© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ
УХВАЛА
Заяви №№ 43759/10 та 43771/12
Steven WILLCOX проти Сполученого Королівства
та Scott HURFORD проти Сполученого Королівства
Європейський суд з прав людини (Четверта секція), засідаючи 8 січня 2013 року Палатою, до складу якої увійшли:
Інета Зіємеле (Ineta Ziemele), Голова,
Девід Тор Бйоргвінссон (David Thór Björgvinsson),
Пяіві Хірвель (Päivi Hirvelä),
Георг Ніколау (George Nicolaou),
Пол Махоуні (Paul Mahoney),
Кшиштоф Войтишек (Krzysztof Wojtyczek),
Фаріс Вехабовіч (Faris Vehabović), судді,
та Фатош Арачі (Fatoş Aracı), Заступник Секретаря Секції,
Беручи до уваги зазначені вище заяви, подані 2 серпня 2010 року та 29 червня 2012 року, відповідно,
Після наради за зачиненими дверима, постановляє наступне:
ФАКТИ Перший заявник, пан Стівен Вілкокс (Steven Willcox), - громадян Великої Британії, який народився в 1964 році і на даний момент знаходиться у в’язниці Її величності «Рай Хілл» (HM Prison Rye Hill). Другий заявник, пан Скотт Херфорд (Scott Hurford), - громадянин Великої Британії, який народився в 1975 році і на даний момент знаходиться у в’язниці Її величності «Фулл Саттон» (HM Prison Full Sutton). Обидва заявники були представлені в Суді адвокатською компанією «Стівенс Солісіторс» (Stevens Solicitors), що знаходиться в місті Стаффорд.
A. Обставини справи Обставини справи, представлені заявниками, можна узагальнити наступним чином.
1. Перший заявник
(a) Арешт, засудження та передача У квітні 2003 року першого заявника було затримано та заарештовано в Таїланді, - країні, в якій він тоді проживав, - за обвинуваченнями у зберіганні наркотиків. У листопаді 2004 року він зізнався у зберіганні з метою збуту 24 грамів чистого героїну та 1,4 грама чистого метилендиоксіметамфетаміну у вигляді таблеток екстазі. За законодавством Таїланду обидва наркотики належали до категорії 1 (див. нижче, пункт 36). Така кількість наркотиків призвела до застосування «неспростовної презумпції» того, що вони зберігалися з метою збуту (див. нижче, пункт 40). Першого заявника було виправдано за обвинуваченням у зберіганні з метою збуту близько 760 грамів чистого героїну, оскільки доказів зберігання не було достатньо. Його було засуджено до довічного позбавлення волі. Однак йому зарахували те, що він зізнався у скоєнні злочину, а його покарання зменшили на третину. Прирівнюючи довічне позбавлення волі до п’ятдесяти років позбавлення волі, суд засудив першого заявника до тридцяти трьох років і чотирьох місяців позбавлення волі стосовно зазначеного вище обвинувачення. У червні 2007 року перший заявник подав клопотання про свою передачу до Сполученого Королівства, аби відбути там решту покарання згідно з двосторонньою угодою між Таїландом та Сполученим Королівством про передачу ув’язнених («угода про передачу ув’язнених»; див. нижче, пункти 49-56). Обидва уряди задовольнили це клопотання. Умови передачі були викладені першому заявникові в листі Національної служби управління правопорушниками Сполученого Королівства, в якому пояснювалося, що Сполучене Королівство виконає призначене покарання, з урахуванням переважаючих за силою положень відповідного законодавства Сполученого Королівства про умовно-дострокове звільнення. У ньому також зазначалося, що після передачі перший заявник не зможе оскаржити вирок або покарання в британських судах: право на перегляд залишалося за державою винесення вироку, і будь-яке оскарження необхідно зробити до передачі. Перший заявник погодився на ці умови та підписав формуляр згоди. 6 листопада 2007 року першого заявника, який виконав мінімальну вимогу щодо чотирирічного відбуття покарання в Таїланді, було переведено до в’язниці в Англії. Згідно з Актом «Про репатріацію ув’язнених» 1984 року («Акт 1984 року»; див. нижче, пункти 57-62) Міністерство юстиції видало ордер, яким санкціонувалося його утримання під вартою у Сполученому Королівстві. У червні 2008 року вирок першому заявникові був скорочений тайським королівським наказом до двадцяти дев’яти років і трьох місяців. У зв’язку з цим, 9 червня 2008 року Міністерство юстиції видало новий ордер на його утримання під вартою згідно з Актом 1984 року. Ордер санкціонував його утримання під вартою ще на 8901 день (трохи більше двадцяти чотирьох років). Поточною датою дострокового звільнення першого заявника, яка є половиною відбутого ним покарання, є 5 грудня 2017 року.
(b) Провадження щодо судового перегляду справи Перший заявник звернувся з клопотанням про судовий перегляд ордеру Міністерства юстиції від 9 червня 2008 року про його утримання під вартою. Він стверджував, що, по-перше, «неспростовна презумпція» за тайським законодавством, згідно з якою метою зберігання наркотиків є їх збут, призвела до грубої відмови в правосудді, а тому виконання вироку було свавільним за статтею 5 Конвенції. По-друге, також із посиланням на статтю 5, він стверджував, що вирок був свавільним, оскільки наслідком передачі стало те, що після того, як він визнав себе винним, час, проведений під вартою, став довшим, ніж він міг би бути, якби він не визнав себе винним. Нарешті, він стверджував, що подальше виконання його покарання у Сполученому Королівстві порушувало його права за статтею 3 Конвенції, оскільки саме покарання було грубо непропорційним. Хоча він визнав, що погодився на умови передачі, він стверджував, що в нього не було іншого вибору, окрім як погодитися на передачу на будь-яких умовах через жахливі умови, в яких він знаходився в тайській в’язниці, а тому його згода не була надана добровільно. 1 липня 2009 року палата Високого суду (Divisional court) винесла рішення про відхилення клопотання. Суддя Оуслі (Ouseley) спочатку зазначив, що заявник погодився з тим, що оскаржувана презумпція була неспростовною. Він далі зазначив, що тайський суд не зробив жодних коментарів з приводу послідовного твердження першого заявника про те, що наркотики були призначені для особистого використання, оскільки за тайським законодавством це не мало жодного значення. Суддя розглянув положення угоди про передачу ув’язнених. Він дійшов висновку, що їхнім наслідком було те, що частина покарання, призначеного в державі видачі, яка залишилася невідбутою на момент здійснення передачі, повинна відбуватися в приймаючій державі, з урахуванням законодавчих положень останньої про умовно-дострокове звільнення. У справі першого заявника це означало, що якщо в Таїланді його було б звільнено після відбуття двох третин строку покарання, то у Сполученому Королівстві він матиме можливість отримати звільнення після відбуття половини строку покарання. Королівська амністія або помилування, які можуть бути оголошені в Таїланді, також застосовуватимуться до нього.
(i) Презумпція, що виникла у зв’язку з кількістю наркотиків, виявлених у заявника Переходячи до розгляду питання про скаргу на законність подальшого утримання першого заявника під вартою, заснованого на судовому вироку, винесеному в Таїланді, суддя Оуслі погодився, що подальше виконання вироку після судового провадження, в якому мала місце груба відмова в правосудді, було б незаконним, і що згода ув’язненого на передачу не змінила б цього. Тому Сполучене Королівство повинне було запевнитися перед здійсненням передачі, чи мало місце засудження, по суті та по формі, компетентним судом. Суддя зазначив, що випадки, коли це питання підіймалось, як правило, були очевидними та доведеними до відома дипломатичних представництв Сполученого Королівства на момент проведення судового провадження. Він зазначив, що наслідком угоди про передачу ув’язнених, національного законодавства та підходу цього Суду було те, що чим більш несправедливим є судове провадження, тим більш імовірним є те, що приймаюча держава повинна буде відмовитися від співпраці, а ув’язнений залишатиметься там, де він знаходиться, подібно до інших справ, в яких ув’язнений не відповідає критеріям для здійснення передачі. Переходячи до обставин справи першого заявника, суддя зауважив, що в його випадку було задоволено його клопотання про передачу, в якому, виходячи з його власних аргументів, проаналізованих вище, слід було б відмовити на тій підставі, що в ході судового провадження мала місце груба відмова в правосудді. Тим не менш, це не завадило йому оскаржити законність свого подальшого утримання під вартою, як тільки він опинився під юрисдикцією Сполученого Королівства. Суддя пояснив, що ризик зведення нанівець угоди про передачу ув’язнених був знижений дуже високим порогом, якого необхідно було дотриматися, перш ніж звернутися за звільненням, та ймовірністю того, що будь-яке судове провадження, яке досягло його, вже б потрапило в поле зору британських органів влади та призвело б до відмови в задоволенні клопотання про передачу. Далі він зазначив:
«37. ...Дійсно, суд повинен бути пильним, аби уникнути заниження порогу. Він може застосовуватися лише в тих випадках, в яких, на думку суду, певна ув’язнена особа просто не може бути затримана у Сполученому Королівстві з метою продовження виконання покарання, призначеного в результаті такого судового провадження.
