© Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012 р. Цей переклад підготовлено на замовлення і за підтримки Цільового фонду «Права людини» Ради Європи (/humanrightstrustfund). Він не є зобов’язальним для Суду. Дивіться додатково повний текст повідомлення про авторські права в кінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012. This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust Fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour européenne des droits de l’homme, 2012. La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyright/droits d’auteur à la fin du présent document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА «САЛДУЗ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

(CASE OF SALDUZ v. TURKEY)

(Заява № 36391/02)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

27 листопада 2008 року

Це рішення є остаточним, проте воно може зазнати редакційної правки.

У справі «Салдуз проти Туреччини»

Європейський суд з прав людини, засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:

Ніколас Братца (Nicolas Bratza), голова,
Крістос Розакіс (Christos Rozakis),
Жозеп Касадеваль (Josep Casadevall),
Ріца Тюрмен (Riza Türmen),
Райт Маруст (Rait Maruste),
Владиміро Заґребельський (Vladimiro Zagrebelsky),
Станіслав Павловські (Stanislav Pavlovschi),
Альвіна Ґюлумян (Alvina Gyulumyan),
Ліляна Мійович (Ljiljana Mijović),
Дін Шпільманн (Dean Spielmann),
Рената Яеґер (Renate Jaeger),
Давід Тор Бйорґвінссон (David Thór Björgvinsson),
Ян Шикута (Ján Šikuta),
Інета Зіємєлє (Ineta Ziemele),
Марк Вілліґер (Mark Villiger),
Луіс Лопес Герра (Luis López Guerra),
Миряна Лазарова-Трайковська (Mirjana Lazarova Trajkovska), судді,

та Венсан Бергер (Vincent Berger), юрисконсульт,

після нарад за зачиненими дверима 19 березня 2008 року та 15 жовтня 2008 року,

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 36391/02) проти Республіки Туреччини, поданою до Суду 8 серпня 2002 року на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянином Туреччини Юсуфом Салдузом (Yusuf Salduz) (далі – заявник).

2. Заявник стверджує, зокрема, що було порушено його права на захист, оскільки його не ознайомили з письмовим висновком головного прокурора при Касаційному суді і під час тримання під поліційною вартою позбавили доступу до адвоката. У зв’язку зі своїми скаргами він посилався пункт 1 статті 6 і підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції.

3. Провадження у справі було доручено Другій секції Суду (пункт 1 правила 52 Регламенту Суду).

4. Рішенням від 28 березня 2006 року Палата цієї Секції оголосила заяву частково неприйнятною; Палата засідала в такому складі: судді – Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa), Андраш Бака (Andras Baka), Ріца Тюрмен, Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert), Міндія Уґрекхелідзе (Mindia Ugrekhelidze), Антонелла Мулароні (Antonella Mularoni), Елізабет Фура-Сандстрьом (Elisabet Fura-Sandström), а також секретар Секції – Саллі Долле (Sally Dollé).

5. Рішенням від 26 квітня 2007 року (далі – рішення Палати Суду) Палата Суду, засідаючи в такому складі: судді – Франсуаза Тюлкен (Franзoise Tulkens), Андраш Бака, Іренеу Кабраль Баррето, Ріца Тюрмен, Міндія Уґрекхелідзе, Антонелла Мулароні і Данюте Жосьене (Danutė Jočienė), а також секретар Секції – Саллі Долле, одноголосно постановила, що мало місце порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з неознайомленням заявника з письмовим висновком головного прокурора, а також, п’ятьма голосами проти двох, – що ненадання заявникові адвокатської допомоги під час тримання заявника під вартою в поліції не становило порушення підпункту «с» пункту 3 статті 6.

6. 20 липня 2007 року заявник звернувся з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати (стаття 43 Конвенції).

7. 24 вересня 2007 року колегія суддів Великої палати задовольнила його клопотання (правило 73 Регламенту Суду).

