© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Для отримання додаткової інформації див. повне посилання на авторське право в кінці цього документу.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.
Інформаційний бюлетень практики Суду № 159
Січень 2013
Willcox та Hurford проти Сполученого Королівства (ухвала щодо прийнятності) - 43759/10 та 43771/12
Ухвала щодо прийнятності від 8.1.2013 [Секція IV]
Стаття 3
Покарання, що принижує гідність
Нелюдське покарання
Подальше виконання у Сполученому Королівстві згідно з угодою про передачу ув’язнених тривалого вироку, винесеного тайськими судами: неприйнятна скарга
Стаття 5
Стаття 5-1
Позбавлення свободи
Стаття 5-1-a
Після засудження
Подальше виконання у Сполученому Королівстві згідно з угодою про передачу ув’язнених тривалого вироку, винесеного тайськими судами: неприйнятна скарга
Факти – Обидва заявники знаходяться в ув’язненні у Сполученому Королівстві, відбуваючи там покарання, призначені їм судами в Таїланді за зберігання наркотиків, після того, як вони визнали себе винними у висунутих обвинуваченнях. Їх було передано до Сполученого Королівства, аби вони там відбули решту покарання згідно з угодою про передачу ув’язнених, яка діяла між Сполученим Королівством та Таїландом. Їх було проінформовано, що після передачі вони не зможуть оскаржити тривалість своїх покарань.
У своїх заявах до Європейського суду заявники стверджували, що їхні покарання були грубо непропорційними, оскільки в чотири-п’ять разів перевищували покарання, які вони ймовірно отримали б, якби вони були засуджені за ті самі злочини у Сполученому Королівстві, і що подальше виконання їхніх вироків порушувало їхні права за статтею 3 Конвенції. Вони також скаржилися на порушення статті 5, стверджуючи, що їхнє подальше утримання під вартою було свавільним, оскільки з огляду на те, як діяла угода про передачу ув’язнених, якби вони в дійсності не визнали себе винними, вони б в результаті провели менше часу в ув’язненні. Перший заявник також стверджував, що «неспростовна презумпція», яка була застосована в його справі, призвела до грубо несправедливого суду над ним, а тому його утримання під вартою в Сполученому Королівстві було свавільним.
Право – Стаття 3: Хоча в принципі питання призначення належних покарань в значній мірі виходило за рамки Конвенції, Суд визнав, що грубо непропорційне покарання може кваліфікуватися як жорстоке поводження, яке суперечить статті 3 на момент його призначення. Однак груба непропорційність є жорсткою перевіркою, і вона буде пройдена лише в самих виняткових випадках. Крім того, слід надати належної уваги тому факту, що практика призначення покарань сильно різниться між державами у зв’язку з різними національними умовами та підходами. При розгляді питання про ступінь приниження або страждання, властивого оскаржуваній дії, необхідно враховувати ступінь приниження або страждання, властивого альтернативному варіанту.
У даній справі вироки були винесені, і якби заявники не були передані, їхні умови подальшого утримання під вартою в Таїланді могли б бути суворими та такими, що принижують гідність. На думку Суду, було б парадоксальним, якби захист, що надається статтею 3, діяв у спосіб, який би перешкоджав передачі ув’язнених для відбуття їхніх покарань у більш гуманних умовах. Тому питання, що виникало, полягало в тому, чи виходило будь-яке страждання та приниження, що могло виникнути в результаті подальшого виконання покарання, за межі страждань та принижень, пов’язаних з виконанням покарання, призначеного іноземним судом. При оцінці такого рівня страждань необхідно взяти до уваги той факт, що передача відбулася в рамках міжнародного співробітництва у сфері здійснення правосуддя, яка в принципі була в інтересах відповідних осіб. Угоди про передачу ув’язнених зазвичай мали на меті усунення негативних наслідків відбування покарання в незнайомому соціальному, культурному чи мовному середовищі, а також сприяння майбутній реінтеграції в суспільство.