38. ...Якщо пан Вілкокс правий у тому, що судове провадження щодо нього було грубою відмовою в правосудді, тоді він взагалі не повинен був бути переданий згідно з УПУ [угодою про передачу ув’язнених] і повинен був бути залишений у в’язниці в Таїланді. Положень про повторний судовий розгляд його справи у Сполученому Королівстві немає. Пан Вілкокс напевне скористався тим, що він вважає відсутністю пильності з боку органів влади Сполученого Королівства, але якщо так, то інші цим не скористалися. Його дії, якщо він правий, в акцентуванні на обмеженнях можливостей передачі за УПУ, а також його свідчень, що ставлять інших в невигідне становище у спосіб, який становить небезпеку для життя, з метою отримання свого власного звільнення, не можуть підривати закон. Однак це може спонукати до його уважного застосування». Що стосується того, чи мала місце груба відмова в правосудді у справі заявника, суддя зазначив, що на основі всіх доказів можна було досить переконливо стверджувати, що наркотики зберігалися лише для особистого використання. Він розглянув особливості та наслідки цієї презумпції і зазначив, що до помітно збільшених строків покарання призводила «дуже важлива неспростовна презумпція банального питання у справах про наркотики». Разом з тим, він дійшов висновку, що незважаючи на значне послаблення презумпції невинуватості, судове провадження в Таїланді не можна було вважати повною відмовою в праві на справедливий суд або його скасуванням. Він зазначив, що судове провадження було відкритим та проводилося за участю двох незалежних суддів; що перший заявник був присутнім у ході судового розгляду та мав законного представника; що його було виправдано в деяких дуже важких злочинах; що суд розглянув докази, які свідчили про зберігання ним наркотиків, хоча цей факт і не заперечувався; що національні процедури стосовно винесення вироку були дотримані, і що йому значним чином було зараховано визнання ним вини; і що було винесено обґрунтований вирок. Посилаючись на висновок Верховного суду Таїланду про сумісність «неспростовної презумпції» з презумпцією невинуватості (див. нижче, пункти 41-42), суддя зазначив, що основою для застосування принципу «неспростовної презумпції» було те, що тайські суди по суті засуджували за кількість наркотиків, що знаходилися у володінні. Він наголосив, що Таїланд зіткнувся з бичем наркотиків, і що суди у Сполученому Королівстві не повинні поспішати виносити судове рішення, яке б перешкоджало державам, які не є учасницями Конвенції, вирішувати серйозні проблеми на своїй території. Відхиливши скаргу за статтею 5, пов’язаною із судовим провадженням, суддя дійшов такого висновку:
«51. Необхідно подивитися на судове провадження в цілому. Мій висновок такий: це було звичайне судове провадження, справедливе настільки, наскільки це дозволяли рамки місцевого законодавства у сфері боротьби з наркотиками, відносно одного, хоча й важливого, елементу. Ці рамки залишають вм’ятину в праві, але не скасовують його повністю та не відмовляють в ньому. На мою думку, вони навіть не наближаються до цього...». Суддя Дейвіс (Davis) погодився, що скаргу слід відхилити. Стосовно «неспростовної презумпції» він зазначив наступне:
«91. ...Я можу погодитися з тим, що за європейськими правовими стандартами із неспростовною (тобто такою, яку не можна спростувати) презумпцією наміру збуту можна цілком не погодитись. Однак відповідне тайське законодавче положення було розглянуте Конституційним судом Таїланду і було визнане цим судом конституційним та таким, що не суперечить презумпції невинуватості, застосовній у Таїланді. Я не думаю, що британські суди повинні бути занадто наполегливими в тому, щоб прагнути нав’язати або замінити своїми власними поглядами погляди з цього питання. Крім того, як Конституційний суд Таїланду також зазначив, реалії такої презумпції на практиці - мати практичний ефект, який полягатиме в тому, щоб у разі засудження призначене в результаті покарання набагато збільшилося. Це відображає превентивний підхід, який тайське законодавство обрало для боротьби з наркотиками в Таїланді.
92. Крім того, пан Вілкокс безсумнівно мав у Таїланді те, що можна розумно вважати «належним судовим розглядом». Він мав законного представника; докази були отримані та вивчені; суд, до складу якого входили судді, застосував принцип презумпції невинуватості; і дійсно, в повністю обґрунтованому вироку суд, отримавши докази, встановив, що сторона обвинувачення не довела набагато більш серйозного обвинувачення, яке йому було висунуте, і за яким був засуджений його співзвинувачений. Таким чином, пана Вілкокса було засуджено за менш серйозними обвинуваченнями, було враховано визнання ним вини, і його було засуджено в ході належної процедури, а вирок відповідав тайському законодавству...».
(ii) Наслідки визнання вини Перший заявник також стверджував, що його подальше утримання під вартою було свавільним у світлі визнання ним вини. Він стверджував, що отримав би довічне позбавлення волі, якби не визнав себе винним, а після передачі Високий суд призначив би йому мінімальний строк, який необхідно відбути, перш ніж отримати право на дострокове звільнення (див. нижче, пункт 63). Призначаючи мінімальний строк, Високий суд взяв би до уваги британський контекст, а тому призначив би набагато менший мінімальний строк порівняно з фіксованим строком, призначеним у Таїланді. Суддя Оуслі дійшов такого висновку:
«54. Цей аргумент є пустим. Якби його було засуджено до довічного позбавлення волі, а не до смертної кари, після того, як він не визнав би себе винним, він би повинен був відбути як мінімум вісім років у Таїланді, перш ніж його клопотання про передачу було б розглянуте, а не чотири роки, які він у дійсності відбув. Після звільнення у Сполученому Королівстві він підлягав би дотриманню певних умов. Довічне позбавлення волі передбачає наслідки, які продовжуються після звільнення, а також ризики повернення до в’язниці, яких за інших обставин не існувало б. У принципі, воно повинне розглядатися як більш суворе покарання. Різниця в результатах є не результатом свавільних дій з боку тайського суду, а застосуванням тайського законодавства до визнання ним вини та його взаємодії з практикою Сполученого Королівства в питанні виконання вироків після передачі». Відповідно, він дійшов висновку, що виконання британськими судами вироку після передачі не було свавільним. Суддя Дейвіс додав:
«94. ...У Таїланді довічне ув’язнення – це дійсно довічне ув’язнення, говорячи взагалі та враховуючи амністії або помилування. Стверджувана свавільність може здаватися такою, що відразу виникає, лише через те, що в англійському законодавстві передбачена система відбуття певного мінімального строку покарання, перш ніж отримати право на умовно-дострокове звільнення. У будь-якому випадку, те, що тайські органи влади погодилися б на передачу пана Вілкокса як довічно ув’язненого, взагалі не є очевидним; у всякому разі, докази свідчили про те, що в Таїланді вимагається відбуття таким ув’язненим принаймні восьми років у тайській в’язниці, перш ніж отримати право на те, щоб його клопотання про передачу було розглянуто. Докази також свідчать про те, що на практиці в силу загальних амністій або помилувань, які нерідко оголошуються в Таїланді, довічне позбавлення волі часто зменшується до певного строку позбавлення волі».
