© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2013 р. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Дивіться додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2013. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2013. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА DE SOUZA RIBEIRO ПРОТИ ФРАНЦІЇ

(Заява № 22689/07)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

Текст рішення було виправлено 18 грудня 2012 року відповідно до правила 81 Регламенту Суду

13 грудня 2012 року

Це рішення є остаточним, проте воно може зазнати редакційної правки.

У справі de Souza Ribeiro проти Франції

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:

Nicolas Bratza, голова,
Françoise Tulkens,
Nina Vajić,
Lech Garlicki,
Corneliu Bîrsan,
Boštjan M. Zupančič,
Alvina Gyulumyan,
Egbert Myjer,
David Thór Björgvinsson,
Ineta Ziemele,
Päivi Hirvelä,
Zdravka Kalaydjieva,
Nebojša Vučinić,
Angelika Nußberger,
Paulo Pinto de Albuquerque,
Erik Møse,
Andre Potocki, судді,
та Michael O’Boyle, заступник секретаря,

після нарад за зачиненими дверима 21 березня і 19 вересня 2012 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 22689/07) проти Французької Республіки, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянином Бразилії паном Luan de Souza Ribeiro (далі – заявник) 22 травня 2007 року.

2. Заявника представляла пані D. Monget Sarrail, адвокат, що практикує в м. Кретей та у Французькій Гвіані. Уряд Франції (далі – Уряд) був представлений Уповноваженим Уряду – пані E. Belliard, директором з юридичних питань Міністерства закордонних справ.

3. Заявник стверджував, що було порушено статтю 8 Конвенції, взяту окрему та в поєднанні зі статтею 13, посилаючись, зокрема, на те, що він не мав можливості оскаржити законність рішення про його видворення з країни до виконання такого рішення.

4. Провадження за заявою було доручено п’ятій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду). 9 лютого 2009 року голова секції вирішив повідомити про цю заяву Уряд. Відповідно до пункту 1 статті 29 Конвенції та правила 54A Регламенту Суду було вирішено розглядати питання щодо суті та прийнятності заяви одночасно.

5. 30 червня 2011 року Палата п’ятої секції (засідаючи в такому складі: Dean Spielmann (голова), Elisabet Fura, Jean-Paul Costa, Karel Jungwiert, Mark Villiger, Isabelle Berro-Lefèvre та Ann Power (судді), а також Claudia Westerdiek (секретар секції)) винесла рішення, в якому визнала заяву частково прийнятною і постановила, чотирма голосами проти трьох, що статтю 13 Конвенції, взяту в поєднанні зі статтею 8, порушено не було. До рішення додано спільну окрему думку суддів Spielmann, Berro-Lefèvre і Power, яка не збігається з позицією більшості.

6. 27 вересня 2011 року заявник звернувся з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати (стаття 43 Конвенції). 28 листопада 2011 року колегія Великої палати задовольнила це клопотання.

7. Склад Великої палати було визначено відповідно до положень пунктів 4 і 5 статті 26 Конвенції та правила 24 Регламенту Суду.

8. Заявник і Уряд подали до Великої палати свої письмові зауваження. Крім того, спільні письмові зауваження подали організації, яким Голова Суду дозволив взяти участь у письмовому провадженні на правах третьої сторони (пункт 2 статті 36 Конвенції і пункт 2 правила 44 Регламенту Суду), а саме: Група інформації та підтримки іммігрантів (Groupe d’information et de soutien des immigrés (GISTI)), Французька ліга прав людини і громадянина (Ligue française des Droits de l’Homme (LDH)) та Міжконфесійний комітет допомоги біженцям (Comité inter-mouvements auprès des évacués (CIMADE)).

9. Судове засідання у справі відбулося у відкритому режимі в Палаці прав людини у Страсбурзі 21 березня 2012 року (пункт 3 правила 59 Регламенту Суду).

