©Рада Європи/Європейський суд з прав людини, 2012 р.

Цей переклад було здійснено за підтримки Цільового фонду Ради Європи з прав людини (/humanrightstrustfund). Суд не несе за нього відповідальності. Для отримання додаткових відомостей дивіться інформацію щодо авторських прав наприкінці цього документа.

© Council of Europe/European Court of Human Rights, 2012.

This translation was commissioned with the support of the Human Rights Trust fund of the Council of Europe (/humanrightstrustfund). It does not bind the Court. For further information see the full copyright indication at the end of this document.

© Conseil de l’Europe/Cour Européenne des droits de l’homme, 2012.

La présente traduction a été effectuée avec le soutien du Fonds fiduciaire pour les droits de l’homme du Conseil de l’Europe (/humanrightstrustfund). Elle ne lie pas la Cour. Pour plus de renseignements veuillez lire l’indication de copyrights/droits d’auteur à la fin du present document.

ВЕЛИКА ПАЛАТА

СПРАВА СЕРГІЙ ЗОЛОТУХІН ПРОТИ РОСІЇ

[CASE OF SERGEY ZOLOTUKHIN v. RUSSIA]

(Заява № 14939/03)

РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

10 лютого 2009 року

Це рішення є остаточним, але його текст може підлягати редакційним правкам.

У справі Сергій Золотухін проти Росії,

Європейський суд з прав людини, засідаючий Великою Палатою, до складу якої увійшли:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa), голова,
Ніколас Братца (Nicolas Bratza),
Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens),
Хосе Касадеваль (Josep Casadevall),
Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan),
Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert),
Елізабет Штейнер (Elisabeth Steiner),
Анатолій Ковлер (Anatoly Kovler),
Станіслав Павловскі (Stanislav Pavlovschi),
Егберт Мійєр (Egbert Myjer),
Драголюб Попович (Dragoljub Popović),

Ізабель Берро-Лефевр (Isabelle Berro-Lefevre),
Паіві Хірвела (Päivi Hirvelä),
Джорджіо Малінверні (Giorgio Malinverni),
Луіс Лопес Герра (Luis López Guerra),
Мір’яна Лазарова Трайковска (Mirjana Lazarova Trajkovska),
Леді Б’янку (Ledi Bianku), судді,
та Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), заступник секретаря,

Після нарад за зачиненими дверима, які відбулися 26 березня 2008 року та 21 січня 2009 року,

Виносить таке рішення, що було прийняте в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1.  Справа порушена за заявою (№ 14939/03), поданою до Суду проти Російської Федерації 22 квітня 2003 року відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) громадянином Російської Федерації, паном Сергієм Олександровичем Золотухіним (далі - заявник).

2.  Заявника представляли пан Ф. Ліч та пан К. Коротєєв, адвокати Європейського центру з захисту прав людини. Російський уряд (далі – уряд) був представлений пані В. Мілінчук, колишнім уповноваженим Російської Федерації при Європейському суді з прав людини.

3.  Заявник скаржився відповідно до статті 4 Протоколу №7 на те, що він двічі був притягнутий до відповідальності за одне і те саме правопорушення.

4.  Заяву було передано на розгляд Першої секції Суду (п. 1 правила 52 Регламенту Суду). У порядку, встановленому п. 1 правила 26 Регламенту Суду, для розгляду справи зі складу Секції була створена Палата (п. 1 статті 27 Конвенції).

5.  8 вересня 2005 року Палата цієї Секції у складі Крістоса Розакіса, Пера Лоренцена, Снежани Ботучарової, Анатолія Ковлера, Ханлара Гаджиєва та Сверре Еріка Єбенса, суддів, а також Сорена Нільсена, секретаря Секції, оголосила заяву частково прийнятною.

6.  7 червня 2007 року Палата цієї Секції у складі Крістоса Розакіса, Лукіса Лукаідеса, Ніни Вайіч, Анатолія Ковлера, Ханлара Гаджиєва, Діна Шпільмана та Сверре Еріка Єбенса, суддів, а також Сорена Нільсена, секретаря Секції, винесла рішення, в якому вона одноголосно постановила, що мало місце порушення статті 4 Протоколу №7, та присудила компенсацію моральної шкоди та судових витрат.

7.  5 вересня 2007 року уряд звернувся з клопотанням відповідно до статті 43 Конвенції та правила 73 Регламенту Суду про передання справи на розгляд Великої Палати. Колегія Великої Палати задовольнила клопотання 12 листопада 2007 року.

8.  Склад Великої Палати було визначено відповідно до пунктів 2 та 3 статті 27 Конвенції та згідно з правилом 24 Регламенту Суду.

9.  Заявник і уряд подали свої письмові зауваження по суті справи. Крім того, були отримані коментарі від третьої сторони, Інституту освіти з питань прав людини Паризької колегії адвокатів, якій Голова Суду дозволив подати свої письмові зауваження (п. 2 статті 36 Конвенції та п. 2 правила 44 Регламенту Суду).

