хотіли ідентифікуватися з новонародженими незалежними державами, намагалися об’єднати території, на яких вони проживали, з республіками, з якими їх пов’язували етнічні зв’язки.
7. Рада безпеки ООН, Резолюцією № 743 (1992) від 21 лютого 1992 року, створила Сили ООН з охорони (СООНО/UNPROFOR), які повинні були “діяти на тимчасовій основі в цілях створення умов миру і безпеки, необхідних для проведення переговорів про загальне врегулювання кризи в Югославії”. Хоча від початку мандат СООНО становив 12 місяців, його було продовжено; СООНО/UNPROFOR (який пізніше було перейменовано в UNPF; ім’я UNPROFOR далі позначало лише операцію в Боснії і Герцеговині) продовжили своє існування до кінця грудня 1995 року. Серед націй, які надали свої контингенти, були Нідерланди.
2. Війна в Боснії і Герцеговині
8. Боснія і Герцеговина проголосила незалежність 6 березня 1992 року як Республіка Боснії і Герцеговини. Після цього почалася війна між сторонами, які переважно визначалися відповідно до попередніх етнічних відмінностей, що існували в країні. Основними воюючими сторонами були АРБіГ (Armija Republike Bosne i Hercegovine або Армія Республіки Боснія і Герцеговина, що переважно складалася з босняків[1] і була лояльною до центральної влади Боснії і Герцеговини), ХРО (Hrvatsko vijeće obrane або Хорватська рада оборони, що переважно складалася з хорватів[2]) та АРС (Vojska Republike Srpske/Војска Републике Српске або Армія Республіки Сербської, яка також називалася Армією боснійських сербів, що складалася переважно із сербів[3]).
9. Вважається, що було вбито більше 100 тисяч людей, а більше 2 мільйонів осіб було переміщено. Згідно з оцінками, майже 30 тисяч людей зникли безвісти; у 2010 році приблизно третина з них усе ще вважаються такими[4].
10. Конфлікт завершився 14 грудня 1995 року, коли набула чинності Загальна рамкова угода про мир (“Дейтонська мирна угода”, ухвалена в Дейтоні, Огайо, США). Одним з наслідків Дейтонської мирної угоди був розподіл Боснії і Герцеговини на два складових утворення – Федерацію Боснії і Герцеговини та Республіку Сербську.
3. Різанина у Сребрениці
11. Сребрениця є муніципалітетом у східній Боснії. На півдні її обмежує річка Дріна (Drina), яка утворює кордон між Боснією і Герцеговиною та Сербією. На півночі вона прилягає до муніципалітету Братунац (Bratunac). Сусідами на заході є муніципалітети Мілічі (Milići) та Рогатіца (Rogatica). Зараз Сребрениця є частиною Республіки Сербської.
12. Муніципалітет Сребрениці складається з низки міст та селищ, серед них місто Сребрениця, за яким названо муніципалітет. До початку війни його населення майже повністю складалося з босняків та сербів, при цьому кількість босняків перевищувала сербів більше ніж у три рази.
13. Будучи перепоною до утворення Республіки Сербської в якості цілісної територіальної одиниці доки вона знаходилася в руках центрального уряду Республіки Боснії і Герцеговини, Сребрениця зазнала нападу з боку АРС вже в 1992 році.
14. Вважається, що центральний уряд Республіки Боснії і Герцеговини відмовився схвалювати будь-яку евакуацію цивільного населення Сребрениці, оскільки це означало б прийняття “етнічної чистки” та сприяло б здачі території АРС.
15. Шістнадцятого квітня 1993 року Рада Безпеки ООН схвалила одноголосно резолюцію (Резолюція № 819 (1993)), вимагаючи, щоб “усі сторони та інші, кого це стосується, розглядали східнобоснійське місто Сребреницю та прилеглі до неї території в якості безпечного району, стосовно якого не повинні застосовуватися жодні військові напади або будь-які інші ворожі дії”.
16. До липня 1995 року “безпечна зона” Сребрениці була анклавом, оточеним територією, що утримувалася АРС. У ньому знаходилися комбатанти АРБГ, більшість з них обеззброєні, та цивільне населення. Останнє налічувало десятки тисяч, переважно босняків; воно включало на той момент, крім місцевих мешканців, осіб, переміщених з різних районів східної Боснії. В анклаві були також присутні СООНО, що формально складалися з біля 400 легко озброєних військових аеромобільної піхоти Нідерландів, які були відомі як “Голлбат” (від “голландський” та “батальйон”), під керівництвом підполковника. Але, насправді, на той момент Голлбат був неповністю укомплектований, оскільки військам, що поверталися з відпустки, АРС перекрила шлях для приєднання до їхнього підрозділу.
17. Десятого липня 1995 року Дрінський корпус АРС атакував “безпечну зону” Сребрениці переважаючою силою. Командувач голландського батальйону аеромобільної піхоти звернувся до свого керівництва в ООН за підтримкою авіації. Проте авіаційні сили не було дієво застосовано. АРС захопила район і встановила контроль попри присутність Голлбату.
18. Дванадцятого липня 1995 року Рада Безпеки ООН схвалила одноголосно резолюцію (Резолюція № 1004 (1995)), вимагаючи негайного припинення атаки АРС та відведення сил АРС від безпечної зони Сребрениці, а також безпеки і відновлення свободи пересування персоналу СООНО.
19. У наступні дні чоловіки-босняки, які потрапили до рук АРС, були відділені від жінок та дітей і вбиті. Інші змогли уникнути негайного захоплення та намагалися втекти з анклаву. Деяким вдалося дістатися безпечного місця, але багатьох було впіймано і вбито або вони померли по дорозі від поранень чи були вбиті мінами. Зараз загалом визнається фактом те, що близько 7 тисяч або, можливо, навіть 8 тисяч, чоловіків та хлопців-босняків загинули в цій операції від рук АРС та сербських воєнізованих сил.
20. “Різанина в Сребрениці”, як її стали називати, широко визнається унікальним випадком жорстокості в історії Європи після кінця Другої світової війни[5].
4. Звіти стосовно різанини в Сребрениці
21. Було оприлюднено низку детальних звітів стосовно різанини в Сребрениці, серед яких слід згадати такі:
(a) Звіт Генерального секретаря ООН
22. Тридцятого листопада 1998 року Генеральна Асамблея ООН схвалила резолюцію (A/RES/53/35), у якій, серед іншого, вона звернулася до Генерального секретаря з проханням підготувати детальний звіт, включно з оцінкою, стосовно подій, починаючи із встановлення безпечної зони Сребрениці 16 квітня 1993 року відповідно до Резолюції Ради Безпеки № 819 (1993) від 16 квітня 1993 р., після чого були створені інші безпечні зони, до схвалення Дейтонської мирної угоди Радою Безпеки 15 грудня 1995 року.
23. Звіт Генерального секретаря був наданий Генеральній Асамблеї 15 листопада 1999 року. Звіт займає 113 сторінок без додатків.
24. У звіті узагальнено різні миротворчі зусилля (у тому числі “Контактною групою”, що складалася з представників Франції, Німеччини, Російської Федерації, Сполученого Королівства та Сполучених Штатів) та прийняття рішень Радою Безпеки ООН, UNPF та СООНО, а також напад і захоплення Сребрениці АРС і наступну різанину.
25. Далі наведено витяг з останнього розділу звіту, який називається “XI. Падіння Сребрениці: оцінка”:
“E. Роль Ради Безпеки та держав-членів
...
490. Спільнота націй вирішила відповісти на війну в Боснії і Герцеговині шляхом встановлення ембарго на зброю, надання гуманітарної допомоги та направлення миротворчого контингенту. Слід однозначно заявити, що ці заходи були поганими замінниками більш рішучих та активних дій для запобігання жахливому сценарію, що розгортався. Усе що зробило ембарго на постачання зброї, так це заморозило військовий баланс сил в колишній Югославії. Воно залишило сербів у становищі значного військового домінування і фактично позбавило Республіку Боснії і Герцеговини її права, згідно із Статутом ООН, на самозахист. Застосування ембарго на зброю не було обов’язково помилкою; до того ж це було зроблено тоді, коли Боснія і Герцеговина ще не була державою-членом ООН. Але коли це було вже зроблено, то очевидно існував супутній обов’язок захистити Боснію і Герцеговину після того, як вона стала державою-членом, від трагедії, яка з нею тоді трапилася. Навіть тоді, коли сербські атаки на “безпечну зону” та її звуження тривали в 1993 та 1994 роках, і при цьому широко висвітлювалися в ЗМІ та, напевно, в дипломатичних та розвідувальних звітах відповідним урядам, підхід членів Ради Безпеки залишався переважно незмінним. Міжнародна спільнота все ще не могла знайти політичну волю і відповісти на загрозу, що діяла всупереч його рішень. ...”
та
“G. Уроки на майбутнє
...
501. Міжнародна спільнота, як ціле, повинна визнати свою частку відповідальності за те, що трагічним подіям було дозволено статися через її тривалу відмову від застосування сили на ранніх стадіях війни. Ця відповідальність покладається на Раду Безпеку, Контактну групу та інші уряди, які зробили внесок у зволікання із застосуванням сили, а також на секретаріат ООН і місію в країні. Очевидно, проте, що первинна та безпосередня відповідальність лежить на тих, хто задумав і виконав цю спробу геноциду в Боснії. ...”
(b) Звіт Інституту NIOD з питань дослідження війни, голокосту та геноциду
26. У листопаді 1996 року Уряд Нідерландів замовив Державному інституту документування війни (Rijksinstituut voor Oorlogsdocumentatie, “RIOD”) провести розслідування “подій до, під час та після падіння Сребрениці”. Метою було те, щоб зібрані таким чином матеріали “пролили світло на причини та події, які призвели до падіння Сребрениці і драматичних подій, що сталися після цього”.
27. Звіт був представлений 10 квітня 2002 року установою, яка стала наступницею RIOD - Інститутом NIOD з питань дослідження війни, голокосту та геноциду (NIOD Instituut voor Oorlogs-, Holocaust- en Genocidestudies, установа, народжена внаслідок злиття Нідерландського Інституту документування війни (Nederlands Instituut voor Oorlogsdocumentatie) та Центру з питань дослідження голокосту та геноциду (Centrum voor Holocaust- en Genocide Studies). В оригіналі, голландською мовою, звіт налічує 3 127 сторінок без додатків. Існує англійська версія (під заголовком: “Сребрениця: Реконструкція, передісторія, наслідки та аналіз падіння “безпечної” зони”). Це мав бути історичний виклад, без політичних висновків чи оцінок.
28. У звіті простежується історія Югославії від середніх віків до Другої світової війни до соціалістичного періоду, з послідовним збільшенням деталізації, викладаючи точки зору різних етнічних груп (босняків, хорватів та сербів зокрема). Далі йдеться про проголошення незалежності Хорватією, Словенією та Боснією і Герцеговиною, міжнародні політичні події після початку конфлікту, а також політичні рішення, що призвели до участі Нідерландів в СООНО та рішення направити Голлбат в анклав Сребрениці. Детально описуються самі події в районі Сребрениці після прибуття Голлбату, у тому числі ворожі дії АРБГ та АРС.
29. В епілозі звіту зазначається, що відмова від дієвої безпосередньої авіаційної підтримки Голлбату багато в чому була пов’язана з відповіддю боснійських сербів на авіаційну атаку, виконану в травні 1995 року на склади боєприпасів АРС в Пале, тодішній столиці боснійських сербів; це включало взяття у заручники персоналу СООНО та знищення американського військового літаку силами повітряної оборони АРС в червні 1995 року. Уряди, що мали розвідувальні дані, також не поділилися ними з іншими. Це мало велике значення для пояснення ходу наступних подій. Керівництво Голлбату турбувалось про забезпечення добробуту цивільного населення, яке було довірено під їхню опіку; у зв’язку з цим воно було залежним від АРС і, таким чином, уразливим до маніпуляцій з боку боснійських сербів. Нарешті, поширена суспільна думка про операцію Голлбату як національну поразку перетворило захоплення Сребрениці та наступні події в політичне питання.
30. Ці висновки змусили тодішній Уряд взяти на себе політичну відповідальність. 16 квітня 2002 року він оголосив про свою відставку.
(c) Розслідування парламенту Франції
31. Франція направила значний контингент до складу СООНО, а також є постійним членом Ради Безпеки ООН. Французька Національна Асамблея (Assemblée nationale) вирішила провести парламентське розслідування. Звіт (Одинадцятого Парламенту за Конституцією 1958 року – Onzième législature – № 3413) був зареєстрований керівництвом Національної Асамблеї 22 листопада 2001 року.
32. Звіт описує політичні та військові події, які призвели до створення “безпечної зони” у Східній Боснії та напад АРС на Сребреницю.
33. Різанина описується, але звіт не йде далі і не покладає ні на кого персональну відповідальність, вважаючи за доцільне залишити це для кримінальних трибуналів.
(d) Розслідування парламенту Нідерландів
34. Відставка Уряду призвела до дебатів в нижній палаті парламенту (Tweede Kamer der Staten-Generaal), яка вирішила провести парламентське розслідування (parlementaire enquête) з метою встановлення персональної політичної, військової та службової відповідальності.
35. Звіт (Нижня палата парламенту, парламентський рік 2002-2003 рр., 28 506, №№ 2–3) був представлений 27 січня 2003 року. Він налічував 463 сторінки і складався переважно з узагальнень та витягів із свідчень учасників прийняття різних рішень, як на національному, так і міжнародному рівні.
36. Звіт зазначає, що рішення взяти участь в міжнародному втручанні в колишній Югославії пояснювалося частково гуманітарними мотивами, а частково бажанням як Уряду, так і Парламенту, щоб Нідерланди відігравали активну роль у сприянні міжнародному миру та безпеці. Проте рішення направити легко озброєний аеромобільний батальйон піхоти у “безпечну зону”, де велися воєнні дії, ґрунтувалося на прийнятті бажаного за дійсне, аніж на реальній оцінці.
37. З часом міркування самозахисту отримали більше значення, ніж виконання мандату СООНО, і здатність СООНО запобігати конфліктам шляхом своє присутності була зруйнована. Це було виною, насамперед, ООН.
38. Вина за вчинені злочини покладалася виключно на сторону боснійських сербів. Проте, хоча було визнано помилки керівництва Голлбату та уряду Нідерландів, усе таки було малоймовірно, що Голлбат міг запобігти різанині.