У засіданні Суду взяли участь:

a) від Уряду

пані A.-F. Tissier, помічник Уповноваженого Уряду Франції,
начальник відділу прав людини, Юридичний департамент
Міністерства закордонних та європейських справ,               представник,             

пан B. Jadot, редакційний секретар, Юридичний департамент
Міністерства закордонних та європейських справ,

S. Humbert, юридичний радник Генерального секретаря з питань імміграції та інтеграції,

пані C. Salmon, заступник директора з правових та інституційних питань, Генеральна делегація з питань заморських територій,              радники;

b) від заявника

пані D. Monget Sarrail, адвокат, що практикує
у Французькій Гвіані,представник,

пані L. Navennec Normand, адвокат, що практикує
у департаменті Валь-де-Марн, радник.

Суд заслухав звернення пані Monget Sarrail і пані Tissier, а також їхні відповіді на запитання суддів.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

10. Заявник народився 14 червня 1988 року і проживає у муніципалітеті Ремір-Монжолі у Французькій Гвіані – заморському департаменті і регіоні Франції у Південній Америці.

11. Він приїхав до Французької Гвіани з Бразилії у 1992 році у віці чотирьох років і там відвідував школу протягом одного року, а потім, у 1994 році, повернувся до Бразилії.

12. У 1995 році, маючи туристичну візу, заявник повернувся до Французької Гвіани, де став проживати в Кайєнні зі своїми батьками, кожен з яких вже мав статус постійного жителя, та зі своїми двома сестрами і двома братами, один з яких вже мав французьке громадянство, а інші троє мали право на його одержання, оскільки народилися на французькій землі. Його дідусь і бабуся по материнській лінії залишилися в Бразилії.

13. У Французькій Гвіані з 1996-го до 2004-го року заявник вчився у початковій і потім – у середній школі. Оскільки він не мав відповідних документів, що підтверджують право на проживання, і міг їх одержати лише з досягненням повноліття (див. пункт 26 нижче), у 2004 році, коли йому було шістнадцять років, він був змушений залишити навчання в школі.

14. 25 травня 2005 року заявника затримали за підозрою у вчиненні злочину, пов’язаного з наркотиками. Згідно з постановою від 17 травня 2006 року Кайєннського суду у справах неповнолітніх щодо нього встановили судовий нагляд і заборонили виїжджати за межі Французької Гвіани.

15. Рішенням від 25 жовтня 2006 року Кайєннський суд у справах неповнолітніх визнав заявника винним у незаконному зберіганні кокаїну і, врахувавши, що злочин, було вчинено ним у віці до вісімнадцяти років, засудив його до двох місяців позбавлення волі з відстрочкою виконання вироку та з іспитовим строком на два роки. За умовами виконання цього вироку 13 жовтня 2006 року заявник почав проходити курс професійно-технічного навчання в рамках діючої у Французькій Гвіані програми соціально-професійної орієнтації та інтеграції і мав завершити його 30 березня 2007 року.

16. 25 січня 2007 року заявника та його матір зупинили на дорожньому контрольно-пропускному пункті. Оскільки заявник не зміг підтвердити легальність свого перебування на французькій землі, його затримали.

17. Того самого дня о 10 годині ранку було винесено постанову про адміністративне видворення заявника з країни (arrêté préfectoral de reconduite à la frontière) та постанову про його адміністративний арешт. У постанові про видворення зазначалося:

« - Беручи до уваги положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року і, зокрема, положення статей 3 і 8 Конвенції,

(...)

-оскільки, як свідчить протокол № 56 від 25 січня 2007 року, складений прикордонною поліцією департаменту (DDPAF) Французької Гвіани, зазначена вище особа:

- не в змозі довести, що вона в’їхала на територію Франції легально;

- перебуває на території Франції нелегально;

- оскільки обставини цієї справи вимагають винесення постанови про адміністративне видворення іноземця, про якого йдеться,

- з урахуванням того факту, що цю особу вже поінформовано про її право подати в письмовій формі свої пояснення,

- оскільки обставини цієї справи свідчать про відсутність непропорційного втручання у право цієї особи на сімейне життя,

- з урахуванням того факту, що іноземець не стверджує про те, що в разі його повернення до своєї країни походження (або країни свого постійного проживання, до якої він фактично має право повернутися) він може зазнати поводження, несумісного з гарантіями Європейської конвенції з прав людини,

(...)

Постановляю: видворити [заявника] з країни».

18. 26 січня 2007 року о 15 годині 11 хвилин заявник надіслав два листи до Кайєннського адміністративного суду.