10.  Слухання справи у відкритому засіданні проходило в Палаці прав людини в Страсбурзі 26 березня 2008 року (п. 3 правила 59).

На судовому розгляді були присутні:

(a)  від уряду
ПаніВ. Mілінчук (,V. Milinchuk), Уповноважений Російської Федерації при Європейському суді з прав людини,             
ПаніІ. Maйke (I. Mayke),
ПаніЮ. Цимбалова (Y.Tsimbalova),Радники;

(b)  від заявника
ПанФ. Ліч (P. Leach),Адвокат,
ПанK. Koрotєєв (K. Koroteyev), Радник.

Суд заслухав виступи пана Ліча, пана Коротєєва та пані Мілінчук.

ФАКТИ

I.  ОБСТАВИНИ СПРАВИ

11.  Заявник народився у 1966 році і проживає у Воронежі.

A.  Події 4 січня 2002 року

12.  Події, описані сторонами і викладені у відповідних документах, розгорталися цього дня у такій послідовності.

13.  Вранці 4 січня 2002 року заявник був доставлений у відділення міліції №9 Відділу внутрішніх справ у Ленінському районі міста Воронежа (далі –відділення міліції) для того, щоб з’ясувати, як йому вдалося провести свою подругу, пані П., на закриту територію військової частни.

14.  У відділенні міліції заявник перебував спочатку в приміщенні паспортної служби. Він був п’яний і ображав співробітницю паспортного столу, пані Ю., та начальника відділу дорожнього руху, капітана С. Заявник проігнорував зроблені йому зауваження та попередження. Після того, як він відштовхнув капітана С. та спробував утекти, йому наділи наручники. Працівники міліції кваліфікували дії заявника як адміністративне правопорушення – дрібне хуліганство.

15.  Заявник був доставлений в кабінет начальника відділення міліції, майора К. Майор К. склав протокол про хуліганську поведінку заявника, в якому зазначалось:

“Даний протокол був складений майором К., начальником відділення міліції №9, Воронеж-45, з метою реєстрації наступних фактів: 4 січня 2002 року, в 9 годин 45 хвилин, пан Золотухін, доставлений у відділення міліції №9 разом з пані П., яку він незаконно провів на закриту територію військової частини, нецензурно лаявся на співробітників міліції і на начальника [нерозбірливо], не реагував на зауваження, ігнорував прохання співробітників міліції припинити порушення громадського порядку, спробував втекти з відділення міліції, в результаті чого на нього було надіто наручники. Тобто, він учинив адміністративні правопорушення, передбачені статтями 158 і 165 Кодексу РРФСР про адміністративні правопорушення.”

16.  Під час складання протоколу майором К. в його кабінеті також були присутні капітан С. і підполковник Н. Заявник став ображати майора К. і погрожувати йому фізичною розправою. Він знову спробував утекти і перекинув у кабінеті стілець.

17.  Після того, як протокол було складено, заявника посадили в автомобіль для того, щоб доставити його в Грибановський РВВС (районний відділ внутрішніх справ). Водій, пан Л., майор К., підполковник Н. та пані П. їхали в одній машині. Дорогою заявник продовжував лаятися на майора К. і погрожував убити його, якщо він порушить проти нього адміністративну справу.

B.  Засудження заявника в адміністративному порядку

18.  4 січня 2002 року Грибановський районний суд визнав заявника винним у вчиненні правопорушення, передбаченого статтею 158 Кодексу про адміністративні правопорушення на підставі наступних фактів:

“Золотухін нецензурно лаявся і не реагував на зауваження.”

19.  Заявник був засуджений до трьох діб адміністративного арешту. У постанові зазначалося, що вирок набуває законної сили з моменту оголошення і оскарженню не підлягає.

C.  Кримінальне переслідування заявника

20.  23 січня 2002 року стосовно заявника було порушено кримінальну справу за обвинуваченням у вчиненні 4 січня 2002 року у відділенні міліції «хуліганства, пов’язаного з опором представникові влади, який виконує обов’язки по охороні громадського порядку або припиняє порушення громадського порядку» – правопорушення, передбаченого пунктом «б» частини другої статті 213 Кримінального кодексу. Наступного дня заявника було взято під варту. 1 лютого 2002 року проти заявника за іншими пунктами обвинуваченнями були порушені ще дві справи.

21.  5 квітня 2002 року заявнику було офіційно висунуто обвинувачення. У відповідній частині обвинувального акту зазначалося наступне:

“Вранці 4 січня 2002 року пан Золотухін був доставлений у відділення міліції №9 в Ленінському районі міста Воронежа для з’ясування обставин, за яких його знайома, пані П., потрапила на територію закритої військової частини Воронеж-45. У приміщенні паспортного столу відділення міліції №9 пан Золотухін, у стані сп’яніння, грубо порушуючи громадський порядок і виявляючи явну неповагу до суспільства, почав голосно лаятися на осіб, присутніх у приміщенні паспортного столу, а саме на пані Ю., працівницю паспортного столу житлового відділу військової частини 25852, і капітана С., начальника відділу дорожнього руху відділення міліції №9. Зокрема, він погрожував останньому, який був працівником органів внутрішніх справ при виконанні службових обов’язків, фізичною розправою. Пан Золотухін не реагував на законні вимоги капітана С. припинити порушення громадського порядку, він спробував залишити приміщення паспортного столу, активно протистояв спробам капітана С запобігти його хуліганським діям, чинив йому опір, відштовхуючи його і вириваючись, та заважав нормальному функціонуванню паспортного столу.