(e) Звіт “Комісії з розслідування подій в та навколо Сребрениці між 10 та 19 липня 1995 року” Уряду Республіки Сербської
39. “Комісія з розслідування подій в та навколо Сребрениці між 10 та 19 липня 1995 року” була створена рішенням Уряду Республіки Сербської 15 грудня 2003 року. Мандатом комісії було виконання обов’язків Республіки Сербської, що витікали з рішення Палати з прав людини у справі Selimović and Others (див. параграфи 47-48 нижче), а саме проведення власного розслідування стосовно долі потерпілих, указаних в заявах, поданих до Палати з прав людини.
40. Звіт комісії, оприлюднений 11 червня 2004 року, налічує 45 сторінок без додатків. У ньому встановлено, що:
“... між 10 та 19 липня 1995 року було страчено кілька тисяч босняків у спосіб, що становить грубе порушення міжнародного гуманітарного права, і що виконавці, зокрема, вжили заходів для приховання злочину шляхом переміщення тіл; ...”
Крім того, було встановлено відповідальність органів Республіки Сербської у цьому питанні. Було створено базу даних відомих потерпілих і розкрито розташування різних місць масового поховання.
41. Десятого листопада 2004 року уряд Республіки Сербської зробив заяву, у якій приніс вибачення за вчинені злочини.
5. Судові рішення стосовно різанини в Сребрениці
42. Було оприлюднено багато важливих рішень стосовно різанини в Сребрениці, найважливішими з яких були рішення таких судових установ:
(a) Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії
43. Кільком особам було пред’явлено обвинувачення перед Міжнародним трибуналом щодо колишньої Югославії (МТКЮ) у зв’язку з різаниною в Сребрениці, серед них генерал-майору Радиславу Крстичу (Radislav Krstić), який невдовзі після захоплення Сребрениці став командувачем Дрінського корпусу АРС. 2 серпня 2001 року Судова палата МТКЮ винесла рішення на 260 сторінках (IT-98-33-T), визнавши його винуватим у геноциді, переслідуванні та вбивстві, і засудила його до 46 років ув’язнення.
44. Рішення Судової палати наводить детальний опис подій навколо захоплення Сребрениці АРС та різанини, яка сталася після цього.
45. Генерал-майор Крстич подав апеляцію на своє засудження і вирок. Він не заперечував опису подій, зробленого Судовою палатою, зосередившись натомість на природі і мірі його кримінальної відповідальності. Урешті решт, Апеляційна палата вирішила, що за відсутності доказів умислу щодо вчинення геноциду, генерал-майор Крстич не був головним виконавцем учинених злочинів. Палата, проте, визнала його винуватим у співучасті у вчиненні геноциду та злочинів проти людства і зменшила строк його ув’язнення до 35 років (рішення від 19 квітня 2004 року, IT-98-33-A).
(b) Палата з прав людини Боснії і Герцеговини
46. Палата з прав людини Боснії і Герцеговини була національним судом з прав людини, що був створений відповідно до Угоди про права людини, викладеної в Додатку 6 до Дейтонської мирної угоди. Вона включала 14 суддів, які називалися “членами” Палати, шість з яких були громадянами Боснії і Герцеговини (два босняки, два хорвати та два серби), а решта вісім не були громадянами ані Боснії і Герцеговини, ані жодної іншої прилеглої держави. Палата існувала до кінця 2003 року.
47. Сьомого березня 2003 року Палата з прав людини винесла рішення з приводу 49 заяв (рішення у справі Selimović and Others). Ці заяви були відібрані з близько 1800 подібних заяв, які були подані до Палати з прав людини і усі були пов’язані з подіями в Сребрениці.
48. Палата з прав людини постановила, що у неї була відсутня юрисдикція ratione temporis для розгляду подій, які сталися до набуття чинності Угоди про права людини 14 грудня 1995 року. Вона, проте, визнала порушення статей 3 та 8 Конвенції як окремо, так і в поєднанні із статтею 14 Конвенції, стосовно ненадання інформації заявникам щодо їхніх зниклих родичів та непроведення будь-якого змістовного розслідування. Палата вказала, що “у контексті справ стосовно Сребрениці, ці порушення [були] особливо кричущими, оскільки ця подія призвела до найбільшої і найжахливішої масової страти цивільного населення в Європі в другій половині ХХ століття. ...” Палата наказала Республіці Сербській розкрити усю відповідну інформацію, яку вона мала, відпустити будь-яких полонених, які ще були живі, та провести “повне, змістовне, ретельне та детальне розслідування”. Крім того, Палата наказала Республіці Сербській сплатити загалом чотири мільйони конвертованих марок Боснії і Герцеговини Фундації “Меморіал і кладовище Сребрениця-Поточарі”.
(c) Міжнародний суд ООН
49. Двадцятого березня 1993 року тодішня Республіка Боснії і Герцеговини ініціювала провадження в Міжнародному суді ООН проти тодішньої Федеральної Республіки Югославії за, у частині, що доречна для справи, яка розглядається Судом, стверджувані порушення Конвенції про запобігання і покарання злочину геноциду. Після набуття чинності Дейтонською мирною угодою, правонаступницею Республіки Боснії і Герцеговини в якості заявника стала Боснія і Герцеговина. Федеральну Республіку Югославії, після її розпаду, в якості відповідача замінила спочатку Сербія та Чорногорія і врешті-решт Сербія, хоча будь-яка відповідальність за минулі події, які розглядалися Міжнародним судом, стосувалися тоді Держави Сербії та Чорногорії.
50. Міжнародний суд виніс своє рішення 26 лютого 2007 року (Застосування Конвенції про запобігання і покарання злочину геноциду (справа Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro), Рішення, I.C.J. Reports 2007, стор. 43). Стосовно різанини в Сребрениці суд покладався в частині фактів на ті, що були встановлені МТКЮ у цитованому вище рішенні Судової палати у справі Krstić, на рішення МТКЮ у справі Blagojević (IT-02-60-T, Рішення Палати першої інстанції, 17 січня 2005 р.) та на звіт Генерального секретаря ООН (див. параграф 25 вище).
51. Міжнародний суд постановив, зокрема, що членами АРС були вчинені акти геноциду в та навколо Сребрениці, починаючи з приблизно 13 липня 1995 року (цитоване рішення, параграфи 291 та 297). Проте рішення вчинити ці акти було прийнято окремими членами керівництва АРС. Були відсутні докази того, що вони були сплановані чи вчинені особами, за яких ніс відповідальність відповідач, або за свідомої співучасті відповідача. Відповідно, різанину не можна було поставити в провину Сербії та Чорногорії (цитоване рішення, параграфи 413-415, 423-424).
52. Суд, проте, постановив, що існував обов’язок запобігти геноциду, хоч і кваліфікований. Обов’язок, про який йшлося, стосувався дій, а не результату, тобто держава не могла мати обов’язок за будь-яких обставин успішно запобігти вчиненню геноциду – обов’язком держав-членів було вжити всіх заходів, які були розумно їм доступні, для того, щоб запобігти геноциду наскільки це було можливо. Держава не ставала відповідальною лише тому що бажаний результат не був досягнений. Але відповідальність покладалася на державу, якщо вона явно не вжила для запобігання геноциду всіх заходів, які були в її можливостях і які могли допомогти в запобіганні геноциду.
53. Суд далі вирішив, що органи влади ФРЮ, і, насамперед, її президент пан Слободан Мілошевич (Slobodan Milošević), були свідомі напруги, яка панувала в районі Сребрениці між різними етнічними групами, а, отже, і загрози геноциду, який міг статися. Хоча вони беззаперечно мали вплив на АРС за допомогою “політичних, військових та фінансових зв’язків” з нею (цитоване рішення, параграф 435), вони не застосували свій вплив на АРС для запобігання геноциду. Таким чином на Сербію покладалася міжнародна відповідальність (цитоване рішення, параграф 438).
B. Національне провадження
1. Початок основного провадження
54. Четвертого червня 2007 року заявники викликали державу Нідерланди та ООН до Регіонального суду (rechtbank) Гааги. Виклик був документом на 203 сторінки, у якому заявники зазначили, що держава Нідерланди (яка відповідала за Голлбат) та ООН (яка несла загальну відповідальність за СООНО), попри попередні обіцянки і попри те, що вони знали про майбутній напад з боку АРС, не змогли вчинити належні дії та дієво захистити “безпечну зону” Сребрениці, а після того як анклав був захоплений АРС – захистити некомбатантів, які там знаходилися. Вони таким чином несли відповідальність за жорстоке поводження із цивільним населенням, зґвалтування та (у деяких випадках) вбивство жінок, масове вбивство чоловіків та геноцид. Заявники посилалися у своїй позиції на нідерландське цивільне право та міжнародне право.
55. За цивільним правом вони стверджували, по-перше, що ООН та держава Нідерланди уклали угоду з мешканцями анклаву Сребрениці (у тому числі заявниками) про захист їх усередині “безпечної зони” Сребрениці в обмін на обеззброєння присутніх сил АРБГ і що цю угоду ООН та держава Нідерланди не дотримали; по-друге, що держава Нідерланди, за потурання ООН, вчинили делікт (onrechtmatige daad) проти них, направивши недостатньо озброєні, погано натреновані та непідготовлені війська до Боснії і Герцеговини і не надавши їм необхідну авіаційну підтримку.
56. Доводи за міжнародним правом, у частині, доречній для справи, яка зараз розглядається Судом, ґрунтувалися на проектах статей Комісії міжнародного права щодо відповідальності держави та проектах статей щодо відповідальності міжнародних організацій. Заявники вважали, що за дії Голлбату відповідали як держава Нідерланди, такі і ООН.
57. Хоча визнаючи, що окремі особи не були суб’єктами класичного міжнародного права, заявники стверджували, що право на юридичний захист за міжнародним правом прямо визнавалося за потерпілими Основними принципами та керівними положеннями стосовно права на юридичний захист та відшкодування шкоди для жертв грубих порушень міжнародних норм в області прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права, які були затверджені Генеральною Асамблеєю ООН та безпосередньо застосовувалися в Нідерландах в силу статті 93 Конституції Королівства Нідерландів.
58. Передбачаючи вірогідність того, що ООН може послатися на свій імунітет на підставі статті 105 Статуту ООН, заявники стверджували, що будь-який імунітет, який ця організація мала, не міг йти далі, ніж було необхідно для виконання нею своїх завдань, і, крім того, що доступ до суду гарантувався, зокрема, пунктом 1 статті 6 Конвенції.
59. Як видається, Міністерство юстиції не використало можливість, передбачену статтею 3a Закону про судових виконавців (Gerechtsdeurwaarderswet 2001, див. нижче), та не оголосило службі судових виконавців, що доставка виклику суперечитиме зобов’язанням держави за міжнародним правом.
2. Питання процедури
(a) Розгляд у Регіональному суді
60. ООН не з’явилася перед Регіональним судом, про що вона раніше повідомила Постійному представнику Королівства Нідерландів у Нью-Йорку.
61. Держава Нідерланди, яка була самостійним відповідачем, просила дозволити їй втрутитися від імені ООН або, як альтернатива, приєднатися до провадження проти ООН в якості відповідача. Вона стверджувала, що у світлі пункту 1 статті 105 Статуту ООН, у поєднанні з розділом 2 статті II Конвенції про привілеї та імунітети ООН, суди Нідерландів не мали повноважень у частині провадження, спрямованого проти ООН; суди Нідерландів повинні були визнати імунітет ООН ex officio, якщо тільки ООН від нього прямо не відмовилася. Держава мала самостійний міжнародний юридичний інтерес у посиланні на цей імунітет, як передбачалося, зокрема, в статті 3a Закону 2001 року про судових виконавців.
62. Заявники стверджували, що імунітет ООН перекреслювався, зокрема, статтею 6 Конвенції та забороною геноциду – остання була правилом ius cogens, яке знайшло втілення в договірному праві (у формі Конвенції про запобігання і покарання злочину геноциду).
63. Основне провадження було зупинено до прийняття остаточного рішення щодо процедури.
(b) Рішення Регіонального суду
64. Регіональний суд виніс рішення 10 липня 2008 року (Landelijk Jurisprudentie Nummer (Номер національної судової практики, “ННСП”) BD6795, англійський переклад ННСП BD6796). У частині, доречній для справи, що розглядається Судом, суд постановив, що те, що Міністерство юстиції не зробило заяву за статтею 3a Закону 2001 року про судових виконавців, не означало визнання державою Нідерланди юрисдикції судів Нідерландів.
65. Навпаки, держава мала власний інтерес у захисті імунітету ООН від судової юрисдикції з огляду на її зобов’язання за пунктом 1 статті 105 Статуту ООН. Суд далі зазначив, що ООН указала на своє бажання, щоб її імунітет був дотриманий, що вона завжди робила, і постановив, що імунітет ООН був визнаний в міжнародній юридичній практиці.
66. Ні Конвенція про запобігання та покарання злочину геноциду, ні жодна інша норма міжнародного права – визначена в договорі, звичаєвому праві чи державній практиці – не зобов’язували Нідерланди впроваджувати заборону геноциду за допомогою її цивільного права. Конвенція про запобігання та покарання злочину геноциду лише передбачала, що держави повинні забезпечити, щоб геноцид карався.
67. Посилаючись на практику цього Суду (рішення у справі Al-Adsani v. the United Kingdom [GC], заява № 35763/97, ECHR 2001-XI), Регіональний суд вирішив, що, у принципі, заборона катування, викладена в статті 3 Конвенції, не переважає суверенний імунітет держави. Оскільки заборона катування є таким же правилом ius cogens, що й заборона геноциду, можна зробити висновок, що за існуючого стану міжнародного права імунітет від цивільного позову в національному суді (який мала суверенна держава або міжнародна організація) не скасовувався ius cogens.
68. З цього випливало, що імунітет ООН не був функціональним, який міг оцінюватися національними судами, а був абсолютним.
69. Стосовно статті 6 Конвенції Регіональний суд указав на рішення цього Суду Behrami and Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway ((рішення щодо прийнятності) [GC], заяви №№ 71412/01 та 78166/01, 2 травня 2007 р.). У цьому рішенні було постановлено, що нації, які надавали свій військовий контингент, не могли притягатися до відповідальності за дії сил, які знаходилися у розпорядженні ООН для міжнародних миротворчих операцій. З цього випливало, що стаття 6 не могла бути застосована для обґрунтування винятку з імунітету від позовів проти самого ООН.