(iii) «Груба непропорційність» вироку Нарешті суддя Оуслі розглянув аргумент першого заявника про те, що винесений вирок був настільки грубо непропорційним, що він призвів до порушення статті 3. Він визнав, що якби першого заявника було засуджено у Сполученому Королівстві за просте зберігання відповідної кількості героїну та екстазі, його вирок не міг би перевищити максимум семи років (див. нижче, пункт 46) і був би значно меншим, ніж цей строк. Навіть якщо першого заявника було б засуджено у Сполученому Королівстві за зберігання такої кількості наркотиків з метою збуту, що було б рівнозначним злочину, за який його було засуджено, вирок не перевищив би близько шести років, враховуючи вироки, винесені в інших подібних справах (хоча злочин передбачав максимальне покарання у вигляді довічного позбавлення волі). Він далі зазначив:
«60. ...Я не вважаю за доцільне розглядати питання про те, чи є, або може бути, вирок, що передбачає певний строк позбавлення волі, таким грубо непропорційним, щоб становити порушення статті 3 лише в силу своєї тривалості. Це пояснюється тим, що завжди існують інші фактори, які можуть вплинути на рішення. Вони включають характер правопорушення, мотиви, що стоять в основі законодавчих рамок питання призначення покарань, конкретний спосіб, в який злочин було скоєно, а також особисті обставини злочинця». Суддя зазначив, що перший заявник надав докази, які, якщо їх визнати прийнятними, свідчили, що умови його утримання під вартою були дуже суворими і такими, що принижували людську гідність, і, можливо, порушували стандарти за статтею 3. Він далі зазначив:
«64. ...Успіх скарг пана Вілкокса міг би виявитися таким, що завдає дуже багато шкоди інтересам інших ув’язнених, які знемагають у таких самих обставинах, що він описав, і не лише в Таїланді. Його не було засуджено за незвичайний злочин у Таїланді. ...Старший посадовець Міністерства юстиції дав свідчення, що з 1991 року за УПУ з Таїланду було здійснено передачу 33 ув’язнених; більшість з них відбували покарання за злочини, пов’язані з наркотиками, строком до 50 років. Не слід вважати, що Таїланд залишався б байдужим до того, що у Сполученому Королівстві когось було звільнено від відбування покарання після передачі до Сполученого Королівства, тому що строк покарання вважався грубо непропорційним. Таїланд не погоджувався і не погодився б, щоб британський суд замінив своїм власним вироком вирок, винесений тайським судом. Таїланд відмовлявся укладати двосторонню угоду з Голландією, допоки та не відмовилася від отримання нею преференції щодо «перерахунку строку вироку». На мою думку, щирість намірів Сполученого Королівства була б поставлена під сумнів у світлі УПУ та у світлі того, що уряд Сполученого Королівства сказав під час передачі; цим самим могли б з’явитися заборони або чинилися б перешкоди у передачі інших ув’язнених». Суддя також зазначив, що на ставлення до передачі з боку інших держав, з якими Сполучене Королівство уклало двосторонні або багатосторонні угоди, міг негативно вплинути спосіб, в який Сполучене Королівство поводилося з переданими ув’язненими. Тому він зазначив, що якби перший заявник був правий у тому, що вирок був настільки грубо непропорційним, що призводив до порушення статті 3 в разі його подальшого виконання у Сполученому Королівстві, тоді б Сполучене Королівство було б зобов’язане відмовити в погодженні передачі на цій підставі, аби уникнути зведення нанівець угоди про передачу ув’язнених. Воно повинне було б здійснити оцінку пропорційності до передачі, аби вирішити, чи задовольняти клопотання про передачу. Суддя зауважив:
«66. ...Це означало б, що передавалося б менше ув’язнених, як би сильно вони не запевняли, що вони погодилися на передачу на умовах, погоджених в УПУ. Це цілком могло б призвести до оборонної позиції Сполученого Королівства щодо того, хто може бути переданий, в інтересах підтримки узгодженого застосування УПУ. Також малоймовірним є те, що ув’язнені в будь-якому випадку сказали б до повернення щось таке, що могло б перешкодити їхній передачі. Але таке мовчання до повернення лише б відстрочило проблему, яку це створило б для УПУ, зводячи нанівець щирі наміри, необхідні для її ефективного та корисного функціонування. Пан Вілкокс, якщо його аргументи є вірними, виграв би від відсутності правової ясності, яка вимагалася б його аргументами для застосування в майбутньому до інших. Тому існує значна дилема, створена самою основою аргументів [заявника]...». Суддя наголосив, що угода про передачу ув’язнених була в цілому розроблена для того, щоб після передачі виконати вирок суду держави, яка здійснила передачу, а не провести новий суд та винести новий вирок, застосовуючи на цей раз цінності та погляди приймаючої держави. На його думку, якби Сполучене Королівство переглядало вирок після передачі, то воно б робило те, від чого відмовилася угода про передачу ув’язнених, а тлумачення угоди як такої, що містить це право, було б неправильним витлумаченням її положень. Він далі зазначив:
«69. Вирішення цієї дилеми також не можна легко знайти й в короткій, неаргументованій та мимохідь сказаній фразі ЄСПЛ у справі «Drozd та Janousek» [26 червня 1992 року, § 110, Series A no. 240], згідно з якою приймаюча держава не повинна сприяти передачам. Він не стикався з проблемою, яка виникла в цій справі. У нього не було необхідності розглядати питання про те, що, згідно з аргументами цього скаржника, він повинен був залишитися під вартою, і в набагато гірших умовах, ніж ті, які він отримав після передачі. Також у нього не було необхідності розглядати питання, що наслідком його успіху в тому, що він переконав уряд Сполученого Королівства співпрацювати з Таїландом на свою власну користь, та таким чином, що, як він зараз каже, цього не слід було робити, було те, що інші можуть залишитися в ув’язненні в Таїланді та інших країнах після судових процесів та на строки і в умовах, які можуть порушити самі принципи, які його аргументи відстоювали б для нього самого. Якщо аргумент пана Вілкокса вірний, то він вимагає визнання твердження, що він все ще повинен залишатися у в’язниці в Таїланді, і тепер, коли уряд Сполученого Королівства попереджено про грубі порушення прав людини, які мали місце в його справі, інші особи, які знаходяться в подібній ситуації, повинні там залишатися, аби їхні права не було порушено у Сполученому Королівстві. Таким чином, застосування того, що зазначив ЄСПЛ, до цих обставин, могло б призвести до зовсім протилежного тому, що, як він очікував, стане результатом у справі «Drozd та Janousek». У нього не було необхідності розглядати спосіб, в який сказаний ним мимохідь коментар про зобов’язання відмовлятися від співпраці міг би вимагати від Сполученого Королівства зводити нанівець мету своїх міжнародних угод в якості альтернативи, яку б ймовірну короткострокову різницю він не робив би, допоки держави видачі не відмовляться від своєї подальшої співпраці в рамках УПУ, на що вони мають право. ЄСПЛ не міг передбачити те, що зобов’язання не співпрацювати може означати, що передачі повинні бути узгоджені на одній підставі, а потім здійснюватися на іншій у спосіб, який зводив би нанівець сумлінність запитуючої держави. Ці вельми реальні проблеми просто не стояли у нього на розгляді, а тому й зрозуміло, що він не давав на них відповіді». Суддя дійшов висновку, що насправді поводження, застосоване до першого заявника Сполученим Королівством для цілей статті 3, було не накладанням покарання, а передачею, на яку перший заявник погодився з метою продовження виконання тайського покарання у Сполученому Королівстві. Таким чином, суддя постановив, що стверджуване жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, яке призвело до стверджуваного порушення статті 3, було дією у відповідь на клопотання про передачу, необхідним наслідком якої було продовження виконання вироку. Він додав:
«70. ...Немає жодного сенсу ставити питання про те, чи був би цей вирок настільки сильно непропорційним, щоб становити порушення статті 3 Конвенції. Пан Вілкокс мав вибір стосовно того, де він відбуватиме покарання: в Таїланді або у Сполученому Королівстві. Він вирішив відбувати це покарання у Сполучному Королівстві у зв’язку з тими перевагами, які, як він це знав, він отримає, і на цьому розумінні він погодився на передачу. Він знав, що ці переваги не включатимуть перегляду справи. Поняття «грубої непропорційності» вироку є не заміною формулювання статті 3, а ілюстрацією того, що вона може охоплювати; поводження, що стоїть в основі, все одно повинне бути жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність. Я не можу погодитися з тим, що функціонування на практиці цього гуманного положення, від якого заявник одержав переваги шляхом свого власного повністю усвідомленого рішення, можна характеризувати як поводження, що є жорстоким, нелюдським або таким, що принижує гідність, або ж таке, що може призвести до такого поводження. Подальше виконання вироку після передачі просто не може порушувати статтю 3, якою грубою не здавалася б для Сполученого Королівства непропорційність покарання, або яким свавільним не був би вирок». За цих обставин, Сполучене Королівство не було зобов’язане розглядати перед передачею питання про те, чи був вирок, винесений судом держави видачі, настільки грубо непропорційним, щоб становити порушення статті 3 у разі його виконання. Що стосується аргументу першого заявника про те, що його згода не була вільно надана, а тому її не слід брати до уваги, суддя зазначив, що ув’язнені за кордоном, які домагаються передачі, завжди знаходяться в певних складних обставинах, які позначаються на їхній згоді; саме тому вони й добиваються передачі. Той факт, що права за статтею 3 було порушено в тій чи іншій країні видачі, не може означати, що в передачі ув’язненого необхідно відмовити на тій підставі, що юридично значуща згода ув’язненого не могла бути надана. Якби суд постановив, що згода першого заявника була спотворена тюремними умовами, те ж саме було б справедливим і щодо інших британців, які знаходяться в ув’язненні в Таїланді в таких самих умовах, і які, таким чином, ніколи не могли б надати свою юридично значущу згоду. Він дійшов висновку:
«74. У практиці ЄСПЛ ніщо не вимагає, щоб міжнародні угоди, які були укладені з корисною метою, і які діють на користь певної особи, були зведені нанівець у такий спосіб, не кажучи вже про те, щоб їх можна було кваліфікувати як порушення статті 3...». Нарешті суддя постановив, що навіть якби подальше виконання вироку могло потенційно призвести до порушення статті 3 через строк призначеного покарання, вирок, винесений щодо першого заявника, не був настільки грубо непропорційним по відношенню до злочину або таким свавільним, щоб його подальше виконання у Сполученому Королівстві призвело до порушення цієї статті. Хоча за британськими карними стандартами покарання було суворим, перший заявник скоїв злочини не у Сполученому Королівстві, а у Таїланді, де існує серйозна проблема з наркотиками, і де уряд та законодавець мають право прийняти позицію, що суворі покарання є законними та необхідними. У цьому зв’язку суддя зазначив:
«77. ...Було б цілком неправильно проігнорувати той факт, що вирок не було винесено у Сполученому Королівстві, яке вирішувало проблему наркотиків у Сполученому Королівстві та застосувало цінності і стандарти Сполученого Королівства. Його було винесено в іншій країні, яка застосовувала свої власні цінності, судження та наміри у боротьбі з тим, що на міжнародному рівні визнається бичем, і з огляду на значення цієї проблеми для Таїланду, лише Таїланд вправі судити. Судження про непропорційність винесення вироків, які є настільки суворими, що призводять до порушення статті 3 в разі їх виконання у Сполученому Королівстві, не може ігнорувати цей аспект і далі розвиватися так, неначе злочин було скоєно та засуджено у Сполученому Королівстві. Груба непропорційність пов’язана з тяжкістю злочину та обставинами злочинця. Якщо непропорційність є ключовою в аналізі, то вона не може розглядатись у вакуумі або так, неначе весь світ в однаковій мірі має ті ж самі проблеми та поділяє ті ж самі погляди щодо того, як їх вирішувати. Тим менше б мало сенсу розмірковувати про ступінь непропорційності, припускаючи, що вирок було винесено у Сполученому Королівстві, хоча його не було там винесено. Непропорційність вимагає, щоб до уваги бралася позиція в країні передачі, інакше це призведе до помилкового погляду на непропорційність. Проблеми та точка зору країни, де було скоєно злочин, і де було винесено вирок, мають вирішальне значення». Суддя Дейвіс зазначив, що важливо мати на увазі те, що згідно з англійським законодавством максимальне покарання за злочин, за який заявника було засуджено, становило довічне позбавлення волі. Хоча він і визнав, що в англійському Суді корони заявник не міг очікувати, визнавши себе винним і навіть допускаючи умисел, отримання набагато більшого строку позбавлення волі, ніж близько чотирьох-п’яти років, він вважав, що виконання вироку договірною державою після передачі не повинне для цілей статті 3 прирівнюватися до уявного винесення вироку договірною державою. Він погодився з суддею Оуслі, що відповідне поводження з боку органів влади Сполученого Королівства для цілей статті 3 було їхньою згодою на передачу заявника. Він додав:
«96. Якщо подивитися на аргумент, зроблений паном Вілкоксом, таким чином, як, на мій погляд, на нього слід дивитися, то він відразу ж розпадеться. Пан Вілкокс повинен відбути, з урахуванням англійського законодавства про умовно-дострокове звільнення, яке застосовується на його користь, решту покарання, просто тому, що це те, чого вимагає УПУ... Якщо він не відбуде решту покарання, застосування положень УПУ буде порушене, а ... політику, що стоїть в основі Акту «Про репатріацію ув’язнених» 1984 року, буде зведено нанівець, та й сама УПУ могла б невдовзі стати «мертвою буквою» на шкоду іншим ув’язненим у Таїланді, які в майбутньому сподівалися б на репатріацію...