8. Склад Великої палати було визначено відповідно до положень пунктів 2 і 3 статті 27 Конвенції та правила 24 Регламенту Суду.

9. Заявник і Уряд подали свої письмові зауваження щодо суті справи.

10. Відкрите засідання у справі відбулося в Палаці прав людини у Страсбурзі 19 березня 2008 року (пункт 3 правила 59).

У засіданні Суду взяли участь:

a) від Уряду

пан М. Озмен (M. Özmen),помічник Уповноваженого Уряду,             

пані Н. Четін (N. Çetin),

пані А. Оздемір (A. Özdemir),

пані І. Коджайиґит (İ. Kocayiğit),

пан Дж. Айдин (C. Aydin),радники;

b) від заявника

пан У. Кілінч (U. Kilinç),представник,             

пані Т. Аслан (T. Aslan),радник.

Суд заслухав звернення пана Кілінча та пана Озмена, а також їхні відповіді на запитання Суду.

ФАКТИ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11. Заявник народився 2 лютого 1984 року і проживає в м. Ізмірі (İzmir).

А. Затримання заявника і взяття його під варту

12. 29 травня 2001 року, приблизно о 10 годині 15 хвилин вечора, заявник був затриманий співробітниками поліції з антитерористичного відділення Ізмірського директорату безпеки за підозрою в участі в незаконній демонстрації на підтримку нелегальної організації, а саме РПК (Робочої партії Курдистану). Заявника також було обвинувачено в тому, що 26 квітня 2001 року він вивісив незаконний транспарант з моста в м. Борнова (Bornova).

13. 30 травня 2001 року, приблизно о 12 годині 30 хвилин, заявника доправили до науково-дослідного медичного центру університету ім. Ататюрка, де його оглянув лікар. У медичному висновку лікар зазначив відсутність будь-яких слідів жорстокого поводження на тілі заявника.

14. Згодом, близько 1 години ночі, заявника було допитано в антитерористичному відділенні без присутності адвоката. Як свідчить підписаний заявником формуляр, в якому пояснюються права затриманої особи, його поінформували про висунуті проти нього обвинувачення та про право на відмову давати показання. У своїх показаннях заявник зізнався у причетності до молодіжного крила Партії народної демократії – «ХАДЕП» (Halkın Demokrasi Partisi (HADEP)). Він повідомив імена кількох осіб, які працювали в молодіжній секції Борновського районного відділення. Він пояснив, що виконував функції помічника співробітника, відповідального за молодіжну пресу і публікації, і що за ним був закріплений мікрорайон Османгазі (Osmangazi). Він також повідомив, що одна з його функцій полягала в дорученні певних завдань іншим членам молодіжного крила партії. Він визнав, що брав участь у демонстрації 29 травня 2001 року, яку партія «ХАДЕП» організувала на підтримку ув’язненого лідера РПК. Він повідомив, що в ній взяли участь близько шістдесяти демонстрантів, які вигукували гасла на підтримку Оджалана і РПК. Його було затримано на місці події. Він також визнав той факт, що написав «Хай живе лідер Апо» [Абдулла Оджалан] на транспаранті, який вивісив з моста 26 квітня 2001 року. Поліція відібрала зразки почерку заявника і передала їх до поліційної лабораторії для експертизи.

15. 1 червня 2001 року експерти лабораторії Ізмірської кримінальної поліції склали висновок за результатами проведеного порівняльного аналізу почерку заявника з почерком, яким було зроблено напис на транспаранті. Вони зазначили, що за певними характеристиками почерк заявника був схожий на почерк, яким виконаний текст на транспаранті, але неможливо встановити, чи саме він зробив цей напис на ньому.

16. Об 11 годині 45 хвилин 1 червня 2001 року заявника знову оглянув лікар, який зазначив відсутність будь-яких слідів жорстокого поводження на його тілі.

17. Того ж дня заявника допровадили до прокурора, а потім – до слідчого судді. Під час допиту прокурором, він пояснив, що не є членом будь-якої політичної партії, але брав участь у деяких заходах партії «ХАДЕП». Він заперечив факт виготовлення ним незаконного транспаранта і те, що брав участь у демонстрації 29 травня 2001 року. Він повідомив, що приїхав у мікрорайон Доганлар (Doğanlar), де його затримала поліція, для того, щоб відвідати свого друга. Заявник також дав показання слідчому судді, в яких відмовився від своїх показань, відібраних у нього співробітниками поліції, оскільки, за його словами, вони домоглися їх від нього під тиском. Він заявив, що під час перебування під вартою в поліції він зазнав побиття і знущань. Він знову заперечив свою причетність до незаконної діяльності і пояснив, що 29 травня 2001 року їздив до свого друга в Доганларський мікрорайон і його не було серед демонстрантів, які вигукували гасла. Закінчивши допит, слідчий суддя виніс постанову про попереднє ув’язнення заявника, взявши до уваги характер злочину, в якому обвинувачувався заявник та стан доказів. Після цього заявникові надали доступ до адвоката.

2. Судовий розгляд

18. 11 липня 2001 року прокурор при Ізмірському суді державної безпеки направив до суду обвинувальний висновок, в якому заявник і ще вісім осіб обвинувачувалися в допомозі і сприянні РПК, тобто у вчиненні злочину, передбаченого статтею 169 Кримінального кодексу та статтею 5 закону про протидію тероризму (закон № 3713).

19. 16 липня 2001 року Суд державної безпеки провів попередній розгляд справи. Він виніс постанову про подовження тримання заявника під вартою і запропонував йому як обвинуваченому підготувати доводи на свій захист.

20. 28 серпня 2001 року Суд державної безпеки провів перше засідання у справі, на якому були присутні заявник та його адвокат. Суд заслухав показання самого заявника, який заперечив висунуті йому обвинувачення. Він також відмовився від показань, які дав під час допиту в поліції, заявивши, що їх домоглися від нього під тиском. Він пояснив, що під час тримання його під вартою співробітники поліції наказали йому написати такі самі слова, які написані на транспаранті. Він також повідомив, що був свідком подій, які мали місце 29 травня 2001 року, але, за його словами, він не брав участі в демонстрації. На той момент він перебував у зазначеному мікрорайоні для того, щоб відвідати свого друга на ім’я Озджан (Özcan). Він також заперечив те, що вивісив з моста незаконний транспарант 26 травня 2001 року.

21. На наступному судовому засіданні, яке відбулося 25 жовтня 2001 року, були присутні як заявник так і його адвокат. Суд також заслухав показання інших підсудних у справі; всі вони заперечили, що брали участь у незаконній демонстрації 29 травня 2001 року, і відмовилися від показань, які давали раніше. Потім висловив свою позицію прокурор, який вимагав засудити заявника за статтею 169 Кримінального кодексу, і адвокат заявника попросив надати час на подання доводів на захист заявника.

22. 5 грудня 2001 року заявник подав доводи на свій захист. Він заперечив висунуті проти нього обвинувачення і клопотав про своє звільнення з-під варти. Того самого дня Ізмірський суд державної безпеки виніс вирок у справі. Він виправдав п’ятьох з підсудних і визнав заявника та трьох інших підсудних винними за пред’явленими їм обвинуваченнями. Суд засудив заявника до чотирьох років і шести місяців позбавлення волі, але, з огляду на те, що на час вчинення злочину заявник був неповнолітнім, строк призначеного йому покарання було зменшено до двох з половиною років.

23. При винесенні вироку у справі заявника суд державної безпеки взяв до уваги показання, які були відібрані у заявника співробітниками поліції, прокурором і слідчим суддею. Він також урахував показання, відібрані прокурором у інших підсудних у цій справі, за словами яких заявник підбурив їх узяти участь у демонстрації 29 травня 2001 року. Суд зазначив, що інші підсудні у цій справі також повідомили, що заявник займався організацією демонстрації. Він також узяв до уваги експертний висновок, складений за результатами проведеного порівняльного аналізу почерку заявника і почерку, яким було зроблено напис на транспаранті, а також той факт, що згідно з протоколом поліції про затримання заявника він був серед демонстрантів. У підсумку суд зазначив:

«... З огляду на ці суттєві факти, суд відхиляє заперечення заявника і визнає його зізнання в поліції достовірним».