Таким чином, діючи умисно, пан Золотухін учинив хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з причини явної неповаги до суспільства, що супроводжується погрозами застосування насильства і пов’язано з опором представникові влади, який виконує обв’язки по охороні громадського порядку. Ці діяння становлять злочин, передбачений пунктом «б» частини другої статті 213 Кримінального кодексу.

У результаті своєї хуліганської поведінки пан Золотухін був доставлений в кабінет майора К., начальника відділення міліції №9 Ленінського району міста Воронежа при виконанні службових обов’язків, для складання протоколу про вчинення адміністративного правопорушення. Майор К., на виконання своїх службових обов’язків, почав складати протокол про скоєння паном Золотухіним адміністративного правопорушення, передбаченого статтями 158 і 165 Кодексу РРФСР про адміністративні правопорушення. Пан Золотухін, побачивши, що стосовно нього складається протокол про адміністративне правопорушення, почав прилюдно ображати К., нецензурно лаятися на нього як працівника міліції у присутності підполковника Н., помічника командира військової частини 14254, та капітана С., начальника відділу дорожнього руху відділення міліції №9, таким чином умисно принижуючи честь і гідність працівника міліції. Пан Золотухін свідомо ігнорував неодноразові прохання майора К. припинити порушення громадського порядку та образливу поведінку. Після цього пан Золотухін спробував залишити без дозволу кабінет начальника відділення міліції, перекинув ударом ноги стілець, продовжуючи нецензурно лаятися на майора К. і погрожувати йому фізичною розправою.

Таким чином, пан Золотухін навмисно і прилюдно образив представника влади при виконанні службових обов’язків, тобто скоїв злочин, передбачений статтею 319 Кримінального кодексу.

Після того, як протокол про вчинення паном Золотухіним адміністративного правопорушення було складено, його та пані П. посадили в автомобіль для доставлення в Грибановський РВВС Воронезької області. У машині, в присутності пані П.; помічника командира військової частини 14254, підполковника Н.; а також водія Л., пан Золотухін продовжував навмисно принижувати честь і гідність майора К. при виконанні ним своїх службових обов’язків, нецензурно лаявся на нього як працівника міліції і таким чином прилюдно ображав його. Потім він прилюдно пригрозив убити майора К., начальника відділення міліції №9, за те, що він порушив проти нього адміністративну справу.

Таким чином, діючи умисно, пан Золотухін погрожував застосувати насильство щодо представника влади у зв’язку з виконанням останнім своїх службових обов’язків, тобто він скоїв злочин, передбачений частиною першою статті 318 Кримінального кодексу.

22.  2 грудня 2002 року Грибановський районний суд виніс своє рішення. Що стосується злочину, передбаченого частиною другою статті 213, районний суд виправдав заявника за таких підстав:

“Вранці 4 січня 2002 року у ... відділенні міліції № 9 [заявник], у стані алкогольного сп’яніння, нецензурно лаявся на пані Ю. та пана С., погрожуючи вбити останнього. Він відмовився виконати законні вимоги капітана С., поводився агресивно, відштовхнув С. та спробував утекти. Розглянувши подані в ході провадження докази, суд вважає, що вина [заявника] не була встановлена. 4 січня 2002 року [заявник] був підданий адміністративному арешту строком на три доби за ті ж самі дії [описуються], передбачені статтями 158 та 165 Кодексу про адміністративні правопорушення. Судове рішення не було ні оскаржене, ні скасоване. Суд вважає, що у діях підсудного немає ознак кримінального злочину, передбаченого пунктом «б» частини другої статті 213, і визнає його невинним.”

23.  Районний суд далі визнав заявника винним у прилюдній образі представника влади відповідно до статті 319 Кримінального кодексу. Суд установив, що заявник нецензурно лаявся на майора К. і погрожував йому розправою у той час, коли він складав у своєму кабінеті в міліцейському відділенні протокол про адміністративні правопорушення, передбачені статтями 158 і 165. Заяви майора К. щодо цього питання були підтверджені свідченнями капітана С., підполковника Н. та пані Ю., які також були присутні в кабінеті майора К.