70. Регіональний суд був свідомий того, що Суд у рішеннях у справах Waite and Kennedy v. Germany [GC], заява № 26083/94, ECHR 1999-I, та Beer and Regan v. Germany [GC], заява № 28934/95, 18 лютого 1999 р., зазначив, що імунітет міжнародної організації був сумісний із статтею 6 Конвенції, лише якщо сама організація надавала розумну альтернативу для захисту конвенційних прав. Проте створення ООН передувало вступу в силу Конвенції. Більше того, ООН була організацією, чиє членство було майже універсальним; це відрізняло її від таких організацій як Європейське космічне агентство (організація, про яку йшлося у справах Waite and Kennedy та Beer and Regan), яке було створено лише в 1980 році та членство в якій обмежувалося європейськими державами. Крім того, сам Суд визнав особливу позицію ООН у справі Behrami and Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway. У будь-якому разі, якщо будь-яка країна й могла здійснювати юрисдикцію над ООН, то такою державою повинна була бути та, на території якої організація розташовувалася або де мали місце оскаржувані дії; у цій справі це виключало Нідерланди.
71. Таким чином, Регіональний суд не визнав юрисдикцію щодо ООН, не вважаючи необхідним постановлення рішення стосовно клопотання держави Нідерланди про надання дозволу на участь або приєднання до провадження.
(c) Розгляд в Апеляційному суді
72. Заявники подали апеляцію до Апеляційного суду (gerechtshof) Гааги. Їхні основні доводи можна узагальнити таким чином.
73. У частині, доречній для справи, що розглядається Судом, вони стверджували, що посилання держави на абсолютний імунітет ООН супроводжувалося її доводом про те, що лише ООН несла відповідальність за незапобігання акту геноциду, яким була різанина в Сребрениці. Прийняття цього доводу означало б відмову в доступі до суду вижившим родичам жертв різанини, що було юридично, по-людськи та морально неправильно. Регіональний суд не зрозумів природу доводів держави, які ґрунтувалися не так на потребі виконати свої зобов’язання за міжнародним правом, як на власному інтересі, що був чітким (welbegrepen eigenbelang). Метою міжнародного юридичного зобов’язання не було дозволити державі уникнути власної відповідальності.
74. ООН повинна була, відповідно до розділу 29 статті VIII Конвенції про привілеї та імунітети ООН, створити певний механізм врегулювання спорів приватного характеру, стороною яких вона була, але за більше ніж шістдесят років свого існування вона цього не зробила. Тому існувала гостра необхідність для національних судів Нідерландів визнати свою юрисдикцію.
75. Рішення Суду у справі Al-Adsani не було доречним прецедентом, оскільки імунітет міжнародної організації відрізнявся від імунітету суверенної держави. Крім того, у справі Al-Adsani Суд був поділений у позиції. Позиція більшості в Al-Adsani зазнала критики, тому що вона дозволяла суверенному імунітету подолати правило ius cogens, а саме заборону катування. Тому ще більш неправильним було дозволити функціональному імунітету міжнародної організації переважити ще більш основоположне правило ius cogens, а саме заборону геноциду.
76. У справах Kadi та Al-Barakaati, як Генеральний адвокат у Суді Європейських Спільнот, так і сам Суд Європейських Спільнот продемонстрували готовність вступити і надати доступ до суду там, де ООН сама не змогла цього зробити (Об’єднані справи C-402/05 P та C-415/05 P, Yassin Abdullah Kadi and Al Barakaat International Foundation v. Council of the European Union and Commission of the European Communities, рішення від 3 вересня 2008 р.).
(d) Рішення Апеляційного суду
77. Апеляційний суд виніс рішення 30 березня 2010 року, ННСП BL8979. Він дозволив державі приєднатися до провадження проти ООН в якості відповідача та підтвердив рішення Регіонального суду в решті питань.
78. Суд не погодився, що держава намагалася уникнути власної відповідальності за цивільним правом, посилаючись на імунітет ООН. Оскільки розглядалося питання процедури стосовно повноважень національних судів Нідерландів по відношенню до ООН, не можна було передбачити доводи на захист, які запропонує держава Нідерланди як самостійний відповідач у майбутньому провадженні по суті справи.
79. Посилаючись на розділ 2 статті II Конвенції про привілеї та імунітети ООН, яку слід тлумачити “добросовісно відповідно до звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті та у світлі об’єкта і цілей договору” (стаття 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів), а також у світлі статті 105 Статуту ООН, Апеляційний суд постановив, що не можна було застосувати жодне інше тлумачення, ніж те, що “ООН було надано найширший імунітет, у тому розумінні, що ООН не [могла] бути викликана до жодного національного суду країн, які [були] сторонами Конвенції”. З формулювання статті 105 Статуту не випливало, що імунітет ООН був лише функціональним; із статей Статуту, які передували статті 105, було очевидно, що Конвенція про привілеї та імунітети ООН (у тому числі її розділ 2 статті II) повинна була деталізувати “привілеї та імунітети ... необхідні для виконання цілей [ООН]”.
80. На відміну від Регіонального суду, Апеляційний суд не був переконаний, що Суд відійшов від позиції у справах Waite and Kennedy та Beer and Regan у своєму рішенні Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway. Остання справа не стосувалася ні ООН, як можливої сторони, ні доступу до національних судів у розумінні статті 6 Конвенції. Так само не мало значення те, що ООН була створена до вступу в силу Конвенції; такий висновок суперечив би основоположній природі конвенційних прав. Так само не можна було припустити, що стаття 103 Статуту ООН призначалася для того, щоб просто прибрати звичаєве міжнародне право або міжнародні договори, а тим більше – перешкодити захисту міжнародних стандартів прав людини, адже однією з цілей ООН було саме сприяння захисту прав людини і основоположних прав. Це означало, що критерії для оцінки імунітету ООН від юрисдикції були ті, які Суд виклав в параграфі 53 рішення у справі Beer and Regan.
81. Далі у рішенні Апеляційного суду зазначалося таке:
“5.7. Стосовно запитання, чи був імунітет, який мала ООН в цій справі, пропорційним до мети, що переслідувалася, Апеляційний суд зазначає таке. ООН займає особливе місце серед міжнародних організацій. Рада Безпеки може згідно із статтею 24 Статуту вжити таких заходів повітряними, морськими чи наземними силами, які необхідні для підтримання чи відновлення міжнародного миру та безпеки. Жодна інша організація не має таких широких повноважень. У зв’язку з такими широкими повноваженнями, за якими ООН та війська, надані в її розпорядження, можуть брати участь в ситуаціях конфлікту, які часто передбачають наявність конфліктуючих інтересів різноманітних сторін, існує реальний ризик, що якби ООН мала лише обмежений імунітет від судової юрисдикції або зовсім його не мала, то ООН була б відкрита для позовів сторін, які беруть участь у конфлікті, і викликалася б до національних судів країни, у якому має місце відповідний конфлікт. Саме через чутливу природу конфліктів, у яких може бути задіяна ООН, слід також розглянути ситуації, у яких ООН викликатиметься до суду виключно з метою перешкоджання діям Ради Безпеки – повністю чи частково. Можна також уявити, що ООН викликатиметься до судів країн, у яких судова влада не відповідає стандартам статті 6 Конвенції. Тому наданий ООН імунітет від судової юрисдикції прямо пов’язаний із загальним інтересом підтримання миру та безпеки у світі. З цієї причини дуже важливо, щоб ООН володіла якнайсильнішим імунітетом, який повинен якомога менше піддаватися сумніву. З огляду на це, Апеляційний суд вважає, що лише переконливі причини можуть призвести до визнання того, що імунітет ООН є непропорційним до мети, яка таким чином переслідується.
...
5.9. Апеляційний суд відзначає, насамперед, що він чутливий до жахливих подій (vreselijke gebeurtenissen), жертвою яких стали Матері Сребрениці та їхні родичі, а також до завданого їм цими подіями страждання. Держава не заперечувала, що в Сребрениці було вчинено геноцид; дійсно, це є загальновизнаним. Цілком зрозуміло, що Матері Сребрениці намагаються отримати за це сатисфакцію через юридичні механізми. Але це не вичерпує це питання. Як зазначалося вище, існує також значний загальний інтерес у тому, щоб ООН не була змушена поставати перед національним судом. У цьому суперечливому питанні необхідно збалансувати два юридичні принципи, кожен з яких є надзвичайно важливим, але лише один може бути вирішальним.
5.10. Апеляційний суд, по-перше, зазначає, що [заявники] визнають, що ООН сама не вчиняла геноцид (...). Також не можна із фактів, наведених [заявниками], зробити висновок про те, що ООН свідомо сприяла геноциду. [Заявники], по суті, звинувачують ООН у недбалості (nalatig) у запобіганні геноциду. Апеляційний суд вважає, що хоча це обвинувачення ООН є серйозним, воно не є достатньо тяжким (pregnant), щоб скасувати її імунітет лише на цій підставі або щоб лише на цій підставі для ООН було неприйнятно посилатися на свій імунітет. У цьому зв’язку Апеляційний суд вважає важливим те, що, як уже було згадано, миротворчі операції ООН, як правило, проводяться у частинах світу, де розпочався реальний конфлікт (brandhaard), і що загалом буде можливим легко звинуватити ООН не у вчиненні злочинів проти людства, але у невжитті адекватних заходів проти [таких злочинів], [що] цілком може призвести до зловживання. Отже, звинувачення в тому, що ООН не запобігла геноциду в Сребрениці та була недбалою у цьому зв’язку, є недостатнім у принципі для того, щоб подолати її імунітет від судової юрисдикції. Так само не є вирішальним те, що в цій справі не вказується, що не йдеться про згадане вище зловживання. Якщо ООН зможе успішно посилатися на свій імунітет лише тоді, коли в конкретній справі можна довести зловживання, її імунітет буде применшено неприйнятним чином (aangetast).
5.11. Наступним фактом, на який посилаються [заявники], є відсутність процедурних можливостей разом з адекватними гарантіями (een met voldoende waarborgen omklede rechtsgang). Вони відзначили, що ООН не передбачила належних способів врегулювання спорів, які виникають з контрактів, або інших спорів приватного характеру, стороною яких є ООН, як це було передбачено першим реченням та пунктом (a) розділу 29 статті VIII Конвенції про привілеї та імунітети ООН. Усі погоджуються з тим, що ООН не зробила цього. Держава також не змогла адекватно заперечити обґрунтовані доводи [заявників], що “Угода про статус СООНО” в дійсності не надає [заявникам] реалістичної можливості позиватися до ООН. Апеляційний суд, проте, вважає, що не можна дійти висновку, що [заявники] зовсім не мають доступу до суду у зв’язку з тим, що сталося в Сребрениці. По-перше, з наведених [заявниками] фактів не зрозуміло, чому для них буде неможливим притягнути виконавців геноциду, а також можливо усіх тих, хто може вважатися відповідальним за тих виконавців, до суду, який відповідає стандартам статті 6 Конвенції. Стосовно того, що [заявники] не могли цього зробити, оскільки відповідальних осіб не можна знайти або вони не можуть забезпечити відшкодування шкоди, Апеляційний суд зазначає, що стаття 6 Конвенції не гарантує тому, хто бажає подати цивільний позов, що він завжди зможе знайти (платоспроможного) боржника.
5.12. По-друге, [заявники] можуть викликати до судів Нідерландів державу, яку вони звинувачують подібно до ООН. [Заявники], насправді, використали цю можливість. Держава не може посилатися на будь-який імунітет від судової юрисдикції, що означає, що суди Нідерландів повинні будуть висловитися по суті претензій до держави в будь-якому разі. Це не зміниться, якщо в такому провадженні, як, за твердженням [заявників], вони очікують – до певної міри справедливо – держава наведе доводи на захист, згідно з якими за її дії в Сребрениці повинна відповідати (виключно) ООН. Навіть якщо такий захист ... буде використано, суди в будь-якому разі повинні будуть розглянути суть претензій [заявників] і цією мірою [заявники] мають доступ до незалежного суду.
5.13. Із зазначеного випливає, що не можна стверджувати, що самій сутності права [заявників] на доступ до суду буде завдано шкоду, якщо буде визнано імунітет ООН від судової юрисдикції. У цьому зв’язку Апеляційний суд посилається на рішення у справі [Fayed v. the United Kingdom, 21 вересня 1994 р., Series A no. 294‑B], з якого зрозуміло, що Європейський суд з прав людини готовий прийняти навіть досить широкі обмеження на доступ до суду. У справі, що розглядається, такого широкого обмеження не існує, оскільки [заявники] можуть позиватися принаймні до двох категорій сторін для відшкодування шкоди, якої зазнали Матері Сребрениці, а саме до виконавців геноциду та держави. На цьому тлі, Апеляційний суд не вважає те, що ООН не створила альтернативних засобів юридичного захисту для претензій, подібних до цих, відповідно до своїх обов’язків згідно з першим реченням та пунктом (a) розділу 29 статті VIII Конвенції про привілеї та імунітети, як би прикро це не було, має достатньо вирішальну важливість для скасування її імунітету від судової юрисдикції.”
(e) Розгляд у Верховному Суді
i. Касаційна скарга заявників з питань права
82. Заявники подали касаційну скаргу з питань права (cassatie) до Верховного Суду (Hoge Raad). Під час цього провадження вони подали виклик (dagvaarding) та пояснювальний меморандум (schriftelijke toelichting). Їхні доводи, у частині, доречній для справи, що розглядається Судом, можна узагальнити таким чином:
α. Виклик
83. Розрізнення, яке Апеляційний суд зробив між провадженням проти держави Нідерланди та проти ООН, було необґрунтованим з огляду на взаємозв’язок між двома справами. Постановити, що ООН мала імунітет у цій справі, давало можливість державі Нідерланди стверджувати, що за її дії відповідала, або ці дії легітимізувала, ООН, і таким чином уникнути своєї відповідальності.
84. Імунітет ООН за міжнародним правом не був настільки широким, як це було визнано Апеляційним судом. За відсутності будь-якої альтернативної процедури, доступної для заявників, Апеляційний суд таким чином поставив ООН над законом. Неприйнятний характер такого висновку випливав, зокрема, з рішень цього Суду у справах Waite and Kennedy та Beer and Regan.
85. Апеляційний суд побудував свої висновки на припущенні, що заявники прагнули отримати лише грошову компенсацію, яка може бути виплачена будь-якою стороною, яка є достатньо платоспроможною. Тоді як у дійсності їхні вимоги не обмежувалися грошима – вони вимагали визнання відповідальності ООН за незапобігання геноциду, жертвами якого стали їхні родичі. Судове визнання цього факту могло мати місце лише якщо ООН була відповідачем, а не проти Нідерландів чи виконавців, які є сербами.