C. Оскарження вироку

24. 2 січня 2002 року адвокат заявника оскаржила рішення Ізмірського суду державної безпеки. У своїй скарзі на рішення вона стверджувала, що було порушено статті 5 і 6 Конвенції, оскільки розгляд справи в суді першої інстанції був несправедливим, а оцінка судом доказів – неправильною.

25. 27 березня 2002 року головний прокурор при Касаційному суді подав до Дев’ятої судової палати Касаційного суду письмовий висновок, в якому висловив думку про доцільність затвердження рішення Ізмірського суду державної безпеки судовою палатою. З цим висновком не було ознайомлено заявника або його представника.

26. 10 червня 2002 року Дев’ята судова палата Касаційного суду затвердила рішення Ізмірського суду державної безпеки, визнавши правильними його висновки та оцінку доказів, і відмовила в задоволенні скарги заявника.

II. ВІДПОВІДНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

А. Національне законодавство

1. Законодавство, чинне на момент подання заяви

27. Відповідні положення колишнього Кримінально-процесуального кодексу (№ 1412), а саме статті 135, 136 і 138, передбачали, що особа, підозрювана або обвинувачувана у злочині, має право скористатися допомогою адвоката, починаючи з моменту взяття її під поліційну варту. Стаття 138 чітко передбачає, що неповнолітнім особам адвокатська допомога надається в обов’язковому порядку.

28. Згідно зі статтею 31 закону № 3842 від 18 листопада 1992 року, яким було внесено зміни до кримінально-процесуального закону, зазначені вище положення не поширювалися на осіб, обвинувачуваних у злочинах, що належать до юрисдикції судів державної безпеки.

2. Нещодавні поправки

29. 15 липня 2003 року законом № 4928 було скасовано обмеження щодо права обвинуваченого користуватися допомогою адвоката під час провадження в судах державної безпеки.

30. 1 липня 2005 року набрав чинності новий Кримінально-процесуальний кодекс. Згідно з відповідними положеннями нового кодексу (статті 149 і 150), всі затримані особи мають право користуватися допомогою адвоката, починаючи з моменту взяття їх під поліційну варту. Адвокат призначається в обов’язковому порядку, якщо така особа є неповнолітньою або якщо вона обвинувачується у злочині, максимальна міра покарання за який становить щонайменше п’ять років позбавлення волі.

31. Крім того, стаття 10 закону про протидію тероризму (закон № 3713), із змінами та доповненнями, внесеними до нього 29 червня 2006 року, передбачає, що у випадках, коли йдеться про злочини, пов’язані з тероризмом, надання права на допомогу адвоката може бути відкладено на двадцять чотири години за наказом прокурора. Але протягом цих годин обвинувачений не може бути підданий допиту.

B. Відповідні міжнародно-правові документи

1. Провадження у справах неповнолітніх

а) Рада Європи

32. У рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам Ради Європи про нові способи подолання злочинності серед неповнолітніх та роль ювенальної юстиції (документ Rec (2003)20), прийнятій 24 вересня 2003 року на 853-му засіданні заступників міністрів, зазначено (у частині, що стосується справи) таке:

«15. У випадках, коли особа під вартою в поліції є неповнолітньою, слід ураховувати її правовий статус неповнолітньої особи, її вік та її уразливість, а також рівень зрілості. Таких осіб слід негайно поінформувати про їхні права і передбачені гарантії, у спосіб, що забезпечує повне розуміння ними таких прав і гарантій. Допит неповнолітньої особи в поліції має здійснюватися, як правило, у присутності її батьків/законного представника або інших дорослих, які можуть представляти її інтереси. Такій особі також забезпечується право на адвокатську і медичну допомогу...».