Один з них містив клопотання про судову перевірку законності постанови про його видворення, в якому заявник прохав скасувати постанову і видати йому дозвіл на проживання. Обґрунтовуючи своє клопотання, заявник стверджував, зокрема, що зазначену постанову винесено на порушення статті L. 511-4 (2) кодексу, який регулює питання в’їзду і проживання мігрантів та шукачів притулку (Code de l’entrée et du séjour des étrangers et demandeurs d’asile; далі – Кодекс CESEDA) (див. пункт 26 нижче), а також, посилаючись на статтю 8 Конвенції, що органи влади явно помилилися в оцінці наслідків, які має для його особистого і сімейного життя видворення його з країни. Він пояснив, що в’їхав на територію Франції, коли йому ще не виповнилося тринадцяти років, що з тих пір він там постійно проживає, що обидва його батьки мають статус постійного жителя, і що один з його братів вже отримав французьке громадянство, а другий брат і сестри народилися на французькій землі. Він також послався на те, що протягом двох років зобов’язаний виконувати умови призначеного йому іспитового строку, в разі невиконання яких він опиниться за ґратами, і що відповідно до умов іспитового строку він вже почав проходити навчання з механіки.

Другий лист містив термінове клопотання до суду про зупинення виконання постанови про видворення з огляду на серйозні сумніви щодо її законності. Обґрунтовуючи своє клопотання, заявник знову послався на статтю 8 Конвенції і повторив аргументи, наведені в клопотанні про судову перевірку законності постанови, щоб довести, що більшу частину свого приватного і сімейного життя він провів у Французькій Гвіані.

19. 26 січня о 16 годині заявника видворили до міста Белем у Бразилії.

20. Того самого дня суддя у невідкладних справах Кайєннського адміністративного суду оголосив, що необхідності в розгляді термінового клопотання про зупинення процедури видворення заявника вже немає, оскільки його вже видворили з країни.

Заявник одразу звернувся з клопотанням надати йому безоплатну правову допомогу для оскарження цього рішення до Державної Ради (Conseil d’Etat). Рішенням від 6 березня 2007 року голова офісу Державної Ради з питань надання безоплатної правової допомоги відхилив його клопотання з огляду на «відсутність серйозних підстав, які б могли переконати суд».

21. 6 лютого 2007 року заявник звернувся до Кайєннського адміністративного суду з терміновим клопотанням про забезпечення захисту основоположного права (requête en référé liberté). Посилаючись на Конвенцію і практику Суду, він скаржився на серйозне і явно незаконне втручання з боку органів влади в його право вести нормальне сімейне життя та в його право на ефективний засіб юридичного захисту. Він прохав наказати префекту Французької Гвіани організувати його повернення до Французької Гвіани упродовж двадцяти чотирьох годин з моменту оголошення такого наказу, щоб надати йому можливість ефективно захистити свої права у зв’язку зі стверджуваними порушеннями Конвенції та возз’єднатися зі своєю сім’єю, допоки префектура прийматиме рішення щодо його права перебувати у Французькій Гвіані.

Постановою від 7 лютого 2007 року суддя у невідкладних справах Кайєннського адміністративного суду відхилив зазначене клопотання, посилаючись по суті на те, що заявник домагався вжиття заходу, який загалом має безстроковий характер, тоді як суддя у невідкладних справах може розпорядитися лише про вжиття тимчасових заходів.

22. У серпні 2007 року заявник повернувся до Французької Гвіани нелегально.

23. 4 жовтня 2007 року на засіданні Кайєннського адміністративного суду було розглянуто подане заявником раніше клопотання про судову перевірку законності постанови про видворення (див. пункт 18 вище). Рішенням від 18 жовтня 2007 року суд скасував згадану вище постанову. Суд врахував, зокрема, те, що, за твердженнями заявника, той повернувся до Франції у 1995 році у віці семи років і потім постійно там проживав, і що на підтвердження своїх слів заявник надав шкільні табелі, автентичність яких префект не ставив під сумнів. Суд визнав доведеним той факт, що мати заявника має статус постійного жителя і що його батько також проживає у Французькій Гвіані. Суд також зазначив, що згідно з наданою заявником постановою про встановлення щодо нього судового нагляду заявника затримали у Французькій Гвіані в 2005 році і заборонили виїжджати за межі країни. Суд встановив, що заявник виконав умови, передбачені статтею L. 511-4 (2) Кодексу CESEDA, тобто, що не слід було виносити рішення про його видворення.