24.  Нарешті, районний суд визнав заявника винним у погрозі застосування насильства щодо представника влади відповідно до частини першої статті 318 Кримінального кодексу. На підставі заяв майора К., підполковника Н. та подруги заявника було встановлено, що після складення протоколу про адміністративне правопорушення, заявник та його подруга були доставлені на машині в Грибановський РВВС. У машині заявник продовжував лаятися на майора К. Крім того, він плюнув на нього і сказав, що після звільнення вб’є його і втече. Майор К. сприйняв цю погрозу як реальну, оскільки заявник у минулому вже мав агресивну та жорстоку поведінку.

25.  15 квітня 2003 року Воронезький обласний суд розглянув у спрощеному порядку апеляційну скаргу заявника і залишив це рішення в силі.

II.  ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

26.  Конституція Російської Федерації передбачає, що «ніхто не може бути двічі засуджений за один і той самий злочин» (частина перша статті 50).

27.  Кримінально-процесуальний кодекс передбачає, що порушена кримінальна справа стосовно підозрюваного або обвинуваченого підлягає закриттю, якщо щодо нього вже є вирок по тому ж обвинуваченню, який набрав законної сили, або нескасована постанова органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи або про відмову в порушенні справи по тому ж обвинуваченню (пункти 4 та 5 статті 27).

28.  Кодекс РРФСР про адміністративні правопорушення (чинний на період, що розглядається в справі) передбачав наступне:

Стаття 158  Дрібне хуліганство

“Дрібне хуліганство, тобто нецензурна лайка в громадських місцях, образливе чіпляння до громадян та інші подібні дії, що порушують громадський порядок і спокій громадян, - тягне за собою накладення штрафу від десяти до п’ятнадцяти мінімумів доходів громадян або виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти процентів заробітку, або – якщо, з огляду на обставини справи та з урахуванням репутації правопорушника, ці заходи не вважаються достатніми, - адміністративний арешт на строк до п’ятнадцяти діб.”

29.  Кримінальний кодекс Російської Федерації (чинний на період, що розглядається в справі) передбачав наступне:

Стаття 213  Хуліганство

“1.  Хуліганство, тобто дії, що грубо порушують громадський порядок, виражають явну неповагу до суспільства і супроводжуються застосуванням насильства до громадян або погрозою його застосування, а також знищенням або пошкодженням об’єктів власності – карається ... позбавленням волі на строк до двох років.

2.  Те саме діяння, якщо воно:

...

(b)  пов’язане з опором представнику влади або іншій особі, яка виконує обов’язки по охороні громадського порядку або припиняє порушення громадського порядку...

– карається обов’язковими роботами на строк від 180 до 240 годин, або виправними роботами на строк від одного до двох років, або позбавленням волі на строк до п’яти років.”

Стаття 318  Застосування насильства щодо представника влади

“1. Застосування насильства або погроза застосування насильства щодо представника влади або його близьких родичів у зв’язку з виконанням ним службових обов’язків – карається штрафом у розмірі від 200 до 500 мінімумів доходів громадян...або арештом на строк від трьох до шести місяців, або позбавленням волі на строк до п’яти років...”

Стаття 319  Образа представника влади

“Прилюдна образа представника влади при виконанні ним службових обов’язків або з приводу виконання їх – карається штрафом у розмірі від 50 до 100 мінімумів доходів громадян, ... або обов’язковими роботами на строк від 120 до 180 годин, або виправними роботами на строк від шести місяців до одного року.”

30.  У пункті 5 своєї Постанови №4 від 27 червня 1978 року (з наступними змінами), Пленум Верховного Суду РРФСР ухвалив, що у випадках, коли дії особи, яка обвинувачується у дрібному хуліганстві, що тягне за собою адміністративну відповідальність, за ступенем суспільної небезпечності можуть розглядатись як кримінальне правопорушення, проти цієї особи має бути порушена кримінальна справа відповідно до статті 206 Кримінального кодексу РРФСР (замінена статтею 213 Кримінального кодексу Російської Федерації після 1 січня 1997 року) (п. 5). У пункті 20 своєї Постанови №5 від 24 грудня 1991 року (з наступними змінами), Пленум Верховного Суду РРФСР ухвалив, що судам нижчих інстанцій не слід широко тлумачити кримінально-правову заборону хуліганства, щоб виключити випадки притягнення до кримінальної відповідальності осіб, обвинувачених у дрібному хуліганстві, що тягне за собою адміністративну відповідальність.

III.  ВІДПОВІДНЕ І ПОРІВНЯЛЬНЕ МІЖНАРОДНЕ ПРАВО

A.  Пакт ООН про громадянські і політичні права

31.  Пункт 7 статті 14 Пакту ООН про громадянські і політичні права передбачає наступне:

“Ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий відповідно до закону і кримінально-процесуального права кожної країни”.

B.  Статут Міжнародного кримінального суду

32.  Стаття 20 Міжнародного кримінального суду передбачає наступне:

“1. За винятком випадків, передбачених у цьому Статуті, жодна особа не може судитися за поведінку, яка утворює основу складу злочину, щодо якого ця особа була вже визнана винною чи була виправдана судом.

2. Жодна особа не може судитися іншим судом за злочин, зазначений у статті 5, у зв’язку з яким ця особа була вже визнана винною чи була виправдана судом.