33. У рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам Ради Європи про соціальний вплив на злочинність неповнолітніх (документ № R (87)20), прийнятій 17 вересня 1987 року на 410-му засіданні заступників міністрів, зазначено (у частині, що стосується справи) таке:

«рекомендує урядам Держав-членів переглянути, у разі необхідності, своє законодавство і практику з метою:

8. забезпечення посиленого захисту правового статусу неповнолітніх протягом усього провадження, у тому числі під час допитів у поліції, шляхом визнання, зокрема:

– права на допомогу адвоката, який, у разі необхідності, може бути офіційно призначений і послуги якого можуть оплачуватися за рахунок держави».

b) Організація Об’єднаних Націй

і) Конвенція ООН про права дитини

34. Стаття 37 Конвенції ООН про права дитини передбачає (у частині, що стосується справи) таке:

«Держави-учасниці забезпечують, щоб: ...

d) кожна дитина, яку позбавлено свободи, мала право на негайний доступ до юридичної та іншої відповідної допомоги, а також право оскаржити законність позбавлення її свободи, звернувшись до суду або іншого компетентного, незалежного і безстороннього органу, та право на невідкладне рішення з приводу такого звернення».

ii) Зауваження загального порядку № 10 Комітету ООН з прав дитини від 25 квітня 2007 року (документ CRC/C/GC/10)

35. У відповідній частині цього документа, в якій йдеться про надання юридичної допомоги неповнолітнім, що утримуються під поліційною вартою, зазначено таке:

«49. Дитині має гарантуватися юридична або інша належна допомога при підготовці та здійсненні її захисту у справі. Конвенція ООН про права дитини настійно вимагає, щоб дитині було надано допомогу, яка не обов’язково за всіх обставин має бути юридичною, але повинна бути належною. Яким чином має надаватися така допомога – це держави-учасниці визначають на свій розсуд, враховуючи при цьому, однак, те, що вона має бути безоплатною...

...

52. Комітет рекомендує державам-учасницям встановити і забезпечувати дотримання строків, а саме: в який строк має бути завершено поліційне розслідування, розпочате після повідомлення про злочин, має бути прийнято рішення прокурора (або іншого компетентного органу) про пред’явлення обвинувачень неповнолітньому і винесене остаточне рішення чи постанова судом або іншим компетентним судовим органом. Ці строки мають бути значно коротші, ніж строки, передбачені стосовно дорослих осіб. Але при забезпеченні невідкладності прийняття рішення мають водночас повною мірою забезпечуватися права неповнолітньої особи та відповідні процесуальні гарантії. Такий процес прийняття невідкладних рішень має здійснюватися за умови надання неповнолітній особі юридичної чи іншої належної допомоги. Така допомога має надаватися не лише під час розгляду справи в суді чи іншому судовому органі, але також на всіх стадіях провадження, починаючи з опитування (допиту) неповнолітнього в поліції».

iii) Заключні висновки Комітету ООН з прав дитини стосовно Туреччини від 9 липня 2001 року (документ CRC/C/15/Add.152.)

36. У відповідній частині цього документа зазначено:

«66. Комітет рекомендує Державі-учасниці докласти подальших зусиль з перегляду законодавства і практики щодо системи ювенальної юстиції з метою приведення їх у повну відповідність до положень Конвенції, зокрема, до статей 37, 40 і 39, а також до інших відповідних міжнародних стандартів у цій сфері, таких як Мінімальні стандартні правила ООН, що стосуються здійснення правосуддя у справах неповнолітніх ("Пекінські правила") та Керівні принципи ООН щодо запобігання злочинності серед неповнолітніх ("Ер-Ріядські керівні принципи"), забезпечивши при цьому підвищення мінімального віку, з якого настає кримінальна відповідальність, поширення гарантій захисту, передбачених щодо справ, які розглядає суд у справах неповнолітніх, на всіх дітей віком до 18 років, та ефективне застосування цього законодавства, заснувавши суди у справах неповнолітніх у кожній провінції. Зокрема, він нагадує Державі-учасниці, що питання стосовно неповнолітніх правопорушників мають вирішуватися в невідкладному порядку, не допускаючи практики тримання їх в умовах ізоляції від зовнішнього світу, і що попереднє ув’язнення має застосовуватися лише як крайній захід, має бути якомога коротшим і не перевищувати передбаченого законом граничного строку. Завжди, коли це можливо, замість попереднього ув’язнення мають застосовуватися інші альтернативні запобіжні заходи».

2. Право на допомогу адвоката під час перебування під поліційною вартою

а) Рада Європи

i) Правила, прийняті Комітетом міністрів

37. Правило 93 Мінімальних стандартних правил поводження з в’язнями (Резолюція (73)5 Комітету міністрів Ради Європи) передбачає: «Попередньо ув’язнений має право одразу після взяття його під варту вибрати собі адвоката і ... бачитися зі своїм адвокатом для вирішення питань, пов’язаних із захистом у справі, а також готувати й передавати йому та отримувати від нього конфіденційні вказівки. На клопотання попередньо ув’язненого створюються всі необхідні умови для реалізації ним такого права. ... Побачення між ув’язненим та його адвокатом можуть відбуватися під наглядом співробітника поліції чи посадової особи установи, але не можуть прослуховуватися цими особами безпосередньо або опосередковано».

38. Крім того, у рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам Ради Європи про європейські пенітенціарні правила (документ Rec (2006)2), прийнятій 11 січня 2006 року на 952-му засіданні заступників міністрів, зазначено (у частині, що стосується справи) таке:

«Юридична допомога:

23.1Всі ув’язнені мають право на юридичну допомогу, і адміністрація пенітенціарної установи має забезпечити їм достатні можливості для отримання доступу до такої допомоги.

23.2Ув’язнені можуть радитися за свій рахунок з адвокатом, якого вони вибрали на свій розсуд.

...

23.5Судовий орган може у виняткових випадках встановити обмеження щодо такої конфіденційності з метою запобігання тяжким злочинам або серйозним порушенням порядку й безпеки в пенітенціарній установі».

ii) Європейський комітет із запобігання катуванню і нелюдському та такому, що принижує гідність, поводженню і покаранню (далі – КЗК)

39. За результатами візиту делегації КЗК до Туреччини в липні 2000 року КЗК оприлюднив доповідь від 8 листопада 2001 року (документ CPT/Inf(2001)25). У доповіді зазначено таке:

«61. Незважаючи на те, що за останні роки до законодавства внесено чимало змін, у ньому й далі залишаються деякі слабкі місця щодо формальних гарантій проти жорстокого поводження. Можливо, найсерйознішим недоліком є те, що особи, затримані за підозрою у вчиненні колективних злочинів, віднесених до юрисдикції судів державної безпеки, досі не мають права на допомогу адвоката протягом перших чотирьох днів перебування під вартою. Крім того, хоча раніше органи влади Туреччини стверджували протилежне, їхня відповідь на доповідь за результатами візиту в лютому/березні 1999 року дає чітко зрозуміти, що протягом перших чотирьох днів перебування під вартою такі особи позбавлені можливості повідомити родичам про свою ситуацію. Тримання під вартою в таких умовах ізоляції від зовнішнього світу лише створює умови для жорстокого поводження.

Отже, КЗК має знову повторити рекомендацію про те, що всім особам, які позбавлені свободи правоохоронними органами, у тому числі особам, підозрюваним у вчиненні злочинів, віднесених до юрисдикції судів державної безпеки, має забезпечуватися право на допомогу адвоката з моменту взяття їх під варту. КЗК визнає, що для забезпечення законних інтересів поліційного розслідування у виняткови