97. На мою думку, до якої я прийшов за таких обставин, неможна говорити, що вирок, винесений щодо пана Вілкокса, був таким, що його виконання призвело б до порушення Сполученим Королівством статті 3. Таїланд чітко вирішив призначати за наркозлочини покарання, які мають стримуючий ефект; належним чином встановлений суд після належного судового провадження виніс вирок щодо пана Вілкокса, повнолітньої особи за тайським законодавством, дійсність якого була підтверджена Конституційним судом Таїланду. Більше того, він виграє - цілком незалежно від будь-яких дипломатичних ініціатив, які можуть бути зроблені, - від періодичних амністій або помилувань, які час від часу оголошуються в Таїланді, а також від положень англійського законодавства про умовно-дострокове звільнення». 3 лютого 2010 року Верховний суд відмовив у дозволі на оскарження рішення палати Високого суду.
2. Другий заявник Другого заявника було заарештовано в Таїланді 19 березня 2005 року за перетин кордону між Камбоджею та Таїландом, маючи при собі 240 таблеток метамфетаміну. Він визнав себе винним за звинуваченням у незаконному ввезенні 240 таблеток метамфетаміну, і його було засуджено до позбавлення волі строком на тридцять років. Королівська амністія згодом скоротила термін його ув’язнення до двадцяти шести років і восьми місяців позбавлення волі. Другий заявник подав клопотання про його передачу до Сполученого Королівства, аби відбути там решту покарання. Крім того, він клопотав про зменшення строку свого покарання після передачі до максимального строку ув’язнення, застосованого у Сполученому Королівстві за злочин, за який його було засуджено. На момент скоєння другим заявником злочину метамфетамін був наркотиком класу «Б» за законодавством Сполученого Королівства. Якби другий заявник скоїв злочин у Сполученому Королівстві, його вирок передбачав би позбавлення волі строком на чотирнадцять років. 18 січня 2007 року метамфетамін було переведено у Сполученому Королівстві в наркотик класу «А». Максимальним покаранням за ввезення наркотиків класу «А» було довічне позбавлення волі (див. нижче, пункт 44). 24 липня 2009 року Міністерство юстиції задовольнило клопотання другого заявника щодо передачі до Сполученого Королівства для відбуття решти його покарання. Що стосується його клопотання про зменшення строку ув’язнення, то Міністерство пояснило:
«Як Ви можете знати, на момент скоєння Вами злочину в Таїланді аналогічний злочин у Сполученому Королівстві становив би злочин ввезення наркотиків класу «Б». Як такий, він передбачав би максимальне покарання у вигляді позбавлення волі строком на чотирнадцять років. Однак, згідно з положеннями угоди про передачу ув’язнених, укладеної між Сполученим Королівством та Таїландом, ми зобов’язані привести у виконання вирок, винесений щодо Вас тайськими судами. Англійське законодавство не містить вимоги про адаптацію або зменшення призначеного за кордоном покарання, якщо таке покарання перевищує передбачений законом максимальний строк покарання, і якщо така адаптація не передбачена відповідною міжнародною угодою». Другому заявникові була надана можливість відкликати своє клопотання про передачу. Він цього не зробив, і після того, як обидві держави та другий заявник погодилися на передачу відповідно до угоди про передачу ув’язнених, другий заявник прибув до Англії 11 листопада 2009 року. На даний момент, датою його дострокового звільнення є серпень 2020 року. У лютому 2010 року другий заявник подав Державному секретарю клопотання про умовне помилування згідно з королівською прерогативою останнього щодо помилування. 27 квітня 2010 року другий заявник отримав відповідь, в якій, зокрема, зазначалося:
«Міністр юстиції дійшов висновку, що за міжнародною угодою з Таїландом він не має жодних повноважень щодо здійснення умовного помилування. Якби він це зробив, це призвело б до порушення цієї угоди; це також суперечило б політиці Сполученого Королівства, проголошеній ним». Другий заявник подав клопотання про отримання дозволу на судове оскарження цього рішення, стверджуючи, що Державний секретар помилково розтлумачив свої повноваження щодо королівської прерогативи помилування і що він не розкрив відповідних матеріалів, які стояли в основі його рішення. 17 листопада 2011 року у наданні дозволу було відмовлено. Заяву другого заявника до Верховного суду про засвідчення правового питання широкої громадської значущості було відхилено 2 березня 2012 року.
B. Відповідне законодавство та практика
1. Законодавство Таїланду у сфері наркозлочинів Стаття 15 Закону Таїланду «Про боротьбу з наркотиками» 1979 року містить загальну заборону на виробництво, ввезення, вивезення, збут або зберігання наркотиків категорії 1 без дозволу на це уряду. Героїн, метамфетамін та екстазі входять до наркотиків категорії 1. Стаття 65 передбачає, що покаранням за виробництво, ввезення та вивезення наркотиків категорії 1 є довічне позбавлення волі та штраф. Смертна кара призначається тоді, коли злочин було скоєно з метою збуту. Стаття 67 стосується простого володіння до трьох грамів наркотиків категорії 1: передбачено позбавлення волі строком від одного до десяти років або штраф. Стаття 66 стосується збуту та зберігання з метою збуту наркотиків категорії 1. Якщо вага чистого наркотику є меншою трьох грамів, то передбачено можливий застосований строк позбавлення волі, що варіюється від чотирьох до п’ятнадцяти років, або штраф. Якщо вага складає від трьох до двадцяти грамів, то передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від чотирьох років до довічного позбавлення волі та штраф. Якщо більше двадцяти грамів, то вирок полягає в довічному позбавленні волі та штрафі, або в смертній карі. Пункт 3 статті 15 передбачає, що виробництво, ввезення, вивезення або зберігання трьох або більше грамів наркотиків категорії 1 вважається виробництвом, ввезенням, вивезенням або зберіганням з метою збуту. У 2001 році Конституційний суд Таїланду розглянув сумісність цієї «неспростовної презумпції» з конституційним положенням про те, що особа, обвинувачена у вчиненні злочину, вважається невинуватою, а її вину необхідно довести. На той момент презумпція застосовувалася до двадцяти грамів чистого наркотику, а не до трьох грамів. Суд дійшов висновку, що «неспростовна презумпція» та конституційне положення є сумісними. Він зазначив, що метою закону було:
«забезпечення ефективного пригнічення та контролю наркотичних засобів та демонстрація відповідності міжнародній конвенції по боротьбі з наркотиками, стороною якої є Таїланд. Це тому, що на сьогодні наркотики є міжнародною проблемою і становлять серйозну небезпеку для здоров’я та життя людини. Тому покарання мають бути суворішими, ніж зазвичай, а каральні заходи повинні бути абсолютними». Метою законодавства було покарання осіб, які зберігають більше двадцяти грамів чистого наркотику, неначе їхні дії були направлені на збут. Наркотики категорії 1 становили велику небезпеку для суспільства, і їх виробництво та зберігання не були дозволені. Чим більше виготовлялося та зберігалося, тим більшою була небезпека. Проте суд пояснив, що визначення законом кількості наркотиків категорії 1 лише служило орієнтиром для злочину, яке тягтиме за собою покарання. Закон встановив поетапні санкції, які збільшувалися в залежності від кількості наркотиків. Незалежно від того, чи зберігалися наркотики для використання або збуту, до різної кількості наркотиків, що знаходилися в зберіганні, застосовувалися різні санкції, як це передбачено законом. Щодо особи, стосовно якої була застосована санкція, необхідно було довести, що вона зберігала необхідну кількість наркотику.