86. Імунітет ООН ґрунтувався на політичному інтересі. Проте суд повинен застосовувати право; саме у праві було сформульовано право на доступ до суду, яке таким чином переважало політичний інтерес. Це ще більше стосувалося цієї справи, оскільки заборона геноциду була правилом ius cogens. Заявники далі вказували на розподіл голосів у рішенні Суду у справі Al-Adsani (дев’ять до восьми, найменша можлива різниця), як доказ на користь визнання того, що ius cogens – у тому випадку заборона катування – може переважити імунітети, які до того моменту визнавалися в міжнародному праві.
87. Постановивши, що ООН сама не вчиняла геноцид, Апеляційний суд помилився в суті питання, яке полягало в тому, що ООН не виконала свій обов’язок із запобігання геноциду. Більше того, Голлбат потурав геноциду шляхом співпраці з АРС у вигляді депортування цивільного населення з безпечної зони Сребрениці та допомігши відділити чоловіків від жінок та дітей, попри ознаки загрози їхньому життю.
88. У цілях права на доступ до суду, гарантованого статтею 6 Конвенції, не мало значення, існував чи ні платоспроможний боржник, або чи могла держава Нідерланди заявити про імунітет від цивільного позову у власних судах.
89. Нарешті, Апеляційний суд не розглянув питання того, чи повинна була ООН відмовитися від свого імунітету.
β. Пояснювальний меморандум
90. Заявники додали до виклику пояснювальний меморандум (schriftelijke toelichting), у якому вони детально доводили, що імунітет ООН завжди був розрахований на те, щоб бути функціональним, а не дипломатичним. Це відображалося у формулюванні статті 105 Статуту ООН. Хоча з розділу 2 статті II Конвенції про привілеї та імунітети ООН випливало інше, вона підпорядковувалася Статуту в силу статті 103. Більше того, залишалося можливим (інколи це було моральним, якщо не юридичним, обов’язком) відмовитися від імунітету, як у випадках серйозних порушень прав людини. Це тим більше було доречним з огляду на те, що ООН сама не забезпечила врегулювання спорів, стороною яких вона може бути, як це вимагалося розділом 29 статті VIII Конвенції про привілеї та імунітети ООН.
ii. Консультативний висновок
91. Консультативний висновок (conclusie) був поданий Генеральним прокурором (procureur-generaal) до Верховного Суду.
92. Генеральний прокурор розрізняв імунітет держав, який ґрунтувався на їхній суверенній рівності за міжнародним правом, від імунітету міжнародних організацій, який був призначений забезпечити їм можливість функціонування. Посилаючись на рішення у справі Waite and Kennedy, він визнав, що імунітет міжнародної організації від національної судової юрисдикції може бут необхідно подолати, якщо відсутній механізм внутрішнього врегулювання спорів. У цій справі, проте, внутрішня альтернатива існувала і була передбачена параграфом 48 Угоди про статус Сил ООН з оборони в Боснії і Герцеговині.
93. Стосовно решти питань, Генеральний прокурор висловив думку, що Апеляційний суд побудував своє рішення на правильній оцінці конкуруючих інтересів, про які йшлося. У частині, у якій заявники це заперечували, вони будували свої доводи на хибному розумінні рішення Апеляційного суду.
(f) Рішення Верховного Суду
94. Верховний Суд виніс рішення 13 квітня 2012 року (ННСП BW1999). Його обґрунтування містило таке:
“Підстава та обсяг імунітету ООН
4.2 Імунітет ООН, який слід відрізняти від імунітету її функціонерів та експертів, що виконують для неї роботу, ґрунтується на статті 105 Статуту ООН та розділі 2 статті II Конвенції [про привілеї та імунітети ООН]. Це останнє положення, яке розвиває пункт 1 статті 105 [Статуту], було правильно розтлумачене Апеляційним судом – із застосуванням статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів – як таке, що надає ООН найширший імунітет від судової юрисдикції, а саме що вона не може бути викликана до будь-якого національного суду країн, які є сторонами Конвенції [про привілеї та імунітети ООН].
Підстава та обсяг цього імунітету, який має на меті забезпечити функціонування ООН в повній незалежності і який лише з цієї причини відповідає правомірній меті, таким чином є відмінним від імунітету від судової юрисдикції, що надається іноземним державам. Як передбачено в статті 13а Закону, що містить Загальні принципи законодавства Королівства (Wet Algemene Bepalingen), імунітет держав випливає із загального міжнародного права (par in parem non habet imperium) і стосується лише дій іноземної держави, які здійснюються нею при виконанні своїх державних обов’язків (acta iure imperii).
Імунітет Об’єднаних націй та доступ до суду
4.2.1 Апеляційний суд ..., застосовуючи критерії, сформульовані Європейським судом з прав людини у справах Beer and Regan v. Germany [GC], заява № 28934/95, 8 лютого 1999 р., та Waite and Kennedy v. Germany [GC], заява № 26083/94, ECHR 1999‑I, розглянув питання, чи є застосування імунітету ООН сумісним з правом на доступ до суду (викладеним у статті 6 Конвенції та статті 14 Міжнародного пакту про цивільні та громадянські права). Держава більше не заперечує, що це право – яке не є абсолютним – є (також) правилом звичаєвого міжнародного права.
...
4.3.3 Відповідно до параграфів 67-69 [рішення у справі Waite and Kennedy], підставою для висновку Суду про те, що додержання імунітету міжнародних організацій, таких як ЄКА [Європейське космічне агентство], не становить порушення статті 6 Конвенції, є те, що Конвенція про заснування Європейського космічного агентства (“Конвенція ЄКА”) прямо передбачає альтернативну процедуру для вирішення приватно-правових спорів, якою можуть скористатися позивачі. Слід зазначити, що в параграфі 67 згадуються “міжнародні організації” без подальшого пояснення, але – враховуючи також відсутність будь-яких коментарів щодо взаємозв’язку між статтею 6 Конвенції та статтями 103 і 105 Статуту ООН – немає причини припускати, що, згадуючи “міжнародні організації”, Суд хотів також включити ООН, принаймні не стосовно дій цієї організації в межах Глави VII Статуту ООН (Дії стосовно загроз миру, порушень миру та актів агресії).
4.3.4 (Рада Безпеки) ООН займає особливе місце в міжнародній юридичній спільноті, як це було також зазначено в рішенні у справі Behrami and Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway (рішення щодо прийнятності) [GC], заява № 71412/01. У цьому рішенні, яке стосується дій та бездіяльності Місії ООН з питань тимчасової адміністрації в Косово (UNMIK) та Сил НАТО для Косово (KFOR), які було направлено до Косово відповідно до резолюцій Ради Безпеки, Суд, зокрема, зазначає:
‘146. У цій справі постає запитання, чи є Суд компетентний ratione personae розглядати дії держав-відповідачів, які здійснювалися від імені ООН, та, у більш загальному плані, стосовно відносин між Конвенцією та Об’єднаними націями, що діють відповідно до Розділу VII свого Статуту.
147. ... У більш загальному плані, слід також згадати, як зазначено вище в параграфі 122, що Конвенцію слід тлумачити у світлі будь-яких доречних правил та принципів міжнародного права, застосовних у відносинах між її Договірними Сторонами. Тому Суд бере до уваги два додаткових положення Статуту, статті 25 та 103, як вони розтлумачені Міжнародним судом ООН (див. параграф 27 [рішення]).
148. Ще більшу важливість має імперативна природа головної мети ООН [Організації об’єднаних націй] та, відповідно, повноважень, наданих РБ ООН [Раді Безпеки Організації об’єднаних націй] за Главою VII, для досягнення цієї мети. ... Відповідальність РБ ООН у цьому відношенні є унікальною і розвивалася як противага забороні, яка тепер вже є звичаєвим міжнародним правом, на одностороннє застосування сили (див. параграфи 18-20 [рішення, у яких прослідковується розвиток заборони на одностороннє застосування сили до моменту заснування Організації об’єднаних націй]).
149. У справі, що розглядається, Глава VII дозволяла РБ ООН схвалити примусові заходи у відповідь на ідентифікований конфлікт, який вважався таким, що загрожував миру, а саме Резолюцію РБ ООН № 1244, якою було створено UNMIK та KFOR.
Оскільки операції, які затверджуються резолюціями РБ ООН за Главою VII Статуту ООН, є основоположними для місії ООН із забезпечення міжнародного миру та безпеки і оскільки вони залежать у своїй ефективності від підтримки з боку держав-членів, Конвенція не може тлумачитися в такий спосіб, що поширюватиме контроль Суду на дії та бездіяльність Договірних Сторін, які охоплюються резолюціями РБ ООН та мають місце до чи під час таких операцій. Інакше це було б втручанням у виконання ключової місії ООН у цій сфері, у тому числі, як стверджується деякими сторонами, в ефективне виконання її операцій. Це також означало б накладення умов на реалізацію резолюції РБ ООН, які не були передбачені в тексті самої резолюції. ...”
У параграфі 27, на який міститься посилання в цій цитаті, Суд зазначає, серед іншого, що відповідно до тлумачення Міжнародного суду стаття 103 Статуту ООН означає, що обов’язки, які відповідно до Статуту ООН покладаються на членів Об’єднаних націй, мають перевагу над обов’язками, які випливають з будь-якого іншого договору і суперечать ним, незалежно від того, чи був він укладений раніше чи пізніше, ніж Статут ООН, або чи стосується він лише регіональної угоди. А в параграфі 149 Суд постановляє, що з огляду на важливість для міжнародного миру та безпеки операцій, які проводяться згідно з резолюціями Ради Безпеки в рамках Глави VII Статуту ООН, Конвенція не може розумітися таким чином, що дії та бездіяльність держав-сторін, які керуються резолюціями Ради Безпеки, підлягають контролю з боку Суду.
4.3.5 Проміжним висновком має бути те, що Апеляційний суд помилився, розглянувши у світлі критеріїв, сформульованих у рішеннях у справах Beer and Regan та Waite and Kennedy, те, чи повинен імунітет, який був застосований від імені ООН, бути скасований правом на доступ до суду відповідно до статті 6 Конвенції.
4.3.6 Цей імунітет є абсолютним. Його підтримання, до того ж, є одним з обов’язків членів ООН, які, як зазначив Суд у Behrami, Behrami and Saramati, відповідно до статті 103 Статуту ООН, мають перевагу над обов’язками згідно з іншими міжнародними угодами.
4.3.7 Але це не дає відповіді на запитання, чи повинен – як стверджують [заявники] з посиланням, зокрема, на окремі думки суддів, що не збігаються з думкою більшості, у рішенні у справі Al-Adsani v. the United Kingdom [GC], заява № 35763/97, ECHR 2001‑XI, яке стосується державного імунітету, – імунітет ООН бути скасований правом на доступ до суду, оскільки претензії ґрунтуються на звинуваченні в участі – зокрема, шляхом незапобігання – у геноциді та інших серйозних порушеннях основоположних прав людини (катування, вбивство та зґвалтування). ...
...
4.3.9 Думка більшості [про те, що в міжнародному праві ще не приймалося те, що держави не мали права на імунітет стосовно цивільних вимог відшкодування шкоди за стверджуване катування, вчинене поза територією держави, у якій відбувається судови й розгляд], заперечувалася, серед іншого, думкою шести суддів Великої палати, яка не збігалася з думкою більшості і на яку покладалися [заявники], яка – у співзвучності з принаймні не незначною часткою національної та іноземної літератури на тему (державного) імунітету – передбачає таке:
‘3. Прийняття, таким чином, природи jus cogens, властивої забороні катування, означає, що держава, яка, як стверджується, її порушила, не може посилатися на правила ієрархічно нижчого рівня (у цьому випадку – стосовно державного імунітету) для уникнення наслідків незаконності своїх дій. За обставин справи, що розглядається, Кувейт не може правомірно заховатися за правилами щодо державного імунітету для уникнення провадження для розгляду серйозних обвинувачень у катуванні, зроблених перед іноземною юрисдикцією; а суди цієї юрисдикції (Сполученого Королівства) не можуть прийняти заяву про імунітет або самостійно застосувати його з тим, щоб відмовити в розгляді за скаргою заявника справи про катування. У зв’язку із взаємодією між правилом jus cogens щодо заборони катування та правилами стосовно імунітету держави, процедурна перешкода у вигляді державного імунітету автоматично знімається, оскільки ті правила, які суперечать правилу ієрархічно вищого рівня, не мають жодного юридичного наслідку. Так само національне законодавство, яке призначено для реалізації на національному рівні міжнародних правил щодо імунітету держави, не може застосовуватися в якості процедурної перешкоди і повинно тлумачитися у відповідності з та у світлі імперативних положень jus cogens.’
4.3.10 Але важливішим за той факт, що ця думка не відображає наразі думку, яку визнав Суд, є рішення Міжнародного суду ... у справі Юрисдикційні імунітети держави (Німеччина проти Італії: За участі Греції / Germany v. Italy: Greece Intervening) [рішення від 3 лютого 2012 р.]. Ця справа стосувалася, серед іншого, запитання про те, чи повинні були італійські суди поважати імунітет Німеччини у справах, які ними розглядалися і у яких від Німеччини вимагалася компенсація за шкоду внаслідок порушення міжнародного гуманітарного права німецькими військами у Другій світовій війні. Відповідь Міжнародного суду на це запитання була позитивною.
...
4.3.14 Хоча імунітет ООН можна відрізнити від імунітету держави, ця різниця не виправдовує протилежного висновку стосовно взаємозв’язку між імунітетом ООН та правом на доступ до суду порівняно з висновком Міжнародного суду щодо взаємозв’язку між імунітетом держави та правом на доступ до суду. Цей імунітет належить ООН незалежно від серйозності обвинувачень, на яких [заявники] будують свої претензії.
...
4.4.1 ... [Наступні скарги] – Верховний Суд не бачить потреби у зверненні до Суду Європейського Союзу за попереднім висновком ... – не містять підстав для скасування рішення Апеляційного суду (kunnen niet tot cassatie leiden). З огляду на статтю 81 Закону про (організацію) судової влади (Wet op de rechterlijke organisatie), немає потреби в подальшому обґрунтуванні, оскільки скарга не вимагає вирішення юридичних питань в інтересах юридичної єдності чи розвитку права.”
3. Поновлення основного провадження
95. Після рішення Верховного Суду основне провадження було поновлено лише проти держави. Заявники зазначають, що держава стверджувала, що дії та бездіяльність “до, під час та після захоплення Сребрениці” повністю покладалися на ООН і що Нідерланди не несли жодної відповідальності у цій справі.
96. Наскільки відомо Суду, провадження все ще триває в першій інстанції.