Щодо клопотання заявника, в якому він просив наказати префекту Французької Гвіани надати йому впродовж місяця з моменту вручення судового рішення дозвіл на проживання, суд зауважив, що в його рішенні йдеться лише про скасування постанови про видворення і тому воно не обов’язково тягне за собою видання тимчасового дозволу на проживання. При цьому суд, однак, зобов’язав префекта вирішити в трьохмісячний строк питання про статус перебування заявника в країні.

24. 16 червня 2009 року префектура Французької Гвіани видала заявникові дозвіл на проживання «у статусі відвідувача» на один рік, але цей документ не дозволяв заявникові працювати. Тим часом проведена перевірка встановила, що дозвіл на проживання «у статусі відвідувача» був виданий помилково. 23 вересня 2009 року заявникові видали новий дозвіл на проживання для ведення «приватного і сімейного життя». Документ був датований заднім числом (червнем 2009 року), був дійсний протягом одного року і дозволяв йому працювати.

Через проблеми з поданням документів, необхідних для продовження строку дії зазначеного дозволу, його дію так і не було продовжено, і 15 червня 2010 року строк його дії закінчився. 14 жовтня 2010 року заявникові видали новий дозвіл на проживання, дійсний з 16 червня 2010 року до 15 червня 2011 року, строк дії якого згодом було продовжено до 15 червня 2012 року. Отже, на цей час заявник має дозвіл на проживання, виданий для ведення «приватного і сімейного життя», строк якого може бути продовжений.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

25. Французька Гвіана – заморський департамент і регіон Франції. Згідно зі статтею 73 Конституції на території заморських департаментів і регіонів Франції автоматично застосовуються положення французьких законів і нормативно-правових активів, але допускається внесення певних корективів, щоб уможливити врахування існуючих на таких територіях специфічних умов і стримувальних чинників. Що стосується застосування на заморських територіях імміграційного законодавства, то відповідний режим передбачений кодексом, який регулює питання в’їзду і проживання мігрантів та шукачів притулку (Кодексом CESEDA), але при цьому існують деякі особливості.

A. Положення, що регулюють питання проживання іноземців

26. Нижче наведено відповідні положення Кодексу CESEDA в редакції, чинній на час подій у справі:

Стаття L. 313-11

«Якщо перебування іноземця в країні не становить загрозу для громадського порядку, дозвіл на тимчасове проживання для ведення «приватного і сімейного життя» автоматично видається:

1) такому іноземцю в році, що наступає після досягнення ним вісімнадцяти років, (...) якщо, принаймні, один з його батьків має дозвіл на тимчасове або постійне проживання (...);

2) такому іноземцю в році, що наступає після досягнення ним вісімнадцяти років, (...) якщо він може якимсь чином довести, що постійно проживає у Франції, принаймні з одним зі своїх законних, рідних або прийомних батьків, з тринадцятирічного віку і якщо родинні відносини встановлено відповідно до положень статті L. 314-11; при цьому вимога, передбачена статтею L. 311-7, не застосовується; (...)»

Стаття L. 511-4

«Вимога покинути французьку територію не застосовується і рішення про видворення не приймається відповідно до положень цієї глави стосовно таких осіб:

1) (...);

2) іноземців, які можуть якимсь чином довести, що постійно проживають у Франції, принаймні, з тринадцятирічного віку; (...)»

27. Ці положення діють на всій території Франції, включаючи її заморські території.

B. Рішення про видворення з країни та його оскарження до адміністративного суду

1. Правові норми загального застосування

28. На час подій, про які йдеться у справі, питання видворення регулювалися положеннями книги V Кодексу CESEDA, введеного в дію законом № 2006-911 від 24 липня 2006 року. Ці положення передбачали, зокрема, застосування вимоги покинути французьку територію (стаття L. 511-1-I) та винесення постанови про адміністративне видворення (стаття L. 511-1-II).