2. Законодавство та практика Сполученого Королівства у сфері наркозлочинів Стаття 3(1) Акту «Про зловживання наркотиками» 1971 року («Акт 1971 року») передбачає, що ввезення або вивезення контрольованих наркотиків заборонене. Згідно зі статтею 50(3) Акту «Про управління митами та акцизами» 1979 року («Акт 1979 року»), особа визнається винною у скоєнні злочину, якщо вона ввозить або приймає участь у ввезенні будь-яких товарів у порушення будь-якої заборони. Стаття 50(4) та (5) та Додаток 1 до Акту 1979 року передбачає, що за вчинення злочину, що полягає у ввезенні наркотиків класу «А», максимальним покаранням є довічне позбавлення волі та штраф. За ввезення наркотиків класу «Б» максимальне покарання складає чотирнадцять років позбавлення волі та штраф. Стаття 5 Акту 1971 року передбачає відповідальність для особи, яка зберігає контрольовані наркотики (за деякими винятками). Вона також передбачає, що особа, яка зберігає контрольовані наркотики - незалежно від того, законно чи ні, - з метою їх збуту інший особі, скоює злочин (знову ж таки, за деякими винятками). Стаття 25 та Додаток 4 до Акту 1971 року передбачає відповідальність та покарання злочинців. За зберігання наркотиків класу «А» максимальне покарання становить сім років позбавлення волі та штраф. За зберігання наркотиків класу «А» з метою збуту максимальне покарання полягає в довічному позбавленні волі та штрафі. Героїн, екстазі та метамфетамін є наркотиками класу «А». До 18 січня 2007 року метамфетамін був наркотиком класу «Б». Найбільш недавня директива для визначення покарання за наркозлочини була видана в лютому 2012 року Радою з визначення покарань. Суди, які виносять вироки у Сполученому Королівстві, зобов’язані слідувати директиві при призначенні покарання будь-якій особі після 27 лютого 2012 року, якщо такі дії не суперечать інтересам правосуддя. Директива вимагає оцінки ролі правопорушника і бере до уваги вагу наркотику з метою встановлення відповідної відправної точки та діапазону міри покарання.
3. Угода між Сполученим Королівством та Таїландом про передачу правопорушників та співпрацю в галузі виконання кримінальних покарань 1990 року Угода про передачу ув’язнених між Сполученим Королівством та Таїландом набула чинності в лютому 1991 року. В її преамбулі міститься посилання на бажання сторін посилити зусилля із співпраці на рівні правоохоронних та судових органів, співпрацювати в процесі виконання кримінальних покарань, а також сприяти успішній реінтеграції правопорушників у суспільство. Стаття 2 передбачає передачу засуджених осіб з держави передачі до приймаючої держави з метою відбуття вироків, винесених проти них. Стаття 3 встановлює сферу застосування угоди. Вона передбачає низку умов, зокрема: діяння, за яке було винесено вирок, є кримінально караним в обох державах; правопорушник є громадянином приймаючої держави; будь-який мінімальний строк був відбутий; судове рішення є остаточним, а незавершеного судового провадження немає; обидві держави-учасниці та ув’язнений погодилися на передачу. Стаття 5 передбачає, що держава передачі зберігає виключну юрисдикцію щодо рішень своїх судів, вироків, винесених ними, та будь-яких процедур перегляду, зміни або скасування цих рішень та вироків. Стаття 6(1) передбачає, що подальше виконання вироку після передачі регулюється законами та процедурами приймаючої держави, включаючи ті, що регулюють умови ув’язнення, та ті, що передбачають зменшення строку ув’язнення в результаті дострокового звільнення, умовного звільнення, звільнення від відповідальності, тощо. Стаття 6(2) передбачає, що з урахуванням положень статті 6(3) приймаюча держава повинна дотримуватися правової природи та строку покарання, як це було визначено державою видачі. Стаття 6(3) передбачає, що жодне покарання у вигляді позбавлення волі не повинне бути приведене у виконання в приймаючій державі у такий спосіб, щоб продовжити його після закінчення строку, зазначеного у вироку суду держави видачі. Вона передбачає, що виконання вироку повинне «наскільки це можливо» відповідати вироку, винесеного в державі видачі. Стаття 6(6) вимагає від приймаючої держави інформувати державу видачі про будь-яке застосування умовно-дострокового звільнення, про відбуття покарання або про кожну втечу.
4. Процедура передачі Стаття 1(1) Акту «Про репатріацію ув’язнених» 1984 року передбачає, що з урахуванням інших положень статті 1 Державний секретар повинен видати ордер, який передбачає передачу ув’язненого до Сполученого Королівства, якщо згідно з угодою про передачу ув’язнених відповідні держави та ув’язнений (за необхідності) дали згоду на передачу. Стаття 1(2) забороняє Державному секретарю видавати ордер, якщо він вважає, що передача не є доцільною. Стаття 1(4) передбачає, що Державний секретар не повинен видавати ордер, якщо він не переконаний, що було вжито всіх розумних заходів для інформування ув’язненого в письмовій формі його рідною мовою:
«(а) про суть, наскільки це має відношення до справи ув’язненого, міжнародних угод, згідно з якими пропонується його передача,
(b) про наслідки для ув’язненого ордеру, який пропонується видати щодо нього згідно з цим Актом,
(с) ..., про наслідки для ув’язненого законодавства стосовно його утримання під вартою за таким ордером (в тому числі наслідки будь-якого законодавчого або підзаконного акту, за яким його може бути звільнено раніше, ніж це передбачено умовами ордера),
...
(е) про повноваження відповідного міністра згідно зі статтею 6 цього Акту [скасування ордерів]». Згідно зі статтею 3(1) Акту 1984 року, дія ордера полягає у наданні дозволу на привезення ув’язненого до Сполученого Королівства та його утримання під вартою згідно з відповідними положеннями, які імплементують міжнародні угоди, за якими було передано ув’язненого. Стаття 3(3) передбачає, що при визначенні того, які положення є відповідними, Державний секретар настільки, наскільки йому вбачається сумісним це робити з угодою про передачу ув’язнених, повинен розглянути питання про недоречність ордеру, що містить положення, які, зокрема:
(a) є еквівалентними більш, ніж максимальному покаранню (якщо таке є), яке може бути призначене особі, яка в частині Сполученого Королівства, в якій ув’язнений буде утримуватися під вартою, скоює злочин, що відповідає злочину, відносно якого ув’язнений повинен утримуватися під вартою в країні, ... з якої він має бути переданий;...». Стаття 6 Акту 1984 року уповноважує Державного секретаря відкликати ордер та видати новий ордер, якщо в будь-який момент часу він вважатиме за доцільне виконати відповідну угоду про передачу ув’язнених, або у випадку, передбаченому статтею 1(2) (див. вище, пункт 58). Згідно зі статтею 273 Акту «Про кримінальне правосуддя» 2003 року («Акт 2003 року»), якщо особу, засуджену до довічного позбавлення волі, було передано до Сполученого Королівства згідно з ордером, виданим в рамках Акту 1984 року, Державний секретар повинен передати її справу до Високого суду, аби той встановив мінімальний строк, який необхідно відбути, перш ніж виникне право на умовне звільнення.
СКАРГИ Обидва заявники скаржилися за статтею 3 Конвенції на те, що їхні вироки були грубо непропорційними скоєним злочинам. Обидва заявники також скаржилися за статтею 5 § 1 Конвенції на те, що їх подальше утримання під вартою у Сполученому Королівстві було свавільним, оскільки після того, як вони визнали себе винними, від них фактично вимагалося відбути більш тривалий строк під вартою, ніж вони відбули б, якби не визнали себе винними. Насамкінець, перший заявник стверджував, що в результаті «неспростовної презумпції», застосованої за тайським законодавством в його справі, суд над ним був грубо несправедливим, а тому його подальше утримання під вартою було свавільним та незаконним за статтею 5 § 1.
ПРАВО
A. Об’єднання заяв Враховуючи схожі фактичні та юридичні обставини заяв, Суд постановляє, що їх слід об’єднати відповідно до правила 42 § 1 Регламенту Суду.