C. Відповідне національне законодавство
1. Конституція Королівства Нідерландів
97. Положення Конституції Королівства Нідерландів (Grondwet voor het Koninkrijk der Nederlanden), які доречні для цієї справи, передбачають таке:
Стаття 93
“Положення договорів та рішень міжнародних інституцій, які можуть бути обов’язковими для усіх осіб в силу їхнього змісту, стають обов’язковими після їх оприлюднення.”
Стаття 94
“Положення законів, які діють в межах Королівства, не застосовуються, якщо таке застосування суперечить положенням договорів, які є обов’язковими для всіх осіб, або рішень міжнародних інституцій.”
2. Закон, що містить Загальні принципи щодо законодавства Королівства
98. У частині, доречній для справи, що розглядається, Закон, що містить Загальні принципи щодо законодавства Королівства (Wet Algemene Bepalingen), передбачає таке:
Стаття 13a
“Юрисдикція судів та виконання судових рішень і офіційних документів, що підлягають виконанню (authentieke akten), обмежується винятками, які визнаються в міжнародному праві.”
3. Кодекс цивільної процедури
99. У частині, доречній для справи, що розглядається, Кодекс цивільної процедури (Wetboek van Burgerlijke Rechtsvordering) передбачає таке:
Стаття 7
“1. Якщо у провадженні (zaken), яке повинно ініціюватися викликом (dagvaarding), суд Нідерландів має юрисдикцію стосовно одного з відповідачів, тоді він також має юрисдикцію стосовно інших відповідачів, які залучені до того ж провадження (geding), за умови що існує такий взаємозв’язок між вимогами до різних відповідачів, що причини ефективності обґрунтовують їх спільний розгляд. ...”
4. Закон про (організацію) судової влади
100. У частині, доречній для справи, що розглядається, Закон про (організацію) судової влади (Wet op de rechterlijke organisatie) передбачає таке:
Стаття 81
“Якщо Верховний Суд вважає, що скарга не містить підстав для скасування оскаржуваного рішення і не вимагає надання відповіді з питань права в інтересах єдності чи розвитку права, він може, викладаючи причини свого рішення з такої скарги, обмежитися лише відповідним рішенням.”
5. Закон 2001 року про судових виконавців
101. У частині, доречній для справи, що розглядається, Закон 2001 року про судових виконавців (Gerechtsdeurwaarderswet 2001) передбачає таке:
Стаття 2
“1. Судовий виконавець є публічним службовцем, на якого покладаються обов’язки судового виконавця законом чи відповідно до нього, крім усіх інших і незалежно від обставин. На судового виконавця, зокрема, покладається:
a. повідомлення викликів та інших повідомлень (het doen van dagvaardingen en andere betekeningen), якими ініціюється судове провадження або які є частиною обміну документами під час судового провадження; ...”
Стаття 3a
“1. Судовий виконавець, який отримує доручення стосовно виконання офіційних дій, якщо він розумно повинен усвідомлювати можливість того, що їх виконання може суперечити обов’язкам держави за міжнародним правом, повинен негайно поінформувати Міністра [юстиції] про це доручення у спосіб, передбачений в правилах, затверджених міністром.
2. Міністр може оголосити судовому виконавцю, що офіційна дія, стосовно якої він отримав чи повинен отримати доручення або яку він вже виконав, суперечить обов’язкам держави за міжнародним правом.
...
5. Якщо на момент отримання судовим виконавцем декларації, передбаченої в параграфі 2, офіційна дія ще не була виконана, то наслідком цієї декларації є те, що судовий виконавець не має повноважень виконувати цю офіційну дію. Офіційна дія, виконана всупереч першому реченню, вважається недійсною. ...”
6. Відповідна національна судова практика
(a) Справа Udruženje Građana “Žene Srebrenice”
102. У серпні 2003 року організація “Udruženje Građana “Žene Srebrenice” (Громадська асоціація “Жінки Сребрениці”), об’єднання з місцезнаходженням у Тузлі (Tuzla), Боснія і Герцеговина, звернулася до Регіонального суду Гааги з клопотанням призначити попереднє заслуховування свідків (voorlopig getuigenverhoor) з метою ініціювання цивільного провадження щодо деліктної відповідальності проти держави Нідерланди.
103. Двадцять сьомого листопада 2003 року Регіональний суд виніс рішення (ННСП AN8978), у якому відмовив у задоволенні клопотання. Суд вважав, що, за відсутності відповідної усталеної судової практики, спочатку було необхідно вирішити принципове питання – чи могла держава, і у яких випадках, бути притягнена до відповідальності за дії військового контингенту під командуванням та контролем ООН, як це мало місце із Голлбатом. Таке рішення не могло бути належним чином прийнято у провадженні щодо попереднього заслуховування свідків; це вимагало провадження по суті. У будь-якому разі, наявної документації, яка було дуже об’ємною і включала звіт Інституту NIOD з питань дослідження війни, голокосту та геноциду і звіт нідерландського парламентського розслідування, мало бути достатньо для асоціації для того, щоб оцінити свої шанси на успіх, особливо тому що багато із свідків, яких асоціація хотіла заслухати, вже були заслухані під час двох зазначених досліджень.
(b) Справи Mustafić та Nuhanović
104. Дві цивільні справи були ініційовані в нідерландських судах проти держави Нідерланди вижившими родичами чоловіків, убитих під час різанини в Сребрениці.
105. Позивачі в першій справі (Mustafić v. the State of the Netherlands) були вижившими родичами електрика, який був де факто працівником Голлбату, але не мав статусу, який надавався особам, що прямо наймалися ООН. Вони стверджували, що 13 липня 1995 року держава Нідерланди вчинила порушення контракту тим, що заступник командувача Голлбату не дозволив йому залишитися з його родиною в захищеній зоні в Поточарі, унаслідок чого він був змушений залишити цю зону того ж дня, тоді як командування Голлбату повинно було захистити його, залишивши його всередині та евакуювавши його разом із самим Голлбатом. В іншому разі, це був делікт. Позивач у другій справі (Nuhanović v. the State of the Netherlands) був сам де факто працівником Голлбату, для якого він працював перекладачем, але також без статусу працівника ООН; він є сином чоловіка, убитого під час різанини, та братом іншого. Він заявив про делікт, оскільки заступник командувача Голлбату вигнав двох чоловіків із захищеної зони після обіду 13 липня 1995 року.
106. Дві справи були розглянуті паралельно, спочатку Регіональним судом Гааги, а потім Апеляційним судом Гааги.
107. У першій інстанції Регіональний суд постановив, що за оскаржувані дії несла відповідальність лише ООН. Голлбат знаходився під командуванням та контролем ООН; оскаржувані події відбувалися в Боснії і Герцеговині, суверенній державі, над якою ні ООН, ні Нідерланди не мали юрисдикції.
108. Родина Мустафічів (Mustafić) та пан Нугановіч (Nuhanović) подали апеляцію до Апеляційного суду Гааги.
109. Апеляційний суд виніс два проміжні рішення 5 липня 2011 року, ННСП BR0132 (Mustafić) та ННСП BR0133 (Nuhanović), які у відповідних частинах були ідентичними. Суд постановив заслухати свідків з питання процедури, яке не стосується справи, що розглядається Судом.
110. У двох переважно ідентичних рішеннях по суті, прийнятих 26 червня 2012 року, ННСП BW9014 (Mustafić) та ННСП BW9015 (Nuhanović) відповідно, Апеляційний суд скасував рішення Регіонального суду та постановив, що держава Нідерланди несла деліктну відповідальність за шкоду, завдану заявникам унаслідок смертей їхніх родичів.
111. Держава оскаржила ці рішення з питань права до Верховного Суду. У своєму консультативному висновку, поданому до Верховного Суду 3 травня 2013 року, Генеральний адвокат (advocaat-generaal) пропонує Верховному Суду відхилити ці касаційні скарги (ННСП BZ9228, CPG 12/03329).
СКАРГИ
112. Заявники скаржилися за статтею 6 Конвенції, по-перше, що надання імунітету ООН порушило їхнє право на доступ до суду, а, по-друге, що Верховний Суд відхилив без детального обґрунтування їхнє клопотання про звернення до Суду Європейського Союзу за попереднім висновком.
113. Вони скаржилися за статтею 13 Конвенції на те, що надання імунітету ООН дозволить державі Нідерланди уникнути відповідальності по відношенню до заявників шляхом перенесення усієї провини на ООН, що, по суті, означатиме позбавлення їхніх претензій будь-якого змісту.
ПРАВО
A. Статус заявника Фундації “Матері Сребрениці”
114. Стосовно того, чи всі заявники можуть вважатися “потерпілими” у розумінні статті 34 Конвенції, Суд раніше постановляв, що це поняття слід тлумачити автономно та незалежно від понять, які застосовуються на національному рівні, як, наприклад, такі, що стосуються інтересу в ініціюванні провадження чи здатності це зробити. На думку Суду, повинен існувати достатньою мірою прямий зв’язок між заявником та шкодою, яку він чи вона стверджує йому/їй було завдано внаслідок стверджуваного порушення, для того, щоб заявник міг заявити, що він чи вона є потерпілим від порушення одного чи більше прав та свобод, які визнаються Конвенцією та її Протоколами (див., серед інших, рішення у справах: Association des amis de Saint-Raphaël et de Fréjus v. France (рішення щодо прийнятності), заява № 45053/98, 29 лютого 2000 р., стосовно асоціації-заявника; та Uitgeversmaatschappij De Telegraaf B.V. and Others v. the Netherlands (рішення щодо прийнятності), заява № 39315/06, 18 травня 2010 р., стосовно заявників Nederlandse Vereniging van Journalisten (Нідерландська асоціація журналістів) та Nederlands Genootschap van Hoofdredacteuren (Нідерландська спілка головних редакторів)).
115. Так, Суд відмовляв у визнані статусу заявників недержавним організаціям, які були створені виключно з метою відновлення прав стверджуваних потерпілих (див. рішення у справах: Smits, Kleyn, Mettler Toledo B.V. et al., Raymakers, Vereniging Landelijk Overleg Betuweroute and Van Helden v. the Netherlands (рішення щодо прийнятності), заяви №№ 39032/97, 39343/98, 39651/98, 43147/98, 46664/99 та 61707/00, 3 травня 2001 р., стосовно заявника Vereniging Landelijk Overleg Betuweroute), і навіть недержавним організаціям, єдиною метою яких був захист прав людини (див. рішення у справі Van Melle and Others v. the Netherlands (рішення щодо прийнятності), заява № 19221/08, 29 вересня 2009 р., стосовно заявника Liga voor de Rechten van de Mens).
116. Перший заявник, Фундація “Матері Сребрениці”, є фундацією, створеною для чітко визначеної мети підтримки інтересів виживших родичів після різанини в Сребрениці. Проте залишається фактом те, що перший заявник сам по собі не був потерпілим від подій, які оскаржуються за статтями 6 та 13 Конвенції: не йшлося про його “цивільні права та обов’язки”, як і не заявлялося про порушення його власних прав за Конвенцією (див. цитоване вище рішення у справі Smits, Kleyn, Mettler Toledo B.V. et al., Raymakers, Vereniging Landelijk Overleg Betuweroute and Van Helden v. the Netherlands (рішення щодо прийнятності)). Таким чином, він не може бути “потерпілим” від порушення цих положень у значенні статті 34 Конвенції.
117. З цього випливає, у частині заяви, поданої першим заявником, що вона є несумісною ratione personae з положеннями Конвенції у значенні підпункту 3 (a) статті 35 і повинна бути відхилена згідно з пунктом 4 статті 35.
B. Стверджуване порушення статті 6 Конвенції
118. Заявники стверджували, що мали місце порушення статті 6 Конвенції, яка, у своїй відповідній частині, передбачає таке:
“Кожен має право на справедливий ... розгляд ... судом, ... який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру ...”
1. Застосовність статті 6
119. Пункт 1 статті 6 застосовується до спорів (contestations) стосовно “прав” цивільного характеру, які, як принаймні можна стверджувати, визнаються за національним правом, незалежно від того чи захищаються вони також Конвенцією (див., серед багатьох інших рішень, рішення у справах: Cyprus v. Turkey [GC], заява № 25781/94, параграф 233, ECHR 2001‑IV; Al-Adsani v. the United Kingdom [GC], заява № 35763/97, параграф 46, ECHR 2001‑XI; Fogarty v. the United Kingdom [GC], заява № 37112/97, параграф 24, ECHR 2001‑XI (витяги); Cudak v. Lithuania [GC], заява № 15869/02, параграф 45, ECHR 2010; та Sabeh El Leil v. France [GC], заява № 34869/05, параграф 40, 29 червня 2011 р.). Спір повинен бути справжнім та серйозним; він може стосуватися не лише реального існування права, але і його обсягу та способу реалізації; і, нарешті, результат провадження повинен бути прямо визначальним для права, про яке йдеться (див., серед багатьох інших рішень, рішення у справах: Zander v. Sweden, 25 листопада 1993 р., параграф 22, Series A no. 279‑B; Markovic and Others v. Italy [GC], заява № 1398/03, параграф 93, ECHR 2006‑XIV; та Micallef v. Malta [GC], заява № 17056/06, параграф 74, ECHR 2009).
120. Суд погоджується, що право, на яке покладалися заявники, ґрунтувалося на національному законодавстві щодо контрактів та деліктів (параграф 55 вище) і мало цивільний характер. Немає сумніву, що існував спір, що він був достатньо серйозний і що результат провадження, яке розглядається, був прямо визначальним для права, про яке йдеться. У світлі розгляду, який отримали претензії заявників в національних судах, та рішень Апеляційного суду Гааги 26 червня 2012 року у справах Mustafić та Nuhanović (див. параграф 110 вище), Суд також готовий припустити, що вимоги заявників були не безпідставними (могли бути доведеними) з урахуванням нідерландського права (див., mutatis mutandis, цитоване вище рішення у справі Al-Adsani, параграф 48). Отже, стаття 6 може бути застосована.
2. Імунітет Організації об’єднаних націй
(a) Доводи заявників
121. Заявники скаржилися, що визнання імунітету ООН від національної судової юрисдикції судами Нідерландів порушило їхнє право на доступ до суду.
122. Стаття 105 Статуту Об’єднаних націй прямо передбачила для Об’єднаних націй імунітет, який був функціональний за природою, але не абсолютним. Цей імунітет був виправданий та обмежений необхідністю для організації виконувати свої завдання незалежно. Відповідно, коли ООН посилалася на свій імунітет, суди повинні були визначити функціональну потребу для існування такого імунітету.
123. Імунітет міжнародних організацій від судової юрисдикції був відмінним від імунітету, який мали держави. Тоді як імунітет від юрисдикції іноземних держав ґрунтувався на суверенній рівності, що виражалося максимою “par in parem non habet imperium”, право на доступ до суду не скасовувалося таким чином: залишалося можливим ініціювати провадження проти іноземних держав в їхніх власних судах.
124. Розділ 2 статті II Конвенції про привілеї та імунітети ООН містив чітке положення про відмову від імунітету ООН. Більше того, Міжнародний суд у параграфі 61 свого Консультативного висновку щодо різниці стосовно імунітету від юридичного процесу Спеціального доповідача Комісії з прав людини (Advisory Opinion on a Difference Relating to Immunity from Legal Process of a Special Rapporteur of the Commission on Human Rights), зробив зрозумілим, що імунітет службової особи ООН (у цьому випадку – спеціального доповідача з прав людини) презюмувався і йому слід було надати “найбільшої можливої ваги” в національних судах, але що він міг, тим не менше, бути скасованим “у разі наявності найбільш переконливих причин”.
125. Розділ 29 статті VIII Конвенції про привілеї та імунітети ООН вимагав від ООН створити умови для належного врегулювання спорів з ООН. Це свідчило про те, що визнавалася потреба уникнути ситуацій, у яких імунітет Об’єднаних націй призведе до де факто відмови в правосудді.
126. Важливість наявності альтернативного засобу судового захисту прав підтверджується також практикою самого Суду у питаннях імунітету міжнародних організацій від національної судової юрисдикції, зокрема у цитованому вище рішення у справі Waite and Kennedy v. Germany.
127. Щодо цієї конкретної справи, то в 1999 році тодішній Генеральний секретар ООН визнав, що були зроблені хибні оцінки та основоположні помилки. Він дійшов висновку, що “міжнародна спільнота загалом”, у тому числі “Рада Безпеки, Контактна група та інші уряди, які долучилися до зволікання із застосуванням сили на ранніх стадіях війни, а також ... Секретаріат ООН і місія на місці” несли відповідальність за це (Звіт Генерального секретаря відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї № 53/35, Документ ООН A/54/549, 15 листопада 1999 р., параграф 501).
128. Різанина в Сребрениці була актом геноциду, як було визнано і МТКЮ (у справі Krstić), і Міжнародним судом (у справі Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro). Рішення у справі Bosnia and Herzegovina v. Serbia and Montenegro було особливо важливим тим, що воно сформулювало обов’язок запобігати геноциду: держави повинні для цього вжити всіх заходів у їхніх силах; вони не могли уникнути своєї міжнародної відповідальності, стверджуючи – або навіть довівши – що наявні в них засоби були б у будь-якому разі недостатніми, адже спільні зусилля кількох держав могли б бути достатніми для того, щоб відвернути геноцид.
129. Діючий Генеральний секретар ООН, у відповідь на виклик заявників у справі, що розглядається, заявив, що ті, хто пережив різанину в Сребрениці, були “абсолютно праві”, вимагаючи справедливості “за найжахливіші злочини, учинені на європейській території після Другої світової війни”, і висловив свою підтримку таким вимогам. Так само, звертаючись до Генеральної Асамблеї ООН 8 жовтня 2009 року, тодішній Голова МТКЮ розкритикував те, що міжнародна спільнота не створила дієвих засобів юридичного захисту, які були б доступними для потерпілих від конфліктів, що мали місце в колишній Югославії.
130. Верховний Суд був неправий, коли розтлумачив рішення у справі Waite and Kennedy як таке, що розрізняло ООН та інші міжнародні організації. Сам Суд такого розрізнення не робив у рішенні у справі Waite and Kennedy. Крім того, у своїх коментарях до проектів статей Комісії з міжнародного права щодо відповідальності міжнародних організацій секретаріат самої ООН визнав різницю між державами та міжнародними організаціями з одного боку і серед самих міжнародних організацій з іншого, але тим не менше чітко дав зрозуміти, що він вважав ООН міжнародною організацією у розумінні зазначених проектів статей. Таке розрізнення також не робилось Інститутом міжнародного права, наприклад, у його Резолюції щодо юридичних наслідків для держав-членів від невиконання міжнародними організаціями їхніх обов’язків по відношенню до третіх сторін; як і не робилось воно Асоціацією з міжнародного права, яка визначила сферу своєї діяльності широко як таку, що охоплює міжнародні організації “у їхньому традиційному сенсі”, не вирізняючи ООН.
131. Верховний Суд був неправий у тому, що з рішення Суду у справі Behrami and Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway зробив висновок про те, що ООН мала абсолютний імунітет від національної юрисдикції. Рішення Суду зовсім не стосувалося імунітету від національної юрисдикції: Суд насправді постановив, що він не мав компетенції ratione personae стосовно ООН.
132. Наслідком рішення Верховного Суду було повне позбавлення заявників “доступу до суду”. Для них не існувало альтернативи національним судам у захисті своїх прав проти ООН. Відсутність такої юрисдикційної альтернативи була визнана Судом несумісною у принципі із статтею 6 Конвенції у його рішеннях, зокрема, у справі Waite and Kennedy, та (стосовно суверенного імунітету іноземних держав) у таких справах: Fogarty v. the United Kingdom [GC], заява № 37112/97, ECHR 2001‑XI (витяги); Cudak v. Lithuania [GC], заява № 15869/02, ECHR 2010; Sabeh El Leil v. France [GC], заява № 34869/05, 29 червня 2011 р.; і Wallishauser v. Austria, заява № 156/04, 17 липня 2012 р.
133. Верховний Суд не взяв до уваги розділ 29 статті VIII Конвенції про привілеї та імунітети ООН, яка вимагала від ООН створити певну систему для врегулювання спорів, стороною яких вона була. Таким чином Верховний Суд дійшов до результату, який був “явно абсурдним або нерозумним” у значенні статті 32 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Натомість, національним судам, як і самому Суду, слід брати до уваги особливий характер Європейської конвенції про права людини як міжнародного договору про права людини, а також рекомендації, зроблені Комісією з міжнародного права та Асоціацією з міжнародного права.
134. Нарешті, Верховний Суд не збалансував один з одним інтереси, які зачіпалися. Яким би не був інтерес, що задовольнявся імунітетом ООН від національної юрисдикції, абсолютний імунітет був неприйнятним, якщо не була доступною будь-яка альтернативна форма вирішення спорів. З огляду на те, що Генеральний секретар ООН не відмовився від імунітету організації, суди Нідерландів повинні були постановити, що попри це існували переконливі причини для розгляду претензій заявників.
(b) Оцінка Суду
i. Обсяг справи, що розглядається Судом
135. Провадження, ініційоване заявниками в Нідерландах, не є першим судовим провадженням, розпочатим у зв’язку з різаниною в Сребрениці. Скарги, пов’язані з різаниною в Сребрениці, були подані до національного судового органу в Боснії і Герцеговині, а саме до Палати з прав людини, проти Республіки Сербської. Хоча цей орган не мав юрисдикції ratione temporis для розгляду самої різанини, він зміг визнати страждання виживших родичів її жертв після того і присудити компенсацію у цьому зв’язку (див. параграф 48 вище).
136. Суд також відзначає, що у Франції, у Нідерландах та в Республіці Сербській були проведені внутрішні, більш чи менш детальні, розслідування щодо подій навколо різанини (див. параграфи 26-40 вище). Одне з таких розслідувань призвело до відставки Уряду Нідерландів (див. параграф 30 вище).
137. Проте встановлення відповідальності за різанину в Сребрениці або її наслідки з боку чи то ООН, чи то держави Нідерланди, чи то будь-якої іншої юридичної або фізичної особи не є питанням, що охоплюється заявою, яка розглядається. Так само Суд не може вирішувати, чи мав Генеральний секретар ООН будь-який моральний або юридичний обов’язок відмовлятися від імунітету ООН. Суд лише повинен прийняти рішення щодо того, чи порушили Нідерланди право заявників на “доступ до суду”, як воно гарантоване статтею 6 Конвенції, надавши ООН імунітет від національної юрисдикції.
138. Суд повторює, що ступінь доступу, який надається національним законодавством, повинен бути достатнім для гарантування особі “права на суд” з урахуванням принципу верховенства права у демократичному суспільстві (див. рішення у справах: Ashingdane v. the United Kingdom, 28 травня 1985 р., параграф 57, Series A no. 93; Bellet v. France, 4 грудня 1995 р., параграф 36, Series A no. 333‑B; та F.E. v. France, 30 жовтня 1998 р., параграф 46, Reports of Judgments and Decisions 1998‑VII). Беззаперечно те, що там, де будь-якій особі – публічній чи приватній – надається імунітет від судової юрисдикції, це впливає на гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції право на доступ до суду (див. цитоване вище рішення у справі Sabeh el Leil, параграф 50).
ii. Принципи, що застосовуються
139. Принципи, які встановлені Судом у його практиці, є такими:
(a) Пункт 1 статті 6 гарантує кожному право на подання до суду будь-якої вимоги стосовно його прав та обов’язків цивільного характеру. У цей спосіб ця стаття втілює “право на суд”, у якому право на доступ, тобто право ініціювати провадження в судах у цивільних справах, є лише одним із аспектів (див. рішення у справі Golder v. the United Kingdom, 21 лютого 1975 р., параграф 36, Series A no. 18; див. також, серед багатьох інших рішень, цитовані вище рішення у справах Waite and Kennedy, параграф 50, та Beer and Regan, параграф 49).
(b) Право на доступ до судів, яке захищається пунктом 1 статті 6 Конвенції, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; дозвіл на такі обмеження випливає із самого права, оскільки сама природа права на доступ вимагає регулювання державою. У цьому відношенні Договірні Держави мають певні межі розсуду, хоча остаточне рішення щодо додержання вимог Конвенції залишається за Судом. Він повинен переконатися, що застосовані обмеження не обмежують чи не зменшують доступ, який залишається в особи, у такий спосіб чи такою мірою, що підривається сама сутність цього права. Крім того, обмеження суперечитиме пункту 1 статті 6, якщо воно не переслідує правомірну мету і якщо відсутній розумний зв’язок пропорційності між використаними засобами та метою, досягнення якої переслідується (див., серед багатьох інших рішень, цитоване вище рішення у справі Waite and Kennedy, параграф 59).
(c) Надання привілеїв та імунітетів міжнародним організаціям є важливим засобом забезпечення належного функціонування таких організацій вільно від одностороннього втручання окремих урядів. Імунітет від судової юрисдикції, який зазвичай надається державами міжнародним організаціям відповідно до установчих документів організацій або додаткових угод, є усталеною практикою, запровадженою в інтересах нормальної роботи цих організацій. Важливість цієї практики посилюється тенденцією у бік розширення та посилення міжнародної співпраці в усіх сферах сучасного суспільства. На цьому тлі, імунітет від національної юрисдикції, який надається міжнародним організаціям, має правомірну мету (див., зокрема, рішення у справі Waite and Kennedy, параграф 63).
(d) Коли держави створюють міжнародні організації для започаткування чи посилення їхньої співпраці в певних сферах діяльності і коли вони надають таким організаціям певні повноваження і наділяють їх імунітетами, можуть виникати наслідки для захисту основоположних прав. Проте це було б несумісно з метою та об’єктом Конвенції, якби Договірні Держави таким чином звільнялися від своєї відповідальності за Конвенцією по відношенню до сфери діяльності, яка охоплювалася такими імунітетами. Слід нагадати, що Конвенція призначена гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, але права, які є практичними та дієвими. Це особливо так для права на доступ до судів з огляду на визначне місце, яке право на справедливий суд посідає у демократичному суспільстві (рішення у справі Waite and Kennedy, параграф 67). Це суперечило б верховенству права в демократичному суспільстві або базовим принципам, які лежать в основі пункту 1 статті 6 – а саме те, що повинна існувати можливість подання цивільних вимог на розгляд судді – якби держава могла, без обмеження або контролю з боку органів з впровадження Конвенції, видалити із юрисдикції судів цілу групу цивільних вимог або надати імунітети від цивільної відповідальності категоріям осіб (див., mutatis mutandis, цитоване вище рішення у справі Sabeh el Leil, параграф 50).
(e) Конвенція, у тому числі стаття 6, не може тлумачитися у вакуумі. Суд повинен пам’ятати про особливий характер Конвенції як міжнародного договору про права людини і він також повинен брати до уваги відповідні правила міжнародного права (див., серед багатьох рішень та mutatis mutandis, рішення у справі Loizidou v. Turkey (щодо суті), рішення від 18 грудня 1996, параграф 43, Reports 1996-VI; цитоване вище рішення у справі Al-Adsani, параграф 55; та рішення у справі Nada v. Switzerland [GC], заява № 10593/08, параграф 169, ECHR 2012). Конвенція повинна наскільки це можливо тлумачитися в гармонії з іншими правилами міжнародного права, складовою яких вона є, включно з тими, що стосуються надання імунітету державі (Суд би додав: або міжнародній організації) (див. цитовані вище рішення у справах: Loizidou, параграф 43; Fogarty, параграф 35; Cudak, параграф 56; та Sabeh el Leil, параграф 48).
(f) Заходи, які вживаються Високою Договірною Стороною і відображають загально визнані правила міжнародного публічного права щодо державного імунітету (Суд додав би: або імунітету міжнародних організацій), у принципі не можуть розглядатися як такі, що накладають непропорційне обмеження на право на доступ до суду, утілене в пункті 1 статті 6. Так само як право на доступ до суду є внутрішньо властивою частиною справедливого суду, гарантованого в цій статті, так і деякі обмеження на доступ повинні розглядатися як внутрішньо властиві. Прикладами є ті обмеження, які загально визнаються спільнотою націй як частина доктрини імунітету від національної юрисдикції, чи стосується вона імунітету іноземної суверенної держави, чи імунітету міжнародної організації (див. цитовані вище рішення у справах Fogarty, параграф 36, та Cudak, параграф 57).
(g) При створенні нових міжнародних обов’язків презюмується, що держави не відходять від своїх попередніх обов’язків. Коли одночасно можуть застосовуватися кілька нібито суперечливих документів, міжнародна судова практика та академічна думка намагаються розтлумачити їх таким чином, щоб узгодити їхні наслідки та уникнути будь-якої суперечності між ними. Два відмінних зобов’язання тому повинні бути гармонізовані наскільки це можливо з тим, щоб вони призводили до результатів, які повністю узгоджуються з існуючим правом (див. цитоване вище рішення у справі Nada v. Switzerland, параграф 170).
iii. Застосування наведених вище принципів
140. Доводи заявників ґрунтуються на трьох стовпах. Перший – це природа імунітету від національної юрисдикції, який надається міжнародним організаціям, яка, на їхню думку, є функціональною; у цьому відношенні вона, як вони стверджують, відрізняється від суверенного імунітету, який мають іноземні держави і який ґрунтується на суверенній рівності держав між собою. Другий – це природа їхніх вимог, які походять з акту геноциду, учиненого в Сребрениці, і які є вищого порядку ніж будь-який імунітет, який може мати ООН. Третій – це відсутність будь-якої альтернативної юрисдикції, яка була б компетентна розглянути їхні вимоги проти ООН. Суд розгляне кожен з них по черзі.
α. Природа імунітету, який має ООН
141. Суд бере до уваги різне розуміння імунітету ООН у державній практиці та міжнародній юридичній доктрині. Так, у своєму рішенні від 15 вересня 1969 року (у справі Manderlier v. United Nations and Belgian State), Pasicrisie belge, 1969, II, стор. 247, (1969) 69 International Law Reports 169, Апеляційний суд Брюсселя схвалив обґрунтування, з якого випливало, що цей імунітет є абсолютним. Натомість у рішенні у справі Askir v. Boutros-Ghali, 933 F.Supp. 368 (1996), Окружний суд Нью-Йорка розглянув імунітет ООН у розумінні, властивому обмеженому імунітету іноземної суверенної держави, по суті прийнявши точку зору, що військові операції були acta iure imperii. Секретаріат ООН застосовує до миротворчих організацій, які розглядаються як “допоміжні органи” ООН, функціональний тест “командування та контролю” стосовно підзвітності, але наполягає, що організація має імунітет в місцевих судах (Звіт Генерального секретаря ООН щодо “Фінансування Сил ООН з оборони, Операції ООН з відновлення довіри в Хорватії, Сил ООН з превентивного розгортання та штаб-квартири Миротворчих сил ООН” та “Адміністративних і бюджетних аспектів фінансування миротворчих операцій ООН: фінансування миротворчих операцій ООН”, Документ ООН № A/51/389, параграфи 7 та 17; “Відповідальність міжнародних організацій: Коментарі та спостереження, отримані від міжнародних організацій”, Документ ООН № A/CN.4/637/Add.1). Проекти статей Комісії з міжнародного права щодо відповідальності міжнародних організацій не зачіпають (“без шкоди”) Статут ООН (Шістдесят третя сесія Комісії з міжнародного права, Документ ООН № A/66/10, буде оприлюднено в Щорічнику Комісії з міжнародного права (Yearbook of the International Law Commission), 2011, том II, Частина друга; див. проект статті 67).
142. Наукова думка полягає в тому, що міжнародні організації продовжують користуватися імунітетом від національної юрисдикції. Асоціація з міжнародного права описує імунітет міжнародних організацій від національної юрисдикції як “вирішальний бар’єр для заходів щодо відновлення прав з боку недержавних позивачів” (Асоціація з міжнародного права, Звіт про сімдесят першу конференцію, проведену в Берліні 16-21 серпня 2004 року, сторінки 164 і далі, сторінка 209). Це також думка Інституту міжнародного права (Юридичні наслідки для держав-членів від невиконання міжнародними організаціями їхніх обов’язків по відношенню до третіх сторін, Лісабонська сесія, 1995 рік, Annuaire de l’Institut de droit international 66-I, сторінка 251 і далі). Асоціація з міжнародного права вважає, de lege ferenda, що повинні бути створені юридичні засоби захисту для того, щоб дозволити особам заявляти вимоги про компенсацію від міжнародних організацій, там, де цього ще не було зроблено. Асоціація навіть пропонує, що може бути передбачена певна роль для національних судів, якщо відсутній прямий доступ до міжнародного органу з вирішення спорів (loc. cit., сторінка 228).
143. Суд, у свою чергу, повторює, що це не його роль намагатися дати остаточне тлумачення положень Статуту ООН та інших міжнародних документів. Він, тим не менше, повинен перевірити, чи існували обґрунтовані підстави для таких документів з точки зору питань, які оскаржуються перед Судом (див. цитоване вище рішення у справі Behrami and Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway, параграф 122).
144. Більше того, як зазначалося вище (див. параграф 139 (e)), Конвенція є частиною міжнародного права. Відповідно, Суд повинен визначати державну відповідальність узгоджено та в гармонії з керівними принципами міжнародного права, але при цьому пам’ятати про особливий характер Конвенції як міжнародного договору про права людини. Тому, хоча Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 року була укладена пізніше за Статут ООН, Загальну конвенцію про привілеї та імунітети ООН і Конвенцію і таким чином не є прямо застосовною (див. статтю 4 Віденської конвенції), Суд повинен враховувати її положення тією мірою, якою вони кодифікують міжнародне право, що існувало раніше, і, зокрема, підпункт 3 (c) її статті 31 (див. цитоване вище рішення у справі Golder, параграф 29; в якості більш нещодавніх рішень та mutatis mutandis, цитовані вище рішення у справах: Al-Adsani, параграф 55; Behrami and Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway, параграф 122; та Cudak, параграф 56).
145. Стаття 103 Статуту ООН передбачає, що обов’язки держав-членів за цим Статутом мають перевагу у випадку колізії з обов’язками за будь-яким іншим міжнародним договором. Суд вже мав можливість висловити свою позицію стосовно наслідків цього положення та обов’язків, які випливають із застосування Радою Безпеки своїх повноважень за Статутом ООН, для свого тлумачення Конвенції (див. рішення у справі Al-Jedda v. the United Kingdom [GC], заява № 27021/08, параграф 102, ECHR 2011):
“... Суд повинен враховувати цілі, для яких було створено ООН. Крім мети підтримання міжнародного миру та безпеки, викладеної в першому параграфі статті 1 Статуту ООН, третій параграф передбачає, що ООН була заснована для “здійснення міжнародної співпраці в ... заохоченні та розвитку поваги до прав людини і основоположних свобод”. Пункт 2 статті 24 Статуту вимагає від Ради Безпеки при виконанні її завдань щодо її головної відповідальності за підтримання міжнародного миру та безпеки “діяти відповідно до Цілей та Принципів Об’єднаних Націй”. На цьому тлі, Суд вважає, що при тлумаченні її резолюцій повинна діяти презумпція, що Рада Безпеки не має наміру покласти на держави-члени будь-який обов’язок з порушення основоположних принципів прав людини. У випадку будь-якої нечіткості в тексті резолюції Ради Безпеки Суд таким чином повинен обрати таке тлумачення, яке найбільше узгоджується з вимогами Конвенції і яке уникає будь-якого конфлікту між обов’язками. У світлі важливої ролі ООН у заохоченні та підтримці поваги до прав людини, слід очікувати, що були б використані чіткі та прямі формулювання, якби Рада Безпеки очікувала від держав вжиття спеціальних заходів, які б суперечили їхнім обов’язкам за міжнародним правом з прав людини.”
Як підтверджує цитоване вище рішення у справі Nada, параграф 172, висловлена вище презумпція може бути спростована.
146. Суд тепер розгляне імунітет, наданий Об’єднаним Націям судами Нідерландів.
147. Стаття 105 Статуту ООН передбачає, що ООН “користується на території кожного із своїх членів такими привілеями та імунітетами, які є необхідними для досягнення її цілей”.
148. Розділ 2 статті II Конвенції про привілеї та імунітети ООН йде далі і передбачає, що Об’єднані Нації “користуються імунітетом від будь-якої форми юридичного процесу, крім випадків, коли Організація прямо відмовляється від свого імунітету у будь-якому конкретному випадку”.
149. Попередні справи в Суді, у яких поставало питання імунітету міжнародних організацій від національної юрисдикції, стосувалися до цього часу спорів між організацією та членами її персоналу (див. згадане вище рішення у справі Waite and Kennedy and Beer and Regan aforementioned; див. також рішення у справі Lopez Cifuentes v. Spain (рішення щодо прийнятності), заява № 18754/06, 7 липня 2009 р.).
150. У низці інших справ Суд просили покласти відповідальність за дії міжнародних організацій на Держави-сторони Конвенції з огляду на їхнє членство в цих організаціях (Boivin v. France and 33 other States (рішення щодо прийнятності), заява № 73250/01, ECHR 2008; Connolly v. 15 Member States of the Council of Europe (рішення щодо прийнятності), заява № 73274/01, 9 грудня 2009 р.; Gasparini v. Italy and Belgium (рішення щодо прийнятності), заява № 10750/03, 12 травня 2009 р.; Beygo v. 46 Member States of the Council of Europe (рішення щодо прийнятності), заява № 36099/06, 16 червня 2009 р.; Rambus Inc. v. Germany (рішення щодо прийнятності), заява № 40382/04, 16 червня 2009 р.; та Lechouritou and Others v. Germany and 26 other Member States of the European Union (рішення щодо прийнятності), заява № 37937/07, 3 квітня 2012 р.) або їхній статус держави, у якій розміщувалася ця організація або створений нею адміністративний чи судовий орган (див., зокрема, рішення у справах: Berić and Others v. Bosnia and Herzegovina (рішення щодо прийнятності), заяви №№ 36357/04, 36360/04, 38346/04, 41705/04, 45190/04, 45578/04, 45579/04, 45580/04, 91/05, 97/05, 100/05, 101/05, 1121/05, 1123/05, 1125/05, 1129/05, 1132/05, 1133/05, 1169/05, 1172/05, 1175/05, 1177/05, 1180/05, 1185/05, 20793/05 та 25496/05, 16 жовтня 2007 р.; Galić v. the Netherlands (рішення щодо прийнятності), заява № 22617/07, ECHR 2009; Blagojević v. the Netherlands, заява № 49032/07, 9 червня 2009 р.; та Djokaba Lambi Longa v. the Netherlands (рішення щодо прийнятності), заява № 33917/12, ECHR 2012).
151. Крім того, Суд просили розглянути дії, вжиті самими Договірними Державами в силу їхнього членства в міжнародних організаціях. У цьому зв’язку Суд висловив презумпцію, що доти, доки основоположні права захищалися у спосіб, який можна було вважати принаймні еквівалентним тому, що передбачає Конвенція, дії держави, вжиті відповідно до юридичних обов’язків, що випливали з членства в Європейському Союзі, були у відповідності з вимогами Конвенції (див., зокрема, рішення у справах: Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi v. Ireland [GC], заява № 45036/98, параграф 156, ECHR 2005‑VI; та Cooperatieve Producentenorganisatie van de Nederlandse Kokkelvisserij U.A. v. the Netherlands (рішення щодо прийнятності), заява № 13645/05, ECHR 2009).
152. Справа, яка розглядається, відрізняється від усіх тих, що були згадані. В її основі спір між заявниками та Об’єднаними Націями, який ґрунтується на застосуванні Радою Безпеки її повноважень за Главою VII Статуту ООН.
153. Як і резолюції Ради Безпеки, Суд тлумачитиме Статут ООН та інші документи, що регулюють функціонування ООН, наскільки можливо у гармонії з обов’язками держав за міжнародним правом з прав людини.
154. Суд вважає, що оскільки операції, започатковані Резолюціями Ради Безпеки ООН за Главою VII Статуту ООН, є основоположними для місії Об’єднаних Націй з гарантування міжнародного миру та безпеки, Конвенція не може бути розтлумачена таким чином, щоб дії та бездіяльність Ради Безпеки підлягали національній юрисдикції без згоди Об’єднаних Націй. Поширення національної юрисдикції на такі операції дозволяло б окремим державам, через їхні суди, втручатися у виконання ключової місії Об’єднаних Націй у цій сфері, у тому числі в ефективне виконання операцій (див., mutatis mutandis, цитоване вище рішення у справі Behrami and Behrami v. France and Saramati v. France, Germany and Norway, параграф 149).
155. Більше того, Суд не може не врахувати Консультативний висновок Міжнародного суду щодо різниці стосовно імунітету від юридичного процесу Спеціального доповідача Комісії з прав людини, I.C.J. Reports 1999, стор. 62 і далі (прийнятий 29 квітня 1999 р.), у параграфі 66 якого Міжнародний суд зазначив таке:
“Нарешті, Суд хотів би відзначити, що питання імунітету від юридичного процесу відрізняється від питання компенсації за будь-яку шкоду, завдану внаслідок дій, які вчиняються ООН або її представниками, які діють у своєму офіційному статусі.
На ООН може покладатися відповідальність за шкоду, завдану внаслідок таких дій. Проте, як зрозуміло з розділу 29 статті VIII Загальної конвенції [про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй], будь-які такі претензії проти Об’єднаних Націй не повинні розглядатися національними судами, але повинні вирішуватися відповідно до належного способу врегулювання, який “Об’єднані Нації повинні забезпечити” відповідно до розділу 29. ...”
β. Природа вимог заявників
156. Заявники стверджують, що оскільки їхні вимоги ґрунтуються на акті геноциду, відповідальність за який вони покладають на ООН (та Нідерланди), і оскільки заборона геноциду є правилом ius cogens, завіса імунітету, яка захищає Об’єднані Нації, повинна бути знята.
157. Суд визнав заборону геноциду як правило ius cogens у справі Jorgić v. Germany, заява № 74613/01, параграф 68, ECHR 2007‑III. У тій справі він постановив, на підставі Конвенції про геноцид, що Німеччина могла претендувати на юрисдикцію для того, щоб віддати заявника до суду (loc. cit., параграфи 68-70).
158. Проте, на відміну від справи Jorgić, справа, яка розглядається, стосується не кримінальної відповідальності, а імунітету від національної судової цивільної юрисдикції. Міжнародне право на підтримує точку зору, що цивільні вимоги повинні переважати над імунітетом від позову лише на тій підставі, що вони ґрунтуються на твердженні про особливо тяжке порушення норми міжнародного права, навіть норми ius cogens. Стосовно суверенного імунітету іноземних держав це було чітко вказано Міжнародним судом у справі про юрисдикційні імунітети держави (Germany v. Italy: Greece intervening), рішення від 3 лютого 2012 р., параграфи 81-97. На думку Суду, це також правильно і по відношенню до імунітету, який мають Об’єднані Нації.
159. Незважаючи на можливість врахування імунітету службової особи ООН при оцінці, як передбачається в параграфі 61 Консультативного висновку Міжнародного суду щодо різниці стосовно імунітету від юридичного процесу Спеціального доповідача Комісії з прав людини, Суд не бачить причини робити інший висновок стосовно імунітету, який мають Об’єднані Нації у цій справі, тим більше, що – на відміну від дій, які ставилися у провину у справі про юрисдикційні імунітети – питання, за які на ООН покладається відповідальність у цій справі, як би вони не оцінювалися, у кінці кінців походили з резолюцій Ради Безпеки, яка діяла за Главою VII Статуту ООН, і таким чином мала підставу в міжнародному праві.
160. Так само заяви чинного Генерального секретаря Об’єднаних Націй (Основні моменти опівденного брифінгу Марі Окабе (Marie Okabe), заступниці речника Генерального секретаря Пан Гі Муна, Штаб-квартира ООН, Нью-Йорк, п’ятниця, 8 червня 2007 р.) та колишнього Голови МТКЮ (Звернення Голови МТКЮ до Генеральної Асамблеї Об’єднаних Націй, 8 жовтня 2009 р.), які цитуються заявниками, не можуть змусити Суд прийняти інше рішення. Хоча обидві заяви закликають держави забезпечити “правосуддя” для виживших родичів різанини в Сребрениці, жодна з них не закликає ООН погодитися на національну судову юрисдикцію Нідерландів: перша закликає притягнути до суду виконавців та допомогти у відновленні самої Сребрениці; друга – створити комісію для розгляду претензій або компенсаційний фонд.
γ. Відсутність будь-якої альтернативної юрисдикції
161. Основні принципи та керівні положення Генеральної Асамблеї Об’єднаних Націй щодо права на юридичний захист та відшкодування шкоди для жертв грубих порушень міжнародних норм у сфері прав людини та серйозних порушень міжнародного гуманітарного права (Резолюція № A/RES/60/147, 16 грудня 2005 р.) наголошують на “праві на юридичний захист для жертв порушень міжнародних норм у сфері прав людини”, яке можна знайти в різних міжнародних документах. При цьому Основні принципи посилаються, зокрема, на статтю 13 Конвенції (яка цитується в преамбулі). Основні принципи адресовані державами, які зобов’язуються вжити належних заходів та створити необхідні процедури. Водночас, вони вказують на право на доступ до правосуддя, як воно передбачено за існуючим міжнародним правом (див., зокрема, параграфи VIII, “Доступ до правосуддя”, та XII, “Заборона відступів”).
162. Єдиним міжнародним документом, на якому особи можуть ґрунтувати своє право на юридичний захист проти Об’єднаних Націй стосовно дій та бездіяльності СООНО, є Угода про статус Сил ООН з оборони в Боснії і Герцеговині від 15 травня 1993 року, 1722 Серія договорів ООН (United Nations Treaty Series/UNTS) № 77, яка у своїй статті 48 вимагає, щоб для цієї мети була створена комісія з розгляду претензій. Проте, схоже на те, що цього не було зроблено.
163. Як правильно зазначають заявники, у справі Waite and Kennedy (цитовано вище, параграф 68) – як і у справі Beer and Regan (цитовано вище, параграф 58) – Суд визнав “важливим чинником” при визначенні того, чи було надання міжнародній організації імунітету від національної юрисдикції прийнятним за Конвенцією, те, чи були доступні для заявників розумні альтернативні засоби для ефективного захисту їхніх прав за Конвенцією. У справі, що розглядається, немає сумніву, що такі альтернативні засоби не існували ні за національним правом Нідерландів, ні за правом Об’єднаних Націй.
164. Проте з цього не випливає, що за відсутності альтернативних засобів захисту визнання імунітету ipso facto становить порушення права на доступ до суду. Стосовно суверенного імунітету іноземних держав Міжнародний суд прямо заперечив існування такого правила (Справа про юрисдикційні імунітети держави (Germany v. Italy: Greece intervening), параграф 101). Що стосується міжнародних організацій, то рішення цього Суду у справах Waite and Kennedy та Beer and Regan також не можна розуміти в такому абсолютному значенні.
165. Залишається фактом те, що дотепер Об’єднані Нації не передбачили “спосіб врегулювання”, який був би доречний для спору, що розглядається. Незалежно від того, чи може розумітися розділ 29 статті VIII Конвенції про привілеї та імунітети ООН як такий, що вимагає створення органу для врегулювання спорів у справі, що розглядається, відповідальність за цей стан речей не може покладатися на Нідерланди. Стаття 6 Конвенції також не вимагає від Нідерландів втрутитися: як було зазначено вище, ця справа принципово відрізняється від попередніх справ, у яких Суд повинен був розглянути імунітет від національної юрисдикції, який мали міжнародні організації, а природа вимог заявників не вимагала від Нідерландів надати засіб юридичного захисту проти Об’єднаних Націй у власних судах.
δ. Зв’язок з вимогами проти держави Нідерланди
166. Заявники скаржилися за статтею 13 Конвенції, що держава Нідерланди намагалася покласти відповідальність за незапобігання різанини в Сребрениці повністю на ООН, що, з огляду на надання ООН абсолютного імунітету, становило собою спробу держави загалом уникнути своєї відповідальності стосовно заявників. Суд вважає доречним розглянути цю скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції, а не за статтею 13.
167. Суд наразі не може встановити, що претензії заявників проти держави Нідерланди обов’язково будуть неуспішними. Принаймні Апеляційний суд Гааги висловив свою готовність, у справах Mustafić та Nuhanović, розглянути вимоги проти держави, які випливають з дій Уряду Нідерландів та самого Голлбату у зв’язку із смертю осіб під час різанини в Сребрениці (див. параграф 110 вище). Більше того, Суд зазначає, що касаційні скарги з питань права, подані державою в обох справах, наразі ще знаходяться на розгляді (див. параграф 111 вище).
168. У будь-якому разі, питання того, чи повинні вимоги заявників бути задоволені проти будь-якого відповідача, залежить від встановлення відповідних фактів та застосування матеріального права національними судами. Без шкоди будь-якому рішенню, яке може прийняти Верховний Суд у справі заявників та у справах Mustafić та Nuhanović, слід зазначити, що пункт 1 статті 6 не гарантує будь-який конкретний зміст “прав та обов’язків” (цивільного характеру) у матеріальному праві Договірних Держав: Суд не може шляхом тлумачення пункту 1 статті 6 створити матеріальне право, яке не має юридичної підстави у відповідній державі (див., наприклад, рішення у справах: Z and Others v. the United Kingdom [GC], заява № 29392/95, параграф 98, ECHR 2001‑V; Roche v. the United Kingdom [GC], заява № 32555/96, параграф 119, ECHR 2005‑X; та Boulois v. Luxembourg [GC], заява № 37575/04, параграф 91, ECHR 2012).
ε. Висновок
169. Зазначені вище висновки приводять Суд до рішення, що у справі, що розглядається, надання імунітету Об’єднаним Націям служило правомірній меті і не було непропорційним.
170. Отже, ця частина заяви є явно необґрунтованою і повинна бути відхилена відповідно до підпункту 3 (a) та пункту 4 статті 35 Конвенції.
3. Відмова Верховного Суду звернутися за попереднім висновком до Суду Європейського Союзу
171. Заявники скаржилися на відмову Верховного Суду, прийняту без детального обґрунтування, звернутися за попереднім висновком до Суду Європейського Союзу. Вони стверджували, що питання взаємозв’язку між юрисдикційним імунітетом, наданим ООН, та принципом ефективного судового захисту, утіленим у праві Європейського Союзу, було дуже важливим для їхньої справи і ніколи не розглядалось Судом ЄС раніше; тому Верховний Суд не повинен був так поверхово поставитися до цього питання.
172. Суд повторює, що Конвенція не гарантує, як така, будь-яке право на направлення справи національним судом до іншого національного або міжнародного органу для попереднього висновку (див., серед інших рішень, рішення у справах: Coëme and Others v. Belgium, заяви №№ 32492/96, 32547/96, 32548/96, 33209/96 та 33210/96, параграф 114, ECHR 2000‑VII; Ullens de Schooten and Rezabek v. Belgium, заяви №№ 3989/07 та 38353/07, параграф 57, 20 вересня 2011 р.; та Ferreira Santos Pardal v. Portugal (рішення щодо прийнятності), заява № 30123/10, 4 вересня 2012 р.). Водночас, суд, щодо рішень якого не існує засобу юридичного захисту за національним правом, повинен, якщо він відмовляє звернутися за попереднім висновком до Суду Європейського Союзу, указати причини, чому він вважає, що заявлене питання є недоречним або що положення права Спільноти, про яке йдеться, вже було розтлумачено Судом ЄС, або що правильне застосування права Спільноти є таким очевидним, що не залишає місця для будь-якого розумного сумніву (цитоване вище рішення у справі Ullens de Schooten and Rezabek, параграф 62).
173. Суд вважає, що в цій справі загального обгрунтування, наведеного Верховним Судом, було достатньо. Установивши, що Об’єднані Нації мали імунітет від національної юрисдикції за міжнародним правом, Верховний Суд мав право вважати звернення до Суду ЄС за попереднім висновком не потрібним.
174. У більш загальному плані, хоча стаття 6 вимагає, щоб рішення судів адекватно наводили причини, на яких вони ґрунтуються, вона не йде так далеко, щоб вимагати детальної відповіді на кожен заявлений аргумент; так само Суд не повинен розглядати, чи було належним чином сформульовано доводи або чи була відмова в клопотанні обґрунтованою. Крім того, відхиляючи апеляцію, апеляційний суд може, у принципі, лише послатися на причини, наведені судом нижчого рівня (див., серед інших рішень, рішення щодо прийнятності у справі Kok v. the Netherlands, заява № 43149/98, ECHR 2000-VI).
175. Отже, ця скарга також є явно необґрунтованою і повинна бути відхилена відповідно до підпункту 3 (a) та пункту 4 статті 35 Конвенції.
C. Стверджуване порушення статті 13 Конвенції
176. Заявники скаржилися, що держава Нідерланди зловживала імунітетом, наданим Об’єднаним Націям, поклавши будь-яку відповідальність за незапобігання різанини в Сребрениці лише на ООН, таким чином уникаючи власної відповідальності по відношенню до заявників. Вони покладалися на статтю 13 Конвенції, яка передбачає таке:
“Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.”
177. Уже розглянувши цю скаргу за пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд вирішує, що окремого питання за статтею 13 не виникає. Вимоги статті 13 у будь-якому разі є меншими, і тому тут поглинаються, ніж у пункті 1 статті 6 (див., серед багатьох інших рішень, цитоване вище рішення у справі Coëme and Others, параграф 117).
178. Отже, ця частина заяви також є явно необґрунтованою і повинна бути відхилена відповідно до підпункту 3 (a) та пункту 4 статті 35 Конвенції.
D. Рішення Суду
З цих причин, Суд одноголосно
Оголошує цю заяву неприйнятною.
Маріалена ЦірліДжосеп Касадевалл
Заступник секретаряГолова
Додаток
STICHTING MOTHERS OF SREBRENICA є фундацією (stichting) із статусом юридичної особи за правом Нідерландів, створеною у 2006 році із зареєстрованим офісом в Амстердамі. Пані Муніра СУБАШІЧ (Munira SUBAŠIĆ) є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1948 році та проживає у Вогошчі, Боснія і Герцеговина. Пані Зумра ШЕГОМЕРОВІЧ (Zumra ŠEHOMEROVIĆ) є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1951 році та проживає у Вогошчі, Боснія і Герцеговина. Пані Када ГОТІЧ (Kada HOTIĆ) є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1945 році та проживає у Вогошчі, Боснія і Герцеговина. Пані Сабагета ФЕЙДЖІЧ (Sabaheta FEJZIĆ) є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1956 році та проживає у Вогошчі, Боснія і Герцеговина. Пані Кадіра ҐАБЕЛІЧ (Kadira GABELJIĆ) є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1955 році та проживає в Сараєво, Боснія і Герцеговина. Пані Раміза ҐУРДІЧ (Ramiza GURDIĆ) є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1953 році та проживає у Вогошчі, Боснія і Герцеговина. Пані Міла ГАСАНОВІЧ (Mila HASANOVIĆ) є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1946 році та проживає в Сараєво, Боснія і Герцеговина. Пані Шухрета МУЖІЧ (Šuhreta MUJIĆ) є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1951 році та проживає в Сараєво, Боснія і Герцеговина.Пані X є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1982 році та проживає в Кельні, Німеччина.Пані Y є громадянкою Боснії і Герцеговини, яка народилася в 1952 році та проживає в Сараєво, Боснія і Герцеговина.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
[1] Босняки (бошняки) були відомі як “мусульмани” або “югославські мусульмани” до війни 1992-1995 років. Термін “босняки” (Bošnjaci) не слід плутати з терміном “боснійці” (Bosanci), який використовують для визначення громадян Боснії і Герцеговини незалежно від їхнього етнічного походження.
[2] Хорвати є етнічною групою, чиї представники можуть бути уродженцями Хорватії або інших колишніх складових республік СФРЮ, у тому числі Боснії і Герцеговини. Слово “хорват/хорватський” (“Croat”), як правило, використовується (як іменник та прикметник) для позначення членів етнічної групи незалежно від їхнього громадянства; його не слід плутати з позначенням громадян Хорватії (“Croatian”).
[3] Серби – це етнічна група, чиї представники можуть бути уродженцями Сербії або інших колишніх складових республік СФРЮ, у тому числі Боснії і Герцеговини. Слово “серб/сербський” (“Serb”), як правило, використовується (як іменник та прикметник) для позначення членів етнічної групи незалежно від їхнього громадянства; його не слід плутати з позначенням громадян Сербії (“Serbian”). Такий поділ застосовується Судом в цьому рішенні, крім випадків цитування документів, які не походять із Суду і де зберігається оригінальне формулювання.
[4] Див. Прес-реліз Робочої групи ООН з питань насильницьких або недобровільних зникнень від 21 червня 2010 року стосовно її візиту в Боснію і Герцеговину.
[5] Наприклад, Парламентська Асамблея Ради Європи, Комітет з питань виконання обов’язків та зобов’язань державами-членами Ради Європи (Моніторинговий Комітет), документ №10200, 4 червня 2004 року (Виконання обов’язків та зобов’язань Боснією і Герцеговиною):
“Різанина в Сребрениці, яка сталася в липні 1995 року в безпечній зоні ООН в та навколо міста Сребрениці, є одним з найгірших злодіянь, учинених з часу Другої світової війни – біля 7 тисяч хлопців та чоловіків-босняків було страчено сербським силами, а їхні тіла були кинуті в загальні могили.” (параграф 33)
Full & Egal Universal Law Academy