29. Іноземцю, який не був у змозі довести, що він в’їхав на територію Франції легально, або який перебував на її території нелегально і якому з інших підстав не можна було дозволити перебувати на ній, могли наказати покинути її територію, зокрема, шляхом винесення постанови про адміністративне видворення (статті L. 511-1 – L. 511-3 Кодексу CESEDA).

30. Якщо до іноземця було застосовано адміністративний арешт, його інформували про його права, і в слідчому ізоляторі він міг скористатися юридичною допомогою правозахисного об’єднання. Йдеться про юридичні особи, які уклали відповідні договори з міністерством, що займалося питаннями надання іноземцям притулку, і призначення яких полягало в інформуванні таких іноземців та наданні їм допомоги у здійсненні ними своїх прав. У 2007 році таку допомогу у французьких установах для утримання заарештованих в адміністративному порядку надавав лише комітет CIMADE. З 2010 року її надають ще чотири об’єднання: Мальтійський орден (Ordre de Malte), Асоціація соціальної допомоги сімейним мігрантам (Association Service Social Familial Migrants (ASSFAM)) та організації «Франція – притулок для мігрантів» (France Terre d’Asile) і «Форум біженців» (Forum des Réfugiés).

31. Постанову про адміністративне видворення можна було оскаржити до адміністративного суду протягом сорока восьми годин з моменту її вручення (стаття L. 512-2 Кодексу CESEDA). Оскарження постанови про видворення іноземця зупиняло її виконання, але не перешкоджало застосуванню до нього адміністративного арешту. Іноземця не можна було видворити до закінчення строку оскарження відповідної постанови або – якщо справу було передано до суду – до винесення рішення судом (стаття L. 512-3 Кодексу CESEDA). Окремо від самої постанови про видворення приймалося рішення про країну призначення. Якщо відповідна особа оскаржувала таке рішення одночасно з оскарженням постанови про її видворення, оскарження цього рішення також зупиняло виконання постанови (стаття L. 513-3 Кодексу CESEDA).

32. Оскарження здійснювалося шляхом подання клопотання про судову перевірку законності постанови про видворення, і такий розгляд не включав вирішення питання про відшкодування. Таким чином, адміністративний суд розглядав виключно питання про законність постанови про видворення. Суд перевіряв пропорційність співвідношення між інтересами громадського порядку і основоположними свободами, на які посилався іноземець. При розгляді скарги на рішення про визначення країни, до якої мав бути видворений іноземець, суд перевіряв дотримання вимог статті 3 Конвенції. Він також перевіряв пропорційність між втручанням у право іноземця на приватне чи сімейне життя, гарантоване статтею 8 Конвенції, і цілями, переслідуваними постановою про видворення.

33. Адміністративний суд мав винести рішення протягом сімдесяти двох годин.

34. Апеляція на рішення адміністративного суду могла бути подана до голови апеляційного адміністративного суду з відповідною територіальною юрисдикцією або до уповноваженої ним особи. Така апеляція не зупиняла виконання оскаржуваного рішення (стаття R. 776-19 Кодексу адміністративного судочинства).

35. Наслідки скасування постанови про адміністративне видворення були передбачені статтею L. 512-4 Кодексу CESEDA. По-перше, в разі її скасування адміністративний чи домашній арешт нелегального мігранта припинялися. Після цього йому видавали дозвіл на тимчасове проживання до вирішення його справи адміністративним органом. Нарешті, ця процедура полягала не лише в передачі іноземця до адміністративних органів суддею, що вирішував питання про його видворення; згідно зі статтею L. 911-2 Кодексу адміністративного судочинства суддя також наказував префекту визначити, чи має відповідна особа право отримати дозвіл на проживання, «незалежно від того, чи зверталася вона із заявою про його надання», та встановлював строк, в який ситуація іноземця мала бути переглянута (див., наприклад: Державна Рада, 13 жовтня 2006 року, заява № 275262, M. Abid A.).

36. Однак рішення адміністративного суду про скасування постанови про видворення не зобов’язувало префекта видавати дозвіл на проживання, оскільки в такому рішенні не йшлося про скасування відмови у видачі дозволу на проживання (див. прецедентне рішення Державної Ради від 22 лютого 2002 року, заява № 224496, Dieng та інші). Це стосувалося навіть тих випадків, коли рішення про скасування постанови про видворення мотивувалося наявністю матеріально-правових підстав, таких, наприклад, як порушення статті 8 Конвенції. Згідно з прецедентним правом для повного виконання рішення про скасування (з матеріально-правових підстав) постанови про видворення було достатньо перегляду ситуації відповідної особи. Водночас принцип res judicata не дозволяв адміністративному органу винести на таких самих підставах нову постанову про видворення особи в разі відсутності змін в її ситуації.

37. Законом № 2011-672 від 16 червня 2011 року про імміграцію, інтеграцію і громадянство до цих положень (див. пункти 28 - 36 вище) були внесені поправки, завдяки яким процедуру видворення нелегальних мігрантів було впорядковано. Підходи, раніше розроблені в судовій практиці щодо вирішення питань про адміністративне видворення, загалом можуть бути пристосовані для цілей розгляду обставин цієї справи.

2. Правові норми, застосовувані у Французькій Гвіані

38. Відповідні положення Кодексу CESEDA в редакції, чинній на час подій у справі, передбачали таке:

Стаття L. 514-1

«Для цілей застосування цієї частини у Французькій Гвіані і на Сен-Мартені діють такі положення:

1) Виконання постанови про видворення може розпочатися лише через один повний день з моменту її вручення, якщо з відповідним клопотанням звернулася консульська установа;

2) Не порушуючи вимог положень попереднього пункту, іноземець, якому наказано покинути французьку територію або вручено постанову про адміністративне видворення і який оскаржує її до адміністративного суду, може одночасно подати клопотання про зупинення її виконання.

Таким чином, у Французькій Гвіані і на Сен-Мартені положення статті L. 512-1 і статей L. 512-2 – L. 512-4 [згідно з якими постанова про видворення, винесена префектом, може бути оскаржена до адміністративного суду протягом сорока восьми годин з відповідним зупиненням виконання постанови про видворення] не застосовуються».

39. Отже, на відміну від положень звичайних французьких законів (див. пункт 31 вище), ці положення передбачають, що оскарження до адміністративного суду постанови про видворення не зупиняє її виконання. Згідно із законом про національну безпеку (закон № 2003‑239 від 18 березня 2003 року) ці виняткові положення, які спочатку були запроваджені у Французькій Гвіані на обмежений строк, стали постійно діючими.

40. Конституційна Рада підтвердила відповідність цієї правової норми до Конституції Франції за результатами розгляду відповідного подання, внесеного відповідно до статті 61 Конституції Франції. Щодо її відповідності до статті 73 Конституції, Конституційна Рада зазначила у своєму рішенні № 2003-467 від 13 березня 2003 року таке:

«Статті 141 і 142 [закону про національну безпеку] містять спеціальні положення (...), які є постійно діючими на території Французької Гвіани і муніципалітету Сен-Мартен у Гваделупі; згідно з цими положеннями, рішення про відмову у видачі дозволу на проживання певним іноземцям не подається для отримання висновку до комісії з дозволів на проживання відповідно до статті 12-quater наказу від 2 листопада 1945 року, а оскарження постанови про видворення не зупиняє виконання такої постанови.

Депутати-автори подання стверджують, що надання спеціальному правовому режиму постійно діючого характеру статями 141 і 142 становить втручання у «права і гарантії, передбачені Конституцією, такі як права захисту», і виходить за рамки поправок, які стаття 73 Конституції дозволяє вносити до законодавства заморських департаментів.

З метою врахування особливої ситуації та тривалих проблем, з якими стикаються у департаменті Французької Гвіани та в муніципалітеті Сен-Мартен у департаменті Гваделупа при регулюванні міжнародного пересування людей, Парламент продовжив чинність спеціального режиму, запровадженого статтями 12-quater і 40 згаданого вище наказу від 2 листопада 1945 року, не порушивши при цьому балансу, який має забезпечуватися згідно з Конституцією між інтересами забезпечення громадського порядку і забезпечення захисту прав і свобод, гарантованих Конституцією. Відповідні особи мають, як і раніше, право оскаржити адміністративні рішення і, зокрема, звернутися до адміністративного суду з терміновим клопотанням про зупинення їх виконання. З огляду на ці особливі обставини, які безпосередньо пов’язані з конкретною метою посилення боротьби з нелегальною імміграцією, констатується, що положення законодавства не становлять порушення конституційного принципу рівності. Поправки, про які йдеться, не суперечать статті 73 Конституції. (...)»

41. Подібні винятки стосовно видворення іноземців французьке законодавство передбачає також для шести інших заморських «департаментів і регіонів» та муніципалітетів (Гваделупа, Майотта, Уолліс і Футуна, Сен-Бартелемі, Сен-Мартен, Французька Полінезія), а також для Нової Каледонії.

С. Термінові клопотання

42. Законодавчі положення, які регулюють процедуру звернення з терміновими клопотаннями про зупинення виконання рішень або про забезпечення захисту основоположного права (référé suspension or référé liberté), автоматично застосовуються на території Французької Гвіани, так само, як на будь-якій іншій території Франції. У відповідних положеннях Кодексу адміністративного судочинства зазначено:

Стаття L. 521-1

«У разі надходження клопотання про скасування або зміну адміністративного рішення (зокрема, рішення про відмову в задоволенні клопотання), суддя у невідкладних справах може розпорядитися про зупинення виконання рішення або певних його пунктів, якщо цього вимагає невідкладність питання і якщо наведені мотиви та існуючі докази можуть служити підставою для серйозних сумнівів у законності такого рішення.

У разі видання наказу про зупинення виконання рішення, постанова щодо клопотання про скасування або зміну рішення має бути винесена в найкоротший строк. Наказ про зупинення виконання рішення втрачає чинність не пізніше дати винесення постанови щодо клопотання про скасування або зміну рішення».

Стаття L. 521-2

«У разі надходження клопотання про вжиття невідкладних заходів для забезпечення захисту основоположного права суддя у невідкладних справах може розпорядитися про вжиття будь-яких необхідних для цього заходів, якщо має місце серйозне порушення такого права внаслідок явно незаконних дій, вчинених публічно-правовою організацією або приватною організацією, що виконує публічно-правові функції, при здійсненні ними своїх повноважень. Постанова судді у невідкладних справах має бути винесена протягом сорока восьми годин».

43. Державна Рада при вирішенні справи, яку було передано до неї на розгляд стосовно Французької Гвіани відповідно до статті L. 521-1 Кодексу адміністративного судочинства, зазначила:

«Невідкладність питання служить підставою для зупинення виконання адміністративного рішення, якщо його виконання може досить серйозно і безпосередньо підірвати суспільні інтереси, становище заявника або інтереси, захисту яких він домагається. Саме суддя у невідкладних справах, до якого подано клопотання про зупинення виконання рішення про відмову у видачі дозволу на проживання, має оцінити невідкладність такого питання і вказати відповідні мотиви, взявши до уваги безпосередні наслідки, які має відмова видати дозвіл на проживання для реального становища відповідної особи. Оскільки статтею L. 514-1 кодексу, що регулює питання в’їзду і проживання мігрантів та шукачів притулку, передбачено, що стаття L. 512-1 цього самого кодексу не застосовується на території Французької Гвіани, оскарження іноземцем відмови у видачі дозволу на проживання – тимчасом як діє постанова, яка зобов’язує його покинути французьку територію і виїхати до вказаної країни призначення – не зупиняє виконання постанови про його видворення з французької території».

44. Далі Державна Рада зазначила, що за цих обставин:

«ймовірність того, що постанову про видворення іноземця може бути виконано у будь-який момент (...), можна вважати ознакою невідкладності ситуації, з огляду на яку суддя у невідкладних справах може зупинити виконання рішення про відмову у видачі дозволу на проживання відповідно до положень статті L. 521-1 Кодексу адміністративного судочинства, тимчасом як іноземець зобов’язаний покинути французьку територію». (Державна Рада, 9 листопада 2011 року, M. Takaram A., № 346700, збірник Лебона)

D. Висновок № 2008-9 Національної комісії з етики правоохоронних органів

45. У зв’язку зі скаргою, поданою 23 січня 2008 року, Національна комісія з етики правоохоронних органів (Commission nationale de déontologie de la sécurité) дослідила обставини, за яких 12 листопада 2007 року мобільна слідчо-оперативна група прикордонної поліції департаменту Французької Гвіани затримала пана C.D., громадянина Бразилії, який згодом, перебуваючи під вартою в очікуванні на видворення з країни, помер у Кайєнні через шість годин після того, як його було госпіталізовано.

46. У висновку від 1 грудня 2008 року Національна комісія з етики правоохоронних органів зазначила:

«застосування прикордонною поліцією Французької Гвіани у період з 2006-го року до 30 січня 2008 року (коли розформовували два дорожні патрульні підрозділи мобільної слідчо-оперативної групи) методів роботи і обробки даних, які – хоча їх видавали за формально законну практику – призводили до систематичних порушень усіх принципів кримінального процесу і, зокрема, до порушення найелементарніших прав затриманих осіб (...) у зв’язку з навмисною фальсифікацією часових даних, зазначених у протоколах, і використанням заздалегідь надрукованих форм, за допомогою яких від затриманих або взятих під варту осіб отримували відмову від своїх прав ще до того, як у них з’являлася можливість висловитися з цього приводу.

З огляду на систематичний і тривалий характер таких правопорушень (...) Комісія настійно рекомендує (...)

притягнути до дисциплінарної відповідальності всіх тих (...), хто підбурював до їх вчинення або чинив їх, або завдяки кому вони мали місце протягом такого тривалого часу (...)

У більш широкому контексті Комісія вимагає нагадати всім тим, хто служить на заморських територіях, що:

(...)

у боротьбі з нелегальною імміграцією кількість фактично здійснених видворень, яку вимагають центральні органи влади, жодним чином не повинна позначатися на якості й законності здійснення таких заходів;

і які б правові заходи не були вжиті після затримання особи – взяття під варту, перевірка з метою встановлення особистості, адміністративний арешт – затримана особа має певні права, про які на практиці її зобов’язана поінформувати саме поліція, мовою, зрозумілою для такої особи, і не просто для формальності, а щоб дати особі змогу ефективно здійснити свої права».

ІІІ. ВІДПОВІДНІ МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ І ПРАКТИКА

A. Правові акти Ради Європи

1. Комітет Міністрів

47. 4 травня 2005 року Комітет міністрів ухвалив «Двадцять керівних принципів примусового повернення». Відповідні принципи передбачають:

«Принцип 2. Винесення постанови про видворення

Постанова про видворення виноситься лише на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону.

1. Постанова про видворення особи виноситься лише в разі, якщо органи влади країни перебування цієї особи дослідили всі відповідні відомості, вже наявні в їхньому розпорядженні, і переконалися тією мірою, наскільки це можливо, що внаслідок дотримання умов постанови або її виконання особі, яку повертають до країни походження:

a. не загрожуватиме реальна небезпека бути страченою або зазнати катування або нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання;

b. не загрожуватиме реальна небезпека бути вбитою недержавними суб’єктами або зазнати з їхнього боку нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження, тимчасом як органи влади держави, до якої повертають особу, партії чи організації, які здійснюють контроль над цією державою або над значною частиною її території, у тому числі міжнародні організації, не в змозі або не бажають забезпечувати належний та ефективний захист; або

c. не загрожуватиме будь-яка інша небезпека, яка згідно з міжнародним правом або національним законодавством є підставою для надання міжнародного захисту.

2. Постанова про видворення особи виноситься лише в разі, якщо органи влади країни перебування цієї особи, дослідивши всі відповідні відомості, вже наявні в їхньому розпорядженні, переконалися, що можливе втручання у право такої особи на повагу до сімейного та/або приватного життя є, зокрема, пропорційним до легітимної мети і відповідає їй.

(...)

Принцип 5. Засіб юридичного захисту щодо постанови про видворення

1. Постанова про видворення та провадження, що завершується винесенням постанови про видворення, мають передбачати забезпечення особи, стосовно якої виноситься така постанова, ефективним засобом юридичного захисту в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності. Такий компетентний орган чи інстанція повинен мати повноваження перевірити законність постанови про видворення і, зокрема, розглянути можливість тимчасового зупинення її виконання.

2. Засіб юридичного захисту повинен забезпечувати необхідні процесуальні гарантії і мати такі характеристики:

– встановлені строки використання засобу юридичного захисту не повинні бути необґрунтовано короткими;

– засіб юридичного захисту має бути до