B. Дотримання другим заявником статті 35 § 1 Насамперед Суд зазначить, що другого заявника було передано до Сполученого Королівства 11 листопада 2009 року. Він не оскаржував ордера, виданого Державним секретарем, яким санкціонувалося його подальше утримання під вартою у Сполученому Королівстві. Замість цього, він домагався судового перегляду подальшого рішення Державного секретаря від 27 квітня 2010 року про відхилення його клопотання про умовне помилування. Він подав заяву до цього Суду протягом шести місяців з моменту відхилення 2 березня 2012 року його заяви про засвідчення правового питання широкої громадської значущості. Суд зазначає, що у справі другого заявника виникає питання про дотримання ним вимог статті 35 § 1 Конвенції, яка передбачає:
«Суд може брати справу до розгляду лише після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту, згідно із загальновизнаними принципами міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати постановлення остаточного рішення на національному рівні». Проте в Суду не виникає необхідності давати відповідь на це питання, оскільки його заява в будь-якому разі є неприйнятною з викладених нижче підстав.
C. Скарги за статтею 3 Конвенції Заявники стверджували, що їхні вироки були грубо непропорційними, і що подальше виконання вироків у Сполученому Королівстві порушувало їхні права за статтею 3 Конвенції, яка передбачає:
«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню». Заявники стверджували, що висновки палати Високого суду про те, що лише рішення про згоду на передачу може бути переглянуте за статтею 3, було неправильним, і що подальше виконання вироку так само може призвести до порушення цієї статті. Посилаючись на справу «Harkins та Edwards проти Сполученого Королівства», № 9146/07 та 32650/07, § 133, рішення від 17 січня 2012 року, вони вважали, що грубо непропорційний вирок може призвести до порушення статті 3. Стаття 3 не передбачає свободи розсуду, а тому добре відомим є те, що сторонні цілі, навіть якщо вони законні чи навіть схвальні, ніяк не змінюють абсолютного характеру статті 3. Той факт, що вирок було винесено в Таїланді, не має відношення до оцінки того, чи мало місце порушення: як тільки вирок визнається грубо непропорційним, його не можна виправдати шляхом посилання на альтернативний кримінально-карний контекст. Він застосовується абсолютним чином у контексті передачі ув’язнених. Що стосується непропорційного характеру вироків, винесених в їхніх справах, вони зазначили, що їхні вироки в чотири-п’ять разів перевищували вироки, які вони ймовірно отримали б, якби їх засудили за ті самі злочини у Сполученому Королівстві. Вони стверджували, що їхнє подальше утримання під вартою більше не служило законній виправній меті, враховуючи той час, який вони вже провели в ув’язненні. Передусім Суд нагадує, що жорстоке поводження повинне досягти мінімального рівня жорстокості для того, щоб підпадати під сферу застосування статті 3. Оцінка цього мінімуму залежить від усіх обставин справи, зокрема, від тривалості поводження, його фізичних або психічних наслідків і, в деяких випадках, статі, віку та стану здоров’я жертви (див. справи «Léger проти Франції», № 19324/02, § 89, рішення від 11 квітня 2006 року; та «Kafkaris проти Кіпру» [ВП], № 21906/04, § 95, ECHR 2008). Суд неодноразово підкреслював, що страждання та приниження, які мали місце, повинні виходити за межі неминучого елементу страждань або принижень, пов’язаних з певною формою законного поводження чи покарання. Таким чином, у справах, пов’язаних з позбавленням волі, держава повинна забезпечити, щоб особа утримувалася під вартою в умовах, сумісних з повагою до людської гідності, і щоб спосіб та метод виконання заходу не піддавали її позбавленням або стражданням, що перевищують неминучий рівень страждань, властивих утриманню під вартою (див. справу «Kafkaris», згадану вище, § 96; та «Kudła проти Польщі» [ВП], № 30210/96, §§ 92 та 94, ECHR 2000-XI). Хоча, в принципі, питання належної практики з призначення покарань в значній мірі виходить за рамки Конвенції, Суд допускає, що грубо непропорційний вирок може кваліфікуватися як жорстоке поводження, що суперечить статті 3, в момент його винесення. Проте груба непропорційність є жорсткою перевіркою, і вона буде пройдена лише в рідкісних та поодиноких випадках (див. згадану вище справу «Harkins та Edwards», § 133). У справі «Harkins та Edwards», яка стосувалася скарги заявників на те, що в державі, яка зробила запит про їхню екстрадицію, проти них будуть винесені грубо непропорційні вироки, Суд пояснив, що у справі про екстрадицію порушення може виникнути тоді, коли заявник зміг довести, що він перебував у реальній небезпеці винесення грубо непропорційного вироку в приймаючій державі. Разом з тим, він підкреслив, що Конвенція не є тим засобом, що вимагає від держав-учасниць нав’язування стандартів Конвенції іншим державам. Необхідно приділити належну увагу тому факту, що практика з призначення покарань значно різниться між державами, і що завжди матимуть місце законні та розумні відмінності між державами в питаннях тривалості покарань, що призначаються, навіть за подібні злочини. Відповідно, лише в «дуже виняткових» справах заявник зможе довести, що вирок, який він повинен буде відбути в державі-учасниці, буде грубо непропорційним і, таким чином, суперечитиме статті 3 (в § 134 рішення Суду). Суд наголошує, що у справах, в яких державам-учасницям пропонується відмовити в екстрадиції до держави, в якій може бути винесено грубо непропорційний вирок, та у справах, в яких ця сама держава отримує клопотання від ув’язненого про свою передачу з метою відбуття покарання, винесеного іноземним судом, яке могло б вважатися грубо непропорційним, якби воно було розглянуте в контексті попереднього клопотання про екстрадицію, виникають різні міркування. У першому випадку держава вправі запобігти винесенню неналежного вироку. У другому - вирок вже було винесено; можливо, його довелося б відбути в суворих та таких, що принижують гідність, умовах, з урахуванням обмежених положень про дострокове звільнення. При розгляді питання про ступінь приниження або страждання, властивого оскаржуваним діям, необхідно враховувати ступінь приниження або страждання, властивого альтернативному варіанту. На думку Суду, якби передбачений статтею 3 захист діяв так, щоб перешкоджати ув’язненим у передачі з метою відбуття покарання в більш гуманних умовах, це було б парадоксом та анафемою його обов’язку тлумачити та застосувати права за Конвенцією у спосіб, який робить гарантії практичними та ефективними, а не теоретичними та ілюзорними (див., серед багатьох інших джерел, справи «Airey проти Ірландії», рішення від 9 жовтня 1979 року, § 26, Series A no. 32; та «Hirsi Jamaa та інші проти Італії» [ВП], № 27765/09, § 175, ECHR 2012 року). З попередніх пунктів випливає, що при розгляді питання про те, чи порушує вирок статтю 3 в контексті подальшого виконання вироку в рамках угоди про передачу ув’язнених, у центрі уваги повинне бути те, чи виходить будь-яке страждання та приниження, яке мало місце, за межі неминучого елементу страждання або приниження, пов’язаного з виконанням вироку у вигляді позбавлення волі, винесеного іноземним судом. При оцінці ступеня страждання або приниження необхідно робити поправку на різні практики з призначення покарань, застосовані державами, а також законні і розумні відмінності між державами стосовно належної тривалості вироків. Суд повинен також брати до уваги той факт, що передача відбулася в рамках міжнародного співробітництва у сфері здійснення правосуддя, яка, в принципі, перебуває в інтересах відповідних осіб (див. справи «Drozd та Janousek проти Франції та Іспанії», рішення від 26 червня 1992 року, § 110, Series A no. 240; та «Veermaë проти Фінляндії», № 38704/03, ухвала щодо прийнятності від 15 березня 2005 року). Зокрема, угоди про передачу ув’язнених, як правило, мають на меті служити похвальним цілям усунення негативних наслідків відбуття покарання в незнайомому соціальному, культурному та мовному середовищі та полегшення майбутньої реінтеграції в суспільство (див., наприклад, наміри угоди про передачу ув’язнених, пункт 49 вище). Таким чином, якщо захід міжнародного співробітництва спрямований на сприяння та захист основних прав тих, хто підлягає кримінальним санкціям за кордоном, переваги, які отримує заявник у результаті виконання цього заходу, є важливим фактором на користь висновку про те, що спосіб та порядок виконання вироку не піддають заявника позбавленням та стражданням, які перевищують неминучий рівень страждань, властивих утриманню під вартою. У даній справі Суд підкреслить, що, по-перше, ніким не стверджувалося, що покарання, призначені заявникам, виходили за межі покарань, які зазвичай призначаються іншим засудженим у Таїланді за подібні злочини. Покарання, призначені заявникам, також входять в межі максимально допустимих покарань, що призначаються в подібних вироках в Англії згідно з Актами 1971 та 1979 років (див. вище, пункти 44 та 46). Суд також підкреслить, що вироки заявників були винесені тайськими судами за наркозлочини, вчинені в Таїланді. У цьому зв’язку Суд звертає увагу на величезні відмінності в суспільних, політичних, економічних, соціальних та культурних умовах, що існують у країнах по всьому світу. Внаслідок існування цих істотних відмінностей держави побудували свої системи кримінального правосуддя на основі принципів та підходів, які також часто різняться. У принципі, саме суверенні держави вирішують, як краще підійти до вирішення проблем, які виникають на їхніх відповідних територіях, за тієї неодмінної умови, що відповіді на ці проблеми знаходяться в межах підходів, які вважаються прийнятними демократичними державами. Рішення, застосовані в одній державі, можуть не підходити для інших, і з цього випливає, що вирок не може вважатися грубо непропорційним лише тому, що він є більш суворим, ніж вирок, який міг би бути винесений в іншій державі. Ніким не заперечується, що Таїланд стикається з серйозною проблемою наркотиків, і що з цієї причини наркозлочини підлягають суворому покаранню. Суд погоджується із суддею палати Високого суду, що тайський уряд і законодавець були вправі прийняти точку зору, що більш суворі покарання порівняно з тими, що призначаються у Сполученому Королівстві, є законними та необхідними (див. вище, пункт 27). Крім того, має значення й те, що оскаржувані покарання виконуються у Сполученому Королівстві згідно з клопотаннями заявників про свою передачу. Зрозумілим є те, що обидва заявники висловили згоду на передачу після того, як їх було проінформовано про її наслідки з точки зору тривалості покарань, які вони повинні будуть відбути, та про неможливість оскарження винесених вироків та призначених покарань (див. вище, пункти 5 та 31-33). Суд зазначає, що якби Сполучене Королівство відмовило в задоволенні клопотань про передачу, обидва заявники залишилися б в ув’язненні в тайських в’язницях, в яких умови їх утримання, ймовірно, були б набагато гіршими ніж ті, що вони наразі мають, і могли б самі по собі становити порушення статті 3. Вони б мали право на дострокове звільнення лише після відбуття двох третин своїх покарань, а не половини строку за англійським законодавством. Їхня передача явно була спрямована на сприяння та захист їхніх основних прав в максимально можливому ступені за конкретних обставин, і вона досягла цієї мети. Зважаючи на всі обставини, Суд не переконаний в тому, що було доведено, що будь-яке страждання та приниження, яке мало місце при виконанні покарань заявників до виникнення у них права на дострокове звільнення згідно з англійським законодавством, виходить за межі неминучого елементу страждання або приниження, пов’язаного з вироками, винесеними тайськими судами, та, зокрема, що спосіб та порядок виконання заходу піддають їх позбавленням або стражданням, які перевищують неминучий рівень страждань, властивих утриманню під вартою. Таким чином, скарги заявників за статтею 3 Конвенції є явно необґрунтованими і повинні бути відхилені згідно зі статтею 35 §§ 3 (а) та 4.