3. Жодна особа, яку було засуджено іншим судом за поведінку, заборонену за змістом статей 6, 7 або 8, не може судитися за ту ж саму поведінку, якщо тільки розгляд в іншому суді:

(a) Не мав на меті звільнити цю особу від кримінальної відповідальності за злочини, що підпадають під юрисдикцію суду;або

(b) За іншими ознаками не був проведений незалежно або неупереджено відповідно до норм законної процедури, визнаних міжнародним правом, і таким чином, що, за існуючих обставин, це не відповідало меті притягнути особу до суду.”

C.  Європейський союз та Шенгенська угода

33.  Стаття 50 Хартії основних прав Європейського союзу, яка була урочисто проголошена Європейським парламентом, Радою та Комісією в Страсбурзі 12 грудня 2007 року (OJ 14.12.2007, C 303/1), гласить наступне:

“Жодна особа не може бути вдруге судимою чи покараною в кримінальному порядку за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена за законом на території Європейського союзу.”

34.  Стаття 54 Конвенції про застосування Шенгенської угоди від 14 червня 1985 року (далі-КЗШУ) передбачає наступне:

“Особа, щодо якої в одній із Договірних Сторін було винесено остаточний вирок, не може бути притягнута до відповідальності за ті ж самі діяння в іншій Договірній Стороні, за умови, що у разі призначення покарання воно було відбуте, відбувається або більше не може відбуватися відповідно до законодавства Договірної Сторони.”

35.  Суд Європейських співтовариств (далі – Суд ЄС) визнав принцип non bis in idem в якості основоположного принципу права Європейського співтовариства (див. справу «Лімбургсе Вініл Маатшаппій та інші проти Комісії» (Limburgse Vinyl Maatschappij NV (LVM) and others v. Commission), C-238/99 P, C-244/99 P, C-245/99 P, C-247/99 P, C-250/99 P, C-252/99 P та C-254/99, п. 59, 15 жовтня 2002 року):

“...принцип non bis in idem, який являє собою основоположний принцип права Європейського співтовариства і є закріпленим у пункті 1 статті 4 Протоколу №7 до ЄКПЛ, виключає, у питаннях конкуренції, щоб підприємство було вдруге визнане відповідальним або притягнуто до відповідальності у зв’язку з діяльністю, що заважає свободній конкуренції, за яку це підприємство вже було покаране або звільнене від відповідальності попереднім рішенням, що не підлягає оскарженню”.

36.  У сфері антимонопольного права Суд ЄС застосовував наступний підхід для перевірки дотримання принципу non bis in idem («Аалборг Портланд та інші проти Комісії» (Aalborg Portland and others v. Commission), C-204/00P, 205/00P, 211/00P, 213/00P, 217/00P, 219/00P, п. 338, 7 січня 2004 року):

“Що стосується дотримання принципу ne bis in idem, то його застосування залежить від тьох взаємопов’язаних умов: тотожність фактів, єдиність правопорушника та єдиність правового інтересу, що захищається. Отже, згідно з цим принципом, особу не може бути покараною більше, ніж один раз за одну й ту саму незаконну поведінку для захисту одного і того ж правового капіталу.”

37.  Прецедентна практика Суду ЄС у сфері поліцейського і судового співробітництва у кримінальних справах ґрунтується на іншій інтерпретації поняття idem (див. справу «Леопольд Генрі Ван Есбрук» (Leopold Henri Van Esbroeck), C-436/04, 9 березня 2006 року):

“27.  Перш за все, однак, вислів «ті ж самі діяння», що застосовується в статті 54 КЗШУ, свідчить про те, що це положення стосується тільки характеру спірних діянь, а не їхньої правової кваліфікації.

28.  Слід також відзначити, що терміни, які використовуються в цій статті, відрізняються від тих, що використовуються в інших міжнародних угодах, в яких закріплено принцип ne bis in idem. На відміну від статті 54 КЗШУ, в пункті 7 статті 14 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права та в статті 4 Протоколу №7 до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод використовується термін «правопорушення», що означає, що правова кваліфікація є важливою тому, що вона є передумовою застосування принципу ne bis in idem, який закріплено в цих угодах.

...

30.  Принцип ne bis in idem, закріплений у цій статті, обов’язково передбачає, що Договірні Держави мають взаємну довіру щодо їхніх систем кримінального судочинства і що кожна з них визнає кримінальне законодавство, яке є чинним в інших Договірних Державах, навіть якщо результати розгляду справ відрізнялися б у разі застосування власного національного законодавства (див. справу [C-385/01] «Гьозюток та Брюгге» (Gözütok and Brügge) [[2003] ECR I-1345], п. 33).

31.  Звідси випливає, що можливість існування відмінної правової кваліфікації одного й того ж діяння в двох різних Договірних Державах не є перешкодою для застосування статті 54 КЗШУ.

32.  З тих самих причин, критерій тотожності охоронюваного правового інтересу не може бути застосований, оскільки цей критерій може варіювати від одної Договірної Держави до іншої.

33.  Наведені вище висновки також підкріплюються метою статті 54 КЗШУ, яка полягає в забезпеченні того, щоб ніхто при здійсненні свого права на свободу пересування не був притягнутий до відповідальності за ті ж самі діяння в декількох Договірних Державах (див. справу «Гьозюток та Брюгге» (Gözütok and Brügge), п. 38, та справу C-469/03 «Міралія» (Miraglia) [2005] ECR I-2009, п. 32).

34.  Як зазначив генеральний адвокат у пункті 45 свого Висновку, право на свободу пересування може бути ефективно гарантовано тільки тоді, коли особа, яка вчинила правопорушення, знає, що якщо вона вже була визнана винною і відбула своє покарання, або, у відповідних випадках, була виправдана остаточним рішенням суду у будь-якій державі-члені, то вона може вільно пересуватися в межах Шенгенської зони, не побоюючись судового переслідування в іншій державі-члені на підставі того, що правова система цієї держави кваліфікує вчинене нею діяння як інше правопорушення.

35.  Через відсутність гармонізації національних кримінальних законодавств, критерій, що базується на на правовій кваліфікації діянь або на охоронюваному правовому інтересі, може створити стільки перешкод для свободи пересування в межах Шенгенської зони, скільки в Договірних Державах існує карних систем.

36.  За цих умов, єдиним значущим критерієм для застосування статті 54 КЗШУ є тотожність діянь, яка розуміється як існування низки конкретних обставин, нерозривно пов’язаних між собою.

...

38.  ...Остаточну оцінку в даному питанні ... повинні виносити суди, на яких покладене завдання визначення того, чи являють собою діяння, що розглядаються, сукупність обставин, які нерозривно пов’язані між собою у часі, просторі та за своїм предметом.”

38.  Суд ЄС підтвердив і розвив цей підхід в останній справі, що стосувалася застосування принципу non bis in idem (справа «Норма Краайєнбрінк» (Norma Kraaijenbrink), C-367/05, 18 липня 2007 року):

“26.  ...слід зазначити, що суд уже визнавав, що єдиним значущим критерієм для застосування статті 54 КЗШУ є тотожність діянь, яка розуміється як існування низки конкретних обставин, нерозривно пов’язаних між собою (див. справу «Ван Есброк» (Van Esbroeck), п.36; справу C-467/04 «Гаспаріні та інші» (Gasparini and Others) [2006] ECR I-9199, п. 54, та справу C-150/05 «Ван Страатен» (Van Straaten) [2006] ECR I-9327, п. 48).

27.  Для того, щоб оцінити, чи існує такий набір конкретних обставин, компетентні національні суди повинні визначити, чи являють собою діяння, які розглядаються у двох справах, сукупність обставин, які нерозривно пов’язані між собою у часі, просторі та за своїм предметом (див. у зв’язку з цим справи «Ван Есбрук» (Van Esbroeck), п 38; «Гаспаріні та інші» (Gasparini and Others), п. 56, та «Ван Страатен» (Van Straaten), п.52).

28.  Звідси випливає, що відправною точкою для оцінки поняття «ті самі діяння» за змістом статті 54 КЗШУ є розгляд у цілому конкретних незаконних діянь, що призвели до порушення кримінальних справ у судах двох Договірних Держав. Таким чином, стаття 54 КЗШУ може застосовуватися лише тоді, коли суд, який розглядає другу кримінальну справу, вважає, що протиправні діяння, будучи пов’язані між собою в часі, в просторі та за предметом, являють собою неподільне ціле.

29.  З іншого боку, якщо діяння не являють собою неподільне ціле, той факт, що суд, який розглядає другу справу, вважає, що особа, котра, як стверджується, є винною у вчиненні цих діянь, діяла з таким же злочинним наміром, не є достатнім для того, щоб указати на існування сукупності конкретних обставин, які нерозривно пов’язані між собою і охоплюються поняттям «ті самі діяння» за змістом статті 54 КЗШУ.

30.  Як, зокрема, зазначила Комісія ЄС, існування суб’єктивних зв’язків між діяннями, які призвели до порушення кримінальних справ у двох різних Договірних Державах, не обов’язково означає, що існує об’єктивний зв’язок між такими діяннями, які, отже, можуть відрізнятися в часі, просторі і за своїм характером.

...

32.  ...визначення того, чи є ступінь тотожності і зв’язку між всіма фактичними обставинами, які призвели до порушення кримінальних справ стосовно тієї ж самої особи в двох Договірних Державах, таким, що це дозволяє зробити висновок про «ті самі діяння» за змістом статті 54 КЗШУ, належить до завдань компетентних національних судів.

...