У даній справі ніким не стверджувалося, що покарання, призначені заявникам, знаходилися поза межами діапазону покарань, які зазвичай призначаються іншим особам, засудженим у Таїланді за скоєння подібних злочинів. Вони також входили в межі максимально допустимих мір покарань, що призначаються до подібних злочинів в Англії. Був доречним також і той факт, що Таїланд зіткнувся з серйозною проблемою наркотиків, і з цієї причини суворо карав наркозлочинців. Крім того, оскаржувані вироки приводилися у виконання Сполученим Королівством згідно з клопотаннями заявників про свою передачу за обставин, в яких обох заявників було попереджено про тривалість покарань, які вони повинні будуть відбути, та про неможливість оскарження винесених вироків чи призначених покарань. Нарешті, якби клопотання про передачу були відхилені, обидва заявники мали б право на дострокове звільнення лише після відбуття двох третин своїх покарань, а не половини, як це для них передбачено англійським законодавством.
Висновок: неприйнятна (явно необґрунтована) скарга.
Стаття 5 § 1
(a) Наслідки визнання вини – Заявники стверджували, що визнання ними вини повинне було б значно скоротити строки покарання. Однак, хоча в Таїланді їхні покарання було зменшено з довічного позбавлення волі до певних строків позбавлення волі, наслідки такого зменшення фактично стали протилежними після їх передачі до Сполученого Королівства. Це сталося тому, що якби вони не визнали себе винними і були засуджені до довічного позбавлення волі, англійський Високий суд мав би призначити їм відповідний мінімальний строк, який вони повинні були б відбути, перш ніж їхні клопотання про умовно-дострокове звільнення могли бути розглянуті. Виконуючи цю дію, Високий суд взяв би до уваги національні директиви з призначення покарань, а мінімальні строки, призначені в кожній з їхніх справ для отримання права на умовно-дострокове звільнення, були б значно нижчими, ніж визначені строки, призначені тайськими судами. Таким чином, якби вони не визнали себе винними, вони мали б зараз перспективу скорого звільнення.
Однак Суд зазначив, що у справі першого заявника довічне позбавлення волі не було єдиною мірою покарання, яку міг призначити тайський суд при засудженні заявника, якби той не визнав себе винним. Він міг би бути засуджений і до смертної кари. Оскільки визнання ним своєї вини зменшило покарання у вигляді смертної кари до визначеного строку позбавлення волі, він від цього значно виграв. Крім того, в Таїланді були поширені королівські амністії, і їхнім наслідком могло стати зменшення покарання у вигляді довічного позбавлення волі до певного визначеного строку позбавлення волі. Обидва заявники вже отримали пом’якшення вироку в результаті оголошення королівської амністії. Таким чином, не було встановлено, що якби заявники не визнали себе винними, вони все ще підлягали б довічному позбавленню волі на момент їхньої передачі, в результаті чого від Високого суду вимагалося б встановлення мінімального строку. Крім того, що стосується справи першого заявника, якби його було засуджено до довічного позбавлення волі, він був би зобов’язаний відбути мінімальний строк у вісім років у Таїланді, перш ніж отримати право на передачу, а не чотири роки, які він у дійсності відбув. Хоча стосовно другого заявника такої ж самої інформації не було надано, ймовірним було те, що до нього застосовувалися б подібні обмеження. Крім того, порівняння періоду мінімального строку, який необхідно відбути при довічному позбавленні волі для того, щоб отримати право на умовно-дострокове звільнення, з визначеним строком покарання, не було коректним. Так, довічне позбавлення волі тягло за собою зобов’язання та обмеження, які виходили за рамки простого періоду часу, проведеного в ув’язненні, як за формою умов дострокового звільнення, так і за ризиком повернення до в’язниці в разі порушення цих умов. Ці обмеження робили довічне позбавлення волі принципово більш суворим покаранням. Нарешті, будь-які відмінності в результатах, що виникли, не були результатом свавільного застосування різних правил до різних ув’язнених. У справах про передачу ув’язнених застосовувалися чіткі правила; ці ж правила були застосовані і в справах заявників. Такі різні результати виникли в результаті взаємодії законодавства держави видачі з практикою приймаючої держави по передачам.
За цих обставин, не можна було стверджувати, що подальше утримання під вартою заявників у Сполученому Королівстві було свавільним за змістом статті 5 § 1 (а) в результаті того, що вони визнали свою вину.