D. Скарги за статтею 5 § 1 Конвенції Заявники скаржилися, що їхнє подальше утримання під вартою було свавільним, оскільки якби вони не визнали себе винними, вони б в результаті відбули менший строк в ув’язненні. Вони посилалися на статтю 5 § 1 Конвенції, яка передбачає:
«1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:
a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом; ...». Перший заявник також стверджував, що застосування «неспростовної презумпції» до його справи призвело до грубо несправедливого суду над ним, а тому подальше його утримання під вартою у Сполученому Королівстві було свавільним.
1. Загальні міркування З наданих даних про характер скарг заявників видно, що вони не оскаржують відповідність свого подальшого утримання під вартою національному законодавству. Крім того, вони не оскаржують існування причинного зв’язку між своїми засудженнями та позбавленням волі, що розглядається. Замість цього, їхні скарги зосереджуються на стверджуваному свавіллі їхнього подальшого утримання під вартою. Відповідно, Суд розгляне питання про те, чи є позбавлення волі в їхніх справах свавільним за змістом статті 5 § 1 Конвенції. Він раніше зазначав, що свавілля може виникнути тоді, коли має місце елемент несумлінності або обману з боку органів влади; коли санкція на арешт та виконання затримання не відповідають у дійсності меті обмежень, дозволених відповідним підпунктом статті 5 § 1; якщо немає ніякого зв’язку між підставами для дозволеного позбавлення волі, на які робиться посилання, та місцем і умовами утримання під вартою; і якщо немає пропорційності між підставою для затримання, на яку робиться посилання, та утриманням під вартою, що розглядається (див. справу «Krajišnik проти Сполученого Королівства», № 6017/77, § 53, ухвала щодо прийнятності від 23 жовтня 2012 року; див. також справи «Saadi проти Сполученого Королівства» [ВП], № 13229/03, § 69, ECHR 2008; та «James, Wells та Lee проти Сполученого Королівства», №№ 25119/09, 57715/09 та 57877/09, §§ 192-195, рішення від 18 вересня 2012 року (ще не остаточне) та посилання, зроблені в ньому). Заявники не стверджували, що будь-який з цих елементів присутній в їхніх справах; також і Суд не вважає, що вони присутні. Тому залишається визначити, чи існують будь-які ознаки свавілля у справах заявників, що виникають у результаті наслідків визнання ними своєї вини, або, у справі першого заявника, застосування в Таїланді «неспростовної презумпції». При розгляді питання про свавілля Суд нагадає, що Конвенція не може тлумачитись у вакуумі, а повинна, наскільки це можливо, тлумачитися в гармонії з іншими нормами міжнародного права, частину якого вона складає (див. справи «Al‑Adsani проти Сполученого Королівства» [ВП], № 35763/97, § 55, ECHR 2001‑XI; «Csoszánszki проти Швеції», № 22318/02, ухвала щодо прийнятності від 27 червня 2006 року; та «Rantsev проти Кіпру та Росії», № 25965/04, § 274, ECHR 2010 (витяги). Відповідно, у цій справі необхідно приділити увагу загальному контексту передачі ув’язнених та конкретним положенням угоди про передачу ув’язнених, застосовним в даній справі.
2. Наслідки визнання вини Заявники стверджували, що визнання ними вини повинне було призвести до значного скорочення строків покарання. Однак хоча в Таїланді їхні покарання були зменшені з довічного позбавлення волі до певних строків позбавлення волі, наслідки цього зменшення стали протилежними після їхньої передачі до Сполученого Королівства. Це сталося тому, що якби вони не визнали себе винними і були засуджені до довічного позбавлення волі, Високий суд мав би встановити для них відповідний мінімальний строк, який вони мали б відбути, перш ніж їхні клопотання про умовне звільнення могли бути розглянуті (див. вище, пункт 63). Виконуючи цю дію, він взяв би до уваги національні директиви з призначення покарань, а мінімальні строки, встановлені в кожній з їхніх справ для отримання права на умовно-дострокове звільнення, були б значно нижчими, ніж визначені строки, призначені тайськими судами. Таким чином, якби вони не визнали себе винними, вони мали б перспективу скорого звільнення. Суд зазначає, що у справі першого заявника довічне позбавлення волі не було єдиним покаранням, яке міг призначити тайський суд, якби він засудив його після невизнання ним своєї вини. Його було визнано винним у зберіганні 24 грамів героїну з метою збуту; два можливих покарання за такий злочин передбачали довічне позбавлення волі або смертну кару (див. вище, пункт 39). Оскільки визнання ним своєї вини зменшило покарання у вигляді смертної кари до певного строку позбавлення волі, він від цього значно виграв. Суд далі зазначить, що в Таїланді є поширеними королівські амністії, і що їхнім наслідком може бути зменшення покарання у вигляді довічного позбавлення волі до певного визначеного строку позбавлення волі (див. вище, пункт 19). Слід зазначити, що обидва заявники вже скористалися пом’якшенням вироку в результаті оголошення королівської амністії (див. вище, пункти 7 та 30). Відповідно, не було встановлено, що якби заявники не визнали себе винними, вони все ще підлягали б довічному позбавленню волі на момент своєї передачі, в результаті чого від Високого суду вимагалося б встановлення мінімального строку. Крім того, як зазначила палата Високого суду у справі першого заявника, якби його було засуджено до довічного позбавлення волі, він був би зобов’язаний відбути мінімальний строк у вісім років у Таїланді, перш ніж отримати право на передачу, а не чотири роки, які він у дійсності відбув (див. вище, пункти 17 та 19). Хоча стосовно другого заявника такої ж самої інформації не було надано, ймовірним є те, що до нього застосовувалися б подібні обмеження. Таким чином, якби було призначене довічне позбавлення волі, заявники були б позбавлені можливості передачі ще на чотири роки, - час, який необхідно було б провести в ув’язненні в більш жорстких умовах, що переважають у тайських в’язницях. Суд також погоджується з висновками палати Високого суду про те, що порівняння періоду мінімального строку, який необхідно відбути при довічному позбавленні волі для того, щоб отримати право на умовно-дострокове звільнення, з визначеним строком покарання (див. вище, пункт 17), не є коректним. Так, довічне позбавлення волі тягне за собою зобов’язання та обмеження, які виходять за рамки простого періоду часу, проведеного в ув’язненні, як за формою умов дострокового звільнення, так і за ризиком повернення під варту в разі порушення цих умов. Ці обмеження роблять довічне позбавлення волі принципово більш суворим покаранням. Суд допускає, що для ув’язнених, яких було переведено з держави, в якій вони були засуджені до відбуття покарання в іншому місці, можуть існувати відмінності в результатах. Раніше було встановлено, що утримання під вартою не є свавільним, якщо в результаті взаємодії кримінально-карного законодавства держави передачі з положеннями про умовно-дострокове звільнення приймаючої держави передача ув’язненого призвела до фактично довшого строку відбуття покарання у вигляді позбавлення волі (див. справи «Veermae», згадана вище; «Csoszánszki проти Швеції», № 22318/02, ухвала щодо прийнятності від 27 червня 2006 року; «Ciok проти Польщі», № 498/10, § 26, ухвала щодо прийнятності від 23 жовтня 2012 року; та «Giza проти Польщі», № 1997/11, § 23, ухвала щодо прийнятності від 23 жовтня 2012 року). У даній справі вбачається ймовірним те, що якби заявникам в Таїланді були призначені покарання у вигляді довічного позбавлення волі, і вони не були змінені на визначені строки ув’язнення королівською амністією до їхньої передачі, то заявники скористалися б перевагами значно зменшеного строку утримання під вартою після передачі до Сполученого Королівства, оскільки Високий суд встановив би відносно невеликий мінімальний строк (див. вище, пункт 17). Проте різниця в результатах не виникає із свавільного застосування різних правил до різних ув’язнених. Чіткі правила, викладені в застосовній угоді про передачу ув’язнених та в Актах 1984 і 2003 років, застосовуються у справах про передачу ув’язнених, і були застосовані у справах заявників. Такі різні результати можуть виникнути в результаті взаємодії кримінально-карного законодавства держави видачі з практикою приймаючої держави по передачам. Такі відмінності властиві будь-яким угодам про передачу ув’язнених, які по суті засновані на тому принципі, що вирок, винесений державою видачі, буде виконаний приймаючою державою. Суд повторює, що заявники погодилися на передачі, будучи обізнаними з тим, що вони тягнуть за собою з точки зору часу, який вони повинні будуть провести в ув’язненні, - і безсумнівно, щоб скористатися багатьма перевагами, пов’язаними з виконанням вироків у Сполученому Королівстві, включаючи більш сприятливі положення про дострокове звільнення та кращі умови утримання під вартою. За таких обставин, подальше утримання заявників під вартою у Сполученому Королівстві не можна вважати свавільним за змістом статті 5 § 1 (а) в результаті того, що вони визнали свою вину. Відповідно, їхні скарги є явно необґрунтованими та неприйнятними згідно зі статтею 35 §§ 3 (а) та 4 Конвенції.