36.  У світлі вищевикладеного відповідь на перше запитання має бути наступною: статтю 54 КЗШУ слід тлумачити в такому сенсі:

–  для цілей застосування цієї статті важливим критерієм є тотожність діянь, яка розуміється як існування низки обставин, нерозривно пов’язаних між собою, незалежно від наданої цим діянням правової кваліфікації чи охоронюваного правового інтересу;

–  різні діяння, зокрема, такі як, по-перше, зберігання в одній Договірній Державі доходів від незаконного обігу наркотиків, а по-друге, обмін в обмінному пункті в іншій Договірній Державі грошових сум, що походять від такої діяльності, не повинні розглядатись як «ті самі діяння» за змістом статті 54 КЗШУ тільки тому, що компетентний національний суд вважає, що ці діяння пов’язані між собою одним і тим же злочинним наміром;

–  визначення того, чи є ступінь тотожності і зв’язку між всіма фактичними обставинами таким, що це дозволяє зробити висновок – у світлі вищезазначеного важливого критерію – про «ті самі діяння» за змістом статті 54 КЗШУ, належить до завдань цього національного суду.”

D.  Американська конвенція про права людини

39.  Пункт 4 статті 8 Американської конвенції про права людини гласить наступне:

“Обвинувачена особа, яка була виправдана на підставі рішння, що не підлягає оскарженню, не може знову поставати перед судом з тієї ж підстави.”

40.  Міжамериканський суд з прав людини дав наступне тлумачення цьому положенню (див. справу «Лоайза-Тамайо проти Перу» (Loayza-Tamayo v. Peru), 17 вересня 1997 року, Серія C № 33, п. 66):

“Цей принцип є спрямованим на забезпечення того, щоб особи, яких судили за конкретні діяння, не поставали знову перед судом з тієї ж підстави. На відміну від формулювання, що використовується в інших міжнародних документах з прав людини (наприклад, в пункті 7 статті 14 Міжнародного пакту ООН про громадянські і політичні права, в якому йдеться про те ж саме «правопорушення»), в Американській конвенції використовується вираз «з тієї ж підстави», який є набагато ширшим терміном на користь потерпілого.”

E.  Верховний суд США

41.  У Сполучених Штатах правило подвійної відповідальності випливає з П’ятої поправки до Конституції, відповідний пункт якої гласить:

“...ніхто не повинен за те ж саме правопорушення двічі піддаватися загрозі позбавлення життя або порушення тілесної недоторканості...”

42.  У справі «Блокбургер проти Сполучених Штатів» (Blockburger v. United States, 284 U.S. 299 (1932)), в якій обвинувачений продав медикаменти не в оригінальній упаковці та без письмового замовлення покупця, у результаті чого ці дії були розглянуті як два передбачених законом правопорушення, Верховний суд дав таке тлумачення:

“Частина 1 Закону про наркотичні засоби визнає злочином продаж будь-яких заборонених препаратів, якщо вони не упаковані в оригінальну марковану упаковку або не походять з такої упаковки; розділ 2 цього Закону визнає злочином продаж будь-якого з таких препаратів без письмового замовлення покупця. Таким чином очевидним є той факт, що закон передбачає два різні злочини. У даному випадку мав місце лише один продаж, отже постає питання: чи порушили одні й ті ж дії два положення закону, чи вчинила особа два злочина або лише один.

...

Кожний із передбачених злочинів вимагає доведення різних елементів. Правило, що застосовується, полягає у наступному: якщо одне й те ж діяння або угода являють собою порушення двох окремих законодавчих положень, то для визначення того, чи мало місце одне правопорушення або два, треба з’ясувати, чи вимагає кожне положення доведення додаткових фактів у порівнянні з іншим положенням. Наш суд цитує постанову Верховного суду штату Массачусетс у справі «Морі проти Співдружності» (Morey v. Commonwealth, 108 Mass. 433: ‘A), приймаючи його формулювання: «одне діяння може порушувати два закони, і якщо кожний закон вимагає доведення додаткових фактів у порівнянні з іншим законом, то виправдання або засудження згідно з одним із законів не звільняє відповідача від судового переслідування і покарання згідно з іншим законом.’”

43.  У справі «Грейді проти Корбін» (Grady v. Corbin, 495 U.S. 508 (1990)), яка стосувалася заподіяння відповідачем, паном Корбіном, «смерті людини в результаті керування автомобілем», Верховний суд розробив інший підхід:

“..Технічне порівняння елементів двох злочинів, як того вимагає рішення у справі «Блокбургер» (Blockburger), не захищає достатньою мірою обвинувачених від тягаря численних судових процедур. Ця справа також демонструє недоліки аналізу, зробленого у справі «Блокбургер» (Blockburger). Якби в цій справі було здійснено досконале вивчення питання про «подвійну відповідальність» у контексті послідовних кримінальних переслідувань, то держава могла би судити пана Корбіна чотири рази: за його нездатність триматися правої смуги проїжджої частини, за керування автомобілем у стані алкогольного сп’яніння, за наїзд і за заподіяння смерті. Держава могла би під час кожного судового процесу поліпшувати подання доказів, вивчаючи питання про те, які свідки дали найбільш переконливі свідчення, які документи мали найбільший вплив на суд, які вступні і заключні доводи більш за все переконали присяжних засідателів. Пан Корбін був би змушений або оскаржувати кожне з рішень, або визнавати себе винним, аби уникнути переслідувань і витрат.

Таким чином, подальше судове переслідування повинне не тільки задовольняти критерій, вироблений у справі «Блокбургер» (Blockburger). Як було зазначено у справі «Вітале» (Vitale), положення про «подвійну відповідальність» забороняє будь-яке подальше судове переслідування, в рамках якого держава, для того щоб установити важливий елемент складу злочину, який є предметом переслідування, подає докази поведінки, яка є складом злочину, за який обвинувачений уже притягався за законом до відповідальності. ... Вирішальне питання при цьому полягає у тому, яку поведінку буде доводити держава, а не які докази вона подасть на доведення цієї поведінки. Держава не може уникнути дотримання вимог положення про «подвійну відповідальність» тільки шляхом зміни, у разі подальших переслідувань, доказів, поданих для того, щоб довести вчинення тих самих діянь...”

44.  Однак, у справі «Діксон проти Сполучених Штатів» (United States v. Dixon, 509 U.S. 688 (1993)), Верховний суд повернувся до критерію, розробленому в справі «Блокбургер» (Blockburger):

“Захист, що надається у зв’язку зі застосуванням положення про «подвійну відповідальність» є дійсним у випадку кримінального переслідування за неповагу до суду так само, як і у випадку інших кримінальних переслідувань. У випадку численних покарань та повторних переслідувань, заборона «подвійної відповідальності» застосовується, коли два злочини, за які підсудний був покараний або постав перед судом, не відповідають критерію «одні й ті самі елементи складу злочину» або критерію, виробленому у справі «Блокбургер» (Blockburger). Цей критерій передбачає перевірку того, чи був у складі кожного злочину елемент, якого не було в складі іншого злочину; якщо ні, то ці злочини повинні розглядатись як «один і той самий злочин» за змістом положення про «подвійну відповідальність», а це положення забороняє будь-яке подальше покарання чи переслідування...

Хоча критерій «однієї і тієї самої поведінки», вироблений у справі «Грейді» (Grady), безсумнівно, перешкодив би [у цій справі] кримінальному переслідуванню, підхід, прийнятий у справі «Грейді» (Grady), має бути відкинутий, оскільки він суперечить послідовній прецедентній практиці і спричиняє плутанину. Крім того, правило, прийняте у зв’язку з рішенням у справі «Грейді» (Grady), виявилося нестійким у застосуванні (див. справу «Сполучені Штати проти Фелікса» (United States v. Felix, 503 U. S. ___). Навіть якщо суд і не переглядає з легкістю прецеденти, він ніколи не відчував себе змушеним дотримуватися рішень, які є непридатними до застосування або погано вмотивованими.”

ПРАВО

I.  ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

45.  Перед Великою Палатою уряд вперше висунув заперечення стосовно невичерпання внутрішніх засобів правового захисту. Він стверджував, що заявник не оскаржив ні обвинувального вироку адміністративного суду, ні рішення про порушення кримінальної справи.

46.  Суд нагадує, що відповідно до правила 55 Регламенту Суду, будь-які заперечення щодо неприйнятності скарги, наскільки дозволяють їхній характер та обставини, мають бути винесені Договірною Стороною-відповідачем у її письмових чи усних зауваженнях щодо прийнятності заяви (див. «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), № 58255/00, п. 29, ECHR 2004-XI (витяги), з подальшими посиланнями). На стадії розгляду питання про прийнятність скарги уряд не виніс жодних заперечень щодо вичерпання внутрішніх засобів правового захисту. Таким чином, уряд позбавляється права висувати попередні заперечення щодо невичерпання внутрішніх засобів правового захисту на даній стадії розгляду справи. Заперечення уряду має бути відхилене.

II.  СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 4 ПРОТОКОЛУ №7

47.  Заявник скаржився, посилаючись на статтю 4 Протоколу №7, на те, що після того, як він відбув покарання у вигляді трьох діб адміністративного арешту за дрібне хуліганство, вчинене 4 січня 2002 року, його вдруге було притягнено до суду за те ж саме правопорушення. Стаття 4 Протоколу №7 передбачає наступне:

 “1.  Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.

2.  Положення попереднього пункту не перешкоджають повторному розгляду справи згідно з законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.

3.  Жодні відступи від положень цієї статті на підставі статті 15 Конвенції не допускаються.”

A.  Чи мало перше покарання кримінальний характер

48.  Суд зазначає, що 4 січня 2002 року зачвника було визнано винним у рамках провадження, що здійснювалося відповідно до Кодексу про адміністративні правопорушення та розглядалось як «адміністративне», а не «кримінальне» провадження згідно з російською правовою кваліфікацією. Таким чином, для того, щоб визначити, чи було заявника «остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури держави», має перш за все бути вирішено, чи стосувалося провадження у справі «кримінально-правови