(b) «Неспростовна презумпція» – Перший заявник скаржився, що в результаті дії неспростовної презумпції за тайськими законодавством, згідно з якою зберігання наркотиків понад певну кількість вважалося зберіганням з метою збуту, він не мав можливості довести, що насправді вони були призначені для його особистого використання. Тому, на його думку, суд над ним був грубо несправедливим, а його подальше утримання під вартою - свавільним.
Суд зазначив, що перевірка того, чи мала місце «груба відмова в правосудді», була вимогливим стандартом; вона виходила за рамки простих порушень і вимагала знищення самої суті права на справедливий судовий розгляд.
Презумпції факту або права існують в будь-якій правовій системі. Такі презумпції повинні бути обмежені розумними рамками, які брали б до уваги важливість того, що стоїть на кону, та забезпечували права на захист. Тому не можна було виключити, що могли існувати обставини, за яких законодавче положення, що розглядалося у справі заявника, могло призвести до порушення. Однак мета цього положення полягала в посиленні покарання для тих, хто володіє наркотиками більше певної кількості, з тим, щоб діяти в якості стримуючого засобу. Злочин по суті виник з факту зберігання наркотиків, і цей факт мала довести сторона обвинувачення. Заявник скористався низкою процесуальних гарантій в тайському судовому провадженні. Його судили у відкритому судовому провадженні два незалежних судді; він був присутнім протягом усього провадження і мав законного представника; його було виправдано за деякими з обвинувачень згідно з презумпцією невинуватості, і хоча зберігання героїну та екстазі не заперечувалося, докази свідчили про те, що він зберігав наркотики; він був засуджений згідно із застосовним законодавством та отримав значне зниження покарання за визнання своєї вини. У будь-якому разі, при здійсненні оцінки наслідків «неспростовної презумпції» для загальної справедливості судового провадження суттєвим фактором було те, що перший заявник не попередив британські органи влади в ході судового провадження або під час подачі клопотання про передачу про стверджувану грубу відмову в правосудді в його справі.
Висновок: неприйнятна (явно необґрунтована) скарга.
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини
Це стисле викладення рішення, зроблене Секретаріатом, не є зобов’язальним для Суду.
Для отримання доступу до Інформаційних бюлетенів з практики Суду натисніть тут: Case-Law Information Notes
© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013.
Офіційними мовами Європейського суду з прав людини є англійська та французька мови. Цей переклад було замовлено за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду; також Суд не несе жодної відповідальності за його якість. Його можна завантажити з бази рішень Європейського суду з прав людини HUDOC () або з будь-яких інших баз даних, в яких Суд його також розмістив. Його можна відтворювати в некомерційних цілях за умови, що будуть зазначені повна назва справи та посилання на авторське право і Цільовий фонд «Права людини». Для використання будь-якої частини цього перекладу в комерційних цілях слід звертатися за наступною адресою: publishing@.
© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013.
The official languages of the European Court of Human Rights are English and French. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court, nor does the Court take any responsibility for the quality thereof. It may be downloaded from the HUDOC case-law database of the European Court of Human Rights () or from any other database with which the Court has shared it. It may be reproduced for non-commercial purposes on condition that the full title of the case is cited, together with the above copyright indication and reference to the Human Rights Trust Fund. If it is intended to use any part of this translation for commercial purposes, please contact publishing@.
© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013.
Les langues officielles de la Cour européenne des droits de l’homme sont le français et l’anglais. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour, et celle-ci décline toute responsabilité quant à sa qualité. Elle peut être téléchargée à partir de HUDOC, la base de jurisprudence de la Cour européenne des droits de l’homme (), ou de toute autre base de données à laquelle HUDOC l’a communiquée. Elle peut être reproduite à des fins non commerciales, sous réserve que le titre de l’affaire soit cité en entier et s’accompagne de l’indication de copyright ci-dessus ainsi que de la référence au Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme. Toute personne souhaitant se servir de tout ou partie de la présente traduction à des fins commerciales est invitée à le signaler à l’adresse suivante : publishing@.
Full & Egal Universal Law Academy