3. «Неспростовна презумпція» Хоча перший заявник визнав себе винним, він стверджував, що незважаючи на виявлену кількість наркотиків, вони зберігалися для його особистого використання. У результаті дії «неспростовної презумпції», передбаченої тайським законодавством, він не зміг оскаржити обвинувачення в тому, що вони зберігалися з метою збуту. Як наслідок, він стверджував, що суд над ним був грубо несправедливим, і що його подальше утримання під вартою було свавільним за змістом статті 5 § 1 (а) Конвенції. Оскільки Конвенція не вимагає, щоб держави-учасниці нав’язували її стандарти третім країнам, вимога статті 5 § 1 (а) про те, що особа має бути затримана на законних підставах після «засудження компетентним судом», не означає, що Суд повинен піддавати провадження в третіх країнах, які призвели до такого засудження, всеосяжній перевірці, а також встановлювати, чи повністю вони дотрималися всіх вимог статті 6 Конвенції (див. справи «Stoichkov проти Болгарії», № 9808/02, § 51, рішення від 24 березня 2005 року; та «Drozd та Janousek», згадана вище, § 110). Вимагати перевірки того, як суд, не пов’язаний Конвенцією, застосував принципи, закріплені в статті 6, заважатиме нинішній тенденції до зміцнення міжнародної співпраці у відправленні правосуддя, яка, як Суд вже зазначав, зазвичай є в інтересах відповідних осіб (див. згадану вище справу «Drozd та Janousek», § 110). Проте Суд також постановив, що якщо засудження є результатом провадження, яке було «грубою відмовою в правосудді», тобто, «явно суперечило положенням статті 6 або принципам, закріпленим в ній», позбавлення волі в результаті такого засудження не буде виправданим за статтею 5 § 1 (а) (див. справи «Stoichkov», згадана вище, § 51; та «Othman (Abu Qatada) проти Сполученого Королівства», № 8139/09, § 259, рішення від 17 січня 2012 року). Суд зазначив, що «груба відмова в правосудді» є вимогливою перевіркою на несправедливість. Вона виходить за рамки простих порушень або відсутності гарантій в судових провадженнях, які можуть призвести до порушення статті 6, якщо вони матимуть місце в самій державі-учасниці. Вимагається порушення принципів справедливого судового розгляду, гарантованого статтею 6, яке є настільки значним, що воно рівнозначне зведенню нанівець або знищенню самої суті права, гарантованого цією статтею (див. згадану вище справу «Othman (Abu Qatada)», § 260). Хоча Суд ще не мав нагоди визначити термін більш точно, він, тим не менш, зазначив, що деякі форми несправедливості можуть становити грубу відмову в правосудді. До них належать: заочне засудження без подальшої можливості отримання нового розгляду суті обвинувачення; судове провадження, яке по суті є скороченим та проведеним з повною зневагою до прав на захист; утримання під вартою без доступу до незалежного та безстороннього суду для перегляду законності затримання; цілеспрямована та систематична відмова в доступі до адвоката, особливо особі, затриманій в іноземній державі, а також докази, отримані в результаті катувань (див. згадану вище справу «Othman (Abu Qatada)», § 259, і посилання в ньому, та § 267). З наведених прикладів та з природи самої перевірки випливає, що випадки, в яких мала місце груба відмова в правосудді, будуть очевидними та доведеними до відома дипломатичних представників приймаючої держави до того, як буде здійснена передача. Питання в даній справі полягає в тому, чи призвела «неспростовна презумпція» за тайським законодавством до порушення статті 6, яке було настільки значним, що стало рівнозначним зведенню нанівець або знищенню самої суті права заявника на справедливий судовий розгляд. У цьому зв’язку Суд зазначає, що презумпції факту або права існують в будь-якій правовій системі, і що Конвенція в принципі не забороняє таких презумпцій. Проте стаття 6 § 2 не байдужа до презумпцій факту або права, передбачених в кримінальному праві. Вона вимагає від держав обмежити їх розумними рамками, які беруть до уваги важливість того, що стоїть на кону, та забезпечують права на захист (справа «Salabiaku проти Франції», рішення від 7 жовтня 1988 року, § 28, Series A no. 141‑A). Дія статті 15(3) відповідного тайського закону (див. вище, пункт 40), - положення, яке передбачало визначення конкретного злочину, в якому підозрювану особу може бути звинувачено, піддано суду та засуджено, позбавила першого заявника можливості стверджувати, що виявлена в нього кількість наркотиків була призначена лише для особистого використання. Суд далі зазначає висновки судді Високого суду про те, що на основі доказів можна було досить розумно стверджувати, що виявлена в першого заявника кількість наркотиків була для його особистого використання (див. вище, пункт 13). Не виключено, що можуть існувати обставини, за яких таке положення, як стаття 15(3) тайського закону, могло б призвести до виникнення питання про порушення статті 6 § 2. Однак, як пояснив Конституційний суд Таїланду у своєму рішенні 2001 року, мета тайського закону полягає в більш суворому покаранні тих, хто володіє більше певної кількості наркотиків, а передбачувані наслідки застосування статті 15(3) полягають у тому, щоб посилити покарання, яке може бути призначене підсудному, який зберігав таку кількість наркотиків. По суті, злочин виник з факту зберігання наркотиків, і цей факт мала довести сторона обвинувачення (див. вище, пункти 41-42). У даній справі перший заявник скористався низкою процесуальних гарантій в тайському судовому провадженні. Його судили у відкритому судовому провадженні два незалежних судді; він був присутнім протягом усього провадження і мав законного представника; його було виправдано за деякими з обвинувачень згідно з презумпцією невинуватості, і хоча зберігання героїну та екстазі не заперечувалося, докази свідчили про те, що він зберігав наркотики; він був засуджений згідно з чинним законодавством та отримав значне зниження покарання за визнання своєї вини (див. вище, пункти 13 та 16). У будь-якому разі, при здійсненні оцінки наслідків «неспростовної презумпції» для загальної справедливості судового провадження суттєвим фактором є те, що перший заявник не попередив британські органи влади в ході судового провадження або під час подачі клопотання про передачу про стверджувану грубу відмову в правосудді в його справі. Суд приходить до висновку, що хоча права заявника на захист були обмежені в результаті дії «неспростовної презумпції» в його справі, не можна говорити, що було знищено саму суть його права на справедливий судовий розгляд. Зважаючи на всі обставини справи, Суд вважає, що заявник не зміг довести, що в його справі мала місце груба відмова в правосудді. Відповідно, подальше утримання заявника під вартою не виявляє будь-якого порушення статті 5 § 1 (а). Таким чином, його скарга є явно необґрунтованою та неприйнятною відповідно до статті 35 §§ 3 (а) та 4 Конвенції.
З цих підстав Суд одностайно:
Вирішує об’єднати заяви;
Визнає заяви неприйнятними.
Фатош АрачіІнета Зіємеле
СекретарГолова
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy