Справа «Скоппола проти Італії

(“Scoppola v. Italy”)[1]

Ключовий висновок: незастосування судом більш м’якого кримінального закону, прийнятого до винесення остаточного рішення у кримінальній справі, є порушенням принципу зворотної дії кримінального закону у часі.

У рішенні, ухваленому 17 вересня 2009 року у справі «Скоппола проти Італії», Суд постановив, що:було порушено ст. 7 (ніякого покарання без закону) та ст. 6 (право на справедливий суд) Конвенції .

Відповідно до ст. 41 Конвенції Суд призначив сплатити заявнику 10 000 євро як відшкодування матеріальної шкоди та 10 000 євро на відшкодування судових витрат.

Відповідно до ст. 46 Конвенції Суд постановив, що накладене на заявника покарання у вигляді довічного позбавлення волі має бути замінене покаранням, яке не суперечить викладеним у цьому рішенні положенням.

Обставини справи

Заявник – Франко Скоппола є громадянином Італії, народився у 1940 році. На час розгляду справи він перебував у в’язниці м. Парми (Італія).

2 вересня 1999 року заявник вбив дружину та завдав тілесні ушкодження своїй дитині. 3 вересня його заарештували. На завершальному етапі попереднього розслідування прокуратура м. Риму звинуватила п. Скопполу у вбивстві, замаху на вбивство, жорстокому поводженні з членами сім’ї та незаконному володінні вогнепальною зброєю. У лютому 2000 року під час слухання справи перед суддею попереднього розгляду справ м. Риму (далі – СПР) заявник подав клопотання про розгляд його справи в порядку протокольної форми, тобто спрощеного процесу, котрий надає право на пом’якшення покарання у випадку особистого зізнання. Це клопотання було задоволено.

Стаття 442 Кримінально-процесуального кодексу Італії (далі – КПК Італії) у чинній на той час її редакції встановлювала: «Якщо суддя вважає, що слід застосувати покарання у вигляді довічного позбавлення волі, то його слід замінити на позбавлення волі строком на 30 років».

24 листопада 2000 року СПР визнав п. Скопполу винним і зазначив, що він повинен бути засуджений до довічного позбавлення волі; проте, оскільки справа розглядалась в порядку протокольної форми, суддя визначив заявнику міру покарання у вигляді 30 років позбавлення волі.

Між тим, Законодавчий декрет № 341, який набрав чинності того ж дня, вніс зміни у ст. 442 КПК Італії. Відтак у ній зазначалось, що у випадку розгляду справи в порядку протокольної форми – якщо мала місце сукупність злочинів чи продовжуваний злочин – довічне позбавлення волі повинне бути замінене довічним позбавленням волі з режимом денної ізоляції.

В апеляційній скарзі органів прокуратури на рішення СПР стверджувалось, що – з огляду на набрання чинності новою редакцією ст. 442 КПК Італії – п. Скоппола повинен був бути засуджений швидше до довічного позбавлення волі, ніж до позбавлення волі строком на 30 років.

10 січня 2002 року Апеляційний кримінальний суд м. Риму призначив заявнику покарання у вигляді довічного позбавлення волі. При цьому в його рішенні йшлося про те, що оскільки положення Законодавчого декрету № 341 належать до норм процесуального права, останні повинні були бути застосовані до усіх відкритих проваджень у кримінальних справах. У цьому рішенні також зазначалось, що відповідно до згаданого декрету п. Скоппола міг відкликати своє клопотання про протокольну форму розгляду його справи та постати перед судом у звичайному порядку, проте суд першої інстанції не врахував зміну відповідних законодавчих норм.

Заявник, посилаючись на фактичну помилку, подав скаргу до Касаційного суду про розгляд його справи в порядку виключного провадження. Він зазначав, що його було засуджено з порушенням гарантованих ст. 6 Конвенції принципів права на справедливий суд та з ретроспективним застосуванням кримінального закону, що є порушенням ст. 7 Конвенції. Ця скарга також була відхилена.

24 березня 2003 року п. Скоппола звернувся з індивідуальною заявою до Суду, а 13 травня 2008 року вона була визнана частково прийнятною. 2 вересня 2008 року Палата Суду, котрій було направлено цю справу на розгляд, відмовилась (відповідно до ст. 30 Конвенції[2]) від розгляду справи на користь Великої палати.

Зміст рішення Суду

Заявник скаржився не лише на ретроспективне застосування кримінального закону (що, на його думку, є порушенням ст. 7 Конвенції), але також і на невідповідність ч. 1 ст. 6 Конвенції Законодавчого декрету № 341.

Передбачені ст. 7 Конвенції гарантії, будучи важливими елементами принципу верховенства права, займають визначне місце у конвенційній системі захисту прав людини. Це підтверджується, зокрема, тим фактом, що – відповідно до ст. 15 Конвенції – відступ від зобов’язань, що випливають зі ст. 7, не допускається навіть під час війни або іншої суспільної небезпеки. Ця стаття повинна тлумачитись і застосовуватись – як це випливає з її об’єкта та мети – у такий спосіб, аби забезпечити ефективні гарантії проти свавільного судового переслідування, обвинувачення та покарання.

Частина 1 ст. 7 Конвенції поширюється не лише на заборону ретроспективного застосування кримінального права на шкоду обвинуваченому; у ній також закріплюється той принцип, що лише закон може встановлювати злочин та передбачати покарання (nullum crimen, nulla poena sine lege). Крім того, у ній не тільки міститься заборона кваліфікації як правопорушення такої поведінки, котра на момент її вчинення не вважалась кримінально-караною, але й фіксується принцип, згідно якого кримінальний закон не повинен тлумачитись поширювально на шкоду обвинуваченого (наприклад, за аналогією).

З цього випливає, що правопорушення та відповідальність за його вчинення повинні бути чітко визначеними у законі. Ця вимога задовольняється у тому випадку, коли особа із формулювання відповідного положення та, у разі необхідності, з допомогою тлумачення судом цього положення може дізнатися, які дії та упущення будуть кримінально-караними.

Тому Суду необхідно перевірити, чи на момент вчинення обвинуваченим суб’єктом відповідних дій, що мали наслідком його кримінальне переслідування та засудження, було чинним законодавче положення, котре робило таку поведінку караною, та чи відповідне покарання не перевищувало межі його застосування.

Поняття «покарання» у ч. 1 ст. 7 (як і поняття «права й обов’язки цивільного характеру» та поняття «кримінальне обвинувачення» у ч. 1 ст. 6 Конвенції) має автономне значення. Щоби зробити захист, пропонований ст. 7 Конвенції, ефективним, Суд повинен мати можливість виходити за межі зовнішніх характеристик певної поведінки та самостійно оцінювати, чи вона – за її суттю – може мати наслідком покарання у значенні відповідного конвенційного положення.

У другому реченні ч. 1 ст. 7 Конвенції зазначається, що початковим етапом оцінювання певного заходу саме як покарання є встановлення того, чи відповідний захід є наслідком засудження за вчинення «кримінального правопорушення». Іншими факторами, що можуть бути вз